Тема 5 філософія нового часу 13 page

Ф. Шлейєрмахер розвиває також поняття герменевтично-го кола. Він вводить два його різновиди. Перший, звичайний для герменевтики, коли частина тексту співвідноситься з усім текстом як із цілим, і дослідник з'ясовує зміст цілого відносно його частин. Проте є й інша інтерпретація цього принципу: якийсь текст-пам'ятка розглядається як частина, а культура, у якій він функціонує, як ціле. Тоді співвідношення між час­тиною та цілим набуває зовсім іншого характеру. Зрозуміти окрему думку і весь твір у цілому можна на основі всієї сукуп­ності "життєвих відносин" автора тексту. Діалектика частини та цілого здійснюється у двох площинах. На першому рівні частина береться як уривок твору, а ціле як сам твір. На друго­му рівні розкривається взаємодія між сукупністю умов зовніш­нього та внутрішнього життя автора як цілим, і його твором як

Філософія XX—XXI ст.

частиною. З розуміння твору як факту мови, частина розумі­ється через ціле, а ціле — через частину. Причому з послідов­ним переходом від першої частини до другої, від другої до тре­тьої і т. д. розуміння цілого кожного разу змінюється. Загаль­не, остаточне розуміння тексту немов би конструюється у процесі курсового (швидкого) читання з множини гіпотез про розуміння цілого, що змінюють одна одну. Більше того, нове гіпотетичне розуміння цілого впливає на розуміння уже про­читаних частин. Здійснюється ніби повернення назад і уточ­нення, переосмислення попереднього матеріалу. Що чекає на дослідника наприкінці шляху і чи можна вийти з кола розу­міння? Ф. Шлейєрмахер бачить таку можливість тільки в тому випадку, коли інтерпретація та зміст твору збігаються. Цей акт збігу Ф. Шлейєрмахер називає конгеніальністю. Метод герменевтичного кола стає основним методом у наступних гер-меневтичних концепціях.

Важливий внесок у подальший розвиток герменевтики зро­бив німецький філософ В. Дільтей (1833—1911), який пов'я­зав з герменевтикою широку галузь знань — "науку про дух", що має своїм призначенням вивчення культури та історії. До неї, так чи інакше, потрапили всі науки, що вивчають суспіль­ство та людину. На думку В. Дільтея, перед філософами неми­нуче постає завдання зрозуміти внутрішній світ автора тексту, оскільки вони реконструюють картину подій завдяки звернен­ню до письмових свідчень. В. Дільтей вважав, що відтворити минуле можливо лише за умови правильної інтерпретації тек­сту першоджерела, а для цього необхідно зрозуміти психоло­гію автора, його мотиви, менталітет, спосіб життя та думки. Дослідник неспроможний буде адекватно відтворити минулі факти, якщо не зможе взяти до уваги психологію автора доку­мента. Іншими словами, В. Дільтею були близькими ідеї Ф. Шлейєрмахєра про включення проблеми розуміння в інтер­претацію культури та її фрагментів. В. Дільтей, як і Ф. Шле­йєрмахер, висунув положення: природу ми пояснюємо, а люди­ну розуміємо. Культура створюється людиною, тому одного її пояснення, що є логічним підведенням певних явищ під закон, недостатньо. Необхідне розуміння явища, що можливе лише тоді, коли дослідник "вживається" в епоху, яка вивчається,

Тема 8

ставить себе на місце того чи іншого автора. З цієї причини представники герменевтики (насамперед В. Дільтей) вважають розуміння основою тлумачення соціально-гуманітарних про­блем та культури певної епохи, її окремих виявів. В акті розу­міння вони виділяють три основні структурні елементи: рекон-струювання (відтворення) мови; реконструювання акта твор­чості конкретної людини — автора тексту; знаходження ін­дивідуальних особливостей автора тексту, його головного "життєвого моменту".

При цьому мета розуміння, на думку В. Дільтея, полягає у тому, щоб перенести змістовний зв'язок з іншого світу (істо­ричного, особистого) у власний. Йдеться про уважне ставлення до внутрішнього світу іншої людини, до духу іншої культури, щоб при знайомстві з ними притаманні їм змісти були сприй­няті так, як вони сприймалися самими носіями змістів, і вод­ночас стали доступними суб'єкту розуміння.

Необхідно мати на увазі і те, що поруч із загальним спосте­рігаються і суттєві відмінності у поглядах В. Дільтея та його попередників на зміст герменевтичного пізнання. У Ф. Шле-йєрмахера гермєневтичне коло — це принцип розуміння тек­сту, що ґрунтується на взаємозв'язку частини та цілого, а у В. Дільтея елементами герменевтичного кола (частини та ціло­го) є текст і біографія його автора. Сумніви та нарікання ви­кликав також зайвий суб'єктивізм (психологізм) методів, за­пропонованих В. Дільтеєм, які він назвав "проникненням" та "пройняттям". Прагнення подолати ці недоліки стимулювало подальший розвиток герменевтики.

На стан герменевтики значною мірою вплинув відомий англо-американський філософ та математик Алфред Порт Уайтхед (1861 — 1947), розвинувши вчення про двояке розу­міння. Якщо стан справ, що розглядається, є складним, то можна окремо розглядати його фактори, синтез яких дає повне уявлення, повну картину. Ще один спосіб розуміння — сприй­няття стану справ безпосередньо як цілого, без проміжних сту­пенів аналізу і незалежно від того, доступне воно аналізу, чи ні. Перший спосіб — це внутрішнє розуміння, другий — зов­нішнє. Обидва перебувають у взаємозв'язку, існують окремо, але ними не вичерпується вся проблематика розуміння і гер-

Філософія XX—XXI ст.

меневтика взагалі. Таке трактування розуміння, на думку А.Н. Уайтхеда, мало прояснити проблему герменевтики як частини методології та науки.

А.Н. Уайтхед зазначав, що в деяких випадках явища мо­жуть існувати, не будучи реальними. Такого роду сутності не можна осягнути тільки науковими методами, але їх можна пі­знати за допомогою розуму. Особливість філософії якраз і по­лягає в тому, що більша частина її досліджень пов'язана саме з розкриттям сутностей, які осягаються за допомогою розуму. Відповідно важливе значення має в ній аналіз структури мови. Якщо логічний доказ спирається на очевидні посилки, що за­безпечує при його демонстрації загальне розуміння, то у філо­софії такої очевидності в явному вигляді немає і вона може спиратися на цілеспрямовані критерії. На думку А.Н. Уайтхе­да, якщо поєднати значущість філософських доказів з очевид­ністю логічних демонстрацій, то можна досягти основної мети — зробити філософію розумінням.

Цікаву концепцію запропонував ще один відомий представ­ник герменевтики — французький філософ Поль Рікер (нар. 1913), зробивши спробу з'ясувати зміст інтерпретуючої пара­дигми для соціальних і гуманітарних наук. Як центральне пи­тання універсальної методології П. Рікер розглядає проблему діалектики пояснення і розуміння, яку він намагався уточни­ти за аналогією з діалектикою осягання змісту тексту у процесі його читання. Тут розуміння використовується як модель. Ре­конструкція тексту як цілого має характер вже відомого гер­меневтичного кола в тому значенні, що знання цілого передба­чає знання його частин та зв'язків між ними. Причому багато­значність цілого є додатковим спонукальним мотивом для постановки герменевтичних питань. Розуміння присвоює отри­маний у результаті пояснення зміст, тому воно завжди вини­кає після пояснення. Пояснення спирається на гіпотези, які реконструюють сенс тексту як цілого. Обґрунтованість таких гіпотез забезпечується ймовірною логікою. Шлях від пояснен­ня до розуміння обумовлюється специфікою тексту. У процесі інтерпретації тексту, на думку П. Рікера, велике значення має правильна методика формулювання питань, які повинні спри­яти засвоєнню змісту конкретного тексту. Запитальну методи-

Тема 8

Філософія XX—XXI ст.

ку дослідження тексту П. Рікер переносить на філософське знання, пропонує навіть вважати "запитування" філософським методом. Більше того, завдання філософа він вбачає у відкрит­ті нових способів запитування.

Особливе місце у розвитку гермєневтичного методу займає видатний німецький філософ, один із творців екзистенціаліз­му Мартіп Хайдеггер. Він розглядав екзистенцію як розумін­ня. На перший погляд, така інтерпретація парадоксальна, але вона слугує головній ідеї М. Хайдеггера, згідно з якою герме­невтика як інструментальний метод повинна перетворитися на онтологію.

Світ має зміст, а мова — це ціле буття. Той, хто розмовляє, скоріше сам присутній у мові при своїй розмові, тому що сут­ність мови міститься у розмові, тобто показі того, що вже є в мові. У мові вже здійснено первісне врахування взаємозалеж­них елементів світу, тому розуміння, на думку М. Хайдеггера, має онтологічне значення. Він вважав, що на долю людини припадає лише інтерпретація як прояснення вже дійсно дано­го екзистенціального змісту.

Великий вплив на філософську герменевтичну думку XX ст. мали ідеї німецького філософа, учня М. Хайдеггера, Ханса-Георга Гадамера (1900—1989). Він практично осмислив попе­редню герменевтичну традицію, виявив у ній основні напрями і запропонував власний підхід. НадумкуХ.-Г. Гадамера, Ф. Шле-йєрмахер і Г. Гегель представляють дві лінії, які тісно пов'язані одна з одною, але протилежні за своєю спрямованістю.

Ф. Шлейєрмахер, підкреслював Х.-Г. Гадамер, прагнув до відтворення минулого стану предметів мистецтва, до "історич­ної реконструкції": твір мистецтва, вирваний із культури, до якої він належав, втрачає, на думку Ф. Шлейєрмахера, свою цінність. Для Х.-Г. Гадамера такий підхід — "немічний поча­ток". Будь-яке розуміння герменевтики, що базується на інле-йєрмахерівських ідеях — чи то тлумачення в дусі автора, яке призначене для сучасного споживача мистецтва, підігнане під його смак та рівень компетенції (таке тлумачення Х.-Г. Гада­мер називає "репродукцією минулої продукції"), чи адекватне відтворення минулого — "не більш осмислене, ніж реставрація минулого життя".

Для філософської системи Г. Гегеля, вважав Х.-Г. Гадамер, горменевтичне завдання не є її основним призначенням. Г. Ге-гель розумів філософський аспект герменевтики в її зв'язку з сучасністю. Х.-Г. Гадамер погоджується з Г. Гегелем, що при­значення герменевтики полягає не у відтворенні минулого, а в мисленому посередництві з сучасним життям. Саме діалекти­ка історії та сучасності дає можливість, як підкреслював Х.-Г. Гадамер, вирівняти виграш зі збитками від застосування гермєневтичного підходу. Метою гермєневтичного мистецтва, наголошував він, повинно стати не занурення у світ автора, а "уявлення його в собі" для актуалізації його для себе. Просте уявлення минулого, хоч і може бути в певному відношенні на­уковим завданням, все-таки є однобоким та зовнішнім. Істин­ним завданням духу, що мислить, відносно історії, а також стосовно історії мистецтва, на думку Х.-Г. Гадамера, має бути не зовнішнє, а дух, що сам себе уявляє в ній, але на вищому ступені.

Розвиваючи запропонований М. Хайдеггєром "онтологіч­ний поворот герменевтики до мови", Х.-Г. Гадамер виділяє ка­тегорію "передрозуміння" як найважливішу структурну оди­ницю цього підходу. Передрозуміння — це сукупність забобо­нів, пересудів, "горизонт розуміння", який визначається тра­дицією. Центральним тут є поняття "пересуду", що обумовлює зміст дослідження. Пересуд — це судження, яке має місце до остаточної перевірки всіх його визначальних моментів. Отже, пересудом X.-Гадамер не називав помилкове судження. У його зміст вкладається як позитивне, так і негативне знання. Тра­дицію Х.-Г. Гадамер вважав однією з форм авторитету, що пов'язує історію та сучасність.

У зв'язку з тим, що будь-яка традиція нерозривно пов'язана з мовою, у ній відображається і певною мірою нею обумовлена, першим предметом і джерелом герменевтичної рефлексії та гермєневтичного досвіду є саме мова як структурний елемент культурного цілого. На думку Х.-Г. Гадамера, мова — це світ, що оточує людину; без неї неможливі ні життя, ні свідомість, ні мислення, ні почуття, ні історія, ні суспільство. Все, що пов'язане з людиною, відображається у мові. Мова — це не

_________________________________________________ Тема 8

тільки "дім буття" (М. Хайдеггер), а й "спосіб буття" (Х.-Г. Га-дамер) людини, її сутнісна властивість. Мова є умовою пізна­вальної діяльності людини. Отже, розуміння з модусу пізнан­ня перетворюється в Х.-Г. Гадамера на модус буття. Принци­пом та джерелом дійсного розуміння і взаєморозуміння є діалог, розмова. Х.-Г. Гадамер вводить поняття "аплікація". Неможливо зрозуміти жодну подію в житті людей, спираючись на абстрактне уявлення про неї. Необхідний момент аплікації нашого розуміння події на історичний час, на ту культуру, в якій здійснювалась ця подія. Аплікація у процесі розуміння історичних фактів має обов'язковий характер і за суттю є перед­умовою наукового підходу. Х.-Г. Гадамер вважав, що розумін­ня можливе тоді, коли ті, хто розуміють, включають у свою "гру" власні передумови. Така оцінка розуміння трансформу­вала прагнення герменевтики як наукової дисципліни. У зв'язку з цим герменевтика набуває ще більшої філософської значущості, стає вченням про людське буття, своєрідною філо­софською антропологією.

Отже, філософська герменевтика ставить багато цікавих проблем, які потребують подальшої розробки, поглиблення чи спростування. Основні дослідження цих проблем ще в майбут­ньому. Проте вже сьогодні можна констатувати: герменевтич-не вчення виявило певні свої риси, що яскраво відрізняють його від філософської класики. По-перше, воно чітко конста­тувало, що суб'єкт більш складний, ніж у розумінні його пред­ставниками класичної філософії. Зокрема він включає не тіль­ки свідомість, тобто те, що усвідомлює. Свідомість — це лише тонка плівка, яка вкриває більш глибокі шари людської су­б'єктивності. По-друге, протиставлення людини (суб'єкта) та світу (об'єкта) виправдане тільки у вузьких межах — для ме­тодологічних потреб класичного природознавства. Насправді людина занурена у світ, є його невід'ємною частиною. Буття людини — складова світового буття. Якщо це так, то опанува­ти і пізнати буття можна лише шляхом глибокого та всебічно­го вивчення людського світу. У прагненні подолати суб'єк­тивно-об'єктивний підхід герменевтика об'єднується з фено­менологією.

Філософія XX—XXI ст.

8.8. Феноменологія

Феноменологія (від "феномен", тобто "явище") — це один з напрямів сучасної філософської думки. Засновником його був німецький філософ Едмунд Гуссерль (1859—1938). Він наро­дився в Проснітце, у Моравії. Вивчав математику в Берліні, а потім — психологію у Відні. Був професором філософії в Ґет-тінґені та Фрейбурзі, Брейсгау, де і жив до кінця свого життя, потерпаючи від переживань та обмежень, пов'язаних з його єв­рейським походженням.

У XIX ст., і навіть раніше, термін "феноменологія" мав різні значення. Більшість учених розглядали феноменологію як описове дослідження, яке має передувати явищу, що вивчаєть­ся. Е. Гуссерль першим визначив феноменологію як нову філо­софію з притаманним їй методом, що становить фундамент науки.

Головна мета феноменології, на думку Е. Гуссерля, — по­будувати наукознавство, науку про науку, і розкрити життє­вий світ, світ повсякденного життя, звичайної думки, як осно­ву всього пізнання. Визначальним мотивом, що стимулює по­шуки, розпочаті засновником феноменології, було знаходжен­ня шляхів і засобів очищення свідомості від нашарувань, які затьмарюють розум. Життя людини у сучасному суспільстві не сприяє чистоті свідомості, тому необхідні спеціальні зусилля і особливі методи її досягнення. З огляду на це Е. Гуссерль за­пропонував побудувати феноменологію як строгу філософську науку, здатну розрубати вузли суперечностей, у яких, на його думку, заплуталася сучасна йому європейська наука. Віддале­ним зразком для нього стала робота Г. Гегеля "Феноменологія духу" (1807), у якій класик німецької філософії розглядав ета­пи дозрівання людської душі від наївно-дитячої свідомості до стадії зрілого духу. Згідно з Г. Гегелем, на шляху сходження до зрілості дух поетапно засвоює нові знання, інформацію тощо, і за рахунок цього все більше розвивається та мужніє.

На думку Е. Гуссерля, становлення свідомості має відбува­тися шляхом, протилежним гегелівському. Необхідно знайти

Тема 8

спосіб позбавлення від плутаної та суперечливої інформації, якою наповнене життя сучасного світу. Завдання феноменоло­гії, доводив Е. Гуссерль, полягає саме у розкритті змісту пред­метів, затемненого численними словами, різноманітними дум­ками та оцінками.

Е. Гуссерль вважав, що розпочинати вивчення світу і науки слід з дослідження свідомості, оскільки реальність осягається людьми лише через свідомість. Він не мав сумніву щодо існу­вання навколишнього світу і називав це "природною установ­кою", яка є безпосередньою впевненістю у тому, що існує об'єктивний світ і що ми здатні описувати хід матеріальних процесів, тобто мати власний досвід. У праці "Логічні дослі­дження" (1900—1901) він писав так: "Поміж світом і відповід­но істинами, що мають власну значущість, нашими пізнаваль­ними актами існує гармонія. Без сумніву, наше пізнання спря­моване саме на світ. Якщо пізнання здійснюється в такий спосіб, то і наш досвід своїми власними засобами досягає тієї самої мети. Але тоді і світ, що постає в такій однозначній фор­мі, має об'єктивну правомочність, він є чимось само собою зро­зумілим"¹.

Е. Гуссерль доводив, що людина у своїй діяльності, як тео­ретичній, так і практичній, "наївна", вона не бачить тих "зміс­тів", які сама вносить в усвідомлені нею предмети. Людина вважає, підкреслював він, що пізнає об'єкти як дещо незалеж­не від свідомості, своєї та інших людей, але насправді це не об'єкти, а "предмети" (те, що перед очима), іншими словами, об'єкти, в які я вношу певні змісти — "олюднені об'єкти", або дані нам у свідомості. Важливо відрізняти "чисту свідомість" і те, що поза нею, тобто власне об'єкти. До виникнення всіх наук та теорій існував яшттєвий світ — наївне повсякденне життя, яке і є джерелом усіх теорій та понять науки. Зосередившись на предметах зовнішнього світу, вважають представники фе­номенології, свідомість неминуче потрапляє у полон ілюзій, для неї стає неможливим неупереджений, тверезий погляд на світ та на самого суб'єкта пізнання. Проте трагедія в тому і по-

¹ Гуссерль 9. Логическиеисслодования / 9. Гуссерль. — СПб., 1909. Т. 1. — С. 101.

Філософія XX—XXI ст.

лягає, що ми цього не розуміємо. Ми думаємо, що досліджуємо первинне буття поза свідомістю, а насправді маємо справу з вторинними утвореннями "життєвого світу" і з них черпаємо поняття науки. Причиною цього є інтенціональність (спрямо­ваність) свідомості, яка визначається її типом, наприклад, сприйняття означає, що щось сприймають, мислення — що про щось думають, почуття ненависті — що щось ненавидять. Головним в інтенціональності постає момент співвідношення свідомості з об'єктом. Ця інтенціональність завжди присутня в акті свідомості незалежно від того, існує об'єкт, чи він видума­ний або абсурдний.

Отже, розглядаючи смисл поняття "інтенціональність", Е. Гуссерль виділяє у свідомості її предметний аспект і називає його поемою. Цей аспект не дорівнює самому предмету, що ві­дображається свідомістю. "Рослина моєї свідомості, — під­креслював Е. Гуссерль, — не рівнозначна самій рослині як предмету навколишнього світу". Сприйняття окремого пред­мета складається із серії сприйняттів, поєднаних у ціле актив­ною синтезуючою діяльністю самої свідомості, яка і забезпечує цілісність сприйняття предмета. Отже, в інтенціональному аналізі, крім предметних аспектів, міститься ще і сам акт сві­домості в тій чи іншій формі, який Е. Гуссерль називає ноези-сом. Єдність ноеми та ноезису визначається синтезуючою ді­яльністю свідомості, завдяки чому цілісність предмета забез­печується цілісністю свідомості.

Е. Гуссерль та його прихильники виділяють у свідомості низку прошарків залежно від інтенціональності. Вона може бути спрямована виключно на предмети зовнішнього світу. Ця спрямованість свідомості утворює її первинний шар. У такому вигляді свідомість є не що інше, як потік вражень. Проте свідо­мість здатна переорієнтовуватися на себе, тоді враження стають об'єктом її уваги, і виникає другий рівень — рівень рефлексії. Інтенціональність свідомості свідчить, що свідомість є феноме­ном (звідси і назва філософського напряму), який може як при­ховувати, так і розкривати людське "Я", що стоїть за ним. Саме тому феноменологія ґрунтується на розрізненні свідомості та її суб'єкта — того, хто цю свідомість спрямовує. Іншими слова-

Тема 8

ми, людське "Я" не зводиться до свідомості в цілому, як це було, наприклад, у філософському вченні Р. Декарта.

Отже, феноменологічна теза щодо нетотожності суб'єкта та його свідомості спрямована на те, щоб усунути можливість об­ману та самообману, коли суб'єкт сприймає свою свідомість за самого себе. Насправді, суб'єкт — власник свідомості, або гли­бинне "Я" свідомості є "інтенціональним полюсом" — центром, де народжуються наміри. Він здійснює управління свідомістю, спрямовуючи її на ті чи інші об'єкти. Саме в такому плані роз­різняються свідомість та її власник. Разом з тим, "Я" поза ме­жами свідомості не є чимось темним і непізнаваним. Для його пізнання непридатні методи, що є загальновизнаними в нау­ках, які базуються на суб'єктно-об'єктному підході. Власне "Я" (як і "Я" іншого) неможливо пізнати на основі ставлення до нього як до зовнішнього об'єкта, адже неможливо винести себе за дужки відносно самого себе. Тут необхідні особливі під­ходи.

На шляху до розуміння "Я", який одночасно відкриває мож­ливості для неупередженого пізнання світу, особливе місце відводиться процедурі, що отримала назву "феноменологічна редукція". Термін "редукція" {букв, "зведення, зменшення") пов'язаний з очищенням свідомості від предметного змісту, пе­реходом від розгляду конкретних предметів до аналізу їх чис­тої сутності. Результатом цієї процедури є умовне винесення всього предметного змісту свідомості "за дужки". Свідомість очищається, стає, за термінологією Е. Гуссерля, чистою свідо­містю. Вона зберігається лише в тих своїх якостях, які прита­манні свідомості всіх людей чи людині як абстрактному пред­ставнику людського роду. Поняття абстрактного представника людського роду Е. Гуссерль, як і І. Кант, називав трансценден­тальним суб'єктом. Процедура редукції саме і полягає в мисле-ному ототожненні себе з трансцендентальним суб'єктом. Інак­ше кажучи, чиста свідомість — це свідомість, яка досягла усві­домлення себе як загального для всіх людей, як загальнолюдсь кої свідомості. її змістом є внутрішні закономірності, принци­пи та механізми свого функціонування.

Розглядаючи свідомість як сукупність сутностей, Е. Гус­серль розуміє її як потік, як непорушну цілісність. Свідомість

Філософія XX—XXI ст.

у нього має вигляд потоку переживань, елементами якого є фе­номени. Ці феномени теж становлять певну цілісність, що має самостійну та складну структуру. Зрозуміти феномен як ціліс­ність можливо лише у випадку осягнення його за допомогою інтуїції. Цього можна досягнути, не описуючи зовні, а "пере­живши", тобто безпосередньо занурившись у потік свідомості. При цьому здійснюється ініціативне, безпосереднє, суто умо­глядне розуміння його сутності. Феноменологічний метод саме і полягає в тому, щоб безпосередньо злитися з потоком свідо­мості.

Досягнувши чистоти свідомості, суб'єкт отримує можли­вість неупередженого погляду на світ і на самого себе. Він опи­няється перед відчиненими дверима "в дім", у якому прихову­ються глибини "Я" суб'єкта, а ззовні відкривається ясний го­ризонт просторів зовнішнього світу.

Отже, феноменологічна редукція — операція попереднього характеру. Вона передує тому, що повинно розкритися потім. Проте значення її не обмежене окремим етапом, окремим епі­зодом. Суб'єкт постійно має її на увазі, перебуваючи в стані протистояння процесу затьмарення свідомості, яким супрово­джується наповнення її предметним змістом. Для того щоб ре­дукція відбулася і була відтворюваною, слід відмовитися від суджень, оскільки вважається, що відмова не лише на їх зов­нішнє винесення, а й для самого себе, "отвережує" та мобілізує суб'єкта. Заборона на судження є важливою складовою редук­ції. Е. Гуссерль називає її терміном "епохе": "...феноменологіч­не епохе... дає мені можливість бути вільним від використання будь-яких суджень, що стосуються просторово-часового існу­вання світу"¹.

Феноменологія не прагне обґрунтовувати тезу про принци­пову непізнаваність людини та світу, за що їй часто докоряли радянські автори. Навпаки, вона спрямована на знаходження нових шляхів пізнання. Ці шляхи виявляються нею через ме­тоди більш витончені, ніж методи, притаманні філософській класиці. Феноменологія є своєрідною переорієнтацією філо-

¹ Гуссерль 9. Логические исследования / 3. Гуссерль. — СПб., 1909. — Т. 1. — С. 101.

Тема 8

Філософія XX—XXI ст.

софського погляду. З позицій, що обґрунтовуються нею, люди можуть пізнавати сутнє тільки завдяки розумінню самого себе, осягнення самої людини. Поглиблення розуміння самого себе досягається через розуміння культури, вивчення її творів. Саме різноманітні твори культури і є тими феноменами, що трактуються феноменологією. З цієї причини змістовний ана­ліз творів мистецтва та літератури, а також усіх інших свід­чень культури є, за феноменологічним підходом, найбільш продуктивним і за своєю суттю єдиним шляхом пізнання. Для того щоб скласти правильне уявлення про якесь питання, не­обхідно подивитися, як це питання ставилося в історії культу­ри, познайомитися з відповідним матеріалом та зуміти описа­ти його.

Феноменолог свідомо утримується від суджень, оскільки прекрасно бачить, що світ і без того наповнений суперечливи­ми оцінками та думками, які сприймаються як малозначущі вже тому, що їх багато. Додання до них нових суджень лише множить суспільний хаос і плутанину в розумі людей. Сучасна ситуація багато в чому подібна до тієї, що була характерною для пізнього періоду Стародавньої Греції — часу занепаду ан­тичної культури. Сумісне існування та боротьба суперечливих теорій і поглядів настільки ускладнили спілкування людей, що розраховувати на розуміння між ними стало майже немож­ливо. Невипадково деякі філософи тієї епохи пропонували вза­галі відмовитися від користування мовою і мовчати, або гавка­ти по-собачому. Ці філософи називали себе кініками. Відомий Діоген-кінік (який, згідно з легендою, жив у бочці) — пред­ставник цього напряму. Феноменологія, звичайно, не йде шля­хом, запропонованим кініками. Проте запозичення Е. Гуссер-лем античного терміна "епохе" є показовим. Згідно з феноме­нологією епохе водночас не рівнозначне вимозі мовчати або приховувати власну думку. Необхідно знайти спосіб вислови­ти її. Для того щоб не замутити свою і чужу свідомість, феноме­нолог прагне не судити, а розповідати, описувати.

Описуючи культуру, що вивчається, слід прагнути точності і повноти, а не оцінки. Феноменологічний опис — це опис, ав­тор якого принципово утримується від оціночних суджень від­носно об'єкта опису. Якщо опис буде точним і повним, охопить

максимальну кількість свідчень, то оцінка з логічною необхід­ністю виникне з опису. Сучасна цивілізована людина не може відкинути, не брати до уваги створене попередніми покоління­ми. Власне судження вона має ґрунтовно аргументувати лише шляхом усвідомлення накопиченого.

Отже, феноменологія здійснила і продовжує робити вели­кий внесок у дослідження сутності, змісту та структури свідо­мості. Це нове начало у філософії, перехід від конструктивізму та ірраціоналізму до можливості рефлексивного дослідження різноманітних видів людського досвіду. їй належить також правильна постановка питання про зв'язок філософії і кон­кретних наук з фундаментальними сферами практичної діяль­ності людини та суспільства. Методи феноменології мають великий вплив на становлення сучасної філософської думки, зокрема на розвиток екзистенціалізму, герменевтики, аналі­тичної філософії тощо.

Такими є найбільш поширені напрями, течії та школи у фі­лософії XX—XXI ст. їх різноманітність і неоднозначність — наслідок складності і суперечливості сучасного природного та соціального буття. Філософський пошук шляхів подальшого розвитку людини і суспільства триває.

8.9. Релігійна філософія

Релігія в сучасній Україні переживає своєрідний ренесанс. У державі відроджуються конфесії, відбудовуються зруйнова­ні і будуються нові храмові та інші культові споруди; в індиві­дуальній і суспільній свідомості людей все глибше утверджу­ється розуміння релігії як феномену загальнолюдської культу­ри та ефективного духовного засобу морального становлення і виховання особистості; право громадян на свободу совісті на­було не тільки конституційного закріплення, а й справжньої реалізації через сформовані механізми.

Разом з тим, релігійне відродження в державі відбувається не без проблем. Усе ще складними залишаються міжконфесій­ні суперечності, які час від часу загострюються. Важко пере-

Тема 8

борюються стереотипи неприйняття релігії, "подвійних стан­дартів" у ставленні до неї, коли її використовують лише як за­сіб для досягнення бажаного результату; все ще мають місце спроби політизації релігії, спекуляції на її канонічних вну­трішніх розбіжностях. Усі ці та інші не менш суттєві обстави­ни зумовлюють зростання інтересу до дослідження релігії, її історії та функціонування в Україні з боку вітчизняних філо­софів, соціологів, політологів, правознавців, представників ін­ших галузей гуманітарного знання. Ці дослідження значно до­повнюють світоглядний і методологічний арсенал релігієзнав­ства, вивчення якого нині стало частиною навчального проце­су у вищій піколі.