Тема 5 філософія нового часу 8 page

Отже, неогегельянство поставило перед філософією дуже важливі проблеми онтології, гносеології й аксіології, але пере­вершити Г. Гегеля все-таки не вдалося.

З приходом у Німеччині до влади фашистів більшість пред­ставників неогегельянства змушена була емігрувати і неоге­гельянство розпалося. Після Другої світової війни спроби його відродження успіху не мали.

8.3. Ірраціоналістичні течії у філософії XX—XXI ст.

Неокантіанство і неогегельянство, як і німецька класична філософія, що передувала їм, та багато інших філософських вчень і шкіл, виражали переважно раціоналістичний напрям в історії світової філософської думки. Протистояли йому і поле­мізували з ним представники емпіризму. Якщо раціоналісти Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц, Г. Гегель основою пізнання і поведінки людей, єдиним джерелом знань і критерієм істини вважали розум, то емпірики Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Дж. Берклі, Д. Юм, Е. Мах та ін. таким джерелом визнавали чуттєвий досвід.

На початку XX ст. у філософії виник ще один впливовий на­прям — ірраціоналізм (лат. — нерозумний, несвідомий). На відміну від раціоналізму, філософи-ірраціоналісти обмежують або заперечують можливості розуму у пізнавальному процесі, вважають основою світорозуміння дещо недоступне розуму або неприродне йому — волю, безпосереднє споглядання, почуття, інтуїцію, містичне "осяяння", уяву, інстинкт, несвідоме.

Ірраціоналізм був особливою реакцією на надмірний геге­лівський логізм, який поширювався і на розуміння людини. Філософи-ірраціоналісти протиставили йому глибокий психо­логізм, виявлення таких пластів людської психіки (пристрас­тей, емоцій, хвилювань), які важко піддаються раціональному аналізу. Концентрація уваги на різноманітті і багатоплановос­ті внутрішнього життя людини, виявлення у ньому таких важ­ливих аспектів, які могли не розглядатися за раціонального підходу, значною мірою зумовлювали тривалий і стійкий вплив у суспільстві цього філософського напряму.

Тема 8

Попередником ірраціоналізму у філософії XX ст. по праву вважається датський теолог, філософ і письменник Сереп К'єркегор (1813—1855). "Де Я? — запитував себе мислитель. — Що означає сказати "світ"? Яке значення має це слово? Хто заманив мене сюди і залишив тут? Хто Я? Як Я опинився в цьо­му світі? Чому в мене не запитали, чому не познайомили з його правилами і звичаями, а просто впхали в нього, ніби мене було куплено у продавця душ? Як Я опинився втягненим у це вели­ке підприємство, яке називають дійсністю? Хіба це не справа вибору?.. Кому я можу поскаржитись?.. Провина — що вона означає? Чи це невідомо, як виходить, що людина буває винною?"¹

С. К'єркєгор на перший план своїх роздумів ставив тему осо­бистості, її долю, проблему людської суб'єктивності, що само по собі було традиційними для філософії проблемами. Цікави­ми є підходи С. К'єркегора до її вирішення. Якщо раніше філо­софи розглядали людину як частину суспільства і світу в ціло­му, намагалися зрозуміти її, виходячи з цілого, тобто світу і його закономірностей, то він немовби ізолював людину від су­спільства і світу та поставив завдання пізнати її у цій ізоляції, як дане, конкретне, рідкісне існування шляхом занурення всередину самого себе. Раніше найбільш надійним способом пізнання людини вважався раціональний метод науки, а С. К'єркєгор такими способами визнавав саморефлексію і від­чуття як дещо абсолютно недоступне науці.

Гегелівську раціоналістичну філософію С. К'єркєгор оголо­сив есенціалізмом — вченням про абстрактні сутності, які осягаються у загальних поняттях, ігнорують окреме, конкрет­не, індивідуальне. На його думку, ця філософія не може про­никнути в людське існування, або екзистенцію, оскільки є зав­жди індивідуальною; екзистенція не може бути вираженою в понятті, вона є такою реальністю, яка не піддається об'єк­тивації. Екзистенція, доводив С. К'єркєгор, дана людині не в мисленні, а в почутті, переживаннях і емоціях, які виникають у потоці життя, зіткненні індивіда з проблемами. Таке зіткнен-

¹ Зотов А.Ф. Буржуазная философия середини XIX — начала XX ве-ка / А.Ф. Зотов, Ю.К. Мельвиль. — М., 1988. — С. 221.

Філософія XX—XXI ст.

п іі розуміння індивідом своєї екзистенції, відбувається у кри­тичні моменти його життя, коли виникає необхідність вибору способів поведінки, дії за принципом "або-або", наприклад у ситуації страху. На думку філософа, здебільшого людина веде несправжнє існування; вона зайнята справами, занурена у різ­номанітні стосунки з іншими людьми і машинально дотриму-і ті.ся звичної рутини життя, але в моменти страху індивід за­пинається наодинці з собою, ніби на краю безодні, відмовля-< ті,ся від усіх ілюзій, здійснює вибір. При цьому не так ішжливо, чи правильний цей вибір. Важливо те, що індивід ви­орав, тому що помилковий вибір можна виправити, а уникнен-іія під вибору виправити неможливо. Це і є справжнє існу-

ічіппя.

С. К'єркєгор був першим мислителем, який надав проблемі вибору набагато глибшого і принципового значення. Вибір — ядро людського існування і вираження справжньої свободи. Тільки в акті вибору людина знаходить свободу. Вибір і відпо­їм дальність за нього і є свободою. Свобода абсолютна, оскільки иибір абсолютно недетермінований і не має жодного об'єктив-ного критерію. Якщо вибір детермінований чим-небудь, то лю­ті па, яка здійснила його, не вільна і не може нести за нього

індію відальність.

С. К'єркєгор був одним із перших філософів середини X1X ст., який відкрито відмовився від об'єктивної істини. Для нього істина завжди суб'єктивна: дещо є істинним тому, що людина завзято вірить у це, що вона засвоїла дану ідею усім споїм єством; впевненість — тільки в суб'єктивності, шукати об'єктивність означає помилятися. Разом з тим, С. К'єркєгор пня вив проблему, поставлену самим життям — проблему люд­ської індивідуальності. Стиль його філософствування у XX ст. став прикладом для ірраціональної думки, а до його вчення звернулась протестантська діалектична теологія, екзистенціа­лізм і "філософія життя".

Основоположником ірраціоналістичного напряму у філо­софії і попередником "філософії життя" став німецький філо­соф Артур Шопенгауер (1788— 1860). Головний філософ­ський твір "Світ як воля й уявлення" він опублікував у 1819 р. У вченні були використані ідеї і положення, запозичені у Пла-

Тема 8

тона, І. Канта, Й. Фіхте, Ф. Шеллінга, у німецьких романти­ків, індійських і буддистських мислителів. Разом з тим, А. Шо-пенгауер створив суперечливе, але послідовне і цілісне вчення, яке стало особливо популярним у XX ст.

Філософія А. Шопенгауера — суб'єктивно-ідеалістичний волюнтаризм. Услід за Дж. Берклі і під сильним впливом його вчення він оголосив реальний світ уявленням: "Немає істини більш безсумнівної, більш незалежної від усіх інших, яка мен­ше потребує доведення, ніж та, що все існуюче для пізнання, тобто весь цей світ, є лише об'єктом відносно суб'єкта, погля­дом для споглядаючого — інакше кажучи, уявленням... Все, що належить і може належати світові, неминуче обумовлене суб'єктом та існує тільки для суб'єкта. Світ — уявлення"¹.

Отже, за А. Шопенгауером світ є взаємозв'язком суб'єкта й об'єкта, які доповнюють один одного таким чином, що при зникненні суб'єкта перестає існувати світ. Без суб'єкта немає об'єкта: Сонце і планети без ока, яке бачить, і розуму, який їх пізнає, можна назвати словами, але ці слова для уявлення — порожній звук.

Така філософська позиція характерна для всього суб'єк­тивного ідеалізму. Вона походить від абсолютизації ролі су­б'єкта у пізнавальному процесі, в якому без суб'єкта немає об'єкта, інакше не буде самого пізнавального акту. Якщо ґрун­туватися тільки на суб'єкті, вважати вірогідним тільки його існування, то об'єкт пізнання і впливу виявиться прив'язаним до суб'єкта і про його незалежне існування не може бути мови.

Така позиція неминуче веде до соліпсизму. А. Шопенгауер розумів це і завжди, хоч і безуспішно, намагався не впасти в нього. Він визнавав матерію, але визначав її як сприйняття часу і простору у кантівському розумінні, тобто як додосвідних і позадосвідних категорій розуму, а також як об'єктивовану причинність, але саму причинність розглядав тільки як таку, що існує для розуму і через розум. На його думку, кожен висо-коорганізований стан матерії виникав у часі після більш грубо­го її стану: тварини були раніше людей, риби — раніше тварин

¹ Шопенгаузр А. Мир как воля и представление / А. Шопенгаузр. — М., 1900. — С. 3.

Філософія XX—XXI ст.

суходолу, а неорганічне — раніше за органічне, але все це ого­лошувалося уявленнями суб'єкта, хоча для такого пояснення А. Шопенгауеру знадобилось найбільш поширене тлумачення самого поняття "суб'єкт", аж до віднесення до нього комах. Ба­чив філософ і суперечності у своїх міркуваннях: існування сві­ту необхідно залежить від першої істоти, що пізнає, а вона не­обхідно залежить від існування світу, проте оголошував їх ан-тиноміями розуму, тобто які не можна пояснити, і тому чужими судженнями.

З такої позиції А. Шопенгауер розглядав і питання теорії пізнання. Всі уявлення він поділяв на інтуїтивні, тобто чуттє­ві, й абстрактні, або поняття, створені розумом. Поняття — вторинні відносно до інтуїтивних уявлень. Поняття, за А. Шо­пенгауером, — уявлення про уявлення. Вони можуть бути і помилкою, і забобонами, і догмами, тому логіка ніколи не може мати практичної користі, а тільки теоретичний інтерес для філософії. Розум взагалі нічого створювати не може, хоча і втілюється у науці.

Суть науки філософ вбачав у формальній чіткості її поло­жень. Для нього науковість полягала не у вірогідності, а в сис­тематизованій формі пізнання, заснованій на поступовому пе­реході від загального до окремого. У зв'язку з цим А. Шопен­гауер не вважав історію наукою, оскільки в історії події пе­ребувають лише у хронологічному зв'язку, а загальне полягає тільки в огляді головних періодів, з яких не можна вивести окремих подій, у ній господарює координація, а не субордина­ція. Отже, історія — знання, а не наука.

За А. Шопенгауером доказовою не може бути жодна наука, тому що кожен доказ потребує недоказової істини, яку отриму­ють шляхом інтуїтивного переконання, що є джерелом будь-якої істини та основою будь-якої науки. Проте за допомогою інтуїції ззовні у сутність речей проникнути неможливо. Як ви­йти з цієї безвихідної ситуації?

А. Шопенгауер знайшов вихід в оголошенні примату волі людини над її розумом. Суб'єкт, що пізнає, є одночасно індиві­дуумом. Індивідуум має тіло, а тіло дане суб'єкту пізнання не тільки як уявлення, а й як воля. Кожен акт його волі є одно­часно рухом його тіла. Рухи тіла — об'єктивовані акти волі, а

Тема 8

Філософія XX—XXI ст.

саме тіло є об'єктивністю волі. Цю ситуацію А. Шопенгауер по­ширив на всю реальність поза людиною. Він перетворив волю на першооснову й абсолют. Воля — це абсолютно вільне хотін­ня, яке не має ні причин, ні підстав; її неможливо контролюва­ти. Весь світ тепер став волею та уявленням. Тим самим одно­бічностям раціоналізму А. Шопенгауер протиставив крайнощі волюнтаризму.

Якщо в А. Шопенгауера світ є уявленням і волею, то у Фрі-дріха Ніцше (1844—1900) — становленням і волею до влади. Ніцше — основоположник "філософи життя". На формуван­ня його світогляду значний вплив справили ідеї Шопенгауера. Свідченням цього є зміст ранніх праць Ф. Ніцше, присвячених проблемам культури: "Походження трагедії з духу музики" (1872), "Філософія в трагічну епоху Греції" (1873), "Несвоєчас­ні роздуми" (1873—1876). Проте пізніше філософ відмовився від багатьох положень цих творів на користь "переоцінки всіх цінностей". У працях "Людське, занадто людське" (1878— 1880), "Ранкові зорі" (1881) і "Весела наука" (1882) він замінив шопенгауерівський моністичний волюнтаризм плюралізмом воль, визнанням численності "центрів" духовних сил, які кон­курують у боротьбі, а волю перетворив на волю до влади. Влас­ну філософську концепцію він виклав у працях "Так говорив Заратустра" (1883—1886), "По той бік добра і зла" (1886), "Ге­неалогія моралі" (1887), "Антихрист" (1888), "Сутінки куми­рів", "Воля до влади" (деякі з них були опубліковані після смерті філософа), центральне місце в яких займають поняття "воля до влади", "надлюдина", "вічне повернення", "нігілізм".

Філософська концепція Ф. Ніцше — ірраціоналізм і волюн­таризм. В онтологічній її частині попередні філософські уяв­лення, починаючи з Парменіда і Платона і закінчуючи Кантом, про "два світи" заперечуються. "Справжній" світ у Ф. Ніцше не допускає опозиції матерії і свідомості, істинності й позірності, несправжнього чуттєвого світу скінченних предметів ("світу для нас") і надчуттєвого справжнього світу ("світу в собі"). Світ є цілісністю, яку він позначав словом "життя", але ототожню­вати в розумінні Ф. Ніцше світ і життя здається неправомір­ним. Його філософія вкрай суперечлива і непослідовна. Він стверджував, наприклад, що світ, взятий незалежно від мож-

ливості жити в ньому, не існує, й одночасно багато міркував і писав про неорганічний світ, його існування поряд з органіч­ним, про "хімічний" світ, "мертвий" світ та ін. Очевидно, що заміна поняття "світ" на поняття "життя" була обумовлена концептуальними філософськими інтересами Ф. Ніцше, що спричиняли його критичне ставлення до сучасної йому соці­альної дійсності та установку на "радикальний аристокра­тизм", який вбачав у великих людях мету історії.

Насправді загальною ознакою життя Ф. Ніцше вважав ста­новлення, яке, проте, не означає формування якого-небудь ма­теріального або ідеального об'єкта, переходу можливості в дій­сність у ході розвитку, а є вічним поверненням одного й того самого. Немає буття, є лише становлення. Світ вічний, але скінченний у просторі. За переконанням філософа у світі вза­галі немає речей: якщо ліквідувати внесені нами поняття чис­ла, дійсності, руху, сили, то речей не буде, а залишаться дина­мічні кількості, які перебувають у деякому відношенні напру­женості з усіма іншими динамічними кількостями. У зв'язку з цим світ уявлявся йому мінливим і рухливим, але не таким, що розвивається. Навіть появу людини і взагалі лінію еволю­ції, яка веде до людини, він не вважав прогресом, оскільки все повертається. Вічно котиться колесо буття, все вмирає і роз­квітає знову. Повсюди середина. Колесо вічності кругле. Ніщо не розвивається від нижчого до вищого.

Ф. Ніцше оголосив волю до влади рушійною силою потоку становлення і першоосновою всього існуючого. Вона є не одним із різновидів вольових імпульсів людської поведінки, а визна­чальним стимулом діяльності і головною здатністю людини. Більше того, волю до влади він запровадив у самі надра Всесві­ту, світу в цілому. Через що дерева первісного світу борються одне з одним? — запитував Ніцше і відповідав: через владу. Життя є воля до влади. І пізнання, і краса, і релігія, і мораль, і нсілякі дії — все це воля до влади.

Отже, за Ф. Ніцше світ є становленням, тобто вічним повер­ненням, джерелом і причиною якого є воля до влади. На цих підставах він побудував свою своєрідну гносеологію, яка є пев­ною абсолютно релятивістською та ірраціоналістичною сукуп-

Тема 8

Філософія XX—XXI ст.

ністю ідей, і яку тільки приблизно можна називати теорією пізнання.

Ф. Ніцше заперечував "річ у собі" як об'єктивну реальність. Сутністю речі є лише думка про річ. Пізнання — лише корис­ний для суб'єкта засіб продукування фікцій (тобто понять, практично виправданих, але які не мають об'єктивного теоре­тичного значення), що дають можливість йому вижити і здій­снити свою волю до влади. Пізнання — знаряддя влади, тому його дія не простягається далі того, що потрібно для здійснен­ня цієї волі і націлене лише на тлумачення світу. Немає фак­тів, є тільки їх інтерпретації, але й вони не мають якогось од­ного змісту. Думка в образі — знак, який має безліч тлумачень. Відчуття теж не означає щось конкретне, воно завжди інтер­претується нами і часто-густо дуже химерно.

Згідно з Ф. Ніцше, уявне тлумачення — нижча сходинка пізнання; вищою сходинкою є справа, діяльність суб'єкта, який уявляє, мислить, бажає, відчуває. Цій діяльності зобо­в'язані своїм існуванням усі речі. Немає речей, відмінних від явищ, немає сутності, відмінної від думки. Світ істинний для пас тому, що ми у ньому живемо.

Ф. Ніцше відкинув традиційне тлумачення істини в плані адекватного образу об'єкта, що існує незалежно від пізнаваль­ної активності суб'єкта. Він настирливо ототожнював істину з помилкою і неправдою. Істина — той тип помилок, без яких певний вид живих істот не міг би існувати. Тільки помилки і віра — умови життя, оскільки в них виявляється перш за все воля до влади. Людина оволодіває тим, на що націлений її ін­терес.

Воля до влади, за Ф. Ніцше, — критерій значущості будь-якого явища і суспільного життя. Що добре? — Усе, що підви­щує почуття влади, волю до влади. Що погано? — Усе, що від­бувається через слабкість. Раціональне пізнання не сприяє підвищенню волі, навпаки, паралізує її. Воля до влади — осно­ва права сильного. Мораль, що існує, проповідує любов до ближнього, отже, вона підриває волю до влади і тому має бути відкинута.

Ф. Ніцше розглядав мораль як сукупність законів, що ство­рює людина та яким вона сама себе підкоряє. Він називав себе

імморалістом, але моральні норми й оцінки не відкидав, оскіль­ки моралетворчість у людській поведінці розглядав природним виявом волі до влади. Будь-якими вимогами єдиної моралі не­хтував. На його думку, існують градації між людьми, а отже, між видами моральності: справедливе для одного, зовсім не обов'язково справедливе для іншого. Він вважав, що мораль виникає як реалізація відчуття переваги одних людей ("панів") над іншими ("рабами"). Нерівність людей Ніцше вважав при­родною, а протилежність панської і рабської моралі — вічною. Сам він був явно на боці моралі "панів", тому що в її основі ба­чив головну цінність життя — волю до влади, сильну людину, тобто природженого аристократа, абсолютно вільного, який не зв'язує себе жодними морально-правовими нормами. Це су­б'єкт панської моралі, або "надлюдина". Прообраз надлюдини він вбачав у гомерівських героях, у скандинавських вікінгах, у Цезарі, Н. Макіавеллі, Наполеоні.

Історія за Ф. Ніцше — це сукупність героїчних зусиль ви­датних індивідів, набір повчальних прикладів того, чим може стати людина і чого вона здатна досягти. Він вважав, що істо­ричні події завжди починаються з творчих зусиль великих осо­бистостей, які здатні розірвати пута традиції; історію робить дух свободи. Народні маси, на його думку, заслуговують на увагу тільки як слабкі копії великих людей, як сила опору ве­ликим і як знаряддя великих. Ф. Ніцше не визнавав за кож­ною людиною права бути особистістю. Величезна кількість людства — "стадо", "маса", що є головною загрозою для розвит­ку творчої особистості.

Ф. Ніцше передбачав неминучість глибокого перетворення духовного життя людини у XX ст., пов'язуючи це з розвитком техніки, з реальними небезпеками, які виникають внаслідок оволодіння гігантськими силами природи в умовах архаїчного мислення, неадекватного цим силам, зі зростанням психічних навантажень, зі створенням індустрії відпочинку тощо. За його переконанням все це може викликати саморуйнування куль­тури й особистості. Проте за принципом "чим гірше — тим кра­ще" Ф. Ніцше бачив у цій тенденції умови визрівання волі, яка здатна протистояти цій тенденції: демократизація суспільства породжує ненависть до нівелювання людей, демократія — од-

Тема 8

Філософія XX—XXI ст.

ночасно несвідома передумова вирощування тиранів, а демо­кратичне роздрібнення характерів приводить до того, що на­віть не дуже сильна воля у своїх прагненнях до влади має шанс на успіх, оскільки люди схиляються перед всілякою силою волі, яка наказує.

На підставі таких роздумів Ф. Ніцше закликав виховувати нові породи людей: філософів-законодавців і слухняні маси. Він вважав даремними скарги на інертність маси, доводив, що маса виявляється безплідною тією мірою, в якій безплідні ви­хователі; вона йде так, як іде вождь попереду, живе так, як живе він, підноситься або псується так, як підноситься або псується він. Не заперечував Ф. Ніцше і "зворотного зв'язку" — впливу маси на вождів. Засобом проти руйнівного впливу маси на вождів він вважав мілітаризацію. Організацію су­спільства за військовим зразком вважав найкращою, порівня­но з економічною організацією, стосунки між солдатом і ко­мандиром — вищими, ніж стосунки між робітниками і робото­давцями, а підкорення могутній особистості, тирану — менш болючим, ніж підкорення особистості фабриканта. Тому по­трібно навчитися сприймати робітників як солдатів, ліквіду­вати будь-який зв'язок між оплатою праці та її результатом, усіх індивідів розмістити за рангом так, щоб кожен видавав найбільшу продуктивність праці. У творах Ф. Ніцше у деталях аналізував способи створення володарюючої еліти людей — ді­єту, фізіологію, фізкультуру, підбір шлюбних пар, поперед­ження розмноження хворих і неповноцінних.

Ф. Ніцше багато писав про майбутнє. Він вбачав своє завдан­ня у тому, щоб навчити спрямовуватись у майбутнє, навіть на тисячі років. Він пророкував європейцям керівництво всією світовою культурою, вважав, що на цьому шляху передбача­ється декілька століть воєн, які йтимуть одна за одною і по­дібних яким історія ще не знала. Згідно з Ф. Ніцше, будуть ві­йни за панування над Землею, війни, головними суперниками в яких стануть Росія й об'єднана перед лицем її потужної вій­ськової сили Європа, центром і керівником такої об'єднаної Європи буде Німеччина. У Німеччини є воля, вона здатна згур­тувати Європу і виконати тим самим відведену їй історичну роль.

Філософія Ніцше постійно викликає дискусії, різні інтер­претації і тлумачення. Донедавна автори історико-філософсь-ких досліджень таврували Ф. Ніцше за його аморалізм, біоло­гізм, волюнтаризм, антидемократизм, суб'єктивізм; про нього писали як про ідеолога антисемітизму і фашизму. Проте в останні роки позначилась стійка тенденція неупередженої оцінки його філософської творчості. Захоплює в ній духовний ризик, наявність постійної внутрішньої опозиції, здатність відмовитись від виношених, але вже "зношених" переконань. Наші уявлення про розвиток духовного світу людини довго бу­дувалися за принципом від плюралізму до монізму, від супе­речностей до тотожності, від неспокійної анархії почуттів і ду­мок до суворого ієрархічного наукового світогляду. Ознайом­лення з філософією Ніцше сприяє формуванню нових уявлень про духовне життя особистості, як про постійне самовизначен­ня, самоствердження і водночас самозаперечення.

Типовим прикладом "філософії життя" у нових умовах XX ст. була творчість Освальда Шпенглера (1880 — 1936). Го­ловним твором цього філософа є "Присмерк Європи", перший і другий томи якого було опубліковано відповідно у 1918 і 1922 рр. З інших його праць відомі "Чи це песимізм?", "Прус­сацтво і соціалізм", "Людина і техніка" тощо. Витоки популяр­ності його творів, очевидно, полягали у неабиякому літератур­ному таланті і незвичайній ерудиції їх автора, головне — у прагненні дати відповідь на питання про долю європейської культури у своєрідних історичних умовах після Першої світо­вої війни. Поразка німецького імперіалізму і його союзників у цій війні, перемога Жовтневої революції 1917 р. у Росії, рево­люційні події в Німеччині та Угорщині, наближення револю­ційних потрясінь в інших країнах викликали в буржуазії та її ідеологів острах і розгубленість, відчуття неминучої загибелі, що насувалась, очікування новоявленого пророка, який пома­хом пера розрубав би гордіїв вузол тих суперечностей, у яких, здавалося, безнадійно заплуталась тодішня Європа. Не дивно, що книга О. Шпенглера "Присмерк Європи", яка втілила надії на можливість подолати кризу, знайти хоч якісь шанси висто­яти під натиском революційних сил, була із захопленням сприйнята буржуазією.

Тема 8

Філософія XX—XXI ст.

Філософія Шпенглера — крайній суб'єктивізм і реляти­візм, войовничий аитиінтелектуалізм. Його вихідним понят­тям було "життя", тобто здійснена свідомість, хвилювання. "Варто мати на увазі, — писав філософ, — що як історія, так і природа припускають існування духу, через який і в якому вони стають дійсними. Без суб'єкта неможливий і об'єкт. Не­залежно від будь-яких теорій, що їм філософи надали тисячу різних формулювань, твердо встановлено, що земля і сонце, природа, простір, Всесвіт — усе це особисті хвилювання, до того ж їх існування в певному вигляді залежить від людської свідомості. Але те саме справедливо і відносно історичної кар­тини світу"¹. Тут суб'єктивно-ідеалістична позиція О. Шпен­глера виражена цілком певно: без суб'єкта об'єкт неможливий. Якщо врахувати, що під суб'єктом філософ розумів індивіда, то його світоглядна позиція — ще й соліпсизм. Разом з тим, він писав і про існування інших людей, суб'єктів, народів, куль­тур. Суперечність, яка виникла у зв'язку з цим, він ігнорував. Пояснити таке ігнорування можна, напевно, тільки тим, що для нього, як і для інших філософів його школи, пріоритетною була лише головна ідея, головна думка, а все інше — третьо­рядне, у тому числі виникаючі суперечності і, навіть, безглуз­дості.

Головна ідея Шпенглера: історія — це зміна окремих за­мкнених культур, що виключає єдиний історичний процес і іс­торичний прогрес. Є тільки суб'єктивне, індивідуальне уяв­лення про світ, яке змінюється від людини до людини, від культури до культури. Це означає, що для справжнього мисли­теля немає абсолютно правильних або абсолютно неправиль­них поглядів, все відносне, все змінне, все скороминуче.

Релятивізм такого плану неминуче веде до заперечення са­мої можливості наукового знання, але О. Шпенглер такого ви­сновку не робив, що також свідчить про непослідовність і край­ню суперечливість його концепції. Наукове пізнання він ви­знавав лише стосовно природи. Природа — це сфера мертвого, застиглого, нерухомого; відповідно до цього в ній панують за-

¹ Шпенглер О. Закат Евроиьі / О. Шпенглер. — М., 1923. — С. 6.

кон, причина, дія, число, простір, розум, логіка. Історія — це взагалі не знання, а хвилювання, внутрішнє почуття, інтуїція. Природа — це результат діяльності інтелекту, пізнання, а іс­торія — результат інтуїції. Історія — це рух, становлення, життя, саме живе буття; вона не має системи, програми, існує через себе і для себе. Отже, не слід шукати в історії закономір­них зв'язків, а змістом історичних досліджень можуть бути тільки аналогії розвитку культур до розвитку живих організ­мів і аналогії між різними культурами, які, згідно з О. Шпен-глером, не тільки проходять одні й ті самі стадії (народження, розквіт, занепад), але в історії яких відбуваються схожі події і з'являються схожі історичні персонажі, які відіграють схожу роль (наприклад, Цезар і Наполеон).

О. Шпенглер рішуче заперечував поняття всесвітньої істо­рії. Він не бачив ні прогресу, ні мети, ні самого шляху людства. Для нього існували лише окремі ізольовані культури, кожна з яких раптово виростає, безцільно розквітає, як квіти у полі, а потім, як і все живе, гине. Спрямовуючу роль у житті кожної культури, від її народження до загибелі, він відводив долі.

Доля, за О. Шпенглером, — поняття, яке не молена поясни­ти або обґрунтувати; слово, зміст якого треба відчувати. Однак такого роду відчуття притаманне далеко не всім, а тільки об­раним. Якщо природничо-наукове знання можна передати від учителя до учня, а пізнанню природи можна навчитися, то знавцем історії можна тільки народитися. Силу історика філо­соф вбачав у відчутті ходу історичного процесу, переживанні його, безпосередньому баченні поступу історії, завдяки тому, що історик користується несвідомим методом інстинктивного розгляду світового процесу, яким володіє небагато людей.

Якщо доля спрямовує життєвий шлях кожної культури, то конкретний зміст культури згідно з О. Шпенглером визнача­ється її душею. Культура, доводив він, виникає тоді, коли з первісного хаотичного стану у певній місцевості з'являється "велика душа" і залишається прив'язаною до неї подібно рос­лині. Ця душа наче розгортає свої внутрішні можливості у ви­гляді народів, мов, віровчень, мистецтв, наук тощо. Якщо мета досягнута, і душа, тобто багатство внутрішніх можливостей,

Тема 8

завершена і здійснена в зовнішньому, тоді культура раптом за­стигає, стає цивілізацією. Цивілізація — старість культури, її поступове відмирання. Симптомами цього відмирання О. Шпен-глер вважав матеріалізм і атеїзм, соціальні революції і поши­рення наукових знань.

Отже, О. Шпенглер довів ірраціоналізм у розумінні історії до логічного завершення.

0. Шпенглер нараховував вісім культур, що досягли свого завершення, кожна з яких визначається своєю особливою ду­шею: китайська, вавилонська, єгипетська, індійська, антична, арабська, європейська, культура народів майя. Виокремив він і російську культуру, але як таку, що перебуває на етапі ви­никнення. Детально 0. Шпенглер описав три культури: анти­чну, європейську й арабську. Породжені вони своїми душами: аполлонівською (греко-римською), яка вибрала своїм ідеаль­ним типом чуттєве тіло; фаустівською (західноєвропейською), символом якої є безмежний простір і всезагальна динаміка; магічною (візантійсько-арабською), яка виражає чіткий дуа­лізм душі і тіла.

Date: 2015-11-13; view: 410; Нарушение авторских прав