Тема 5 філософія нового часу 12 page

Філософія XX—XXI ст.

вони відіграли прогресивну роль у створенні науки Нового часу. Ще більш суттєвими є такі випадки у суспільному житті. Наприклад, релігійні ідеї і вірування, незважаючи на їхню не­науковість, успішно виконують різні соціальні функції у різ­них народів світу, та і політичні ідеї в усіх країнах і в усі епохи не завжди мали і мають наукове обґрунтування. Соціальне піз­нання у цілому повсякчас відчуває вплив класового, групово­го, партійного інтересу, нерідко виражає далекий від науки вузький практицизм або упередженість його носіїв. Реальна можливість і дійовість успішних зусиль, заснованих на помил­кових ідеях, зводиться прагматизмом до абсолюту і на голо­вний принцип своєї філософії: істинне те, що корисне. Тим са­мим прагматизм увів до філософії своєрідну інтерпретацію від­ношення пізнання до дії, суть якої в ототожненні істини і

користі.

Родоначальником основної доктрини прагматизму був аме­риканський філософ, логік, математик, натураліст Чарлз Сан-дерс Пірс (1839—1914). Свої основні ідеї він виклав у двох статтях: "Закріплення вірування" і "Як зробити наші ідеї зро­зумілими". Ч. Пірс розрізняв два стани свідомості: сумнів і віру. Сумнів розумівся ним як стан нерішучості, невизначе­ності, коливання між різними альтернативами, емоційного не­спокою, тривоги, роздратування. Стан віри він не визначав, вважав його інтуїтивно відомим, але в емоційному плані ха­рактеризував як спокійний і приємний, а в змістовному — як готовність діяти певним чином. Згідно з Ч. Пірсом, людина прагне позбутися неприємного стану сумніву і досягти приєм­ного і спокійного стану віри. Перехід від першого до другого він називав дослідженням, що здійснюється мисленням. Як тільки перехід зроблено, діяльність мислення припиняється, людина отримує повне задоволення від досягнення стійкого ві­рування, і незалежно від того, чи буде це вірування істинним або помилковим, вона вважатиме його істинним, тому що до­сягла стійкого вірування.

Очевидно, Ч. Пірс вважав досягнення стійкого вірування єдиною функцією мислення. У нього не знання, а стійка віра забезпечує доцільну діяльність. Разом з тим, він не виключав повністю пізнання духовного життя людини, без якого досяг-

Тема 8

нення стійкого вірування було б неможливим. Ч. Пірс реко­мендував деякі методи для забезпечення і закріплення такого стану.

По-перше, метод наполегливості, за допомогою якого люди­на завзято дотримується своїх поглядів, відкидає будь-яку їх критику і не звертає уваги на їх відношення до фактів. Люди­на, яка використовує цей метод, отримує задоволення від своєї спокійної віри, що перевищує будь-які незручності, котрі ви­тікають з її оманливого характеру. Єдиним недоліком цього методу Ч. Пірс вважав незручність застосування його на прак­тиці. Людина — істота соціальна; думки індивіда неминуче стикаються з думками інших, а тому щоб вірування було стій­ким, воно відповідно повинно розділятися за можливості усі­ма. Отже, виникає проблема закріплення віри не тільки в інди­віді, а й у співтоваристві людей.

По-друге, метод авторитету, суть якого, згідно з Ч. Пірсом полягає в тому, що якась могутня організація, наприклад дер­жава або церква, приписує людям сукупність обов'язкових для них вірувань, переслідуючи і караючи тих, хто мислить інак­ше. Філософ вважав цей метод кращим. При цьому він поси­лався на досвід його застосування, коли таким чином забезпе­чувалась одностайність вірування на тривалий період. Разом з тим, згідно з Ч. Пірсом і цей метод не може гарантувати повно­го успіху, оскільки його застосування неспроможне відвертати обмін думками і виникнення сумнівів у встановлених віруван­нях. Свідченням цього є, наприклад, історія єресей або бороть­ба науки проти догм церкви.

По-третє, апріорний метод, відповідно до якого вірування можуть бути стійкими за умови їх узгодження з розумом. Цей метод мало чим відрізняється від методу наполегливості, оскільки в ідеалістичній філософії ідеї розуму визначаються довільно. Тому Ч. Пірс наполегливо шукав такі ніляхи досяг­нення стійкого вірування, які б не залежали від людського сва­вілля.

По-четверте, метод науки, згідно з яким існують реальні речі, властивості яких не залежать від думки людей про них. Ці реальності впливають на органи чуття відповідно до постій­них законів і, хоч відчуття різні, вони можуть за допомогою

Філософія XX—XXI ст.

міркувань встановлювати, якими є речі насправді; кожна лю­дина, за умови достатнього досвіду і мислення, прийде до одно­го істинного висновку.

Такий опис методу науки викликає значний інтерес. У ньо­му є вказівка на дійсну передумову наукового дослідження: визнання того, що об'єктом науки є об'єктивна реальність, описати і пояснити яку — завдання науки. Ч. Пірс доводив, що зміни в думках зумовлені подіями, які знаходяться поза люд­ським контролем. Люди, наприклад, були впевнені, що важкі тіла падають швидше, ніж легкі, поки не виявилось, що при­рода не слідує за людськими думками, навіть одностайними. Тоді залишається тільки пристосовувати думки людей до ста­ну справ у природі.

Погляд Ч. Пірса на метод науки можна оцінювати як відхід його від прагматизму. Якщо раніше він висловлював повну байдужість до питання про істинність або помилковість того вірування, яке приходить на зміну сумніву, то тепер вияви­лось, що вірування має бути істинним з погляду його відповід­ності фактам. Ч. Пірс зробив вимушену поступку науці. Однак визнання об'єктивної реальності у нього лише гіпотеза, яку прийнято з метою досягнення стійких вірувань. Він розмірко­вував не про метод науки, хоч і називав його так, а про методи спеціальних наук, які ставлять питання про існування лише тих чи інших конкретних об'єктів, що мають відношення до їх компетенції, але не про існування об'єктивної реальності вза­галі. Згідно з теорією "сумніву — віри" Ч. Пірса, положення науки постають у вигляді думки, переконання або вірування, а тому мають розглядатися як звичка або готовність до дії.

Ч. Пірс, пропонуючи розглянуті методи для досягнення стійкого вірування, одночасно бачив і недоліки кожного з них. Він вважав можливим забезпечити ідеям найвищий ступінь зрозумілості за допомогою вказівки на їхнє значення.

Термін "значення" — один з найважчих для уточнення. Фі­лософи і логіки ще не дійшли згоди відносно "значення зна­чень". Ч. Пірс не без підстав вважав себе першим філософом, який поставив і почав розглядати цю проблему. Відповідно до загальної концепції прагматизму він намагався визначити "значення", розглядаючи це поняття не в його відношенні до

Тема 8

Філософія XX—XXI ст.

об'єкта, а з погляду того, що воно означає для суб'єкта. У під­сумку поняття "значення" Ч. Пірс звів до сукупності практич­них наслідків. Згідно з виведеним принципом ("принцип Пір­са"), потрібно розглядати практичні наслідки, що, як вважає суб'єкт, можуть випливати з об'єкта поняття. Повним понят­тям об'єкта є поняття про всі ці наслідки.

Прибічники і коментатори поглядів Ч. Пірса намагались уявити його "принцип" як правило, яким керуються вчені у своїх лабораторіях: для пізнання об'єкта вони виконують над ним деякі дії, а в результаті одержують певні чуттєві наслідки, на основі яких роблять висновки про природу об'єкта. Однак така інтерпретація "принципу Пірса" не виражає його справж­нього змісту. Прагматизм стверджує, що сукупність чуттєвих наслідків і звичок дії складає весь зміст об'єкта, що поняття про практичні наслідки вичерпує поняття про об'єкт.

Отже, засновник прагматизму явно недооцінив силу праг­нення людини до знання. Він спирався на те, що людина може обходитись без знань, що їй достатньо віри, аби керувати всіма діями, які вона має здійснювати.

Основні ідеї прагматизму розвивали далі У. Джеме і, особ­ливо, Д. Дьюї. Уільям Джеме (1842—1910) — американський філософ і психолог, один із засновників прагматизму; свої фі­лософські погляди називав "радикальним емпіризмом". Він прийшов у філософію з психології, тому не випадковим було його прагнення вирішити всі проблеми філософії з погляду окремої особистості, її інтересів і потреб. Насправді його ціка­вило тільки те, що відбувалось у свідомості суб'єкта.

Центральним поняттям філософії У. Джемса був досвід, який охоплює все, що робить людина. Крім досвіду, згідно з "радикальним емпіризмом" немає нічого. Досвід, за У. Джем-сом, — це потік свідомості, переживань, відчуттів, емоційних станів, вольових імпульсів, настроїв. "Що ми називаємо річ­чю?" — запитував філософ, і відповідав: "Це справа нашого повного свавілля, тому що ми залежно від своїх потреб ви­окремлюємо що завгодно, подібно до того, як ми виокремлює­мо сузір'я. Свавілля не абсолютне, воно підкоряється меті. Лю­дина — істота, що доцільно діє і цілеспрямована".

Отже, на думку У. Джемса, матеріал досвіду дається людині як потік відчуттів, а всю конкретну, певну реальність вона створює сама відповідно до своєї діяльності, під якою він розу­мів активність людини, спрямовану на досягнення відчуттів та переживань. Він бачив у діяльності лише суб'єктивний процес досягнення мети, а об'єктивні її вияви виключав.

Згідно з філософією Джемса, людина вільно відбирає, ком­бінує і класифікує свої відчуття, а результати цих дій закріп­лює у висловлюваннях, які мають значення істини. Критерієм розрізнення істини і помилки є користь, успіх. Якщо ідея веде до успіху, дає користь, то вона істинна. Ідея істинна, тому що вона корисна, ідея корисна, тому що вона істинна. Обидва ви­словлювання мають одне і те саме значення. Якщо розглянути їх з погляду теорії "сумніву — віри" Ч. Пірса, то й істина є ві­руванням, але таким, що приносить користь.

Очевидно, У. Джеме ототожнював істину і користь. Вихідне традиційне розуміння істини як знання, що відповідає речам, дійсності, він відкидав. Для нього істина — категорія аксіоло-гічна, а не гносеологічна. Користь, успіх — безсумнівні ціннос­ті, однак корисне не може бути і не є насправді критерієм істи­ни. Індивід завжди суспільний, він не може бути не включеним у певний колектив, соціальний клас, соціальну групу людей. Потреби та інтереси індивідів, які перебувають у виробничому та іншому спілкуванні, можуть не тільки не збігатися, а й бути протилежними. Те, що корисно для одного, може бути неко­рисним для іншого, змушеного обставинами життя діяти в на­прямі, протилежному особистому успіху, тобто, з погляду прагматизму, у помилковому напрямі. Сама істина не може бути одночасно помилкою. Істина — одна для всіх індивідів, а не лише для обраних. Крім того, ціннісний підхід є одним із багатьох, і тільки за умови застосування всього арсеналу під­ходів можливе вирішення проблеми пошуку істини. Чи можна вважати істинними, тобто корисними, наприклад, дії індиві­дів на полі битви під час війни або під час здійснення злочину? Відповіді на такі запитання в прагматизмі, у тому числі в У. Джемса, немає. Прагматична теорія істини взагалі не може застосовуватися в практиці людського спілкування і фактично

Тема 8

не застосовується самими прагматистами без постійних її по­рушень і повернення до традиційного розуміння істини.

Отже, теорія істини У. Джемса, як і всього прагматизму, є не узагальненням повсякденної практики людей, а штучною доктриною, яка проповідує крайній індивідуалізм, перетворю­ючи індивіда з його особистими інтересами і потребами на мі­рило всіх речей, критерій гносеологічних, моральних і всіх ін­ших оцінок. Разом з тим, прагматизм має певну соціальну зна­чущість. Пропонуючи оцінювати ідеї, висловлювання і дії незалежно від їх відповідності реальній дійсності, а залежно від ефективності, вигоди і зручності, теорія прагматизму може бути легко використана для виправдання суб'єктивізму, сва­вілля і прямого обману. Вона відкриває широкий простір для демагогії і міфотворчості, для потурання егоїзму та егоцен­тризму, самолюбства, протисуспільних нахилів. Ця філософія виявилась добре пристосованою до ринкової економіки, до аме­риканського способу життя, який склався на межі XIX і XX ст. з його конкурентною боротьбою, гонитвою за прибутком, під­приємництвом. Однак праці У. Джемса продовжують переви­даватися і дотепер, а його ідеї становлять обов'язковий елемент американської духовної культури і духовного виховання.

Систематизатором прагматизму і засновником його інстру-менталістського варіанта став американський філософ Джон Дьюї (1859—1952). Як і в У. Джемса, фундаментальним по­няттям його філософії виступав досвід. Від визначення цього поняття він ухилявся, але намагався перерахувати все, що ним охоплюється: це і війна, і врожай вівса, і сяяння Місяця, і так до нескінченності — все, що може бути змістом свідомості. На відміну від У. Джемса, Дж. Дьюї надавав досвіду більш дина­мічного характеру і включив до нього всю суб'єктивну сферу життєдіяльності людини. Він постійно писав про перебудову досвіду, про його покращення й удосконалення. Досвід у нього виникає у процесі переходу одна в одну проблематичних ситу­ацій.

Як і У. Джеме, Дж. Дьюї вважав поняття, гіпотези, теорії інструментами, засобами досягнення мети (тому його філосо­фія називається ще й "інструменталізмом"), подолання сумні­ву і здобуття віри, тобто готовності або звички діяти. Затримку

Філософія XX—XXI ст.

або зупинку дії він пояснював сумнівом. Ця затримана дія че­рез психологічний стан сумніву і є, за Дж. Дьюї, проблематич­ною ситуацією.

Дж. Дьюї поставив за мету запропонувати метод перетво­рення невизначеної, сумнівної або проблематичної ситуації на ситуацію визначену, вирішену. За його уявленням, процес пе­ретворення починається з виникнення стійкого усвідомлення якогось ускладнення. Потім відбувається усвідомлення того, що саме викликало труднощі, тобто усвідомлення проблеми. Далі розпочинаються пошуки шляхів її вирішення, вибір варі­анта, який здається найкращим. Потім здійснюються спроби перевірити вибрану гіпотезу, прослідкувавши за її можливими наслідками. Закінчується дослідження прийняттям остаточ­ного рішення щодо проблеми. Формулювання рішення за допо­могою мови отримує назву істини, а за своїм значенням — "ко­рисності".

У цих розмірковуваннях Дж. Дьюї неважко помітити зви­чайне для прагматизму ототожнення істини і користі. Разом з тим, він наполягав на перевірці гіпотези й у зв'язку з цим ви­сував на перший план ідею експериментування. Він закликав діяти, не покладаючись на авторитет, шукати кращі методи і варіанти, перевіряти і випробовувати їх, відбирати найефек­тивніші, приймати обґрунтовані рішення. Крім того, Дж. Дьюї, на відміну від Ч. Пірса, замінив у своїй концепції особистий, суб'єктивний стан сумніву знеособленою сумнівною ситуаці­єю, її суть не в тому, що хтось сумнівається, а в тому, що сама ситуація є сумнівною; не в тому, що хтось зіткнувся з певною проблемою, а в тому, що сама ситуація становить проблему, яку потрібно вирішити.

Однак із проблематичної ситуації Дж. Дьюї виключив її об'єктивний зміст і характеризував цю ситуацію в суб'єктив­них термінах. Дослідження у нього не відкриває реальність, а перетворює її, створює її зі стану сумніву, переживання труд­нощів, тому претензія Дж. Дьюї на створення наукового мето­ду виявилась нереалізованою. Наукові поняття, принципи, за­кони він позбавив пізнавального значення, а експерименту­вання одержало всього лиш статус методу проб і помилок.

Тема 8

Філософія XX—XXI ст.

Отже, позицію, що практика є джерелом пізнання, його основою і критерієм істини, представники прагматизму подо­лати не змогли. Людина в нього у процесі свого життя має спра­ву не з об'єктивним світом, не з матеріальними предметами, а зі своїм особистим досвідом, з потоком свідомості, з невизна-ченим хаосом відчуттів і переживань. Вона переборює не фі­зичний опір предметів, а свої власні труднощі, нерішучість, сумніви, переживання. Поділ реальності для прагматизму — це не матеріальний процес, а вольове зусилля, напруження уваги, акт відбору. Його результат — не зміна фізичного світу, а лише зміна досвіду, тобто сприймання світу й уявлення про нього, зміна переконань і вірувань суб'єкта.

На початку 60-х років XX ст. вплив прагматизму в США зменшився у зв'язку з поширенням неопозитивізму. Однак він залишився, як і раніше, одним із провідних напрямів у філосо­фії США та деяких інших країн.

8.6. Філософська антропологія

Людина певною мірою завжди була об'єктом філософських роздумів, але не завжди перебувала в центрі уваги філософів. Першим в історії філософії, хто дійсно зробив людину об'єктом своїх філософських роздумів, був Сократ, тому його можна вважати першим представником філософської антропології. "Пізнай самого себе", "Я знаю, що я нічого не знаю" — ці ви­слови з часів Сократа стали девізом багатьох філософських творів. Він повторював, що його цікавлять не дерева в лісі, а люди в містах. Погляди Сократа на людину поділяв його сучас­ник Емпедокл, який часто підкреслював, що саме людина зав­жди була, є і буде найбільш цікавим явищем для філософії. Таких поглядів дотримувались і багато інших античних мис­лителів. Згодом цій проблемі велику увагу приділяв Августин Блаженний. Величезної значущості поворот до людини здій­снили мислителі епохи Відродження. Дослідженням цієї про­блеми плідно займалися І. Кант, Л. Фейєрбах, К. Маркс, А. Шопенгауєр, С. К'єркегор, Ф. Ніцше, Г. Марсель, П. Тейяр

де Шарден, М. Бубер та ін. Філософсько-антропологічні ідеї висвітились і у вітчизняній філософії, насамперед у творах Г.С. Сковороди, Ф.М. Достоєвського, Л.І. Шестова, М.О. Бер-дяєва та ін. Проте традиційно формування філософської антро­пології пов'язується з іменами Д. Віко, X. Вольфа, І. Фіхте, французьких матеріалістів XVIII ст.

Філософська антропологія — це достатньо впливова шко­ла сучасної філософської думки, у центрі уваги якої — пробле­ма людини, а головна ідея полягає в створенні інтегральної концепції людини. Це і розділ філософії, в якому вивчається людина як особливий рід сущого, осмислюються проблеми людської природи та людського буття, аналізуються форми людського існування, виявляється потенціал антропологічної картини світу. Найбільш відомими представниками сучасної філософської антропології є М. Шелер, А. Телеп, Г. Плеснер, Е. Ротхакер, які роблять спробу, на основі дослідження тих чи інших особливостей людини, знайти способи постановки та вирішення майже всіх філософських проблем. На відміну від раціоналістичних учень, філософська антропологія у сферу своїх досліджень залучає душевно-духовне життя людини (емоції, інстинкти, потяги), що часто призводить до ірраціона-лістичних висновків у філософії. Родова сутність "людини вза­галі" досліджується незалежно від історичного етапу та кон­кретних умов суспільного життя. Деякі філософи, навіть дуже авторитетні, заперечують правомірність такого "надісторично-го" погляду на людину. Вони вважають, що сутність людини зводиться до "сукупності суспільних відносин" та інших інсти-туційних утворень суспільства, які постійно змінюються, а ра­зом з ними змінюється і людина. Дійсно, суспільство суттєво впливає на формування індивідів, але, на думку представників філософської антропології, неможливо заперечувати і той факт, що людина завжди зберігає і деякі екзистенціальні влас­тивості, які не залежать від історичного середовища її існуван­ня. На їхню думку, ці властивості створюють вертикальний "зв'язок часів", забезпечують "комунікабельність" різних культур, надають нам можливість "спілкуватися" з Гомером та Конфуцієм, Ф. Петраркою та О. Хайямом, Ф. Беконом та Б. Спінозою, І. Кантом та Г.С. Сковородою як із сучасниками.

Тема 8

Філософія XX—XXI ст.

Без перебільшення можна зауважити, що людина є най­складнішим об'єктом дослідження. Людина — це диво, оскіль­ки в ній збігаються такі протилежні начала, як "душа" і "тіло". Вона належить до тваринного світу і підпорядковується біоло­гічним законам; більше того, як тілесно-матеріальне утворен­ня вона схильна до предметних та енергетичних впливів. Лю­дина має складну структуру розумової та емоційної діяльності. Люди здатні усвідомлювати факт свого існування, висувати та реалізовувати життєві плани, що відповідають системі їх цін­нісних установок. Якщо поведінка тварин жорстко запрогра­мована системою умовних та безумовних рефлексів, у резуль­таті чого вони не можуть вийти за межі своєї біологічної при­роди, то біологічні інстинкти у поведінці людини контро­люються законами суспільного життя людей.

Для людини як природної істоти найвищу цінність стано­вить її здоров'я. Важко не погодитися з автором "Афоризмів життєвої мудрості" А. Шопенгауером, який писав, що дев'ять десятих щастя засновуються на здоров'ї. За його наявності все стає джерелом насолоди, тоді як без нього жодне благо не може принести задоволення. Ставлення людини до власного здоров'я має свідомий характер. Прикладів подолання людьми власних природних недуг можна навести безліч: це життя І. Канта, Л. Бетховена, Е. Гріга, Ф. Ниділе та ін.

Природні задатки сприяють інтелектуальному розвитку людей, багато в чому визначають їхню схильність до творчої діяльності. У зв'язку з цим у розумінні людини важливо уник­нути двох протилежних підходів — "біологізації" та "соціалі­зації" людської природи.

Представники філософської антропології вважають, що лю­дині не можуть бути притаманні дві самостійні сутності. Сут­ність людини, на їхню думку, єдина — це сукупність надпри­родних соцієтальних властивостей, завдяки яким людина пе­реборює свою біологічну визначеність. Свобода волі, що ви­являється у здатності вибирати свою долю, шляхи свого життя — головна й основна з цих властивостей людини. Філософські антропологи стверджують, що сенс життя людини, і полягає саме в тому, щоб самостійно, зусиллями власної волі підкори­ти всі обставини, подолати всі перешкоди і реалізувати власну

життєву програму. У такому випадку людина стає дійсно віль­ною, оскільки здатна бути господарем над зовнішніми чинни­ками та умовами. І навпаки, неспроможність досягти свободи суттєво знижує велич людини. Все це спонукало представни­ків філософської антропології XX ст. поставити людину в центр світобудови, розглядаючи її як своєрідний "ключ" до всіх про­блем, навіть до тих, котрі, на перший погляд, сприймаються як такі, що не стосуються теми про людину. Головним предме­том вивчення стає духовний світ людини, а решта питань за­лишаються "навколо", на "периферії". Філософсько-антропологічний підхід має справу не стільки з фактом люди­ни як об'єкта наукового пізнання (біологічного, психологічно­го, соціологічного і т. ін.), а більшою мірою з фактом людини як суб'єкта самосвідомості. Суб'єктивний світ людини для представників цієї течії стає особливим Всесвітом, який є цен­тром світобудови.

З філософсько-антропологічної позиції, людська духовність перевершує все природне буття, принципово не зводиться до нього, тому її прихильники певною мірою не пов'язують себе обов'язками фундаментального наукового обґрунтування лю­дини, оскільки вона для них, з одного боку, не стільки природ­ний об'єкт, скільки надприродний суб'єкт. З іншого боку, лю­дина, що знаходиться в центрі світобудови, є малим Всесвітом, який включає великий Всесвіт. Ця стародавня ідея про мікро­косм виявилася надзвичайно популярною в роздумах про лю­дину в сучасних представників антропології. За нею, у людині приховані таємничі космічні сили. Глибинні вияви людської суб'єктивності, такі як жах, гнів, еротичні потяги та ін., є лише аналогами таємничих космічних сил, і навпаки, потаєм­ні глибини людської душі — це вивільнені космічні начала. Згідно з філософською антропологією, вдивляючись у себе, можна побачити вияви космічних сил, пізнати таємниці Кос­мосу. Сократівський вислів "Пізнай самого себе" набуває ново­го звучання: пізнаючи себе, людина пізнає глибинну сутність Всесвіту, відчуває його пульс, недоступний прямому спостере­женню. Людина поєднує цілий світ у зародку. У ній, ніби у фо­кусі, сходиться розмаїтість світу. Проте це означає, що доля

Тема 8

Філософія XX—XXI ст.

людини залежить від стану природи, людина відповідальна за цей стан і за себе.

У сучасній філософській антропології знову набув поширен­ня середньовічний термін "екзистенція", зміст якого полягає в тому, що людина творить саму себе не за заздалегідь визначе­ним планом чи готовим зразком, а самостійно, у своєму вну­трішньому світі. Наявність внутрішнього "Я" безсумнівна для кожного, але воно не виявляється безпосередньо. К. Ясперс на­голошував, що без спроб визначити своє "Я" життя особистості неможливе. Філософська антропологія підкреслює важливість звернення до свого "Я" і неможливість обмеження лише об'єктивно-науковим підходом, для якого доступні лише вну­трішні та зовнішні вияви, а не безпосереднє життя екзистен­ції. Пильна увага до екзистенціальних питань суттєво відріз­няє філософську антропологію XX ст. від відомих у минулому філософських поглядів на людину. Як самостійний філософ­ський напрям вона також здійснює експансивне вторгнення у сферу герменевтики, феноменології, персоналізму, прагматиз­му та інших онтологічних і гносеологічних шкіл, прагнучи ви­ділити та вивчити сферу власне людського буття. У зв'язку з цим, сучасна антропологія поділяється на біологічну, культу­рологічну, релігійну, психологічну, структуральну, педагогіч­ну та філософську. Відмінність між ними полягає в аналізі різ­них аспектів сутності людини, використанні різноманітних методів та засобів самовизначення і самоповаги. Спільним для них є створення цілісної концепції людини. Розв'язання цієї проблеми — у майбутньому.

8.7. Герменевтика

Однією з форм реалізації знань є історичні, релігійні, філо­софські та ініні тексти, які після створення продовжують само­стійне існування. Будь-який текст є багатошаровим утворен­ням, внаслідок чого може бути по-різному витлумачений. Спо­конвічна багатозначність тексту стала у філософії предметом досліджень особливого напряму, що одержав назву герменев­тика.

Термін "герменевтика" трактується і як мистецтво інтер­претації текстів, і як теорія розуміння їх змісту, у тому числі здатність осягнення чужої індивідуальності, і як своєрідна ме­тодологія гуманітарних наук.

Герменевтика бере свій початок з давніх часів. В античності її зміст розуміли як пояснення, переклад, тлумачення текстів. Вважають, що цей вид інтелектуальної праці одержав назву від імені грецького бога Гермеса, в обов'язки якого нібито вхо­дило роз'яснення простим смертним волі богів: боги та люди розмовляли різними мовами, тому з'явилась потреба в тлума­ченні божественних послань. Одним із перших творів, безпо­середньо пов'язаних з розглядом герменевтичної проблемати­ки, вважають твір Арістотеля "Про тлумачення".

З виникненням християнства мистецтво та теорія інтерпре­тації на довгі часи стали розглядатися як інструмент правиль­ного розуміння Біблії. Християнські богослови перших століть християнської епохи (святі отці церкви) виділяли у Священно­му тексті декілька змістовних рівнів. За першим, тобто бук­вальним змістом, вони прагнули виявити більш глибокий, ду­ховний зміст біблійних послань.

В епоху Реформації Мартін Лютер вважав герменевтику мистецтвом істинної інтерпретації Святого Письма. На його думку, лише так можна подолати церковну традицію, розчис­тити шлях до істинної віри від нашарувань церковних перека­зів. В епоху Відродження велика увага приділялась тлумачен­ню творів античності.

З часом герменевтика все більше набувала загальнокультур­ного та філософського звучання. Формувалося розуміння спе­цифіки методу тлумачення: він має бути об'єктивним, спрямо­ваним на об'єкт і водночас позбавленим суб'єктивного свавіл­ля. Складалися нормативні правила, канони, що приводять досл ідника до оригінального змісту через набуті нашарування. Формування герменевтики було теоретично завершено в кла­сичний період. Саме тоді намітився і герменевтичний підхід до трактування сутності філософського знання.

Значний внесок у розробку герменевтики як філософського напряму здійснили німецькі філософи Фрідріх Шлегель (І 772—1829) та Фрідріх Шлейсрмахер (1768—1834). їх ціка-

Тема 8

вила філософія мови, у першу чергу проблеми відображення об'єктивно-прекрасного в поезії, особливо античній, а також у мистецтві та в різних виявах культури. Про це свідчать праці "Розмова про поезію", "Про вивчення грецької поезії" Ф. Шле-геля та "Монологи" і "Діалектика" Ф. Шлейєрмахєра.

На думку Ф. Шлейєрмахєра, предметом герменевтики на­самперед мають бути тексти, зміст яких від дослідника від­окремлюють значні часові, історичні, культурні, мовні дистан­ції і які з цієї причини є для нього пам'ятками. Це створює ба­гато перешкод для їх правильного розуміння, усунути які повинна герменевтика. Вона необхідна там, де є нерозуміння. Герменевтика — це мистецтво розуміння, а не тлумачення. Самі тексти, що дуже важливо, постають перед дослідником як "застигла річ", яка об'єктивована. Звідси виводиться важ­ливий принцип: метод дослідження текстів повинен бути діа­логічним (мається на увазі діалог між інтерпретатором та авто­ром тексту). "Застигла річ", на думку Ф. Шлейєрмахєра, має об'єктивний і суб'єктивний аспекти. Об'єктивний аспект (факт мови) є предметом граматичної інтерпретації, що прояснює ставленнядомови,тобтояквонаіснуєоб'єктивно. Суб'єктивний аспект (факт мислення) досліджується за допомогою психоло­гії. Ми ставимося до мови як до якоїсь похідної від її ініціато­ра. Розуміння, на думку Ф. Шлейєрмахєра, забезпечується взаємозв'язком цих двох моментів.