Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать неотразимый комплимент Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?

Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Перформативи і констативи





Сутність перформативів і констативів. Поняття «перформатив» запропонував Дж. Остін. Розглядаючи діяльні ознаки мови, він помітив відмінності між дво­ма типами висловлювань. (1) Він назвав цей човен «Квін Елізабет — 2» і (2) Називаю цей човен «Квін Елі-забет — 2». У першому випадку наявний опис акту на-




Засоби мовного коду в комунікації


Складові комунікативного акту, пов'язані з мовним кодом


зивання, його констатація ніби збоку, третьою особою, тобто йдеться про констатив.

Констатив (англ. сопзіаіме, від лат. сопзіаі містити в собі, стояти стійко)— тип повідомлення, яке позначає стан речей, констатує факт об'єктивної (чи такої, яка вважається об'єктивною) дійсності.

У другому випадку — сама дія називання; тут саме висловлювання відповідає дії, вчинку, оскільки має чіткі наслідки: з цього моменту човен носитиме таке; ім'я. Тобто наявний перформатив.

Пєрформатив (сер.-лат. реїтогто —дію)— висловлювання, екві­валентне дії, вчинку.

Перформатив у контексті подій створює соціальні, комунікативні або міжособистісні ситуації, які завжди мають наслідки (оголошення війни, декларації, запові­ти, обіцянки, присяги, вибачення, адміністративні та військові накази тощо). Наприклад, сказати «Я зобов'я­зуюсь» означає взяти на себе зобов'язання.

Перформативам властиві певні особливості:

— вони, як правило, мають дієслово в 1-й особі одни­ни теперішнього часу дійсного способу, хоча можливі й такі формули: «У нас не палять», «На подвір'ї псів не вигулюють» тощо;

— вимовляючи перформатив, мовець здійснює (а не описує чи називає) дію, а це означає, що, будучи дією, а не повідомленням про дію, перформатив не може отри­мати оцінки «істинний» чи «неістинний»;

— перформатив може бути ефективним або неефек­тивним; щоб бути ефективним, він має задовольняти «умови успішності» (наприклад, особа, що віддає на­каз, повинна мати відповідні повноваження; повинен бути підлеглий, якому віддають наказ тощо);

— перформативи повинні спиратися на соціальні конвенції, тобто щоб мати право на формулювання пер-формативу, мовець мусить володіти відповідними кон­венціонально визнаними правами. Наприклад, лише чинний суддя має право на винесення вироку. В іншо­му разі «вирок» в устах іншої людини розглядається як жарт;



— перформативні дієслова, як правило, мають у своє­му значенні ознаку 'мовлення';

— дієслова, що позначають негативну комунікатив­ну мету, не допускають перформативного вживання (брехати, ображати тощо).


Дослідники виділяють також «пом'якшені» перфор­мативи, наприклад: Чи можу я Вас запросити на вечір­ку? — Запрошую Вас на вечірку'.

Типологія перформативів. У літературі існує кілька класифікацій перформативів (Дж. Остін, 3. Вендлер, Ю. Апресян та ін).

Однією з найпоширеніших є класифікація Ю. Апре-сяна. Він розглядає перформативність як багатоаспект-не функціонально-комунікативне явище, що має різно­манітні вияви: морфологічні, синтаксичні, словотвірні, семантичні та прагматичні. З огляду на це Апресян ви­окремлює такі групи перформативів:

— спеціалізовані повідомлення і твердження (допо­відати, доносити, заявляти, повідомляти, нагадува­ти, оголошувати, заперечувати, свідчити, переконува­ти таін.^;

— зізнання (зізнатися, каятися);

обіцянки (обіцяти, гарантувати, присягати, за­рікатися тощо);

— прохання (молити, заклинати, просити, блага­ти таін.);

— пропозиції та поради (викликати (на бій), про­понувати, радити, рекомендувати, закликати (до по­рядку тощо));

попередження і пророкування (попереджати, пророкувати);

вимоги та накази (наказувати, наполягати, ви­магати, ставити умови);

заборони і дозволи (забороняти, дозволяти, санк­ціонувати тощо);

— згоди і заперечення (визнавати, заперечувати, погоджуватися, протестувати та ін.);

— схвалення (схвалювати, благословляти, реко­мендувати (когось на посаду) та ін.);

— осуди (засуджувати, проклинати тощо);

— прощення (прощати, виправдовувати та ін.);

— мовленнєві ритуали (дякувати, вітати, проща­тися, співчувати, бажати успіху та ін.);

— спеціалізовані акти відчуження, відміни, відмови тощо (брати своє слово назад, дезавуювати, денонсува-I ти, доручати та ін.);

І — називання і призначення (призначати, назива­ти, оголошувати тощо).

У процесах міжособистісної комунікації перформа­тиви виконують важливі дискурсивні функції «прив'я-


Засоби мовного коду в комунікації 178

зування» спілкування до ситуації, до чинних станів ре­чей, соціальних ролей, психологічних відчуттів адре­санта і адресата, інших учасників тощо. Ілюстрацією цього є приклади з художньої літератури:

[Слідчий:] Розстрілять! (Хвильовий М. Я-Романти-ка); Геть! скрикнула вона [господиня], звертаючись до Явдохи (Хвильовий М. Іван Іванович); Каюсь! І справді «жахливий» злочин (Хвильовий М. Памфлети); Наказую негайно виловити банду... (Хвильовий М. Солонський Яр); Простіть мені, мамо, сказав я, ставши на коліна (Косинка Г. Мати); Мусію, я тебе молю ... не сварися з ни­ми за свою політику... (Косинка Г. Політика).



Отже, живе спілкування людей у своїй основі пер-формативне, а окремі МЖ, які у ньому формуються, ма­ють прихований перформативний характер. Перформа-тиви пов'язують пропозиційний зміст висловлювання з конкретними умовами спілкування, соціальними роля­ми його учасників. Вони, як зазначав Дж. Серль, запов­нені життям.

Імплікації та імплікатури дискурсу. Непрямий мовленнєвий акт

Сутність імплікації та імплікатури дискурсу. Ефек­тивність комунікативного акту залежить від осіб адре­санта і адресата. Саме мовець визначає, яким буде МА: перформативним чи констативним, прямим чи непря­мим. Від адресата, у свою чергу, залежить те, чи зможе він інтерпретувати цей МА як перформативний чи констативний, прямий чи непрямий і відповідно від ре­агувати реплікою в діалозі або конкретним немовленнє-вим вчинком. Наприклад, звертаючись до сусіда за сто­лом, адресант каже: Ви не змогли б передати мені сіль? Цей МА є непрямим тому, що у формі запитання мовець сформулював прохання 'передайте, будь ласка, сіль'. Але адресат, якщо він є носієм конкретної мови і культу­ри, володіє достатнім рівнем комунікативної компетен­ції, правильно проінтерпретує це повідомлення і пере­дасть сіль. Неправильна інтерпретація можлива у разі орієнтації лише на структуру пропозиції. Наприклад, відповідь Так, можу, але відсутність відповідної дії 'пе­редача солі тому, хто просить'. У випадках правильної інтерпретації мовець орієнтується не на конвенції мови,


 

Складові комунікативного акту, пов'язані з мовним кодом

де домінують логічні імплікації, а на конвенції спілку­вання, де домінують імплікатури дискурсу. Тобто адре­сат «висновує» потрібний зміст, спираючись на комуні­кативну, а не на мовну компетенцію.

Імплікація (лаг. ітріісаїіо — сплетення, переплетення) — логічна операція, що пов'язує два висловлювання в одне складне і, як правило, в мові відповідає сполучнику «якщо..., то...».

Перший член такого виразу («Якщо А, то В...») нази­вають антицедентом (попереднім), основою умовного висловлювання, а другий — консеквентом (наступ­ним), його наслідком.

Це тлумачення імплікації стосовно комунікативних аспектів мови спрацьовує не так строго; йдеться про «висновування» адресатом іллокутивного змісту пові­домлень у їх «прямому» вживанні, у межах прямих мовленнєвих актів.

Однак часто спостерігаються випадки непрямого вживання повідомлень (МА), де такі імплікації не чин­ні або «не спрацьовують». Адресат спирається на якісь інші закономірності вияву іллокутивного змісту мов­леннєвого акту. Саме їх Г.-П. Грайс назвав імплікатура-ми мовленнєвого спілкування, або імплікатурами дис­курсу.

Імплікатури мовленнєвого спілкування прагматичні компонен­ти змісту повідомлень, мовленнєвих жанрів, дискурсів, які виво­дяться адресатом з контексту спілкування завдяки знанню комуні­кативних принципів, максим, постулатів та конвенцій спілкування.

Іншими словами, імплікатури дискурсу породжу­ються не структурою мовного коду, а виникають із за­гальних умов успішності комунікації.

Непрямий мовленнєвий акт. Значна кількість МА мо­же бути інтерпретована адресатом лише на основі імплі-катур дискурсу. Наприклад, висловлювання Життя є життя чи Закон є закон порушують максиму Г.-П. Грай-са «будь інформативним», оскільки вони формально тавтологічні. Спираючись на принцип кооперативного спілкування, адресат сприймає їх не як тавтологічні, а інформативні, «вичитавши» в цих висловлюваннях імплікатури 'життя завжди складне і його треба сприй­мати таким, яким воно є' та 'закон потрібно виконува­ти'. Йдеться про непрямий мовленнєвий акт.

Непрямий мовленнєвий акт — мовленнєва дія адресанта (авто­ра), смисл якої виводиться з опертям на імплікатури дискурсу.


 

**•

 


180 Засоби мовного коду в комунікації

Типові приклади непрямих мовленнєвих актів:

Ви не змогли б зачинити двері? (комунікативний смисл 'зачинять двері');

Чи можу попросити вас передати мені сіль? (ко­мунікативний смисл 'прошу передати мені сіль');

Ти не даси мені свій конспект? (комунікативний смисл 'дай мені свій конспект').

Отже, комунікативний смисл непрямих МА виводить­ся не із змісту (значення) пропозиції, а із засобів мовлен­нєвого коду, вжитих у конкретній конситуації, з конкрет­ними мовцями, конкретною тематикою спілкування.

Однак, як зазначає Дж. Серль, орієнтація адресата лише на пропозиційний зміст МА не завжди дає змогу пізнати адекватний намірам адресанта комунікативний смисл. Так, висловлювання Я не можу зачинити двері може бути носієм мовленнєвих актів з різним пропози-ційним змістом: повідомлення, попередження, докору, прохання, заперечення та ін. І навпаки, висловлювання Ви мені заважаєте не може бути носієм мовленнєвих актів з пропозиційним змістом доручення, питання, доз­волу, передбачення, вибачення, благословення та ін. Тобто пропозиційний зміст лише задає висловлюванню комунікативний напрям; «вичитування» ж адресатом справжнього комунікативного наміру адресанта відбу­вається з опертям на імплікатури дискурсу конкретного повідомлення.

Імплікатурам дискурсу властиві такі особливості:

— мовні одиниці в комунікації можуть бути носіями різних значень;

— зміщення цих значень стосовно одних і тих самих мовленнєвих актів регулярні;

— зміщення, пов'язані з різними типами препози­тивних установок і модальностей (можливість, бажа­ність, необхідність, причинність тощо);

— мовні засоби в непрямих МА часто конвенціоналі-зуються, стають прагматичними кліше (наприклад, за пи­танням іде прохання Ви не скажете, котра година?);

мовні засоби непрямих МА «відсилають» до сфе­ри немовних знань учасників комунікації (пресупози-цій, знань принципів спілкування, ознак успішності комунікації);

— мовні одиниці непрямих МА ніби свідчать про «порушення» мовцем одного чи кількох постулатів ко­мунікативного кодексу та ін.

Загалом непрямий МА «розпізнається» у межах конкретного комунікативного акту з урахуванням усіх


 

Складові комунікативного акту, пов'язані з мовним кодом

без винятку його складових. Особливе значення при цьому має рівень комунікативної компетенції учасни­ків спілкування, контекст і ситуація, у межах яких це спілкування відбувається.

Нижче наведено приклад спілкування героїв повісті В. Домонтовича «Дівчина з ведмедиком» із використан­ням непрямих мовленнєвих актів:

Зина звертається до мене з запитанням:

— Вам не дуже сподобалися мої вчорашні розмови?

— Мені? <...> Не знаю, Зино, не знаю. <...> Зина мені каже:

— Ведмедики теж не знають!..

Мабуть, я таки подарую вам якогось. <...> Я теж ні­чого не знаю!

Так, нічого не сказавши, ми сказали все! З безмов­ності родилося розуміння й близькість.

Поняття імплікатур дискурсу дає змогу дослідни­кам процесів комунікації, загалом лінгвістам, спрости­ти представлення семантичної структури одиниць спіл­кування (МА), вивівши із семантичного опису прагма­тичні елементи, пов'язані з імплікатурами та деякими іншими складовими.

Імпліцитна інформація в мовленнєвих актах

Імпліцитна, тобто формально не виражена, але наяв­на в комунікації, конкретному МА, інформація пов'яза­на передусім з пресупозицією (презумпцією).

У сучасній лінгвістичній, лінгвофілософській і логіч­ній літературі термін «пресупозиція» вживають у широко­му і вузькому значеннях. Обидва значення цього терміна взаємопов'язані й пересікаються в певних площинах.

Пресупозиція (лат. ргае — попереду і зиррозіііо — припущення) (у широкому значенні) — спільний фонд знань, спільний досвід, спільні попередні відомості про явище, подію, стан речей тощо, якими володіють комун/канти; зона перетину когнітивних просторів учасників комунікаці'і, яка актуалізується в процесі спілкування.

З огляду на структуру комунікативного акту виділя­ють три типи пресупозицій: макропресупозиція, соці-умна пресупозиція і мікропресупозиція (ситуативна).

Макропресупозиція — фрагмент спільної когнітив-ної бази учасників комунікації. Це спільність націо-лінгвокультурних особливостей (або достатнє володін­ня ними).




Засоби мовного коду в комунікації


Складові комунікативного акту, пов'язані з мовним кодом


Соціумна пресупозиція — фрагмент колективного когнітивного простору, який актуалізується в комуніка­ції. Вона можлива при спілкуванні людей, які належать до одного соціуму, але не обов'язково до однієї націо-лінгвокультурної спільноти.

Мікропресупозиція — спільний фонд знань комуні-кантів про конкретну ситуацію, у межах якої відбува­ється комунікативний акт.

Саме пресупозиції значною мірою впливають на створення адресантом конкретного МА і сприйняття йо­го адресатом, тобто пов'язують розуміння пресупозиції в широкому і вузькому значеннях.

Пресупозиція (у вузькому значенні) — імпліцитний компонент смислу повідомлення (висловлювання), який повинен бути істин­ним, щоб повідомлення (висловлювання) загалом не сприймалось як семантичне аномальне або недоречне у певному контексті.

Приклади пресупозицій:

1. Видатний український лінгвіст Олександр Потеб­ня жив у Харкові (: Олександр Потебня — лінгвіст; Олек­сандр Потебня — український учений; є місто Харків);

2. Івану вдалося відправити посилку (: Іван раніше намагався відправити посилку);

3. Сонце сіло, але повітря було задушливе (: Коли сонце сідає, задуха, як правило, зникає);

4. Іван працює у Львівському університеті (: Існує Львівський університет; : Іван прописаний у Львові);

5. Запитання у транспорті: Ви виходите на наступ­ній? (: Якщо ні, то дозвольте пройти).

З огляду на структуру МА виокремлюють категоріаль­ну, екзистенційну, фактуальну пресупозиції.

Категоріальна пресупозиція. Це обмеження на се­мантичну сполучуваність, пресупозиції про те, який ак-тант належить до сфери застосування предиката, на­приклад, гавкати (стосовно людини сприймається як переносне вживання). У цьому випадку дієслово гавка­ти буде сполучуватись лише з іменами (та їхніми мето­німічними варіантами) людей. Вплив пресупозицій ви­являється в тому, що вона «відсилає» адресата до пря­мого значення слова гавкати (собака);

Екзистенційна пресупозиція. Це пресупозиція існу­вання та одиничності; входить у значення конкретно-референтних іменних груп: Той, хто відкрив еліптич­ну форму планетних орбіт, помер у бідності (:'Існува­ла людина, що відкрила еліптичну форму планетних ор-


біт'). Вплив пресупозиції виявляється в тому, що вона натякає на існування когось або чогось в об'єктивній дійсності, або дійсності, яку вважають об'єктивною: Кентаври йшли берегом (: 'Існують кентаври').

Фактуальна пресупозиція. Свідчить про наявність факту: Іван знає, що Париж — столиця Франції (: 'Па­риж — столиця Франції'). Пресупозиції цього типу «відсилають» до знань носіїв мови про певні факти.

З огляду на найважливіші складові елементів мов­ного коду дослідники розмежовують семантичні та прагматичні пресупозиції.

Семантична пресупозиція. Це семантичний компо­нент повідомлення (висловлювання, судження), неіс-тинність якого в певній ситуації перетворює повідом­лення на аномальне або недоречне. Наприклад: Пилип знає, що Нью-Йорк, — столиця США, де фактуальна пресупозиція Нью-Йорк — столиця США є неістинною.

Прагматична пресупозиція. Це компонент повідом­лення, відсутність якого перетворює це повідомлення на недоречне — нещире, провокаційне тощо. Прагма­тична пресупозиція є прагматичною в тому сенсі, що її зміст містить відсилання до мовця, тобто до однієї з прагматичних складових мовленнєвого акту.

Семантична пресупозиція висловлювання — це іс­тинне судження, а прагматичною пресупозицією може бути «нестверджуване судження» і навіть пропозиціо-нальна форма.

А.: Чи правда, що він хворий?

В.: Не знаю, але він усім каже, що хворий.

Прагматична пресупозиція 'він хворий' із знятим твердженням, щось на зразок: 'він хворий або він не хворий'.

Особливості пресупозицій. Пресупозиціям властиві ознаки, які відрізняють їх від інших типів імпліцитної інформації:

1. Неістинність пресупозиції робить повідомлення аномальним: Пилип знав, що Нью-Йорк — столиця США. Оскільки столицею СИТА є Вашингтон, а не Нью-Йорк, повідомлення сприймається як семантичне аномальне.

2. Пресупозиція повідомлення зберігається при за­переченні, тобто не підлягає дії заперечення: Іван пра­цює на заводі <-> Іван не працює на заводі. Залишається екзистенційна пресупозиція: 'Є якийсь Іван'.

У повідомленні пресупозиція протиставлена асерції (компонент смислу повідомлення, який підлягає запе­реченню). Наприклад:




Засоби мовного коду в комунікації


Складові комунікативного акту, пов'язані з мовним кодом


Іване, зачини, будь ласка, двері! Пресупозиція:

а) 'Є Іван, який може зачинити двері';

б) 'двері відчинені'. Асерція: 'прохання зачинити двері'. У комунікації асерція і пресупозиція виступають найважливішими складовими структури повідомлення.

Зіставлення пресупозицій

та інших типів імпліцитної інформації

У конкретному мовленнєвому акті в структурі дис­курсу спостерігається складна взаємодія різних типів імпліцитної інформації (імпліцитних смислів). Серед них найважливішими є пресупозиції, імплікації, імплі-катури і початкові передбачення запитання.

Пресупозиції та імплікації (наслідки). Відмін­ність імплікацій від пресупозицій у тому, що імплікації підлягають закону контрапозиції: Р є наслідком 5, як­що з Р витікає, що 5:

1. Іван одружений з Марією. Наслідок: Іван одру­жений.

2. Мері з'їла пиріг. Наслідок: Пиріг з'їли.

3. Він пішов з вечірки рано. Наслідок: Він пішов з ве­чірки.

4. Він перестав працювати. Наслідок: Він не працює.

Різницю між пресупозиціями (презумпціями) та імплікаціями добре видно на прикладі аспектуально-модальних дієслів (починати, закінчувати). Семантич­ною особливістю цих дієслів є те, що їхні пресупозиції описують ситуацію, яка була в минулому (стосовно обс­тавини часу), у той час як імплікації стосуються май­бутньої події:

1. О другій годині Джон почав працювати. Пресупози­ція: 'Якийсь час до другої години Джон не працював'; імп­лікація: 'Якийсь час після другої години Джон працював'.

У заперечному висловлюванні пресупозиція зали­шається, а імплікація змінюється на протилежну:

2. О другій годині Джон не почав працювати. Пресу­позиція: 'Якийсь час до другої години Джон не працю­вав'; імплікація: 'Якийсь час після другої години Джон не працював'.

Пресупозиції та імплікатури дискурсу. Пресупо­зиції на противагу імплікатурам дискурсу є обов'язко-


вим елементом висловлювання і не можуть бути «елімі­нованими», «не експлікованими»; вони є обов'язкови­ми, як другий бік асерції. У зміст звичайного умовного речення типу Якщо р, то ^ входить імплікатура «Мож­ливо, що р».

а) Якщо покличеш — прийду;

б) Імплікатура: А якщо ні, то ні. .

Якщо у висловлюванні наявна подібна імплікація, то вона не повинна суперечити пресупозиції. Розглянемо діа­лог, де не дотримуються імплікатур: Якщо покличеш — прийду. — А якщо ні? — Також прийду. Тут втрачається постулат інформативності ('для чого ж тоді умова?').

Тим же постулатом інформативності породжується імплікатура (б) у складі висловлювання (а):

а) ліве око у нього бачить прекрасно;

б) з правим оком у нього проблема.

У цих прикладах імпліцитні дані не є компонентами власне смислу повідомлень — це те, що можна ніби ви­нести за дужки. Ці компоненти смислу випливають не із знання мови, як у випадку з пресупозиціями, а із знання контексту і подібних ситуацій, із загальної орі­єнтації у спілкуванні.

Пресупозиція і початкове передбачення запитання. Особливим різновидом імпліцитної інформації є почат­кове передбачення запитання. Так, запитання (1) Хто хоче виступити? має початкове передбачення 'хтось хоче виступити'; запитання (2) В яких країнах прово­дяться дослідження забруднення води? має початкове передбачення 'в деяких країнах проводяться дослі­дження забруднення води'.

На противагу пресупозиції початкове запитання мо­же порушуватися без порушення комунікації. Так, можливою відповіддю на запитання (1) може бути: Ні­хто не хоче, а на (2) У жодній країні не проводиться. Ре­пліка, яка порушує пресупозицію свідчить про комуні­кативну невдачу мовленнєвого акту. Такими репліками для запитання (2) можуть бути: Забрудненої води не іс­нує або: Яке забруднення води?

Отже, у межах дискурсів як процесів міжособистіс-ного спілкування спостерігається складна взаємодія МЖ і МА, основою якої є інтенції, мовні та комуніка­тивні компетенції учасників комунікації, тобто їх умін­ня оперувати засобами мовного коду, розуміти мовлен­нєві та немовленнєві повідомлення, «висновувати» з них прямі й непрямі смисли, спираючись на аналіз кон­кретної ситуації.




Засоби мовного коду в комунікації


Складові комунікації, пов'язані з риторикою мовлення


3.2. Складові комунікації, пов'язані з риторикою мовлення і ситуацією спілкування

Дослідження різних аспектів комунікації виявило багато нових проблем, засвідчило необхідність виходу за межі мовного коду, хоч би як широко його тлума­чили: як мовлення, компетенцію, вживання тощо. Стало очевидним, що спілкування за допомогою мови є різновидом (можливо, найголовнішим) людської ді­яльності загалом, у межах якої взаємодіють індивіди із соціальними, психологічними, когнітивними, ду­ховними особливостями, а також мовні засоби, конси-туативні та інші чинники.

Серед значної кількості понять, упроваджених у лінг­вістичний обіг комунікативним підходом, виокремлю­ють стиль спілкування, комунікативний регістр, тон (тональність) спілкування, атмосферу спілкування (ко­мунікації), зрозумілість/незрозумілість мовлення, вда­ле/невдале спілкування та ін. У всіх цих поняттях пе­реплетені лінгвальні й позалінгвальні елементи.

Стиль спілкування. Мовна особистість у комунікації

Сутність терміна «стиль спілкування». Термін «стиль» уживається в багатьох сферах науки і отримує в їх межах своє специфічне тлумачення. У науці про мову він є багатозначним. Його тлумачать як різновид мови, закріплений у даному суспільстві традицією за однією з найбільш загальних сфер соціального життя і який частково відрізняється від інших різновидів тієї ж мови за всіма основними параметрами — лексикою, граматикою, фонетикою; як функціонально-комуніка­тивний різновид мовного коду, який історично сформу­вався внаслідок вживання мови в різних контекстах і ситуаціях спілкування; як загальноприйнята манера, звичний спосіб виконання якогось конкретного типу мовленнєвих жанрів: ораторське мовлення, передова стаття в газеті, наукова лекція, побутовий діалог, дружній лист тощо; як індивідуальна манера, спосіб, яким виконаний даний мовленнєвий жанр або твір; як


мовна традиція епохи, етап розвитку мови в стильово­му аспекті в певну епоху та ін.

Попри суттєві відмінності всіх розумінь терміна «стиль», їх об'єднують насамперед принципи добору і комбінації наявних мовленнєвих засобів, їхніх транс­формацій. Поняття добору, в свою чергу, передбачає уявлення про норму. Поняття ж комбінації — уявлення про гармонію.

Стиль спілкування як типова форма реагування в людських контактах зумовлена індивідуальними, осо-бистісними, соціальними та іншими чинниками. Він має важливе значення для формування та успішного розвитку людських стосунків, для створення сприятли­вого психологічного клімату на роботі, в сім'ї тощо, тоб­то є регулятором поведінки.

Стиль спілкування — індивідуальна стабільна форма комуніка­тивної поведінки учасників, яка виявляється у будь-яких умовах спілкування: в ділових і особистісних стосунках, у способах прий­няття і здійснення рішень, у прийомах психологічного впливу на людей і методах вирішення міжособистісних конфліктів.

Сформований індивідуальний стиль спілкування свід­чить про рівень комунікативної майстерності індивіда. Водночас стиль спілкування може змінюватися, удос-< коналюватися.

Поняття стилю як індивідуальної манери мовлення або письма сформувалось у XVIII ст. і окреслилося в ; епоху літературного романтизму. Французький енцик-! лопедист Ж. Бюффон зазначав: «Стиль — це сама люди-з 'на. Стиль не може ні відчужуватися, ні передаватися». І'1 Мовна особистість. Поняття «індивідуальний стиль \ спілкування» передбачає мовну особистість. Саме 1 особистість, — зауважує російський мовознавець І. Су-І сов, — володіє мовленнєвою ситуацією; вона може під-1 -нятись над обставинами спілкування, спрямовувати в 5 необхідному напрямку розвиток дискурсу. Включена в дискурс, вона водночас творить його. А це означає, що в дискурсі втілюються темпераменти, здатність до здій­снення певних видів діяльності, зокрема комунікатив­ної, домінуючі почуття і мотиви діяльності, індивіду­альні психологічні особливості тощо.

Дослідження проблеми мовної особистості, спроба типології є актуальною, адже тривалий час учасників спілкування розглядали як ідеальні сутності, відтак як узагальнених носіїв соціальних, інколи психологічних




Засоби мовного коду в комунікації


Складові комунікації, пов'язані з риторикою мовлення


ознак. Насправді людина в комунікацію входить як осо­бистість з усіма властивими їй рисами.

Мовна особистість — індивід, який володіє сукупністю здатностей і характеристик, які зумовлюють створення й сприйняття ним текстів, що вирізняються рівнем структурно-мовної складності та глибиною й точністю відображення дійсності.

Класифікація мовних особистостей. Індивідуаль­ний стиль спілкування формується і шліфується люди­ною впродовж усього свідомого життя. Лінгвісти та пси­хологи наголошують, що неповторний стиль спілкуван­ня притаманний передусім непересічним носіям мови, тобто мовним особистостям.

Вичерпної типології мовних особистостей ще не створено. Найприйнятнішою з них є типологія Ю. Кара-улова. Він подає структуру мовних особистостей, орга­нізовану на трьох рівнях.

Вербально-семантичний рівень. Передбачає нор­мальне володіння природною мовою. Це «власне» мовна компетенція.

Когнітивний рівень. Охоплює інтелектуальну сферу особистості, даючи досліднику вихід через мову, через процеси говоріння і розуміння — до знання, свідомості, процесів пізнання людини. Його «одиницями є понят­тя, що виформовуються у кожної мовної індивідуаль­ності в більш чи менш упорядковану, більш чи менш систематизовану "картину світу" ».

Прагматичний рівень. Охоплює мету, мотиви, інте­реси, установки та інтенціональності. Цей рівень забез­печує в аналізі мовної особистості закономірний перехід від оцінювання її мовленнєвої діяльності до осмислення мовленнєвої діяльності.

Радянська лінгвістка Т. Дрідзе створила типологію мовних особистостей, виходячи із соціопсихологічної сутності людини і її втілення в тексті. За основу вона взяла систему зразків мовленнєвих виразів, їхні звуко­ві особливості (мелодичні, динамічні, темпоральні, ар­тикуляційні). Враховуючи типологію вищої нервової діяльності, опрацьовану видатним російським психоло­гом І. Павловим, сучасний дослідник Я. Луп'ян проана­лізував взаємозв'язок між типами акцентуації особис­тості та сукупністю характеристик поведінки (зокрема, мовленнєвої) людей (легкість встановлення контактів, особливості сімейного і службового спілкування, кон­фліктні ситуації). Російський мовознавець С. Сухих пропонує типологію комунікантів розуміти як структу-


ру мовних особистостей: риси характеру, здібності, ор­ганізовані певним чином під впливом темпераменту й установки, рівень володіння мовним кодом.

З огляду на особистісні риси індивідів С. Сухих ви­окремлює гармонійний, конфліктний та імпульсивний типи особистостей.

Гармонійний тип. Характеризується пластично-ди­намічною установкою,, плановою поведінкою, втіленою в домінування чітких стратегій, когерентністю (зв'яз­ністю, логічністю розвитку) теми, що розвивається; до­мінуванням маркерів упевненості; позитивним ставлен­ням до загальної теми спілкування; дотриманням соці­альних схем і норм; відсутністю вираженої боротьби за роль комунікативного лідера; здатністю змінювати ус­тановку під впливом аргументації; підтриманням усіх принципів кооперації.

Конфліктний тип. Йому властива грубо-статична ус­тановка, імпульсивність, бажання лідерства у спілкуван­ні, егоцентричність мовлення, порушення когерентності теми розмови; відхід від соціальних норм і схем; доміну­вання модальних маркерів зі значенням непевності, на­явність іронії, сарказму, конфліктне зіткнення інтенцій.

Імпульсивний тип. Це «раб ситуації» спілкування. Характеризується бажанням мовного лідерства, пору­шенням соціальних норм і схем, швидкою зміною точок зору на одне і те ж саме явище; схильністю до негатив­ної оцінки соціальних чинників, швидкої зміни тем спілкування. Партнери комунікації можуть легко впливати на нього.

З урахуванням стилів спілкування психологи виок­ремлюють такі типи особистостей:

— гнучкий: вирізняється швидкою орієнтацією в ситуації, розумінням підтексту повідомлення, умінням керувати своїми емоційними станами і обставинами спілкування;

— ригідний: характеризується недостатнім умінням аналізувати власну поведінку і поведінку партнера, слабким самоконтролем, неадекватною самооцінкою. Людині з таким стилем спілкування важко знайти необ­хідний тон;

— перехідний (проміжний): поєднує риси гнучкого і ригідного типів.

Російський психолог Володимир Латинов у резуль­таті опитування із застосуванням різноманітних мето-




Засоби мовного коду в комунікації


Складові комунікації, пов'язані з риторикою мовлення


дів і методик в умовах неформальної міжособистісної комунікації виокремив кілька типів індивідуальних стилів спілкування:

— відчужений (поступливий, недружелюбний). Три­мається на дистанції, відгороджується від інших, соро­миться їх, пасивно й песимістично налаштована;

— слухняний (поступливий, дружелюбний) характе­ризується скромністю, люб'язністю. Спілкується на рів­них, підтримує інших у розмові, згоджується з ними;

— збалансований. Вирізняється доброзичливістю, впевненістю в собі, незалежністю, честолюбством, напо­легливістю і завзятістю;

— опікувальний (домінуючий, дружелюбний). Прагне до співробітництва, незалежний, уважний до ін­ших, вразливий; спілкування з ним завжди набирає особистісного сенсу;

— вольовий (домінуючий, недружелюбний). Прагне до домінування і суперництва, використовує компромету­ючу інформацію проти співбесідника; самовпевнений, дратівливий. Міжособистісні контакти широкі й повер­хові.

Це ж дослідження засвідчило, що стиль мовленнєвої поведінки є стабільним, хоча може змінюватися залеж­но від ситуації.

Сучасний американський лінгвіст Р. Нортон виділяє інші стилі спілкування:

— домінантний (постійне переважання співбесідника);

— драматичний (з використанням драматичних ефектів);

— агресивний (вияв недружнього ставлення, бажан­ня підкорити співбесідника);

— заспокійливий (з використанням засобів заспоко­єння);

— вражаючий (з використанням незвичних способії впливу на співбесідника);

— точний (оперування фактами);

— надихаючий (стимулюючий вплив на співбесід-| ника);

— уважний (орієнтація на співбесідника);

— дружній (позитивне ставлення до співбесідника); \

відкритий (щире демонстрування намірів).

Стиль спілкування є важливою складовою форму-І вання тональності й атмосфери, у яких відбувається ко-| мунікація.


У дослідженнях останніх років усе частіше говорять про партнерський і непартнерський стилі спілкування.

Партнерський стиль спілкування. Передбачає спів­робітництво у випрацюванні спільної позиції з питання, яке обговорюється. Партнера вислуховують, не переби­ваючи, виважено оцінюють його судження і вчинки, не нав'язують йому рішень, намагаються донести до нього свою точку зору. Партнерський стиль може бути рівно­правним і поступливим.

Непартнерський стиль спілкування. Полягає в іг­норуванні одним із учасників комунікації точки зору співбесідника, негативному ставленні до теми бесіди, акцентуванні лише на власних проблемах; така особа створює напруженість, часто принижує партнера, нав'язує йому свої теми і проблеми, неуважно слухає, поспішає давати поради тощо.

Стиль спілкування яскраво виявляється у професій­ній, діловій сферах. У цьому контексті виокремлюють авторитарний та демократичний стилі спілкування:

— авторитарний (чітка мова; короткі розпоряджен­ня, вказівки; відсутність емоцій та ін.);

— демократичний (товариський тон розмови, інс­трукції у формі пропозицій, заохочення та покарання із порадами тощо).

Психологи наголошують на важливості оптимально­го стилю спілкування, який передбачає відсутність его­центричних установок, наявність інтересу до співбесід­ника, доброзичливе ставлення до нього, яке не запере­чує вимогливості.

Отже, процес спілкування, його атмосфера, тональ­ність, кінцевий результат, успіх або невдача значною мі­рою залежать від комунікативної майстерності учасни­ків. Важлива складова комунікативної майстерності — індивідуальний стиль спілкування, випрацювання якого є завданням кожної освіченої людини.






Date: 2015-07-22; view: 1814; Нарушение авторских прав

mydocx.ru - 2015-2019 year. (0.028 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию