Полезное:
Как сделать разговор полезным и приятным
Как сделать объемную звезду своими руками
Как сделать то, что делать не хочется?
Как сделать погремушку
Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами
Как сделать идею коммерческой
Как сделать хорошую растяжку ног?
Как сделать наш разум здоровым?
Как сделать, чтобы люди обманывали меньше
Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили?
Как сделать лучше себе и другим людям
Как сделать свидание интересным?
Категории:
АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника
|
Тема 5 філософія нового часу 9 page
Усі культури в О. Шпенглера виняткові до несумісності, до взаємної недосяжності. Кожна культура замкнута в собі і не має нічого спільного з іншими культурами. Не існує між ними жодної історичної спадкоємності, жодного впливу або запозичення. Людина, яка налелшть до однієї культури, не тільки не може сприйняти чогось із цінностей інших культур, а й навіть не спроможна їх зрозуміти. Араб або китаєць дивляться на світ іншими очима, ніж грек, живуть інніими інтересами і клопотами. Сучасна математика, за 0. Шпенглером, зовсім не є подальшим розвитком математичних знань греків, арабів та інших народів, а цілком самостійний світ математичних символів, які виростають з глибини фаустівської душі тощо. Те саме стверджував він і відносно філософії. Кожна філософія є вира-ясенням свого і тільки свого часу, в історії філософії немає спадкоємності; у кожної культури своя філософія, тому хвилююча філософів проблема природи або душі насправді має суто місцеве і тимчасове значення, вона не становитиме жодного інтересу і, навіть, залишиться незрозумілою для філософів інших культур. Філософія XX—XXI ст. Якщо розвиток культури О. Шпенглер уявляв циклічним, аналогічно циклам біологічного організму (народження, розквіт, смерть), то і розвиток історії уявлявся йому циклічним. Для кожної культури (отже, кожної історичної епохи) він відводив приблизно тисячу років, а останній її стадії (цивілізації) 200—300 років. На цій стадії культура поступово відмирала, а люди поверталися до позаісторичного, суто біологічного існування. Це не означає, що всі люди фізично гинуть, вони залишаються існувати, але це вже біологічне, а не культурне існування. Сучасну йому історію О. Шпенглер оцінював як таку, що перебуває на стадії цивілізації. Це імперіалізм, що вступив у свою останню фазу. її змістом буде боротьба між грошима і кров'ю, яка завершиться цезаризмом, меч переможе гроші, а володаря підкорить собі знову воля до здобичі. О. Шпенглер вважав, що демократія в країнах Європи є хибною, за нею приховується безроздільне панування правлячих верств. Загострення соціальних антагонізмів між керівниками і виконавцями може спричинити "бунт мас". Крім того, писав філософ, загострюються суперечності між європейськими промислово розвиненими країнами та іншими "расами". До Європи рушила дешева робоча сила, яка неминуче спричинить безробіття у розвинутих країнах. Безробіття, за О. Шпенглером — це вже навіть не криза, а початок катастрофи. Сучасну історію буде вичерпано, як і всі форми будь-якої культури. Коли та як загине нинішня цивілізація, О. Шпенглер не знав. Такі основні ідеї філософії історії і політичної концепції О. Шпенглера. Вони вкрай песимістичні, оскільки виходять із неминучого кінця західноєвропейської культури і суспільства. Разом з тим, вони відображали позицію німецької буржуазії, яка була готова перейти до відкритих насильницьких дій заради утвердження свого панування. Тому не випадково ідеї "Присмерку Європи" про історію як боротьбу крові і рас, як війну, де святкує воля до влади, про цезаризм, про долю і багато іншого були потім сприйняті ідеологами фашизму. Концепція циклічності культур антиісторична, а тому непереконлива. її обґрунтування О. Шпенглером міфологічне, а використані ним історичні аналогії довільні. Це була філософія історичного
Тема 8 песимізму, невіри у суспільний прогрес, остраху перед соціальними потрясіннями, які насувалися на суспільство середини XX ст. Видатним представником "філософії життя" у Франції був Апрі Бергсон (1859—1941). Широко відомі його роботи "Матерія і пам'ять" (1898), "Сміх" (1900), "Творча еволюція" (1907), "Довжина й одночасність" (1922), "Два джерела моралі і релігії" (1932), "Думка і рухоме" (1934) та ін. Це був філософ широкої ерудиції, він володів глибокими знаннями не тільки з філософії, а й із математики, фізики, біології, мистецтва і літератури. У 1927 р. йому присуджено Нобелівську премію в галузі літератури. Він був професором найбільш престижних навчальних закладів Франції того часу, членом Академії моральних і політичних наук, а з 1914 р. — членом Французької академії. А. Бергсону належить розробка специфічної концепції розвитку, яка отримала назву "творчої еволюції". Вона була спрямована проти панівної у XIX ст. механістичної концепції, що зводила розвиток до кількісних змін, простого зростання. А. Бергсон справедливо уподібнював її дитячій грі, яка полягає у складанні картинки з перемішаних її частинок. Однак він гостро критикував її не за заперечення стрибкоподібного характеру розвитку та наявності в природних і соціальних процесах якісних змін, не за зведення закономірностей дійсності до законів механіки, а з метою визнання причинно необумовлених, непередбачених і раціонально непояснимих нових якостей, які виникають у процесі еволюції, критики наукового розуміння розвитку взагалі, проведення у філософії ірраціоналізму та інтуїтивізму. Однією з центральних категорій своєї філософії А. Бергсон вважав категорію "тривалості". Світ є тривалістю, стверджував він, але саме поняття "тривалості" чітко і послідовно не визначив. Тривалість у нього — перш за все час, але не як набір, послідовність моментів, що змінюють один одного, а як безперервний розвиток минулого, що вбирає в себе майбутнє і розширюється завдяки руху вперед. При цьому філософ мав на увазі не фізичний час, а час як послідовність станів свідомості і їх відношення. Час у нього (отже, тривалість) неможливий Філософія XX—XXI ст. поза свідомістю. Триває свідомість, причому безперервно і суто якісно, виключаючи будь-які кількісні відмінності. Творча еволюція — це ряд раптових стрибків. Однак у працях філософа немає аналізу якісного стрибка і дослідження якісних змін взагалі, все зводиться до того, що вони не допускають передбачення, а "нове" полягає у неможливості передбачити наступні якісні стани. Метафізичний розрив А. Бергсоном якісних і кількісних змін, нерозуміння того, як другі ведуть до перших і зумовлюють їх, змусили його шукати рушійну силу розвитку в якомусь духовному началі. Таким началом він оголосив "надсвідо-мість", або абсолютну свідомість, неподільну безперервність, порив, який володіє творчою потенцією, здатністю до різноманітних то мінливих, то відносно стійких втілень. "Надсвідомість" А. Бергсон порівнював з ракетою, залишки якої падають у вигляді матерії. Свідомість суб'єкта є також виявом "надсвідомості", що використовує мозок як своє вмістилище, сховище, форму буття, яка входить у мозок, подібно до того, як кинджал входить у піхви. "Надсвідомість" стосовно життя А. Бергсон назвав "життєвим поривом", що трактується як потреба творчості, що пронизує все живе. Джерело життя — життєвий порив. Його природничо-наукове обґрунтування філософ шукав у концепції "безперервності зародкової плазми" німецького зоолога й еволюціоніста Августа Вейсмана (1834—1914), згідно з якою статеві елементи організму-виробника передають свої спадкові особливості статевим елементам організму, який народжується, а життя постає ніби течією, що йде від зародка до зародка за допомогою розвинутого організму. Однак, якщо в концепції А. Вейсмана міститься гіпотеза про матеріального носія спадковості, то життєвий порив А. Бергсона — ідеалістична вигадка, але за цілком певною аналогією. Подальші роздуми А. Бергсона зводилися до такого. "Життєвий порив", що влився в матерію, розходиться на два основних "рукави". Один з них — інстинкт, форма пристосування свідомості до матеріальних умов свого перебування, деяка стандартна згода дії тварини і предмета, яка не потребує ні навчання, ні пам'яті, ні самосвідомості, а задана споконвічно. Хижій осі, міркував філософ, не потрібне навчання технології
Тема 8 поведінки зі своїм жалом, як і знання анатомії гусені, яку їй потрібно паралізувати. Другий "рукав" "життєвого пориву" — інтелект, виражений у мисленні людини. Його функцію А. Бергсон вбачав у підготовці дій людини, у передбаченні. На відміну від інстинкту, інтелект філософ наділяв творчими потенціями з їх вищим втіленням у науці. Однак пізнавальні можливості інтелекту і науки, за А. Бергсоном, обмежені та однобічні. Інтелект бачить у речах тільки той їх бік, який становить інтерес для практики. Інтелект не споглядає, а вибирає. Вибираючи те, що йому потрібно, він відкидає все зайве, не рахуючись з тим, наскільки важливе воно саме по собі. Тому всі філософи минулого, на думку А. Бергсона, помилялися, стверджуючи, що призначення інтелекту, а отже, завдання науки, полягає у відображенні дійсності такою, якою вона є. Ні інтелект, ні наука не створені для цього: предмет науки не сама реальність, а практичне ставлення людини до неї, головним чином — до її дії, а інтелект у своїй основі є тільки здатністю організації і підготовки наявних і можливих дій. Звідси він робив висновок про повну неспроможність теорії пізнання всіх філософів минулого. Як ідеальний спосіб філософського пізнання А. Бергсон висував інтуїцію, тобто споглядання, незалежне від будь-якого зв'язку з практичними інтересами, вільне від поглядів і методів, які навіює практика. Для оволодіння інтуїцією не потрібно жодних спеціальних здібностей чи пізнавальних органів, необхідно лише звільнити свідомість від практичної зацікавленості, усунути співвідносні з практикою погляди. Щоб пізнавати інтуїтивно, не потрібно нічого вміти, знати, робити, потрібне тільки зусилля волі, яке спрямовує свідомість наперекір усім нахилам, звичкам, поглядами, що склалися в інтелекті і своїм виникненням зобов'язані практичному переконанню та інтересу. Отже, інтуїція в А. Бергсона — безпосереднє осягнення сутності речей. її умова — відмова від форм логічного мислення. її критерій — безпосередня очевидність споглядання, яке виключене з усіх практичних відносин. Свою теорію інтуїції він спрямував проти механіцизму і метафізичного способу мислення, однак протиставив їм не діалектику, а ірраціоналізм і алогізм. Не випадковий тому перехід А. Бергсона в останніх Філософія XX—XXI ст. його працях на позиції релігійно-містичного тлумачення процесу еволюції. Він будував свою соціальну філософію, в якій уявляв людину і суспільство виявом "життєвого пориву". А. Бергсон вважав, що людина живе не для себе, а для інших. Це її несправжнє існування. Лише шляхом поглиблених роздумів людина може досягти свого "істинного Я" — вільного, соціального, індивідуального, надемпіричного. Це і є справжнє існування, справжня тривалість, безпосереднє втілення "життєвого пориву". Однак сучасне суспільство не забезпечує умов для досягнення такого стану. Людина створила технічні засоби свого панування над природою і перетворила їх на особисту чи колективну власність. Бажання збільшити її породжує між людьми і державами конфлікти, які нерідко переростають у війни. Війну він вважав природною, тобто обов'язковою, у зв'язку із сутністю людини і взаємовідносин між державами, характеризував її як зло і закликав міжнародні організації сприяти нейтралізації агресивних прагнень людей. Великі надії щодо цього він покладав на Лігу Націй. Як засіб відвернення війн пропонував обмеження прагнень людей до багатства, розкоші, протиставлення "духові комфорту" "духу аскетизму". Такі рекомендації були і залишаються лише "доброзичливими побажаннями", що майже не впливають на жорстоку реальність воєн і збройних конфліктів. А. Бергсон не створив філософської школи, але сформулював безліч провідних ідей, які набули поширення в усій ірра-ціоналістичній філософії XX ст., зокрема у французькому персоналізмі й екзистенціалізмі. 8.3.1. Несвідоме і психоаналіз. Фрейдизм і неофрейдизм Серед ірраціоналістичних течій сучасної філософії однією з поширених і впливових є неофрейдизм, що в різних варіантах і модифікаціях відтворює ідеї психоаналітичного вчення австрійського лікаря-невропатолога і психіатра Зигмунда Фрей- 9а (1856—1939).
Тема 8 На межі XIX—XX ст. 3. Фрейд розробив метод психотерапії і вчення, у центрі уваги якого були несвідомі психічні процеси і мотивації. Це і є психоаналіз, який 3. Фрейд прагнув не пов'язувати з певною філософією, однак у його теоретичних поглядах тенденція до філософських узагальнень проглядалася цілком очевидно. Характеру універсальної філософської течії психоаналіз набув у працях його послідовників, тобто сучасних неофрейдистів. їх філософія виступає з претензією розкриття, осмислення й узагальнення не тільки фактів інди-відуально-особистісної поведінки людини, а й соціальних, політичних, історичних, культурних аспектів життя суспільства. Психіку людини 3. Фрейд уявляв розщепленою на дві про-тилєжні сфери: свідомого і несвідомого. Несвідоме він вважав центральним компонентом психіки, а свідоме — лише інстанцією, яка надбудовується над несвідомим. На його думку, свідоме своїм виникненням зобов'язане несвідомому, свідоме не є суттю психіки, а лише така її якість, яка може приєднуватися чи не приєднуватися до інших її якостей. Остаточну диференціацію різних компонентів психіки людини 3. Фрейд здійснив у працях "По той бік принципу задоволення" (1920), "Масова психологія й аналіз людського "Я" (1921), "Я" і "Воно" (1923), в яких модель психіки особистості представлена комбінацією трьох елементів. Першим елементом є "Воно" — глибинний шар несвідомих потягів, психічна "самість", основа діяльного індивіда, "яка керується" тільки "принципом задоволення" безвідносно до соціальної дійсності і, навіть, наперекір їй. Другим елементом є "Я" — сфера свідомого, посередник між "Воно" і зовнішнім світом, що порівнює діяльність "Воно" з "принципом реальності", доцільністю і зовнішньо належною необхідністю. Нарешті, третій елемент "Над-Я" — внутрішньоособистісна совість, свого роду цензура, критична інстанція, що виникає як посередник між "Воно" і "Я" внаслідок неможливості розв'язання конфлікту між ними, нездатності "Я" приборкати несвідомі потяги поривання і підкорити їх вимогам "принципу реальності". У підсумку фрей-дівське "Я" постає "жалюгідною свідомістю", змушеною, подібно локатору, повертатися то в один, то в інший бік, щоб бути Філософія XX—XXI ст. в згоді з "Воно" і "Над-Я". Водночас 3. Фрейд вірив у можли-вість усвідомлення несвідомого, керування ним ("там, де було "Воно", повинно бути "Я"), намагався відшукати інляхи оволодіння несвідомим. Каменем спотикання всього психоаналізу стала проблема "первинних потягів", тобто ядра несвідомого і його рушійних сил. Такими "первинними потягами" 3. Фрейд вважав сексуальні інстинкти. Як і всі інші інстинкти, сексуальність існує з моменту народження, проходить у своєму розвитку певні стани та є основою діяльності людини. У пізніх працях 3. Фрейда поняття "сексуальні потяги" було замінено поняттям "лібідо", що виражає всю сферу людської любові, включаючи любов до батьків, дружбу, загальнолюдську любов тощо. Кінцева гіпотеза філософа полягає в припущенні, що діяльність людини обумовлена не лише біологічними, а й соціальними потягами, головними з яких є "інстинкт життя" (Ерос) та "інстинкт смерті" (Танатос). Такого роду психологізм 3. Фрейд переносив і на суспільні явища. Людина, на його думку, не існує ізольовано від інших людей, у її психологічному житті завжди присутній "інший", отже, психологія особистості є одночасно і психологією соціальною, а психоаналіз може бути використано в дослідженні не тільки особистісних, а й соціальних проблем. Так, шокований жорстокістю людей у Першій світовій війні, базуючись на емпіричних спостереженнях подій та явищ цієї війни, 3. Фрейд включив у психоаналітичну теорію інстинкт агресивності, як засіб його приборкання розглянув розвиток культури. За 3. Фрейдом, якщо культурі вдається приглушити інстинкт агресивності, то агресія стає частиною внутрішнього світу людини, а це неминуче веде до неврозів. Культура є здобутком не однієї людини, а всієї маси людей, тому цілком можливий "колективний невроз". У зв'язку з цим 3. Фрейд поставив питання: чи не є невротичними цілі культурні епохи, та й усе людство? Відповіді на ці питання філософ не давав, але в останніх працях пов'язував долю людського роду з можливістю культурного процесу відвернути психічні розлади суспільного життя, зумовлені людським інстинктом агресії і самознищення. Люди, нарікав він, мають таку владу над силами природи, що,
Тема 8 користуючись нею, легко можуть знищувати один одного аж до останньої людини. У цьому — джерело їхніх переживань, смутку і тяжкого передчуття. Філософія Фрейда не має однозначної оцінки. Спроби виокремити в особливий об'єкт дослідження ту сферу діяльності, яка не покривається нашаруванням свідомого в людині, — без сумніву, сильний її бік. Водночас багато її тверджень суперечливі, науково не обґрунтовані, утопічні, межують з міфологічними вигадками: наприклад, визнання вродженості і спадковості "первинних потягів" людини, теорія сексуального розвитку, антиісторичний підхід до аналізу культурних процесів у суспільстві, екстраполяція висновків, зроблених на підставі власного спостереження, на загальні закономірності розвитку природи і суспільства і т. ін. Саме це у подальшому було піддано критиці не тільки мислителями, які не поділяли загаль-нофілософських міркувань 3. Фрейда, а навіть прибічниками фрейдизму. Одним з перших з критикою теоретичних побудов 3. Фрейда був швейцарський психіатр Карл Густав Юнг (1875— 1961). На відміну від 3. Фрейда, він характеризував інстинкти не як біологічні за своєю природою, а як символічні. У нього несвідоме виробляє певні форми, схеми, які він назвав "архе-типами", внутрішньо властивими всьому людському роду. Згідно з К. Юнгом, це формальні приклади поведінки чи символічні образи, на засадах яких формуються конкретні, наповнені змістом образи, що відповідають у реальному житті стереотипам свідомої діяльності людини. Для пояснення походження "архетипів" К. Юнг, знову-таки на відміну від 3. Фрейда, який вважав несвідоме основним елементом психіки окремої людини, проводив у праці "Аналітична психологія" чітке розмежування між індивідуальним і колективним несвідомим. Індивідуальне несвідоме, на його думку, складається з переживань, які колись були свідомими, але перестали бути такими через забуття і придушення. Колективне несвідоме він уявляв як приховані сліди пам'яті людського минулого, расової і національної історії, а також долюдського, тваринного існування. Воно і є, згідно з К. Юнгом, резервуаром "архетипів". Філософія XX—XXI ст. Отже, юнгівська структура особистості відрізняється від фрейдівської диференціацією "Воно". У 3. Фрейда "Воно" є цілком біологічним, природно даним, у К. Юнга несвідоме включає і соціальні моменти. Однак фрейдівський біологізм К. Юнг подолати до кінця не зміг. "Архетипи" і колективне несвідоме у нього залишаються безпосередньо даними людської психіки, внутрішніми її продуктами, спадковими формами людського роду. Біологічним матеріалом для 3. Фрейда були самі інстинкти, для К. Юнга — форми, символи, типові способи поведінки, але механізм біологічної визначеності і спадковості присутній і в того, і в іншого, хоча й діє на різних рівнях людської психіки. З інших позицій з критикою класичного психоаналізу виступав австрійський психіатр і психолог Альфред Адлер (1870—1937), який сформулював теорію "індивідуальної психології", розглядав людину не як біологічну, а як соціальну істоту. Однак його розуміння "соціального" не виходило за межі несвідомих потягів людини, котрі він називав "соціальними спонуканнями", а головним з таких спонукань вважав несвідоме "прагнення до влади", ніби одвічно притаманне людській природі. Згодом А. Адлер до "прагнення до влади" як визначального мотиву діяльності людини додав ще її "прагнення до досконалості", до особистого ідеалу, до саморозвитку своєї сутності, до досягнення "самості". "Прагнення до досконалості" А. Адлер вважав також кінцевою метою розвитку людства. Тим самим він ставав на шлях вивчення особистості як продукту її власної творчості, такого розуміння діяльного аспекта суб'єкта, коли він не пасивно сприймає світ, а творить його. Однак у його філософії взаємовідносини між особистістю і суспільством залишилися без уваги, тому в ній лише констатується, що людина від природи є соціальною істотою. Зрозуміло, що цього було недостатньо для осмислення оригінальних зв'язків і відносин у суспільному житті. У зв'язку з цим психологічна обмеженість концепцій А. Адлера очевидна. Проте, оскільки він звернув увагу на соціальні детермінанти людської поведінки, від нього почалися оформлення і розвиток "соціологізованого психоаналізу".
Тема 8 Філософія XX—XXI ст.
Характерна у зв'язку з цим "сексуально-економічна" концепція Вільгельма Райха (1897—1957). У працях "Психологія мас фашизму" (1933), "Діалектичний матеріалізм і психоаналіз" (1924), "Функції організму" (1927), "Сексуальна революція" (1936) В. Райх заперечував фрейдівське однобічне уявлення про біологічну обумовленість людської поведінки. Однак і він визнавав наявність за межами свідомості несвідомого як такої психічної реальності, що не може бути зрозумілою сама по собі, а може усвідомлюватися тільки у своїх виявах. Ці та інші його роздуми близькі до постулатів 3. Фрейда про вродженість і спадковість несвідомих інстинктів. Визнавав В. Райх також фрейдівські сили "лібідо" як спонукальні мотиви діяльності індивіда і навіть пішов далі, заявивши, що джерелом неврозів є "оргазмна імпотенція", а розкриття феномена оргазму назвав центральним вістрям проблем, які виникають у психології, фізіології, біології і соціології. Свою концепцію В. Райх називав не тільки сексуальною, а й економічною. Звичайно, він не міг не бачити на практиці, що неврози значною мірою залежать від економічних умов життя людей, однак термін "економіка" використовував лише для визначення "оргазмної енергії", зводячи тим самим усі психічні процеси до фізичних і біологічних закономірностей розвитку людського організму. Екстраполяцією на суспільство такого своєрідного розуміння психіки індивіда, яке визначає його поведінку і діяльність, виявились соціально-політичні погляди В. Райха. Він оголосив сексуальну революцію основою звільнення індивіда від моральних, соціальних та економічних пут. Ця ідея викликала шок у респектабельних колах суспільства, оскільки стосувалася сфери найінтимніших стосунків між людьми. Проте вона була легко сприйнята молоддю, яка прагнула знайти своє "Я" хоча б шляхом свободи в сексуальних стосунках, оскільки інших способів для свого самоствердження не бачила. Справа дійшла до значних студентських виступів у багатьох європейських університетах на захист свого кумира. Проголошуючи сексуальну революцію, В. Райх мав на увазі також і сексуальну освіту молоді, психологічну підготовку молодих людей, які вступають у статеві стосунки. Він рішуче заперечував сексуальну анархію, прагнув, щоб у демократичному суспільстві процвітали не проституція, порнографія і сексуальний хаос, а природне щастя в коханні. Однак його ідеї, відобразившись у свідомості "бунтуючої" молоді, на практиці втілились у протилежне тому, до чого він закликав. Згодом у психоаналітичному русі утворилися деякі теоретичні напрями. Одні психоаналітики зосередили увагу на соціальних і культурних процесах, що визначають мотиваційну оцінку особистості (К. Хорні, Г. Салліван, Е. Фромм), інші зробили акцент на "егопсихології" — аналізі будови самої особистості і виявленні "механізмів захисту "Я" (Г. Гартман, О. Ле-венштейн, Е. Кріз, Д. Раппопорт), треті прагнули створити концепцію розвитку класичного психоаналізу (Г. Маркузе, Н. Браун). Центральною проблемою теоретичних робіт німецько-американського психолога і соціолога Еріха Фромма (1900— 1980) була взаємодія психологічних і соціальних факторів особистості і суспільства. Він розглядав спонукальні мотиви діяльності не як біологічні компоненти людської природи, а як результат соціальних процесів, намагався розкрити особливості характеру особистості через вплив соціальної системи. Однак провести послідовно цю думку йому не вдалося, він залишився відданим теоретичним концепціям 3. Фрейда, установкам психоаналізу. Такий висновок випливає з теоретичних роздумів Е. Фромма щодо формування характеру особистості. Визначальними у нього є дихотомії (поділ на дві частини з виключенням третьої) особистості та історії. В особистості першою, за Е. Фроммом, є дихотомія між життям і смертю, яка відобразилась в усвідомленні нею обмеженості свого існування і тому своєї несвободи. Інша дихотомія — між закладеними в людині потенціями і неможливістю їх реалізувати у зв'язку з короткочасністю її існування. Е. Фромм стверджував, що ці дихотомії людина подолати не може, оскільки вони кореняться у самому трагічному її існуванні. Розкріпачитися людина може лише частково за допомогою любові, віри та роздумів.
Тема 8 Філософія XX—XXI ст.
До історичних Е. Фромм відносив дихотомію між технічним прогресом і неможливістю використати його досягнення на користь вільного розвитку особистості. її подолання він вважав можливим шляхом створення нового "гуманістичного суспільства". У книзі "Революція надії" (1968) він запропонував свою програму побудови такого суспільства: введення "гуманістичного планування"; "активації" індивіда за допомогою заміни методів "відчуженої бюрократії" методами "гуманістичного керування"; зміни способу діяльності в напрямі підвищення активації людини та усунення її пасивності; поширення нових форм "психодуховної орієнтації", що мають бути "еквівалентами релігійних систем минулого"; створення невеликих спільнот людей із власною культурою, способом життя і манерами поведінки, заснованих на загальних "психодуховних орієнтаціях". Очевидно, всі елементи програми Е. Фромма орієнтовані на трансформацію свідомості і жодним чином не зачіпають системи суспільних відносин, без перетворення яких подолання кризового стану особистості і суспільства, як і трансформація свідомості, неможливі. Надмірне захоплення психоаналізом не дало змоги Е. Фромму розкрити об'єктивні основи людської індивідуальності та соціальну сутність особистості. Він виводив сутність особистості з факту її існування, вбачав її не в тих чи інших якостях чи субстанціях, а в суперечностях, притаманних людському існуванню. Спробу переосмислити психоаналіз шляхом зіставлення поглядів 3. Фрейда із по-своєму інтерпретованим соціально-економічним вченням К. Маркса зробив німецько-американський філософ і соціолог Герберт Маркузе (1898—1979). У свої філософські конструкції він ввів нові для психоаналізу поняття "додаткова репресія" і "принцип продуктивності" (книга "Ерос і цивілізація", 1955). "Додаткова репресія" (за аналогією з "додатковою вартістю" К. Маркса) у нього виражала обмеження людини, які спричинялися соціальними інститутами, а "принцип продуктивності" — деяку міру відчуженої праці. Згідно з Г. Маркузе, розвиток науки і техніки дає можливість панівному класу сучасного йому суспільства формувати через механізм споживання тип масової одномірної людини (люмпени, переслідувані національні меншини, безробітні та ін.) з атрофованим соціально-критичним ставленням до нього, і тим самим стримувати і відвертати соціальні зміни. Однак наростала конфліктна ситуація, відвернути яку філософ пропонував за допомогою "додаткової репресії" і "принципу продуктивності", шляхом зміни соціальної структури суспільства і створення "нерепресивної цивілізації". У цьому суспільстві, стверджував Г. Маркузе, отримають вільний і безмежний розвиток сили Еросу, відчужену працю буде ліквідовано, праця перетвориться на вільну гру. За його теорією, можливість такого суспільства забезпечена тим, що людині притаманний потенціал психічних сил, які дають їй можливість вийти з-під влади "принципу продуктивності". Такою силою є фантазія, наділена вирішальною функцією зв'язку глибинних рівнів несвідомого з вищими продуктами свідомості, мрії з реальністю. Носіями такої фантазії він вважав радикальні елементи студентства і гуманітарну інтелігенцію, на них покладав надії щодо перетворення "одномірної людини" на "багатомірну". Отже, корективи Г. Маркузе до психоаналітичної теорії Фрейда не внесли чогось істинного в розуміння співвідношення між свідомими і несвідомими психічними процесами. Філософ спирався на класичний психоаналіз і в сутнісних аспектах своєї концепції відтворював методологічні принципи та основоположні ідеї свого вчителя. Разом з тим, Г. Маркузе та інші неофрейдисти помічали реальні суперечності між особистістю і сучасним їй суспільством, описували "соціальні хвороби", протестували проти пригнічення особистості. Цей критичний аспект їх вчення привертав увагу "бунтівної" молоді й інтелігенції. У цілому сучасний психоаналіз не дає наукового пояснення ні "людської природи", ні закономірностей суспільного розвитку. Date: 2015-11-13; view: 354; Нарушение авторских прав |