Тема 5 філософія нового часу 16 page

У класичному типі науки критерієм наукового пізнання є зосередженість уваги дослідника на характеристиках об'єкта за умови елімінації всього того, що пов'язано з суб'єктом. Не-класичний тип науки враховує співвіднесеність характерис­тик об'єкта і засобів пізнання, що використовуються суб'єктом. Постнекласичний тип співвідносить знання про об'єкт не тіль­ки із засобами, а й із цільовими настановами суб'єкта, який здійснює пізнавальний процес.

Філософія XX—XXI ст.

Постнекласична наука досліджує не лише складноорганізо-вані системи, а й надскладні системи, відкриті і здатні до само­організації. Об'єктом науки стають комплекси, невід'ємним компонентом яких є людина (глобально-екологічні, біотехно-логічні, медико-біологічні і т. д.). Увага науки переноситься з повторюваних і регулярних явищ на "відхилення" всіх видів, на побічні і невпорядковані явища, вивчення яких спонукає до винятково важливих висновків. На зміну таким постулатам класичної науки, як простота, стійкість, детермінованість, ви­суваються постулати складності, ймовірності, нестійкості. У результаті вивчення різних складноорганізованих систем, здатних до самоорганізації (від фізики і біології до економіки і соціології), формується нове нелінійне мислення, нова "карти­на світу", основними характеристикам якої є нерівновага, не­стійкість, необоротність. Разом з поняттями флуктуації, бі­фуркації і когерентності вони утворюють, по суті, нову базову модель світу і пізнання, дають науці нову мову.

Формування всього комплексу ідей нелінійності, ймовір­ності, хаосу та ін. відбувалося в 70—80-ті роки XX ст. одночас­но в різних галузях як природничо-наукового, так і соціогума-нітарного знання. Це пов'язано з розвитком міждисциплінар­них досліджень утворення впорядкованих структур, теорії самоорганізації — синергетики Германа Хакена (Німеччина), теорії дисипативних структур Іллі Пригожина (Бельгія), тео­рії катастроф Тома Рене (Франція) та ін. Предмет теорії само­організації (синергетики) — складні системи в умовах нестій­кої рівноваги і їхня самоорганізація поблизу точок біфуркації, де малий вплив виявляється значним і непередбачуваним за своїми наслідками для поведінки системи в цілому. Об'єкт — не існуюче, а те, що виникає.

Згідно з енергетикою, у світі немає тих універсальних зако­нів, які уможливлювали б його пізнання в класичному розу­мінні. Це означає деонтологізацію знання, посилення ролі суб'єкта у процесі пізнання, що саме й може бути інтерпрето­ване як заперечення реальності об'єкта. Ускладнюється пи­тання про критерії реальності, демаркації між реальним і ви­гаданим постає питання про поліонтологічність буття. Отже, синергетика здійснює радикальну переоцінку цінностей. Вона

Тема 8

претендує на перегляд онтології світу, лінійної моделі прогре­су, кумулятивної моделі знання.

Проблема кореляції постмодернізму і сучасної науки була поставлена Ж. Ліотаром. Сьогодні вже очевидне існування па­ралелей між постнекласичною наукою з її невизначеністю, не­повнотою, неверифікованістю і методологічними установками постмодернізму. Якщо "модерний" світ, у тому числі соціаль­ний, характеризується категоріями детермінізму, універсаль­ності, визначеності та спрямованості розвитку, постмодерніст-ська соціальна теорія використовує категорії невизначеності, нелінійності, багатоваріантності. У ній відбувається прими­рення з плюралістичною природою світу і її неминучим наслід­ком — амбівалентністю і випадковістю людського існування.

Отже, розвиток сучасної науки, проведення міждисциплі­нарних дослідя^єнь, формування певних теорій висунули на перший план проблеми, вирішити які методами і засобами класичної науки неможливо. Необхідні нетрадиційні підходи. У їх реалізації є місце і для постмодернізму, якими б супереч­ливими та екстравагантними на перший погляд не здавалися його ідеї, підходи і пропозиції.

Суперечки про сутність і зміст постмодернізму розпочалися в науковій літературі з моменту його виникнення і тривають до­тепер. Складність і неоднозначність цього феномену породжує досить широкий спектр його оцінок — від визнання постмодер­нізму найбільш актуальною і "просунутою" частиною сучасної культури до його повного неприйняття й інтерпретації як віру­су, що розкладає сучасну культуру. Однак сьогодні непродук­тивність і неприйнятність радикальних оцінок постмодерніз­му, як позитивних, так і негативних, досить очевидна.

З одного боку, не виправдалися очікування, що постмодер­нізм ось-ось себе вичерпає як якась периферійна і досить ви­падкова проблематика в західній культурі. Насправді, корені постмодернізму дуже глибокі і сягають у кризу природознав­ства на межі XIX—XX ст., що породила сумнів у пізнавальних модливостях людини, відмову від раціоналізму і "логоцентриз-му". Виник модерн. Його криза додала цьому процесу характер загальної кризи "західної свідомості". Глибинна культурна трансформація, пов'язана з розвитком засобів масової комуні-

Філософія XX—XXI ст.

---------------- ' ■ т^льтурну ситуацію в су-

кації, що У принципі ^™™^С°_к^_ряото виробництва і со-часному суспільстві, механізми ^^ _основи його світо-

ціального контролю, ^оста™^ЧН° ^^ _думку всіх дослідників сприйняття й свідомості. Саме тому на ДУ_сильтй ^ ^^

постмодернізму, його головна функн; _{свідомості}„_{; у руй}.

_ють у критиці західної культури за Д ^^ _{чином у розчи}.
нуванні її найбільш стійких ^*^ол°^ _ідей і концепцій. І з
щенні теоретичного простору Д** * _постуЛати постмодер-
цього погляду найважливіші руині ^ _{щ0 інтерпрету}-

нізму, наприклад теза про смерть у _р03глядатися

еться як "теоретичний антигуманізм. ^ _{переосмис}.

як початок складного і, мабуть, ^ _{випадку} _ _можли-
лення найважливіших проблем, У «_переходу з позицій

востей і меж людської ^1нД^{иидуаЛЬ}^_анізму на платформу уні-класичного антропоцентричного гумані

нереального гуманізму. очевидними є обмеженість

Проте, з іншого боку, досить °^_ш^Д_{сть вирішення в} його постмодернізму, принципова немож_{Ірраціоналі3}м, ак-межах фундаментальних наукових з; ^ _{формах 0СМИСЛЄН}ня _Цент на літературно-художніх, по._{людорного? ПОВЄ}рхового соціальної реальності ведуть до^ _ _{занурення в г}іперреаль-сприйняття, відходу від суті _ре ■_ критеріїв оцінки і ви-пість, позбавляють людину об єктив^ ^ ^^ _сщшя. бору, гальмують зведення новог вер^

ють збереженню і поглибленню щнн _{ілософії} постканіталіз-
Постмодернізм претендує на ста у _{апітадізм} _ _МОЖливе
_му. її необґрунтованість невидна.. ^^ _{що не існує ре}.

суспільство майбутнього; ^алізова ^ ^ _{постульованій фі}-
ально, тільки уявний ідеал. Це озн _{браження}, _отже, _Не-

лософії постмодернізму немає об ек ^^ ^^ _род.

має і самої філософії. Виходячи з ц* ., _{постмодернізмІ5 а не}
глядати певну філософську ^тенДЄ^_{лософсь}ким напрямом або
вважати постмодернізм ^окР^емиМ *^_зМу називають результа-
течією. Іноді виникнення п°^{стмодерН}_еЧЄН^У_ня класики модерніз-
том заперечення заперечення: зал Р ^._д ^^ _позиці.

мом, а модернізму - ^постм°^ДЄрН^_аКТ'_у, що модернізм виник
єю погодитися не можна. З того і _нізму, зовсім не

після класики, а постмодернізм - шел

Тема (і

випливає висновок про вияв відомого діалектичного закону. Закон стверджує про спадкоємність у розвитку. Модернізм і постмодернізм насправді є руйнуванням класики, заперечен ням її, але позірним, не діалектичним, тому більш правильно говорити про їхній взаємозв'язок. Модернізм і постмодернізм сформувалися на ґрунті несприйняття класичної літератури, мистецтва, філософії. Цей процес виявився не тільки негатив­ним, а й багато в чому позитивним. Без класики і модернізм, і постмодернізм були б неможливими, а вони для класики стали не тільки подразниками в позитивному значенні, а й стимула­ми для подальшого творчого пошуку, відомим доповненням до неї в осмисленні багатьох проблем і відкриттів у різних сферах культури, науки, філософії.

Філософська тенденція в постмодернізмі — факт, що відбув­ся. Вона виражає умонастрої тієї частини суспільства, яка своє критичне ставлення до світу людського буття поєднує з твор­чим пошуком альтернативних ріїнень. Філософія була і є най­більш повною відповіддю на виклики часу. В її численних на­прямах, течіях, школах і тенденціях завжди містяться зерна абсолютної істини. Знайти, дослідити і показати шляхи прак­тичного їх використання — актуальне, почесне і життєво необ­хідне завдання філософії. Філософська тенденція постмодер­нізму не може бути тут винятком.

Контрольні запитання і завдання

1. Назвіть напрями, течії та школи у філософії XX— XXI ст.

2. Чим відрізняються філософські позиції марбурзької і фрейбурзької неокантіанських шкіл?

3. Які філософські ідеї характерні для неогегельянства? Хто їх автори?

4. Якими течіями представлена сучасна ірраціоналістична філософія?

5. Чому філософська творчість Ф. Ніцшє вважається ірра-ціоналістичним волюнтаризмом?

Філософія XX—XXI ст.

6. Які філософські ідеї розвивав у книзі "Присмерк Євро­пи" О. Шпенглер?

7. Що, з позицій психоаналізу 3. Фрейда і неофрейдистів, визначає поведінку і діяльність людей?

8. Як екзистенціалізм вирішує проблему сутності та існу­вання людини?

9. У чому полягає сутність методу верифікації в неопози­тивізмі?

10. Чому сучасний прагматизм вважається філософією біз­несу?

11. Які компоненти духовності людини досліджують сучас­ні представники філософської антропології?

12. Кого з представників герменевтики ви знаєте? У чому сутність їхніх поглядів?

13. Що таке, з позиції сучасної феноменології, феномен сві­домості?

14. Яка відмінність між філософією релігії і релігійною фі­лософією?

15. Чим у філософії відрізняється неотомізм від томізму?

16. Які різновиди релігійної філософії вам відомі?

17. У чому полягає сутність сучасного панісламізму? Яка

його історія?

18. Чим відрізняються між собою філософія, теософія і ан­тропософія?

19. Що таке сучасний окультизм?

20. Назвіть соціальні доктрини сучасної філософії. Вкажіть їхні відмінності.

21. Назвіть прізвище французького філософа — теоретика

постмодерну.

22. Знаннями яких категорій збагачувався ваш світогляд?

23. Чому одні сучасні філософські напрями, течії та школи називаються класичними, а інші — некласичними?

24. Чому постмодернізм належить до некласичного типу фі­лософствування?

2 5. Назвіть відмінності постмодернізму від модернізму у фі­лософії.

26. Коли і в яких сферах культури сформувався постмодер­нізм?

Тема 8

Ден^^Д_м⁰о_д^Яе^Кр°н™ Г_УГ^{МУ ФІЛ0С}°^{ФІЇ Н}— ^офська те,,

28. Яким у постмодернізмі є зміст категорії "ризома"? ^29. Який зміст у постмодернізмі має категорія "шизоана-

ЗО. Як у постмодернізмі вирішується проблема свободи?

Тема 9 ФІЛОСОФСЬКА ДУМКА В УКРАЇНІ

Комплексне дослідження історії розвитку філософської думки в Україні бере початок на межі XIX—XX ст. Пріоритет­ними в ньому виявились системний і культурологічний підхо­ди, за допомогою яких з часом сформулювали як мінімум три погляди на історико-філософський процес у країні. Одна з них належить відомому філософу, історику, філологу, слов'яно­знавцю Д.І. Чижевському (1894—1977). У працях "Філософія на Україні" (1926) і "Нариси з історії філософії на Україні" (1931) він оголосив суверенним суб'єктом філософії націю. Інша філософія — марксистсько-ленінська — вважала таким суб'єктом робітничий клас. Основною позицією було проти­ставлення матеріалістичного та ідеалістичного філософських напрямів: матеріалістичне однозначно оцінювалося як пози­тивне, прогресивне, наукове; ідеалістичне — негативне, нена­укове і навіть вороже людям.

Всі ці позиції сьогодні уявляються однобічними, але вза­ємозв'язаними і такими, що доповнюють одна одну. Філософія не може бути ні лише національною, ні лише класовою (інакше у світі було б стільки філософій, скільки є народностей, націй, суспільних класів і держав). Разом з тим, людство не знає такої

Тема 9

Філософська думка в Україні

філософії, яка б не виражала потреби, інтереси, мету, ідеали людей, отже, різних їх соціальних та етнічних спільнот. Історико-філософський прогрес завжди є рухом до об'єктивно істинного знання і загальнолюдських цінностей, сукупність яких становить сферу культури. Ступінь відповідності їм цін­ностей будь-якого народу виступає показником його цивілізо­ваності. Філософія — це загальнолюдська цінність, однак її становлення, розвиток і функціонування у різні історичні епо­хи і в різних країнах специфічні. Щодо протиставлення мате­ріалізму та ідеалізму у філософії, то за межами вирішення її основного питання наукового сенсу воно не має. Філософські вчення оцінюються не за належністю їх творців до якогось на­пряму чи течії у філософії, а за їх реальним внеском у розвиток і вдосконалення духовності особистості та суспільства.

В історії української філософії виділяють три головні періо­ди: 1) філософія Київської Русі (X — кінець XV ст.); 2) філосо­фія XVI—XVIII ст.; 3) філософія XIX—XXI ст.

9.1. Філософська думка в культурі Київської Русі

Становлення професійної філософії в Україні завершилось зі створенням у XVII ст. Києво-Могилянської академії. Однак і наші далекі пращури, які мешкали на території нинішньої України, розмірковували про основи людського буття, сенс життя, сутність людини та навколишнього світу, свободу, лю­бов, надію, віру, добро, зло. Наприклад, "Велесова книга" (IX ст.) розповідає про їх працелюбність, оптимізм, творчість, відповідальність, любов до рідного краю та своєї землі, праг­нення до самопізнання та свободи. "Синопсис" (історіографіч­ний твір XVII—XVIII ст. про найважливіші події на схід­нослов'янських землях від найдавніших часів до 1670 р.) роз­повідає про антропоморфічний і пантеїстичний характер сві­тогляду майбутніх українців. Природні явища, небесні тіла, тварин і рослин вони розуміли через якості людини, а численні божества ототояшювали з природою: Перун — бог грому, блис-

кавки і дощових хмар; Велес — бог достатку, покровитель ба­гатства і худоби; Позвізд — бог повітря, погоди і негоди; Ладо — бог весілля і всілякого благополуччя; Купало — бог плодів; Коляда — святковий бог та ін. Задовго до запровадження хрис­тиянства наші предки намагалися визначитися в єдиному бо-жестві, користувалися такими релігійними поняттями, як "молитва", "рай", "пекло", "свято", словами — "бозна" (Бог знає), "помагайбог" (допомагай Боже), "спасибі" (спаси Боже). Фактично це було своєрідним філософським осмисленням до­вкілля з його стихіями, Небом і Землею, Сонцем і Місяцем, ніччю і днем, блискавкою і громом, дощем і вітром тощо, тобто ще до хрещення і появи писемності на Русі у східнослов'янсь­ких племен формувалися перші передфілософські уявлення, свій стиль життя і мислення, вироблялись характерні орієнта­ції на осмислення світу і культури.

На становлення і зміст вітчизняної філософської думки сут­тєво вплинули і певні специфічні обставини, серед яких у пер­шу чергу слід виділити дві: введення в Київській Русі напри­кінці X ст. (988) християнства як державної релігії, створення слов'янської абетки уродженцями міста Салоніки в Македонії братами Кирилом (прибл. 827—869, до прийняття на початку 869 р. чернецтва — Костянтин) і Мефодієм (прибл. 815—885). Завдяки християнізації стародавня філософська думка в Київ­ській Русі одразу долучилася до традиції філософствування, яка склалася в культурі Візантії — прямій спадкоємниці грець­кої античності, а утвердження слов'янської писемності сприя­ло значному поширенню в державі перекладної літератури ан­тичних, елліністських, візантійських, болгарських авторів, текстів із Біблії, творів "отців церкви".

Як свідчать історичні документи і матеріали, перші пере­кладачі цієї літератури і текстів були людьми творчими і само­стійними, вони менше піклувалися про ідентичність перекла­дів оригіналам, а більше — про своє трактування їх змісту і суті. Такого роду трактування та коментарі, очевидно, слід вважати попередниками вітчизняної філософії.

Київським книжникам-перекладачам були знайомі філо­софські твори Піфагора, Демокріта, Діогена, Платона, Арісто-теля, Епікура, а серед представників патристики — Василія

Тема 9

Філософська думка в Україні

Великого, Григорія Богослова, Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського та ін. В "Ізборнику Святослава" (1073) вмі­щено переклад уривку з "Діалектики" Іоанна Дамаскіна, в якому філософія визначалась як пізнання сущого, пізнання речей божественних і людських, як мистецтво мистецтв, наука наук, любов до мудрості.

Одним із перших давньоруських філософів вважається Іла-ріоп — київський митрополит у 1051 —1054 рр. Свідчень про нього мало, відомо лише, що він входив до числа прибічників князя Ярослава Мудрого, був одним із засновників Києво-Печерського монастиря, посідав чільне місце серед київських книжників. Достовірно відомим його твором є "Слово про за­кон, через Мойсея даний, і про благодать та істину, які були Ісусом Христом, і про те, як закон відійшов, і благодать та іс­тина всю землю заповнили, і віра на всі народи поширилась, і нашого народу руського досягла". Це богословсько-філософ­ський твір, у якому автор розмірковував про посилення участі Бога в земних справах, про хрещення Русі як заключний етап її християнізації, про переваги християнського світогляду, по­рівняно з язичеським, про непримириме ставлення до язиче­ства як комплексу місцевих дохристиянських вірувань, про краще майбутнє людства і людську волю, про джерела патріо­тизму князів, котрі постають у нього як носії слави, мужності і хоробрості. Зміст "Слова..." свідчить про надзвичайну обізна­ність автора з культурними набутками візантійської, болгар­ської, чеської та західноєвропейської думки, його непересіч­ний розум, здатність до суто філософського осмислення історії та сьогодення, виняткову красномовність, любов до рідної зем­лі. Поставлені ним питання і способи їх розв'язання жодним чином не поступалися тогочасній західноєвропейській мен­тальності. На відміну від її раціонально-спекулятивного ха­рактеру, вони були духовним керівництвом і наставництвом. Оригінальні історіософські побудови мислителя витлумачува­ли історію як таку, що має універсальний, цілісний, провіден­ціальний характер. Він намагався осмислити її сенс, тенденції, чинники, місце Русі у цілісному світі. У "Слові..." висунуто ці­каві ідеї щодо сенсу буття, свободи та необхідності, старого і нового та багато інших питань філософсько-світоглядного ха-

рактеру. Ідеї, висловлені Іларіоном, плідно використовували­ся впродовж середньовіччя на Русі та в сусідніх слов'янських країнах і суттєво вплинули на ідейний клімат Київської дер­жави та подальші періоди розвитку вітчизняної історії.

Одним із відомих книжників-полемістів був ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій Печерський (прибл. 1008— 1074) — автор одинадцяти творів. У "Слові про терпіння і лю­бов", "Повчаннях про терпіння і смирення" він виступив ідео­логом православ'я. Феодосій критикував язичество, пропо­відував основи християнської моралі, боровся за її чистоту, різко засуджував тих, хто "називаючись християнами, по-поганськи жили". У соціальних поглядах ігумена інтереси церкви явно переважали над світськими. На його думку, дер­жавна влада походить від Бога, а тому має стояти на боці цер­ковних інтересів, церква зобов'язана контролювати світську владу.

На початку XII ст. з'явилася "Повість временних літ", авто­ром якої традиційно вважають ченця Печєрського монастиря Нестора (прибл. 1056 — після 1113 р.) — "батька руської іс­торії". Вона постає не тільки як історично-літературний твір, а і як одна з пам'яток філософської думки. У ній містяться тер­міни "філософ" та "філософствувати". Справжній зміст і при­чини історичних явищ Нестор пояснював за допомогою Бояшго провидіння у моральному значенні, створивши таким чином своєрідну теологію моральної відповідальності. За її логікою, всі люди, утворюючи співтовариство християн, страждають спільно і, водночас, мають можливість праведного життя. Таке життя настане тоді, коли кожна людина, маючи вільну волю буде обирати шлях, який веде або до вічного порятунку, або до вічного покарання.

Приблизно на той самий період, що і життя Нестора, при­падає творчість відомого церковного і політичного діяча Ники-фора (пом. 1121), київського митрополита з 1104 по 1120 р. Відомо, що ним написано п'ять творів — послань і повчань, се­ред яких: "Послання митрополита Никифора Володимиру Мо-номаху" та "Послання Ярославу Святославичу". Никифор на­магався вирішити проблему пізнавальних можливостей люди-

Тема 9

Філософська думка в Україні

ни, пов'язуючи їх з психологією людини. Він розглядав люди-ну як складну систему тілесної та духовної субстанцій, які перебувають в єдності та боротьбі. На думку Никифора, душа складається з трьох сил: словесної, лютої і бажаної. Перша (ум, розум, логос) — вища сила; друга (почуття, пристрасті, емоції) — стихійна сила, яка дає людині життєву енергію; третя (воля, прагнення) — цілеспрямована дія.

Людина повинна розрізняти добро і зло, а для цього їй необ­хідні знання. У початковій формі їх людині дають органи чут­тя, але ці знання ще недосконалі, потребують перевірки, під­кріплення розумом. Зі знаннями та розумом Никифор пов'я­зував мудрість, доброчесність, порядність людини, іншими словами — її моральність. Це була одна з перших спроб в укра­їнській філософській думці розкрити механізм людського пі­знання.

Як правило, всі філософські роздуми і міркування в Київ­ській Русі були прерогативою духовенства. Напевно, єдиним винятком тут був Володимир Мономах (1053—1125) — син князя Всеволода, видатний державний і політичний діяч, та­лановитий письменник і мислитель. Найбільш відомим його твором є "Повчання", у якому він виклав духовний заповіт сво­їм дітям, князям, усім сучасникам про світобудову, принципи організації державної влади, сутність людини, її моральність; закликав їх творити добро, не забувати вбогих, допомагати бід­ним, не прагнути до накопичення багатства та скарбів; оберіга­тися клятвопорушення, неправди, гордині; поважати старших і менших; основою життя людини вважати працю.

Моральні, політичні і правові погляди Володимира Монома-ха не узгоджувалися з багатьма догмами ортодоксальної церк­ви, оскільки він доводив, що Бог не вимагає від людини таких надзвичайних зусиль, як затворництво, строгий піст, чернец­тво. Силу князів він вбачав не у духовному велінні, а в знанні, закликав їх учитися; різко виступав проти князівських усо­биць в ім'я єдиної землі Руської.

Отже, погляди Володимира Мономаха постають не в аб­страктно-теоретичному обґрунтуванні, повелінні, а у практич­ному втіленні, де етичні норми нерозривно переплітаються з економічними і політичними. Однак у його "Повчанні" пере-

важає моральний аспект і водночас чітко просліджується про­тиставлення людської душі і всього світу, що виявилося пер­спективним, але творчо суперечливим. Розведені душа і світ утворили своєрідні полюси російської й української філософ­ської думки наступних століть. З одного боку, вона з'ясовувала природу і сутність душі, з іншого — природу і сутність світу. За межами її розгляду залишалось дослідження єдності душі і світу.

Особливе місце в історії філософської думки України нале­жить твору "Слово о полку Ігоревім" (XII ст.), який довгий час вважався нефілософським. Сучасні вітчизняні дослідники проаналізували його і виявили філософсько-світоглядні погля­ди, які панували в давньоруській культурі: проблеми людини і природи; бачення життя, подій того часу; зв'язок минулого і сучасного; співвідношення історії і вічності. У "Слові..." відо­бразилася закономірність зв'язку, взаємодії християнського світорозуміння з народним світоглядом, у якому ще зберегли­ся значною мірою міфологічні уявлення східних слов'ян. На­скрізною у творі є думка про єдність Київської Русі. Автор до­рікає великому князю Владимиро-Суздальському Всеволоду Велике Гніздо за сепаратизм і закликає до патріотизму, бороть­би за єдність Русі як обов'язку перед землею Руською.

Період з середини XII до середини XIII ст. став періодом за­непаду київської державності, а в середині XIII ст. під удара­ми орд хана Батия Київська Русь узагалі припинила існувати. Проте і цей період характеризується дальшою розробкою філо­софських ідей, яскравою діяльністю давньоруських книжни­ків, серед яких чільне місце посідає церковний діяч, просвіт­ник і філософ, київський митрополит Климентій Смолятич (пом. після 1154). До нас дійшов лише один його твір — "По­слання, написане Климом, митрополитом руським, Хомі Пре­світеру, витлумачено Афанасієм монахом". У цьому творі Кли­ментій Смолятич прагнув осмислити проблеми віри; походжен­ня, сутності та змісту знання; співвідношення віри і розуму. Завдяки розуму, на його думку, людина має усвідомлювати премудрість Бога, здатна пізнавати істину. Із соціальних про­блем він плідно розвивав ідею цілковитої незалежності Русі,

Тема 9

започатковану Іларіоном та іншими мислителями Київської держави.

На другу половину XII ст. припадає творчість Кирила Ту-ровського (1130 — прибл. 1182) — видатного діяча культури, філософа, майстра урочистого красномовства, за що його і на­звали "Златоустом". Він створив безліч оригінальних творів — повчань, послань, урочистих слів тощо, найбільш відомі з яких: "Притча про людську душу і тіло", "Слово про премуд­рість", "Повість про білоризця", "Притча про сліпця та кульга­вого".

У творі "Притча про людську душу і тіло" Кирило Туров-ський вирішує з позицій християнського антропоцентризму проблему співвідношення душі і тіла, наголошуючи на їхній взаємодії у процесі життєдіяльності людини, надаючи провід­ну роль душі. Він також осмислював пізнання як тлумачення тексту, що містить божественну істину. Текстом для нього був весь світ. Людина і світ — це мікрокосм та макрокосм. Люди­на, володіючи розумом, має власну долю і не повинна повністю покладатися на небесного покровителя, Бог причетний до світ­ського життя людини, служить їй, позбавляє від "духовних не­дуг", "просвітлює" її. Однак людина не звільняється від розу­мового пошуку, зобов'язана сама робити вибір між добром і злом. Так Кирило Туровський підходив до проблеми "Бог — людина": сам акт олюднення Бога свідчить про його службу людині, про Боже людинолюбство.

Чудовою пам'яткою давньоруської культури останнього пе­ріоду існування Київської Русі є "Слово", або "Моління", Да­нила Затпоченика (кінець XII — початок XIII ст.) — натхнен­ний гімн розуму і мудрості. Вперше у вітчизняній філософській думці Данило Заточеник утверджував цінність мислячої особи не за її належність до вищих кіл, а за її особисті мудрість і ро­зум. Розум, запевнював автор, важливіший за багатство, з ним не зрівняються ні фізична сила, ні хоробрість, ні слава, ні авто­ритет. Мудрість передбачає втілення знання істини в практику власного життя; вона є і життєвим досвідом, і практичним ро­зумом.

Отже, вітчизняна філософська думка має глибокі історичні корені. її виникнення, розвиток і функціонування є законо-

Філософська думка в Україні

мірним результатом ускладнення й удосконалення різних форм суспільної свідомості. У Київській Русі вона була аде­кватним відображенням греко-слов'янського, християнського типу культури, своєрідним синкретичним рєлігійно-філософ-сько-етичним комплексом, спрямованим насамперед на осмис­лення актуальних проблем поточного суспільного життя. До­свід моральності та практичного філософствування в Київській державі став надійним фундаментом вітчизняного філософ­ського прогресу.

9.2. Реформаційна та філософсько-гуманістична думка в Україні другої половини XIII—XVIII ст.

Для духовного життя України XIII ст. характерною є поява, поряд з церковно-богословськими, творів світського змісту, наприклад Галицько-Волинського літопису (завершується 1292 р.). У його центрі — гуманістичні ідеї служіння Вітчизні, захисту від ворогів, об'єднання українських земель, хороброс­ті, мужності, гідності, патріотизму героїв того часу, особливо Данила Галицького.