Тема 5 філософія нового часу 11 page

Зі сфери філософського пізнання Г. Спенсер виключив усі корінні світоглядні проблеми, оскільки вони, на його думку, непізнавані. Філософії він залишав для дослідження ту галузь, що і для науки. Філософія є теж науковим знанням, що поши­рюється лише на сферу досвіду, під яким розумілися духовні і матеріальні вияви абсолютної неосяжної сили, яка знаходить­ся в основі світу. З цієї причини наука у Г. Спенсера, як і в О. Конта, не проникає у суть речей, а задовольняється знання­ми лише зовнішніх явищ та їх постійних і стійких зв'язків, тобто законів; наука вивчає співіснування і послідовність явищ, групуючи їх спочатку в узагальнення нижчого порядку, переходячи потім до вищих і ширших узагальнень. Найвищим узагальненням і є філософія.

Отже, філософія у Г. Спенсера є не сумою наук або зведен­ням наукових даних, а науковим знанням, тільки вищою мі­рою узагальненим. Це визначення філософії вкрай однобічне, однак воно вказує на зв'язок філософії з наукою в плані того, що дає наука філософії, а не навпаки, як це підкреслювала фі­лософія, що передувала позитивізму. Спираючись на таке ро­зуміння філософії, Г. Спенсер розрізняв дві форми філософії:

Тема 8

Філософія XX—XXI ст.

загальну, яка досліджує найбільш загальні істини і використо­вує окремі, часткові істини лиіпе для ілюстрації доказу загаль­них; окрему, в якій загальні істини застосовуються для засво­єння і тлумачення окремих, часткових істин.

Специфіка позитивізму Г. Спенсера полягає також у його вченні про загальну еволюцію. Він розрізняв три етапи в ево­люції.

1. Перехід від незв'язного до зв'язного, інтеграція речови­ни, з'єднання в одне ціле елементів, які раніше перебували у розсіяному стані, наприклад утворення хмари зі скупчення окремих частин водяної пари, виникнення організму внаслі­док поєднання різних видів речовини, утворення загальних понять, які об'єднують певні несхожі сприймання й уявлення.

2. Диференціація, перехід від однорідного до різнорідного. Г. Спенсер демонстрував цей перехід на прикладах утворення різних небесних тіл Сонячної системи, виокремлення спеціалі­зованих клітин і органів тіла, поділу праці у суспільстві.

3. Зростання порядку чи впорядкованості, переходу від не­визначеності до визначеності, наприклад упорядкованість Со­нячної системи, єдність організму, визначеність сучасного су­спільства тощо.

Еволюцію Г. Спенсер розглядав як закон розвитку, сформу­лювавши її так: "Еволюція — інтеграція речовини, яка супро­воджується розсіюванням руху, впродовж якого речовина пе­реходить від стану невизначеної, незв'язної однорідності до стану визначеної, зв'язної різнорідності, а збережений речови­ною рух зазнає аналогічного перетворення"¹.

Своєму закону еволюції Г. Спенсер надавав універсального значення, його дію поширював на всі явища — від неорганіч­них до моральних, соціальних. Однак він явно переоцінював своє дітище. Еволюція Спенсера зображує розвиток тільки як поступове перегрупування наявного матеріалу і зовсім не по­яснює процес виникнення якісно нового. Не дає вона відповіді і на питання про рушійні сили розвитку, а становить лише про­стий опис фактів, що спостерігаються.

¹ Спенсер Г. Основньїе начала / Г. Спенсер. — СПб., 1889. — С. 237.

Будь-яка еволюція у Г. Спенсера має межу, якою є рівновага системи, коли всі протидіючі сили урівноважуються. Як при­клад філософ наводив урівноваження консервативних і про­гресивних сил у суспільстві. Однак у Г. Спенсера за рівновагою йде розлад, за розладом — знов еволюційний розвиток до стану рівноваги. У підсумку філософ дійшов до найдавнішої теорії кругообігу.

Г. Спенсер вважав, що головною конкретною наукою, яка вивчає еволюцію в усіх сферах буття, є біологія. Життя у нього керується біологічними законами, у тому числі у найскладні­ших і найвищих психічних і соціальних його виявах. Суспіль­ство він уподібнював живому тілу, розглядав його як організм, який виникає і розвивається природним шляхом, тому будь-які спроби штучного створення або перетворення суспільства і його інститутів неможливі. Клас "панів", наприклад, перебу­ває у своєму природному становищі тому, що його місце і роль у суспільстві аналогічні місцю і ролі клітин нервово-рухового апарату, і він органічно пристосований до влади.

Згідно з Г. Спенсером, структура суспільства, форми його політичного устрою й особливості суспільного життя визнача­ються характером народу, а точніше — індивідів, які його складають. Характер формується і змінюється у процесі взає­модії певного народу з умовами навколишнього середовища, відбору і розвитку таких його сил, які найкраще пристосовані для боротьби за існування.

У результаті соціальної еволюції, на думку Г. Спенсера, можливі два типи суспільства: військовий, який характеризу­ється деспотизмом, і промисловий, у якому права державної влади зведені до мінімуму, що забезпечує свободу і самодіяль­ність індивіда. Писав він і про третій тип суспільства, який був ідеалізацією способу життя в Англії за часів Г. Спенсера.

У цілому філософія Г. Спенсера резюмувала принципи і фактичні досягнення природознавства середини XIX ст., даю­чи їм метафізичне тлумачення. Вона внесла ідею історизму в етнографію, історію релігій, психологію. Енергійний захист еволюційної теорії і полеміка проти вчення про творення світу, глибока повага до науки привернули до Г. Спенсера симпатію багатьох передових людей і вчених кінця XIX ст. Разом з тим,

Тема 8

Філософія XX—XXI ст.

це була метафізична філософія, заснована на агностицизмі та емпіризмі, а її органічна концепція суспільства, теорія рівно­ваги, відкривала дорогу соціальному дарвінізму та іншим біо-логізаторським і плоско-еволюційним філософським концеп­ціям XX ст.

Друга історична форма позитивізму пов'язана головним чи­ном з іменами австрійського фізика і філософа Ернста Маха (1838—1916) та швейцарського філософа Ріхарда Авенаріуса (1843—1896). їхня філософія отримала назву махізму, або ем­піріокритицизму (від грец. "критика досвіду"). З'явившись в Австрії і Швейцарії, вона швидко поширилася в Німеччині, Росії та інших країнах, стала посередницькою ланкою між по­зитивізмом XIX ст. і неопозитивізмом XX ст. Орієнтувався ма­хізм в основному на проблеми пізнання, співвідношення су­б'єкта й об'єкта, категорій "річ", "субстанція", "елементи дій­сності", взаємовідносини фізичного і психічного, тобто на ті питання, які О. Конт і Г. Спенсер оголосили "надто філософ­ськими", атому далекими від науки. Займатися аналізом тако­го роду проблем примушував розвиток науки, і махізм, що пре­тендував на звання "філософії науки", не міг уникнути цього.

З позицій махізму (емпіріокритицизму), завдання філософії полягає не в побудові системи, що втілює загальні висновки всіх наук (такою була позиція попереднього позитивізму), а у створенні теорії наукового пізнання. Разом з тим, багато ідей емпіріокритики запозичили у своїх попередників О. Конта і Г. Спенсера. Всім позитивістам було властиве прагнення позба­вити науку світоглядного значення і довести непричетність до науки всієї традиційної філософської проблематики. Вони пе-реформулювали її так, щоб унаочнити абсурдність усіх запро­понованих у філософії рішень. У зв'язку з цим становить інтер­ес їхня програма "очищення досвіду", спрямована на розв'я­зання важливої і складної проблеми співвідношення фізичного і психічного, наук про природу і про людину. Акцент робився на аналізі впливу пізнавальних дій суб'єкта на образ досліджу­ваного об'єкта природи.

За логікою махістів, науки про природу і філософія, яка на них спиралася, ґрунтувалися на ідеї існування світу незалеж­но від людини, від її тіла і свідомості, однак про фізичне люди-

на знає тільки за допомогою психічного, системоутворюючими фундаментальними елементами якого є відчуття та їх комп­лекси. З цього випливали висновки про те, що в межах люд­ського досвіду немає різкої і принципової відмінності між фі­зичним і психічним, а будь-яке буття за своїм змістом має мис-литись як відчуття, і за формою — як рух; тому відчуття є тим загальним поняттям, під яке можна підвести все суттєве та яке не може бути підведене під жодне інше, ще більш загальне по­няття. Відчуття можна спостерігати, виміряти, ділити на еле­менти, вивчати у безпосередньому досвіді і досягати на цій під­ставі природничо-наукового знання. Потрібно тільки виклю­чити, "забути" всі інші сформовані філософією загальні по­няття, наприклад поняття матерії, оскільки вони захаращу­ють, забруднюють досвід і спотворюють зміст наукового знан­ня. Тому, як доводив емпіріокритицизм, досвід необхідно очис­тити від усіх сторонніх привнесень, перш за все від оціночних і антропоморфних. Людина, наприклад, характеризує який-не-будь предмет як добрий або поганий, приємний або огидний, але це лише її оцінка, яка не виражає властивостей самого об'єкта. Відповідно всі оціночні уявлення потрібно усунути з досвіду. Таку операцію слід здійснити з міфологічними уяв­леннями, а також з "метафізичними", наприклад з уявлення­ми про субстанцію або причинність. Згідно з Р. Авенаріусом, існуюче — це субстанція, обдарована відчуттям; субстанція відпадає, залишаються відчуття; без суб'єкта немає об'єкта.

Таким чином, "чистий досвід" емпіріокритицизму — це зміст людської свідомості, "очищеної" від об'єктивної дійсно­сті як її джерела, від субстанції, від причинних зв'язків, від ціннісних і антропоморфних уявлень. Цей "чистий досвід" і є предметом пізнання. Правильну тезу, що без відчуття немає знань, емпіріокритицизм перетворив на іншу, але помилкову: людина знає тільки винятково свої відчуття, відчуття — це кінцеве джерело всього змісту пізнання, все існуюче — відчут­тя або їх сполучення. Щодо філософії, то її завдання полягає в очищенні досвіду і в забезпеченні тим самим економного мис­лення, тобто мислення з найменшою витратою сили.

Отже, емпіріокритицизм звернув увагу на важливу пробле­му наукового мислення, проте не відразу можна було відрізни-

Тема 8

ти, що в його змісті дане саме предметом, а що привнесене мис­ленням; лише поступово стало зрозумілим, що досвід як такий змішаний з деякими сторонніми уявленнями (аперцепціями). Однак були намагання вирішити цю проблему суб'єктивно-ідеалістично, тобто шляхом абсолютизації ролі чуттєвого сту­пеня пізнавального процесу. Логічний ступінь цього процесу було явно проігноровано. Е. Мах, наприклад, відверто писав, що логічне мислення не може дати жодного нового знання. У підсумку весь процес пізнання було зведено до відчуття, а в на­уковому пізнанні на місце дослідження причинно-наслідкових зв'язків було поставлено опис видимих результатів дії. Згідно з Е. Махом фундаментальні закони фізики повинні формувати­ся так, щоб у їхньому змісті були тільки поняття, які можна визначити безпосередніми спостереженнями, або, принаймні, були пов'язані коротким ланцюгом думок із безпосередніми спостереженнями.

Такий "плоский емпіризм" виявив свою наукову неспро­можність відразу, як тільки на початку XX ст. у науці відбувся перехід від опису фактів до дослідження їхніх глибинних основ, наприклад до вивчення складної структури атома і вну­трішньоклітинної будови живих організмів, які неможливо було спостерігати або пізнавати інтуїтивно. В емпіріокрити­цизмі виникла криза. Нові відкриття природознавства висуну­ли на перше місце в теорії пізнання проблеми логічної структу­ри науки, створення нових логічних засобів, обумовлених ма­тематичною логікою. Проте саме логіка стала каменем спо­тикання для махізму, який базувався на вузькому емпіризмі і психологічному тлумаченні законів і форм мислення, тому ма­хізм досить швидко було замінено логічним позитивізмом, що став одним із різновидів нового етапу в позитивізмі — неопози­тивізму.

У 1922 р. при кафедрі індуктивних наук Віденського універ­ситету її керівник М. Шлік (1882—1936) організував семінар з філософії. Через рік семінар переріс у гурток, який відвідува­ли не тільки студенти, а й викладачі університету. Цей гурток згодом почали називати Віденським. До 1925 р. у Віденському гуртку склалося постійне ядро дискусійної групи, яке і запо­чаткувало неопозитивізм. До цієї групи, крім М. Шліка, вхо-

Філософія XX—XXI ст.

дили філософ, соціолог і економіст О. Нейрат (1882—1945), логік і математик К. Гедель (1906—1978), філософ і логік Р. Карнап (1891 — 1970) та ін. Наприкінці 30-х років XX ст. провідні члени Віденського гуртка почали створювати окремі школи неопозитивізму в інших країнах, переважно в США та Англії. Потім під загальною назвою неопозитивізму об'єднало­ся багато філософських шкіл, течій: від логічного позитивізму, логічного емпіризму, логічного атомізму до філософії лінгвіс­тичного аналізу, різних напрямів аналітичної філософії, які змикаються з теорією критичного раціоналізму.

Неопозитивісти поставили і дослідили актуальну філософ­ську проблему ролі логіко-математичних методів і штучних математичних та логіко-математичних мов науки у процесі пізнання і під час вирішення філософських питань. Йшлося про евристичні можливості математичної логіки як нового ета­пу розвитку формальної логіки у зв'язку з фізичною інтерпре­тацією неевклідової геометрії Г. Ріманна і теорії відносності А. Ейнштейна, з виникненням квантової механіки, теоретич­ний зміст якої було позбавлено наочності, характерної для кла­сичної фізики. Багато хто з представників неопозитивізму, які були не тільки філософами, а й спеціалістами-логіками, зроби­ли внесок у розробку логічного апарату науки, хоч і не у філо­софському, а в спеціальному науковому дослідженні.

Отже, неопозитивізм виник і розвивався як течія, що пре­тендувала на аналіз і розв'язання актуальних філософсько-методологічних проблем, висунутих сучасною наукою: ролі знаково-символьних засобів наукового мислення, зв'язків тео­ретичного апарату й емпіричної бази науки, природи і функцій математизації і формалізації знання. Разом з тим, він є сучас­ною формою позитивізму і розділяє всі принципи останнього. Неопозитивізм заперечує можливість філософії як теоретично­го пізнання, що розглядає корінні проблеми світорозуміння і виконує в системі знання особливі функції, які не здійснюють­ся спеціально-науковим знанням. У нього єдино можливим є тільки спеціально-наукове знання. Водночас неопозитивізм — своєрідний етап в еволюції позитивізму, який, наприклад, зво­дить завдання філософії не до систематизації або долучення спеціально-наукового до вже існуючого знання, як це робив

Тема 8

класичний позитивізм XIX ст., і не до створення теорії науко­вого пізнання, як це чинив емпіріокритицизм, а до діяльності з аналізу мовних проблем знання, робить предметом свого роз­гляду форми мови і намагається здійснювати аналіз знання че­рез можливості вираження його в мові. Попередня філософія (метафізика) розглядається ним не просто як логічне вчення, а як вчення у принципі неможливе і позбавлене змісту з позицій логічних норм мови. Отже, неопозитивізм становить своєрідну логіко-лінгвістичну форму позитивізму. Розрізняють два го­ловних різновиди позитивізму: логічний і лінгвістичний.

Логічний позитивізм продовжив лінію емпіризму у філосо­фії, але на логіко-мовному рівні. Теоретичне знання він зво­дить до емпіричного. Вихідними передумовами будь-якого пі­знання в нього є події і факти, що розуміються як чуттєві дані. При цьому принципово ототожнюються теорія об'єкта з самим об'єктом, а об'єктивний факт із науковим фактом, що розумі­ється як "запротокольований" у науці за допомогою знакових засобів, тобто як протокольна пропозиція. Логічний позити­візм "протокольними" називає такі речення, зміст яких базу­ється виключно на безпосередніх спостереженнях матеріаль­них речей або фізичних фактів. У зв'язку з цим процес отри­мання знань представляється як фіксування "вихідних" протоколів та їх опрацювання за допомогою теоретичного апа­рату науки. З цього виходило, що в основі всіх осмислених ре­чень лежать протоколи, істинність яких ґрунтується на про­стій відповідності їх змісту даним спостережень, тобто прото­кольні речення розглядаються як абсолютно неспростовні, що не потребують перевірки та є основою для всіх інших речень науки.

Зведення всіх речень науки до протокольних, як атомарних, становить у неопозитивізмі суть принципу верифікації (пере­вірки у простому чуттєвому досвіді). Залежно від верифікова-ності всі висловлювання, речення діляться на осмислені і не-осмислені. Якщо вони верифіковані, то осмислені (істинні або помилкові), не верифіковані — неосмислені. У результаті всі філософські речення виявились безглуздими, оскільки як за­гальні положення вони не можуть бути верифіковані, переві­рені шляхом зведення до атомарних висловлювань, що фіксу-

Філософія XX—XXI ст.

ють той чи інший факт. До розряду неосмислених були відне­сені такі загальні поняття, як матерія, добро і зло, безробіття, свобода, щастя та подібні.

Очевидно, що принцип верифікації має раціональний зміст, але тільки як момент суспільно-історичної практики. Аналіз мови, правил вживання наукових термінів, сполучення слів у реченнях, виведення з одних речень інших — важливий для науки, однак доцільний лише тоді, коли в цих правилах роз­криваються зв'язки і відношення об'єктивної реальності.

Погляд логічного позитивізму на верифікацію виявився не­реалізованим, у тому числі в теоретичних побудовах більшості галузей спеціального знання, на які вона спочатку спрямову­валася. Закони науки неможливо логічно звести до емпірич­них висловлювань через їх якісну відмінність від останніх. У зв'язку з цим логічний позитивізм було піддано критиці навіть його прибічниками. Частина з них намагалась усунути недо­ліки верифікації за допомогою принципу конвенціоналізму (від лат. "згода"), згідно з яким в основі математичних і природничо-наукових теорій знаходяться вільні угоди (кон­венції між ученими), вибір яких регулюється міркуваннями зручності, доцільності, економності мислення. Наприклад, Р. Карнап доводив, що в основу кожної природничо-наукової теорії можна покласти будь-яку систему аксіом і правил син­таксису, а польський логік і філософ, представник львівсько-варшавської школи логічного позитивізму К. Айдукевич (1890—1963) розвивав так званий радикальний конвенціона­лізм, згідно з яким уявлення вчених та зображення ними світу в своїх теоріях залежить від вибору понятійного апарату. Од­нак ні Р. Карнап, ні К. Айдукевич у подальшому не змогли по­слідовно провести цю думку і видозмінили свою концепцію.

Отже, принципи верифікації і конвенціоналізму логічного позитивізму виявилися ні загальними, ні єдино науковими. Його нігілізм у ставленні до філософії, антиісторизм, абсолю­тизація можливостей формальної логіки у пізнанні і ролі емпі­ричних висловлювань обумовили виникнення і розвиток у ньо­му своєрідної течії "критичного раціоналізму". Основні ідеї цієї течії визначив англійський філософ і соціолог Каря Поп-пер (1902—1994).

Тема 8

На відміну від принципу верифікації, Поппер запропонував для перевірки наукової спроможності теорії принцип спросту­вання, фальсифікації теоретичних положень. Він ввів цей принцип, базуючись на гіпотетико-дедуктивній моделі будови наукового знання, відповідно до якої в основі науки лежать гі­потези, з яких за методом дедукції виводяться наслідки, що піддаються емпіричному спростуванню. Теорія згідно з прин­ципом фальсифікації спростовується, якщо виключені нею факти, тобто явища, існування яких вважається неможливим, у дійсності існують. Свою концепцію К. Поппер вважав теорі­єю розвитку науки і загальною методологією, що має принци­пове значення для аналізу природи соціального знання, об­ґрунтування раціональної політики.

Пропозиція К. Поппера замінити позитивну верифікова-ність (підтверджуваність) заперечувальною верифікацією (спростуванням) не викликала спочатку заперечення серед неопозитивістів. Принцип фальсифікації був сприйнятий ними як доповнення до принципу верифікації. Однак у процесі роз'яснення і розвитку К. Поппером своєї концепції ставлення неопозитивізму до "критичного раціоналізму" суттєво зміни­лось. К. Поппер пов'язав свій принцип із запереченням пізна­вального значення індукції, з переглядом статусу наукового емпіричного знання взагалі, з ревізією розуміння істини і за­переченням різниці між доведеними науковими положеннями і гіпотезами, оскільки він проголосив, що наукові положення, якщо вони ґрунтуються на досвіді, у принципі недоказові. Ви­ник фальсифікаціонізм, нерідко іменований постпозитивіз-мом. Все це суттєво відрізнялося від позиції неопозитивізму. Вчення К. Поппера стало протиставлятися йому як принципо­во нова методологія, що не обмежується аналізом готового на­укового знання, а досліджує його розвиток, зміну одних теорій іншими, обмеженість коленої сходинки науки.

К. Поппер пов'язував спростування теорії з фактами, які становлять фундаментальні й очевидні свідчення її неістин-ності. Розвиваючи цю думку, він дійшов висновку, що наукові положення тією мірою, якою вони належать до світу досвіду, мають бути спростовані. Далі йшло ще більш категоричне його твердження: теорія, яка не може бути спростована якоюсь по-

Філософія XX—XXI ст.

дією, ненаукова; неспростовність є не достоїнством теорії, а її недоліком. Неважко помітити, що тут спостерігається підміна діалектики абсолютним релятивізмом, який пояснює приблиз­ність знань як їх фактичну неістинність, відносність, конкрет­ність істини — як принципову спростовність, а існування кри­терію істини заперечує.

К. Поппер звів наукову істину до думки вчених, обґрунту­вавши тим самим у теорії пізнання гносеологічний плюралізм: будь-якому науковому твердженню, оскільки воно є лише дум­кою вченого, може бути протиставлене яке-небудь інше, таке саме правомірне твердження, думка. Звичайно, думка постій­но може заперечуватися іншою думкою. Однак всупереч твер­дженням К. Поппера недосвідний характер наукових поло­жень робить їх суб'єктивними переконаннями внаслідок не­правильного, головним чином суб'єктивістського тлумачення даних досвіду. Зведення істини до думки означало заперечен­ня істини.

Отже, якщо неопозитивісти правильними вважали вислов­лювання про факти, які були встановлені на основі чуттєвих даних, то постпозитивісти, відкидаючи верифікаціонізм, до­тримувалися думки, що підтверджуваність наукового поло­ження, як би далеко воно не простяглося, не дає підстав для визнання його істинним. Наявність багатьох підтверджень ні­чого не дає для визначення статусу наукових положень, порів­няно з небагатьма підтвердженнями. Отже, фальсифікаціонізм — різновид абсолютного релятивізму.

Разом з тим, постпозитивісти реабілітували розуміння філо­софії як особливого виду раціонального знання. Вони виявили деякі механізми взаємодії філософії і науки, досліджували межі і можливі види формалізації науки. Тільки на підставі їх пошуків і досвіду вирішеня цієї проблеми, зокрема у зв'язку з відмінністю теорії і метатеорії (теорія, яка аналізує структуру, методи і властивості іншої теорії), міг з'явитися важливий на­уковий і філософський висновок австрійського логіка і мате­матика К. Геделя про неможливість повної формалізації знань. Плодом праці багатьох позитивістів стало створення семіотики — науки про знакові системи. Результати їх досліджень стали основою розробки сучасних штучних кібернетичних мов, які

Тема 8

мають не тільки конкретно-наукову, а й філософську значу­щість у зв'язку з сучасним розумінням відмінності та єдності мов і відповідних їм видів знання.

Різні напрями неопозитивізму XX ст. формувались значною мірою під впливом двох головних книг австро-англійського фі­лософа Людвіга Вітгенштейна — "Логіко-філософського трактату" (1921) і "Філософських досліджень" (1953). Поява першої була пов'язана з виникненням Віденського гуртка і вза­галі логічного позитивізму, а другої — з появою лінгвістично­го позитивізму. З цієї причини еволюція поглядів Л. Вітген­штейна показова як приклад змін у всьому позитивізмі. У пер­шій праці він стверджував, що мета філософії — логічне прояснення думок, філософія — не теорія, а діяльність; ре­зультат філософії — не деяка кількість філософських речень, а прояснення їх. У другій праці головним завданням філософії був проголошений аналіз буденної мови, а раціональне філо­софське знання (за позитивістською термінологією метафізи­ка) було оголошено мовною хворобою, що виникла внаслідок порушення правил застосування мови.

Усі твердження попередньої філософії (метафізики) є псев-дотвердженнями. Причиною їх були порушення правил вжи­вання деяких слів звичайної мови, таких як "знати", "реаль­но", "насправді", "здається", "певно", "дійсно", "існує". Цим словам притаманні особливості, які провокують можливості для зловживання ними. Філософи-"метафізики" або вживають ці слова в контекстах, у яких вони не можуть вживатися згідно з правилами повсякденної мови, або намагаються дати їм деякі загальні визначення, що ігнорують існування реальних, неза­лежних один від одного мовних контекстів. У зв'язку з цим завдання лінгвістичної аналітики полягає в тому, щоб виявити оригінальний зміст слів, які неправильно вживаються метафі­зиками, і тим самим розкрити джерело проблем. Наприклад, якщо шляхом аналізу слова "знати" виявляється, що воно має безліч контекстуальних значень, між якими навряд чи можна знайти щось спільне, то немає якоїсь загальної дефініції знань і відповідно завдання щодо побудови загальної філософської теорії пізнання не має сенсу.

Філософія XX—XXI ст.

Отже, філософ, який не формує жодних філософсько-ра­ціоналістичних тез, не намагається вирішувати світоглядні проблеми, не конструює онтологічних або гносеологічних про­блем, але зайнятий високопрофесійною і спеціалізованою ді­яльністю з виявлення за допомогою особливої техніки точного смислу слів і виразів, виявлення й усунення безглуздя — ідеал для лінгвістичних аналітиків. Філософія у них — це одна з ба­гатьох спеціальних дисциплін, яка займається описом того, що реально дано в мові, тобто є описовою спеціальною дисцип­ліною.

Філософія лінгвістичного аналізу принципово відмовилась від верифікаційної теорії значення, від тез логічного позити­візму про те, що наукове міркування є ідеальною моделлю будь-якого осмисленого міркування, не визнала позитивіст­ське ототожнення обдуманих та інформативних висловлювань, а також тези про можливість зведення значення висловлювань одного типу до значень висловлювань іншого типу. На відміну від логічного позитивізму, аналітики підкреслювали актуаль­ність багатьох розділів у мові, яку використовують. Вони за­значали, що слова і висловлювання, які зовні здаються одна­ковими, насправді мають значення, які не збігаються і застосо­вуються залежно від контексту їх вживання, що в цей контекст включається і мета того, хто розмовляє, і відношення вислов­лювання до реальної ситуації його вимовляння. Разом з тим, лінгвістичні аналітики залишились на позиціях позитивіст­ського релятивізму і нігілізму щодо раціоналістичних можли­востей філософії, а їх відмова від принципу верифікації на ко­ристь вимоги правильного використання повсякденної мови насправді означала зведення філософії до однієї з багатьох спе­ціальних дисциплін, обмеження об'єкта її дослідження мовою

як носієм значень.

Такими є деякі підсумки і тенденції еволюції позитивізму. У сучасних умовах ця філософія не має великого поширення. її уявлення про можливість усунути з науки специфічно-філо­софську світоглядну проблематику і перетворити філософію на різновид спеціальної технічної дисципліни не витримало пере­вірки часом.

Тема 8

8.5. Прагматизм

Характерною особливістю філософії XX ст. є її звернення до теми людської діяльності у зв'язку зі становленням, розвитком та удосконаленням у багатьох країнах світу ринкових еконо­мічних систем. У зарубіжну філософію цю тему впровадив і де­тально її розробляє прагматизм (від давньогрец. "діло, діян­ня"). Його материнським лоном був Метафізичний клуб, ство­рений у 1871 р. у Кембриджі (Массачусетс, США) групою осіб, які мали схожі погляди. Прагматизм швидко поширився у США, Англії, Італії, Німеччині, Чехії, Китаї та в інших краї­нах, перетворившись на філософське мислення, в якому запо­взятливість, діяльність і успіх оцінюються вище за всі інші доброчинності.

Прагматизм піддав критиці всю попередню і сучасну йому філософію, докоряючи їй у спогляданні, відриві від життя, аб­страктності і небажанні рахуватися з дійсними потребами лю­дей. Сам прагматизм виступив з претензією на філософію за­цікавленого суб'єкта, діяльність якого стимулюється потребою у цілеспрямованій дії. Він висунув програму "реконструкції філософії", за якою філософія має бути не розмірковуванням щодо первоначала буття і пізнання, чим вона вважалася з часів Арістотеля, а загальним методом вирішення тих проблем, які постають перед людьми у різних життєвих ситуаціях.

За традицією у філософії вважається очевидною залежність успішних дій людей від повноти їх знань про навколишній світ. "Знання — сила", тому для свого блага, а не лише з ціка­вості, людина повинна прямувати до істинного знання. Праг­матизм звернув увагу на те, що для ефективних дій не завжди достатньо володіти істинним знанням, у деяких практичних справах, щоб прийти до успіху, потрібно не стільки знати, скільки вміти. Прикладом подібного випадку може бути гео­центрична система світобудови, яка є великою помилкою, але тисячоліттями виконувала функцію пояснення світобудови. Аналогічно уявлення про абсолютну істинність геометрії Ев-кліда, а згодом і механіки Ньютона, були помилковими, проте