Полезное:
Как сделать разговор полезным и приятным
Как сделать объемную звезду своими руками
Как сделать то, что делать не хочется?
Как сделать погремушку
Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами
Как сделать идею коммерческой
Как сделать хорошую растяжку ног?
Как сделать наш разум здоровым?
Как сделать, чтобы люди обманывали меньше
Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили?
Как сделать лучше себе и другим людям
Как сделать свидание интересным?
Категории:
АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника
|
Тема 5 філософія нового часу 4 page
Фіхте відкинув незалежне від свідомості існування "речей у собі". У результаті він був змушений ввести у свою філософію дві, по суті, різні самосвідомості, два різних "Я": одне — тотожне індивідуальній свідомості, друге — не тотожне їй. Це друге Фіхте називав "абсолютним Я", уявляючи його як деяку абсолютну реальність, ніколи повністю недоступну свідомості індивіда, але з якої, шляхом її саморозвитку — саморозкриття, породжується весь Універсум і яка тому і є божественним "абсолютним Я". Це нескінченна діяльність, що стає надбанням індивідуальної свідомості тільки в той момент, коли наштовхується на деякі перепони — "не-Я", долає його межі й знову наштовхується на нові перепони тощо. Ця пульсація діяльності та її усвідомлення утворюють природу "Я". Воно, та- Німецька класична філософія ким чином, є єдністю протилежностей скінченного і нескінченного, людського і божественного, індивідуального і "абсолютного Я". Розгортання цієї суперечності становить, згідно з Фіхте, зміст усього світового процесу. Індивідуальне і "абсолютне Я", на думку Фіхте, то збігаються й ототожнюються, то розпадаються і розрізняються: чергування збігів-розбіжностей — ядро діалектики Фіхте. Разом із самосвідомістю "Я" припускається її протилежність — "не-Я". Існування цих протилежностей в одному "Я" можливе, згідно з Фіхте, тільки шляхом обмеження ними одна одної, тобто часткового взаємознищення. Але це взаємознищення означає, що "Я" і "не-Я" подільні, тому що тільки подільне має частини. Весь діалектичний процес має мету — досягнення такого моменту, коли суперечність була б вирішена і протилежності — індивідуальне і "абсолютне Я" — збіглися б. Однак повне досягнення цього ідеалу неможливе, тому що діяльність абсолютна: вся людська історія є лише нескінченним наближенням до нього. Саме цей пункт вчення Фіхте — недосяжність тотожності протилежностей, і став предметом критики його з боку своїх молодших сучасників — Ф. Шеллінга і Г. Гегеля. Ця критика велась ними з позицій об'єктивного ідеалізму, але з різними обґрунтуваннями. Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллінг (1775—1854) з 1790 р. навчався в Тюбінгенському теологічному інституті. Був професором в Єні (1798—1803). З 1806 р. — у Мюнхені: професор Ер-лангенського (1820—1826) і Мюнхенського (з 1827 р.) університетів. З 1841 р. працював у Берлінському університеті. У філософії Шеллінга виокремлюють декілька напрямів: натурфілософію (із середини 1790-х років), трансцендентальний, або естетичний, ідеалізм (1800—1801), філософію тотожності (до 1804 р.), філософію свободи (до 1813 р.), позитивну філософію (до кінця життя). У перший період діяльності Шеллінг приділив увагу натурфілософії, завдання якої вбачав у розкритті послідовних стадій розвитку природи від нижчих до вищих форм. Проте природу він розумів як вияв несвідомого життя розуму, який, на його думку, нібито проходив ряд етапів: від нижчих, неорганічної природи, до вищих — органічної, і набував завершення у ви-
Тема 6 Німецька класична філософія
никненні свідомості. Шеллінг намагався знайти паралелізм, що існує між різними рівнями розвитку природи, з одного боку, і ступенями розвитку людської свідомості, з іншого. Природне тіло він розумів як продукт взаємодії протилежно спрямованих сил: позитивних і негативних зарядів електрики, полюсів магніту тощо. При цьому Шеллінг спирався на нові відкриття у фізиці, хімії та біології, рішуче виступав з критикою механіцизму в природознавстві, прагнув показати, що всю природу в цілому можна пояснити за допомогою принципу доцільності, який лежить в основі життя. Отже, натурфілософія Шеллінга — спроба відродження неоплатонівської ідеї світової душі, яка пронизує всі космічні стихії і забезпечує єдність і цілісність природного буття, загальний зв'язок природних явищ. Разом з тим Шеллінг розвивав діалектичний погляд на природу. На відміну від неоплатонізму він доводив, що суть природи виявляється через протиборство полярних сил, зразком яких є магніт. Кожне явище природи — результат боротьби таких сил. Ця боротьба становить структуру всього живого. Вчення Шеллінга також є спробою подолати кантівські протиставлення природи світу свободи. Обидві ці сфери, на його думку, розвиваються з єдиного начала, яким є абсолютна тотожність об'єкта і суб'єкта. Це означає, що його філософія природи і філософія тотожності — об'єктивний ідеалізм, призначення якого — показати, як з єдиного первоначала, що не є ні суб'єктом, ні об'єктом, народжується все різноманіття Універ-суму. Згідно з Шеллінгом, це деякий "творчий акт", що будучи непізнаванним для розуму, є предметом особливого виду нераціонального осягнення — інтелектуальної інтуїції. Вона є єдністю свідомої і несвідомої діяльності. Оскільки інтуїція такого роду притаманна небагатьом обдарованим натурам, то філософія є долею геніїв, розум яких може проникати у сфери, недосяжні для розуму звичайних смертних. Значне місце у філософській системі Шеллінга займає проблема свободи, яку він розв'язував на підставі своїх уявлень про людину як істоту, що суміщає протилежні здібності добра і зла. Людина, за Шеллінгом, — не ізольована істота, а учасник історичного процесу, в якому добро перемагає зло. У цьому процесі історія проходить фази, "світові епохи": від стану, за якого немає свободи, а свідомість затьмарена злом, до панівного добра, царства Бога на землі. Характер історичного процесу, на його думку, надособистісний: ступінь свободи, доступний людині, залежить від "світової епохи", до якої належить колений індивід, і від досягнутого суспільством рівня пізнання необхідності. Основу доступної людині свободи Ф. Шеллінг, слідом за І. Кантом, вбачав у особистому началі — "розумо-осяжному характері" індивіда, який передує досвіду і не залежить ні від часу, ні від зумовленої часом необхідності. Філософія Ф. Шеллінга справила великий вплив на європейську думку XIX—XX ст. її ірраціональні ідеї набули розвитку у філософії життя (А. Бергсон) і в екзистенціалізмі, у тому числі російському (М. Бердяєв). Діалектика натурфілософії Ф. Шеллінга, його вчення про розвиток, багато в чому сприяли формуванню філософії Г. Гегеля. 6.3. Філософія Г.В.Ф. Гегеля Розвиток німецької класичної філософії досяг вершини у творчості Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля. Він народився 1770 р. у Штутгартів родині високопоставленого чиновника. У 1788—1793 рр. прослухав дворічний філософський і трирічний теологічний курси в Тюбінгенському теологічному інституті. У 1797—1800 рр. був домашнім учителем у Франкфурті-на-Майні. 1801 р. переїхав до Єни, де почалася його академічна діяльність як університетського викладача. З 1808 до 1816 р. був директором гімназії в Нюрнберзі. 1818 р. його запросили до Берлінського університету, де він викладав до кінця життя. Помер від холери 14 листопада 1831 р. Основними філософськими працями Гегеля є: "Феноменологія духу" (1807), "Наука логіки" (1812—1816), "Енциклопедія філософських наук", "Філософія права" (1821), "Лекції з філософії історії" (1837), "Лекції з естетики" (1835—1836), "Лекції з філософії релігії" (1832), "Лекції з історії філософії" (1833—1836). Велике значення гегелівської філософії полягає в тому, що в ній в систематичній формі викладені діалектичне світорозу-
Тема 6 міння і діалектичний метод дослідження. Однак вона внутрішньо суперечлива. Діалектичному методу, який має революційне наукове значення, протистоїть у ній консервативна система, що стало наслідком відображення у світогляді філософа всесвітньо-історичних революційних подій і одночасно економічної та політичної відсталості Німеччини його епохи. Г. Гегель відкинув учення І. Канта про апріорні форми мислення. Він влучно зауважив, що бажання пізнати до того, як пізнаємо, таке ж безглузде, як "мудре" висловлювання того схоласта, який хотів навчитися плавати раніше, ніж кинутися у воду. Природа, за Гегелем, існує незалежно від людини, а людське знання має об'єктивний зміст. Явища речей такі ж об'єктивні, як і їхні сутності. Сутність являється, явище суттєве. Пізнання явища є одночасно пізнанням сутності. Непізнаванних "речей у собі" не існує. Проте за основу всіх явищ природи і суспільства Гегель приймав якийсь абсолют, духовне начало, яке позначав різними термінами: "світовий розум", "світовий дух", "абсолютна ідея". Вони існують до реального світу, природи і суспільства. Філософія Гегеля, отже, є об'єктивним ідеалізмом. У своїй філософії Г. Гегель виходить із принципу тотожності буття і мислення, дійсності й розуму. Услід за Ф. Шеллінгом він вважав, що ні матерія, ні свідомість людини не можуть розглядатись як першооснови світу. Свідомість неможливо логічно вивести з матерії, а матерія не виводиться зі свідомості. Водночас Г. Гегель відкинув твердження Ф. Шеллінга про абсолютну тотожність суб'єктивного й об'єктивного. Тотожності не бувають без відмінностей. Тотожність і відмінність — діалектичні. Тільки таке розуміння тотожності суб'єктивного й об'єктивного можна прийняти за первоначало і за субстанцію світу. Але вона, за Гегелем, існує лише в мисленні. Мислення в нього — це і суб'єктивна діяльність, і об'єктивна першооснова або абсолютна ідея. Абсолютна ідея розвивається. Вона не тільки передумова всього, що існуює, а і його результат, вищий ступінь розвитку. Свідомість людини відкриває в предметах власну сутність і так підіймається до самосвідомості, яка співвідноситься не із зовнішніми предметами, а з іншими самосвідомостями. У резуль- Німецька класична філософія таті виникають різноманітні соціальні відносини (наприклад, відносини пана і раба) — форми збагачення самосвідомості на шляху до абсолютної істини і розумного суспільного ладу, в якому буде реалізовано багатство змісту абсолютної ідеї. Філософська система Гегеля включає логіку, філософію природи і філософію духу, з якою безпосередньо пов'язані філософія права, філософія історії, естетика, філософія релігії, історія філософії. Логіці у своїй філософії Гегель відводив центральне місце, присвятивши її дослідженню головну філософську працю "Наука логіки". У ній він відмовився від формальної логіки, що панувала раніше. Головний його здобуток полягає в розробленні діалектичної логіки. Про це свідчить аналіз Гегелем багатьох понять, історично вироблених у ході пізнавального процесу: буття, ніщо, становлення, якості, кількості, міри, сутності, тотожності, відмінності, суперечності, необхідності й випадковості, можливості й дійсності тощо. У цій праці Гегель оголосив логіку вченням про сутність речей і поставив перед нею завдання досліджувати загальні закономірності розвитку пізнання. Поняття, за Гегелем, взаємозалежні й перебувають у стані розвитку від абстрактного до конкретного, від однобічного, бідного за змістом, поняття до всебічного і змістовного. Внутрішнім джерелом такого розвитку є суперечність, яка рухає світом. Суперечність — не аномалія, не дефект речі, а взаємозв'язок, взаємозумовленість протилежних сторін визначень, принцип кожного саморуху. Розвиток, на думку Гегеля, необхідно приводить до заперечення вихідних форм. Заперечення, яке внутрішньо властиве явищам, — закономірний ступінь процесу розвитку. Гегель розрізняв абстрактне і конкретне заперечення. Тільки останнє є моментом розвитку, виникнення нового зі збереженням життєздатних елементів старого. Таке конкретне заперечення він називав "зняттям". За першим запереченням, стверджував філософ, йде друге. Відбувається заперечення заперечення. Воно "знімає" старе заперечення і відновлює на новій основі й у новій формі те, що
Тема 6 Німецька класична філософія
заперечувалось раніше. Проте це не повторення старого і не повернення до вихідного пункту, а новий, вищий ступінь розвитку. На жаль, цей діалектичний за природою процес Гегель вклав у шаблон "тріади": "теза — антитеза — синтез", під який намагався "підігнати" всі процеси розвитку. Будь-яке поняття, за Гегелем, є не тільки чимось загальним, а й одиничним й особливим. У понятті загальне, одиничне, особливе так само нероздільні, як нероздільні тотожність і відмінність. Абстрактної істини немає. Істина завжди конкретна. Всі ці та інші відкриття Гегеля мають величезне значення. Проте не треба забувати, що всі вони стосуються лише творчості абсолютної ідеї. Гегель поставив питання про співвідношення теоретичного знання і практичної діяльності, зв'язок теорії і практики. Він дійшов висновку, що перетворення дійсності й пізнання її утворюють єдиний процес. Але знову-таки практика в Гегеля — це не застосування матеріальних засобів для зміни і пізнання дійсності, а діяльність мислення, абсолютної ідеї, що творить світ, пізнаючи себе. Таким чином, логіка в Гегеля є наукою про ідею в собі й для себе. Наукою про ідею в її небутті є філософія природи. Абсолютна ідея, пізнавши власний зміст, вирішує відпустити себе як природу. У Гегеля немає відповіді на запитання про існування абсолютної ідеї до природи, так би мовити, у "чистому вигляді". Вона в нього поза часом, як і природа. Проте Гегель в основному солідарний з християнським догматом про створення світу, але в оновленому вигляді: світ створений, твориться тепер, буде вічно створюватися. Головними формами відчуженого, природного буття абсолютної ідеї в Гегеля є механіка, фізика, органіка. Механіка вивчає простір, час, матерію, рух, всесвітнє тяжіння. Матерія і рух нерозривно пов'язані. Немає матерії без руху і руху без матерії. Але матерія — лише зовнішній вияв абсолютної ідеї, рух — тільки переміщення в просторі, кругообіг, повторення того, що було раніше. Фізика — вчення про небесні тіла, світло, теплоту тощо. Органіка включає геологію, ботаніку, зоологію. Матерія, за характеристикою Гегеля, інертна, млява, не здатна до розвитку. Тому філософія природи в цілому — най-слабша частина його системи. Розгляд абсолютної ідеї на завершальному етапі її розвитку, коли вона залишає природу і повертається до самої себе, становить зміст духу. Це третя частина філософської системи Гегеля — ідеалістичне вчення про розвиток індивідуальної і суспільної свідомості, в якому історія людства зводиться до історії його духовного розвитку, пізнання і самопізнання. Філософія духу складається з учень про суб'єктивний дух — антропології, феноменології, психології; про об'єктивний дух — права, моральності, держави; про абсолютний дух — мистецтва, релігії, філософії. Отже, гегелівський діалектичний метод — прогресивна складова розглянутої філософії. її система, тобто вчення про природу, людину, суспільство як форми існування абсолютної ідеї, консервативна. Матеріалістичні тенденції в розвитку філософської думки Гегель або ігнорував, або фальсифікував. Завершив він свою систему тим, що оголосив її кінцевим пунктом розвитку філософії взагалі. Ним самим проголошений принцип розвитку розбився об його догматичну систему. 6.4. Антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха Матеріалізм і атеїзм німецької класичної філософії представлені, головним чином, творчістю Людвіга Фейєрбаха (1804—1872). Він був сином відомого юриста. Після закінчення гімназії вчився на теологічному факультеті Гейдельберзького університету, проте незабаром розчарувався в богослов'ї і через рік переїхав до Берліна, де в університеті слухав лекції Г. Гегеля. Після закінчення Берлінського університету захистив у 1828 р. в Ерлангенському університеті дисертацію "Про єдиний, загальний і нескінченний розум". Дисертація у цілому була витримана в дусі гегелівського ідеалізму, але Л. Фе-йєрбах у ній розійшовся з Г. Гегелем у ставленні до релігії взагалі й християнської зокрема. Він обстоював у дисертації ідею несумісності релігії та істини. Тема 6 В Ерлангєнському університеті приват-доцент Фейєрбах читав курси "Гегелівської філософії" та "Історії нової філософії". 1830 р. він анонімно опублікував "Думки про смерть і безсмертя", в яких відкинув ідею безсмертя душі. Авторство було встановлено, книгу конфісковано, а Фейєрбаха позбавлено права викладання. 1836 р. він одружився і впродовж 25 років майже безвиїзно жив у селі Брукберг, де його дружина була співвласницею невеличкої порцелянової фабрики. 1869 р. фабрика збанкрутувала. Останні роки життя філософ провів у жахливій злиденності. Остаточний розрив Фейєрбаха з ідеалізмом припадає на 1839 р., коли була опублікована його праця "До критики філософії Гегеля". У ній він матеріалістично вирішував основне питання філософії, а природу, буття, матерію розглядав як реальність, що з необхідністю породжує мислячий розум. 1841 р. вийшла головна праця Фейєрбаха — "Сутність християнства". У наступні роки були опубліковані такі його твори, як "Попередні тези до реформи філософії" (1842), "Основні положення філософії майбутнього" (1843) та ін. Фейєрбах вітав революцію 1848 р. Він був депутатом франкфуртських Національних зборів (1848 р.). В останні роки життя виявляв інтерес до соціальних і економічних проблем, вивчав "Капітал" К. Маркса, а 1870 р. вступив до Соціал-де-мократичної партії Німеччини. Найперше завдання філософії Фейєрбах вбачав у критиці релігії, викритті тих ілюзій, що становлять сутність релігійної свідомості. Він розглядав філософію і релігію як світорозуміння, що взаємно виключають одне одного: в основі релігії — віра в догмати, а філософії — знання істинної природи речей. Живучість релігії Фейєрбах пояснював не тільки обманом і неуцтвом людей, а й умовами їхнього життя. Першоджерело релігійних ілюзій він вбачав у почутті залежності, обмеженості, безсиллі людини стосовно непідвладних її волі стихій і сил. Безсилля шукає вихід у фантазії, яка породжує надії і розраду, — так виникають образи богів як джерел здійснення людських сподівань. "Людина вірить у богів не тільки тому, що в неї є фантазія і почуття, а й тому, що в неї є прагнення бути щасливою. Вона вірить у блаженну істоту не тільки тому, що вона має Німецька класична філософія уявлення про блаженство, а й тому, що вона сама хоче бути блаженною; вона вірить у досконалу істоту тому, що вона сама хоче бути досконалою; вона вірить у безсмертну істоту тому, що сама не бажає померти"1. Отже, релігія, вважав Фейєрбах, виникла з відчуженості людської сутності внаслідок приписування Богові тих атрибутів, які насправді належать самій людині. Бог є те, чим людина насправді хоче бути. "Нескінченна, або божественна, сутність є духовною сутністю людини, яка, однак, відособлюється від людини і уявляється як самостійна істота"2. Очевидною є ілюзія, яка важко викорінюється: дійсний творець Бога — людина — розглядається як творіння Бога, ставиться в залежність від нього і, таким чином, втрачає свободу і самостійність. Релігія, за висновком Фейєрбаха, паралізує прагнення людини до кращого життя в реальному світі й до перетворення цього світу, замінює його покірне і терпляче очікування прийдешньої надприродної віддачі. Звільнення від релігійних помилок Фейєрбах вбачав у розумінні людини не як творіння Бога, а як найдосконалішої частини природи. Природа, доводив він, існує незалежно від будь-якої філософії. Вона є тією основою, на якій виросли люди. Поза природою і людиною немає нічого, а вищі істоти — це лише фантастичні відображення нашої власної сутності. Так критика релігії переросла у Фейєрбаха в критику філософського ідеалізму, насамперед німецького класичного ідеалізму. Основну ваду ідеалізму він вбачав у ототожненні буття і мислення. "...Уявне буття не є дійсним буттям. Образ цього буття поза мисленням, субстрат реальності"3. Ідеалістична філософія, за Фейєрбахом, є спекулятивною. Філософ, який розмірковує про абсолютний розум, що нібито утворює приховану основу всього сущого, по суті, лише витончено викладає релігійні уявлення про Бога і створення ним світу. Проте Фейєрбах не ставив знака рівності між ідеалістич- 1 Фейєрбах Л. Избранньїе философские произведєния: в 2 т. / 2 Там же. — С. 320. Тема 6 ною філософією і релігією. Він вказував на те, що раціоналістичне тлумачення релігії ідеалізмом веде до суперечності з релігійними догмами, які, за своєю суттю, непримиренні з наукою, розумом, логікою. Теїзм розуміє Бога як чуттєву істоту, особистість, що перебуває поза світом, а ідеалістична філософія перетворює Бога на безособовий дух, який розглядається як внутрішня сутність самої дійсності. Отже, спекулятивна філософія розчищає дорогу пантеїзму, тобто ототожненню Бога з природою. У цьому розумінні філософія Г. Гегеля є ідеалістичним пантеїзмом, а філософія Б. Спінози — пантеїстичним матеріалізмом. У центрі вчення Фейєрбаха — людина як "...єдиний, універсальний і вищий предмет філософії..."1. Він відкинув ідеалістичне трактування, за яким людина розглядалася насамперед як духовна істота. На думку Фейєрбаха, людина стала психофізичною єдністю, єдністю душі і тіла. Тіло в його цілісності утворює сутність людського "Я". Духовне начало в людині не можна відокремити від тіла, дух і тіло — дві грані тієї реальності, що називається організмом. Отже, сутність людини Л. Фейербах трактував біологічно. Індивід, стверджував він, — не історично-духовне утворення, як у Г. Гегеля, а ланка в розвитку людського роду. Такий підхід до вивчення людини у філософії називається антропологічним (грец. — людина і слово, поняття, вчення). Його прихильники вбачають у понятті "людина" основну світоглядну категорію і стверджують, що тільки на її основі можна розробити систему уявлень про світ. Л. Фейербах ввів антропологізм у філософію, обґрунтував його як теоретичний і методологічний принцип. Він став у його вченні основою критики релігії і німецького класичного ідеалізму, а також свідченням обмеженості філософської позиції останнього. Фейербах критикував ідеалізм в основному з позицій метафізичного матеріалізму, внаслідок чого він разом із гегелівським ідеалізмом відкинув і гегелівську діалектику. Правда, у вченні Л. Фейєрбаха є елементи діалектики. Зокре- Німецька класична філософія ма, він визнавав об'єктивний характер заперечення, говорив про боротьбу між новим і старим, про заперечення в тому розумінні, як розглядав цей процес Г. Гегель. Проте це були лише окремі зауваження, оскільки проблема розвитку і загального зв'язку явищ, по суті, не привернула його уваги. Ще більш далекий Л. Фейербах від розуміння діалектики як логіки і дійсно наукового методу пізнання і дослідження. В уявленні Фейєрбаха діалектика — лише відомий ще з часів античності засіб ведення філософської дискусії, шлях пошуку суперечностей у судженнях співрозмовника. "Справжня діалектика не є монологом одинокого мислителя із самим собою, це — діалог між Я ІТИ"1. Отже, Фейербах розкрив таємницю ідеалізму — релігію, але не зміг протиставити діалектичному ідеалізму нову форму матеріалістичного світорозуміння — діалектичний матеріалізм. Однобічність, метафізичність антропологізму Фейєрбаха найбільш; випукло розкривається в його вченні про людину. Реальне життя людей, сутність людини він розумів абстрактно, поза зв'язком з певними історичними суспільними відносинами. Насправді, людина є не тільки природною, а й історичною та соціальною істотою. її сутність є не абстрактом, притаманним окремому індивіду, а сукупністю всіх суспільних відносин. Як соціальна істота людина — суб'єкт і об'єкт суспільних відносин. Специфіка сутності кожного індивіда визначається особливостями впливу на нього суспільних відносин. Отже, людська сутність однозначно соціальна, вона постійно формується, розвивається, удосконалюється. Неісторичне розуміння людини перешкоджало Фейєрбаху до кінця зрозуміти й історично-минущий характер релігії. Він часто говорив, що релігійно-фантастичні погляди на світ неминуче зникнуть, людина відкине містичне уявлення про свою сутність, досягне на землі того, що релігія обіцяє їй у потойбічному світі. Водночас він вважав, що релігія відображає і щось споконвіку властиве людині, хоч і в перекрученій формі, а тому релігійне почуття непереборне. Таким "вічно властивим люди-
1 Фейербах Л. Избранньїе философские произведения: в 2 т. / Л. Фейербах. — М., 1966. — Т. 1. — С. 202. 1 Фейербах Л. Избранньїе философские произведения: в 2 т. / Л. Фейербах. — М., 1966. — Т. 1. — С. 203. Тема 6 ні" у Фейєрбаха є любов до людей. Любов до Бога — перекручена форма людської любові. Звідси любов — щира релігія, релігія без Бога. Таке широке тлумачення релігії — найслабіпа ланка фейєрбахівського антропологізму. Воно веде до своєрідного виправдання релігійного почуття, переоцінки історичної ролі релігії, яка в працях Фейєрбаха нерідко трактується ледве не як головна форма духовного життя людей. Атеїст Фейєрбах, таким чином, проголосив себе реформатором релігії. Він не зрозумів, що наукова критика релігії не вичерпується зведенням релігійних уявлень до їхнього земного змісту. Головне в ній — аналіз матеріальних причин релігійного подвоєння світу. У теорії пізнання Фейєрбах виступив як сенсуаліст. Він вважав, що відчуття — єдине джерело людського пізнання, що тільки дане людині через органи чуття має справжню реальність. Він відкинув можливість абстрактного пізнання за допомогою розуму, вважаючи останнє надбанням ідеалістичної спекуляції. У теорії пізнання фейєрбахівський антропологізм виявився у новій інтерпретації поняття "об'єкт". Воно, на його думку, спочатку формується в досвіді людського спілкування, тому перший об'єкт для будь-якої людини — це інша людина, "ТИ". Любов до неї — шлях до визнання її об'єктивного існування, а завдяки цьому — до визнання реальності зовнішніх речей. Антропологічний підхід характерний також для соціологічних і етичних поглядів Фейєрбаха. Це — найменш розроблена частина його вчення. Він не зміг зрозуміти і з матеріалістичних позицій обґрунтувати соціальне життя, суспільну свідомість, моральність. Рушійними силами історії, доводив він, є людські почуття і пристрасті, тобто дещо реальне, але не матеріальне. Така позиція — натуралістична, оскільки її вихідним пунктом є антропологічна характеристика людської чуттєвості як головної і визначальної сили поведінки коленого індивіда та суспільства в цілому. Згідно з концепцією Фейєрбаха, людина діє за велінням чуттєвості. Форми чуттєвості різноманітні: любов до життя, прагнення щастя, егоїзм, інтерес, потреби, втіха та ін. Відпо- Німецька класична філософія відно до своїх почуттів, людина чинить за необхідності й вільно. Коли людина діє вільно? Лише тоді, коли діє за необхідності. Для Фейєрбаха свобода — це також єдність людини з умовами, в яких виявляється її сутність. Птах вільний у повітрі, риба — у воді, людина вільна там і тоді, де і коли умови життя дають їй можливість задовольняти своє природне прагнення щастя, реалізувати свої здібності. Така абстрактна, натуралістична концепція свободи аналогічна позиції просвітителів XVIII ст., їх вимогам привести умови людського життя у відповідність до людської природи, зробити ці умови людяними. Наприклад, якщо всі люди від природи рівні, то станові та інші привілеї суперечать людській природі і повинні бути відкинуті. Але як? У Фейєрбаха "чудотворцем" знову-таки є любов. Любов — сутність і мета людського життя, вирішальна сила, у тому числі морального прогресу. Суперечності життя, їх матеріальні, соціальні та духовні підстави не були помічені Фейєрбахом. Замість вивчення реальних, живих людей у їхній історичній дії він створив культ абстрактної людини — ядро нової релігії. Необхідним був перехід до науки про людину і суспільство. Це завдання вирішив діалектичний матеріалізм. Філософією Фейєрбаха завершується німецька класична філософія, історичне значення якої полягає в розробленні діалектичного світорозуміння і методу. Вона стала теоретичною основою створення і розвитку якісно нового напряму у філософії — діалектичного матеріалізму. Контрольні запитання і завдання 1. Чому філософська думка в Німеччині другої половини XVIII — першої половини XIX ст. вважається класичною? 2. В яких філософських напрямах працювали І. Кант, Г. Гегель, Л. Фейєрбах? 3. Що таке гносеологія? Який внесок у розвиток гносеології зробив І. Кант? 4. Чому філософію І. Канта називають агностицизмом?
Тема 6 5. Що таке діалектика? Який внесок у розвиток діалектики зробив Г. Гегель? 6. Розкрийте зміст діалектичної логіки Г. Гегеля. 7. Що означає формула Г. Гегеля "Сутність являється, явище суттєве"? 8. У чому полягає консерватизм філософської системи Г. Гегеля? Date: 2015-11-13; view: 378; Нарушение авторских прав |