Тема 5 філософія нового часу 15 page

Антропософія (грец. — людина і мудрість) — це окультно-філософське вчення про людину як носія прихованих зовніш­ніх сил і здібностей, спрямоване на розвиток органів надчуттє­вого сприйняття, мислення, відчуття і волі з метою пізнання "потойбічних" світів і перетворення духовної і фізичної при­роди людини. Засновником вважається німецький філософ Р. Штейнер (1861 —1925), який у 1913 р. створив антропософ-ське товариство, а у 1922 р., разом з протестантським теологом Ф. Риттельмайєром, заснував антропософську громаду хрис­тиян, що поширилась у Німеччині, а після Другої світової ві­йни — у Скандинавських країнах, Австрії, Великій Британії, Нідерландах, Франції, СІЛА. У наш час міжнародний центр антропософії знаходиться у Швейцарії (у м. Дорнах); він за­ймається активною пропагандою антропософських ідей, ви­вченням і поширенням праць Р. Штейнера.

Якщо теософія визнавала право на володіння надприродним "знанням" тільки за окремими особами, то антропософія під­креслює його принципову загальнодоступність. Згідно з Р. ПІтейнером, за допомогою особливого вчення і виховання, яке включає, зокрема, вивчення медитації, музики, евритмії (розроблене Р. Штейнером і його послідовниками мистецтво ті-

Тема 8

лесних рухів, що супроводжують мову або музику) та ін., кож­на людина здатна пробудити дрімаючі в ній духовні сили пі­знання і досягти вищого стану свідомості. При цьому людина повинна розвивати не тільки вищі, а й звичайні свої здібності (мислення, відчуття, волю). Найбільш удосконаленим інстру­ментом такого розвитку антропософія визнає метод медитації — психічної вправи, яка дає можливість людині досягнути ро­зумової зосередженості, психологічного розслаблення, відчу­женості від зовнішніх об'єктів і т. ін.

Традицію синтезу філософії, науки, релігії, культур Сходу і Заходу, розпочату теософією, продовжує Агні Йога, або Жива Етика, — філософсько-етичне вчення, спрямоване на розкрит­тя вищої психічної здатності людини з метою її внутрішнього перетворення і оволодіння космічною енергією — Агні, стиму­лювання еволюції людини і людства до все вищих форм кос­мічного буття за допомогою особливих правил життя і діяль­ності. Серію книг Живої Етики створила О.І. Реріх (Шапошні-ка) (1879—1955) — дружина і соратниця відомого російського художника М.К. Реріха (1874—1947).

Згідно з Агні Йогою, людина — це результат еволюції люд­ських втілень упродовж мільйонів років, тому вона концентрує в собі потужну енергію, здатну впливати на процеси планетар­ного і космічного масштабу. Людина існує за законом карми. Карма — це багатогранний процес перехрещення ліній рас, племен, особистостей (давніх і сучасних). Людина вміщує в глибинах свого духу велику інформацію, не розуміючи цього. Вона — "спляча мудрість", розбудити яку можна завдяки са­мовдосконаленню і сходженню до все вищих форм буття і сві­домості. Для цього потрібно відмовитись від поганих звичок і позбутись негативних якостей (злоби, сумнівів, недовіри, не­терплячості, ліні, почуття власності), стверджувати в земному житті загальнолюдські цінності як магістральний шлях схо­дження людини ступенями космічної ієрархії.

Надконфесіональні синкретичні течії та школи у релігійній філософії вивчені недостатньо, однак у вчених і філософів вони викликають живий інтерес. У XXI ст. вони не сходять зі сцени духовного життя. Найбільшого поширення вони набувають у переломні етапи розвитку історичного процесу. Наш час не є

Філософія XX—XXI ст.

винятком із цього загального правила. Виникають нові секти і релігійні громади, з'являються містичні утопії, створюються і швидко розпадаються поселення і комуни людей, які намага­ються йти до колективного містичного досвіду. Такого роду ір­раціоналізм крайньої форми утворює один із полюсів сучасної духовності особистості і суспільства.

Отже, релігійна думка та філософія, що пов'язана з нею, за своєю сутністю належать до традиціоналістського, догматич­ного типу свідомості. Однак це не означає, що в ній не можуть формуватись і функціонувати філософські вчення значного і тривалого впливу на загальнолюдську культуру. Багато філо­софів православ'я, католицизму, протестантизму, ісламу, ін­ших віросповідань зарекомендували себе знавцями історії фі­лософії, талановитими авторами. їх зусиллями у релігійній думці XX ст. здійснено антропологічний поворот, коли голов­ною проблемою філософствування стала людина. При цьому передумова і кінцева мета релігійної філософії, якими є понят­тя Бога та центральні догми, принципи релігійної свідомості,

зберігаються.

XX ст., всупереч очікуванням і припущенням, не стало сто­літтям атеїзму ні на Заході, ні на Сході. Навпаки, кінець сто­ліття ознаменувався активізацією церкви і релігій, наростан­ням релігійності великих груп населення внаслідок того, що офіційна і тим більше неофіційна релігійні філософії, зберіга­ючи вихідні догми і принципи, водночас виявили здатність до відновлення та модернізації.

8.10. Філософська тенденція в постмодернізмі

У середині XX ст. у філософському типологічному плюра­лізмі сформувалася стійка і впливова позиція протиставлення класичних і некласичних його напрямів, течій і шкіл. Класич­ними були визнані неокантіантство, неогегелянство, неопози­тивізм, неотомізм, структуралізм, аналітична філософія, марк­систська філософія й усі інші філософські спадкоємці того ду­ховного повороту, початок якому поклали ренесансний гума-

Тема 8

Філософія XX—XXI ст.

нізм і німецька філософська класика. Не всі вони однаковою мірою вписуються в таку загальну філософську картину, однак їхній конгломерат, нерідко навіть суперечливий, не позбавле­ний раціоналістичної і наукової спільності. Всі вони стверджу­ють культ людського розуму як ідейної основи і стимулу пере­будови суспільства на ідеалах Свободи, Рівності і Братерства, виступають за вдосконалення розуму та його індивідуальній і неіндивідуальній іпостасях через прогрес науки. Знання і ра­ціональне пізнання оголошуються головною силою у вирішен­ні всіх проблем людини і людства; філософським покликанням вважаються роздуми про буття світу, людини і суспільства, про метди пізнання, загальні принципи і норми моральності, про людину як таку, про її сутність, про шляхи і способи ство­рення загальнолюдської ціннісної системи практики, науки і культури.

До некласичного філософствування нині зараховують "фі­лософію життя", екзистенціалізм, персоналізм, постмодернізм та інші сучасні ілософські напрями, течії і школи ірраціона-лістичного спрямування. У сфері їх інтересів — несвідоме і надсвідоме; людські інстинкти, емоції і воля; обґрунтування обмеженості раціонального пізнання, протиставлення йому ін­туїції. Соціальною базою виникнення, формування, розвитку і функціонування такого роду філософствування є крах ілюзій сучасного суспільства, нездатність його економічної і політич­ної системи задовольняти постійно зростаючі потреби й інте­реси людей, перебороти відчуження праці, реалізувати свої гасла свободи і рівності громадян. Замість суспільства високо­го рівня масового споживання було створено суспільство ви­живання. Всі його привабливі обіцянки виявилися утопіями. Ейфорії з приводу безмежних можливостей сучасного суспіль­ства щодо створення гідних для людей умов життя більїне не­має. Гносеологічними і методологічними відповідями на такі виклики стала некласична філософія. Однак перебороти їх вона пропонує шляхом не докорінної зміни економічних, по­літичних і правових парадигм, а шляхом пошуку та реалізації альтернатив раціональності, недоступного розуму і розумінню в межах логічного мислення. Показовим тут є найпопіирені-

ший і найбільш популярний сьогодні філософський постмо­дернізм (англ. — буквально те, що після модерну).

Питання про сутність і час виникнення постмодернізму до­тепер залишається дискусійним. Безперечно лише те, що він виник як художнє явище в середині 50-х років XX ст. у США в архітектурі, скульптурі, живописі, а потім стрімко поширився в літературі та музиці. Для його художньої практики харак­терні такі стильові особливості: свідома орієнтація на еклек­тичність, мозаїчність, іронічність, ігровий стиль, пародійне переосмислення традицій, неприйняття поділу мистецтва на елітарне і масове, подолання межі між мистецтвом і повсяк­денним життям.

Теоретико-методологічною основою постмодернізму став французький поструктуралізм з його націленістю на осмислен­ня всього неструктурного у структурі; на виявлення апорій і парадоксів, що виникають за спроби об'єктивного пізнання людини і суспільства за допомогою мовних структур; на побу­дову нових моделей змістоутворення; на створення нової прак­тики відкритого читання, подолання герменевтичних і аналі­тичних моделей тлумачення. З таким особливим комплексом ідей і уявлень світоглядного характеру постмодернізм став ши­рокою ідейною течією нашого часу і здійснити експансію в усі галузі соціально-гуманітарного знання і громадського життя, претендуючи спочатку на статус загальної теорії сучасного мистецтва, а потім особливої ментальності, на завершене ви­раження "духу часу". У літературі використання постструкту-ралістських підходів у постмодернізмі спричинило феномен деконструктивізму — уявлення про перетворення в сучасному пізнавальному полі мови на самостійну силу, що загрожує єд­ності людини, і про культуру, як суму текстів будь-якого її фе­номену. Як наслідок, до 80-х років XX ст. у духовній культурі суспільства оформився ідейний комплекс, що поєднує постмо­дернізм, постструктуралізм і деконструктивізм та тлумачить як найбільш адекватне духу часу відображення інтелектуаль­ного й емоційного сприйняття епохи.

Поширення постмодернізму зумовило також його експан­сію в галузь філософського знання. Поштовхом була публіка­ція книги Римського клубу "Межі зростання" (1972), у якій

Тема 8

містився висновок про неминучу глобальну екологічну ката­строфу у світі, якщо людство не відмовиться від нинішнього економічного і науково-технічного зростання. Під впливом цього висновку французький філософ Жан-Франсуа Ліотар (нар. у 1924) у книзі "Стан постмодернізму" (1979) вперше у загальному вигляді розкрив характерні філософські ознаки постмодернізму. Його теоретиками також стали такі французь­кі філософи: Жак Дерріда (нар. у 1930), Жиль Делез (1925— 1995), Мішель Фуко (1926—-1984), Фелікс Гваттарі (1930— 1992), Жан Бодрійяр (нар. у 1929), Ролан Варт (1915—1980) таін.

Мода на постмодернізм у сучасному світі зумовлена суспіль­ною незадоволеністю станом справ у багатьох сферах культу­ри, особливо в мистецтві і самій філософії. З моменту виник­нення постмодернізм розглядається як феномен мистецтва фі­лософії у Франції, а з 70-х рр. XX ст. — як факт європейської культури. У межах постмодернізму поняттям "модерн" позна­чається мислення про еволюційні процеси в науці, філософії, релігії, початок яких у Європі датується XVII ст. У вузькому значенні "модернізм" — художня і літературна течія в куль­турі кінця XIX — початку XX ст., в основі якої лежить ідея множинності форм раціональності в мистецтві взагалі і мисте­цтві філософії зокрема.

Сама ідея множинності, плюралізму раціональності відо­бражає багатозначність дійсності. Однак у мисленні вона за­своюється значно складніше, ніж ідея однозначності, вивіре-ності, жорсткої детермінованості. Очевидно, ця обставина ста­ла однією з причин полегшеного тлумачення ідеї множинності переважно як всеохошюсті, еклектики, тотального експери­менту без обмежень і будь-якої функціональності, як чергової кризи мистецтва — від музики до кінематографа, літератури, філософії, культури в цілому.

Постмодернізм виник як альтернатив такого роду нега­тивного тлумачення дійсності, що не вписувалася в концепції ні філософської класики, ні філософського модерну, які пре­тендували на універсальність. Плюралізм як реальність і як нова модель сприйняття культури і суспільства в цілому не міг бути аргументований відтворенням базових вихідних ідей фі-

Філософія XX—XXI ст.

лософської традиції, що починається від Платона, Г. Гегеля, К. Маркса. З цієї причини виникла настійна потреба в новій раціональності. Однак замість її розробки постмодернізм залу­чив до філософії ірраціоналізм переважно у вигляді семантич­ної теорії та інтуїтивістської методології. Це спричинило звіль­нення власної думки від будь-яких обмежень епохи, призвело до деконструювання таких складових компонентів світогляду, як "Бог", "Я", "Мета", "Зміст", "Реальний світ", "Істина", "Аб­солютна істина" та ін. Водночас філософський постмодернізм реконструює, іноді абсолютизуючи до абсурду, такі наріжні положення класичної філософії, як вчення про відносну істину (заміняючи таким чином гносеологічний детермінізм реляти­візмом); потребує посилення антидогматизму; наголошує на відмові від жорстокого доктринерського монополізму; запере­чує пошук штучних протилежностей (що взагалі розглядають­ся тільки як символічні); наполягає на відмові від подвійного розгляду явищ світу, тобто пропонує відмовитися від бінарних опозицій типу "раціональне — ірраціональне", "скінченне — нескінченне", "старе — нове", "дух — матерія", "матеріалізм — ідеалізм" та ін.; рекомендує перехід з позицій класичного антропоцентристського гуманізму на позиції гуманізму уні­версального, екологічний вимір якого охоплює у нього все людство, природу, космос, Всесвіт (постмодернізм широко ви­користовує метафори; метафорична свідомість для його пред­ставників є нормою); стверджує ірраціоналістичний статус мислення.

Отже, постмодернізм відмовляється від логіцизму, від абсо­лютної істини, релятивізує теорію, переходить, по суті, на по­зиції агностицизму. Для його прибічників знання не просто стають кумулятивними, а все більше базуються на незнанні, що набуває поширеного характеру. Оволодіваючи світом, ми, на їхню думку, розширюємо горизонти знань про нього, однак при цьому зібльшується і наше незнання про світ. На підставі зазначеного вище постмодерністи роблять висновок про не­можливість існування в змісті знань елементів абсолютної іс­тини або результатів діалектики абсолютного і відносного знання. Думки і знання в постмодернізмі — це ідеологізовані тотальності тектсів і лінгвістичних конструкцій.

Тема 8

Філософія XX—XXI ст.

Згідно з постмодернізмом, народжуючись людина освоює світ не сама і не безпосередньо, не діяльністю, а за допомогою мови, текстів, слів, що дісталися у спадок. Мислення, яке не навчилося мислити самостійно, користуючись словом, текста­ми, обмежує спектр значень трансльованими змістами, тому людина, ідучи на поводі засобів масової комунікації, створює для себе світ, у якому замість справжніх почуттів і думок їй пропонують підмінні утворення, в результаті чого вона живе у фантомному світі псевдодумок, псевдопочуттів і псевдоподій. Так виникає "сіра" більшість, яка сліпо вірить в одну спеціаль­но трансльовану для неї істину. Теоретики постмодернізму під­креслюють, що завдання полягає в тому, щоб прорватися у за-дзеркалля мови, а точніше текстів, з метою осягнення прихо­ваного простору ризоми.

Ризома (від фр. — кореневище) — це поняття у постмодер­нізмі, що фіксує принципово позаструктурний і нелінійний спосіб організації цілісності і зберігає можливість власної рух­ливості й відповідно реалізації її внутрішнього творчого потен­ціалу самоконфігурування. У філософію це поняття було за­проваджене Ж. Делезом і Ф. Гваттарі в однойменній спільній праці.

У метафоричній постмодерністській свідомості ризома сприймається як кореневище, корінні або стриженві системи (корінь), з одного боку, і мочкуваті або брунькоподібні системи (корінці), що радикально відрізняються від кореня або цибу­лини — символу потенційної нескінченності, яка містить при­ховане стебло, з іншого боку. Вона є системною ланкою (буль­ба), в якій спресовані найрізноманітніші види діяльності — лінгвістичний, перцептивний (несвідомий), пізнавальний. Самої по собі мови та її універсальності немає, стверджують прихильники постмодернізму, є лише стан діалектів, говорів, спеціальних мов. Ризома потенційна і нестабільна, тому вона є джерелом трансформації ізольованого середовища, що має власний творчий потенціал. Вона не кібернетична, тобто не підвладна командам центру, синергетична (самоорганізацій­на). Ілюстрацією синергетизму ризоми може бути програмний для постмодернізму текст "Трагедія мови", у якому йдеться про те, як відбулася дивна подія. Спостерігач не розуміє, як це

трапилося. Текст перетворився на його очах. Цілком прості і ясні пропозиції самі по собі прийшли в рух. Вони зіпсувалися, перекрутилися, щоб уже в наступну мить спотворитися знову. Це хаос, але хаос позірний. Насправді він таїть у собі потенцій­ні можливості нескінченного числа нових організаційних трансформацій, забезпечуючи безмежну плюралістичність ри­зоми.

У межах ризоми в принципі неможливе виокремлення фік­сованих точок. У ризоми немає і не може бути ні початку, ні кінця, є лише середина, з якої вона виростає і виходить за її межі. До ризоми неможливо застосувати чітке диференціюван­ня зовнішнього і внутрішнього. Вона розвивається, варіюється, розширюється, втілюється, але ніколи не може бути фіналом.

Фундаментальною категорією постмодерністської філософії є також категорія "ацентризм", що уточнює і розвиває зміст ризоми про деструктурність соціального простору. Згідно з ацентризмом, у цьому просторі втрачається вибраність будь-яких точок, він перестає сприйматися як система місць. За ме­тафорою Ж. Бодрійяра, немає більше ліжок, на яких лежать, немає більше стільців, на яких сидять, є лише функціональні лежання і сидіння, що вільно синтезують всілякі пози, а отже, всілякі стосунки між людьми. Аналогічно немає і не може бути ні елітарної, ні масової культури як таких. Мішель Фуко ствер­джував, що влада також є скрізь і йде звідусіль. Ідею децентра­лізму постмодернізм експлуатує в широкому діапазоні: від де-централізованості текстів будь-якого призначення до ради­кального заперечення ідеологічних, філософських і соціальних моделей. Як констатує відомий представник постмодернізму філософ Ж. Ліотар, у постмодерністській культурі всі колишні центри тяжіння, утворені національними державами, партія­ми, професіями, інституціями й історичними традиціми, втра­чають свою силу. У постмодерністському соціумі стратегій жодна не має привілеїв перед іншими.

Отже, ацентричність соціального і культурного простору в постмодернізмі є програмною. Якщо системи для класичної філософії є ієрархічними системами, які містять центр значен­ня і суб'єктивізації, то ризома є нецентралізованою ієрархіч­ною системою без центрального керівного начала.

Тема 8

Філософія XX—XXI ст.

Постмодернізм відмовляється також від євро- і етноцен-тризму. Він обстоює створення єдиної універсальної культури, єдиної науки, історії, релігії. Щоправда, всесвітній світогляд він вважає справою майбутнього, а тому плюралізм культур­них традицій пропонує брати до відома як світоглядні орієнти­ри і духовні світи інших людей та народів. При цьому серед за­пропонованих постмодернізмом шляхів реалізації своїх утопій не йдеться про усунення реального ідеологічного регулювання духовного життя людей, зате не бракує пропозицій щодо цьо­го, наприклад, лінгвістичного порядку.

З викладеного вище випливає, що філософський постмодер­нізм у принципі заперечує можливість вірогідності і будь-якої об'єктивності, поняття "справделивість", "свобода", "право­та", "вина" оголошує такими, що втратили своє значення, втрату ціннісних орієнтирів сприймає позитивно, "вічні цін­ності" розглядає як тоталітарні та параноїдальні ідефікси (від фр. — маніакальна ідея), що перешкоджають творчій реаліза­ції. Ідеалом постмодернізму є первісний стан невпорядкова­ності, стан нескутих можливостей. Теоретики постмодернізму стверджують, що у світі царюють два начала: шизоїдне — на­чало творчого становлення; параноїдальне — начало задушли­вого порядку. Будь-який стан порядку негайно повинен бути підданий деконструкції, тобто позбавлений змісту, шляхом ін­версії базових понять. У світі панують бажання, а у світі ба­жань все можливо, оскільки це шизофренічний світ. Філосо­фія — також шизофренія, правда не тотожна клінічним фор­мам шизофренії, вона — процес, а не мета, виробництво, а не його вияв. Соціум — другорядний стосовно логіки бажань, оскільки обмежується досвідним інтересом, у той час як ба­жання належить до більш глибокого свідомого шару. Соціум — маргінальний. Він постійно руйнується і змінюється. Поді­бну позицію активно відстоював Ж. Делюз. Він стверджував, що шизофренія і параноя — це два протилежних способи мис­лення. Перший, на його погляд, позитивний, а другий — нега­тивний. На поняттях параної засновані державна влада, іден­тичність, подібність, істинність, справедливість, заперечення та ін. На його думку, вони дають змогу владі вибудовувати свою ієрархію. Сила філософа-мислителя полягає в опозиції до

влади в усіх її іпостасях. Звідси виводиться основне завдання шизоаналізу — звільнення потоків бажання з-під влади пара-ігоїдального структурування.

З позицій протиставлення способів мислення у філософсько­му постмодернізмі розглядається і проблема свободи. Згідно з Ж. Бодрійяром, бути вільним у суспільстві споживання на­справді означає вільно проектувати свої бажання на вироблені товари і впадати у заспокійливу регресію (залежність від ре­чей). Індивідуальних бажань і потреб немає, є "машина вироб­ництва бажань", яка змушує нас насолоджуватися. У самому акті споживання, в чаруванні покупки відтворюється несідоме і кероване сприйняття людиною всієї соціальної системи норм. Усе, що звільнено, неминуче розпочинає нескінченно розмно­жуватися, змінюватися у процесі часткового розпаду і розсію­вання. Поняття аксіології "прогрес", "багатство", "демокра­тія" втрачають свій зміст, але їхнє відтворення триває. Вони поширюються світом і проникають всюди, перетікаючи одне в інше. Секс, політика, економіка, спорт і т. ін. тепер скрізь, а отже, ніде. Політика є сексуальною, бізнес — спортом, еконо­міку не можна відрізнити від політики. Цінності вже немож­ливо ідентифікувати. Культура стала транскультурою, політи­ка — трансполітикою, сексуальність — транссексуальністю, економіка — трансекономікою. Відчуження більше немає.

У постмодернізмі вся реальність мислиться як текст, дис­курс (від лат. — шукати, блукати; у постмодернізмі — розмір­ковувати в мовній сфері), міркування. Ніщо не існує поза тек­стом. Культура будь-якого історичного періоду виявляється як сума текстів, або інтертекст. Розуміння текстів можливе лише в "дискурсивному полі культури", тобто розуміти їх можна тільки у зв'язку з іншими текстами, але не у зв'язку з якимось "буквальним" значенням або нормативною істиною. Неминуча присутність попередніх текстів — інтертекстуальність — не дає можливості розглядати будь-який текст як автономний. Отже, мова є непостійним середовищем, вона не може мати безпосередній зміст або бути істиною. Звідси випливає найваж­ливіша теза постмодернізму про несамототожність тексту і не­надійність знання, здобутого за допомогою мови, і, як наслі­док, про проблематичність тієї картини дійсності — епістеми,

Тема 8

що існує в ту або інілу історичну епоху. Мітель Фуко визначив епістему як пізнавальне поле. Відповідно до його тверджень, у кожну історичну епоху існує специфічна більш-менш єдина система знання. Вона реалізується як мовний код, мовна нор­ма, що несвідомо визначає мовне поводження, а отже, мислен­ня індивідів. На думку М. Фуко, епістема завжди внутрішньо залежна від структури владних відносин, є "тоталізуючим дис­курсом", що легітимізує владу, тому вона не може бути ней­тральною або об'єктивною.

Цю одну з вихідних і головних ідей постмодернізму та весь пов'язаний з нею критичний пафос, що спричиняє установку на опозицію до влади мовних структур, неможливо зрозуміти поза тими кардинальними змінами соціокультурної ситуації, які відбулися у світі, насамперед у західному суспільстві, під глобальним впливом системи мас-медіа, що містифікують ма­сову свідомість з її ілюзіями. Ці зміни зумовлюють фундамен­тальну, онтологічну трансформацію культури. Найбільш ре­презентативною в інтерпретації цих змін є теорія гіперреаль-ності (від англ. — надреальність) Жана Бодрійяра. На його думку гіперреальність виникає тоді, коли культурні уявлення і знання втрачають зв'язок із соціальною і людською реальніс­тю, яку вони повинні відображати, і стають автономними — симулякрами. Симулякр — це псевдоріч, що заміщує "агоні­зуючу" реальність, яка стирає розбіжність між реальним і уяв­ним; позірність, що не володіє жодними референтами (відношеннями до об'єктів дійсності). Зв'язок образності й ре­альності, згідно з Ж. Бодрійяром, проходить декілька етапів перетворень, що характеризуються наростаючою емансипаці­єю кодів від референтів: відображення об'єктивної реальності змінюється її перекученням, потім — маскуванням її відсут­ності і, нарешті, втратою будь-якого зв'язку з реальністю, за­міною видимості симулякром. Весь сучасний світ складається із симулякрів, які не мають підстав для існування в жодній ре­альності, крім власної; це світ співвідносних знаків, тобто аб­солютно штучний світ.

Отже, відносини людини зі світом у постмодернізмі фунда­ментально трансформуються. Вже ніхто не апелює до реально­го об'єкта, оскільки у світі, де домінують штучні моделі, не до-

Філософія X X—XXI ст. _______________.-----.--------------------------------------

пускається розбіжність між "словами" і "речами" Суб'єкт, по­збавлений об'єкта, не може порівнювати свої уявлення з об'єктом і опиняється в повній залежності від гшерреальності. Людське життя стає оманливим, неавтентичним, викликає відчуття порожнечі і безглуздості, хаосу і відсутності гармонії, нестабільності і загальної дезорганізованою світу. Так пост­модернізм розкриває внутрішній механізм процесу містифіка-пН суспільної свідомості, Що відбувається під впливом засобів масової інформації, доводить ненадійність, невірогідність, не-Гстинність знання, робить розпливчастою, туманною "розділю-вальну лінію" між світом і знанням.

Розглядаючи як текст літературу, культуру, суспільство и історію, постмодерністи уподібнюють свідомість особистості якійсь сумі текстів. "Нічого не існує поза текстом", тому будь-який індивід неминуче перебуває всередині тексту, що веде до "смерті суб'єкта", завдяки чому відбувається мовлення. У цьо­му процесі "поглинання суб'єкта текстом" завершується транс­формація "сутпісної людини" модерну в "людину відносин, характерну для ностмодерну. Новий суб'єкт постмодерну може бути осмислений як калейдоскоп фрагментів ідентичності, "прив'язаних" до локально-історичних і культурних обставин. Перетворення суб'єкта на текст унеможливлює його ставлення до самого себе як до чогось постійного, що існує незалежно від світу знаків, якимим він обплутаний.

Постмодернізм обґрунтовує неможливість незалежного ін­дивідуального існування, доводить, що індивід постійно, і на­самперед несвідомо, обумовлюється в процесі свого мислення мовними структурами. Ця позиція, загальна длявсьогс^ост-модерністського способу мислення, одержала назву творе Зичного антигуманізму". И суть полягає у визнанні того фак­ту що незалежно від свідомості і волі індивіда, через нього, над ним і поза ним виявляються сили, явища і процеси, над якими він не владний, а тому індивід не може бути поясню­вальним принципом при дослідженні будь-якого "соціального

^ЦІЛОтже постмодернізм руйнує ідеологічну позицію попе­редньої філософії, що базується на уявленні про суб єкт як центр світобудови, нехтує теоретичною традицією розгляду ш-

Тема 8

дивіда як суверенної, незалежної, самодостатньої і тотожної своїй свідомості особи. На думку представників постмодерніз­му, таке уявлення про людину в наш час стало необґрунтова-ним і навіть безглуздим.

Цей висновок постмодернізму безпідставний. Він зумовле­ний слабкістю наведених аргументів, непереконливістю запро­понованих ним способів і засобів опору особистості стереоти­пам масової свідомості, складністю, розпливчастістю та розма­їтістю розроблених ним альтернативних програм досягнення людиною своєї мети, тому його постулати не можна цілком і беззаперечно сприймати, оскільки вони орієнтують особис­тість на недовіру до великих базових ідей, напрацьованих люд­ством, що забезпечують єдність знання, організують суспіль­ство і є засобом його легітимізації. Це насамперед стосується історії, науки, релігії, мистецтва, і особливо організуючих принципів філософської думки Нового часу і класики, таких як гегелівська діалектика духу, ідея прогресу, емансипації особистості, ідей Просвітництва про знання як засіб встанов­лення загального щастя на землі і т. ін.

Аналіз філософствування постмодернізму був би неповним без виявлення його точок зіткнення з наукою, що дає змогу більш реально оцінити його місце і роль у тій духовній транс­формації, яку переживає сучасний світ. З 70-х років XX ст. не-класичну науку, що склалася на межі XIX—XX ст., змінила постнекласична наука. Виник новий тип знання, принципово відмінний від того, який прийнято називати класичною нау­кою, або наукою Нового часу. Він характеризується підвищен­ням суб'єктивності, гуманістичності, самокритичності, пере­глядом таких класичних характеристик знання, як його об'єктивність та істинність.