Тема 5 філософія нового часу 6 page

¹ Маркс К. Соч. / К. Маркс, Ф. Знгельс. — М.: Политиздат, 1987. -Т. 19. — С. 13.

7.3. Висновки

Марксистська філософія з моменту свого виникнення і до­тепер сприймалась і сприймається в суспільстві неоднозначно. Відомо, що К. Маркс і Ф. Енгельс створили філософію, основні ідеї якої можна висловити такими постулатами і висновками.

• По-перше, у марксистській філософії вперше представ­лено дійсний об'єкт філософії: природа і сутність людини, при­рода і сутність світу, взаємовідносини в системі "Людина — Світ".

• По-друге, в умовах переважання в науці XVIII—XIX ст. механістичного природознавства, а в теоретичній суспільній свідомості — ідеалістичного світогляду, К. Маркс і Ф. Енгельс створили діалектико-матеріалістичну філософію. Водночас по­передні філософські теорії не були ними просто відкинуті. Вони їх ретельно досліджували. Результатом став синтез метафізич­ного матеріалізму та ідеалістичної діалектики в діалектично­му матеріалізмі. Марксистська філософія виникла як пряме і безпосереднє продовження філософських вчень минулого, осо­бливо Г. Гегеля і Л. Фейєрбаха.

• По-третє, марксистська філософія вперше стала не лише теоретичним світоглядом, а й методологічною основою науко-вого пізнання і практичної дії. У розроблених і розвинутих К. Марксом і Ф. Енгельсом принципах, законах, категоріях, елементах і методах матеріалістичної діалектики втілені най-значніші досягнення попередньої філософської думки і міс­тяться необмежені евристичні можливості на перспективу в різних її вимірах.

• По-четверте, К. Маркс і Ф. Енгельс поширили діалектич­ний матеріалізм на пізнання людського суспільства, що дало їм можливість відкрити матеріалістичне розуміння історії, створити вчення про суспільно-економічні формації, вивчати розвиток суспільства як природно-історичний, закономірний процес, у якому можливі й наукове управління, і наукове пе­редбачення та прогнозування; розробити реальне співвідно­шення між історичною необхідністю і свободою, історичним

Тема 7

детермінізмом і суб'єктивним фактором, економікою і політи­кою, економікою, політикою та ідеологією тощо.

• По-п'яте, К. Маркс і Ф. Енгельс вперше здійснили діалектико-матеріалістичний аналіз досягнень сучасного їм природознавства, заклали основи нового філософського знан­ня — філософських питань природничих наук (фізики, мате­матики, біології, кібернетики, фізіології, медицини тощо), створили методологію науки, застосування якої сприяє і сучас­ним великим науковим відкриттям. Ця теза визнається сами­ми природознавцями. Добре відома думка А. Ейнштейна про те, що знання діалектики та методології сьогодні фізику необ­хідні не менше, ніж володіння змістом теоретичних проблем за своїм фахом. Двісті років тому у вчених сформувалось переко­нання, що мінс органічними та неорганічними сполуками ле­жить непереборна прірва. Для такої думки були певні засади: відомі на той час органічні сполуки утворювались живими ор­ганізмами, іншими способами їх отримати не вдавалося; влас­тивості органічних сполук були іншими, ніж у неорганічних речовин. Але після того, як зі звичайних елементів та їх спо­лучень було синтезовано першу органічну сполуку — сечови­ну, міф про дві різні сутності, про різну природу органічної та неорганічної речовини зник, виникла хімія вуглецю, чи орга­нічна хімія. її поява — одне з яскравих свідчень єдності мате­ріального світу, правильності висновків матеріалістичної діа­лектики.

Однак ці та інші досягнення марксистської філософії не да­ють жодних підстав для абсолютизації її ролі та значення, ого­лошення її найбільш досконалим вченням, вершиною всієї фі­лософської думки. Проти таких оцінок повстає сама суть цієї філософії — діалектичний матеріалізм, оскільки для діалек­тичної філософії немає нічого постійного, застиглого, незмін­ного, раз і назавжди даного. Переважання їх у недавній історії було зумовлено діяльністю тоталітарних командно-адміні­стративних політичних систем у колишньому СРСР та деяких інших країнах, що дозволяли лише такі думки, які відповіда­ли їх інтересам, коли філософію було перетворено на служни­цю політики, а філософи немов забули про своє справжнє при­значення, переважно коментуючи політичні рішення та ви-

Марксистська філософія

словлювання політичних лідерів у схвалених владою аспектах. Слід особливо підкреслити ту сумну обставину, що в офіційній ідеології і політиці істинний марксизм визнавався здебільшого лише на словах. Насправді проводився перекручений марк­сизм і навіть антимарксизм, а діалектична філософія заміню­валася метафізичною, діалектика — догматизмом, еклектиз­мом і софістикою.

Оцінку марксистській філософії, як і будь-якій іншій, дає саме життя, реальна суспільно-історична практика, що є кри­терієм істини. Однак необхідні й серйозні її теоретичні дослі­дження та узагальнення. Лише на їх основі можливі реальні етичні відповіді на численні запитання не одного покоління людей у багатьох країнах світу з приводу комунізму, що не від­бувся. Необхідні ці дослідження і для визначення тенденцій і напрямів розвитку сучасної філософської думки в нашій краї­ні та за кордоном. Напевне, ця величезна робота ще попереду.

Видається, політизація марксистської філософії за часів сталінізму і постсталінізму мала основу в ній самій. К. Маркс і Ф. Енгельс від самого початку поставили свою філософію на службу пролетаріату, його боротьбі за комунізм. Вони назвали себе практичними матеріалістами, тобто комуністами, для яких "уся справа полягає в тому, щоб революціонізувати існу­ючий світ, щоб практично виступити проти існуючого стану речей і змінити його"¹.

Духовною зброєю цієї боротьби пролетаріату, результатом якої, на їхню думку, мало стати встановлення його диктатури і, після цього, побудова комунізму, вони вважали свою філосо­фію. Оскільки будь-яка боротьба за владу є політичною (теж марксистська теза), остільки політична спрямованість цієї фі­лософії очевидна. Однак цей висновок не був і не міг бути при­чиною крайньої політизації марксистської філософії у XX ст.

Філософія і політика завжди взаємопов'язані. Філософська і політична свідомість — дві грані єдиного цілого, тобто світо­гляду індивідів, соціальних груп і верств, класів, суспільства. Спрямованість філософії К. Маркса і Ф. Енгельса на політику лише одного класу пояснюється суспільно-історичними умова-

¹ Маркс Е. Соч. / К. Маркс, Ф. Знгельс. — М.: Политиздат, 1987. Т. 3. — С. 42.

Тема 7

ми середини XIX ст., коли вона створювалася. Істина завжди конкретна. Абстрактних істин не буває. Філософія завжди була, є і буде теоретичним відображенням і втіленням своєї епохи. Марксистська філософія формувалася, коли в суспільне життя енергійно укорінювався капіталізм із його промисло­вим виробництвом. Продуктом капіталізму став робітничий клас. Саме життя показувало тоді дослідникам ту об'єктивну закономірність, що разом із масштабністю промислового ви­робництва та його удосконаленням збільшується чисельність робітничого класу і зростають його якісні характеристики, а провідною прогресивною тенденцією розвитку суспільства стає перетворення на працюючих усіх його членів, що, у свою чер­гу, призводить до відмирання суспільних класів і держави. Звідси висновки цієї філософії про тотожність інтересів робіт­ничого класу і загальнолюдських інтересів та про всесвітньо-історичну місію пролетаріату бути могильником капіталізму і творцем комунізму.

Не знали К. Маркс і Ф. Енгельс, та й не могли знати, що тільки в першій половині XX ст. людство буде вкинуте у дві криваві світові війни та ще і в численні громадянські, національно-визвольні та інші війни і збройні конфлікти, що у 80-ті роки цього століття світ буде поставлений на межу ядер­ної катастрофи, що у світі відбудуться такі якісні економічні і соціально-політичні зміни, які призведуть до соціалістичної революції в Росії, а потім і в деяких інших країнах; що у вели­чезній країні — Радянському Союзі буде побудовано соціалізм, але казармений, тоталітарний, деспотичний, а за його образом і подобою — у деяких країнах Європи, Азії, Латинської Амери­ки. Не могли вони знати і про те, що в конкретних історичних умовах другої половини XX ст. робітничий клас у розвинутих капіталістичних країнах буде інтегрований у "середні вер­стви", а тому їхній висновок про його історичну місію виявить­ся нежиттєвим.

Не витримали перевірки часом і багато інших ідей та вис­новків марксизму та його філософії. І в цьому немає нічого не­звичайного. Не всі вчення минулого і дані науки цілком під­тверджуються суспільною практикою. Незвичайним для філо­софського світогляду XX ст. є лише прагнення оголосити одну

Марксистська філософія

філософську систему єдино правильною, та ще й в усіх її аспек­тах, причому на всю наступну людську історію, а теоретичне осмислення нових суспільних процесів і. нових даних науки за­мінити прилаштуванням до застарілих положень попередньої філософії. Те, що це сталося з марксистською філософією — провина не її творців (К. Маркса, Ф. Енгельса, їхніх соратни­ків), а наступних інтерпретаторів від філософії і політики.

Філософія К. Маркса і Ф. Енгельса суперечлива. З одного боку, своєю діалектико-матеріалістичною сутністю вона рішу­че відхиляла будь-які світоглядні абсолютизації, однак, з ін­шого боку, ставала на шлях абсолютизації, особливо при ви­користанні її як теоретичної і методологічної бази для вирі­шення конкретних проблем життєдіяльності людини і суспільства. Наприклад, усунення експлуатації людини люди­ною і побудову комунізму К. Маркс і Ф. Енгельс пов'язували зі знищенням приватної власності на засоби виробництва і вста­новленням суспільної власності. Цей висновок не був їхнім від­криттям, він розглядався у філософії ще з часів античності. Од­нак, на відміну від попередників і багатьох своїх сучасників, вони показали шлях вирішення цього завдання — соціальна революція пролетаріату. Разом з тим їхня філософія, із сучас­них позицій, виключала будь-яку можливість знищення при­ватної власності. Приватна і суспільна форми власності — діа­лектичні протилежності. Але вони й тотожні, тобто не існують одна без одної і сприймають одна одну так, що суспільна форма власності є певною мірою приватна, а приватна — певною мі­рою суспільна. Сама власність, як відношення людей до засо­бів виробництва, не може бути нічим іншим, крім єдності в різ­номанітності своїх форм, кожна з яких, у свою чергу, не може не бути певною взаємодією приватного і суспільного. Отже, жодна соціальна революція не може знищити таких форм влас­ності, що об'єктивно виникають й існують, як і не може зни­щити власність взагалі. Вона може лише політичними засоба­ми тимчасово, до появи необхідних об'єктивних економічних передумов, визначити статус одних форм власності відносно інших, ліквідувати лише панування одних форм над іншими, наприклад переважання приватної над суспільною. Загальною

Тема 7

Марксистська філософія

об'єктивною тенденцією взаємозв'язку форм власності є їх від­носний паритет. Сама ця тенденція зумовлена прогресивним розвитком продуктивних сил і виробничих відносин, способу виробництва в цілому. Людство, як справедливо підкреслюва­ли К. Маркс і Ф. Енгельс, має ставити лише такі завдання, які можливо розв'язати. Перерозподіл форм власності у СРСР та в інших колишніх соціалістичних країнах в інтересах лише су­спільної, що її трактували як загальнонародну, методами на­ціоналізації і навіть експропріації, був актом насильства, і тому із самого початку приреченим.

На жаль, цього висновку прогресивна філософська думка дійшла лише в наш час. Людству, можливо, пощастило б об­минути багато горя і потрясінь, якби вчасно його зробили К. Маркс і Ф. Енгельс, тому що їхня філософія стала керівни­цтвом до дії для багатьох мільйонів людей.

Абсолютизація ролі суспільної чи приватної власності в житті суспільства (залежно від етапів його розвитку) стала основою для інших абсолютизацій у практичних рекомендаці­ях К. Маркса і Ф. Енгельса: лише робітничий клас може ство­рити справедливе суспільство, лише комуністична партія може керувати цим процесом, лише диктатура пролетаріату може бути державою перехідного періоду до соціалізму, лише соціа­лістична революція визволить людство від експлуатації і гно­блення. У наступні періоди історії абсолютизація цих ідей ста­ла провідним принципом мислення і дій цілих держав і наро­дів: або буржуазна, або соціалістична ідеологія — третього не дано, отже, хто не з нами — той проти нас; тільки КПРС може бути керівником і натхненником радянського народу; лише радянська модель соціалізму є єдино правильною і науковою; лише радянський спосіб життя відповідає потребам, інтересам та ідеалам людей і т. ін.

Істинно наукова оцінка марксизму і його філософії ще буде надана. При вивченні та дослідженні філософії К. Маркса і Ф. Енгельса для наших сучасників є надзвичайно актуальним бачити її досягнення й обмеженість, відрізняти марксизм від антимарксизму, здобувати уроки з історичної практики марк­систського світогляду і його антиподів для того, щоб сприяти

подоланню стереотипів і догм, які склались в індивідуальній і суспільній свідомості, утверджувати творчість у пізнавальній і навчальній діяльності.

Марксистська філософія — суттєвий спадкоємний етап іс­торії філософської думки. Вона вже відбулася. Скасувати її не­можливо, піддати забуттю — безперспективно й недоцільно, адже світогляд людей формується і вдосконалюється як послі­довний процес із утриманням у новому мисленні всього пози­тивного з попереднього та з усуненням із нього застарілого і не­гативного. Подальші здобутки у галузі філософії звичайно бу­дуть певною мірою результатом вирішення багатьох проблем, уперше висунутих філософією Маркса й Енгельса.

Контрольні запитання і завдання

1. Який філософський, політичний і соціальний зміст по­няття "марксизм"?

2. Які праці К. Маркса і Ф. Енгельса вам відомі?

3. Які соціальні процеси відображає категорія "відчу­ження"?

4. Які природничо-наукові, соціально-політичні та теоре­тичні передумови зумовили формування і поширення марк­систської філософії?

5. Що таке діалектичний матеріалізм?

6. Що таке історичний матеріалізм?

7. У чому суть учення марксистської філософії про су­спільно-економічні формації?

8. Який зміст марксистська філософія вкладає у поняття "матеріалістичне розуміння історії"?

9. Як у марксистській філософії співвідносяться категорії "суспільне буття", "виробничі відносини", "базис"?

10. Що є змістом марксистської теорії соціальної рево-л юнії?

Філософія XX—XXI ст.

Тема 8 ФІЛОСОФІЯ ХХ-ХХІ ст.

Наприкінці XX — на початку XXI ст. людство опинилося на порозі великих змін. Вже сьогодні можна простежити деякі майбутні контури розвитку світової цивілізації: небачені мож­ливості інформаційних технологій, нові способи комунікацій, прискорену інтеграцію світу і його різноманітність. Перед коленою країною постала проблема вибору: як увійти в майбут­ню цивілізацію і зайняти в ній гідне місце, забезпечити вищі якість життя і розвиток особистості? Вибір шляху розвитку завжди передбачає визначення певних світоглядних орієнти­рів, у формуванні яких важливу роль відіграє філософське мислення. Кардинальним соціальним змінам, як правило, пе­редує напружений філософський пошук, спрямований на ви­явлення глибинного сенсу людського буття і його цінностей.

Чим вищий рівень історичного розвитку і чим нагальнішим є вирішення суспільних проблем, тим відповідальнішою стає роль філософії. Вона становить світоглядну і методологічну основу пошуку засобів і напрямів руху до майбутнього, роз­криває соціальні риси найбільших ускладнень, попереджує про небезпечну ілюзію недооцінки складнощів соціальних пе-

ретворень. Нині в центрі філософії стоять проблемні ситуації, породжені людською цивілізацією у XX ст.

По-перше, проблема виживання і збереження людства в ядерну епоху. Сьогодні відвернення ядерного самогубства ста­ло ціннісною установкою, з якою мають порівнюватися будь-які програми організації та перебудови суспільного життя.

По-друге, глобальні екологічні проблеми і зумовлена ними необхідність радикальних змін у ставленні людей до природно­го середовища. Для сучасної філософської свідомості стало ві­рогідним те, що головні аспекти людського буття — існування людини як частини природи і як діяльної істоти, котра пере­творює природу, перебувають у діалектично суперечливій за­лежності. У наш час ця суперечність набула конфліктного ха­рактеру, оскільки сучасний техногенний тиск на природу ство­рює небезпеку виродження біосфери, а отже, загрожує і людству.

По-третє, внаслідок прискорення соціального розвитку в XX ст. надзвичайно гостро постала проблема людських кому­нікацій, спілкування, подолання відчуження людини від по­роджених нею соціальних організмів. Ускладнення соціаль­них процесів і розширення поля людських комунікацій часто спричинює посилення стресових навантажень, дегуманізацію соціальних зв'язків.

Ці та інші життєві проблеми сучасності мають світоглядний характер, і тому трансформуються в постановку філософських питань, які кожна епоха по-своєму формулює і вирішує: пи­тання сенсу людського буття, призначення людини, проблеми волі, справедливості, моралі. Ніколи в минулому людина не володіла такими знаннями, не була настільки технічно озброє­ною і могутньою, як зараз, але ніколи вона не була настільки вразливою і розгубленою перед глобальними і локальними про­блемами.

Така суперечність і складність буття людини і суспільства у XX ст. зумовили велику різноманітність філософських напря­мів, течій і шкіл.

На 1890—1920 рр. припадає розквіт неокантіанства — фі­лософського напряму, який сформувався під гаслом "Назад до Канта". Його представники основним досягненням кантівської

Тема 8

філософії вважали обґрунтування форм наочного споглядання і міркування як функцій суб'єкта, що пізнає, а головною по­милкою — визнання об'єктивності "речі в собі".

Приблизно в той самий час склалося і неогегельянство — ще один філософський напрям, для якого характерним було прагнення до цілісного світогляду на засадах оновлення інтер­претації філософії Г. Регеля. Найвидатніші представники нео-гегельянства: німецький філософ Р. Кронер, італійський — Б. Кроче, англійський — Ф. Бредлі, американський — Дж. Ройс, французький — Ж. Іпполіт.

У філософії XX—XXI ст. значного поширення набули різно­манітні ірраціоналістські течії. їх представники вперше в іс­торії філософської думки взялися за дослідження ролі несвідо­мого в людині: інстинктів, емоційної сфери, волі, інтуїції. За­сновником ірраціоналізму вважається німецький філософ Артур Шопенгауер. У своєму головному творі "Світ як воля й уявлення" він оголосив сутністю світу вільну волю, і цим про­тиставив однобічність раціоналізму однобічності волюнтариз­му. Останній надалі розвинувся у вченні німецького філософа Ф. Ніцше. У центр своєї філософії він поставив волю до влади, оголосивши її критерієм значущості всіх явищ і процесів. За Ф. Ніцше, добре все те, що закріплює свідомість влади, саму владу, а погане — те, що випливає з людської слабкості.

Засновником інтуїтивістської концепції у філософії є французький філософ Анрі Бергсон. Інтуїція, за А. Бергсоном, — не поняття, а безпосереднє осягнення істини, в якому акт пізнання збігається з актом, що породжує дійсність.

Філософію історії з позицій ірраціоналізму досліджував ні­мецький філософ Освальд Шпенглер. Він зобразив історію людства як процес, що розпадається на незалежні, неповторні, замкнені, циклічні культури, особливі надорганізми, які ма­ють індивідуальну долю і переяшвають періоди виникнення, розквіту і занепаду.

Застосування психологічного вчення австрійського нев­ропатолога Зігмунда Фрєйда до пояснення явищ культури, процесів творчості і суспільства в цілому стало центром фі­лософського аналізу ще однієї ірраціоналістської течії — неофрейдизму. Неофрейдизм тлумачить психічні норми як

Філософія XX—XXI ст.

пристосування особистості до соціального середовища, а будь- яке порушення соціальної ідентичності — як патологію.

Основними напрямами у філософії XX—XXI ст. стали нео­позитивізм, екзистенціалізм і неотомізм.

Неопозитивізм виник і розвивається як філософія, що пре­тендує на аналіз і вирішення актуальних методологічних про­блем, висунутих розвитком сучасної науки. Однак як нова форма позитивізму він поділяє вихідні принципи позитивізму і заперечує у зв'язку з цим можливість філософії як теоретич­ного пізнання, а єдино можливим визнає тільки спеціально-наукове знання.

Головна тема екзистенціалізму — людське існування, доля особистості в сучасному світі, віра і зневіра, втрата і знахо­дження сенсу життя. Цей напрям у філософії виражає духовну ситуацію епохи, її суперечності й соціальні хвороби, намага­ється знайти нові шляхи і засоби їх подолання.

Філософія неотомізму претендує на універсалізм, синтез віри і розуму, умогляду й емпірії, споглядання і практицизму, індивідуалізму і соборності. Цей синтез вона здійснює на жор­сткій догматичній основі, яка визначається незаперечністю і загальнообов'язковістю для філософії божественного одкро­вення. Головну мету філософії неотомізм вбачає у раціонально­му розкритті і виправданні положень теології. Світ постає в неотомізмі як створений Богом і розчленований на низку сту­пенів, співвідношення між якими описується на основі вдоско­налених середньовічним схоластом Фомою Аквінським Аріс-тотелівських моделей.

Без перебільшення можна стверджувати, що найбільш по­ширенню і впливовою у XX ст. була марксистська філософія. У протиборстві та в полеміці з нею склалося багато сучасних філософських напрямів, течій і шкіл. Тривалий час марксист­ська філософія, особливо з боку своїх найбільш ідеологізова-них і політизованих представників, вважалася володаркою не­заперечних істин. Упродовж останніх років у ній відбувається активний процес оновлення щодо її визнання частиною світо­вої філософської думки, її специфічною складовою. Вона все більше вдається до творчого діалогу і дискусій з іншими шко­лами у філософії.

Тема 8

8.1. Неокантіанство

Неокантіанство — напрям у філософії, виникнення якого мало подвійну обумовленість. З одного боку, неокантіанство було породженням соціально-історичних умов, що склалися в Європі, перш за все у Німеччині, у 60-х роках XIX ст. З іншого боку, воно формувалося під впливом деяких тенденцій, харак­терних для розвитку природознавства тієї самої епохи та його методології.

Це був час наростання робітничого руху, створення соціал-демократичних партій, всебічного визнання і поширення рево­люційної теорії пролетаріату — марксизму. Неокантіанство склалося як альтернатива марксизму, як теоретичне обґрунту­вання політики німецької ліберальної буржуазії, що полягала у визнанні законності робітничого руху і прагненні спрямува­ти його на мирний шлях, який виключав би можливість рево­люції. Для обґрунтування такої політики найбільш зручним тоді було вчення Канта, згідно з яким "всезагальний правовий стан" вважався соціальним ідеалом і, разом з тим, фактично заперечувалася практична дія для його досягнення.

У той час Німеччина перетворювалася на країну з високим рівнем розвитку промисловості, засобів зв'язку, техніки, та відповідно природничих і технічних наук з їх експерименталь­ними методами, засобами дедукції та індукції, гіпотезами, принципами, теоріями. Розвиток цих наук висунув багато но­вих питань, відповіді на які могла дати тільки філософія. Пере­вага надавалася філософії Канта, оскільки, згідно з уявлення­ми натуралістів середини XIX ст., І. Кант був останнім з вели­ких німецьких філософів, який володів усім сучасним змістом точних природознавчих наук і високо цінував цей зміст.

За таких умов філософія Канта (з виправленнями, що відпо­відали особливостям нової епохи) у вигляді неокантіанства стала панівною в Німеччині принаймні на півстоліття. В умо­вах швидких успіхів природознавства неокантіанство визнава­ло його актуальність, загальне значення та необхідність науко­вих понять і законів, але відповідно до свого агностицизму не

Філософія XX—XXI ст.

допускало матеріалістичних висновків з даних природничих наук і відводило почесне місце релігійній вірі. Такими поста­ють соціальні і гносеологічні передумови виникнення неокан­тіанства.

Вперше заклик "Назад до Канта-" висунув німецький філо­соф Отто Лібман (1840— 1914). Цей заклик підтримали бага­то філософів і природознавців. У результаті склалися дві шко­ли неокантіанства: марбурзька (за назвою міста, в якому зна­ходився центр школи) і фрейбурзька (або баденська, пів­денно-західна школа).

Філософи марбурзької школи зробили спробу створити осно­ви такої філософської системи, яка б свідомо спиралася на де­які ідеї вчення Канта і враховувала важливі зміни у філософ­ській свідомості, що відбулися в останній чверті XIX і на почат­ку XX ст. Представники цієї школи головним завданням фі­лософії вважали дослідження процесу наукового пізнання. Філософія мала бути, на їх думку, свого роду наукою про науку, науковченням. Інше завдання філософії вони вбачали у дослі­дженні логічних засад духовної діяльності людини в її основних формах: пізнавальній (теоретичній діяльності, практичній у кантівському сенсі, тобто діяльності практичного розуму, пере­важно моральній діяльності), художній, естетичній. Отже, марбургці намагалися дослідити логічні основи функціонуван­ня трьох здатностей людського духу: мислення, волі і почуття. Зразком були математика і математизоване природознав­ство, переважно фізика. На межі XIX—XX ст. математика пе­ретворилася на основний метод теоретичного дослідження. Якщо раніше спочатку виявлявся який-небудь факт, а потім він математично обґрунтовувався, то тепер математичні розра­хунки частіше стали випереджати досвід, так що вчений спо­чатку знаходив певну формулу або математичну величину, а потім уже намагався підшукати і підставити під неї деяку фі­зичну реальність. Проте така цілком науково пояснювана й ефективна методологія породжувала ілюзію повної незалеж­ності процесу пізнання від об'єкта пізнання. Абсолютизація цієї ілюзії у філософії неокантіанства звела процес пізнання виключно до логічного процесу конструювання об'єктів науки. Отже, чуттєвий елемент пізнання неокантіанці відкинули,

Тема 8

зміст фізики уявлявся їм сукупністю математичних формул, а вчення Канта про об'єктивне існування "речі в собі" було ого­лошене помилковим.

Однак не слід вважати, що неокантіанці взагалі заперечува­ли наявність у людини чуттєвих сприймань. Вони погоджува­лися з тим, що у повсякденному житті людина занурена у світ чуттєвих сприймань, живе серед них, відчуває завдяки їм ра­дощі і смуток. Заперечувалася будь-яка роль чуттєвості тільки в науковому пізнанні. Наука для них від початку і до кінця є породженням мислення, а всі наукові поняття — творінням духу, тому у сферу науки нічого не повинно проникати з чуттє­вого досвіду. Неокантіанці, марбургці в тому числі, не вважа­ли за можливе говорити про іцо-небудь надане свідомості, як це робив Кант. На їхню думку, в процесі пізнання мисленню нічого не дається, саме мислення є абсолютним началом.

Засновником і першим керівником марбурзької школи нео-кантіанства був німецький філософ Герман Коген (1842— 1918). У працях "Логіка чистого пізнання", "Етика чистої волі", "Естетика чистого почуття" та ін. він "удосконалював" філософію Канта в напрямі виключення з неї дуалізму "речей у собі" та явищ шляхом відмови від доктрини аффіціювання (лат. — спричиняю, впливаю, дію) чуттєвості "речами в собі", тобто впливу зовнішнього об'єкта на душу, яка володіє здат­ністю до чуттєвого сприйняття. У Г. Когена предмет пізнання не "даний", а "заданий": дещо невідоме послідовно визначаєть­ся актами апріорного категорійного синтезу, що перетворює це невідоме у предмет пізнання та виявляє в ньому все нові риси і відношення. При цьому будь-яке знання філософ вважав від­носним. Наука, на його думку, прогресує, знаходить все глиб­ші і точніші поняття; про якісь незмінні її основи не може бути й мови.

Суто логічну природу понять Г. Коген обґрунтовував за до­помогою математики, основу якої вбачав у понятті числа: "чис­ло" найменіп пов'язане з емпіричним світом, а тому є прикла­дом вільного творіння духу.

Без сумніву, наука оперує не безпосередньо чуттєвим мате­ріалом, не безпосередньо даними фактами, а абстрактними по­няттями та ідеальними об'єктами. Отже, можна було б погоди-

Філософія XX—XXI ст.

тися з Г. Когеном і неокантіанцями, що поняття науки є тво­рінням людського духу, тобто мислення, якби вони визнавали, що в цих поняттях в ідеалізованому вигляді відображаються суттєві риси об'єктивної дійсності, реальних речей, властивос­тей і процесів. Поняття матерії, звичайно, є ідеєю, філософ­ською категорією, але такою, в якій і за допомогою якої відо­бражається суттєва характеристика ставлення людського ро­зуму до світу в процесі практично-пізнавальної діяльності. Однак у неокантіанців система наукових понять нібито зави­сає в повітрі, не має опори в матеріальній реальності, ні до чого не стосується, окрім самої свідомості. Разом з тим, філософія Когена поклала початок систематичному дослідженню струк­тури наукових знань, засобів і методів наукового пізнання, способів обґрунтування і розвитку знань; вперше виступила з претензією бути, хоч і "логікою чистої думки", але науковою за методом і філософією науки, за своїм предметом.

Date: 2015-11-13; view: 369; Нарушение авторских прав