Тема 5 філософія нового часу 3 page

6.1. Критична філософія І. Канта

Класична німецька філософія бере свій початок від Імману-їяа Канта. Він народився 22 квітня 1724 р. у сім'ї ремісника (лимаря) у м. Кенігсберзі (нині м. Калінінград). У родині май­бутнього філософа панував дух релігійного благочестя і суворої вимогливості щодо питань моральності. "Мої батьки, — писав на схилі років І. Кант, — вихідці з ремісників, будучи людьми зразкової чесності, моральної благопристойності й порядності, не залишивши багатства (як і боргів), дали мені виховання, ко­тре, якщо дивитися на нього з морального боку, не могло бути кращим, і за яке я, при кожному спогаді про них, відчуваю найглибшу подяку"¹.

Кант закінчив теологічний факультет Кенігсберзького уні­верситету, в якому 1755 р. почалася його викладацька діяль­ність. 1770 р. він одержав звання і посаду професора, яку обі­ймав упродовж 34 років. 1786 р. він був обраний ректором уні­верситету, а через два роки переобраний на новий термін.

Кант ніколи не був одружений, не виїжджав за межі рідного міста, спілкувався лише з невеликим колом людей, переважно своїми учнями і колегами, ніколи не змінював своїх, ще зі сту­дентських років набутих, звичок. Він любив говорити, що жит­тя надане людині для того, в основному, щоб працювати. І коли 1797 р. він змушений був за станом здоров'я відмовитися від

¹ Фишер К. История новой философии / К. Фишер. — СПб., 1910. — Т. З.—С. 45—46.

Тема 6

Німецька класична філософія

читання лекцій в університеті, а потім, за декілька років, при­пинити наукові заняття, почав тяжитися життям. 12 лютого 1804 р. Кант помер, як сповіщав один із його біографів, з по­чуттям полегшення і майже із задоволенням.

Кант був різнобічним вченим. Йому належать гіпотези що­до виникнення небесних тіл і Сонячної системи з обертових ту­манних мас, про припливи і відпливи як причини уповільнен­ня добового обертання Землі. У біології він висунув ідею кла­сифікації тваринного світу, в антропології — ідею природної історії людських рас. Його класифікація тварин і сьогодні ши­роко використовується в біології та інших науках, пов'язаних із практикою сільськогосподарського виробництва.

Кант здійснив у філософії свого роду переворот, суть якого полягає у зведенні гносеології до рангу основного і першого елемента теоретичної філософії. Він розглядав пізнання як ді­яльність, яка відбувається за власними законами, і вперше зробив висновок, що не характер і структура субстанції, яка пізнається, а специфіка суб'єкта, який пізнає, є головним чин­ником, що визначає спосіб пізнання і конструює предмет знання.

У розвитку філософських поглядів Канта виокремлюють два періоди: ранній, або "докритичний" (до 1770 р.), і наступ­ний, "критичний", після створення ним філософської систе­ми, яка одержала назву "критичної філософії", "критицизму", а також "трансцендентального ідеалізму". Цю систему Кант виклав насамперед у творах "Критика чистого розуму" (1781, вчення про пізнання), "Критика практичного розуму" (1788, етика), "Критика здатності судження" (1790, естетика і вчення про доцільність у природі).

Кант називав свою філософію критичною за її методом ана­лізу пізнавальних спроможностей, їхньої природи і можливос­тей. Щодо терміна "трансцендентальний", то він виник у схо­ластичній філософії і позначав об'єкти буття, що виходять за сферу обмеженого існування скінченного емпіричного світу: єдине, істина, благо, випадкове і необхідне, дійсне і можливе тощо. Кант надав цьому терміну гносеологічного значення. У його філософії трансцендентальним є все те, що має стосунок до апріорних (доступних, за формулюванням Канта) умов мож­ливого досвіду, формальних передумов пізнання, які органі-

зують науковий досвід. У нього це — надіндивідуальне в люди­ні, що зумовлює об'єктивність знання. Тому предмет теоретич­ної філософії в Канта не вивчення самих по собі речей, приро­ди, світу, людини, а дослідження пізнавальної діяльності, установлення законів людського розуму і його меле. Отже, Кант на місце онтології у філософії поставив гносеологію.

Молодий Кант — прибічник природничо-наукового матері­алізму, який він намагався поєднати з ідеями ідеалістичної фі­лософії Г. Лейбніца та його послідовника і систематизатора X. Вольфа. "Дайте мені матерію, і я побудую з неї світ, тобто дайте мені матерію, і я покажу вам, як із неї має виникнути

світ"¹.

Матеріалізм тієї історичної епохи мав механістичний ха­рактер. Кант добре розумів історичну прогресивність механіс­тичного матеріалізму для пояснення природних явищ. Водно­час він розумів, що принципи механіки недостатні для осяг­нення процесів виникнення і функціонування живої природи. Кант не знайшов наукових засад для критики механіцизму, механістичну форму тодішньої матеріалістичної філософії прийняв не як історично минущу, а як сутність матеріалістич­ного пояснення явищ природи і дійшов переконання, що ви­никнення життя, свідомості, мислення не можна пояснити лише рухом матерії.

Подібні дуалістичні тенденції характерні для ранніх робіт Канта. У них він намагався примирити матеріалізм з ідеаліз­мом, перебороти механістичну обмеженість матеріалістичної філософії XVII—XVIII ст., з одного боку, і раціоналістичну ме­тафізику, з її претензією на наддосвідне (надприродне) знання, з іншого. Ці тенденції переважали в його "критичній філо­софії".

Історичні заслуги філософів (як і вчених взагалі) оцінюють не за тим, чого вони не дали, а за тим, що вони дали порівняно зі своїми попередниками. Видатними попередниками німець­кої класичної філософії були раціоналісти XVII ст. Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц, які проголосили "природне світло ро­зуму", властиве кожній людині незалежно від її інтелекту -

¹Кант И. Сочинения / И. Кант. — Т. 1. — С. 126.

Тема 6

альної обдарованості та освіти, верховним суддею у всіх люд­ських справах, насамперед у пізнавальній діяльності. Вони рішуче виступали проти схоластики з її догматичним мислен­ням, яке нехтує необхідністю аналізу, перевірки, обґрунтуван­ня тверджень, допущень, передумов.

Як і раціоналісти, Кант вважав першорядим завданням фі­лософії критику догматизму: "Наше століття є справжнім сто­літтям критики, якій повинно підпорядковуватися все. Релі­гія, на основі своєї святості, і законодавство, на основі своєї величі, намагаються поставити себе поза цією критикою. Про­те у такому випадку вони справедливо викликають підозру і втрачають право на щиру повагу, яка чиниться розумом тільки тому, що моясе устояти перед його вільним і відкритим випробуванням"¹.

У вимозі послідовного критичного аналізу всіх чинників свідомості та знання, Кант пішов далі раціоналістів, оскільки обґрунтував необхідність піддавати критичному випробуван­ню і дослідженню також сам розум.

Раціоналісти сформулювали поняття "чистого розуму", тоб­то незалежного від чуттєвості мислення, якому вони припису­вали спроможність переборювати неминучу обмеженість да­них досвіду. Кант прийняв це поняття, але рішуче відкинув твердження про здатність чистого розуму розширювати сферу людського знання замеяа досвіду. (Досвід — чуттєво-емпіричне пізнання дійсності, що ґрунтується на практиці.) У зв'язку з цим він переглянув вчення про причини помилок. Розум, вва-жали раціоналісти, ніколи не помиляється. Причиною поми­лок можуть бути або воля, або чуттєві сприймання. Кант дово­див, що чуттєві сприймання не обманюють нас, тому що не є судженнями. Помилки властиві лише мисленню, але не тому, що воно виходить із чуттєвого сприймання, досвіду, а тому, що воно намагається робити висновки незалежно від досвіду.

Кант, отже, піддав критиці (і певною мірою подолав) обме­женість як раціоналізму, так і емпіризму його епохи. На про­тивагу раціоналістам він доводив, що будь-яке знання має пе­редумовою чуттєві споглядання, тому поняття, позбавлені ем-

¹ Кант И. Сочинения / И. Кант. — Т. 3. — С. 75, прим.

Німецька класична філософія

ліричного змісту, нічого не додають до наявного знання, що раціоналістичне вчення про інтелектуальну інтуїцію, відпо­відно до якого вихідні положення науки і філософії — не логіч­ні висновки, не емпірично констатовані факти, а самоочевидні істини, — неспроможне, оскільки в його основі — відрив мис­лення від емпіричних даних, спроби робити висновки, не спи­раючись на ці дані. Водночас Кант виявив і обмеженість філо­софського емпіризму, за яким загальні й необхідні теоретичні судя^ення неможливі без чуттєвого спостереясення окремих

фактів.

Кант слідом за раціоналістами розмежував розум і розсу­док. Він доводив, що в людини є три пізнавальних здатності: чуттєвість — здатність до відчуттів, розсудок — здатність до синтезу чуттєвих споглядань і утворення на їх підставі понять і суджень, розум — здатність до умовиводів, доведених до ідей. На відміну від розсудку, розум, на його думку, спрямований за межі будь-якого можливого досвіду, сфера розсудку — наука, сфера розуму — філософія. Якісна своєрідність людини в тому і полягає, що вона здатна мислити філософськи, підносячись над неминучою обмеженістю досвіду.

Центральним у філософських системах XVII ст. було понят­тя апріорного, тобто наддосвідного, знання. Лейбніц, напри­клад, стверджував, що крім істин факту існують також істини розуму, здобуті без допомоги досвіду, без звернення до чуттє­вих даних. Критерієм апріорності вваясалися загальність і не­обхідність істин. Такими уявлялись істини математики, логі­ки, філософії.

Справді, проблема апріорного, тобто загальних і необхідних істин, не є псевдопроблемою. Математика, наприклад, віднос­но незалежна від досвідних даних. Положення, що доводяться одними теоремами, стають далі основою для доведення нових положень в інших теоремах. Водночас ця незалежність завжди обмежена опосередкуванням математичної теорії реальною практикою. У XVII ст. таке опосередкування було невідоме, положення логіки і математики вважались абсолютно неза­лежними від досвіду, який уявлявся лише сукупністю чуттє­вих сприймань окремих індивідів. Ні логіка, ні математика того часу не давали основ для розуміння того, що загальність і

Тема 6

необхідність їхніх положень аж ніяк не абсолютні, що вони об­межені рівнем досягнутого знання і теоретичними припущен­нями. Такі основи сформувалися пізніше завдяки створенню неевклідової геометрії, теорії відносності, квантової фізики і розвитку математичної логіки. Тому Кант не відкинув раціо­налістичну концепцію апріорного, а переробив її. Якщо раціо­налісти припускали існування іншого, крім базованого на до­свіді, апріорного шляху пізнання, надавали йому першорядно­го значення, то Кант був переконаний, що ідеї, поняття, які не синтезують чуттєвих даних, не мають об'єктивного змісту і мо­жуть виконувати лише інструментальну функцію, тобто бути формальним засобом пізнання або морального самовизначен­ня. Зміст знання виникає лиіпе з чуттєвих даних. Отже, апрі­орне в Канта є тільки формою знання, за допомогою якої чут­тєві сприймання пов'язуються воєдино в певні образи. Такі, зокрема, у нього категорії єдності, множинності, реальності, причинності, взаємодії, можливості, необхідності. Усе, що мислиться апріорно, не існує незалежно від пізнання, апріорні форми мають не наддосвідний, а додосвідний характер, тобто передують досвіду як його передумови, завдяки яким можли­вість досвіду і знання взагалі перетворюється на дійсність.

Таким чином, за Кантом, апріорні форми знання необхідні не для занурення у світ уявних сутностей, а для формування з розрізнених чуттєвих даних систематично організованого до­свіду. Звідси категорії в нього — необхідні передумови емпі­ричного знання, якими оперує розсудок. Категорії не розви­ваються, між ними немає переходів, але вони пов'язані в су­дженні.

Кант помилявся щодо проблеми категорій. Проте він упер­ше дослідив зв'язок категоріального апарату мислення зі зміс­том досвідного знання і довів, що положення теоретичного природознавства, які мають всезагальне і необхідне значення, є не суто апріорними, а апріорними й емпіричними одночасно: апріорними — за формою, емпіричними — за змістом.

Сформульований Кантом принцип єдності апріорного і ем­піричного дав йому можливість спростувати ще одну раціона­лістичну догму щодо аналітичного характеру апріорних поло­жень, суджень і умовиводів. В аналітичному судженні преди-

Німецька класична філософія

кат (присудок) не дає нового знання порівняно з тим, що вже мислиться в суб'єкті (підметі). Не заперечуючи існування ана­літичних суджень, Кант вважав своїм найбільш видатним до­сягненням відкриття апріорних синтетичних суджень, у яких предикат не виводиться із суб'єкта, а поєднується з ним. До Канта синтетичними вважались тільки емпіричні су­дження. Така постановка питання вкрай обмежувала можли­вості й перспективи теоретичного природознавства, що заро­джувалось. Кант покінчив з метафізичним протиставленням аналітичних і синтетичних суджень. Видатне значення цієї но­вої постановки питання для розвитку теоретичного природо­знавства безсумнівне.

До кінця життя Кант не зміг відмовитися від механістичної методології, яка привела його до переконання щодо принципо­вої нездійсненності філософського монізму: розмаїтість дій­сності не можна осмислити, спираючись на один принцип — матеріалістичне начало. Разом з тим він обґрунтував положен­ня про неспроможність ідеалістичного монізму, тобто виве­дення незалежної від свідомості реальності з духовного первоначала. Кант рішуче наполягав на тому, що чуттєві сприймання зумовлюються об'єктивною реальністю, що існує незалежно від свідомості та пізнання, яку він називав світом "речей у собі". Але оскільки Кант відокремлював духовне від матеріального, то неминуче прийшов до дуалізму, тобто до протиставлення свідомості і буття, суб'єктивного і об'єктивно­го. Дуалізм спричинив появу агностицизму.

Предмет пізнання, вважав Кант, є таким, яким уявляється, оскільки він поставлений у залежність від пізнавальної діяль­ності людини. Отже, цей предмет — результат інтелектуальної творчої діяльності суб'єкта. Така постановка питання, пра­вильно вказуючи на суб'єктивний аспект пізнавального проце­су, значення якого явно недооцінювалось попередньою філосо­фією, водночас призводить до суб'єктивістського розуміння процесу пізнання, відповідно до якого пізнання саме створює свій об'єкт, а не відображає дійсності, що існує поза і незалеж­но від нього. У Канта те, що пізнається, не існує незалежно від пізнання, а те, що незалежне від суб'єкта, який пізнає, виклю­чається зі сфери пізнання. Так у нього виникають непізнаванні

Тема 6

"речі в собі". Пізнаванні лише явища ("речі для нас"). Отже, між "речами в собі" і "речами для нас" — прірва.

І. Кант — непослідовний і суперечливий. З одного боку, мір­кував він, "речі в собі" впливають на нашу чуттєвість і викли­кають відчуття, з яких утворюються досвід, знання, а з іншого боку, чуттєві сприймання не розглядаються як відображення "речей у собі", тому що вони непізнаванні. Заперечуючи пізна­ванність "речей у собі", стверджуючи, що пізнання, як би дале­ко воно не просунулося, не наближає нас анітрохи до "речей у собі", Кант, проте, наголошував, що "речі у собі" виявляються в явищах. Тому безглуздим є твердлсення, нібито явища існу­ють без того, що є.

Витоки помилок Канта полягають у відриві ним явищ від "речей у собі". Однак його філософія, незважаючи на її агнос­тицизм, вела до виникнення питання про реальний зв'язок "речей для нас" і "речей у собі". Змістові суперечності, що міс­тять у собі спроби подолання обмеженої, однобічної постанов­ки тих або інших проблем, є не просто вадою, а в певному зна­ченні навіть їх перевагою. Тому було б антифілософськи звину­вачувати Канта в непослідовності, у тому, що він чогось не зрозумів, чогось не помітив, впав у очевидні навіть для його безпосередніх продовжувачів суперечності. Часто, наприклад, у працях цитується зізнання Канта: "...мені довелося обмежи­ти знання, щоб звільнити місце вірі..."¹.

Це висловлювання — явна його поступка фідеїзму, утвер­дженню пріоритету віри над розумом. Проте зазвичай не циту­ється інше висловлювання Канта з тієї ж "Критики чистого розуму" і з того ж питання: "...Ми обмежили розум, щоб він не загубив нитки емпіричних умов і не вдавався у сферу транс­цендентних основ..."². Іншими словами, Кант пропонував тут обмежити метафізичні й теологічні претензії розуму. У полемі­ці проти споглядальної гносеології і спекулятивно-ідеалістич­ної метафізики, у спробах подолати протилежність раціоналіз­му і емпіризму, осмислити дійсну єдність раціонального і чут­тєвого він підходив до постановки корінних діалектичних проблем теорії пізнання.

¹ Кант И. Сочинения / И. Кант. — Т. 3. — С. 95.

² Там же. — С. 497.

і Нмвцька класична філософія

Кант був першим філософом, який виступив проти спогля­дального тлумачення процесу пізнання. Йому належить ідея про те, що теоретично нерозв'язні проблеми можна вирішити

практично.

Аналіз співвідношення між чуттєвістю і мисленням зумо-іш і* нисновок Канта, що теоретичні знання не можна звести до їхнього емпіричного джерела. Так він виявив проблеми су­перечностей між раціональним і чуттєвим та діалектичного стрибка від емпіричного до теоретичного рівня знань.

У "Критиці чистого розуму" Кант висунув також ідею ство­рі ■ і ш я нової логіки, відмінної від звичайної формальної логіки, икіі обмежена тим, що вона відривається від будь-якого змісту розумового пізнання і від розбіжностей між його предметами, миючи справу тільки з чистою формою мислення.

1 Ісзсумнівною заслугою Канта є його вчення про антиномії суперечності розуму. Згідно з цим ученням, суперечності в розумі неминуче виникають завжди, коли поняття абсолютно­го, яке залучається лише до аналізу світу "речей у собі" (теза), також застосовується до пізнання "речей для нас", де є тільки минуще, скінченне й обумовлене (антитеза). Звідси виникають чотири антиномії.

1. Світ має початок у часі й обмежений у просторі. — Світ не мас, початку в часі й нескінченний у просторі.

2. Кожна складна субстанція утворюється простою. — Жод­на річ не складається з простих частин, і у світі взагалі немає

нічого простого.

3. Причинність за законами природи недостатня для пояс­
нення всіх явищ. Існує вільна причина (спонтанна). — Немає
жодної свободи, усе відбувається у світі тільки за законами, за

необхідністю.

4. До світу належить, безумовно, необхідна сутність як його
причина. — Немає жодної абсолютно необхідної сутності світу
як його причини ні в ньому, ні поза ним.

Кант вважав антиномії помилками розуму. Водночас він до­вів об'єктивну необхідність суперечностей у самому змісті тео­ретичного знання. Така постановка питання, незалежно від суб'єктивних намірів філософа, передбачала визнання діалек­тики об'єктивної дійсності.

Тема 6

Німецька класична філософія

Розглянемо механізм процесу пізнання за Кантом.

Щось невідоме — "річ у собі" — діє на органи чуття людини і породжує різноманіття відчуттів. Вони впорядковуються за допомогою апріорних форм споглядання простору і часу. Роз­ташовуючись поруч одне з одним у просторі й часі, відчуття утворюють предмет сприймання. Сприймання мають індивіду­альний і суб'єктивний характер. Загальнозначущість, і в цьо­му розумінні об'єктивність, сприйманню надають категорії розсудку. Без відчуттів діяльність розсудку формальна, але саме розсудок підводить розмаїтість чуттєвого матеріалу під єдність поняття, конструює предмет пізнання. Рушійним сти­мулом розсудку, що задає йому мету і напрям діяльності, є ідеї розуму. Згідно з кантівським визначенням, ідеї розуму — це поняття про безумовне, про першопричини всієї сукупності певної низки явищ. Коли, наприклад, людина шукає останнє безумовне джерело всіх явищ внутрішнього почуття, вона отримує ідею душі. Намагаючись піднятися до останнього без­умовного джерела всіх явищ зовнішнього світу, людина при­ходить до ідеї світу, космосу в цілому. Бажаючи осягнути абсо­лютне начало всіх явищ, як психічних, так і фізичних, розум підіймається до ідеї Бога. На відміну від Платона, Кант розу­мів ідеї розуму не як надчуттєві сутності, що володіють реаль­ним буттям, а як уявлення про мету, до якої рине пізнання. Отже, ідеї виконують у Канта регулятивні функції, спонука­ють розсудок до діяльності, керують ним.

Овіт "речей у собі" відкривається, за вченням філософа, "практичному розуму", який виконує в нього функцію керів­ництва вчинками людини, тобто встановлення меж мораль­ної дії.

Теологія стверджує, що лише релігійна віра робить можли­вими моральні діяння. Позиція Канта інша: "...мораль аж ніяк не потребує релігії..."¹. Релігія черпає створювані нею мораль­ні приписи з моральної свідомості, незалежної від релігії, як незалежна вона взагалі від мотивів, що є поза сферою мораль­ності. Ідею Бога створює розум. Проте Кант не був атеїстом. Як агностик він вважав однаково недоказовими і атеїзм, і теїзм,

¹ Кант И. Сочинения. — Т. 4. ~ Ч. 2. — С. 7.

Але, ставлячи питання про походження релігійних ідей, Кант відхиляв теологічні посилання на божественне одкровення, надприродне навіювання тощо. За Кантом, ідеї Бога, позбавле­ного безсмертя, потойбічного існування — апріорні (тобто по­збавлені об'єктивного змісту) ідеї чистого розуму, тому релі­гійна віра має не теоретичну, а тільки практичну (моральну) основу.

У сфері моралі Кант зробив глибокі гуманістичні висновки про те, що людина — мета, а не засіб історичного процесу, і що найважливішим завданням філософії є виховання людини-гуманіста. Філософія, доводив він, покликана навчити людину того, якою треба бути, щоб стати людиною, для чого вона по­винна дати людям моральний закон. Такий закон Кант спробу­вав визначити назвою "категоричний імператив" (безумовна поведінка). Він, на його думку, має два визначення. У "Крити­ці практичного розуму" закон сформульований так: "Роби так, щоб максима твоєї волі завжди могла бути водночас і принци­пом загального законодавства"¹. Інше формулювання — в "Основоположенні до метафізики моралі": "Дій так, щоб ти ні­коли не ставився до людства, як у твоїй особі, так і в особі будь-якого іншого, тільки як до засобу, але, і завжди, у той самий час, і як домети"².

Згідно з Кантом, категоричний імператив є всезагальним і загальнообов'язковим законом, яким повинні керуватися всі люди незалежно від їх походження, багатства, суспільного ста­ну. Моральна людина зобов'язана його дотримуватися, незва­жаючи на обставини, вбачаючи в цьому свій вищий обов'язок.

Кантівський категоричний імператив важливий тим, що допомагає виключати випадки небажаної поведінки. Він забо­роняє, наприклад, говорити неправду, красти, вбивати тощо, оскільки подібні дії не можуть бути загальнолюдськими нор­мами поведінки. За всієї абстрактності категоричного імпера­тиву кантівська постановка питання про те, що моральна по­ведінка визначається не окремими, а загальними і необхідни­ми мотивами, має велике принципове значення.

¹ Философский знциклопедический словарь. — М.: Сов. знцикл.,
1989. — С. 254.

² Там же. — С. 254.

Тема 6

Німецька класична філософія

Моральний ідеал Канта — моральна автономія особис­тості. Досягнення цього ідеалу філософ пов'язував із розвит­ком правової держави. Він вважав, що лише в суспільстві, де всім людям забезпечені рівні громадянські права, можливі справді моральні стосунки між індивідами.

Безсумнівним досягненням філософії Канта було вчення про необхідність установлення вічного миру у відносинах між державами і народами. Разом з тим він не обмежувався тільки моральним засудженням воєн, як інші філософи. Своє завдан­ня Кант вбачав у тому, щоб досліджувати об'єктивні передумо­ви, які рано чи пізно змусять держави відмовитися від війни як засобу вирішення суперечок між ними. Він розглядав від­носини між державами за аналогією зі стосунками між егоїс­тичними індивідами, які заради здійснення своєї мети нерідко співпрацюють і допомагають одне одному. Так само змушені будуть поводитися і держави, оскільки мир між народами є єдиною альтернативою вічному "цвинтарному" спокою, яким загрожують людству війни.

Концепція війни і миру Канта утопічна. Вона виходить із можливості виключення війни з життя суспільств тільки за до­помогою домовленостей між державами, ігноруючи значення докорінних соціально-економічних перетворень у країнах, що насправді є визначальними. Проте заклик філософа до миру, до викорінення воєн залишається актуальним.

Отже, родоначальник німецької класичної філософії ста­вив, осмислював, намагався розв'язати проблему створення науково-філософського світогляду. Проте дійсні результати його дослідження вступили в конфлікт з його задумом. Велич Канта виявляється в процесі розвитку його ідей, теоретичного осмислення і світоглядного освоєння його філософії, яка стала основою багатьох філософських шкіл, течій і напрямів.

6.2. Філософія Й.Г. Фіхте та Ф.В. Шеллінга

Німецьку класичну філософію після І. Канта розробляли такі видатні філософи, як Й.Г. Фіхте і Ф.В. Шеллінг. Обидва прагнули подолати кантівське протиставлення явищ і "речей у собі" шляхом обґрунтування пізнавальної активності в деяко-

му єдиному принципі — в абсолютному "Я" (Фіхте) і в абсо­лютній тотожності буття і мислення (Шеллінг).

Йоганн Готліб Фіхте народився 19 травня 1762 р. у селян­ській родині. Вивчав богослов'я, філологію і філософію в Єні та Лейпцигу. У 1794—1799 рр. проводив активну науково-педагогічну діяльність на кафедрі філософії в Єнському уні­верситеті. Звинувачений у пропаганді атеїзму, він був вимуше­ний залишити університет і переїхати до Берліна.

1810 р. Фіхте — професор і ректор Берлінського університе­ту. Після поразки Пруссії у війні з Наполеоном прочитав у Бер­ліні публічний цикл "Звернень до німецької нації", в яких за­кликав народ до морального відродження та об'єднання, до реформування виховання. Під час нової війни з Наполеоном вступив до лав добровольців. 29 січня 1814 р. помер від тифу.

1794 р. Фіхте видав головну філософську працю "Науко-вчення" — комплекс творів, які включають праці: "Про понят­тя науковчення", "Основи загального науковчення", "Нарис особливостей науковчення стосовно теоретичної здатності", "Про гідність людини", "Перший вступ до науковчення", "Дру­гий вступ до науковчення".

У філософському розвитку Фіхте виокремлюють два періо­ди. У перший (до 1800 р.) він створив свою систему, ґрунтую­чись на поняттях абсолютного "Я", у другий (після 1800 р.) — абсолютного буття, тотожного Богу, переходячи, таким чином, від суб'єктивного до об'єктивного ідеалізму. Услід за І. Кантом Й.Г. Фіхте вважав, що філософія має бути фундаментом усіх наук — "ученням про науку", тому що наука систематична, вона повинна виходити з єдиного самодостовірного основопо­ложення. У зв'язку з цим висновком він, як і І. Кант, проти­ставляв свою філософію як критичну попереднім системам як догматичним: якщо догматизм, за Й.Г. Фіхте, виходить із речі, субстанції, то критицизм виходить із самосвідомості, з "Я", і виводить з нього світ із усіма його визначеннями. Таким є по­чатковий суб'єктивно-ідеалістичний принцип Фіхте.

В основі філософії Фіхте лежить переконання, що практич­но-діяльне ставлення до предмета передує теоретично-спогля­дальному. Свідомість у Фіхте не дана, а задана, породжує сама себе. Згідно з Фіхте, індивід, за природою, — це дещо непостій-

Тема 6

не, його чуттєві нахили, спонукання, настрій завжди зміню­ються і залежать від чогось іншого. Від цих зовнішніх визна­чень він звільняється в акті самосвідомості — найбільш досто­вірного у свідомості індивіда. "Я" є "Я". Акт самосвідомості є дією й одночасно продуктом цієї дії, тобто збігом протилежнос­тей — суб'єкта і об'єкта, тому що в цьому акті "Я" саме себе породжує, саме себе уявляє. Актом самосвідомості індивід на­роджує свій дух, свою свободу. Самовизначення, отже, постає і як вимога, і як завдання, до вирішення якого суб'єкту судило­ся прагнути вічно.

Очевидна суперечність: самосвідомість, що виступає як по­чаток системи, є водночас метою "Я", яке нескінченно відсо­вується. Фіхте взяв цю суперечність за початок своєї систе­ми, її відправну точку, а його послідовне розгортання — за по­будову системи за допомогою діалектичного методу. Система Фіхте набула структури кола: початок уже містить у собі кі­нець; рух до завершення є водночас поверненням до витоку. Кантівський принцип автономії волі, згідно з яким практич­ний розум сам собі дає закон, перетворився у Фіхте на універ­сальне начало всієї системи. Завдяки цьому Фіхте подолав ду­алізм кантівського вчення. Пізнання стало в нього лише підпо­рядкованим моментом єдиної практично-моральної дії. Усіляка реальність, згідно з Фіхте, є продуктом діяльності "Я", і за­вдання науковчєння — показати, як і чому діяльність з необ­хідністю набуває предметної форми.