![]() Полезное:
Как сделать разговор полезным и приятным
Как сделать объемную звезду своими руками
Как сделать то, что делать не хочется?
Как сделать погремушку
Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами
Как сделать идею коммерческой
Как сделать хорошую растяжку ног?
Как сделать наш разум здоровым?
Как сделать, чтобы люди обманывали меньше
Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили?
Как сделать лучше себе и другим людям
Как сделать свидание интересным?
![]() Категории:
АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника
![]() |
Типи дискурсів
Однією з найповніших класифікацій дискурсів є класифікація Г. Почепцова. Він виокремлює теле- і ра-діодискурси, газетний, театральний, кінодискурс, лі- тературний дискурс, дискурс у сфері паблік рілейшнз (ПР)> рекламний дискурс, політичний, релігійний (фідеїстичний) дискурси. Теле-ірадіодискурс. Передбачає невимушеність, неофіційність. Автори теле- і радіопередач створюють знаковий образ живого мовлення. Мовець (диктор) і слухач (глядач) перебувають у різних точках простору і часу, не можуть коригувати мовлене і почуте (наприклад, перепитати). Темп подавання (відбору) інформації не залежить від слухача (глядача). Статус мовця — офіційний, слухача (глядача) — неофіційний. Теледискурс поєднує слово і зображення, що є особливим семіотичним «синтаксисом» зі складними правилами. Газетний дискурс. У ньому існує розрив у просторі й часі для автора та читача. На відміну від усної комунікації, він розлогіший, повніший, аргументованіший. Оскільки має писемну (друковану) форму, то відбір слів, конструкцій відбувається за законами писемного (друкованого) спілкування. Значну увагу приділяють не лише змісту, а й формі викладу. Словниковий запас газетного дискурсу приблизно 20 тис. (розмовного — 2—3 тис.) номінативних одиниць. Цей вид дискурсу передбачає колективну працю (редактори, коректори впливають на його формування), а тому індивідуальний стиль адресанта значно нівелюється. Він ґрунтується на двох моделях подачі змісту — фактичній (головним є виклад факту) і авторській (факт слугує лише приводом для викладу авторського погляду на подію). У західній масовій комунікації на першому місці фактична модель, у вітчизняній — авторська. Газетний (як і теле- і радіо) дискурс має потенційну небезпеку маніпуляції людською свідомістю. Виникає проблема патогенного (який завдає шкоди) тексту. Театральний дискурс. Театральні знаки символічні. Театральна комунікація дуже умовна: актори вдають, що не бачать глядачів; глядачі не можуть втручатися в дію (за деякими винятками); світ акторів і глядачів віддалений; на сцені мають місце не дії, а знаки дій. У театральному дискурсі спрацьовує кілька знакових систем: декорації, одяг, освітлення. Усе це має символічний характер («Один горщик — символ села, багато— це вже село»). Театральний дискурс виник на основі ритуального дискурсу, а тому ритуал живе в театрі («Театр починається з гардероба»). Кінодискурс. Шлях інтерпретатора у ньому пролягає від тексту до мови (у звичайній комунікації — від мови до тексту). Глядачі не можуть втручатися в кіно-дію. У межах кінодискурсу спостерігається складний «синтаксис» зображення і слова. Кінодискурс збагатив людську ментальність новим типом семіотичної одиниці, яка будується за законами невідповідності (монтажу). Кадри, розташовані поряд, вимагають віднайдення зв'язку між ними, творчої уяви. Кіно, як і театр, знає лише теперішній час; це поєднує глядача з дією. Літературний дискурс. Є одним із найстаріших. У літературній комунікації форма має важливіше значення, ніж зміст, а тому в його межах істотну роль відіграють засоби полегшення сприйняття: ритм, рима. Літературний текст будується з урахуванням принципів порушення законів автоматизму руху звичайного спілкування. Художній текст стає деавтоматизованим, великою мірою завдячуючи своїй багатозначності: кожен читач знаходить власний зміст. У художній комунікації найважливішу роль відіграє особа автора. Нині літературний текст індивідуалізований. Однак так було не завжди: у середньовіччі автор намагався не демонструвати індивідуальної манери, «ховався» за традицію, канон. У сприйнятті й «дешифруванні» художнього тексту вагоме значення має читач, який надає йому особистіс-них смислів, перетворює на дискурс. Дискурс у сфері паблік рілейшнз (ПР). Це відносно новий тип дискурсу, спрямований на встановлення зв'язків між інституціями, партіями, окремими політиками тощо і суспільством загалом. Такі зв'язки роблять діяльність організації, політика прозорішою, зрозумілою решті суспільства. Паблік рілейшнз — це організація руху інформації, спрямована на формування комунікативного простору сучасного суспільства поряд з теорією переговорів, пропагандою, рекламою, маркетингом, лобізмом тощо. Останнім часом ПР визначається як функція управління, що передбачає аналіз настроїв громадськості, гармонізацію політики організації або особи із суспільними інтересами, сприяє реалізації програми дій, спрямованих на досягнення громадського розуміння та схвалення. Отже, ПР — це комунікація у сфері відносин суспільних інституцій з громадянами, тобто суспільна комунікація. Головне її завдання — створення позитивного іміджу інституції чи окремого політичного діяча, формування зовнішнього та внутрішнього соціально-політико-психологічного середовища, сприятливого для успіху цієї інституції чи цього діяча. ПР має риси повсякденної комунікації (особистісної, діалогічної, усної) та масової (неособистісна, монологічна, технічна), оскільки в ній розглядаються об'єкти, з якими мовець має безпосередні стосунки, але яка спирається на закони спілкування з масовою аудиторією. ПР-дискурс виконує певні функції. З його допомогою: — здійснюють плановий і постійний зв'язок між організацією і громадськістю, підтримують нормальні відносини; — проводять моніторинг свідомості, думок, ставлень і поведінки як усередині організації, так і поза нею; — аналізують вплив політики на спільноту; — модифікують елементи політики, процедури і дії, якщо вони протирічать інтересам спільноти і діяльності певної організації; — апробують нові прийоми політики, дій і впливів на спільноту; — здійснюють зміни в ставленнях, поведінці всередині певної організації й поза нею; — формують нові чи/або закріплюють старі зв'язки між організацією і спільнотою тощо. Для виконання цих функцій ПР-дискурс використовує різноманітні засоби, прийоми, інструменти, найдієвішими серед яких є прес-конференції, виставки, презентації, інтерв'ю, буклети, статті, веб-сторінки в Ін-тернеті тощо. Тексти ПР-дискурсів повинні передбачати можливі екстремальні ситуації, чітко відповідати певному каналу комунікації, типу аудиторії та іншим складовим комунікативного акту. ПР-дискурс може створювати позитивний імідж не лише певній інституції чи політику, а й цілій країні. ПР у зовнішній політиці держави — функція державного управління, яка вивчає та оцінює настрої і ставлення міжнародної спільноти^ розробляє та реалізує програму дій, спрямовану на досягнення кращого розуміння міжнародною спільнотою і позитивного ставлення до держави на міжнародній арені. Важлива роль ПР у руйнуванні стереотипів та упереджень щодо певної держави, її керівництва, внутрішньої і зовнішньої політики тощо, а також у кризові для^цержави періоди. Рекламний дискурс. Його завдання — привернути увагу споживача до одного з багатьох, як правило, однакових товарів, створити йому позитивний імідж, щоб він запам'ятався надовго, а найкраще — назавжди. Рекламний дискурс спрямований не на товар, а на продаж типових психологічних уподобань людей. Наприклад, продаж «традицій», «коренів»: на ньому ґрунтується реклама вина. Назви вин часто подаються на тлі замків, палаців; можливий напис: «Це вино, яке робила моя бабуся». Реклама стає знаком. Отже, продається не сам товар, а його символічний відповідник. Купуючи, людина реагує не на відмінності товару, а на відмінності його знакової суті. Політичний дискурс. Спрямований на майбутній контекст (літературний — на минулий, ЗМІ — на теперішній). Майбутні контексти вигідні: їх важко заперечити, неможливо на даний час перевірити. Свої ідеї політичний дискурс проголошує найкращими. Як правило, творить образ і навіть модель ворога. Саме ворог увесь час винен у тому, що ситуація є не такою, як планувалося. Ворог завжди цементує суспільство, яким легко керувати. Політичний дискурс моделює інтереси суспільства, тобто він формується авторами і «споживачами», оскільки їх очікування і бажання «вмонтовані» в нього. Часто дискурсивні вміння політика важать більше, ніж його особистісні риси. Релігійний (фідеїстичний) дискурс. Деякі вчені подають його як рівнозначний іншим, а деякі вказують на відмінність фідеїстичної комунікації від інших типів спілкування. Сучасний американський соціолог Ро-берт Белла визначив релігію як особливу систему комунікації — «символічну модель, яка формує людський досвід — як пізнавальний, так і емоційний» у розв'язанні найважливіших проблем буття. Основою релігійної комунікації є передавання (трансляція) життєво важливих для людини і суспільства етичних смислів. Вони сприймаються як заповіді, які Абсолют (Бог) відкрив людям. Боже Одкровення сприймається як дароване священне знання — повне, бездоганне і найголовніше серед усіх знань. Основною ознакою фідеїстичного слова як складової мовного коду релігійної комунікації є неконвенціональ-не розуміння мовного знака, тобто сприйняття слова не як умовного позначення предмета (в широкому сенсі слова), а як його (предмета) складову або навіть сутність. Звідси віра в те, що словом можна зашкодити людині або врятувати її, створити потрібну річ, відвести неприємність тощо; помилка ж у словесному ритуалі може прогнівити вищі сили, а тим самим зашкодити людині. Іншими словами, слово ототожнюється з річчю, яку воно називає. Неконвенціональне сприйняття слова у релігіях Писання (християнство, іудаїзм, мусульманство, зороастризм та ін.) створює атмосферу особливого ставлення до мовлення, спілкування з Богом. Успішність релігійної практики, молитви ставиться в пряму залежність від автентичності сакрального (лат. sacrum — священна річ, дія) тексту; його спотворення вважається блюзнірством, небезпечним для душі віруючого. Саме феномен некон-венціонального сприйняття знака ґрунтується на вірі в чарівність і святість слова. Специфіка фідеїстичних текстів полягає в тому, що вони несуть у собі знаки (слова, словесні формули, повідомлення, послідовності повідомлень тощо), яким у комунікації віруючих приписують певні трансцендентні (лат. transcendens — той, що виходить за межі) властивості, зокрема магічні: божественне або демонічне походження, сакральність або профанність (лат. profano — оскверняти) тощо. Ця особливість фідеїстичного слова великою мірою залежить від його фасцинуючого впливу на адресата, тобто максимальної здатності переконувати, хвилювати, навіювати тощо. Специфіка спілкування у міфолого-релігійній сфері і Неконвенціональне сприйняття мовних знаків коду визначають деякі жанрові особливості: 1. Релігійний текст як результат і засіб спілкування з непізнаваним у своїй сутності Абсолютом — це завжди прецедентний текст, тобто текст, який має особливе значення у житті людини і суттєво відрізняється від звичайних, несакральних текстів. 2. Фідеїстичні тексти характеризуються вищою, ніж у звичайному мовленні, формально-смисловою ор- ганізацією, «вибудованістю», вправністю. Цим зумовлені звукові повтори різних типів (анаграми, звуконаслідування, алітерації, метрична впорядкованість, рима); семантичний паралелізм і образність (іномов-ність, метафоричність, символізм); принципова наявність «темних» виразів (тобто певною мірою незрозумілих слухачам, а іноді й виконавцям), з чим часто пов'язана відчутна архаїчність сакральної мови і загальна «таємничість» фідеїстичного слова, його потенційна смислова невичерпність і, найголовніше, принципове протиставлення «звичній», щоденній («про-фанній») мові. 3. Фідеїстичним текстам (замовляння, молитва, церковна служба тощо) притаманна висока міра клішо-ваності: вони не породжуються кожен раз як нові словесні витвори, а відтворюються як готові (з незначними варіаціями, як правило, композиційно передбачуваними), які існують у пам'яті соціуму як стійкі знаки із заданими функціями. 4. Усні фідеїстичні тексти органічно пов'язані з не-вербальною (паралінгвальною і поведінковою) комунікацією. Фідеїстичне слово зароджувалось як вербальна складова ритуалу і природно, що воно зберігає цю близькість. Наприклад, поклони, підняті до неба очі й руки, певні постави тіла тих, хто молиться, особливі жести благословіння, а в деяких християнських обрядах — хресне знамення, омовіння рук, ритуальне цілування рук, кадіння тощо. Семіотичне значущими є одяг кліру й певні обмеження в одязі мирян, прихожан. 5. Фідеїстичні тексти вимовляються особливим чином: замовляння шепочуть, гімни співають, молитви смиренно вимовляють, прокляття вигукують; тексти Святого Письма в православних храмах читають в особливій речитативній манері. У кожній релігії наявні два головних напрями комунікації: 1. Від Бога через пророка (наставника, священика) до людей (зумовлює існування таких жанрів релігійної комунікації, як Одкровення Бога, яке чули пророки, та пророцька проповідь Одкровення людям). Внутрішня логіка релігійної комунікації полягає в тому, що Одкровення надсилається від Єдиного багатьом, воно розсіюється як добре зерно або животворна волога, і на цьому шляху можливі певні втрати смислів- Щоб цього не сталося, в історії релігійної комунікації склалась ієрархія жанрів (текстів), сформувався канон (сукупність особливо шанованих текстів), наявні способи популярного викладу і спеціального коментування канонічних текстів тощо. 2. Від людей через пророка (наставника, священика) до Бога (богослужіння і молитва), при цьому культ (поклоніння, служба Богу) і молитва взаємопроникають: молитва є складовою ритуалу поклоніння, а елементи служби наявні в молитві (спеціальні жести, рухи тіла, культові словесні формули тощо). Отже, Одкровення, проповідь і молитва постають як фундаментальні, первинні жанри релігійної комунікації; інші жанри є вторинними. Однією з найповніших типологій жанрів фідеїстичних текстів, яка ґрунтується на врахуванні домінуючої текстової модальності (відношення змісту висловлювання до об'єктивної дійсності), є типологія Н. Мечковської. Вона виділяє кілька жанрів релігійної комунікації. Прохання-побажання (в широкому сенсі слова — з різною мірою категоричності або настійливості волевиявлення, з відмінностями в обіцянні того, що буде зроблено «в обмін» на виконання прохання). Це замовляння, заклинання, прокляття, викликання мертвих, благословення, церковні прокляття (анафеми), екзорцизм (вигнання злих духів), деякі види молитов. Обіцянки, їм властиві перформативні (тобто рівні дії) дієслова на зразок обіцяю, присягаю тощо. Такими є обіцянки, обіти, присягання. Пророцтва. Для них характерна гіпотетична модальність: ворожіння, волхвування, пророцтва, есхатологічні видіння (про кінцеву долю людства і Всесвіту) та ін. Славослів'я. Попри значну кількість жанрових різновидів, такі тексти несуть возвеличувальні характеристики Бога (могутність, мудрість, справедливість, красу тощо), а також формули восхвалення: Алілуйа, Осанна тощо. До цього жанру зараховують також мо-литви-гімни (псалми біблійного пророка та іудейського Царя Давида, деякі православні молитви). Божі заповіді. Адресовані людині (народу), з характерними заборонними імперативами: Не вбивай, Не кради тощо або імперативами-приписами: Шануй батька твого і матір твою. Божественне Одкровення. Це пряме мовлення Бога, яке містить істину про світ, його майбутнє і шляхи спасіння людини. Одкровення дароване Творцем, записане для людей, «трансльоване» за посередництвом пророків. У Старому Завіті пряме слово Бога лише цитується! у Новому — присутнє, а також цитується в повчаннях і притчах Нагірної Проповіді Ісуса Христа. Такі фідеїстичні й конфесійні жанри, як міф, молитва, Святе Письмо, Символ віри, проповідь, тлумачення священних книг, учительна література, являють собок поєднання різних елементарних жанрових структур. Отже, дискурс — найзагальніша категорія організації мовного коду (засобів мовної системи) у спілкуванні, поле зустрічі особистостей у конкретних психологічних і соціальних обставинах. Текст як результат і одиниця комунікації. Текст і дискурс У науковій літературі існує чимало визначень поняття «текст». Так, за «Лингвистическим знциклопе-дическим словарем», текст — це «об'єднана смисловим зв'язком послідовність знакових одиниць, основними рисами якої є зв'язність і цілісність». Однак під таке визначення, крім текстів, підпадають також дискурси, повідомлення та висловлювання (речення). До того ж поняття «текст» набуло загальносеміотичного значення. У семіотиці під текстом розуміють осмислену послідовність будь-яких знаків, будь-яку форму комунікації, зокрема обряд, танець, ритуал тощо. Різноманітність підходів до тлумачення тексту зумовлена багатьма причинами, передусім важливістю цього поняття для людини, його складністю, а також багатовіковою традицією вивчення його в різних сферах знань. І справді, текст як явище мовної та позамовної дійсності — складний феномен, який виконує різноманітні функції: бере участь у комунікації, допомагає зберігати і передавати інформацію в просторі й часі, фіксує психічне життя індивідів, є продуктом конкретної історичної епохи, формою існування культури, віддзеркаленням певних соціокультурних традицій тощо. У сфері комунікації теж немає єдності поглядів щодо тексту. Деякі вчені ототожнюють процес спілкування з текстом, вважаючи його втіленням самої комуніка- ції. Інші розглядають текст як результат спілкування, співвідносячи його з поняттям «дискурс». Текст — результат спілкування (інтеракції та трансакції), його структурно-мовна складова і одночасно кінцева реалізація; структура, в яку втілюється «живий» дискурс після свого завершення. У такому розумінні текст постає як «вичерпаний», «зупинений» дискурс. Водночас створений кимось, у певний момент, у конкретній ситуації текст внаслідок інтерпретаційної діяльності адресата (читача, дослідника) наповнюється індивідуальним, особистісним смислом, тобто перетворюється на дискурс. Як зауважив Ю. Лотман, текст і художній твір — не одне й те ж. Текст — один із компонентів художнього твору, але художній ефект виникає із зіставлення тексту зі складним комплексом життєвих та ідейно-естетичних уявлень. Іншими словами, дискурс постає текстом, «заплідненим» діяльністю адресата (когнітивною, психологічною, естетичною тощо), тобто з'являється з тексту, народжується у ньому. Це з погляду семасіології. Із ономасіологічної позиції спочатку породжується дискурс, який з плином часу «осаджується» у вигляді тексту, котрий адресат може знову перетворити на дискурс. На рис. 3.1 подано систему відповідностей складових тексту й дискурсу.
Текст — предикативна одиниця — висловлювання — діалогічна єдність (мікротекст) — абзац — макротекст Рис. 3.1. Відповідність складових тексту і дискурсу Отже, між текстом і дискурсом існують певні відмінності: 1. Текст — ніби «застиглий» дискурс; це дискурс, який «зупинили», вилучивши з них живі обставини, учасників з їх психологічними, психічними, когнітив-ними, соціальними особливостями, часом, місцем, обставинами спілкування тощо. 2. У тексті, на відміну від дискурсу, не виявляються паралінгвістичні засоби. 3. Текст — одиниця лінгвістичного аналізу, дискурс — комунікативного. «Текст» і «дискурс» можна розглядати як відповідники «речення» і «висловлювання». Висловлювання об'єднує саме речення і соціальний контекст його використання. 4. Текст — одиниця лінгвальна; дискурс — соціолінг-вальна, інтерактивна (і трансактивна). 5. Термін «дискурс», на відміну від терміна «текст», не застосовують до давніх текстів, зв'язки яких із життям не відтворюються безпосередньо. Текст як лінгвістичне явище характеризується такими ознаками: зв'язністю, цілісністю, інтенційністю (авторською метою), інформативністю, ситуативністю (зв'язністю з контекстом), членованістю (наявністю смислових частин), інтегративністю (єдністю цих частин), модальністю (особистісним ставленням), розгорнутістю, послідовністю, динамізмом зображуваного тощо. Серед названих ознак найважливішими є зв'язність і цілісність. Зв'язність — категорія, що характеризує особливості з'єднання всередині тексту його елементів. Цілісність — категорія, пов'язана зі смисловою єдністю. Текст може бути зв'язний, але нецілісний і, навпаки, цілісний, але незв'язний. Приклад тексту зв'язного, але нецілісного: [НІвейк:] — Однак, панове, мені також хочеться задати вам одну загадку. Стоїть чотирьохповерховий будинок, у кожному поверсі вісім вікон, на даху два слухових вікна і дві труби, на кожному поверсі по два квартиранти. А тепер скажіть, панове, в якому році померла у швейцара його бабуся? Приклад тексту незв'язного, але цілісного: — Мамцю, ти мене кликала? —Ні. — Татку, може ти мене звав? — Ні. — Бабусю, дідусю, а ви мене кликали? — Ні. — Добре, скажу по-іншому: ми сьогодні, взагалі-то, їсти будемо?! Ознаками, які характеризують текст як результат (і засіб) комунікації, є смислова цілісність (тематична єдність), комунікативна єдність і структурна єдність. Ці ознаки базуються на певних категоріях (табл. 3.1). Таблиця 3.1 Категорії цілісності та єдності тексту
Тематична єдність. Охоплює психологічну категорію (концепт тексту), його смислову (змістову структуру елементів тексту) і логічну будову (послідовність і структуру представлення смислових елементів у процесі розгортання тексту). Комунікативна єдність. Визначається комунікативною цілеспрямованістю тексту. Будь-який текст повинен впливати на його реципієнта. Комунікативний вплив спричиняє ментально-вербальну або фізичну реакції; естетичний — ментально-емоційну реакцію. Такий поділ впливів умовний, але необхідний для конкретного аналізу. Структурна єдність. Це конкретно-знаковий вираз тексту у вигляді мовних засобів, які класифікують за мовними (рівневими) ознаками: фонеми, лексеми, син-таксеми. Отже, беручи участь у процесах комунікації, а тим самим створюючи різноманітні типи дискурсів, адресант і адресат (чи учасники полілогу) одночасно створюють текст. Дискурс і текст пов'язані між собою як процес і його результат. Як «зупинений», «вичерпаний» дискурс, текст перетворюється на структуру з певними характеристиками. Разом з тим, потрапляючи до «споживача», текст наповнюється особистісними інтенція-ми і смислами цього споживача і стає джерелом творення нових дискурсів. Створення типології текстів, які обслуговують суспільство, має важливе теоретичне і прикладне значення. Вона необхідна для повнішого вивчення мови як багаторівневої ієрархічної функціональної системи і як засобу комунікації, що знаходить свій вияв у текстовій діяльності; для раціоналізації текстового матеріалу у вивченні мови як іноземної; для автоматичного реферування, анотування, комп'ютерної та інженерної лінгвістики тощо, тобто теорії мовознавства і мовленнєвої практики. У науковій літературі існують класифікації текстів за соціологічними, психолінгвістичними, власне комунікативними, функціонально-прагматичними критеріями. Соціологічний напрям. У його межах тексти класифікують за: — формою втілення тексту (усні й писемні з їхньою специфікою організації текстового матеріалу); — типами функціонально-жанрових різновидів мовлення (тексти побутово-розмовного спілкування; офіційного спілкування; публіцистичні; наукові; художньо-белетристичні тексти (поетичні, прозаїчні, драматичні); у цьому аспекті можна говорити також про низку текстів, які сполучають у собі ознаки різних функціонально-жанрових різновидів: науково-популярні, епістолярні та ін.). — функціональним виявом (тексти інформаційні, емотивні, фатичні, поетичні, метамовні). Психолінгвістичний напрям. У межах цього напряму здійснюють класифікацію текстів за: — мірою спонтанності (спонтанні та підготовлені); — мірою алгоритмізованості/евристичності — фіксовані (наприклад, заповнення формуляра), напівфіксо-вані (тексти-кліше на зразок прощання, подяки, вітання), нефіксовані (тексти різноманітних сфер людської діяльності); — мірою експліцитності/імпліцитності у втіленні задуму (крайніми її виявами є тексти державних угод, що мають на меті повну та однозначну експлікацію задуму, і поетичні тексти, в яких, як правило, однозначність експлікації творчого задуму відсутня). Власне комунікативний напрям. У його межах виокремлюють: — тексти, націлені на процес. Вони не позначаються на стосунках комунікантів і внутрішньому стані адресата; пов'язані з емоційними потребами комунікантів і реалізуються як спосіб проведення часу. До них належать розповіді, традиційні мемуари, науково-популярні тексти тощо; — тексти, націлені на результат: ділові листи, наукові тексти, художня література високого рівня. У цьому напрямі можуть актуалізуватись найрізноманітніші аспекти комунікації: пов'язані з інтенціями комунікантів, типом комунікативного процесу, до якого належить текст (наукове, побутове тощо мовлення), прагматичною ситуацією, комунікативними стратегіями автора, комунікативною ефективністю, соціальними аспектами комунікації. Функціонально-прагматичний критерій. Враховує суб'єктивну міжособистісну модальність, дозволяє стверджувати про деонтичні (нормативні, або приписові) (договори, державні акти, постанови, інструкції, накази тощо), аксіологічні (оцінні) та епістемічні (дескриптивні, описові) тексти (наукові, ділові тощо). Існують і суміщені типології за найрізноманітнішими критеріями. Так, Т. Радзієвська класифікує тексти за їх «поведінкою» у межах певних типів комунікації. Вона виділяє наукові, публіцистичні, ділові, рекламні, тексти інструкцій та оголошень, відозви, звернення, листи, астрологічні та економічні прогнози, побутові розповіді, анекдоти, прогнози погоди, ворожіння та ін. Останнім часом існуючі класифікації доповнили двома типами текстів — прецедентним і патогенним. Вони поєднують у собі ознаки різних текстів, їх комунікативна роль у суспільстві зростає. Поняття «прецедентний текст» впровадив у науковий обіг російський мовознавець Ю. Караулов. Прецедентний текст — текст, основними ознаками якого є особлива значущість для окремих особистостей і для значної кількості осіб, а також багаторазове звернення до нього в дискурсі цих осо- бистостей Прецедентні тексти можна назвати хрестоматійними в тому сенсі, що всі мовці знають їх. Це є свідченням належності мовця до певної епохи та її культури, а незнання — свідченням відторгнення від них. Прецедентні тек- сти формуються з фольклорних шедеврів, Святого Письма, світової та національної класики. Важливою ознакою прецедентного тексту є семіотичний спосіб його існування, тобто актуалізація його змісту натяком, відсиланням, ознакою, цитатою. Наприклад: «Ще одна Вавилонська вежа»; «Повернення блудного сина» (Святе Письмо); із однієї критичної статті: «І знову перед нами чергове побачення убивці й грішниці — святої повії» (натяк на текст «Злочину і кари» Ф. Достоєвського). Прецедентні тексти характеризують певну епоху. Вони є чинником культури етносу, важливою складовою комунікації. Зокрема, формування корпусу пре-цедентних текстів — одна з найважливіших дидактичних проблем, що постає перед укладачами шкільних і вузівських хрестоматій рідної та зарубіжної літератури. Оволодіння прецедентними текстами рідної культури — важливе завдання самовиховання людини. Уміння ж доречно використовувати у спілкуванні ці тексти — необхідна риса комунікативної культури освіченої особистості. У багатьох класифікаціях текстів виокремлюють патогенний текст. Ідеться про негативний вплив на «споживача», негативний перлокутивний (вплив на свідомість та поведінку адресата) ефект тексту. Однак поняття «патогенний» і «шкідливий» слід розрізняти. Патогенний, як правило, завжди шкідливий, але шкідливий не завжди патогенний. Наприклад, шкідливий для злочинця звинувачувальний вирок не є патогенним текстом для суспільства. Визначення патогенності тексту залежить від законодавчих і етичних норм у країні. Тобто патогенним можна вважати текст, який заборонений законом і не вписується в домінуючу суспільну мораль. Однак і цей критерій не є абсолютним. Наприклад, тоталітарні тексти періоду фашистської Німеччини чи колишнього СРСР були певною мірою патогенними, але не суперечили чинному законодавству цих країн. До патогенних відносять тексти: — спрямовані на підрив віри в Бога; — націлені на підрив національних та державних інтересів; — які загрожують глобальній безпеці; — що загрожують суспільній моралі; — які мають шкідливий психологічний вплив; — що призводять до нехтування основними правами і свободами людини. Існує думка, що проблема патогенності текстів може бути розв'язана впровадженням і функціонуванням цензури. Однак це безперспективно, оскільки сама цензура спирається на певне законодавство, а воно віддзеркалює політичні реалії (в СРСР існувала «драконівська» цензура, яка захищала патогенні тексти). Явище патогенності спостерігається і в рекламі, тексти якої бувають шкідливими для людей, оскільки ґрунтуються на сугестії (підсвідомому впливі, гіпнозі). З огляду на це патогенним текстом можна називати текст, який завдає, чи, на думку експертів, спроможний завдавати шкоди моральному та психічному здоров'ю окремої особи, нації, держави, людства. Симптомами патотексту, на думку українського журналіста і лінгвіста Б. Потятинника, є: — погіршене сприйняття нової, особливо суперечливої інформації, зациклення на певній інформації як єдино правильній; параноїдальна одержимість певним текстом; — зниження морально-психологічного рівня функціонування особистості. Однак названі ознаки чіткому критерію не підлягають і є значною мірою суб'єктивними. Важливим є питання способів нейтралізації патогенного тексту. Б. Потятинник вказує на два варіанти нейтралізації: — організаційний (полягає у контролі інформаційних потоків за допомогою певних організаційних заходів — цензури, протекціонізму (захисті текстів естетичних, моральних, інтелектуальних тощо)); — альтернативно-конкурентний (передбачає нейтралізацію патотексту іншим — конкурентним текстом; нейтралізація, звичайно, здійснюється у психіці «споживачів» текстів). На практиці обидва методи часто поєднують: для патотексту створюють несприятливі умови, а істинні тексти заохочують матеріально і морально. Отже, найзагальнішою категорією комунікації як модусу існування явищ мови у живому спілкуванні } особистостей є дискурс. З часом, коли конситуаційні умови спілкування забуваються, дискурс трансформу- I ється в текст. У свою чергу, текст, потрапляючи до спо- живача, наповнюється інтенціями, особистісними смислами і стає вторинним дискурсом, значущим саме для цієї особистості. Тому взаємодію дискурсів і текстів можна кваліфікувати як їх «кругообіг» у суспільстві. Інформаційний рух дискурсів і текстів стає основою їх типології. Date: 2015-07-22; view: 5169; Нарушение авторских прав |