Тема 5 філософія нового часу 2 page

Продовжувачем емпіричної лінії у філософії Нового часу, започаткованої Р. Беконом, був також англієць Джон Локк (1632—1704). Головними в його філософському вченні були проблеми пізнання, які він розглядав з позицій матеріалістич­ного сенсуалізму. Полемізуючи з раціоналізмом Р. Декарта в трактаті "Досвід про людське розуміння" (1690), Дж. Локк за­перечував наявність у людській думці (душі) будь-яких приро­джених ідей, понять, принципів тощо. Він вважав душу чис­тим аркушем паперу, який заповнює письменами лише досвід. Досвід він розумів як вплив навколишнього середовища на ор­гани чуття людини ("зовнішній досвід"), а відчуття — як осно­ву всілякого пізнання. Разом з тим Локк звертав увагу і на до­слідження власне процесу пізнання: досвід, набутий у цьому

процесі, він визначав як "внутрішній", а ідеї, які виникли з нього, як "рефлексії". Результатом "внутрішнього' і зовніш­нього" досвіду у нього є прості ідеї, трансформація яких у за­гальні можлива лише за допомогою міркувань, У процесі яких виникають уявлення, тобто узагальнені поняття. Так само, за Локком, виникають поняття субстанції, первинних і вторин­них якостей, складні ідеї.

У галузі суспільно-політичних знань Дж. Локк проводив ідею конституційної монархії і рішуче відкидав концепцію ао-солютизму Т. Гоббса. У думках філософа містились зародки ідей, що стали провідними в ідеологів французької буржуазії безпосередньо перед революцією 1789 р. Подібно до того, як сенсуалізм і емпіризм Локка вплинули на механістичний ма­теріалізм XVIII ст., так і його соціально-політичні погляди справили суттєвий вплив на видатних представників фран­цузького Просвітництва.

Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. знаходила тала­новитих послідовників і раціоналістична філософія Декарта. До них належали такі видатні мислителі, як Б. Спіноза і Г.В. Лейбніц.

Бенедикт (Барух) Спіноза (1632—1677) народився в Амс­тердамі в єврейській родині. Його батьки хотіли зробити з ньо­го теолога, але вивчення передових наукових ідей своєї епохи, зокрема філософії Р. Декарта, привело його до розриву з іудаїз­мом, за що він був відлучений від церкви і вигнаний з єврей­ської громади. Мислитель змушений був заробляти на прожит­тя шліфуванням лінз для телескопів. Його життя і діяльність ускладнювались туберкульозом, яким він хворів з юності. Тому Спіноза встиг закінчити лише дві важливі філософські праці: "Богословсько-політичний трактат" (1670) і г/гику (1675).

Б. Спіноза, як і Р. Декарт, хотів побудувати філософію на засадах абсолютно точних вихідних позицій. Модель автентич­ності й точного доказу він вбачав у геометрії ^{3 и} аксіомами і жорсткою дедукцією теорем. Тому його "Етика, наприклад, побудована на засадах геометричного методу- Спочатку в ній даються визначення, потім формулюються аксіоми і доводять­ся теореми. Якщо Декарт починав з "Я", то Спіноза з

Тема 5

об'єктивного світу. Основи філософського вчення Спінози про природу полягають передусім у тому, що існує тільки одна суб­станція — природа, яка є причиною самої себе, одночасно про­дуктивною і такою, що утворює, створеною і такою, що діє без­перервно і нескінченно. Так, за часів Спінози можна було характеризувати природу, тільки назвавши її "Богом". Іден­тифікувавши природу і Бога, розчинивши Бога в природі, Спі­ноза так обґрунтовував концепцію пантеїзму (з'єднання Бога з природою).

Поглиблюючи вчення Ібн-Сіни, Спіноза доводив відмінності між суттю й існуванням. В окремих, скороминучих і скінчен­них речах суть не збігається з існуванням, але в єдиній, вічній і нескінченній субстанції із суті з необхідністю випливає існу­вання. Звідси й існування Бога (субстанції) можна продемон­струвати, тобто вивести дедуктивним методом із суті Бога (при­роди). Буття субстанції водночас необхідне і вільне, оскільки немає іншої причини, крім власної суті, яка приводить суб­станцію до дії.

Від субстанції як буття Спіноза відрізняв світ різних скін­ченних речей, або спільність модусів. Модусом він називав те, що не існує саме по собі, але знаходить себе в іншому. Субстан­ція єдина, її суть виключає будь-яку множинність. Модусів, навпаки, нескінченна кількість. Субстанція існує з усіма свої­ми властивостями сама по собі, незалежно від свідомості. Але субстанція (природа, Бог) нескінченна, а свідомість обмеясена. Тому людина може осягнути субстанцію як нескінченну тіль­ки у двох аспектах: по-перше, як протяжність, і, по-друге, як мислення. Протяжність і мислення Б. Спіноза називав атрибу­тами. Своїм вченням про атрибути субстанції філософ супере­чив дуалізму Р. Декарта, згідно з яким протяжність і мислення утворюють дві незалежні субстанції. У цьому загальному устрої світу, згідно з філософією Б. Спінози, людина як предмет пі­знання не становить винятку. Якщо розглядати людину як дещо тілесне або дещо духовне, то і в тому, і в іншому випадку вона — частина природи. Психологія людини, її пристрасті та бажання, мотиви та мета поведінки — такий самий предмет пізнання, як і будь-яке інше явище природи. Атрибуту про­тяжності — тілу відповідає атрибут мислення — душа.

Філософія Нового часу

У пізнавальному процесі Спіноза визначав три ступені. Ви­щий ступінь — істина, яка осягається безпосередньо розумом, інтуїтивно зрима і не залежить від досвіду. Другий ступінь — міркування розуму. Найнижчий ступінь — знання, що спира­ються на уявлення, основа яких у чуттєвому сприйнятті до­вкілля. Знання на нижчому ступені неможливо довести, воно недостовірне, неглибоке і поверхове. Так Спіноза з позицій свого раціоналізму відкидав значення чуттєвого пізнання і до­свіду.

Голландський мислитель приділяв велику увагу питанням етики, яким присвячена його основна праця "Етика". Спіноза прагнув перетворити етику на науку, яка б виходила з об'єктивних законів людських вчинків. Ця тенденція була прогресивною, оскільки містила спробу підвести під етику ма­теріалістичний базис. Однак йому не вдалось піднятися над своїм часом, його етичний натуралізм виявився механістич­ним і абстрактним. Він розглядав людину як "річ" природи, а не як істоту, яка належить до певної соціальної системи.

Необхідною умовою розробки етики, за Спінозою, є поперед­нє пізнання тілесних процесів і зв'язків у людині. Наближаючи психологічний метод до методів механіки і фізики, він звів усю складність і розмаїтість психічного життя до простих принци­пів: розум, пристрасть і афекти. Волю мислитель ідентифікував з розумом. Людина, на його думку, не керується ні моральним законом доброго, ні запереченням поганого, а тільки єдиною тенденцією до самозбереження і власного добробуту.

Спіноза використав ці натуралістичні основи для побудови теорії свободи. Він вважав, що поняття свободи тісно пов'язане з поняттям необхідності: свобода є перш за все пізнанням не­обхідності, тобто повною і точною ідеєю про те, що потрібно.

Проте Спіноза обмежував свободу тільки пізнанням необ­хідності, він не розумів ролі матеріальної практики в досяг­ненні свободи. Для нього свобода є тільки пануванням розуму над почуттями, тобто свободою мудреця, який заперечує мате­ріальне життя заради пізнання природи. Таке поняття свободи має абстрактний і антиісторичний характер.

Творчість Спінози містить також критичний аналіз релі­гії, викладений у "Богословсько-політичному трактаті". У ньо-

Тема 5

Філософія Нового часу

му він розглядає дві проблеми: 1) невтручання держави в пи­тання вільного філософського і наукового дослідження; 2) ха­рактер і походження Старого Завіту. Стосовно першої проблеми Спіноза вважав: релігія має дати мудрецю повну свободу дума­ти і досліджувати, теологія і філософія не мають нічого спіль­ного. За результатами дослідження другої проблеми Спіноза зробив висновок що Старий Завіт не є стародавнім документом, як стверджує теологічна традиція, а Біблія є не продуктом Бо­жого одкровення, а збіркою книг, у яких відображено рівень переконань людей, які їх створили.

Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646—1716) — німецький фі­лософ, математик, фізик, винахідник, юрист, історик і філо­лог. Його вчення стало певним завершенням європейського філософського раціоналізму.

У боротьбі проти декартівського дуалізму, у полеміці з Б. Спінозою, П. Бейлем, Дж. Локком і Дж. Толандом, він ство­рив свою систему об'єктивного ідеалізму — монадологію, ядро якої становить вчення про монади. Монада (грец. — єди­не, одиниця) — проста, неподільна субстанція, "атом приро­ди", "елемент предметів", якій притаманна активність. Мона­ди неподільні, незнищенні, нематеріальні, неповторні (немає двох однакових монад), здатні до саморозвитку, сприйняття і прагнення.

На відміну від Р. Декарта і Б. Спінози, Г.В. Лейбніц поділяв ідею множинності субстанцій. Кожну монаду він вважав суб­станцією. Монади, на його думку, є причиною самих себе, кож­на з яких — певний світ, що існує сам по собі, а єдиним зв'язком між ними є гармонія. Гармонія, за Лейбніцем, — принцип, внутрішній порядок монад, що долає їхню ізольованість.

Колену монаду філософ наділив власною якісною визначе­ністю, якою вона відрізняється від усіх інших. За ступенем розвитку він розділив монади на три види. Нижчий вид — монади-"перцеіщії" (їм властива пасивна здатність до сприй­няття, і вони утворюють неясні уявлення). Вищий вид — монади-душі, здатні до відчуттів і чітких уявлень. Найвищий вид — монади-духи, здатні до аиерцепції, тобто наділені свідо­містю.

Згідно з Лейбніцем, монади не мають фізичних характерис­тик. Вони не сприймаються органами чуття, осягнути їх мож­на тільки розумом. Усі тіла, речі є поєднанням монад. Розріз­няються речі тому, що складаються з різних монад: фізичні тіла (предмети неживої природи) — з нижчих монад-"пер-цепцій"; біологічні об'єкти — з вищих монад-душ; людина — з такої сукупності монад, в якій організуючими є монади-духи. Утворення сукупностей монад не випадкове, а визначене "уста­новленою гармонією" (тобто установленою Богом відповідніс­тю споконвічного розвитку кожної монади розвиткові всіх ін­ших монад і світу в цілому).

Таким чином, монади Лейбніца вічні й незнищенні, вони не можуть виникнути або загинути природним шляхом, а утво­рюються з безперервних "випромінювань боясества" і можуть бути знищені тільки надприродною силою.

У вченні про монади німецький мислитель найбільш кон­центровано виклав свою філософську систему. її складовою є теорія пізнання, в якій він продовжив лінію Р. Декарта. У його розумінні емпіричний матеріал, чуттєвість, може стати лише поштовхом для діяльності вроджених ідей. Сенсуалістичному образу "чистої дошки" філософ протиставив образ брили мар­муру, прожилки якої розміщені так, що окреслюють фігуру майбутньої статуї. У формулу сенсуалізму "Немає нічого в ін­телекті, чого б не було у відчутті" Лейбніц вніс раціоналістич­ний елемент: "крім самого інтелекту".

Приймаючи припущення німецького мислителя щодо наяв­ності в розумі деяких природжених ідей, необхідно підкресли­ти, що він водночас прагнув подолати крайнощі Р. Декарта з цього питання. Так, згідно з Г.В. Лейбніцем, природжені ідеї є не заверніеними поняттями, а тільки можливостями останніх, які ще повинні реалізуватися.

Відповідно до цього підходу Лейбніц розробив теорію двох типів істин: істин факту, які виявляються тільки в експери­менті, і метафізичних істин, які відкриваються за допомогою розуму і не потребують досвіду для свого підтвердження.

Отже, філософія Лейбніца — раціоналістичний ідеалізм.

Ідеалістично-емпіричний напрям у філософії кінця XVII — середини XVIII ст. розвивали у своїх працях Джордж Берклі та Давід Юм.

Тема 5

Філософія Нового часу

Джордж Бєрклі (1685—1753) — англійський філософ, ав­тор творів "Досвід нової теорії зору" (1709), "Про начала люд­ського знання" (1710), "Три розмови між Гіласом і Філонусом" (1713) та ін. У філософії він прагнув спростувати матеріалізм і дати обґрунтування релігії, виступав з критикою поняття ма­терії як субстанції тіл, а також учення І. Ньютона про простір як вмістилище всіх предметів та вчення Дж. Локка про похо­дження понять матерії і простору. Дж. Бєрклі намагався до­вести не тільки неможливість самостійного існування матерії, а й самого цього поняття, оскільки з нього виникають диво-вижні, на думку філософа, висновки про заперечення безсмерт­ної душі, свободи волі, доцільності, воскресіння і т. ін.

Спираючись на вчення Дж. Локка про суб'єктивність "вто­ринних якостей" предметів, Дж. Бєрклі проголосив суб'єк­тивними всі якості загалом. Ні відстані, ні величини предметів не є, за його твердженням, об'єктивно притаманними речам. Уявлення про величину і відстань — результат суджень, що ґрунтуються на свідченнях відчуттів.

Свою аргументацію Дж. Бєрклі спрямував на доведення не­можливості існування речей незалежно від людського сприй­няття. У нього людина бачить окремі кольори, а не пофарбова­ну матерію, чує окремі звуки, а не матерію, що звучить. Усе, що людина знає про матеріальні або "немислячі" предмети, є лише відчуттями величини, форми, твердості, кольору, запа­ху, смаку тощо. Ніщо інше за поняттям предмета не ховається. Отже, робить висновок Бєрклі, те, що ми називаємо предме­том, є не що інше, як сукупність наших сприймань. Бути — означає бути сприйнятим, без суб'єкта немає об'єкта.

"Обґрунтувавши" суб'єктивний ідеалізм, Бєрклі спробував уникнути соліпсизму, тобто висновку про існування одного лише суб'єкта, що сприймає. Тому він доводив, що річ, яка не сприймається одним суб'єктом, може сприйматися іншими. Більше того, якби навіть усі люди зникли, то речі залишилися б існувати у свідомості Бога. Таким чином, Бєрклі зробив вели­чезний крок від суб'єктивного до об'єктивного ідеалізму.

Давід Юм (1711 —1776) — англійський філософ, історик, економіст і публіцист, молодий сучасник Дж. Бєрклі, поперед­ник позитивізму. Йому належить формулювання основних

принципів новоєвропейського агностицизму. У1739—1740 рр. Юм опублікував свій головний твір "Трактат про людську при­роду". У 1753—1762 рр. працював над восьмитомною "Історі­єю Англії". У 1763—1766 рр. Юм перебував на дипломатичній службі в Парижі, де зблизився з французькими просвітителя­ми. Славу на батьківщині Юму принесли "Есе" (1747) на суспільно-політичні, морально-естетичні та економічні теми, а у Франції — "Натуральна історія релігії" (1757).

У своєму філософському вченні Д. Юм примкнув до вихід­них суб'єктивно-ідеалістичних постулатів Дж. Бєрклі, але, на відміну від нього, не переходив на позиції об'єктивного ідеа­лізму і не робив зі своєї філософії релігійних висновків, праг­нув уникнути крайнощів філософії Дж. Бєрклі.

Його теорія пізнання склалась унаслідок перероблення ним матеріалістичного сенсуалізму Дж. Локка і суб'єктивного іде­алізму Дж. Бєрклі в дусі агностицизму та феноменалізму. За­вдання вірогідного знання Д. Юм вбачав не в адекватному пі­знанні буття, а в спроможності бути керівним началом у прак­тичній діяльності. Єдиним предметом такого знання і доказу він визнавав об'єкти математики — кількість і число, усі інші об'єкти дослідження відносив тільки до фактів зв'язку, які не можуть, на його думку, бути доведені логічно, а виводяться ви­ключно з досвіду. Досвід Юм розумів ідеалістично. У нього дій­сність — це потік вражень, причини породження яких прин­ципово недоступні для пізнання. Людина не може також зна­ти, чи існує зовнішній світ. На його думку, існують враження наших органів чуття (відчуттів) та враження внутрішньої ді­яльності душі (афекти, бажання, пристрасті). Від цих двох ви­дів первісних вражень залежать ідеї пам'яті та ідеї уявлення. Жодна ідея не може утворитися без попереднього враження. Пам'ять відтворює ідеї в тому порядку, в якому вони набува-лись, а в уяві ідеї вступають у вільні сполучення.

Особливість поглядів Юма полягає не тільки в тому, що він під досвідом і пізнанням розуміє пасивне споглядання речі, а в тому, що він взагалі виключав з поняття "досвід" будь-який об'єкт, звівши таким чином усі завдання філософії до дослі­дження "відчуттів і сприйняттів" і з'ясування тих відношень, які встановлюються між ними в людській свідомості.

Тема 5

Згідно з його вченням, ідеї, які є копіями безпосередніх уяв­лень, можуть вступати у зв'язок одна з одною завдяки власти­вим їм трьом принципам. Ці принципи — схожість, суміжність у часі й просторі та причинність. Вони не притаманні інтелек­ту, не апріорні, а набуті з досвіду. Але, оскільки досвід Юм ро­зумів ідеалістично, як сукупність відчуттів, то для нього від­ношення в просторі й часі, як і причинна залежність, не є таки­ми, що об'єктивно існують, вони не притаманні самим речам, а лише становлять результат зв'язку сприйняттів.

Послідовно дотримуючись суб'єктивно-ідеалістичних по­глядів, Д. Юм, на противагу Дж. Берклі, поширював свій скеп­тицизм і на божественну субстанцію, захищав деїзм, що ґрун­тувався на моралі. Він піддав критиці раціоналістичні докази буття Бога, відкинув дива і вважав релігію одвічним джерелом розладів між людьми. Детально розглянувши питання про по­ходження релігійних вірувань, Юм дійшов висновку, що дже­рело самої релігії — у фантазії людей, стимульованій почуттям страху і надії. Проте вірний своїй соціальний позиції Юм не відштовхнув релігію взагалі. Він визнавав необхідним зберег­ти релігійну мораль для народних мас, а релігійний скепти­цизм — для "внутрішнього вжитку" серед "освічених" соціаль­них верхів.

Ідеї Юма вплинули на розвиток більшості позитивістських вчень XIX—XX ст., починаючи з Дж. Мілля і аж до емпіріо­критицизму, неопозитивізму і лінгвістичної філософії.

Якщо в XVII ст. країною найбільше динамічного розвитку та гострих соціальних і політичних суперечностей була Англія, то у XVIII ст. такі конфлікти стали все частіше виникати у французькому суспільному житті. їх загострення привело в 1789—1794 рр. до Великої французької буржуазно-демо­кратичної революції. Провісниками цієї революції були дві ідейні течії у Франції XVIII ст. — механістичний матеріалізм і Просвітництво.

Французьке Просвітництво сформувалося в другій чверті XVIII ст. Воно об'єднувало представників "третього стану", що прогресивно мислили: природознавців, діячів культури, полі­тичних діячів із кіл буржуазії, що зароджувалась, юристів, фі­лософів та ін. Найвидатнішими серед них були: II. Бейль

Філософія Нового часу

(1647—1706), Шарль Луї Монтеск'є (1689—1755), Жап-Жак Руссо (1712—1778), Вольтер (Фрапсуа-Марі Аруе) (1694— 1778). Свої вчення вони спрямували на критику феодального ладу суспільства, що панував тоді у Франції. Вони звеличува­ли роль розуму, боролись проти релігії, релігійних забобонів, виступали за свободу наукового і філософського мислення, ху­дожньої творчості та громадської думки. Політичне вістря французького Просвітництва було спрямоване передусім про­ти абсолютизму і всього, що з ним пов'язано. У філософії діячі Просвітництва виступали з діалектичних і матеріалістичних

позицій.

Проте найрішучішими і найпослідовнішими представника­ми широкого просвітницького руху у Франції XVIII ст. були філософи, які становили його матеріалістичне ядро. Починаю­чи з Відродження, разом зі зростанням і зміцненням револю­ційної буржуазії, матеріалізм у філософії все сміливіше всту­пав у боротьбу з релігійними забобонами та ідеалістичною ме­тафізикою. Але лише плеяда французьких матеріалістів XVIII ст. — Ж.О. Ламетрі, П.А. Гольбах, К.А. Гельвецій, Д. Ді-дро — вперше в Новий час широко, активно і відкрито розгор­нула пропаганду ідей матеріалізму. їхні філософські погляди охоплювали розгляд природи, людини і суспільства.

Засновником французького матеріалізму XVIII ст. був Жюльєн Офре де Ламетрі (1709—1751). Він виклав у загаль­ній формі майже всі ідеї філософії того часу, які потім було роз­винуто. Ламетрі стверджував, що не тільки форма, а й матерія не відокремлена від руху. Субстанція зводиться, врешті-решт, до матерії, якій властива не тільки здатність до руху, а й потен­ційна, універсальна здатність творити, почувати або відчувати. Філософ, який висунув цілу низку фундаментальних ідей, зупинився у своїй діяльності й не перетворив їх на систему. Це зробив інший французький мислитель Поль Анрі Гольбах (1723—1789), результатом міркувань якого був твір "Система природи" (1770). Головна ідея цієї праці полягає в обґрунту­ванні можливості зведення всіх явищ природи до різних форм руху матеріальних часток, які у своїй єдності утворюють вічну і не створену ніким природу. Основою всіх процесів у світі Гольбах вважав здатну до руху матерію. У праці він навів ос-

Тема 5

новні типи руху: 1) рух матеріальних мас, результатом якого є їх переміщення з місця на місце; 2) внутрішній, прихований рух, зумовлений власною енергією тіла, тобто комбінацією дій і протидій у молекулах, з яких воно складається.

Гольбах стверджував, що рух у природі — універсальний, вічний і ніким не створений. Він вважав його способом існу­вання матерії і джерелом походження основних її властивос­тей, таких як протяжність, вага, фігура тощо; доводив прин­ципову несумісність матеріалістичної концепції природи з ви­знанням будь-яких надприродних причин. За Гольбахом, у природі можуть існувати лише природні причини і дії. Він роз­глядав співвідношення причини і наслідку через необхідність, стверджував про загальність причинного зв'язку. Завдяки руху ціле входить у відношення зі своїми частинами, а вони — з цілим. Всесвіт — це нескінченний ланцюг причин і наслідків. Тезу про "жорстку необхідність" Гольбах поширив і на люди­ну, на появу в неї відчуттів і уявлень, що привело його, зре­штою, до заперечення випадковості в природі.

Теорію матеріалізму, викладену П.А. Гольбахом у "Системі природи", було розвинуто в працях Дені Дідро (1713—1784) — найвидатнішого представника французького матеріалізму XVIII ст.

Дідро у своїй філософії пройшов складний шлях від етично­го ідеалізму і деїзму до матеріалізму й навіть атеїзму. У його працях "Племінник Рамо", "Розмова д'Аламбера з Дідро", "Сон д'Аламбера" та ін. викладення теорії матеріалізму досяг-ло вершини у філософії Нового часу.

Як і інші представники французького матеріалізму, Дідро виходив із визнання вічності та нескінченності матерії. Вона, на його думку, ніким не створена, ніщо не існує поза нею. Мис­литель доповнив матеріалістичну теорію певними рисами та ідеями діалектики. Він обґрунтував ідею розвитку в природі, виходячи зі взаємозв'язку процесів, що відбуваються у ній. Згідно з Дідро, у природі все змінюється, світ "народжується і вмирає" постійно, кожного моменту він перебуває в стані "на­родження і смерті", але ніколи не було і не буде іншого світу.

Особливу увагу Дідро приділяв проблемі матеріалістичного обґрунтування відчуттів та їх появі. Він вважав відчуття та-

Філософія Нового часу

кою ж загальною властивістю матерії, як і рух, тобто займав позиції універсальної чуттєвості матерії. Розвиваючи цю дум­ку, філософ створив теорію психічних функцій, що передувала сучасній теорії рефлексів.

На основі своєї філософії природи французькі матеріалісти висунули припущення, що всі форми пізнання залежать від досвіду. Дідро розвинув це положення, підкресливши роль техніки і промисловості в еволюції мислення і пізнання. Тому не випадково, що серед основних методів пізнання він назвав спостереження та експеримент.

У теорії суспільства французькі мислителі XVIII ст. не змо­гли піднятися до рівня його матеріалістичного розуміння і в цілому залишились на позиціях ідеалізму. Однак вони висту­пали критиками теологічної та ідеалістичної концепцій істо­рії, показали особливу роль у ній людського розуму. У вченні про природу людини, про освіту, суспільство і державу вони за­хищали детермінізм. Людина, на їхню думку, є продуктом зов­нішніх фізичних сил і умов, але вона не може ухилитись від відповідальності перед суспільством. Звідси і неминучість по­карання за вчинення злочину. Теорія моралі, на думку фран­цузьких матеріалістів, має базуватися на досвіді. Людина діє, прагнучи отримати насолоду й уникнути болі. Водночас вона здатна порівнювати задоволення і вибирати кращі з них, а та­кож планувати мету і засоби її досягнення. Тому на неї покла­дено норми, які є базою моралі.

Люди не можуть жити ізольовано одне від одного, а тому створюють суспільство, в якому виникають нові відносини і нові обов'язки. Відчуваючи необхідність чужої допомоги, лю­дина, у свою чергу, має робити щось корисне для інших. Таким чином виникає загальний інтерес, від якого залежить інтерес власний. Згідно з П.А. Гольбахом і К.А. Гельвецієм, власний інтерес обов'язково веде до моралі.

Стан суспільства того часу, як цілком справедливо вважали французькі мислителі, був далеким від досконалості. Щоб сформувалися гуманні відносини, для інших необхідно чини­ти те, чого людина бажає собі. У цьому аспекті обов'язки, що виникають із загальних інтересів, мають перевагу над бажан­нями окремого індивіда.

Тема 5

Французький матеріалізм — найвища форма матеріаліс­тичної думки XVIII ст. Його теоретичними джерелами були матеріалістичні ідеї Дж. Локка та його послідовників, фізика Р. Декарта і природознавство того часу загалом. Французький матеріалізм вів відкриту і яскраво виражену боротьбу проти метафізичних філософських систем XVII ст., у тому числі про­ти вчень Р. Декарта, Б. Спінози і Г.В. Лейбніца, які припуска­ли існування надчуттєвої реальності.

Велике значення французького матеріалізму полягає в роз­робленні таких загальних філософських основ матеріалізму, як послідовне матеріалістичне вирішення питання про відно­шення мислення до буття і природи, матеріалістичне пояснен­ня природи, матеріалістичне обґрунтування теорії відчуття.

Водночас французький матеріалізм XVIII ст. був обмеже­ний історичними рамками свого часу. Незважаючи на щільний зв'язок з біологією і медициною, він залишився, за теоретич­ним змістом, матеріалізмом механістичним. Не піднявся він і до діалектичного розуміння процесу пізнання. Матеріалістич­ні уявлення про значення середовища у формуванні людини поєднувалися з ідеалістичним розумінням історії. Поступаль­ний хід історії французькі матеріалісти пов'язували лише з прогресом розуму, освіти і знання, джерела яких залишались для них невідомими. Ці та інші "слабкості" філософських вчень XVIII ст. були в основному усунуті німецькою філософі­єю другої половини XVIII — першої половини XIX ст.

Контрольні запитання і завдання

1. Які новації епохи Нового часу набули відображення в змісті її філософії?

2. Який з методів пізнання, на думку Ф. Бекона, вважа­ється науковим?

3. Вчення яких філософів Нового часу ви знаєте? У чому полягають спільні і відмінні риси цих вчень?

4. Яким напрямам філософії і науки дало початок учення Ф. Бекона?

Філософія Нового часу

5. Які пізнавальні засоби за методом індукції пропонував Ф. Бекон для усунення помилок у знаннях?

6. Що таке дуалізм за філософським вченням Р. Декарта?

7. Розкрийте зміст методу "раціоналістичної дедукції".

Хто автор цього методу?

8. Який напрям у філософії бере свій початок з учення

Р. Декарта?

9. Чому філософські вчення французьких та англійських
матеріалістів XVII—XVIII ст. отримали назву "механістичний

матеріалізм"?

10. Вчення яких ідеологів епохи Просвітництва вам відомі?

У чому їх основний зміст?

Тема 6 НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ

Поняття "німецька класична філософія" означає етап у роз­витку новоєвропейської філософської думки другої половини XVIII — першої половини XIX ст., представлений вченнями І. Канта, Й. Фіхте, Ф. Шеллінга, Г. Гегеля, Л. Фейєрбаха. Не­зважаючи на відмінності, ці вчення пов'язані узами спадкоєм­ності: після Канта кожний з філософів спирався на погляди свого попередника і надихався творчими імпульсами його спадщини. Наприкінці XVIII ст. вчення І. Канта, Й. Фіхте, Ф. Шеллінга зайняли головне місце в західноєвропейській фі­лософії. Згодом німецька класична філософія, завдяки своєму внеску в логіку, діалектику, методологію, онтологію і гносео­логію, набула всесвітньо-історичного значення. Вона дослі­джувала кардинальні для світогляду і долі культури проблеми і співвідношення "мікрокосму" — особистості, особливо його моральної складової, із суспільними нормами моралі; між ними і пізнавальними можливостями людини (І. Кант); між пізнавальними і діяльними його можливостями (Й. Фіхте); між об'єктивними законами історії і діяльністю різноманітних суб'єктів історичного процесу (Г. Гегель); між людиною і су­спільством (Л. Фейєрбах).

Німецька класична філософія

Якщо люди творять історію, то чи відбувається це відповід­но до єдиної, і в цьому розумінні фатально неминучої об'єк­тивної лінії розвитку, чи сама об'єктивність включає реальну можливість різноманітних його шляхів? Якщо правильно останнє, то діяльність — не додаток до однозначного веління законів, а рівноправна складова історичного процесу, тому що саме за цієї умови можливий справжній вибір. У напрямі тако­го висновку вела логіка розвитку німецької класичної філосо­фії, хоча сам цей висновок не був нею зроблений.