Тема 5 філософія нового часу 4 page

Фіхте відкинув незалежне від свідомості існування "речей у собі". У результаті він був змушений ввести у свою філософію дві, по суті, різні самосвідомості, два різних "Я": одне — то­тожне індивідуальній свідомості, друге — не тотожне їй. Це друге Фіхте називав "абсолютним Я", уявляючи його як деяку абсолютну реальність, ніколи повністю недоступну свідомості індивіда, але з якої, шляхом її саморозвитку — саморозкрит­тя, породжується весь Універсум і яка тому і є божественним "абсолютним Я". Це нескінченна діяльність, що стає надбан­ням індивідуальної свідомості тільки в той момент, коли на­штовхується на деякі перепони — "не-Я", долає його межі й знову наштовхується на нові перепони тощо. Ця пульсація ді­яльності та її усвідомлення утворюють природу "Я". Воно, та-

Німецька класична філософія

ким чином, є єдністю протилежностей скінченного і нескін­ченного, людського і божественного, індивідуального і "абсо­лютного Я". Розгортання цієї суперечності становить, згідно з Фіхте, зміст усього світового процесу.

Індивідуальне і "абсолютне Я", на думку Фіхте, то збігають­ся й ототожнюються, то розпадаються і розрізняються: чергу­вання збігів-розбіжностей — ядро діалектики Фіхте. Разом із самосвідомістю "Я" припускається її протилежність — "не-Я". Існування цих протилежностей в одному "Я" можливе, згідно з Фіхте, тільки шляхом обмеження ними одна одної, тобто част­кового взаємознищення. Але це взаємознищення означає, що "Я" і "не-Я" подільні, тому що тільки подільне має частини. Весь діалектичний процес має мету — досягнення такого мо­менту, коли суперечність була б вирішена і протилежності — індивідуальне і "абсолютне Я" — збіглися б. Однак повне до­сягнення цього ідеалу неможливе, тому що діяльність абсо­лютна: вся людська історія є лише нескінченним наближенням до нього. Саме цей пункт вчення Фіхте — недосяжність тотож­ності протилежностей, і став предметом критики його з боку своїх молодших сучасників — Ф. Шеллінга і Г. Гегеля. Ця критика велась ними з позицій об'єктивного ідеалізму, але з різними обґрунтуваннями.

Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллінг (1775—1854) з 1790 р. навчався в Тюбінгенському теологічному інституті. Був профе­сором в Єні (1798—1803). З 1806 р. — у Мюнхені: професор Ер-лангенського (1820—1826) і Мюнхенського (з 1827 р.) універ­ситетів. З 1841 р. працював у Берлінському університеті.

У філософії Шеллінга виокремлюють декілька напрямів: натурфілософію (із середини 1790-х років), трансценденталь­ний, або естетичний, ідеалізм (1800—1801), філософію тотож­ності (до 1804 р.), філософію свободи (до 1813 р.), позитивну філософію (до кінця життя).

У перший період діяльності Шеллінг приділив увагу натур­філософії, завдання якої вбачав у розкритті послідовних стадій розвитку природи від нижчих до вищих форм. Проте природу він розумів як вияв несвідомого життя розуму, який, на його думку, нібито проходив ряд етапів: від нижчих, неорганічної природи, до вищих — органічної, і набував завершення у ви-

Тема 6

Німецька класична філософія

никненні свідомості. Шеллінг намагався знайти паралелізм, що існує між різними рівнями розвитку природи, з одного боку, і ступенями розвитку людської свідомості, з іншого. При­родне тіло він розумів як продукт взаємодії протилежно спря­мованих сил: позитивних і негативних зарядів електрики, по­люсів магніту тощо. При цьому Шеллінг спирався на нові від­криття у фізиці, хімії та біології, рішуче виступав з критикою механіцизму в природознавстві, прагнув показати, що всю природу в цілому можна пояснити за допомогою принципу до­цільності, який лежить в основі життя. Отже, натурфілософія Шеллінга — спроба відродження неоплатонівської ідеї світо­вої душі, яка пронизує всі космічні стихії і забезпечує єдність і цілісність природного буття, загальний зв'язок природних явищ. Разом з тим Шеллінг розвивав діалектичний погляд на природу. На відміну від неоплатонізму він доводив, що суть природи виявляється через протиборство полярних сил, зраз­ком яких є магніт. Кожне явище природи — результат бороть­би таких сил. Ця боротьба становить структуру всього живого.

Вчення Шеллінга також є спробою подолати кантівські про­тиставлення природи світу свободи. Обидві ці сфери, на його думку, розвиваються з єдиного начала, яким є абсолютна то­тожність об'єкта і суб'єкта. Це означає, що його філософія при­роди і філософія тотожності — об'єктивний ідеалізм, призна­чення якого — показати, як з єдиного первоначала, що не є ні суб'єктом, ні об'єктом, народжується все різноманіття Універ-суму. Згідно з Шеллінгом, це деякий "творчий акт", що будучи непізнаванним для розуму, є предметом особливого виду нера­ціонального осягнення — інтелектуальної інтуїції. Вона є єдністю свідомої і несвідомої діяльності. Оскільки інтуїція та­кого роду притаманна небагатьом обдарованим натурам, то фі­лософія є долею геніїв, розум яких може проникати у сфери, недосяжні для розуму звичайних смертних.

Значне місце у філософській системі Шеллінга займає про­блема свободи, яку він розв'язував на підставі своїх уявлень про людину як істоту, що суміщає протилежні здібності добра і зла. Людина, за Шеллінгом, — не ізольована істота, а учас­ник історичного процесу, в якому добро перемагає зло. У цьо­му процесі історія проходить фази, "світові епохи": від стану,

за якого немає свободи, а свідомість затьмарена злом, до панів­ного добра, царства Бога на землі. Характер історичного про­цесу, на його думку, надособистісний: ступінь свободи, доступ­ний людині, залежить від "світової епохи", до якої належить колений індивід, і від досягнутого суспільством рівня пізнання необхідності. Основу доступної людині свободи Ф. Шеллінг, слідом за І. Кантом, вбачав у особистому началі — "розумо-осяжному характері" індивіда, який передує досвіду і не зале­жить ні від часу, ні від зумовленої часом необхідності.

Філософія Ф. Шеллінга справила великий вплив на євро­пейську думку XIX—XX ст. її ірраціональні ідеї набули роз­витку у філософії життя (А. Бергсон) і в екзистенціалізмі, у тому числі російському (М. Бердяєв). Діалектика натурфілосо­фії Ф. Шеллінга, його вчення про розвиток, багато в чому спри­яли формуванню філософії Г. Гегеля.

6.3. Філософія Г.В.Ф. Гегеля

Розвиток німецької класичної філософії досяг вершини у творчості Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля. Він народився 1770 р. у Штутгартів родині високопоставленого чиновника. У 1788—1793 рр. прослухав дворічний філософський і триріч­ний теологічний курси в Тюбінгенському теологічному інсти­туті. У 1797—1800 рр. був домашнім учителем у Франкфурті-на-Майні. 1801 р. переїхав до Єни, де почалася його академічна діяльність як університетського викладача. З 1808 до 1816 р. був директором гімназії в Нюрнберзі. 1818 р. його запросили до Берлінського університету, де він викладав до кінця життя. Помер від холери 14 листопада 1831 р.

Основними філософськими працями Гегеля є: "Феномено­логія духу" (1807), "Наука логіки" (1812—1816), "Енциклопе­дія філософських наук", "Філософія права" (1821), "Лекції з філософії історії" (1837), "Лекції з естетики" (1835—1836), "Лекції з філософії релігії" (1832), "Лекції з історії філософії" (1833—1836).

Велике значення гегелівської філософії полягає в тому, що в ній в систематичній формі викладені діалектичне світорозу-

Тема 6

міння і діалектичний метод дослідження. Однак вона внутріш­ньо суперечлива. Діалектичному методу, який має революцій­не наукове значення, протистоїть у ній консервативна систе­ма, що стало наслідком відображення у світогляді філософа всесвітньо-історичних революційних подій і одночасно еконо­мічної та політичної відсталості Німеччини його епохи.

Г. Гегель відкинув учення І. Канта про апріорні форми мис­лення. Він влучно зауважив, що бажання пізнати до того, як пізнаємо, таке ж безглузде, як "мудре" висловлювання того схоласта, який хотів навчитися плавати раніше, ніж кинутися у воду. Природа, за Гегелем, існує незалежно від людини, а людське знання має об'єктивний зміст. Явища речей такі ж об'єктивні, як і їхні сутності.

Сутність являється, явище суттєве. Пізнання явища є одночасно пізнанням сутності. Непізнаванних "речей у собі" не існує. Проте за основу всіх явищ природи і суспільства Ге­гель приймав якийсь абсолют, духовне начало, яке позначав різними термінами: "світовий розум", "світовий дух", "абсо­лютна ідея". Вони існують до реального світу, природи і су­спільства. Філософія Гегеля, отже, є об'єктивним ідеалізмом.

У своїй філософії Г. Гегель виходить із принципу тотожнос­ті буття і мислення, дійсності й розуму. Услід за Ф. Шеллінгом він вважав, що ні матерія, ні свідомість людини не можуть роз­глядатись як першооснови світу. Свідомість неможливо логіч­но вивести з матерії, а матерія не виводиться зі свідомості. Вод­ночас Г. Гегель відкинув твердження Ф. Шеллінга про абсо­лютну тотожність суб'єктивного й об'єктивного. Тотожності не бувають без відмінностей. Тотожність і відмінність — діа­лектичні. Тільки таке розуміння тотожності суб'єктивного й об'єктивного можна прийняти за первоначало і за субстанцію світу. Але вона, за Гегелем, існує лише в мисленні. Мислення в нього — це і суб'єктивна діяльність, і об'єктивна першооснова або абсолютна ідея.

Абсолютна ідея розвивається. Вона не тільки передумова всього, що існуює, а і його результат, вищий ступінь розвитку. Свідомість людини відкриває в предметах власну сутність і так підіймається до самосвідомості, яка співвідноситься не із зов­нішніми предметами, а з іншими самосвідомостями. У резуль-

Німецька класична філософія

таті виникають різноманітні соціальні відносини (наприклад, відносини пана і раба) — форми збагачення самосвідомості на шляху до абсолютної істини і розумного суспільного ладу, в якому буде реалізовано багатство змісту абсолютної ідеї.

Філософська система Гегеля включає логіку, філософію природи і філософію духу, з якою безпосередньо пов'язані фі­лософія права, філософія історії, естетика, філософія релігії, історія філософії.

Логіці у своїй філософії Гегель відводив центральне місце, присвятивши її дослідженню головну філософську працю "Наука логіки". У ній він відмовився від формальної логіки, що панувала раніше. Головний його здобуток полягає в розро­бленні діалектичної логіки. Про це свідчить аналіз Гегелем ба­гатьох понять, історично вироблених у ході пізнавального про­цесу: буття, ніщо, становлення, якості, кількості, міри, сут­ності, тотожності, відмінності, суперечності, необхідності й випадковості, можливості й дійсності тощо. У цій праці Гегель оголосив логіку вченням про сутність речей і поставив перед нею завдання досліджувати загальні закономірності розвитку

пізнання.

Поняття, за Гегелем, взаємозалежні й перебувають у стані розвитку від абстрактного до конкретного, від однобічного, бідного за змістом, поняття до всебічного і змістовного. Внут­рішнім джерелом такого розвитку є суперечність, яка рухає світом. Суперечність — не аномалія, не дефект речі, а взаємо­зв'язок, взаємозумовленість протилежних сторін визначень, принцип кожного саморуху. Розвиток, на думку Гегеля, необ­хідно приводить до заперечення вихідних форм. Заперечення, яке внутрішньо властиве явищам, — закономірний ступінь процесу розвитку.

Гегель розрізняв абстрактне і конкретне заперечення. Тіль­ки останнє є моментом розвитку, виникнення нового зі збере­женням життєздатних елементів старого. Таке конкретне за­перечення він називав "зняттям".

За першим запереченням, стверджував філософ, йде друге. Відбувається заперечення заперечення. Воно "знімає" старе за­перечення і відновлює на новій основі й у новій формі те, що

Тема 6

Німецька класична філософія

заперечувалось раніше. Проте це не повторення старого і не по­вернення до вихідного пункту, а новий, вищий ступінь роз­витку. На жаль, цей діалектичний за природою процес Гегель вклав у шаблон "тріади": "теза — антитеза — синтез", під який намагався "підігнати" всі процеси розвитку.

Будь-яке поняття, за Гегелем, є не тільки чимось загальним, а й одиничним й особливим. У понятті загальне, одиничне, осо­бливе так само нероздільні, як нероздільні тотожність і відмін­ність. Абстрактної істини немає. Істина завжди конкретна. Всі ці та інші відкриття Гегеля мають величезне значення. Проте не треба забувати, що всі вони стосуються лише творчості абсо­лютної ідеї.

Гегель поставив питання про співвідношення теоретичного знання і практичної діяльності, зв'язок теорії і практики. Він дійшов висновку, що перетворення дійсності й пізнання її утворюють єдиний процес. Але знову-таки практика в Гегеля — це не застосування матеріальних засобів для зміни і пізнан­ня дійсності, а діяльність мислення, абсолютної ідеї, що тво­рить світ, пізнаючи себе.

Таким чином, логіка в Гегеля є наукою про ідею в собі й для себе. Наукою про ідею в її небутті є філософія природи. Абсо­лютна ідея, пізнавши власний зміст, вирішує відпустити себе як природу. У Гегеля немає відповіді на запитання про існу­вання абсолютної ідеї до природи, так би мовити, у "чистому вигляді". Вона в нього поза часом, як і природа. Проте Гегель в основному солідарний з християнським догматом про створен­ня світу, але в оновленому вигляді: світ створений, твориться тепер, буде вічно створюватися.

Головними формами відчуженого, природного буття абсо­лютної ідеї в Гегеля є механіка, фізика, органіка. Механіка вивчає простір, час, матерію, рух, всесвітнє тяжіння. Матерія і рух нерозривно пов'язані. Немає матерії без руху і руху без матерії. Але матерія — лише зовнішній вияв абсолютної ідеї, рух — тільки переміщення в просторі, кругообіг, повторення того, що було раніше. Фізика — вчення про небесні тіла, світ­ло, теплоту тощо. Органіка включає геологію, ботаніку, зооло­гію. Матерія, за характеристикою Гегеля, інертна, млява, не

здатна до розвитку. Тому філософія природи в цілому — най-слабша частина його системи.

Розгляд абсолютної ідеї на завершальному етапі її розвит­ку, коли вона залишає природу і повертається до самої себе, становить зміст духу. Це третя частина філософської системи Гегеля — ідеалістичне вчення про розвиток індивідуальної і суспільної свідомості, в якому історія людства зводиться до іс­торії його духовного розвитку, пізнання і самопізнання.

Філософія духу складається з учень про суб'єктивний дух — антропології, феноменології, психології; про об'єктивний дух — права, моральності, держави; про абсолютний дух — мистецтва, релігії, філософії.

Отже, гегелівський діалектичний метод — прогресивна складова розглянутої філософії. її система, тобто вчення про природу, людину, суспільство як форми існування абсолютної ідеї, консервативна. Матеріалістичні тенденції в розвитку фі­лософської думки Гегель або ігнорував, або фальсифікував. Завершив він свою систему тим, що оголосив її кінцевим пун­ктом розвитку філософії взагалі. Ним самим проголошений принцип розвитку розбився об його догматичну систему.

6.4. Антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха

Матеріалізм і атеїзм німецької класичної філософії пред­ставлені, головним чином, творчістю Людвіга Фейєрбаха (1804—1872). Він був сином відомого юриста. Після закінчен­ня гімназії вчився на теологічному факультеті Гейдельберзь­кого університету, проте незабаром розчарувався в богослов'ї і через рік переїхав до Берліна, де в університеті слухав лекції Г. Гегеля. Після закінчення Берлінського університету захис­тив у 1828 р. в Ерлангенському університеті дисертацію "Про єдиний, загальний і нескінченний розум". Дисертація у ціло­му була витримана в дусі гегелівського ідеалізму, але Л. Фе-йєрбах у ній розійшовся з Г. Гегелем у ставленні до релігії вза­галі й християнської зокрема. Він обстоював у дисертації ідею несумісності релігії та істини.

Тема 6

В Ерлангєнському університеті приват-доцент Фейєрбах читав курси "Гегелівської філософії" та "Історії нової філосо­фії". 1830 р. він анонімно опублікував "Думки про смерть і без­смертя", в яких відкинув ідею безсмертя душі. Авторство було встановлено, книгу конфісковано, а Фейєрбаха позбавлено права викладання. 1836 р. він одружився і впродовж 25 років майже безвиїзно жив у селі Брукберг, де його дружина була співвласницею невеличкої порцелянової фабрики. 1869 р. фабрика збанкрутувала. Останні роки життя філософ провів у жахливій злиденності.

Остаточний розрив Фейєрбаха з ідеалізмом припадає на 1839 р., коли була опублікована його праця "До критики філо­софії Гегеля". У ній він матеріалістично вирішував основне пи­тання філософії, а природу, буття, матерію розглядав як реаль­ність, що з необхідністю породжує мислячий розум. 1841 р. вийшла головна праця Фейєрбаха — "Сутність християнства". У наступні роки були опубліковані такі його твори, як "Попе­редні тези до реформи філософії" (1842), "Основні положення філософії майбутнього" (1843) та ін.

Фейєрбах вітав революцію 1848 р. Він був депутатом франк­фуртських Національних зборів (1848 р.). В останні роки жит­тя виявляв інтерес до соціальних і економічних проблем, ви­вчав "Капітал" К. Маркса, а 1870 р. вступив до Соціал-де-мократичної партії Німеччини.

Найперше завдання філософії Фейєрбах вбачав у критиці релігії, викритті тих ілюзій, що становлять сутність релігійної свідомості. Він розглядав філософію і релігію як світорозумін­ня, що взаємно виключають одне одного: в основі релігії — віра в догмати, а філософії — знання істинної природи речей. Жи­вучість релігії Фейєрбах пояснював не тільки обманом і неу­цтвом людей, а й умовами їхнього життя. Першоджерело релі­гійних ілюзій він вбачав у почутті залежності, обмеженості, безсиллі людини стосовно непідвладних її волі стихій і сил. Безсилля шукає вихід у фантазії, яка породжує надії і розраду, — так виникають образи богів як джерел здійснення людських сподівань. "Людина вірить у богів не тільки тому, що в неї є фантазія і почуття, а й тому, що в неї є прагнення бути щасли­вою. Вона вірить у блаженну істоту не тільки тому, що вона має

Німецька класична філософія

уявлення про блаженство, а й тому, що вона сама хоче бути блаженною; вона вірить у досконалу істоту тому, що вона сама хоче бути досконалою; вона вірить у безсмертну істоту тому, що сама не бажає померти"¹.

Отже, релігія, вважав Фейєрбах, виникла з відчуженості людської сутності внаслідок приписування Богові тих атрибу­тів, які насправді належать самій людині. Бог є те, чим людина насправді хоче бути. "Нескінченна, або божественна, сутність є духовною сутністю людини, яка, однак, відособлюється від людини і уявляється як самостійна істота"². Очевидною є ілю­зія, яка важко викорінюється: дійсний творець Бога — людина — розглядається як творіння Бога, ставиться в залежність від нього і, таким чином, втрачає свободу і самостійність.

Релігія, за висновком Фейєрбаха, паралізує прагнення лю­дини до кращого життя в реальному світі й до перетворення цього світу, замінює його покірне і терпляче очікування при­йдешньої надприродної віддачі. Звільнення від релігійних по­милок Фейєрбах вбачав у розумінні людини не як творіння Бога, а як найдосконалішої частини природи. Природа, дово­див він, існує незалежно від будь-якої філософії. Вона є тією основою, на якій виросли люди. Поза природою і людиною не­має нічого, а вищі істоти — це лише фантастичні відображен­ня нашої власної сутності.

Так критика релігії переросла у Фейєрбаха в критику філо­софського ідеалізму, насамперед німецького класичного ідеа­лізму. Основну ваду ідеалізму він вбачав у ототожненні буття і мислення. "...Уявне буття не є дійсним буттям. Образ цього буття поза мисленням, субстрат реальності"³.

Ідеалістична філософія, за Фейєрбахом, є спекулятивною. Філософ, який розмірковує про абсолютний розум, що нібито утворює приховану основу всього сущого, по суті, лише витон­чено викладає релігійні уявлення про Бога і створення ним сві­ту. Проте Фейєрбах не ставив знака рівності між ідеалістич-

¹ Фейєрбах Л. Избранньїе философские произведєния: в 2 т. /
Л. Фейєрбах. — М., 1966. — Т. 2. — С. 713.

² Там же. — С. 320.
³Тамже. — С. 175—176.

Тема 6

ною філософією і релігією. Він вказував на те, що раціоналіс­тичне тлумачення релігії ідеалізмом веде до суперечності з релігійними догмами, які, за своєю суттю, непримиренні з на­укою, розумом, логікою. Теїзм розуміє Бога як чуттєву істоту, особистість, що перебуває поза світом, а ідеалістична філосо­фія перетворює Бога на безособовий дух, який розглядається як внутрішня сутність самої дійсності. Отже, спекулятивна фі­лософія розчищає дорогу пантеїзму, тобто ототожненню Бога з природою. У цьому розумінні філософія Г. Гегеля є ідеалістич­ним пантеїзмом, а філософія Б. Спінози — пантеїстичним ма­теріалізмом.

У центрі вчення Фейєрбаха — людина як "...єдиний, універ­сальний і вищий предмет філософії..."¹. Він відкинув ідеаліс­тичне трактування, за яким людина розглядалася насамперед як духовна істота. На думку Фейєрбаха, людина стала психо­фізичною єдністю, єдністю душі і тіла. Тіло в його цілісності утворює сутність людського "Я". Духовне начало в людині не можна відокремити від тіла, дух і тіло — дві грані тієї реаль­ності, що називається організмом.

Отже, сутність людини Л. Фейербах трактував біологічно. Індивід, стверджував він, — не історично-духовне утворення, як у Г. Гегеля, а ланка в розвитку людського роду. Такий під­хід до вивчення людини у філософії називається антрополо­гічним (грец. — людина і слово, поняття, вчення). Його при­хильники вбачають у понятті "людина" основну світоглядну категорію і стверджують, що тільки на її основі можна розро­бити систему уявлень про світ.

Л. Фейербах ввів антропологізм у філософію, обґрунтував його як теоретичний і методологічний принцип. Він став у його вченні основою критики релігії і німецького класичного ідеа­лізму, а також свідченням обмеженості філософської позиції останнього. Фейербах критикував ідеалізм в основному з по­зицій метафізичного матеріалізму, внаслідок чого він разом із гегелівським ідеалізмом відкинув і гегелівську діалектику. Правда, у вченні Л. Фейєрбаха є елементи діалектики. Зокре-

Німецька класична філософія

ма, він визнавав об'єктивний характер заперечення, говорив про боротьбу між новим і старим, про заперечення в тому розу­мінні, як розглядав цей процес Г. Гегель. Проте це були лише окремі зауваження, оскільки проблема розвитку і загального зв'язку явищ, по суті, не привернула його уваги. Ще більш да­лекий Л. Фейербах від розуміння діалектики як логіки і дійсно наукового методу пізнання і дослідження. В уявленні Фейєр­баха діалектика — лише відомий ще з часів античності засіб ведення філософської дискусії, шлях пошуку суперечностей у судженнях співрозмовника. "Справжня діалектика не є моно­логом одинокого мислителя із самим собою, це — діалог між Я

ІТИ"¹.

Отже, Фейербах розкрив таємницю ідеалізму — релігію, але не зміг протиставити діалектичному ідеалізму нову форму ма­теріалістичного світорозуміння — діалектичний матеріалізм.

Однобічність, метафізичність антропологізму Фейєрбаха найбільш; випукло розкривається в його вченні про людину. Реальне життя людей, сутність людини він розумів абстрак­тно, поза зв'язком з певними історичними суспільними відно­синами. Насправді, людина є не тільки природною, а й істо­ричною та соціальною істотою. її сутність є не абстрактом, притаманним окремому індивіду, а сукупністю всіх суспіль­них відносин. Як соціальна істота людина — суб'єкт і об'єкт суспільних відносин. Специфіка сутності кожного індивіда ви­значається особливостями впливу на нього суспільних відно­син. Отже, людська сутність однозначно соціальна, вона по­стійно формується, розвивається, удосконалюється.

Неісторичне розуміння людини перешкоджало Фейєрбаху до кінця зрозуміти й історично-минущий характер релігії. Він часто говорив, що релігійно-фантастичні погляди на світ неми­нуче зникнуть, людина відкине містичне уявлення про свою сутність, досягне на землі того, що релігія обіцяє їй у потойбіч­ному світі. Водночас він вважав, що релігія відображає і щось споконвіку властиве людині, хоч і в перекрученій формі, а тому релігійне почуття непереборне. Таким "вічно властивим люди-

¹ Фейербах Л. Избранньїе философские произведения: в 2 т. / Л. Фейербах. — М., 1966. — Т. 1. — С. 202.

¹ Фейербах Л. Избранньїе философские произведения: в 2 т. / Л. Фейербах. — М., 1966. — Т. 1. — С. 203.

Тема 6

ні" у Фейєрбаха є любов до людей. Любов до Бога — перекруче­на форма людської любові. Звідси любов — щира релігія, релі­гія без Бога.

Таке широке тлумачення релігії — найслабіпа ланка фейєр­бахівського антропологізму. Воно веде до своєрідного виправ­дання релігійного почуття, переоцінки історичної ролі релігії, яка в працях Фейєрбаха нерідко трактується ледве не як го­ловна форма духовного життя людей. Атеїст Фейєрбах, таким чином, проголосив себе реформатором релігії. Він не зрозумів, що наукова критика релігії не вичерпується зведенням релі­гійних уявлень до їхнього земного змісту. Головне в ній — ана­ліз матеріальних причин релігійного подвоєння світу.

У теорії пізнання Фейєрбах виступив як сенсуаліст. Він вва­жав, що відчуття — єдине джерело людського пізнання, що тільки дане людині через органи чуття має справжню реаль­ність. Він відкинув можливість абстрактного пізнання за допо­могою розуму, вважаючи останнє надбанням ідеалістичної спекуляції.

У теорії пізнання фейєрбахівський антропологізм виявився у новій інтерпретації поняття "об'єкт". Воно, на його думку, спочатку формується в досвіді людського спілкування, тому перший об'єкт для будь-якої людини — це інша людина, "ТИ". Любов до неї — шлях до визнання її об'єктивного існування, а завдяки цьому — до визнання реальності зовнішніх речей.

Антропологічний підхід характерний також для соціологіч­них і етичних поглядів Фейєрбаха. Це — найменш розроблена частина його вчення. Він не зміг зрозуміти і з матеріалістич­них позицій обґрунтувати соціальне життя, суспільну свідо­мість, моральність. Рушійними силами історії, доводив він, є людські почуття і пристрасті, тобто дещо реальне, але не мате­ріальне. Така позиція — натуралістична, оскільки її вихідним пунктом є антропологічна характеристика людської чуттєвос­ті як головної і визначальної сили поведінки коленого індивіда та суспільства в цілому.

Згідно з концепцією Фейєрбаха, людина діє за велінням чуттєвості. Форми чуттєвості різноманітні: любов до життя, прагнення щастя, егоїзм, інтерес, потреби, втіха та ін. Відпо-

Німецька класична філософія

відно до своїх почуттів, людина чинить за необхідності й віль­но. Коли людина діє вільно? Лише тоді, коли діє за необхіднос­ті. Для Фейєрбаха свобода — це також єдність людини з умова­ми, в яких виявляється її сутність. Птах вільний у повітрі, риба — у воді, людина вільна там і тоді, де і коли умови життя дають їй можливість задовольняти своє природне прагнення щастя, реалізувати свої здібності. Така абстрактна, натураліс­тична концепція свободи аналогічна позиції просвітителів XVIII ст., їх вимогам привести умови людського життя у відпо­відність до людської природи, зробити ці умови людяними. На­приклад, якщо всі люди від природи рівні, то станові та інші привілеї суперечать людській природі і повинні бути відкину­ті. Але як? У Фейєрбаха "чудотворцем" знову-таки є любов. Любов — сутність і мета людського життя, вирішальна сила, у тому числі морального прогресу.

Суперечності життя, їх матеріальні, соціальні та духовні підстави не були помічені Фейєрбахом. Замість вивчення ре­альних, живих людей у їхній історичній дії він створив культ абстрактної людини — ядро нової релігії. Необхідним був пере­хід до науки про людину і суспільство. Це завдання вирішив діалектичний матеріалізм.

Філософією Фейєрбаха завершується німецька класична філософія, історичне значення якої полягає в розробленні діа­лектичного світорозуміння і методу. Вона стала теоретичною основою створення і розвитку якісно нового напряму у філосо­фії — діалектичного матеріалізму.

Контрольні запитання і завдання

1. Чому філософська думка в Німеччині другої половини XVIII — першої половини XIX ст. вважається класичною?

2. В яких філософських напрямах працювали І. Кант, Г. Гегель, Л. Фейєрбах?

3. Що таке гносеологія? Який внесок у розвиток гносеоло­гії зробив І. Кант?

4. Чому філософію І. Канта називають агностицизмом?

Тема 6

5. Що таке діалектика? Який внесок у розвиток діалекти­ки зробив Г. Гегель?

6. Розкрийте зміст діалектичної логіки Г. Гегеля.

7. Що означає формула Г. Гегеля "Сутність являється, явище суттєве"?

8. У чому полягає консерватизм філософської системи Г. Гегеля?