Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать неотразимый комплимент Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?

Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Типи дискурсів





Однією з найповніших класифікацій дискурсів є класифікація Г. Почепцова. Він виокремлює теле- і ра-діодискурси, газетний, театральний, кінодискурс, лі-


тературний дискурс, дискурс у сфері паблік рілейшнз (ПР)> рекламний дискурс, політичний, релігійний (фі­деїстичний) дискурси.

Теле-ірадіодискурс. Передбачає невимушеність, не­офіційність. Автори теле- і радіопередач створюють зна­ковий образ живого мовлення. Мовець (диктор) і слухач (глядач) перебувають у різних точках простору і часу, не можуть коригувати мовлене і почуте (наприклад, пере­питати). Темп подавання (відбору) інформації не зале­жить від слухача (глядача). Статус мовця — офіційний, слухача (глядача) — неофіційний.

Теледискурс поєднує слово і зображення, що є особ­ливим семіотичним «синтаксисом» зі складними прави­лами.

Газетний дискурс. У ньому існує розрив у просторі й часі для автора та читача. На відміну від усної кому­нікації, він розлогіший, повніший, аргументованіший. Оскільки має писемну (друковану) форму, то відбір слів, конструкцій відбувається за законами писемного (друкованого) спілкування. Значну увагу приділяють не лише змісту, а й формі викладу. Словниковий запас газетного дискурсу приблизно 20 тис. (розмовного — 2—3 тис.) номінативних одиниць.

Цей вид дискурсу передбачає колективну працю (редактори, коректори впливають на його формуван­ня), а тому індивідуальний стиль адресанта значно ні­велюється.

Він ґрунтується на двох моделях подачі змісту — фактичній (головним є виклад факту) і авторській (факт слугує лише приводом для викладу авторського погляду на подію). У західній масовій комунікації на першому місці фактична модель, у вітчизняній — ав­торська.

Газетний (як і теле- і радіо) дискурс має потенційну небезпеку маніпуляції людською свідомістю. Виникає проблема патогенного (який завдає шкоди) тексту.

Театральний дискурс. Театральні знаки символіч­ні. Театральна комунікація дуже умовна: актори вда­ють, що не бачать глядачів; глядачі не можуть втруча­тися в дію (за деякими винятками); світ акторів і гляда­чів віддалений; на сцені мають місце не дії, а знаки дій.



У театральному дискурсі спрацьовує кілька знако­вих систем: декорації, одяг, освітлення. Усе це має сим­волічний характер («Один горщик — символ села, бага­то— це вже село»).


Театральний дискурс виник на основі ритуального дискурсу, а тому ритуал живе в театрі («Театр почина­ється з гардероба»).

Кінодискурс. Шлях інтерпретатора у ньому проля­гає від тексту до мови (у звичайній комунікації — від мови до тексту). Глядачі не можуть втручатися в кіно-дію. У межах кінодискурсу спостерігається складний «синтаксис» зображення і слова. Кінодискурс збагатив людську ментальність новим типом семіотичної одини­ці, яка будується за законами невідповідності (монта­жу). Кадри, розташовані поряд, вимагають віднайдення зв'язку між ними, творчої уяви.

Кіно, як і театр, знає лише теперішній час; це поєд­нує глядача з дією.

Літературний дискурс. Є одним із найстаріших. У літературній комунікації форма має важливіше зна­чення, ніж зміст, а тому в його межах істотну роль ві­діграють засоби полегшення сприйняття: ритм, рима. Літературний текст будується з урахуванням принци­пів порушення законів автоматизму руху звичайного спілкування. Художній текст стає деавтоматизованим, великою мірою завдячуючи своїй багатозначності: ко­жен читач знаходить власний зміст.

У художній комунікації найважливішу роль віді­грає особа автора. Нині літературний текст індивідуалі­зований. Однак так було не завжди: у середньовіччі ав­тор намагався не демонструвати індивідуальної манери, «ховався» за традицію, канон.

У сприйнятті й «дешифруванні» художнього тексту вагоме значення має читач, який надає йому особистіс-них смислів, перетворює на дискурс.

Дискурс у сфері паблік рілейшнз (ПР). Це віднос­но новий тип дискурсу, спрямований на встановлення зв'язків між інституціями, партіями, окремими полі­тиками тощо і суспільством загалом. Такі зв'язки роб­лять діяльність організації, політика прозорішою, зро­зумілою решті суспільства.

Паблік рілейшнз — це організація руху інформації, спрямована на формування комунікативного простору сучасного суспільства поряд з теорією переговорів, про­пагандою, рекламою, маркетингом, лобізмом тощо.

Останнім часом ПР визначається як функція управ­ління, що передбачає аналіз настроїв громадськості, гармонізацію політики організації або особи із суспіль­ними інтересами, сприяє реалізації програми дій,


спрямованих на досягнення громадського розуміння та схвалення.

Отже, ПР — це комунікація у сфері відносин сус­пільних інституцій з громадянами, тобто суспільна ко­мунікація. Головне її завдання — створення позитивно­го іміджу інституції чи окремого політичного діяча, формування зовнішнього та внутрішнього соціально-політико-психологічного середовища, сприятливого для успіху цієї інституції чи цього діяча.

ПР має риси повсякденної комунікації (особистісної, діалогічної, усної) та масової (неособистісна, монологіч­на, технічна), оскільки в ній розглядаються об'єкти, з якими мовець має безпосередні стосунки, але яка спира­ється на закони спілкування з масовою аудиторією.



ПР-дискурс виконує певні функції. З його допомо­гою:

— здійснюють плановий і постійний зв'язок між ор­ганізацією і громадськістю, підтримують нормальні відносини;

— проводять моніторинг свідомості, думок, ставлень і поведінки як усередині організації, так і поза нею;

— аналізують вплив політики на спільноту;

— модифікують елементи політики, процедури і дії, якщо вони протирічать інтересам спільноти і діяльнос­ті певної організації;

— апробують нові прийоми політики, дій і впливів на спільноту;

— здійснюють зміни в ставленнях, поведінці все­редині певної організації й поза нею;

— формують нові чи/або закріплюють старі зв'язки між організацією і спільнотою тощо.

Для виконання цих функцій ПР-дискурс використо­вує різноманітні засоби, прийоми, інструменти, найдіє­вішими серед яких є прес-конференції, виставки, пре­зентації, інтерв'ю, буклети, статті, веб-сторінки в Ін-тернеті тощо.

Тексти ПР-дискурсів повинні передбачати можливі екстремальні ситуації, чітко відповідати певному кана­лу комунікації, типу аудиторії та іншим складовим ко­мунікативного акту.

ПР-дискурс може створювати позитивний імідж не лише певній інституції чи політику, а й цілій країні. ПР у зовнішній політиці держави — функція державного управління, яка вивчає та оцінює настрої і ставлення міжнародної спільноти^ розробляє та реалізує програму


дій, спрямовану на досягнення кращого розуміння між­народною спільнотою і позитивного ставлення до дер­жави на міжнародній арені. Важлива роль ПР у руйну­ванні стереотипів та упереджень щодо певної держави, її керівництва, внутрішньої і зовнішньої політики то­що, а також у кризові для^цержави періоди.

Рекламний дискурс. Його завдання — привернути увагу споживача до одного з багатьох, як правило, одна­кових товарів, створити йому позитивний імідж, щоб він запам'ятався надовго, а найкраще — назавжди.

Рекламний дискурс спрямований не на товар, а на продаж типових психологічних уподобань людей. На­приклад, продаж «традицій», «коренів»: на ньому ґрун­тується реклама вина. Назви вин часто подаються на тлі замків, палаців; можливий напис: «Це вино, яке робила моя бабуся ».

Реклама стає знаком. Отже, продається не сам то­вар, а його символічний відповідник. Купуючи, людина реагує не на відмінності товару, а на відмінності його знакової суті.

Політичний дискурс. Спрямований на майбутній контекст (літературний — на минулий, ЗМІ — на тепе­рішній). Майбутні контексти вигідні: їх важко запере­чити, неможливо на даний час перевірити. Свої ідеї по­літичний дискурс проголошує найкращими. Як прави­ло, творить образ і навіть модель ворога. Саме ворог увесь час винен у тому, що ситуація є не такою, як пла­нувалося. Ворог завжди цементує суспільство, яким легко керувати.

Політичний дискурс моделює інтереси суспільства, тобто він формується авторами і «споживачами», ос­кільки їх очікування і бажання «вмонтовані» в нього. Часто дискурсивні вміння політика важать більше, ніж його особистісні риси.

Релігійний (фідеїстичний) дискурс. Деякі вчені подають його як рівнозначний іншим, а деякі вказують на відмінність фідеїстичної комунікації від інших ти­пів спілкування. Сучасний американський соціолог Ро-берт Белла визначив релігію як особливу систему кому­нікації — «символічну модель, яка формує людський досвід — як пізнавальний, так і емоційний» у розв'язанні найважливіших проблем буття. Основою релігійної комунікації є передавання (трансляція) жит­тєво важливих для людини і суспільства етичних смис­лів. Вони сприймаються як заповіді, які Абсолют (Бог)


відкрив людям. Боже Одкровення сприймається як да­роване священне знання — повне, бездоганне і найго­ловніше серед усіх знань.

Основною ознакою фідеїстичного слова як складової мовного коду релігійної комунікації є неконвенціональ-не розуміння мовного знака, тобто сприйняття слова не як умовного позначення предмета (в широкому сенсі сло­ва), а як його (предмета) складову або навіть сутність. Звідси віра в те, що словом можна зашкодити людині або врятувати її, створити потрібну річ, відвести неприєм­ність тощо; помилка ж у словесному ритуалі може прог­нівити вищі сили, а тим самим зашкодити людині. Інши­ми словами, слово ототожнюється з річчю, яку воно нази­ває. Неконвенціональне сприйняття слова у релігіях Писання (християнство, іудаїзм, мусульманство, зороас­тризм та ін.) створює атмосферу особливого ставлення до мовлення, спілкування з Богом. Успішність релігійної практики, молитви ставиться в пряму залежність від ав­тентичності сакрального (лат. sacrum — священна річ, дія) тексту; його спотворення вважається блюзнірством, небезпечним для душі віруючого. Саме феномен некон-венціонального сприйняття знака ґрунтується на вірі в чарівність і святість слова.

Специфіка фідеїстичних текстів полягає в тому, що вони несуть у собі знаки (слова, словесні формули, пові­домлення, послідовності повідомлень тощо), яким у ко­мунікації віруючих приписують певні трансцендентні (лат. transcendens — той, що виходить за межі) власти­вості, зокрема магічні: божественне або демонічне по­ходження, сакральність або профанність (лат. profano — оскверняти) тощо. Ця особливість фідеїстичного слова великою мірою залежить від його фасцинуючого впливу на адресата, тобто максимальної здатності переконува­ти, хвилювати, навіювати тощо.

Специфіка спілкування у міфолого-релігійній сфері і Неконвенціональне сприйняття мовних знаків коду визначають деякі жанрові особливості:

1. Релігійний текст як результат і засіб спілкування з непізнаваним у своїй сутності Абсолютом — це завжди прецедентний текст, тобто текст, який має особливе значення у житті людини і суттєво відрізняється від звичайних, несакральних текстів.

2. Фідеїстичні тексти характеризуються вищою, ніж у звичайному мовленні, формально-смисловою ор-


ганізацією, «вибудованістю», вправністю. Цим зумов­лені звукові повтори різних типів (анаграми, звукона­слідування, алітерації, метрична впорядкованість, рима); семантичний паралелізм і образність (іномов-ність, метафоричність, символізм); принципова наяв­ність «темних» виразів (тобто певною мірою незрозу­мілих слухачам, а іноді й виконавцям), з чим часто пов'язана відчутна архаїчність сакральної мови і за­гальна «таємничість» фідеїстичного слова, його потен­ційна смислова невичерпність і, найголовніше, прин­ципове протиставлення «звичній», щоденній («про-фанній») мові.

3. Фідеїстичним текстам (замовляння, молитва, церковна служба тощо) притаманна висока міра клішо-ваності: вони не породжуються кожен раз як нові сло­весні витвори, а відтворюються як готові (з незначними варіаціями, як правило, композиційно передбачувани­ми), які існують у пам'яті соціуму як стійкі знаки із за­даними функціями.

4. Усні фідеїстичні тексти органічно пов'язані з не-вербальною (паралінгвальною і поведінковою) комуні­кацією. Фідеїстичне слово зароджувалось як вербальна складова ритуалу і природно, що воно зберігає цю близькість. Наприклад, поклони, підняті до неба очі й руки, певні постави тіла тих, хто молиться, особливі жести благословіння, а в деяких християнських обря­дах — хресне знамення, омовіння рук, ритуальне цілу­вання рук, кадіння тощо. Семіотичне значущими є одяг кліру й певні обмеження в одязі мирян, прихожан.

5. Фідеїстичні тексти вимовляються особливим чи­ном: замовляння шепочуть, гімни співають, молитви смиренно вимовляють, прокляття вигукують; тексти Святого Письма в православних храмах читають в особ­ливій речитативній манері.

У кожній релігії наявні два головних напрями кому­нікації:

1. Від Бога через пророка (наставника, священика) до людей (зумовлює існування таких жанрів релігійної комунікації, як Одкровення Бога, яке чули пророки, та пророцька проповідь Одкровення людям).

Внутрішня логіка релігійної комунікації полягає в тому, що Одкровення надсилається від Єдиного бага­тьом, воно розсіюється як добре зерно або животворна волога, і на цьому шляху можливі певні втрати смислів-


Щоб цього не сталося, в історії релігійної комунікації склалась ієрархія жанрів (текстів), сформувався канон (сукупність особливо шанованих текстів), наявні спосо­би популярного викладу і спеціального коментування канонічних текстів тощо.

2. Від людей через пророка (наставника, священика) до Бога (богослужіння і молитва), при цьому культ (по­клоніння, служба Богу) і молитва взаємопроникають: молитва є складовою ритуалу поклоніння, а елементи служби наявні в молитві (спеціальні жести, рухи тіла, культові словесні формули тощо). Отже, Одкровення, проповідь і молитва постають як фундаментальні, пер­винні жанри релігійної комунікації; інші жанри є вто­ринними.

Однією з найповніших типологій жанрів фідеїстич­них текстів, яка ґрунтується на врахуванні домінуючої текстової модальності (відношення змісту висловлюван­ня до об'єктивної дійсності), є типологія Н. Мечковської. Вона виділяє кілька жанрів релігійної комунікації.

Прохання-побажання (в широкому сенсі слова — з різною мірою категоричності або настійливості волеви­явлення, з відмінностями в обіцянні того, що буде зроб­лено «в обмін» на виконання прохання). Це замовлян­ня, заклинання, прокляття, викликання мертвих, бла­гословення, церковні прокляття (анафеми), екзорцизм (вигнання злих духів), деякі види молитов.

Обіцянки, їм властиві перформативні (тобто рівні дії) дієслова на зразок обіцяю, присягаю тощо. Такими є обіцянки, обіти, присягання.

Пророцтва. Для них характерна гіпотетична мо­дальність: ворожіння, волхвування, пророцтва, есха­тологічні видіння (про кінцеву долю людства і Всесві­ту) та ін.

Славослів'я. Попри значну кількість жанрових різ­новидів, такі тексти несуть возвеличувальні характе­ристики Бога (могутність, мудрість, справедливість, красу тощо), а також формули восхвалення: Алілуйа, Осанна тощо. До цього жанру зараховують також мо-литви-гімни (псалми біблійного пророка та іудейського Царя Давида, деякі православні молитви).

Божі заповіді. Адресовані людині (народу), з харак­терними заборонними імперативами: Не вбивай, Не кради тощо або імперативами-приписами: Шануй бать­ка твого і матір твою.


Божественне Одкровення. Це пряме мовлення Бога, яке містить істину про світ, його майбутнє і шляхи спа­сіння людини. Одкровення дароване Творцем, записане для людей, «трансльоване» за посередництвом проро­ків. У Старому Завіті пряме слово Бога лише цитується! у Новому — присутнє, а також цитується в повчаннях і притчах Нагірної Проповіді Ісуса Христа.

Такі фідеїстичні й конфесійні жанри, як міф, молит­ва, Святе Письмо, Символ віри, проповідь, тлумачення священних книг, учительна література, являють собок поєднання різних елементарних жанрових структур.

Отже, дискурс — найзагальніша категорія організа­ції мовного коду (засобів мовної системи) у спілкуванні, поле зустрічі особистостей у конкретних психологічних і соціальних обставинах.

Текст як результат і одиниця комунікації. Текст і дискурс

У науковій літературі існує чимало визначень по­няття «текст». Так, за «Лингвистическим знциклопе-дическим словарем», текст — це «об'єднана смисловим зв'язком послідовність знакових одиниць, основними рисами якої є зв'язність і цілісність». Однак під таке визначення, крім текстів, підпадають також дискурси, повідомлення та висловлювання (речення). До того ж поняття «текст» набуло загальносеміотичного значен­ня. У семіотиці під текстом розуміють осмислену послі­довність будь-яких знаків, будь-яку форму комунікації, зокрема обряд, танець, ритуал тощо.

Різноманітність підходів до тлумачення тексту зу­мовлена багатьма причинами, передусім важливістю цього поняття для людини, його складністю, а також багатовіковою традицією вивчення його в різних сферах знань. І справді, текст як явище мовної та позамовної дійсності — складний феномен, який виконує різнома­нітні функції: бере участь у комунікації, допомагає збе­рігати і передавати інформацію в просторі й часі, фіксує психічне життя індивідів, є продуктом конкретної істо­ричної епохи, формою існування культури, віддзерка­ленням певних соціокультурних традицій тощо.

У сфері комунікації теж немає єдності поглядів що­до тексту. Деякі вчені ототожнюють процес спілкуван­ня з текстом, вважаючи його втіленням самої комуніка-


ції. Інші розглядають текст як результат спілкування, співвідносячи його з поняттям «дискурс».

Текстрезультат спілкування (інтеракції та трансакції), його струк­турно-мовна складова і одночасно кінцева реалізація; структура, в яку втілюється «живий» дискурс після свого завершення.

У такому розумінні текст постає як «вичерпаний», «зупинений» дискурс.

Водночас створений кимось, у певний момент, у кон­кретній ситуації текст внаслідок інтерпретаційної ді­яльності адресата (читача, дослідника) наповнюється індивідуальним, особистісним смислом, тобто перетво­рюється на дискурс. Як зауважив Ю. Лотман, текст і ху­дожній твір — не одне й те ж. Текст — один із компонен­тів художнього твору, але художній ефект виникає із зіставлення тексту зі складним комплексом життєвих та ідейно-естетичних уявлень. Іншими словами, дис­курс постає текстом, «заплідненим» діяльністю адреса­та (когнітивною, психологічною, естетичною тощо), тобто з'являється з тексту, народжується у ньому. Це з погляду семасіології. Із ономасіологічної позиції спочат­ку породжується дискурс, який з плином часу «осаджу­ється» у вигляді тексту, котрий адресат може знову пе­ретворити на дискурс.

На рис. 3.1 подано систему відповідностей складо­вих тексту й дискурсу.

Дискурс — мовленнєва дія, або мовленнєвий акт — комунікативний хід — інтеракція — трансакція — макродіалог (мовленнєва подія)

Текст

— предикативна одиниця

— висловлювання

— діалогічна єдність (мікротекст)

— абзац

— макротекст

Рис. 3.1. Відповідність складових тексту і дискурсу

Отже, між текстом і дискурсом існують певні відмін­ності:

1. Текст — ніби «застиглий» дискурс; це дискурс, який «зупинили», вилучивши з них живі обставини, учасників з їх психологічними, психічними, когнітив-ними, соціальними особливостями, часом, місцем, обс­тавинами спілкування тощо.


2. У тексті, на відміну від дискурсу, не виявляються паралінгвістичні засоби.

3. Текст — одиниця лінгвістичного аналізу, дис­курс — комунікативного. «Текст» і «дискурс» можна розглядати як відповідники «речення» і «висловлюван­ня». Висловлювання об'єднує саме речення і соціаль­ний контекст його використання.

4. Текст — одиниця лінгвальна; дискурс — соціолінг-вальна, інтерактивна (і трансактивна).

5. Термін «дискурс», на відміну від терміна «текст», не застосовують до давніх текстів, зв'язки яких із жит­тям не відтворюються безпосередньо.

Текст як лінгвістичне явище характеризується таки­ми ознаками: зв'язністю, цілісністю, інтенційністю (ав­торською метою), інформативністю, ситуативністю (зв'яз­ністю з контекстом), членованістю (наявністю смислових частин), інтегративністю (єдністю цих частин), модаль­ністю (особистісним ставленням), розгорнутістю, послі­довністю, динамізмом зображуваного тощо.

Серед названих ознак найважливішими є зв'язність і цілісність. Зв'язність — категорія, що характеризує особливості з'єднання всередині тексту його елементів. Цілісність — категорія, пов'язана зі смисловою єдніс­тю. Текст може бути зв'язний, але нецілісний і, навпа­ки, цілісний, але незв'язний.

Приклад тексту зв'язного, але нецілісного:

[НІвейк:] — Однак, панове, мені також хочеться за­дати вам одну загадку. Стоїть чотирьохповерховий будинок, у кожному поверсі вісім вікон, на даху два слу­хових вікна і дві труби, на кожному поверсі по два квар­тиранти. А тепер скажіть, панове, в якому році помер­ла у швейцара його бабуся?

Приклад тексту незв'язного, але цілісного:

Мамцю, ти мене кликала?

—Ні.

— Татку, може ти мене звав?

— Ні.

— Бабусю, дідусю, а ви мене кликали?

— Ні.

— Добре, скажу по-іншому: ми сьогодні, взагалі-то, їсти будемо?!

Ознаками, які характеризують текст як результат (і засіб) комунікації, є смислова цілісність (тематична


єдність), комунікативна єдність і структурна єдність. Ці ознаки базуються на певних категоріях (табл. 3.1).

Таблиця 3.1 Категорії цілісності та єдності тексту

Ознаки   Категорії  
Тематична єдність   — концепт тексту (глибинний тексту) — смислова будова — логічна будова   смисл  
Комунікативна єдність   — комунікативний вплив — естетичний вплив (для художнього тексту)  
Структурна єдність   — граматичні категорії — лексичні категорії — фонологічні категорії  

Тематична єдність. Охоплює психологічну катего­рію (концепт тексту), його смислову (змістову структу­ру елементів тексту) і логічну будову (послідовність і структуру представлення смислових елементів у проце­сі розгортання тексту).

Комунікативна єдність. Визначається комуніка­тивною цілеспрямованістю тексту. Будь-який текст по­винен впливати на його реципієнта. Комунікативний вплив спричиняє ментально-вербальну або фізичну ре­акції; естетичний — ментально-емоційну реакцію. Та­кий поділ впливів умовний, але необхідний для кон­кретного аналізу.

Структурна єдність. Це конкретно-знаковий вираз тексту у вигляді мовних засобів, які класифікують за мовними (рівневими) ознаками: фонеми, лексеми, син-таксеми.

Отже, беручи участь у процесах комунікації, а тим самим створюючи різноманітні типи дискурсів, адре­сант і адресат (чи учасники полілогу) одночасно створю­ють текст. Дискурс і текст пов'язані між собою як про­цес і його результат. Як «зупинений», «вичерпаний» дискурс, текст перетворюється на структуру з певними характеристиками. Разом з тим, потрапляючи до «спо­живача», текст наповнюється особистісними інтенція-ми і смислами цього споживача і стає джерелом творен­ня нових дискурсів.


Створення типології текстів, які обслуговують сус­пільство, має важливе теоретичне і прикладне значен­ня. Вона необхідна для повнішого вивчення мови як ба­гаторівневої ієрархічної функціональної системи і як засобу комунікації, що знаходить свій вияв у текстовій діяльності; для раціоналізації текстового матеріалу у вивченні мови як іноземної; для автоматичного реферу­вання, анотування, комп'ютерної та інженерної лінгвіс­тики тощо, тобто теорії мовознавства і мовленнєвої практики.

У науковій літературі існують класифікації текстів за соціологічними, психолінгвістичними, власне комуніка­тивними, функціонально-прагматичними критеріями.

Соціологічний напрям. У його межах тексти класи­фікують за:

— формою втілення тексту (усні й писемні з їхньою специфікою організації текстового матеріалу);

— типами функціонально-жанрових різновидів мов­лення (тексти побутово-розмовного спілкування; офіцій­ного спілкування; публіцистичні; наукові; художньо-бе­летристичні тексти (поетичні, прозаїчні, драматичні); у цьому аспекті можна говорити також про низку текстів, які сполучають у собі ознаки різних функціонально-жан­рових різновидів: науково-популярні, епістолярні та ін.).

— функціональним виявом (тексти інформаційні, емотивні, фатичні, поетичні, метамовні).

Психолінгвістичний напрям. У межах цього нап­ряму здійснюють класифікацію текстів за:

— мірою спонтанності (спонтанні та підготовлені);

— мірою алгоритмізованості/евристичності — фік­совані (наприклад, заповнення формуляра), напівфіксо-вані (тексти-кліше на зразок прощання, подяки, вітан­ня), нефіксовані (тексти різноманітних сфер людської діяльності);

— мірою експліцитності/імпліцитності у втіленні задуму (крайніми її виявами є тексти державних угод, що мають на меті повну та однозначну експлікацію за­думу, і поетичні тексти, в яких, як правило, однознач­ність експлікації творчого задуму відсутня).

Власне комунікативний напрям. У йогомежах ви­окремлюють:


— тексти, націлені на процес. Вони не позначають­ся на стосунках комунікантів і внутрішньому стані ад­ресата; пов'язані з емоційними потребами комунікан­тів і реалізуються як спосіб проведення часу. До них належать розповіді, традиційні мемуари, науково-по­пулярні тексти тощо;

— тексти, націлені на результат: ділові листи, нау­кові тексти, художня література високого рівня.

У цьому напрямі можуть актуалізуватись найрізно­манітніші аспекти комунікації: пов'язані з інтенціями комунікантів, типом комунікативного процесу, до яко­го належить текст (наукове, побутове тощо мовлення), прагматичною ситуацією, комунікативними стратегія­ми автора, комунікативною ефективністю, соціальними аспектами комунікації.

Функціонально-прагматичний критерій. Врахо­вує суб'єктивну міжособистісну модальність, дозволяє стверджувати про деонтичні (нормативні, або припи­сові) (договори, державні акти, постанови, інструкції, накази тощо), аксіологічні (оцінні) та епістемічні (дес­криптивні, описові) тексти (наукові, ділові тощо).

Існують і суміщені типології за найрізноманітні­шими критеріями. Так, Т. Радзієвська класифікує тексти за їх «поведінкою» у межах певних типів кому­нікації. Вона виділяє наукові, публіцистичні, ділові, рекламні, тексти інструкцій та оголошень, відозви, звернення, листи, астрологічні та економічні прогно­зи, побутові розповіді, анекдоти, прогнози погоди, во­рожіння та ін.

Останнім часом існуючі класифікації доповнили двома типами текстів — прецедентним і патогенним. Вони поєднують у собі ознаки різних текстів, їх комуні­кативна роль у суспільстві зростає.

Поняття «прецедентний текст» впровадив у нау­ковий обіг російський мовознавець Ю. Караулов.

Прецедентний текст— текст, основними ознаками якого є особ­лива значущість для окремих особистостей і для значної кількості осіб, а також багаторазове звернення до нього в дискурсі цих осо-

бистостей

Прецедентні тексти можна назвати хрестоматійними в тому сенсі, що всі мовці знають їх. Це є свідченням на­лежності мовця до певної епохи та її культури, а незнан­ня — свідченням відторгнення від них. Прецедентні тек-


сти формуються з фольклорних шедеврів, Святого Пись­ма, світової та національної класики.

Важливою ознакою прецедентного тексту є семіо­тичний спосіб його існування, тобто актуалізація його змісту натяком, відсиланням, ознакою, цитатою. На­приклад: «Ще одна Вавилонська вежа»; «Повернення блудного сина» (Святе Письмо); із однієї критичної статті: «І знову перед нами чергове побачення убивці й грішниці — святої повії» (натяк на текст «Злочину і ка­ри» Ф. Достоєвського).

Прецедентні тексти характеризують певну епоху. Вони є чинником культури етносу, важливою складо­вою комунікації. Зокрема, формування корпусу пре-цедентних текстів — одна з найважливіших дидактич­них проблем, що постає перед укладачами шкільних і вузівських хрестоматій рідної та зарубіжної літерату­ри. Оволодіння прецедентними текстами рідної куль­тури — важливе завдання самовиховання людини. Уміння ж доречно використовувати у спілкуванні ці тексти — необхідна риса комунікативної культури ос­віченої особистості.

У багатьох класифікаціях текстів виокремлюють па­тогенний текст. Ідеться про негативний вплив на «споживача», негативний перлокутивний (вплив на сві­домість та поведінку адресата) ефект тексту.

Однак поняття «патогенний» і «шкідливий» слід розрізняти. Патогенний, як правило, завжди шкідли­вий, але шкідливий не завжди патогенний. Наприклад, шкідливий для злочинця звинувачувальний вирок не є патогенним текстом для суспільства.

Визначення патогенності тексту залежить від зако­нодавчих і етичних норм у країні. Тобто патогенним можна вважати текст, який заборонений законом і не вписується в домінуючу суспільну мораль. Однак і цей критерій не є абсолютним. Наприклад, тоталітарні тек­сти періоду фашистської Німеччини чи колишнього СРСР були певною мірою патогенними, але не суперечи­ли чинному законодавству цих країн.

До патогенних відносять тексти:

— спрямовані на підрив віри в Бога;

— націлені на підрив національних та державних інтересів;

— які загрожують глобальній безпеці;

— що загрожують суспільній моралі;


— які мають шкідливий психологічний вплив;

— що призводять до нехтування основними правами і свободами людини.

Існує думка, що проблема патогенності текстів може бути розв'язана впровадженням і функціонуванням цензури. Однак це безперспективно, оскільки сама цен­зура спирається на певне законодавство, а воно віддзер­калює політичні реалії (в СРСР існувала «драконів­ська» цензура, яка захищала патогенні тексти).

Явище патогенності спостерігається і в рекламі, текс­ти якої бувають шкідливими для людей, оскільки ґрун­туються на сугестії (підсвідомому впливі, гіпнозі).

З огляду на це патогенним текстом можна називати текст, який завдає, чи, на думку експертів, спромож­ний завдавати шкоди моральному та психічному здо­ров'ю окремої особи, нації, держави, людства.

Симптомами патотексту, на думку українського журналіста і лінгвіста Б. Потятинника, є:

— погіршене сприйняття нової, особливо суперечли­вої інформації, зациклення на певній інформації як єдино правильній; параноїдальна одержимість певним текстом;

— зниження морально-психологічного рівня функ­ціонування особистості.

Однак названі ознаки чіткому критерію не підляга­ють і є значною мірою суб'єктивними.

Важливим є питання способів нейтралізації патоген­ного тексту. Б. Потятинник вказує на два варіанти ней­тралізації:

— організаційний (полягає у контролі інформацій­них потоків за допомогою певних організаційних захо­дів — цензури, протекціонізму (захисті текстів естетич­них, моральних, інтелектуальних тощо));

— альтернативно-конкурентний (передбачає ней­тралізацію патотексту іншим — конкурентним текс­том; нейтралізація, звичайно, здійснюється у психіці «споживачів» текстів).

На практиці обидва методи часто поєднують: для па­тотексту створюють несприятливі умови, а істинні текс­ти заохочують матеріально і морально.

Отже, найзагальнішою категорією комунікації як

модусу існування явищ мови у живому спілкуванні

} особистостей є дискурс. З часом, коли конситуаційні

умови спілкування забуваються, дискурс трансформу-

I ється в текст. У свою чергу, текст, потрапляючи до спо-


живача, наповнюється інтенціями, особистісними смислами і стає вторинним дискурсом, значущим саме для цієї особистості. Тому взаємодію дискурсів і тек­стів можна кваліфікувати як їх «кругообіг» у суспільс­тві. Інформаційний рух дискурсів і текстів стає осно­вою їх типології.






Date: 2015-07-22; view: 2092; Нарушение авторских прав

mydocx.ru - 2015-2019 year. (0.022 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию