Полезное:
Как сделать разговор полезным и приятным
Как сделать объемную звезду своими руками
Как сделать то, что делать не хочется?
Как сделать погремушку
Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами
Как сделать идею коммерческой
Как сделать хорошую растяжку ног?
Как сделать наш разум здоровым?
Как сделать, чтобы люди обманывали меньше
Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили?
Как сделать лучше себе и другим людям
Как сделать свидание интересным?
Категории:
АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника
|
Мовленнєвий жанрСутність мовленнєвого жанру. Визнання дискурсу найважливішою категорією міжособистісного спілкування поставило на порядок денний комунікативної лінгвістики проблему базової одиниці комунікації, яка б об'єднувала різноманітні мовленнєві акти. На таку роль претендує мовленнєвий жанр (МЖ). Усе частіше поняття МЖ відносять до найважливіших понять праг-малінгвістики, стилістики, соціолінгвістики, лінгвістики тексту. Практичне володіння мовленнєвим жанром — суттєвий аспект мовленнєвої компетенції особистості. Зокрема, наголошуючи на важливій ролі МЖ у людському спілкуванні, польська дослідниця А. Вєж-біцька зазначає, що суспільне життя можна уявити як велику сітку актів мови. На мовленнєвих актах ґрунтується історія (пропозиції, вимоги, переговори, умови тощо), приватне життя (запитання, відповіді, суперечки, аргументація, обіцянки, сварки, скарги, докори, зауваження та ін.). Водночас індивіди намагаються зінтер-претувати те, що їм кажуть інші, тобто зрозуміти, які мовленнєві акти використовують. Поняття «жанр» традиційно пов'язують передусім з літературознавством, але воно семіотичне, загальнофі-лологічне і стосується всіх видів словесності. Пріоритет у формуванні загальнофілологічних основ поняття «жанр» належить російському філологу Михайлу Бахтіну (1895—1973), який у праці «Проблеми речевьіх жанров» сформулював найважливіші ідеї щодо поняття «мовленнєвий жанр». За М. Бахтіним, людське мовлення в типових ситуаціях втілюється в певні готові форми мовленнєвих жанрів, які «дані нам, як рідна мова». Вони певною мірою «безособистісні», оскільки є «типовою формою висловлювань, а не самими висловлюваннями». «Мовленнєві жанри організують наше мовлення практично так, як його організують граматичні форми (синтаксичні). Ми навчаємося відливати наше мовлення в жанрові форми, і, чуючи чуже мовлення, ми вже з перших слів вгадуємо його жанр, передбачаємо певний об'єм..., певну композиційну побудову, передбачаємо кінець, тобто з самого початку ми маємо відчуття мовленнєвого цілого...». Типовими для МЖ є: комунікативна ситуація, експресія й експресивна інтонація, обсяг (приблизна три-
валість мовленнєвого цілого), концепція адресата і «нададресата». МЖ, на думку вченого, характеризується триєдністю: тематичний зміст, стиль і композиція висловлювань. Наприклад, повідомлення, оповідання, прохання, питання тощо характеризуються цією триєдністю, а тому відразу ж пізнаються учасниками спілкування. Ідеї М. Бахтіна розвивали польські та російські дослідники, зокрема А. Вєжбіцька, Н. Арутюнова, Ст. Гайда, В. Богданов, В. Дементьєв, О. Падучева, М. Фе-досюк, Т. Шмельова та ін. Вони визначають мовленнєвий жанр як прийняті в конкретних ситуаціях і призначені для передавання певного змісту типові способи побудови мовлення або як розгорнуту мовленнєву побудову, що складається з кількох (іноді значної кількості) мовленнєвих актів (мовленнєва дія, що здійснюється згідно з принципами і правилами мовленнєвої поведінки, прийнятими у суспільстві) (МА). У такому розумінні поняття МЖ і МА зіставні: мовленнєвий жанр виформовується мовленнєвими актами, які є складовими мовленнєвого жанру. Водночас співвідношення між МА і МЖ не завжди прямолінійні, оскільки: — деякі МА не втілюються в МЖ (наприклад, повторення, нагадування, перепитування, обмовка тощо); — як елементарне поняття, МА може бути використане для опису й протиставлення жанрів, які складаються з одного МА або їх сукупності (наприклад, бесіда, суперечка, сварка, умовляння та ін.). Мовленнєвий жанр — тематично, композиційна й стилістично усталені типи повідомлень — носіїв МА, об'єднаних метою спілкування, задумом мовця з урахуванням особистості адресата, контексту і ситуації спілкування. Російська дослідниця Т. Шмельова виділила такі ознаки МЖ: 1. Комунікативна мета. За нею виокремлюють: — інформаційні (повідомлення, підтвердження, запит, заперечення інформації, згода з думкою або заперечення її); — оцінні (похвала, огуда, схвалення, докір); — етикетні (привітання, вибачення, призначення на посаду, прощання, оголошення війни тощо); — імперативні (наказ, прохання, заборона, порада, рекомендація, інструкція, розпорядження, обіцянка, зобов'язання та ін.). 2. Концепція автора (адресанта). Передбачає врахування того, ким він є: своїм/чужим; старшим/рівним/підлеглим; авторитетним/неавторитетним; таким, що має/не має повноважень; більш/менш поінформованим; зацікавленим/незацікавленим тощо. 3. Концепція адресата. Враховує аналогічні параметри. 4. По дійний зміст. Передбачає віднесеність/невідне-сеність до особистісної сфери автора або адресата, часову перспективу події, оцінку події; важливою є кількість подій (епізодів, вчинків). 5. Комунікативне минуле. Враховує те, що передує жанру. Виділяють МЖ реактивні й ініціативні. Породження реактивних МЖ «провокують», наприклад, запитання, адресовані учасникам спілкування, звернення, вимоги, запити тощо; створення ініціативних МЖ може бути викликане передусім позамовними чинниками, залежить від інтенцій мовця тощо. 6. Комунікативне майбутнє. Визначає стандарти спілкування, слідування одних МЖ за іншими. Так, наприклад, за проханням слідує згода або відмова, за питанням — відповідь та ін. 7. Параметр мовного втілення. Це мовне оформлення МЖ, спосіб, яким МЖ доходить до його адресата (порівняйте, наприклад, стандартизовану процедуру заповнення формуляра і складну творчу працю, яка супроводжує написання роману). Виділені ознаки МЖ Т. Шмельова назвала «паспортом МЖ». У лінгвістичній літературі наявні різні спроби типології МЖ. Наприклад, М. Федосюк розрізняє елементарні (повідомлення, похвала, привітання, прохання тощо) та комплексні МЖ, які формуються з елементарних. МЖ можуть бути монологічними (заспокоєння, переконання, умовляння) і діалогічними (бесіда, дискусія, суперечка, сварка). Враховуючи параметри аналізу і «паспорт МЖ» Т. Шмельової, визначимо комунікативну природу такого елементарного (за типологією М. Федосюка) МЖ, як докір, а також найважливіші ознаки, які відмежовують докір від інших типів МЖ з негативною мовленнєвою оцінкою. За комунікативною метою докір належить до оцінних МЖ, оскільки основним наміром адресанта є висловлення негативного ставлення до когось або персоні- 64-59 Засоби мовного коду в комунікації Складові комунікативного акту, пов'язані з мовним кодом фікованого чогось. При цьому адресант орієнтується на певні норми, з якими експліцитно або імпліцитно порівнюється те, що підлягає негативній оцінці. Ці норми можуть бути соціальними, моральними, етичними, естетичними, офіційними, неофіційними, колективними, груповими, індивідуальними, вербалізованими і невер-балізованими тощо. Наприклад: Петро, мій товариш, спохмурнів, коли я все йому до кінця виповів, подумав трохи і сказав таке: — Чого ти не прийшов раніше, коли вони ще лишень крутили тебе? # (докір). Я б тобі все пояснив, порадив, як бути, щось би ми з того вишукали # (аргументація докору логічна). Існує одне золоте правило для всіх нас: не підписувати жодного з їхніх паперів <...> # (аргументація докору з посиланням на неписані норми спілкування з працівником КДБ) (Андрухович Ю. Московіада). Часто у докорі зона невідповідності нормам може бути «розмитою»; цим він відрізняється від звинувачення, дорікання, скарги, нотації. Міра ж невідповідності цим нормам є незначною, а тому форма несхвалення в докорі є «м'якою», чим він відрізняється від звинувачення, осуду, засудження, догани, розносу. М'якість форми, способу, манери тощо докору — свідчення того, що адресант не має на меті приниження, висміювання когось, а тому докір можна вважати неконфронтативною формою спілкування. Цим він відрізняється від сварки, образи, лайки, погрози, дошкульності, інвективи, огуди, ущипливості, шпильок, картання. Автор докору є людиною зацікавленою; попри можливу різницю у віці, соціальному статусі тощо, віддає перевагу дружньому, партнерському, часто неформальному спілкуванню; він, як правило, вважає, що його докори справедливі. За цим критерієм докір протиставлений догані, настанові, повчанню, звинуваченню, нотації. Наприклад: Гоцці знов сів на лаву й, поклавши руки на плече Екегартові, дружньо сказав: — Погано, синьоре Екегарте, те, що ви скептик, надто скептик... (Домонтович В. Розмови Екегартові з Карлом Гоцці). Докір завжди має свого адресата, тобто він інтенціо-нально спрямований, на відміну, наприклад, від ламентації (лат. Іатепіаііо — скаржитися), ремства. Адресатом докору можуть бути: а) конкретна особа, наприклад: [Сашко:] — Біда твоя в тім, Артурчику — дозволь тебе так іноді називати, — що ти завжди прагнув ухилитись... (Андрухович Ю. Московіада); б) метонімічне представлення адресата як певної інстанції, установи, держави тощо, наприклад: Чому ви зачиняєте прохідні... Чому молода артистична істота, недавній десантник змушена... ризикувати життям заради пляшки горілки? <...> Але ці докори повисали в повітрі. <...> (Андрухович Ю. Московіада); в) невідома, неусвідомлена інстанція; у цьому разі докір нагадує ламентацію, наприклад: / я з докором звернувся в простір: — Ну і що ж мені тепер робити? (Бабак А. Вільхова кров); г) власне «Е£о» мовця, яке оцінює «АІІег е£о». Такий тип докору називають само докором: Здавалося йому [Саві]: немов це він і не він. Ніби не він, а хтось Інший за нього говорить і діє. <...> А він, справжній Савко, стежить за кожним вчинком, прислухається до кожного слова цього другого. І судить, і гудить, і докірливо до цього іншого каже: — Та хіба ж це ти, Савку? (Домонтович В. Приборканий гайдамака). У межах самодокору трапляються вислови «докори сумління», «докори совісті», «докоряти собі за щось» та ін. Усі типи докорів однобічно скеровані на адресата і цим відрізняються від перекорів. Адресатом докір може сприйматись як справедливий і як несправедливий. Від цього значною мірою залежить подальший перебіг процесу спілкування, формування його комунікативного майбутнього. Подійний зміст того, що оцінюється негативно, як правило, стосується минулого; події, що будуть мати місце у майбутньому, можна лише спрогнозувати дуже приблизно; самі події можуть бути одиничними, численними або кількісно невизначеними, сприйматись «у Цілому». Наприклад: 1. Одинична подія: Чому, спитаєте мене, Ваша Королівська Справедливосте, чому, сучий хвосте, пішов ти до нього [каде-біста] за тиждень? (Андрухович Ю. Московіада). 2. Численні події: Я перериваю Зину:
— Як це ви можете так рішуче говорити? Зина розводить руками й з докором похитує головою. — Коли ж, Іполіте Миколайовичу, ви чули, щоб я висловлювалась нерішуче? (Домонтович В. Дівчина з ведмедиком). 3. Кількісно невизначені події: Зина з докором каже: — Правдоподібне? Ви питаєте, що таке правдоподібне? (Домонтович В. Дівчина з ведмедиком). З позицій комунікативного минулого і комунікативного майбутнього докір постає як реактивний МЖ; він скерований на оцінку минулих дій, вчинків, думок тощо, але має вихід у майбутнє. Це стосується насамперед подальшого розгортання МЖ, яке значною мірою залежить від того, як адресат сприймає докір: як справедливий чи несправедливий. За справедливим, як правило, слідує згода і/або виправдання, аргументація (пояснення) причин засудження; за несправедливим — заперечення, рідше — примирення з фактом. На противагу докору причіпки сприймаються як несправедливі, й після них слідують заперечення або конфліктні типи МЖ: лайка, сварка та ін. Наприклад: [Галя:] — Востаннє, коли ти був тут, ти повівся зі мною, наче з повією... Пропав на два тижні! [Отто фон Ф.:] — Я писав роман у віршах, Галю (Андрухович Ю. Московіада) (докір визнається справедливим, а тому адресат вдається до виправдання); ... мати, підсунувшися ближче, пригорнулася до нього [Шлойми]. — Мамо, хто це такі? Навіщо ти їх впустила? — запитав він з докором. — Сину! — мати зазирнула йому в очі. Так треба. Поїдь на їхні збори. Вони ж не відчепляться (Ірванець О. Рівне/Ровно) (адресат застосовує пояснення свого вчинку, який мовцем оцінюється як негативний); [Шлойма каже сам до себе:] — Ох, не треба було вчора з тим Маульвюрфом по третю пляшку їхати... Та й по другу не обов'язково було. Ну та вже. Що сталося те сталося (Ірванець О. Рівне/Ровно) (після самодокору слідує самопримирення за моделлю: «маємо що маємо, потрібно жити далі»). З урахуванням аспекту мовного втілення для докору адресант може використовувати різні засоби мовного коду: власне мовні, просодичні, паралінгвістичні тощо. У художній літературі, зокрема, наявні вказівки на комунікативне використання нелінгвальних засобів: по- дивився з докором, докірливо зітхнув, стенув плечима з докором тощо. Дорікання, зауваження, звинувачення, скарги та деякі інші МЖ мають лише мовні засоби свого вияву. Залежно від способів мовного вираження докір буває прямий або непрямий. При цьому непрямий докір у формі «м'якого» запитання є найважливішим. Можливо, саме такий спосіб мовного вияву докору є «ядерним», а всі інші — «периферійними». Звинувачення, настанови, нападки, нотації, нарікання, причіпки, догани тощо висловлюються, як правило, прямо. 1. Прямий докір: [Дід:] — Много зла в тебе накіпєло, ласкавий. [Отто фон Ф.:] — Бо я хотів з усіма жити в злагоді. А виявилося, що всі пересварені давно (Андрухович Ю. Московіада). 2. Непрямий докір: [Отто фон Ф.:] — Розкажи мені все-таки, в чому справа? Що за експерименти ви тут провадите? Чому саме ти? Чому з ними? [кадебістами] (Андрухович Ю. Московіада) (докір сформульовано у вигляді запитання, а не ствердження). Саме слово докір як метаім'я, тобто загальне МЖ, є елементом літературної сфери побутування загальнонародної мови і цим відрізняється від таких лексем на позначення «м'якого» вияву несхвалення і незадоволення, як вимова, дотинок, нагана, причіпка тощо. Отже, докір можна визначити як інтенціональний, односпрямований неконфліктний МЖ у межах неформального спілкування (або автокомунікації) «м'яко» негативної оцінної природи (який, правда, може собою розпочати конфліктні МЖ), реактивної подійної, але ініціативної комунікативної спрямованості з прямим або непрямим способами мовного втілення. Типологія мовленнєвих жанрів. Комплексний підхід, який враховує типи комунікативних інтенцій, способи участі партнерів у комунікації, їх рольові співвідношення, характер реплік, дає змогу виокремити такі МЖ: бесіду, розмову, суперечку, розповідь, історію, лист, записку, щоденник та ін. Бесіда. Це жанр мовленнєвого спілкування (діалог або полілог), в якому у випадку кооперативної стратегії відбувається: — обмін думками з певних проблем;
— обмін даними про особисті інтереси кожного з учасників з метою встановлення типу стосунків; — безцільний обмін думками, новинами, спостереженнями (так зване фатичне (розважальне) спілкування). У бесіді, попри різноманітні тактики, домінує стратегія солідарності й згоди в думках. Це своєрідний обмін симпатіями. Розмова. У межах цього жанру може реалізуватись як кооперативна, так і некооперативна стратегія спілкування. За метою спілкування виділяють: — інформативну розмову (повідомлення, інформація); — наказову розмову (прохання, накази, вимоги, поради, рекомендації, переконування в чомусь); — розмови, метою яких є з'ясування міжособистіс-них стосунків (конфлікт, сварка, звинувачування). Цілеспрямованість — характерна риса розмови на противагу бесіді, котра може бути безцільним МЖ. Особливістю розмови є стійкі вислови, які історично склалися в системі мови, наприклад: у мене є до тебе розмова; серйозна розмова; складна розмова та ін. Суперечка. Це жанр спілкування, у межах якого відбувається обмін думками з метою прийняття рішення або знаходження істини. Різні точки зору учасників суперечки мають спільну дотичну, не виражену мовними формами, — зацікавленість у спілкуванні. Це зумовлює кодекс довіри, правдивість і щирість, які виявляються в етикетних формах, ввічливості, істинності аргументів. Мета суперечки — пошук прийнятного рішення. Водночас це пошук істини, правильного рішення. У суперечці партнери ставляться один до одного з повагою, як до рівних собі. Якщо цього немає, то суперечка вироджується у сварку. Розповідь. У ній переважає монологічна форма мовлення у межах діалогу чи полілогу. Головна стратегічна лінія мовленнєвого спілкування — солідарність, згода, кооперація, «дозвіл» одному з учасників здійснити свою комунікативну інтенцію, скеровану переважно на інформування. Темою розповіді можуть бути будь-які події, факти тощо, які сталися з оповідачем або з кимось іншим. Характерна риса МЖ розповіді — цілісність інформації, яка забезпечується зв'язністю окремих фрагментів. У розповіді адресат, інтерпретуючи певну подію, виступає в ролі автора, який із власної точки зору оцінює її. Історія. Має форму монологу. Важливий прагматичний чинник — пам'ять. Характерно, що адресат не є дійовою особою історії. Комунікативна мета історії — не лише повідомлення про події, які відбулися раніше, а й підведення певних смислових підсумків, резюме, зіставлення з оцінкою сучасних подій і фактів. На противагу іншим типам МЖ розповідь та історія належать до запланованих видів мовлення, «дозволених» учасниками комунікативної взаємодії. Лист. Необхідна умова листування — щирість, яка можлива за внутрішньої близькості людей. Листи можуть бути регулярними і нерегулярними. Регулярність листування визначається стосунками між учасниками цього виду спілкування, зовнішніми обставинами листування, актуальністю тем та ін. Записка. Цей жанр писемного спілкування великою мірою формується внутрішнім світом адресанта і адресата, актуальністю обставин, в яких створюється записка. Тому зміст записки, як правило, короткий; розгорнуті роздуми замінюються одним-двома словами, які виконують роль натяку. Ситуативна зумовленість і близькі стосунки між адресантом і адресатом уможливлюють вільне вираження думок і економного використання засобів мовного коду, наприклад: «Іване! Чекаю завтра о третій». Щоденник. Це тип автокомунікації, тобто спілкування «Е£о» адресанта зі своїм «А1і;ег е£о». Стилістика щоденникових записів зумовлена всіма можливими виявами особистості (Я-інтелектуальне, Я-емоційне, Я-духовне тощо). Залежно від переважання того або іншого начала змінюється характер викладу. Щоденникові записи бувають, як правило, двох типів. Одні щоденники віддзеркалюють орієнтацію автора на опис подій дня, місяця, року тощо; інші — міркування, «потік свідомості», опис асоціацій тощо. Особливо велике значення мають щоденники в житті творчих особистостей. Отже, мовленнєвий жанр — складова дискурсу, його найважливіша категорія. МЖ об'єднує інтенції учасників спілкування у неконфліктному дискурсі, тематику їх розмов, особливості організації одиниць мовного коду. З певною мірою умовності можна вважати, Що спілкування людей — це обмін різноманітними МЖ або їх частинами; структура ж дискурсу постає як сукупність МЖ.
Водночас однією з найважливіших залишається проблема співвідношення МЖ з іншими категоріями міжособистісного спілкування, насамперед дискурсом і мовленнєвим актом.
|