Тема 5 філософія нового часу 10 page

У сучасному світі тенденція розвитку психоаналізу вкрай суперечлива. У вигляді конкретних методик психоаналіз уві­йшов у психотерапевтичну практику. У філософії і психології він стимулював вивчення несвідомого. Разом з тим, з фрейдиз­му виростають вкрай ірраціональні, навіть містичні течії — парапсихологічні, телепатичні, екстрасенсорні, а в центр філо-

Тема 8

софського осмислення висуваються такі крайні стани людської психіки, як екстаз, одержимість тощо. Все це свідчить про те, що філософії XX ст. притаманні постійні коливання від таких суперечливих учень, як фрейдизм або "філософія життя", до прямого і відкритого ірраціоналізму.

8.3.2. Екзистенціалізм

Екзистенціалізм — один із найбільш впливових антропо­логічних напрямів у філософії XX ст. Його започатковано у вченнях російських філософів М.О. Бердяєва (1874—1938) та Л.І. Шестова (1866—1938). Після Першої світової війни він поширився в Німеччині, де свою філософську творчість йому присвятили К. Ясперс (1883 — 1969) і М. Хайдеггер (1889— 1976). Письменники і філософи Ж.-П. Сартр (1905—1980), А. Камю (1913—1960), Г. Марсель (1889—1973) представля­ли французьку гілку екзистенціалізму. В Іспанії до нього був близьким X. Ортега-і-Гасет (1883—1955), у США його ідеї популяризували У. Лоурі, У. Баррет, Дж. Еді.

Соціальним джерелом екзистенціалізму стали процеси соціально-економічного і політичного життя суспільства, що втілилися в різних формах відчуження людини. Під відчужен­ням мається на увазі соціальний процес перетворення діяль­ності людини та її результатів на панівну над нею і ворожу їй силу, панування уречевленої праці над живою працею. Психо­логічним виявом відчуження у свідомості індивіда є розрив між очікуваннями, бажаннями людини і нормами, прописани­ми соціальними установами і структурами, сприйняття цих норм як чужих і ворожих особі, почуття ізольованості, самоти, руйнування норм поведінки і духовних цінностей. Екзистенці­алізм виник як відображення у філософії духовної кризи су­спільства, викликаної Першою світовою війною (1914—1918), не лише очевидним безглуздям її жертв, а і тієї легкістю, з якою ці жертви було піддано забуттю.

Гносеологічним джерелом екзистенціалізму є проблеми бут­тя, існування людини, співвідношення раціональних і нера-

Філософія XX—XXI ст.

ціональних форм її самопізнання. На відміну від І. Канта, який поставив питання "Що таке людина?", екзистенціалізм пере­ніс головну увагу на питання "Як стати людиною?", або кон­кретніше — "Чи можна стати людиною в умовах кризи су­спільства,а якщо так, то як?". Невипадково основними в кате­горіальному апаратіекзистенціалізмуєкатегорії"екзистенція", "буття", "ніщо", "сутність", "гранична ситуація"; головними питаннями — критерії відмінності справжнього і несправж­нього існування або буття людини, можливості, межі і методи досягнення справжнього існування, а центральною проблемою — відчуження індивіда від суспільства.

Філософська антропологія завжди була і є важливим розді­лом філософії. Вона пропонує своє особливе трактування про­блематики, що пов'язана з розумінням людини, кожної істо­ричної епохи. Екзистенціалізм — одне з таких трактувань. Ек­зистенціалісти відмовилися від традиційного погляду на лю­дину як продукт обставин і виховання, спробували пояснити її, виходячи з неї самої, вдивитися у людське життя, людські страждання, в особисте "Я" індивіда, сенс його життя.

Одним із головних понять цієї філософії є "екзистенція" (лат. — існування), що означає спосіб буття особистості, цен­тральне ядро людського "Я", причому не як всезагального, за­гальнолюдського, а як конкретної неповторної особи. Екзис­тенція не об'єктивується. Людина може об'єктивувати (пере­творити на певний результат діяльності) свої можливості, знання, уміння, практично вона може зробити об'єктом осо­бистого розгляду свої психічні акти, своє мислення, об'єк-тивуючи їх теоретично. Єдине, що зникає від її як практичної, так і теоретичної об'єктивації, а тим самим і від пізнання, і та­ким чином не підвладне їй, — її екзистенція.

Аргументоване пояснення специфіки екзистенції дав Ж.-П. Сартр у праці "Екзистенціалізм — це гуманізм". На його думку, виготовляючи річ, людина заздалегідь формує її ідею, знає, що буде робити. Отже, суть речі в цьому випадку передує її існуванню. Інакше у випадку з людиною. Дитина, яка наро­дилася, вже існує, але їй ще потрібно отримати свою сутність, стати людиною. Тут існування передує сутності. При цьому кожний індивід набуває у процесі становлення своєї сутності,

Тема 8

людина сама її створює, немає наперед заданої людської при­роди, жодна зовнішня сила, ніхто, крім самого індивіда, не може за нього здійснити його перетворення на людину. Індивід несе відповідальність за це, навіть якщо його перетворення на людину по-справжньому не відбудеться. Цей процес триває впродовж усього життя індивіда. Згідно екзистенціалізмом, індивід сам відповідає за формування своєї суті, тому він віль­ний і є волею. Воля полягає у виборі індивідом своєї поведінки і своїх дій, а її основою є екзистенція, яка ірраціональна. Ж.-П. Сартр та інші французькі екзистенціалісти ретельно аналізували проблему вільного вибору в умовах фашистської окупації Франції в період Другої світової війни.

Підкоритись фашизму або стати в ряди антифашистського руху Опору? Вибір тут неминучий, але яка роль у цих умовах особистості, раціональних моментів у цілому? Відповідь екзис­тенціалістів: мінімальна. Якщо вибір, наприклад, робиться на користь участі в Опорі, то раціональний розрахунок відразу попереджає про ризик для життя. Щоправда, у цьому випадку можливе врахування допомоги інших людей, колективної со­лідарності, боротьби з фашизмом народів інших країн. Однак, на думку екзистенціалістів, у ті дні і години, коли людина ди­виться в обличчя смерті, головну опору, підтримку вона може знайти тільки в самій собі, у своїй екзистенції, і тільки тоді її вірність Опору буде міцною. Це характерне явище будь-якої ситуації, коли людина бореться за волю, за своє заповітне "Я". Найнадійнішим свідком істини екзистенціалісти вважають не-трансльовану індивідуальну суб'єктивність свідомості, яка ви­являється в настроях, переживаннях, емоціях людини. Збаг­нути світ таким, яким він є, означає виявити зміст єдиного сві­товідчуття особистості, яке мимоволі присутнє в цих настроях, переживаннях, емоціях (наприклад, нудьги, огиди тощо). Вони відповідно до екзистенціалізму можуть бути зумовлені обставинами, але ніколи повністю, і завжди несуть у собі дещо загальне для всіх людей, виражають саму суть людського іс­нування у світі. Ця необумовлена тенденція переживання стає в уяві екзистенціалістів видимою тоді, коли ситуація, що про­будила його, трагічно загострюється, або тоді, коли саме пере­живання виникає зі спонтанною довільністю. Лише в цих ви-

Філософія XX—XXI ст.

падках індивід неначе вловлює свої переживання в їх миттє-востях, не даючи їм перерости в міркування, навіть початкову форму теоретичного мислення, оцінки обставин. За таких умов переживання перетворюються на свого роду "вікна", через які можна побачити світ таким, яким він є, яким він одвічно існує для тлінної людини.

Отже, використання екзистенціалістами поняття "екзис­тенція" не має на увазі свідомість у значенні інстанції раціо­нальної обдуманості (дослідження, цілеспрямування, пред­метні уявлення та ідеали). Проте все-таки воно, безумовно, по­значає свідомість, але таку, що не пізнає, не є духовно актив­ною, а яка лише відчуває, страждає, є тлінною, стурбованою. Отже, філософія екзистенціалізму виражає чуттєво-інтуїтивне осягнення світу і людини в їх взаємозв'язку.

З позиції такого розуміння екзистенції філософія екзистен­ціалізму створила свою специфічну онтологію — вчення про буття. У ньому визнається існування світу поза і незалежно від людини, але при цьому проводиться кантівська ідея про люди­ну, яка бачить світ винятково крізь призму своєї свідомості. Саме тому екзистенціалізм рішуче відмежувався від класичної онтології, що спиралася на самостійне буття світу і від нього рухалася до розуміння людини, ставлячи її у залежність від світу. На думку екзистенціалістів, класична онтологія пере­творювалась або у "філософію речей", що розглядає і людину як річ, або у "філософію ідей", яка робить людину свого роду пізнавальною машиною, тому всі її категорії були знелюднені. Сучасна філософія має їх "олюднити". Вона може бути по-справжньому гуманістичною, і в центрі її дійсно опиниться людина, якщо її онтологія буде відштовхуватись не від світу як буття до буття людини, а навпаки, від людського буття до бут­тя світу, як він сприймається людиною і "будується" навколо

неї.

Екзистенціалізм спрямував онтологію на обґрунтування унікальності людського існування і сутності людини. Місце, яке займає в бутті індивід, у кожний даний момент неповтор­не. Людина незамінна. Кожний повинен шукати і виражати своє неповторне, унікальне "Я", примушувати себе жити і тво­рити самого себе.

Тема 8

Однак реалізації цієї програми протистоїть "не-Я", перед­усім — соціальний світ, суспільство. Згідно з екзистенціаліз­мом, сучасне "не-Я" відчужене від індивіда, вороже йому; його не можна вважати людським, це певна глуха і міцна стіна, яка протистоїть людині, байдужа, непереборна і ворожа. Тому "Я" завжди має страх перед "не-Я", перед світом та іншими людь­ми. Екзистенціалісти стверджують, що світ цей несправжній, у ньому речі панують над людьми, особистість стандартизуєть­ся і стає безликою посередністю, індивід перебуває у занедба­ному стані, підвладний чужорідним стереотипам поведінки.

Екзистенціалізм пропонує протистояти "не-Я", бунтувати проти нього, розривати ланцюги, що сковують серце і душу. Це може робити тільки сам індивід, лише він є для себе єдиним і незамінним провідником із лабіринту відчуження і самотнос­ті до справжнього буття. Шлях до нього — цілеспрямованість, енергія, наполегливість індивіда щодо осягнення своєї екзис­тенції. Осягаючи себе як екзистенцію, людина осягає свою сво­боду, можливість вибору кожного вчинку.

У повсякденному житті людина не може усвідомити себе як екзистенцію. Таке усвідомлення відбувається тільки в особли­вих ситуаціях, які К. Ясперс назвав "граничними" — момента­ми найглибших потрясінь людини (страх, страждання, бороть­ба, смерть). Загроза, близькість смерті примушують людину замислитися над сутністю прожитого, повернутися від повсяк­денності до самого буття, до власної екзистенції — сутності, яка єдина з існуванням, і тим самим знайти свою справжню свободу. Людина не повинна тікати від усвідомлення своєї смертності і високо цінувати все те, що нагадує їй про суєтність її практичних починань. Життя завпеди межує зі смертю. Жит­тя — "буття до смерті".

Виявляється, що звернення екзистенціальної філософії до проблеми смерті небезпідставне. На жаль, у нашій літературі ще і нині існує неповага до цієї проблеми. Між тим, людина, ледь народившись, прямує до смерті. Будь-яка людина неми­нуче замислюється про смерть. Питання про смерть — це вод­ночас і питання про сутність життя, а в сучасному світі — ще і питання про виживання людства. Гранична ситуація стосовно смерті сьогодні стала глобальною. Людство не абстрактно, а

Філософія XX—XXI ст.

цілком реально опинилося перед загрозою смерті. Страх перед глобальною катастрофою охопив багатьох людей. З цих при­чин використання екзистенціальних понять, що стосуються індивіда, цілком виправдане для аналізу актуальних проблем людства. Воно ще раз демонструє неподільність долі унікаль­ного індивіда і всього людства, суспільства в цілому. Разом з тим, не можна не сумніватись у теоретичній і моральній спра­ведливості визначення життя як "буття до смерті". Людське життя розгортається через протидію смерті, а людина у своєму існуванні орієнтується на життя, виявляє волю до нього, або свідомо жертвує ним заради життя інших людей.

Екзистенціалізм має два різновиди — атеїстичний і релігій­ний. Атеїстичним різновидом вважається філософська твор­чість таких екзистенціалістів, як Ж.-П. Сартр, М. Хайдеггер, А. Камю, Мерло-Понті та ін. Однак атеїстичним він є лише умовно, оскільки визнання того, що Бог помер, супроводжу­ється в них твердженням про неможливість і абсурдність жит­тя людей без бога. Релігійний представлено, головним чином, К. Ясперсом і Г. Марселем. На їх думку, екзистенція органічно пов'язана з Богом, смертність людини, залежність від інших людей — також від Бога. Свобода індивіда, зрештою, теж має божественне походження.

Екзистенціалізм постійно піддається всебічній критиці. Його називають "філософською кризою", але не за пропозицію теоретичних пояснень суперечностей сучасного суспільства, а за те, що він визнає самокризову свідомість. Його критикують за опозиційність до раціонального і всієї класичної філософії, за індивідуалізм, суб'єктивізм, песимізм та ідеалізм, за анти­історизм і абстрактність, за те, що він звертається не до сили, а до людської слабкості, що позбавляє людину всіх надій на мож­ливість отримати свободу за допомогою чогось поза собою, всіх ілюзій, пов'язаних з цими надіями, залишає людину саму із собою наодинці. Разом з тим, екзистенціалізм — це результат світовідчуття людини, яка втратила віру в історичний і науко-вий розум, відображення духовної ситуації сучасної епохи. Він не зміг запропонувати реальних шляхів виходу з цієї ситуації, але її суперечності і хвороби розкрив упевнено. Це, дійсно, фі­лософія людини, яка поставила за мету допомогти людині зна-

Тема 8

йти не просто близькі та зрозумілі їй істини, а й невіддільні від неї, такі, заради яких їй хотілося б жити і померти.

Звинувачення екзистенціалізму в тому, що він розглядає ін­дивіда в ізоляції від суспільства, безпідставні. Він не заперечує залучення людини до суспільного життя і, навіть, до боротьби. Наприклад, Ж.-П. Сартр, А. Камю, С. де Бовуар були не тільки активними учасниками, а й ідеологами руху Опору у Франції. К. Ясперс у працях, присвячених проблемі атомної війни і май­бутнього людства, постійно попереджав про загрозу припинен­ня людської історії, ставив перед філософією завдання напо­легливо переконувати індивідів, партії та їх ідеологів у необ­хідності використання вищих можливостей людського буття у боротьбі з відчаєм, що охопив людей. Водночас не можна не ба­чити зведення екзистенціалізмом усього буття до його центра­лізації навколо буття особистості, а її життя — до переживан­ня цього буття: залучення індивіда до суспільного життя — ви­ключно особиста і добровільна справа кожного, ніхто і ніщо не може зобов'язати людину діяти так, а не інакше, жодні загаль­ні моральні норми над нею не владні, вся її поведінка в тій чи іншій ситуації визначається вільним вибором. Проте поза соціально-історичною практикою немає ні суспільства, ні осо­бистості з її унікальністю. Весь свій зміст і сенс життя людина набуває в суспільстві, а не поза ним.

Можна сперечатися з екзистенціалістами щодо правомір­ності надання загального значення поведінці людини в гранич­ній ситуації, але не можна відмовити філософу, вченому вико­ристовувати такі ситуації для вивчення людини. Тим більше, що відчуження і страх у сучасному світі не зникли, а навпаки, посилились. Роздуми над цими проблемами прямо стосуються людської долі.

Позитивним є пов'язування екзистенціалізмом вчення про буття з людською діяльністю, її сферами і соціальним буттям. Це можна сказати відносно багатьох інших ідей і положень ек­зистенціалізму. Звідси і його ідейний вплив на сучасну су­спільну свідомість, особливо на ліворадикальну ідеологію, фі­лософську основу якої представлено в роботах франкфуртської школи соціальних філософів — М. Хоркхаймера, Т. Адорно, Г. Маркузе, Е. Фромма, Ю. Хабермаса та ін. Ліворадикальні

Філософія XX—XXI ст.

ідеологи надають незрозумілим і двозначним формулам екзис­тенціалізму певного політичного вираження і спрямованісті, і тим самим допомогають краще розібратись у його соціальній спря монаності. Водночас очевидно, що в руслі сучасного лівого ради калізму "філософія існування" повсякчас піддається огру-бінню і вульгаризації, схематизується її категоріальний апа­рат, втрачаються обриси багатьох дійсно вагомих проблем тео­рії історизму, теорії особистості, теорії свідомості, проблем, позитивна розробка яких була і залиїлається важливим зав­данням філософського дослідження.

8.4. Неопозитивізм

У XX ст. філософії людини, про яку йшлося вище, проти­стоїть інша філософська тенденція — вчення, звернені голов­ним чином до проблем знань, методології і мови науки, ролі знако-символьних засобів наукового мислення, відношень тео­ретичного апарату та емпіричного базису науки, природи і функцій математизації і формалізації знань. Головне місце в цих вченнях посів неопозитивізм.

Неопозитивізм, є сучасною формою позитивізму {фр. — по­зитивний) — філософського напряму, що виник у 30-ті роки XIX ст. у Франції і поширився у багатьох країнах світу. Осно­вою позитивізму є принцип, зміст якого можна висловити так: будь-яке справжнє, тобто позитивне, знання може бути отри­мане лише як результат досліджень окремих спеціальних наук та їх синтетичного об'єднання, і що філософія як особлива на­ука, що претендує на самостійне дослідження реальності, не має права на існування. На основі цього принципу були роз­роблені положення програми позитивізму:

1) пізнання має звільнитися від будь-якої філософської (сві­тоглядної і ціннісної) інтерпретації;

2) вся "традиційна", тобто попередня, філософія як "мета­фізична", тобто доктринерсько-догматична, має бути скасова­на і замінена або безпосередньо спеціальними науками ("наука — сама собі філософія"), або узагальненим і економним огля-

Тема 8

дом системи знань, або вченням про співвідношення між нау­ками;

3) у філософії має бути прокладений середній шлях, який піднявся б над протилежністю матеріалізму та ідеалізму як не­суттєвою, уявною або помилковою, оскільки нібито є третє, "нейтральне" вирішення основного питання філософії, і навко­ло цього вирішення могли б об'єднатися, стираючи свої відмін­ності, всі "нейтралістські" концепції у філософії, соціології і політиці.

Така програма має певні теоретичні та практичні засади. Філософія — високоспеціалізована і важка для розуміння га­лузь людської культури. Іноді представники точних наук ціл­ком виправдано докоряють філософії за незрозумілість мірку­вань і ускладненість її мови; у труднощах розуміння філософ­ських текстів нерідко вбачають заплутаність, неосяжність понять та логіки роздумів, а не глибину аналізу і розгалуже­ність понятійно-категоріального апарату. Вони звинувачують філософію у нескінченних суперечках, у захаращуванні її кон­цепцій напівмістичними поняттями (абсолютний дух, чистий розум тощо) і роблять висновок щодо необхідності переоцінки цінностей і пріоритетів філософії з позиції точних наук і фор­мальної логіки.

Колишня і певні школи сучасної філософії для такого ви­сновку дають чимало приводів. Вони були та є переважно мета­фізичними як за своїм антидіалектичним методом, так і за са­мою суттю — вченням про начала і загальні принципи буття, знання про які не можуть бути даними в безпосередньому чут­тєвому досвіді. Вони виявились неспроможними адекватно осмислити складні співвідношення досвіду і раціонального мислення, що призвело до того, що метафізика історично по­ставала як філософська спекуляція, відірвана від досвіду і про­тиставлена йому. Позитивізм ототожнив метафізику з філосо­фією взагалі і відхилив на цій підставі наукове значення будь-якої філософії. У концепціях позитивістів до розряду мета­фізичного нерідко потрапляють і такі проблеми, які насправді не мають відношення до метафізики, а вирішуються у діа-лектико-матеріалістичній філософії.

Філософія XX—XXI ст.

Однак у позитивізмі є не тільки філософські міркування, а широка життєво-практична основа. Це зростання ролі точних наук і конкретних знань, ефективних дій і обґрунтованих ре­комендацій в усіх сферах людської життєдіяльності. Помилки коштують надто дорого. Обґрунтованість дій має протистояти загальним словам, незакріпленим і неперевіреним досвідом. Відповідно і зусилля філософії повинні зосереджуватися на "позитивному" в людському знанні і пізнанні.

Перша історична форма позитивізму виникла перед тим, як філософія запропонувала вихід з глухого кута, в якому опи­нився взаємозв'язок філософії і науки. Заснував позитивізм французький філософ Огюст Конт (1798—1857), який здобув освіту в Паризькій вищій політехнічній школі. Свої ідеї він ви­клав у шеститомному "Курсі позитивної філософії" (1830— 1842) й у творі "Дух позитивної філософії" (1844). У цих пра­цях О. Конт оголосив будь-яку теорію, що визнає існування і пізнання об'єктивної реальності, "метафізичною". Наука, на його думку, повинна обмежуватися лише описом зовнішньої структури явищ, відповідаючи на питання "як" протікають явища, а не на питання, "що" вони означають за своєю суттю і "чому" вони відбуваються так, а не інакше. Проте, відповіда­ючи "як", наука водночас певною мірою відповідає і на питан­ня "чому". Описати означає частково пояснити, що може допо­могти ймовірному передбаченню майбутнього ходу подій. Звід­си О. Конт висунув відому формулу: "Знати, щоб передбачати, В передбачати, щоб могти", яка відповідала загальному завдан­ню наукового пізнання свого часу. Проте при цьому не можна не брати до уваги того, що у філософа передбачення спиралося на хиткий фундамент подій, за якими можна лише спостеріга­ти, і тому було дуже ненадійним.

У 1818 — 1824 рр. О. Конт був особистим секретарем со­ці аліста-утопіста К.А. Сен-Сімона і деякою мірою запозичив у нього ідеї про класифікацію наук, про три стадії суспільного і пізнавального розвитку та ін. Услід за К.А. Сен-Сімоном він розвинув ідею так званих трьох стадій, епох інтелектуальної еволюції людства (так само, як і індивіда), які визначають, зрештою, весь розвиток суспільства. Перша стадія — "теоло­гічна", на якій усі явища пояснюються на основі релігійних

Тема 8

уявлень. Друга стадія — "метафізична", тобто спекулятивно-філософська, яка замінює надприродні фактори у поясненні природи сутностями, причинами. Третя стадія — "позитивна", на якій виникає наука про суспільство, що сприяє його раціо­нальній організації. Інакше кажучи згідно з О. Контом спочат­ку в поясненні дійсності безроздільно панувало релігійне світо­сприймання, потім йому на зміну прийшли абстрактні спеку­ляції філософів, урешті настає розчарування у філософії і люди звертаються до наук.

О. Конт вважав, що вся попередня філософія зникне і на змі­ну їй прийде позитивізм як новітня антифілософська філосо­фія, що остаточно займе своє місце у свідомості людей і приве­де до однієї системи всю сукупність надбаних знань. У пози­тивну стадію перейдуть усі науки, спочатку найбільш загальні (тобто, на думку 0. Конта, прості, незалежні від інших наук, які легко вивчати), а потім окремі, точні, важчі і складніші для дослідження.

Подібний підхід О. Конт поклав в основу класифікації наук. Він ділив усі науки на теоретичні і прикладні, а теоретичні у свою чергу на абстрактні, або загальні, науки про класи явищ, і конкретні, або окремі, описові науки про предметні комбіна­ції різних явищ (наприклад, мінералогія, іхтіологія тощо). Аб­страктні, теоретичні науки в О. Конта складають принципову низку наук у такій послідовності: математика, з включенням до неї теоретичної земної механіки, теоретична астрономія в значенні небесної механіки, фізика, хімія, фізіологія (біоло­гія), соціологія (соціальна фізика), мораль.

0. Конт ввів термін "соціологія" як систему знань про су­спільство та окремі соціальні інститути, процеси і групи, що розглядаються в їх зв'язку з суспільним цілим. Виникнення соціології стало результатом конкретизації проблематики тра­диційної соціальної філософії, спеціалізації і кооперації су­спільних наук і розвитку емпіричних соціальних досліджень.

Соціологією О. Конт намагався замінити політичну еконо­мію, правознавство й етику, оскільки вважав, що не економіч­ні відносини, а ідеї керують і "перевертають" світ. Соціологія у нього поділялась на соціальну статику, яка досліджує стійкі

Філософія XX—XXI ст.

умови існування будь-якого суспільного устрою, і соціальну динаміку, яка вивчає природні закони суспільного розвитку.

Згідно із соціальною динамікою О. Конта, первісним еле­ментом людського суспільства була сім'я. У ході подальшої іс­торії в політичних, правових і економічних відносинах людей виникли зміни під визначальним впливом трьох станів свідо­мості. "Теологічній стадії" духу відповідав режим спадкових феодальних монархій; "метафізичній" — підняття середніх класів і великий вплив юристів; на "позитивній" стадії су­спільством керуватимуть позитивісти-філософи від імені капі­танів фінансового світу — банкірів. Кожній стадії політичної організації суспільства відповідають певні епохи громадян­ської історії — військово-завойовницька, оборонна і науково-промислова.

Основна ідея соціальної статики О. Конта зводилась до про­цвітання позитивного суспільства через любов як принцип, по­рядок як основу і прогрес як мету. Відповідно і тут у філософа чимало традиційного для попередніх концепцій соціального розвитку, у тому числі в головному пункті його теорії — "за­коні трьох стадій", відомому майже за століття до 0. Конта і використаному в працях К.А. Сен-Сімона.

Отже, у поглядах 0. Конта визначився, але не отримав кін­цевого завершення розрив з класичною філософською традиці­єю. У його творах привертають увагу наукова за своїм задумом класифікація наук, спроба строгого наукового підходу до су­спільного життя і створення науки про суспільство — соціоло­гії. Важливо і те, що О. Конт одним із перших філософів звер­нув увагу на промислове виробництво і наділив його учасників функцією соціальних перетворень. Разом з тим, відхід О. Кон­та від принципів класичної філософії перетворював його філо­софію на систему загальних положень окремих наук, представ­лених дедуктивно у вченнях про логічні закони людського ро­зуму.

Якщо свій початок позитивізм бере від 0. Конта, то завер­шувачем його першої історичної форми був англійський філо­соф і соціолог Герберт Спенсер (1820—1903). Характерним у його вченні є поєднання основних принципів позитивізму зі псебічно проведеною ідеєю еволюції.

Тема 8

Філософія XX—XXI ст.

Серед праць Г. Спенсера відомі такі: "Соціальна статика" (1850), "Основні начала" (1862), "Підвалини біології", "Підва­лини психології", "Підвалини соціології", "Підвалини етики" та ін. Всі вони сприймалися його сучасниками з великим ін­тересом, оскільки були зрозумілі, привертали увагу енцикло­педизмом, широким охопленням проблем з єдиних позицій, великим набором різноманітних фактів.

Основною ідеологічною установкою Г. Спенсера було праг­нення примирити віру і знання, науку і релігію за допомогою агностицизму. Такий висновок витікає з аналізу вже першого розділу його "Основних начал", який так і називається "Непі-знаване". У ньому Г. Спенсер обґрунтовував думку, що догма про створення світу Богом із нічого є лише мовним пояснен­ням, не має зрозумілого для людини сенсу, оскільки уявити це неможливо. Проте саме таким, позалюдським розумінням, і є атеїстичне уявлення про світ, який не має початку. Історія ре­лігії, вивчення існуючих релігій, згідно з Г. Спенсером, спри­чинюють визнання абсолютної непізнаваності тієї сили, яка лежить в основі Всесвіту. До такого висновку про непізнава­ність цієї сили, доводив він, зрештою приходить і наука: вона не може, наприклад, обґрунтувати ні безмежну подільність матерії, ні її неподільність. За Г. Спенсером, реально уявити безмежну подільність матерії означало б простежити в думці ділення до безмежності, а на це потрібний був би безмежний час. Не можна уявити і. те, що матерія неподільна, тобто, що існують такі її частинки, які не можуть, навіть у думках, бути поділені. Отже, матерія також абсолютно незрозуміла, як про­стір і час.

У цих міркуваннях агностицизм очевидний. У філософа, по-перше, він ґрунтується на змішуванні уявлень і понять. Мис­лення може збагнути те, що уявити не можна. Наука наповне­на такими поняттями, навіть тими, які виражають емпіричні факти, наприклад швидкість світла уявити неможливо. По-друге, агностицизм у Г. Спенсера став ще й наслідком метафі-зичності його позицій. Він розумів подільність матерії суто ме­ханістично. Діалектика перервності і неперервності матерії, так само як простору і часу, виявилась йому недоступною. Крім того, він фактично вимагав термінової й остаточної відповіді

на всі невирішені питання, а не отримавши її, оголосив їх абсо­лютно непізнаванними.

Так пояснював Г. Спенсер "непізнаванне", стосовно якого наука і релігія опиняються в однаковому становищі, тому су­перечність між ними знімається. Так філософ розв'язував су­перечність між матеріалізмом та ідеалізмом. Суперечки між матеріалістами та ідеалістами, запевняв він, не більше як вій­на слів; позиції обох сторін не мають сенсу, оскільки їх пред­ставники переконані, що розуміють те, чого жодна людина не­спроможна зрозуміти. Звідси Г. Спенсер зробив висновок про правомірність основного питання філософії, але одночасно і про неможливість його розв'язання, тому воно підлягає ви­ключенню зі сфери філософського пізнання. Істина у нього не може бути виражена ні матеріалізмом, ні ідеалізмом; дослі­дження психолога не приведуть до відкриття кінцевої природи духу, як і дослідження хіміка не приведуть до відкриття кінце­вої природи матерії, а досліди фізика не відкриють кінцевої природи руху.