Полезное:
Как сделать разговор полезным и приятным
Как сделать объемную звезду своими руками
Как сделать то, что делать не хочется?
Как сделать погремушку
Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами
Как сделать идею коммерческой
Как сделать хорошую растяжку ног?
Как сделать наш разум здоровым?
Как сделать, чтобы люди обманывали меньше
Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили?
Как сделать лучше себе и другим людям
Как сделать свидание интересным?
Категории:
АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника
|
Тема 5 філософія нового часу 17 page
З 50—70-х років XIV ст. у культурному житті України почали поширюватися єретичні вчення і вільнодумство. Філософські ідеї єретиків полягали у сміливій світоглядній оцінці діяльності церковної ієрархії, ченців, думках про свободу волі, умовою реалізації якої вважали поширення освіти. Вони пропонували критичне ставлення до деяких православних догматів і церковних обрядів. Представники гуртка київських книжників-єретиків захищали віротерпимість, відкидали ідею Святої Трійці, стверджували, що Ісус Христос ще не народився, а той, хто видавав себе за нього, — просто людина. У діяльності вони широко використовували перекладні твори теологічно-філософського змісту. Особливою популярністю користувалися такі твори: "Логіка Авіасафа" (у перекладі має ще назву "Київська логіка"), яка належала арабському філософу XI—XII ст. Аль-Газалі; "Промова Мойсея Єгиптянина" ("Логічний словник"), "Арістотелеві врата", або "Тайная тайних",
Тема 9 єврейського філософа XII ст. Мойсея Маймоніда. "Арістотеле-ві врата" Д.І. Чижевський називав енциклопедією київських книжників. У ній філософську проблематику було представлено питаннями онтологічного, гносеологічного та етичного плану, в основному з позицій Арістотелізму; центральне місце відводилося обґрунтуванню добра, справедливості, простоти, поміркованості; засуджувалися заздрість, зло, скупість, пихатість. Теоретичний рівень цих творів свідчить про істотне розширення кругозору київських інтелектуалів, яких вже не задовольняв спосіб практичного філософствування. Це був ґрунт для секуляризації філософії як незалежної від релігії галузі знання, формування у складі вітчизняної культури професійної філософії. Кінець XV — початок XVI ст. позначив межу нової епохи в історії філософії України. Розпочався гуманістичний період її розвитку, вершиною якого стала філософія професорів Києво-Могилянської академії і Григорія Сковороди. Зачинателем українського гуманізму став Юрій Котермак (Дрогобич) (прибл. 1450—1494). Найбільш відомими його працями є: "Прогностична оцінка поточного 1483 року", "Трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478 року", "Трактат з шести розділів про затемнення" (1490), у яких він виклав свої погляди на людину, світ, історію, силу знання та людського розуму. Він доводив, що людина здатна пізнавати світ, і ця здатність зумовлюється наявністю в природі законів; стверджував, що історія не є реалізацією наперед визначеного Божого промислу, а постає людською драмою в дії, де головне місце належить силам безвідносно до велінь Бога; тобто підходив до вирішення проблем пізнання природи, з'ясування суті історії, держави, влади тощо зі світських, а не теологічних позицій. Перший український поет-гуманіст, культурно-освітній діяч і філософ Павло Русин (прибл. 1470—1517) у своїй творчості на перше місце ставив проблеми реального життя, формування особистості людини, її право на життя, свободу, істину, віру і красу. На його думку, людину слід цінувати за її розум, працьовитість, чесність, мужність, а не за багатство, титули і посади. Філософська думка в Україні З особливою повагою Павло Русин ставився до знання: людина повинна працювати над собою все своє життя, поглиблювати світогляд і удосконалювати інтелект. Для нього книжка — світлий образ правди та істини, вона яскравіша золота і дорожча від усіх коштовностей. Велике значення він надавав вивченню античної духовної спадщини, яку вважав взірцем, на котрий варто рівнятися. Проблеми державності Павло Русин також вирішував через призму великої поваги до людини, піклування про неї. Як і Юрій Дрогобич, він стверджував, що саме людина є справжнім творцем історії, в якій всі події і процеси зумовлюються не Божим промислом, а її діяльністю. Найвизначнішою постаттю серед українських гуманістів XVI ст. був Станіслав Оріховський-Роксолан (1513 — 1566) — талановитий оратор, філософ, публіцист, історик. За унікальні здібності у Західній Європі його називали то "Рутенським Де-мосфеном", то "сучасним Ціцероном". Основні праці такі: "Про турецьку загрозу слово перше та друге", "Про целібат", "Напучення польському королеві Сигізмунду Августу", "Літопис", "Промова на похоронах Сигізмунда І", "Відступництво Риму", "Про природне право", у яких з позицій ренесансного гуманізму висловлювалися думки з проблем етики, політики, права, освіти, виховання. На думку Станіслава Оріховського, держава і державна влада виникли внаслідок суспільного договору, тому церква не повинна втручатися в їх справи; природне право також не залежить від релігії. Якщо закони держави суперечать цьому праву, то вони мають бути скасовані. Вищими доброчинностями він вважав патріотизм, доблесть, мужність, чесність, справедливість; закликав учнівську молодь боротися з нікчемністю, нечесністю, із застарілими методиками, виховувати в неї повагу до праці і військової служби. Мудрість, знання, освіченість — головні рушійні сили історичного розвитку, суспільного прогресу. У другій половині XVI—XVII ст. центром філософствування стали так звані братства — просвітницькі організації при православних церквах України та Білорусі. Перше братство було засноване 1586 р. у Львові. Згодом виникли братства в Києві (1615), Луцьку (1617), а також в Острозі, Любліні, За-
Тема 9 мості, Галичі, Рогатині, Кам'янці-Подільському, Вінниці, Могильові, Оргаі, Мінську, Полоцьку та в інших містах. При братствах створювались школи, навколо яких концентрувалась діяльність українських полемістів. їх філософськими основами були ідеї ісихастичного й, особливо, ареопагітичного неоплатонізму. Ісихазм (від грец. "спокій, відчуженість") — містична течія у Візантії й особлива чернеча практика усамітнення і безмовної молитви. Його філософське оформлення належить візантійському богослову і церковному діячеві Григорію Паламі (1296—1359). З поширенням ісихазму в Україні утверджувалась натурфілософська традиція. Основною богословською тезою ісихазму було розрізнення непізнаваної, абсолютно утаємниченої сутності Бога і так званої божественної енергії, що пронизує все суще буття. Визнання цієї енергії відкривало шлях "природному богопізнанню" — пізнанню Бога через його творіння, тобто природу, а також сприяло подоланню стійкої неоплатонічної ідеї розриву душі і тіла, сприйманню матерії як джерела зла, а тіла як темниці духу; з'єднанню душі і плоті в єдиному цілому — людині як у мікрокосмі, який відображає парадоксальну і суперечливу єдність Бога і світу. Щодо ідей ареопагітичного неоплатонізму, то вперше вони були викладені Псевдо-Діонісієм Ареопагітом (тобто членом Ареопагу, стародавньої суддівської колегії в Афінах) — християнським мислителем V чи початку VI ст., представником пізньої патристики. Це ідеї про безумовну невизначеність Бога, про умовну можливість підніматися до пізнання Бога за допомогою ієрархії аналогій, про схожість церковної ієрархії "небесній" тощо. Багато полемістів об'єднувалися також у культурно освітні центри України. Найвідомішим з них був Острозький, заснований у м. Острозі князем Костянтином Острозьким у 1576 р. Особливе місце в цьому центрі належало греко-слов'янській школі, у якій викладалися грецька, латинська та слов'янська мови, а також "вільні науки" (граматика, арифметика, риторика, логіка тощо). До центру входили гурток гуманітаріїв і друкарня, створена російським першодрукарем Іваном Федоровим (прибл. 1525 —1583), який, рятуючись від фа- Філософська думка в Україні натизму церковної та світської влади, перебрався в Україну з Москви. Сюди ж, до Острога, не витримавши московського інтелектуального і політичного клімату, втік відомий письменник князь А. Курдський (прибл. 1528—1587). Він не тільки полемізував у листах з царем Іваном IV, а й серйозно вивчав філософію Арістотеля, переклав "Діалектику" Іоанна Дамаскіна, написав декілька праць з логіки, у тому числі "Сказ о логике". Діячі Острозького культурно-освітнього центру були людьми високої гуманітарної культури, добре ознайомленими з ідейною спадщиною Київської Русі та сучасною їм західноєвропейською культурою. Заслуговує на увагу те, що вони добре усвідомлювали роль рідної мови як запоруки чистоти православної віри та самозбереження українського народу перед загрозою його покатоличення і полонізації. У центрі працювали Герасим Смотрицький (пом. 1597) — перший ректор Острозької школи, Христофор Філарет (середина XVI — початок XVII ст.), Дем'ян Наливайко (пом. 1627), Іван Вишенський (між 1545 — 1550 — прибл. 1620) та інші полемісти. Вони ставили і вирішували найрізноманітніші завдання як ренесансно-гуманістичного, так і реформаційного напрямів, але основну увагу приділяли розвитку реформаційних ідей, оновленню православної релігії, підготовці творів антикатодицької спрямованості. Острозький культурно-освітній центр був першою спробою створення вищого навчального закладу в Україні та східнослов'янському світі взагалі. У 1636 р. він, на жаль, припинив своє існування. Проте за чотири роки до цього у Києві, на базі Київської братської школи та школи Києво-Печерського монастиря, виникли Києво-Могилянський колегіум (1632), а згодом (з 1701 р.) — Києво-Могилянська академія, яка дійсно стала першим вищим навчальним закладом на східнослов'янському терені. Навчальна програма колегіуму будувалася за класичною схемою середньовічного західноєвропейського університету: вивчалися "сім вільних наук" (граматика, поетика, риторика, арифметика, геометрія, філософія, музика). Це — основа ("класика"), але фактично набір навчальних дисциплін був набагато ширшим. Перші чотири роки відводилися на загальноосвітню
Тема 9 Філософська думка в Україні
підготовку, потім один рік — на риторику та поетику, наступні два — на філософію, останні чотири роки — на теологію. Програма з філософії передбачала ознайомлення з творами східних "отців церкви", філософськими ідеями античності, західної патристики, схоластики, ідеями Відродження, Реформації, раннього Просвітництва та ін. З Києво-Могилянським колегіумом пов'язана діяльність видатних українських мислителів: Іова Борецького (пом. 1631) — одного з організаторів Київської братської школи та її перпюго ректора; Касіяиа Са-ковича (прибл. 1578—1647) — ректора братської школи в 1620—1624 рр.; Єлисея Плетенецького (прибл. 1554—1624), який заклав друкарню Києво-Печерської лаври і разом з Заха-рієм Копистенським, Лаврентієм Зизанієм та іншими зібрав навколо друкарні науковий гурток; Петра Могили (1596— 1647) — архімандрита Києво-Печерського (згодом митрополита Київського і Галицького), який у 1641 р. відкрив у Лаврі школу, реорганізовану ним наступного року в колегіум, названий на його честь Києво-Могилянським. Серед професорів Києво-Могилянського колегіуму були такі відомі учені, філософи і письменники: Феофан Прокопович (1681 —1736) — ректор академії з 1711 р. і глава "вченої дружини" Петра І у Санкт-Петербурзі з 1716 р.; Іоаникій Галя-товський (пом. 1688) — ректор колегіуму з 1657 по 1665 р.; Стефан Яворський (1658—1722) — реорганізатор греко-латинської школи у Москві у Слов'яно-греко-латинську академію (1685) на зразок Києво-Могилянського колегіуму, її ректор, президент Синоду з 1721 р.; Лазар Баранович (прибл. 1620—1693) — ректор колегіуму з 1650 по 1657 р.; Йосип Коноиович-Горбацький (пом. 1653) — ректор колегіуму в 1642—1645 рр.; Георгій Коииський (1717—1795) — ректор академії з 1751 р. таін. Викладачі Києво-Могилянської академії, поряд з вітчизняною світоглядно-філософською традицією, широко використовували досягнення західноєвропейської науково-філософської думки епохи Відродження та Нового часу. Філософська концепція, розроблена професорами Києво-Могилянської академії, ознаменувала утвердження в складі духовної культури України філософії як відносно самостійної галузі теоретичної діяльності. У межах цієї філософії зросла найзначніша в тогочасну епоху філософська система, автором якої був видатний український мислитель, вихованець Києво-Могилянської академії Григорій Савович Сковорода (1722— 1794). Він вважається засновником в Україні класичної філософської думки. Г. Сковорода народився у с. Чорнухи Полтавської губернії. Навчався в Києво-Могилянській академії (1738—1741, 1744—1750), був співаком придворної капели у Санкт-Петербурзі (1742—1744), перебував у складі посольської місії за кордоном (1750—1753), а згодом викладав у Переяславі поетику, працював домашнім учителем. У 1759 — 1764 рр., а також у 1768 р. викладав у Харківському колегіумі, після чого вже до самої смерті був мандрівним філософом, писав діалоги, які читав та дарував своїм друзям і знайомим. Філософія, за Г. Сковородою, є самим життям, тому головним у людині є не стільки її теоретичні пізнавальні здібності, скільки емоційно-вольове єство її духу, серце, з якого виростають і думка, і прагнення, і почування. Подібно до Сократа, він стверджував: "Пізнай себе", "Поглянь у себе". Реальність, за Г. Сковородою, не є моністичним (ідеальним чи матеріальним) буттям, вона є гармонійною взаємодією трьох світів: макрокосму, або великого світу, в якому "живе все породжене"; мікрокосму, або людини, яка глибиною не поступається великому світу, а у певному розумінні навіть охоплює його; символічного світу, або Біблії. У свою чергу кожен із трьох світів є єдністю двох "натур": видимої (зовнішньої, тіньової) і невидимої (внутрішньої, світлої). Так, макрокосм у його видимій іпостасі сприймався філософом як природний світ відчутних речей і явищ, як матерія, проте насправді він є лише "пустою видимістю", "місцем", "нікчемністю", "тінню" справжньої, але невидимої його "натури" — Бога. Макрокосм єдиний, але єдність його специфічна, це "двоє в одному й одне з двох", вона "нерозривна", але водночас "незлитна", тобто Бог є не самою природою, а її "джерелом", "світлом", "сонцем". Існування матерії є "корелятом" існування Бога, і в цьому сенсі — "матерія вічна". Проте ця вічність — функція вічності божественного буття, "тінню" якого с буття матеріальне. "Матерія — вічна. Себто усі місця і усі
Тема 9 часи наповнила. Тільки один дитячий розум може сказати, що світу цього великого ідола і Голіанта колись не було, або не буде. Чи не Бог усе в собі тримає? Чи не сам він є голова й усе в усьому? Бог в дереві є правдивим деревом, у музиці — музикою, у будинку — будинком..."1. Так само і мікрокосм, людина, є єдністю двох "натур": "емпіричної" (тілесної) та "внутрішньої" (справжньої, істинної). "Емпірична" людина, так само як і матерія, є "тінню", "тьмою", "тлінням". Проте мікрокосм не просто співіснує з макрокосмом, пасивно відтворюючи його структуру, а є активним моментом у гармонійній взаємодії з ним, адже єством "внутрішньої" людини, за Г. Сковородою, є Бог. Сократівський заклик "Пізнай себе" у нього означає "Пізнай Бога", що робить філософську позицію Г. Сковороди, про яку говорять дослідники його творчості, по суті діалектичністю. Діалектика Г. Сковороди не є об'єктивною в гегелівському її розумінні, це радше екзистенціальна діалектика, вихідним пунктом якої є знаменита Сократова "іронія". Це діалектика того типу, який вже у XX ст. помічаємо у засновника німецького екзистенціалізму Мартіна Хайдеггера (ідея людини як "висвітлювання" буття людською духовністю, як "світлового отвору" в бутті). Ця ідея є однією з центральних у Г. Сковороди: існує "нерозривність" і водночас "незлитість" природи і людини, єство якої — Бог. До речі, основною вона є і в тлумаченні французьким екзистенціалістом Ж.-П. Сартром діалектики як "логіки людської дії". Отже, великий світ (макрокосм) і людина (мікрокосм) перебувають у стані гармонійної взаємодії, але гармонія ця встановлюється не сама собою, не автоматично. Між макрокосмом і мікрокосмом, на думку Г. Сковороди, є посередник, третій світ, світ символів — Біблія. І тут, як у першому і другому світах, теж вирізняються дві "натури" — видима (предметна образність символу) і невидима (смисл, розшифровка сенсу символу). 1 Огородник І.В. Історія філософської думки в Україні: Курс лекцій: навч. посіб. для ВНЗ / І.В. Огородник, В.В. Огородник. — К.: Знання,1999. — С.257. Філософська думка в Україні Шлях до невидимої натури третього світу проходить через розшифрування символів натури видимої, яка не є суто теоретичною працею, а охоплює всю сферу людської життєдіяльності, оскільки вимагає бачення за оманливою зовнішністю життєвих реалій їх справжній (духовний — етичний, естетичний тощо) сенс. З огляду на це філософія тлумачиться Г. Сковородою як саме життя, а не теорія сама по собі. "Філософія або любов до мудрості, — наголошував Г. Сковорода, — скеровує усе коло діл своїх до тієї мети, щоб дати життя духу нашому, благородство — серцю, світлість — думкам. Коли дух веселий, думки спокійні, серце мирне, то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце є філософія"1. У цій екзистенціальній зорієнтованості сковородинської думки не на вузько раціоналістичні філософські обрії, а на весь людино-життєвий розмай думок і почуттів, міркувань і емоцій, голови і серця, абстрактного й образно-символічного, український історик філософії Д.І. Чижевський вбачав індивідуальну неповторність філософської позиції Григорія Сковороди. Відзначаючи близькість сковородинського способу філософствування до сократівського (у літературі нерідко зустрічаємо оцінку Г. Сковороди як "українського Сократа"), Д.І. Чижевський водночас застерігає від ототожнення цих способів. Точнішим було б порівняння Г. Сковороди не з Сокра-том, а з досократиками, оскільки вони, на відміну від Сократа, шукали уточнення не термінів, а понять-образів: "води", "вогню, "повітря" тощо. Кожний символ у Г. Сковороди не має твердого певно-усталеного, різко обмеженого значення, а має певну множинність значень, межі значності яких почасти суміжні, почасти перехрещуються, почасти цілком різні2. Розшифрування символіки третього світу має метою знайти відповідний ("сродний", заГ. Сковородою) спосіб гармонійних взаємин зі світом. Успіх такого пошуку та правильний вибір 1 Огородник І.В. Історія філософської думки в Україні: Курс лек 2 Чижевський Д. Нариси історії філософії на Україні / Д. Чижевсь
Тема 9 Філософська думка в Україні
життєвого ілляху ("сродної праці") дає щасливе життя. Головне джерело всіх бід людських — "несродність" (невміння чи небажання творчого пошуку "сродної праці"). "Я зневажаю крезів, не заздрю Юліям, байдужий до Демосфенів, жалію багатих: нехай придбають, що хочуть! А я, якщо у мене є друзі, почуваюся не лише щасливим, а й найщасливішим"1. Подібні міркування спостерігаються у таких працях Г. Сковороди, як "Басни харьковския", "Разговор, називаєм алфавит, или Буквар мира" та ін. Отже, у філософії Григорія Сковороди домінантні лінії української світоглядної ментальності — антеїзм ("сродність" людини і всього світу), екзистенціальність (орієнтованість на неповторне у своїй винятковості людське існування, плюра-лістичність і водночас діалогічна гармонійність реальності), кордоцентризм ("серце — всього голова") — вперше набувають класичної форми вияву. Філософія в Україні вступила у свою класичну епоху. Як засновник класичної філософії в Україні Г. Сковорода одночасно справив великий вплив на формування філософської думки в Росії. Більшість російських істориків філософії (О.І. Введенський, В.Ф. Ерн, Е.Л. Радлов, М.О. Лоськийтаін.) прямо називають Г. Сковороду "градоначальником російської філософії", іноді ставлячи поряд з ним імена М.В. Ломоносова, О.М. Радищева, П.Я. Чаадаєва. Григорій Савович Сковорода помер 9 листопада 1794 р. на Харківщині, у с. Пан-Іванівці (нині — Сковородинівка), у маєтку свого давнього приятеля М. Коваленського. На могильному камені згідно із заповітом було написано слова, що визначають розуміння сенсу життя і спрямування філософії великого мислителя: "Світ ловив мене, та не впіймав". 1 Таранов П.С. Анатомия мудрости: 120 философов: в 2 т. / П.С. Та-ранов. — Симферополь: Реноме, 2001. — 432 с. 9.3. Професійна філософія в Україні XIX—XX ст. З початку XIX ст. філософська думка в Україні зосереджувалась головним чином в університетах. У 1805 р. за ініціативою відомого українського просвітителя Василя Каразіна (1773 —1842) був відкритий університет у Харкові. У 1817 р. після закриття Києво-Могилянської академії в її приміщеннях почала працювати Київська духовна академія. Тоді ж в Одесі було створено Рішельєвський ліцей, який у 1865 р. перетворився на Новоросійський університет. У 1834 р. на базі ліцею, переведеного до Києва з Кременця-Волинського, було відкрито Київський університет імені святого Володимира. Українська "університетська" філософія XIX—XX ст. зазнавала значного впливу з боку німецької класичної філософії І. Канта, Г. Гегеля, Й. Фіхте й, особливо, Ф. Шеллінга. Гегельянців було представлено головним чином професорами Київського університету Орестпом Новицьки м (1806—1884) і Силь-вестром Гогоцьким (1813 —1883). Вони високо цінували історико-філософську концепцію Г. Гегеля і водночас критикували її за надмірний раціоналізм, оскільки найцінніший зміст духовного світу, на їх думку, живе у переконаннях серця, а не в поняттях розуму; а також доводили, що німецькі філософи помилялись у своєму прагненні замінити християнську віру знаннями. На думку О. Новицького, предметом філософії є усвідомлююче "Я", усвідомлюване "не-Я" і перша причина того й іншого, тобто "Я" — дух, що пізнає себе, обмежений зовнішніми речами; "не-Я" — світ зовнішній, що визначається духом; Бог — те, що нічим не обмежене, вище і за дух, і за світ, чинник і кінець усього. Проте спочатку ці три моменти — людина, світ і Бог — постають перед мисленням в єдності та загальності. При подальшому дослідженні буття мислення вивчає і людину, і світ, і Бога відокремлено, і тільки на останньому етапі дослідження за допомогою філософського світосприйняття і людина, і світ, і Бог знову сходяться в єдине буття. С. Гогоцький вважав, що правильним у Гегеля було те, що історія філософії мусить відображати розвиток ідей філософії,
Тема 9 де поступ історичного спрямування філософії визначається об'єктивно, а не бажанням дослідника. Недоліки філософи Г. Гегеля він вбачав у суперечності його системи та методу ін терпретації принципу тотожності мислення та буття, тлума ченні тріади "буття — ніщо — становлення". Послідовником Ф. Шеллінга в Україні був перший ректор Київського університету Михайло Максимович (1804—1873). Захоплюючись філософією, М. Максимович стверджував, що філософія не може базуватися виключно на розумі, потрібне "серце", оскільки вона є любов'ю до мудрості. Він цікавився проблемами історії, літератури, а особливо українським пісенним фольклором. На матеріалі порівняльного аналізу українського пісенного фольклору з російським, М. Максимович зробив цікаву спробу дослідження відмінностей між українською та російською ментальністю. Ці його дослідження в подальшому мали певний вплив на творчість М. Гоголя і М. Костомарова. Микола Васильович Гоголь (1809—1852) — класик російської та української літератури. Такі його твори, як збірник "Вечори на хуторі біля Диканьки", комедія "Ревізор", роман -поема "Мертві душі", книга "Вибрані місця з листування з друзями", справили вирішальний вплив на розвиток критичного реалізму, становлення сатиричних жанрів, ствердження гуманістичних і демократичних принципів у літературі. Д. Чижевський у "Нарисах із історії філософії на Україні" назвав М. Гоголя "одним з найвидатніших українців усіх часів". Усією своєю творчістю великий письменник проголошував принцип: любов до абстрактної людини, до народу взагалі — то не любов, а пусті слова. Служіння абстрактному ідеалу може обернутись безмежною жорстокістю щодо особистості. Він переконаний, що через страждання, що випали на долю його народу, треба прийти до співчуття і, зрештою, — до справжньої любові. За допомогою такого розуміння любові М. Гоголь обґрунтовував класичну парадигму, значущу для всього XIX ст., що протистоїть як крайньому індивідуалізму, так і культурі "світлого майбутнього". Наприкінці 1845 — на початку 1846 р. у Києві було організовано таємне Кирило-Мефодїівське товариство, метою якого було створення федерації вільних слов'янських республік. Філософська думка в Україні До нього входило 12 членів, майже 100 осіб підтримували з ними зв'язки та дружні взаємини. У березні 1847 р. за доносом студента Петрова товариство викрили, а його учасників заарештували. Після слідства вони отримали різні строки ув'язнення. Серед учасників товариства були ад'юнкт Київського університету, згодом відомий історик, етнограф, письменник, культурний діяч Микола Костомаров (1817—1885); учитель, згодом мі домий письменник, історик, етнограф і культурний діяч Пантелеймон Куліш, (1819 —1897) і видатний український поет і художник Тарас Шевченко (1814—1861). Микола Костомаров народився у Воронезькій губернії, закінчив Харківський університет. Він автор "Книги буття українського народу" — фактично маніфесту-програми Кирило-Мефодіївського товариства, написаної своєрідним біблійно-пророчим стилем. Основна думка "Книги буття": історія — це накреслений Богом людству шлях до спасіння через любов до єдиного Бога. Навколишній світ, природа, за М. Костомаровим, не є просто "бездушною" матерією, вона перебуває в постійному зв'язку з духовним світом людини. Бог, створюючи світ, втілив у ньому духовне начало, яке безпосередньо сприймається людським серцем. Надзвичайно суперечливою здається філософія Пантелеймона Куліша. Головна його позиція (традиційна для української думки ще за часів Київської Русі) — спрямованість думки на "внутрішню" людину. "Глибиною" "внутрішньої" людини, уособленням її найпотаємнішого єства є серце, яке нерозривно пов'язане з рідним краєм, батьківщиною, Україною. "Внутрішнє", "глибина" постійно протистоять "зовнішньому", "поверхні", що уособлюють згідно з П. Кулішем все вороже людині, все чуже рідному краю, Україні. З постійного змагання "внутрішнього" із "зовнішнім" виникає безліч антитез: минуле — сучасне, хутір — місто, Україна — Європа та ін. Народну мову П. Куліш вважав безпосереднім виявом екзистенціальної "глибини" людського єства, безпосереднім "голосом" серця, просте слово протиставляв штучній мові літературних салонів як чомусь "чужому" (навіть "іноземному"). Його приваблювала простота народна, оскільким вона дає людині "серце". Жодна наука, жодна "громадянська" філософія
Тема 9 не зможуть дати такого правдивого серця. Саме "селянська" філософія походить безпосередньо з Євангелія, з цієї вічної книги, з цієї істинної науки. З цих міркувань П. Куліш закликав тікати від міського життя і йти в село, хутір, тобто до життя серця. Народний український поет, художник і мислитель Тарас Григорович Шевченко усією своєю творчістю стверджував гідність людини, дружбу і рівність народів. У вірші "Молитва" він писав: А всім нам вкупі на землі Єдиномисліє подай І братолюбіє пошли. Він був упевнений у тому, що народ України досягне усього найвищого і прекрасного, а головне — свободи і незалежності. З цих позицій поет оцінював діяльність історичних особистостей і народний патріотизм. У Т. Шевченка світ України складається з двох головних компонентів — світу українського села і світу козаччини. Значення їх неоднакове. Якщо світ козацтва уособлює українське минуле, то світ села — позачасовий, як світ органічно пов'язаної з ним природи з її вічним рослинним циклічним життям; світ села — це передусім світ сакрального ідеалу, що відтворює модель України як ідеальної цілісності. У поемі "Княжна" Т. Шевченко писав: Date: 2015-11-13; view: 419; Нарушение авторских прав |