Полезное:
Как сделать разговор полезным и приятным
Как сделать объемную звезду своими руками
Как сделать то, что делать не хочется?
Как сделать погремушку
Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами
Как сделать идею коммерческой
Как сделать хорошую растяжку ног?
Как сделать наш разум здоровым?
Как сделать, чтобы люди обманывали меньше
Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили?
Как сделать лучше себе и другим людям
Как сделать свидание интересным?
Категории:
АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника
|
Тема 5 філософія нового часу 7 page
Г. Коген зробив також спробу інтерпретувати з кантівських позицій ідею розвитку. Ця ідея глибоко увійшла в науку XIX— XX ст. Однак тлумачив її Г. Коген однобічно, тільки як еволюційний процес, у якому загальнофілософським методом є обчислювання необмежено малих величин. Отже, кантівський дуалізм і тут був подоланий, але за рахунок протиставлення діалектиці еволюційної теорії розвитку. Така концепція в історії філософії отримала назву "критичний ідеалізм". Другим відомим теоретиком марбурзької школи неоканті-анства був Пауль Наторп (1854—1924). Він опублікував багато робіт з історії філософії, логіки, психології, соціальної педагогіки. Як і Г. Коген, П. Наторп стверджував, що не існує жодного буття, яке саме не було б "покладене" в думки, що мислити означає вважати "дещо" вже існуючим, що ідея про об'єктивні передумови цього "дещо" не має наукового змісту. Філософ рішуче захищав аналітичне дослідження, спростовував твердження, ніби-то аналіз подрібнює ціле і таким чином руйнує його. Життя, душа, доводив П. Наторп, осягають тільки в їх цілісності, таке осягнення можливе лише шляхом аналізу цього цілого. Слід підкреслити також методологічне значення тези На-торпа про взаємозв'язок єдності і різноманітності в пізнанні. Тема 8 Думці, згідно з якою різноманітність у науковому пізнанні "дана", а єдність цієї різноманітності вноситься мисленням, він протиставив ідею єдності різноманітного і різноманітність єдності. Кожний акт мислення розглядався ним як єдине і, разом з тим, як різноманітне. Відповідно до цієї достатньо діалектичної позиції дослідження П. Наторпа проводилися у галузі соціальної педагогіки. Людину філософ уявляв деяким мікрокосмом, світом у мініатюрі, тому всі науки, у тому числі природознавчі, повинні мати своїм предметом різні аспекти людини. Плідною була і думка Наторпа щодо конкретного в людині, яке він вбачав у її активності, тобто діяльності. Однак діяльність П. Наторп ототожнював з працею, а під працею розумів лише активність мислення. Якщо наука в нього є теоретичним мисленням мислення, тобто відтворенням в емпіричному матеріалі логіки чистого мислення, то людська діяльність є практичним мисленням або нескінченним процесом втілення в практику людського спілкування деякої недосяжної "регулятивної ідеї". її прогрес філософ уявляв у внутрішньо притаманних людській природі потягу, волі і розуму. На цих засадах ґрунтувалася його теорія суспільства з проектуванням їх на соціальні зв'язки: потягу відповідає господарська діяльність, волі — соціальні установи, розуму — система освіти. Таким чином, система соціальної педагогіки перетворилася на соціальну програму, у центрі якої стояла проповідь виховання "розумності" всіх членів суспільства. Отже, філософія Наторпа, як і всієї марбурзької школи неокантіанства, фактично є закінченою філософською системою, яка поєднує абсолютний ідеалізм Пла-тона з критицизмом Канта. Третім видатним представником цієї філософської школи був Ернст Кассірер (1874—1945). У 1933 р. він емігрував з Німеччини, і з 1941 р. проживав у США. На початку діяльності займався філософськими проблемами природознавства, розробив своєрідну теорію понять, а після 1920 р. створив оригінальну філософію культури. Як Г. Коген і II. Наторп, Е. Кассірер повністю усунув кантівську "річ у собі" і завершив неокантіанську концепцію заперечення чуттєвості як джерела пізнання, що передує мисленню. Філософія XX—XXI ст. У всіх науках він шукав докази того, що наукові поняття породжуються тільки мисленням: хімічний атом — це ідея; енергія означає лише уявну точку зору; теплота, електрика, рух означають лише абстрактні типи; матерія — ідея; всі математичні поняття — приклад апріорних визначень, позбавлених будь-якої предметності. Отже, для представників марбурзької школи, як і для Г. Ге-геля, мислення є деміургом дійсності. Проте у Г. Гегеля мислення мало вигляд абсолютної ідеї, тобто об'єктивного творчого начала, і буття, яке ним породжується, природа як інобуття ідеї також об'єктивно існували. Неокантіанці не перетворювали мислення на яку-нєбудь ідеальну сутність. Під мисленням вони розуміли просто мислення співтовариства вчених, наукову свідомість або мислення взагалі. Тому і буття як продукт мислення не визнавалося ними самостійно існуючим, а наявним лише у свідомості вчених. Предмет знань фактично ототожнювався зі знанням про предмет, натуральний природний світ — з концептуальною картиною світу, створеною наукою; наука нічого не знає про світ, окрім представленого в науковій картині світу і того, що про нього свідчать її теорії. Разом з тим, на відміну від Канта, який вважав форми категоріального синтезу незмінними, марбургці визнавали виникнення нових категоріальних форм і синтезів, і вважали цей процес нескінченним. Однак без визнання процесу пізнання певною мірою завершеним вони впадали в релятивізм. Марбурзька школа орієнтувалася головним чином на математичне природознавство і дуже мало уваги приділяла соціальним наукам. Заповнити цю прогалину спробувала фрей-бурзька (баденська) школа неокантіанства. її найвидатніши-ми представниками були Вільгельм Віндельбанд (1848—1915) і Генріх Ріккерт (1863—1936). Представники школи розвивали філософію Канта з трансцендентально-психологічних позицій. Пізнання вони уявляли психічним процесом, кінцевим результатом якого є трансцендентальне, тобто всезагальне і необхідне, знання. Можливість такого знання прихильники фрейбурзької ніколи пов'язували з предметом загальнообов'язкової цінності. Значне місце у них займали проблеми методу і методології історичної науки.
Тема 8 Головою школи був В. Віндельбанд. У своїх працях він визначав філософію всезагальною наукою про цінності (логічні, етичні, естетичні, релігійні), а цінності уявляв апріорними, трансцендентними, загальнозначущими. Привернення уваги філософів до проблеми цінностей, утвердження, поряд з пізнавальною, оціночної діяльності — безсумнівна заслуга баденської школи неокантіанства. Поняття цінності, як відомо, є одним із найбільш загальних і абстрактних. Воно означає те, що люди вважають необхідним, потрібним для життя, те, до чого слід прагнути, чого треба бажати, що сприймається як добре. Якщо пізнавальне судження констатує те, що існує, то ціннісне судження стверджує те, що повинно бути. Отже, пізнання й оцінка характеризують два різні підходи до дійсності, що доповнюють один одного, а часом зближуються і навіть зливаються. Однак В. Віндельбанд абсолютизував роль цінностей. Світ, на його думку, складається з двох сфер: дійсності і цінностей. Цінності — споконвічні, вони наче ширяють над дійсністю, підносяться над нею, не володіють буттям, мають для людини значення абсолютних норм, яким підкоряються її мислення, воля й естетичне почуття, а оціночна діяльність є умовою пізнавальної діяльності. Відповідно до теорії цінностей В. Віндельбанд розглядав зміст і роль наукового знання. Він розрізняв науки за принципом формального характеру їх пізнавальних завдань, які можуть полягати у відкритті і вивченні загальних законів чи окремих фактів, подій. У зв'язку з цим філософ розрізняв два типи мислення і два методи пізнання: номотетичний (законо-стверджуючий) та ідіографічний (який описує особливе). Перший характерний для природничо-наукового пізнання, яке виявляє загальні, закономірні зв'язки, другий — для історичної науки, яка з'ясовує тільки часткове й особливе. У природничо-науковому пізнанні переважають абстракції, в історичному — зрима наочність. Проте ні окремо один від одного, ні разом вони не завершуються досягненням істини, тому що завжди залишається частина, яка не пояснюється, не виражається, не визначається. Це був релятивізм, який заперечував об'єктивні причинні зв'язки і закони. В історичних науках така позиція була своєрідною негативною реакцією В. Віндельбанда на ма- Філософія XX—XXI ст. теріалістичне розуміння історії, яке утверджувалося на той час марксистською філософією. Систематизатором ідей фрейбурзької школи неокантіанства був Г. Ріккерт. Як і інші філософи школи, він зводив буття до свідомості, яку уявляв не свідомістю індивідів, а деякою загальною безособовою свідомістю, по суті тотожною в усіх людей. (Очевидно, малася на увазі суспільна свідомість, але вона була ідеалістично абсолютизована Г. Ріккертом.) На його думку, незалежну від свідомості реальність може мати лише недоступне пізнанню трансцендентне, припущення якого обумовлюється гносеологічною необхідністю. Це, за Г. Ріккертом, сфера релігії, що осягається вірою, вся інша реальність — результат творчої роботи свідомості, яка за допомогою притаманних їй апріорних логічних форм конструює, формує пізнавану дійсність із незв'язної маси чуттєвих даних: природознавство конструює природу, культурологія — культуру, а філософія — космос. Як і В. Віндельбанд, Г. Ріккерт розрізняв науки за їх методами: природничо-наукове пізнання спрямоване на загальне, історичне — на індивідуальне, тому метод природознавства ге-нералізуючий, а метод історичної науки — індивідуалізуючий; мета природознавства — з'ясувати загальні закони, мета історичної науки — зобразити події як одноразові та індивідуальні, що не можуть бути зведені до загального, тобто до закону. Г. Ріккерт вважав можливим одночасне використання обох методів у науковому пізнанні, і водночас підкреслював їх логічну протилежність. Більше того, цю протилежність він характеризував як найважливішу з усіх наявних у галузі науки, оскільки обидва методи в нього визначаються інтересами, що існують у свідомості, а інтерес до загального й інтерес до індивідуального — два необхідних і непереборних полюси наукової обробки дійсності. Природничо-наукове пізнання існує тому, що свідомості притаманні інтерес до загального і логічне завдання щодо осмислення буття завдяки категорії загального. Історичне пізнання існує тому, що логічному мисленню притаманні цікавість до індивідуального і завдання осягати історичне становлення як серію одноразових явищ, які не повторюються. Очевидно, Г. Ріккерт протиставляв форму пізнання
Тема 8 предмету пізнання, а всі науки ставив у залежність від позиції суб'єкта, що пізнає. Таку позицію важко пояснити. Г. Ріккер-ту була вже відома теорія відображення, яка довела походження логічних понять із відображення у свідомості людини об'єктивної дійсності. Він був рішучим супротивником цієї теорії, вважав її неприйнятною, оскільки подібність копії з оригіналом ніколи не може бути засвідчена безпосередньо і дійсність абсолютно невичерпна й не може бути відображена або відтворена в понятті. Сконструйована ним схема пізнавального процесу, очевидно, мала на меті спростувати теорію відображення. Аналіз філософських праць Г. Ріккерта свідчить також про те, що свою концепцію пізнання він націлював на обґрунтування переваг історичних наук і доведення відсутності у суспільному житті об'єктивних законів, тобто на створення філософської концепції, альтернативної марксистській, яка наприкінці ХТХ — на початку XX ст. була значно поширена і визнана. Такий висновок випливає з онтології Г. Ріккерта. Г. Ріккерт — номіналіст. На його думку, в бутті загальне не існує. Дійсним існуванням наділене тільки одиничне, відповідно до суспільства — індивідуальне, тобто те, що становить предмет історичного пізнання. Отже, тільки історія є справжньою наукою, оскільки природознавство спрямоване на пізнання загального, не має дійсного буття. Проте історія вивчає лише випадкове, індивідуальне, неповторне і непередбачува-не; відшукувати в історії закони або об'єктивні тенденції — це не більше ніж поганий "раціоналізм". Дійсність історичного процесу "ірраціональна". Таким є підсумок складної теоретичної конструкції Г. Ріккерта. Отже, неокантіанство справило значний вплив на філософію, який триває до цього часу в деяких гносеологічних теоріях. Вчення про цінності переросло в особливу філософську дисципліну — аксіологію. Запропонованою баденцями методологією користуються і сучасні історики, соціологи, педагоги та ін. Наприклад, проблема виховання людини є вічною соціальною проблемою, але вона набула особливого значення в умовах докорінних соціально-економічних перетворень. Як цілеспрямо- Філософія XX—XXI ст. вана діяльність, виховання покликане утверджувати ідеали, принципи і цінності нового суспільства, тому зростає роль соціальних регуляторів поведінки і діяльності людей, особливо молоді, студентства, формування в них суспільно значущих ціннісних орієнтацій, причетності до. ключових загальнолюдських духовних цінностей: відданості, патріотизму, краси, святості, мудрості, істини, правди, творчості, користі, добра, свободи, блага тощо. Ці регулятори як ніколи актуальні для оновлення життя українського суспільства. Сьогодні в Україні поряд із глибокими економічними перетвореннями та побудовою правової держави величезного значення набуває виховання населення, особливо молоді, на засадах аксіологічного підходу, всебічного оволодіння теорією і методикою формування ціннісних орієнтацій. Ціннісна сфера у різних її формах та виявах перетворюється на важливий чинник нормального функціонування суспільного організму, потребує широкого, поглибленого, комплексного розгляду, свого осмислення з позицій філософії, соціології, педагогіки, психології, теорії культури, соціального управління. Теоретична та методологічна спадщина неокантіанства надає велику допомогу в розв'язанні цієї проблеми. Неокантіанство припинило своє існування в роки фашистської реакції в Німеччині. Після Другої світової війни центри кантіанського руху було відновлено, але неокантіанство не відродилося. 8.2. Неогегельянство Наприкінці XIX — у першій третині XX ст. поширеною течією у світовій філософській думці, поряд з неокантіанством, було неогегельянство. Воно відображало потреби у створенні цілісного моністичного світогляду на засадах оновленої інтерпретації філософії Гегеля, головним чином її діалектичного методу і вчення про дух. Проте формування і розвиток неоге-гєльянства у різних країнах не збігалися у часі і мали різні форми залежно від соціально-політичних факторів і теоретичних передумов.
Тема 8 В Англії неогегельянство набуло форми "абсолютного ідеалізму". Це було зумовлено переважно суспільно-політичними причинами, найважливішими серед яких були: втрата Англією своєї промислової монополії; активізація відцентрових сил у її домініонах і колоніях; необхідність у зв'язку з цим укріплення всіх частин імперії, забезпечення їх більш міцного об'єднання і нагальна потреба у створенні могутньої централізованої держави, здатної підкорити всіх громадян і витримати боротьбу з будь-яким конкурентом. Теорія такої держави вже існувала. Це була гегелівська теорія держави як вищого морального начала, втілення світового духу, такої цілісної єдності, що поглинає кожного індивіда. Отже, звернення до гегелівської філософії в Англії не було випадковим. Разом із тим, не всі позиції цієї філософії влаштовували представників "абсолютного ідеалізму". В їхньому тлумаченні від раціонального зерна вчення Гегеля залишалось небагато: цілком було відкинуто ідею розвитку, діалектика понять була перетворена на софістику, запозиченою була лише його система об'єктивного ідеалізму і вчення про примирення протилежностей. Крім того, у працях "абсолютних ідеалістів" добре помітні мотиви кантіанства й елементи філософії, запозичені в Дж. Берклі, Д. Юма, Г. Спенсера. У цілому їхня філософія намагалася спростувати природничо-науковий матеріалізм і атеїзм, що ґрунтувалися на успіхах науки; утвердити ідеалізм і релігію; стати вченням про вищу гармонію і примирення всіх суперечностей в абсолюті; обґрунтувати необхідність сильної всеосяжної держави і міцної імперської єдності. Визнаним керівником англійського неогегельянства був оксфордський філософ Френсіс Бредлі (1846—1924). Основою його вчення, як і інших "абсолютних ідеалістів", є поділ світу на дві частини. У головній філософській праці "Явище і реальність" він оголосив матеріальний світ, що нас оточує, в якому ми всі живемо, який даний нам у безпосередньому досвіді, видимим, неістинним, нереальним і протиставив йому інший світ, нібито вищої дійсної реальності, духовний світ істинного буття. Для обґрунтування своєї позиції Ф. Бредлі використовував діалектику, але в іншій, ніж у Гегеля, інтерпретації, що отри- Філософія XX—XXI ст. мала у філософії назву "негативної діалектики". У Ф. Бредлі матеріальний світ нереальний, тому що він суперечливий, оскільки всі ідеї і поняття, за допомогою яких людина намагається пізнати світ, містять суперечності, а для Ф. Бредлі суперечливе — це нереальне. Гегелівську думку про суперечності всього існуючого він використовував лише для того, щоб вивести з неї нереальність, недійсність матеріального світу. Аргументація Ф. Бредлі досить абстрактна. Наприклад, він повністю погоджувався із вченням Дж. Локка про суб'єктивність вторинних якостей речей: троянда не може пахнути, якщо її ніхто не нюхає, а звук, якого ніхто не чує, реально не існує. Подібні доводи він застосовував і до розуміння первинних якостей речей, які Дж. Локк вважав об'єктивними, і також зробив висновок про їх суб'єктивність: протяжна річ існує лише відносно органу, що сприймає її, так само, як річ, яка пахне. У цілому і первинна, і вторинна якості речей — це видимість, нереальність, як і весь матеріальний світ. У цих міркуваннях філософа прослідковується його негативна реакція на метафізичний, механічний матеріалізм. Не визнає він також матеріалізм діалектичний. Звернімося, наприклад, до його роздумів з приводу питання про час. Він відмовлявся від реальності минулого на тій підставі, що його вже немає, а майбутнього — що його ще немає, але й сучасного теж немає, тому що воно завжди перетворюється на минуле і реально не існує. Отже, час — це проста видимість. Очевидно, що мислення Ф. Бредлі вкрай метафізичне. Зіткнувшись з дійсними суперечностями часу, він побачив у них його недійсність. Подібний висновок можливий лише у випадку, коли час розглядається абстрактно, у відриві від руху матерії. Минуле будь-якого об'єкта або явища не зникає безслідно, а визначає його подальший розвиток і в цьому розумінні зберігається. Теперішнє виростає з минулого і залежить від нього. На основі минулого і теперішнього людина передбачає майбутнє, і в цьому розумінні моменти майбутнього невід'ємні від минулого і теперішнього. Без розуміння і визнання культурних цінностей, створених минулими поколіннями, не було б і сучасної культури, проектів та ідеалів майбутньої культури.
Тема 8 Аналогічно до часу Ф. Бредлі відкидав реальність руху, змін, причинності, енергії, дії, речей взагалі. Речі в нього нереальні, вони не більше ніж видимість, до того ж така, що залежить від нас. Людина, особистість — також видимість, хоч вони існують. Весь матеріальний світ суперечливий, отже, нереальний, не має дійсного буття. Поняття про цей світ, його елементи не відображають жодної реальності, вони є "вигадками", "конструкціями", "знаряддям", необхідними для визначення практичної мети. Ми користуємося ними, оскільки вони, нібито, відповідають дійсності, хоч аналіз розкриває її нереальність. Усі наукові поняття не мають об'єктивного змісту і є лише зручними фікціями. Разом з тим, видимість, нереальність у Ф. Бредлі — це не міраж, не ілюзія, не дещо. Видимість існує, вона є виявленням реального. Такою реальністю в нього є абсолют — сфера гармонії і досконалості. В абсолюті всі суперечності примирюються і збігаються у вищу єдність. Несуперечність — його єдиний критерій. Але як поєднати суперечність видимості і несуперечність абсолюту, якщо видимість — виявлення абсолюту? Ф. Бредлі дав містичне пояснення: у дусі людей є впевненість у зв'язку з абсолютом, який виявляється у "тужінні" за досконалістю, тому абсолют існує. Що таке абсолют? У Г. Гегеля це була абсолютна ідея, у А. Шопенгауера — воля. Ф. Бредлі визначив абсолют як все-охопний досвід, тобто як сукупність психічних переживань, до того ж не когось конкретного, а взагалі. Штучність конструкції Ф. Бредлі очевидна. Адже насправді досвід завжди є взаємодією суб'єкта й об'єкта. Досвіду, який не має стосунку до суб'єкта, не існує. Проте філософ відокремлював досвід від суб'єкта, називав його первинним, результативним, основоположним. Ф. Бредлі так обґрунтовував підкорення індивіда цілому, його поглинання абсолютом: речі та їх якості мають лише ідеальне існування в досвіді, природа — форма виявлення всередині абсолюту, тіло — інтелектуальна конструкція і видимість, душа — серія психологічних явищ, а численність дуіп в абсолюті зникає. Усі суперечності, розлади, конфлікти між людьми він вважав нереальними, оскільки всі вони вирішуються в абсолюті. Зло і страждання людей — це лише одно- Філософія XX—XXI ст. бічне виявлення абсолюту. В абсолюті будь-яке зло нейтралізується відповідним добром, тому немає сенсу боротися зі злом. Людина повинна думати про гармонію цілого, про злиття з абсолютом. Страждання і зло є тільки моментами індивідуального досвіду, які поглинаються абсолютною досконалістю. Якщо людина зазнає поразки, стикається зі злом, то, за філософією Ф. Бредлі, вона не повинна в цьому звинувачувати будь-кого, а має зрозуміти, що у своїх бідах винна сама і що зло — тільки видимість, яка зникає в абсолюті. Таким чином, абсолютний ідеалізм Бредлі — приклад специфічного аналізу неогегельянством основних понять філософії і науки. Він виявив суперечності в категоріях і змусив критично підходити до понять як здорового глузду, так і науки. Ф. Бредлі не зміг навести переконливих доказів існування абсолюту. Фактично він засвідчив неможливість побудови логічної системи світу на засадах суперечливих понять. Філософія Бредлі — свідчення спадкоємності ідеалістичної традиції незалежно від суб'єктивного й об'єктивного її різновиду. Принцип "внутрішніх відносин", який відстоював філософ, утверджував зміни об'єктів залежно від факту пізнання, конструювання об'єктів розумом. Цей принцип Ф. Бредлі запозичив у нєокантіанців, потім його перехопив прагматизм. Неогегельянство в Англії, крім Ф. Бредлі, було представлено також філософськими вченнями Е. і Дж. Кердів, Р. Холдей-на, Д. Бейлі, почасти — Б. Бозанкета, Д. Мактаггарта. Основні їхні положення можна звести до такого: намагання розтлумачити діалектику в плані примирення суперечностей; звернення до гегельянства з метою подолання англійського позитивізму; пошук шляхів поєднання гегелівського вчення про абсолют з проблемами утвердження цінностей особистості; спроби інтерпретації філософії Гегеля з позицій релятивізму. Своєрідним неогегельянство було в Італії. Тут визнаними авторитетами стали Бенедетто Кроче (1866 —1952) і його постійний опонент Джованні Джентіле (1875—1944). їх дискусія тривала майже 38 років. Вона охоплювала всі основні проблеми філософії, історії, моралі, політики, але основні розмежування цих двох лідерів і, відповідно, двох течій італійського неогегельянства полягають у підходах до вирішення соціаль-
Тема 8 них проблем. Б. Кроче був у опозиції до фашистського режиму Муссоліні, а Дж. Джентіле — одним з активних ідеологів фашизму. У філософії Кроче на перший план висувалися об'єктивістські і раціоналістичні аспекти, а Дж. Джентіле, розвиваючи суб'єктивістські та раціоналістичні тенденції, дійшов до повного релятивізму. Філософію Гегеля Б. Кроче вважав непослідовною і дуалістичною, оскільки вона допускала існування матеріального світу, хоч і у формі інобуття ідеї, і подвійність методу, вважаючи, що не тільки логічний, а й природничо-науковий метод тією чи іншою мірою сприяє пошуку істини. Згідно з Б. Кроче до істини може вести лише логічний метод. Він заперечував пізнавальну цінність природничих і математичних наук, вваясав їх значимість чисто утилітарною: природничо-наукові поняття надзвичайно корисні, але з них не моя-сна вивести тієї системи, яка дається тільки духом. Дух у нього — єдина реальність, яка постає у двох основних формах: теоретичній (інтуїтивній і логічній) і практичній (економічній і етичній). Формам духу відповідає поділ філософії на естетику, логіку, філософію економіки й етику. Естетику Б. Кроче визначав як "науку про висловлювання" (терміном "висловлювання" Б. Кроче позначав естетичний образ). Саме висловлювання в нього інтуїтивне, а інтуїція — до-інтелектуальна і позаінтелектуальна. Інтуїтивну форму пізнання він проголосив первинною і провідною, порівняно з логічною формою пізнання; тільки інтуїції відкривається істина. Логічні поняття без інтуїтивного змісту порожні, формальні, абстрактні та є "псевдопоняттями" конкретних наук. Логіку Б. Кроче розглядав "як науку про чисте поняття". Він відкинув гегелівську думку про поняття як синтез протилежностей і замінив її твердженням про відмінність поняття, яка є принципом його саморуху. Отже, у філософії Кроче діалектика була позбавлена свого основного змісту і зведена тільки до "єдності відмінностей". Головною у вченні Кроче була історична концепція. Він сам називав свою філософію "абсолютним історицизмом". Проте відкинувши гегелівську "філософію історії", він втратив і основи належного наукового історичного аналізу. Б. Кроче запере- Філософія XX—XXI ст. чував детермінізм, об'єктивні закономірності в історичному розвитку, можливість узагальнення, передбачення і прогнозування в ньому. Історію він уявляв як індивідуальні події, колена з яких є законом для самої себе, логіку ж у неї вносять історики і непізнаваний "план провидіння". На цих підставах він доводив безнадійність реальної свободи, а демократію, навіть як формальний принцип, відкидав. Історію, на його думку, творять великі люди, а народним масам він відмовляв у здатності до самостійних думок та ідей. Таким чином, зусилля Б. Кроче щодо зближення ідеалістичної філософії з життям позитивні. Проте свої наміри він не здійснив, його філософія не вийшла за межі неогегельянської традиції. У наш час вчення Кроче майже повністю витіснене з філософської думки. Щодо Дж. Джентіле, то з гегелівської філософії він усунув сам абсолютний дух, замінивши його мисленням індивідуального суб'єкта, у гносеології утверджував нескінченність пізнавального процесу, але суб'єктом пізнання вважав не суспільно-історичний суб'єкт, а "власне Я" у його ідеалістичному розумінні. Однак на цьому шляху Дяс. Джентіле був непослідовний. Емпіричне "Я" він підпорядкував надіндивідуальному, "універсальному Я". Тому, хоча, на його думку, релігія є примітивним ступенем свідомості, властивим первісним людям (за що католицька церква внесла його твори в "Індекс заборонених книг"), сам він створив релігійну концепцію. Більше того, його "універсальне Я" практично означало розчинення індивідуального суб'єкта в "абсолютній суб'єктивності". У цьому плані філософія Дж. Джентіле була аналогом того напряму в німецькому неогегельянстві, який ідеологічно готував прихід до влади нацистів. У Німеччині біля витоків неогегельянства стояли неоканті-анці В. Віндельбанд, А. Ліберт (1878—1946), /. Кой (1869— 1947), Ю. Еббінгауз (1885—?). У 20-ті роки XX ст. німецький неогегельянський рух очолювали Р. Кронер (1884—1974) і Г. Лассон (1862—1932), а потім 3. Марк (1889—1957). їхня філософська концепція у цілому зводилась до ірраціоналістич-ного тлумачення гегелівської діалектики, а своїм завданням
Тема 8 Філософія XX—XXI ст.
вони вважали розширення усвідомленого проблемного базису гегелівської філософії за допомогою повного введення у нього проблем ірраціонального. Раціоналістичну гегелівську діалектику було оголошено неістинною. Подібне "розширення" філософії Гегеля було зумовлене загостренням антагоністичних суперечностей у суспільному житті Німеччини того часу, пояснити причини якого неогегельянці не змогли. Не визначили вони і шляхи вирішення цих суперечностей. Результатом такого роду неспроможностей стали абстрактні філософські конструкції "раціоналізованого ірраціоналізму" і "критичної діалектики", яка потім перетворилася на "трагічну діалектику", що виражала страх і розгубленість масової свідомості перед злигоднями життя, що насувалися. Стосовно концепції "раціоналізованого ірраціоналізму", то її представники також своєрідно підійшли до тлумачення гегелівської думки про конкретність мислення. У Г. Гегеля таке мислення виникало у процесі сходження від абстрактного до конкретного. Прихильники зазначеної вище концепції оголосили конкретне мислення "ірраціонально-раціональним осяганням", тобто інтуїтивним, в якому "дух відкривається духу". Такі доповнення до Гегеля фактично перетворювали філософію великого мислителя-раціоналіста на ірраціоналізм. Ірраціоналістична інтерпретація філософії Гегеля застосовувалася при розв'язанні німецьким гегельянством соціальних проблем. Г. Лассон оголосив Гегеля духовним батьком нової Німеччини, хоч і відхилив гегелівське розуміння суспільства. Суспільство було визнано відчуженою механічною конструкцією, в якій превалюють егоїзм, індивідуалізм, жага до наживи, замість нього утверджувалось поняття "товариство" як позначення справжньої форми суспільного життя, життя сім'ї і народу, де немає суспільних суперечностей, а ідеологом "товариства" визнавався Г. Гегель. Потім Г. Лассону було приписано ідею повного підпорядкування індивіда суспільству і державі. Примат держави над індивідом — останнє слово нео-гегельянської "філософії держави". Date: 2015-11-13; view: 393; Нарушение авторских прав |