Р.Роллан 2 page

Нарешті, ще одна властивість матерії — її незнищенність. Досліджуючи фундамент матерії, у сучасній фізиці відкрили всезагальне перетворення матеріальних об'єктів. Перетворен-

Маркс К. Соч. / К. Маркс, Ф. Знгельс. — Т. 20. — С. 43.

Тема 10

ня механічного руху внаслідок тертя зумовлює накопичення внутрішньої енергії тіла, посилення теплового руху його моле­кул. Тепловий рух у свою чергу може перетворитися на випро­мінювання. Закон збереження і перетворення енергії наголо­шує: які б процеси перетворення не здійснювалися у світі, загальна кількість маси й енергії залишається незмінною. Будь-який матеріальний об'єкт існує лише у зв'язку з іншими, і через них він пов'язаний з усім світом. Так, екологічні пробле­ми, які все гостріше нагадують про себе, мають за основу люд­ську діяльність. Водночас вчені вже не перше десятиліття пере­конують, що тільки через освоєння космічного простору люд­ство у найближчі століття, а можливо і десятиліття, зможе розв'язати життєво важливі проблеми, наприклад, забезпечен­ня землян гостро необхідними енергоресурсами.

Властивості незнищенності і нестворенності матерії мають велике методологічне значення. Враховуючи їх, наука відкри­ла закони збереження маси, енергії, заряду, парності та багато інших, за допомогою яких глибше і повніше можна зрозуміти процеси, що відбуваються у різних сферах природи. Вони є та­кож знаряддям критики помилкових поглядів на сутність і структуру світу, його глибинні підвалини, тому розуміння ма­теріальної єдності світу все ґрунтовніше проникає і в сучасне природознавство, і в науки про людину та суспільство. Воно свідчить про те, що в основі всієї різноманітності існуючих ре­чей, явищ і процесів є рух матерії.

10.3. Єдність матерії, руху, простору та часу

Структурність матерії, існування в ній певного типу матері­альних систем припускає як внутрішню, так і зовнішню взає­модію відносно кожного відокремленого об'єкта. Взаємодія призводить до зміни його властивостей, відношень, станів, які у найзагальнішому вигляді є невід'ємною характеристикою матерії, її атрибутом і в матеріалістичній філософії називають­ся рухом. Рух — це не тільки будь-які зміни взагалі, а і всілякі взаємодії матеріальних об'єктів, перехід їх станів.

Буття і матерія як його субстанція

Матерія існує тільки в русі: через рух і лише завдяки йому вона виявляє себе. Немає жодного об'єкта, який би не перебу­вав у русі, рухаються планети, зірки, супутники, рослинні і тваринні організми, люди і суспільство та ін. Рух є способом існування матерії. Ніде і ніколи не було та не може бути матерії без руху, як і руху без матерії. Будь-який матеріальний об'єкт існує завдяки тому, що в ньому відтворюються певні типи руху. За умови їх знищення об'єкт припиняє своє існування, перехо­дить в інші об'єкти, які у свою чергу характеризуються певним набором типів і форм руху. Інакше кажучи, рух внутрішньо властивий матерії.

Проти нерозривної єдності матерії та руху виступають при­хильники концепції теплової смерті Всесвіту. Всупереч даним науки, вони заявляють про майбутній "кінець" світу, його крах на тих підставах, що будь-яке нагріте тіло, розташоване у се­редовищі з меншою температурою, остигає, віддає своє тепло. За твердженням авторів цієї концепції, Всесвіт перейде з часом у стан "теплової смерті" і стане нагромадженням замерзлих не­бесних тіл; матерія перестане рухатися і втратить здатність до наступних перетворень.

Безпідставність цієї концепції полягає в ігноруванні законів збереження і перетворення енергії, факту взаємопереходів руху і матерії. Якщо в одних сферах Всесвіту енергія розсіюється, то в інших концентрується, даючи початок утворенню нових не­бесних тіл. Застиглого стану матерії немає і бути не може. Втра­та матерією руху рівносильна втраті нею самої себе, перетво­ренню на ніщо, оскільки її буття є не що інше, як процес послі­довної зміни її станів, тобто процес її руху.

У XIX ст. у філософії сформувалася думка, згідно з якою рух (енергія) може існувати самостійно, незалежно від матерії. Ця концепція отримала назву енергетизму, а її автором був ні­мецький фізик, хімік і філософ В.Ф. Оствальд (1853—1932). Він доводив, що у дійсності є лише єдина субстанція — енергія. "Що ви відчуваєте, панове, — запитував він, — коли вас уда­рять палицею, — палицю чи її енергію? Тільки енергію! І всю­ди, де люди звикли відчувати і бачити матерію, насправді вони

Тема 10

сприймають і вбачають лише "чисту енергію"¹. Помилка енер­гетизму полягає в абсолютизації енергії. Чиста енергія — це тільки одна з характеристик інтенсивності взаємодії матері­альних об'єктів.

У дусі енергетизму іноді тлумачиться і закон еквівалентнос­ті маси та енергії, відкритий А. Ейнштейном, який пов'язує масу та енергію матеріальних об'єктів: Е = т ■ с², де енергія Е дорівнює добутку маси т на квадрат швидкості світла с. Відо­мо, що маса — одна з властивостей матерії. Сенс наведеної фор­мули полягає у тому, що зі зростанням маси зростає і енергія об'єкта, і навпаки, матеріальний об'єкт діє з певною енергією, яка відповідає цій масі. Матерія не може перетворюватися на жодну зі своїх властивостей. Маса — міра таких властивостей матерії, як інерція та гравітація, а енергія — міра руху.

Отже, досягнення сучасної фізики засвідчили необґрунтова­ність і безпідставність енергетизму. Розглянутий закон пере­конливо підтверджує безпосередній зв'язок, єдність матерії та руху.

Рух матерії становить єдність протилежностей: абсолютного і відносного, стійкого і мінливого, перервного і неперервного. Рух матерії абсолютний і вічний, тобто його неможливо ні ство­рити, ні знищити. Неможливість ця визначається тим, що сама матерія є не створеною і незнищенною. Разом з тим, кожний конкретний матеріальний об'єкт має певну тривалість свого іс­нування. Спокій — це момент, конкретний вияв руху, рух у рів­новазі. Якщо подивитися, наприклад, на стійку цегляну спо­руду в електронний мікроскоп, то виявиться, що в неї немає чітких просторових меж, що на рівні того шару молекул цегли, який межує з повітрям, відбувається постійна дифузія, про­никнення молекул повітря у межовий шар молекул цегли і на­впаки. Більше того, як свідчить сучасна фізика, між цими мо­лекулами повинен діяти обмін електронами, а в самих молеку­лах — рух електронів, взаємоперетворення протонів на нейтрони в середині ядер і т. ін. Це можна сказати про будь-який об'єкт навколишнього світу: рослин, тварин, все живе, у

¹ Философская знциклопедия. — М.: Сов. знцикл., 1970. — Т. 5. — С.563.

Буття і матерія як його субстанція

тому числі про нас самих, оскільки постійно змінюється не тільки стан нашої психіки (виникають нові відчуття, пережи­вання, ідеї, думки), а й безупинно відбувається зміна нашого тіла (через певний проміжок часу внаслідок обміну речовин мо­лекули тіла повністю змінюють свій склад).

Отже, спокій є тим станом руху, який забезпечує стабіль­ність предмета, збереження його якості. Якщо рух матерії аб­солютний, то спокій — відносний.

Суттєвими характеристиками руху матерії також є його пе-рервність і неперервність. Перервність — це властивість мате­рії бути дискретною (планети, тіла, кристали, молекули, ато­ми, ядра тощо). Неперервність, навпаки, — це її властивість бути цілісними системами, які утворюються з окремих дис­кретних елементів, нескінченності їх зв'язків, поступовості зміни станів, плавності переходів з одного в інший. Завдяки пе-рервності можливе існування в об'єктивній реальності нескін­ченної множини різноманітних конкретних матеріальних об'єктів. Неперервність виявляється у вічній еволюції цих об'єктів, їх взаємозв'язках. Наприклад, в історії людства це взаємозв'язки суспільно-економічних формацій, які послідов­но змінюють одна одну.

Рух матерії різноманітний за своїм виявом і існує в різних формах. Першу наукову класифікацію форм руху матерії зро­бив Ф. Енгельс у працях "Анти-Дюрінг" і "Діалектика приро­ди", виокремивши механічну, фізичну, хімічну, біологічну та соціальну форми. Сьогодні вчені пропонують вважати особли­вими формами руху геологічні та планетарні зміни. Для обго­ворення висунуто і питання про існування специфічної комп'ютерної форми руху матерії. Всі ці форми якісно відріз­няються, кожна з них має конкретний матеріальний носій і ха­рактеризується своїми особливими законами.

Механічний рух притаманний будь-якому вияву матерії як у вигляді поля, так і речовини. У сучасній науці встановлено, що просторові переміщення мають місце у будь-якому матеріаль­ному утворенні — від елементарних частинок до живого орга­нізму. В інших формах руху матерії механічні зміни мають підпорядкований характер.

Тема 10

Фізичний рух охоплює теплові, електричні, магнітні, вну­трішньоатомні та внутрішньоядерні процеси у твердих, рідких тілах і газах, а також процеси, пов'язані з рухом елементарних частинок. Сучасний науково-технічний прогрес суттєво збага­тив уявлення про фізичну форму руху матерії, чим сприяв за­гальному розвитку теоретичної та практичної фізики.

Хімічний рух пов'язаний зі з'єднанням або роз'єднанням атомів. Унаслідок цих процесів виникають чи розпадаються молекули, з яких утворюються всі хімічні сполуки. Хімічні пе­ретворення поширені у живій і неживій матерії.

Біологічний рух є одним із найскладніших. Він охоплює всі різноманітні процеси, що протікають у живих організмах і пов'язані з обміном речовин із навколишнім середовищем.

Соціальний рух (суспільне життя, історія людства) суттєво відрізняється від усіх інших форм і виникає з появою людсько­го суспільства. Основним його виявом є процес матеріального виробництва, який, врешті-решт, визначає всі інші сфери жит­тєдіяльності суспільства.

Форми руху матерії взаємопов'язані і нерозривні. У процесі розвитку матерії кожна відносно складна форма руху виникає з попередньої, простішої. Такі переходи від однієї форми руху до іншої становлять якісний стрибок, результатом якого є по­ява речей, явищ, процесів та їх законів, що розпочинають діяти поряд із законами попередньої форми руху. При цьому склад­ніша форма включає до свого складу закони і матеріальний субстрат нижчих, простіших форм руху. Так, біологічна вини­кає на підставі хімічної форми руху. Організми рослин і тварин у своєму функціонуванні та розвитку підпорядковуються дії хімічних законів. Однак визначальними для них є біологічні закони обміну речовин, природного відбору, спадковості, які не можуть зводитися до законів хімії. Саме так закони суспіль­ства неможливо звести до законів біології, тим більше — до за­конів механіки, фізики і хімії.

Вищі форми руху базуються на нижчих, тому вивчення пер­ших законів слід органічно поєднувати з вивченням других. Пізнання своєрідності дії хімічних і фізичних законів у живих організмах є необхідною передумовою для розкриття біологіч­них законів.

Буття і матерія як його субстанція

В історії філософії у розумінні співвідношення нижчих і ви­щих форм руху матерії виявилися дві крайнощі: механіцизм і віталізм. Якщо для механіцизму характерне прагнення до зве­дення (редукціонізм) законів вищих форм руху до законів ниж­чих форм руху, то для віталізму властиве тяжіння до абсолют­ного протиставлення і відриву перших від других і, у зв'язку з цим, цілковите заперечення можливості пізнання методами науки вищих форм руху. Інакше кажучи, у механіцизмі запе­речується якісна відмінність форм руху, а у віталізмі вона абсо­лютизується. Як зразок сучасного механіцизму можна розці­нювати погляди прихильників так званої соціобіології, оскіль­ки вони базуються на редукції соціальних процесів до біо­логічних. Це стосується перш за все спроб звести моральні якості людини до біологічних (зокрема генетичних) виявів люд­ської природи. Прикладом віталізму є позиція німецького біо­лога X. Дріша (1867—1941), який намагався пояснити склад­ність, цілісність і доцільність будови та функцій організму яко­юсь нематеріальною і непізнаваною силою — ентелехією. У такому випадку питання про вивчення закономірностей біоло­гічних процесів знімається загалом раз і назавжди, що супере­чить суті і духу науки та вимогам практики.

Отже, форми руху матерії якісно визначені, мають свою спе­цифіку, безпосередньо чи опосередковано взаємодіють і взаємо-

перетворюються.

Крім форм, виокремлюють ще типи руху, які класифікують­ся за кількісними та якісними змінами.

Кількісні зміни пов'язані з перенесенням матеріальних об'єктів у просторі, зміною місця їх перебування та їх характе­ристик. Це кількісний тип руху матерії.

Якісні зміни завжди пов'язані з перебудовою внутрішньої структури об'єктів і перетворенням їх на нові об'єкти з новими властивостями. Це якісний тип руху, що у свою чергу поділя­ється на динамічний та популяційний. Динамічний якісний рух пов'язаний зі збереженням якості предмета, його стійкості, коли якісні зміни не виходять за межі існуючої форми матерії, певного рівня її організації. Сюди належать також процеси, пов'язані з такими якісними перетвореннями, за яких усклад­нюються об'єкти, виникають більш складні його стани на осно-

Тема 10

ві простих, де нібито розвиваються потенційні можливості, що приховувалися у попередніх якісних станах. У неживій матерії яскравим прикладом такого руху може бути еволюція зірок, у живій матерії — вдосконалення у межах об'єкта, явища, про­цесу, що вже сформувався.

Популяційний якісний рух пов'язаний з переходом від якіс­них станів, характерних для одного рівня матерії, до якісного стану іншого рівня організації матерії. Формування з елемен­тарних частинок атомів, з атомів — молекул, перехід від нежи­вої матерії до біологічного рівня її організації, виникнення лю­дини, суспільства є прикладами цього руху.

Отже, між формами і типами руху матерії об'єктивно існує генетичний зв'язок, тобто кожна попередня, нижча форма руху, як і його тип, зумовлює появу наступної, вищої і входить до неї. Вищі форми і типи руху не зводяться до нижчих. Роз­криття взаємовідносин між ними має величезне гносеологічне та методологічне значення для розуміння розвитку природи, пізнання суті складних явищ і практичного управління ними.

Матерія рухається у просторі і часі. Ставлячи перед собою питання, що таке простір і час, кожна людина у першу чергу цікавиться їхньою сутністю, а також характером буття — чи існують вони самі по собі, чи породжені Богом, чи міститься лише у нашому сприйнятті або розумі.

Простір і час — це атрибути, тобто суттєві властивості рухо­мої матерії, що є корінними формами її існування. Однак філософи-ідеалісти заперечують залежність часу і простору від матерії. Наприклад, Д. Берклі вважав їх суб'єктивними фор­мами сприймання речей; згідно з І. Кантом, простір і час — апріорні й абсолютно "пусті" форми чуттєвого споглядання ре­чей, які внутрішньо і споконвічно притаманні людській свідо­мості. У світі природних речей, на його погляд, не існує ні часу, ні простору, вони властиві лише людському способу сприйман­ня предметів. Г. Гегель, навпаки, визнавав об'єктивність про­стору і часу, але розглядав їх як результат творчої діяльності абсолютного духу.

З позицій матеріалістичної філософії, простір — це катего­рія, яка відображає протяжність, структурність, співіснуван­ня та взаємодію матеріальних систем і всіх їхніх елементів; час

Буття і матерія як його субстанція

розглядається як категорія для вираження тривалості існуван­ня, послідовності зміни станів у русі та розвитку матеріальних систем і елементів, з яких вони складаються.

У результаті поєднання елементів матеріалістичних та ідеа­лістичних поглядів на сутність простору і часу та їхній взаємозв'язок з рухомою матерією в історії філософії виникли дві концепції простору і часу — субстанційна та реляційна.

Субстанційна концепція полягає у тому, що простір і час ви­значаються самостійними сутностями, які існують поруч з ма­терією і незалежно від неї, тому відношення між простором, часом і матерією уявлялися як зв'язки між самостійними суб­станціями. Це вело до висновку про незалежність властивостей простору і часу від характеру матеріальних процесів. Простір уявлявся як чиста протяжність, порожня "ємність" для речей і подій, а час — як чиста тривалість, що однакова в усьому Все­світі і перебіг якої ні від чого не залежить. Таких поглядів до­тримувалися Платон, Демокріт, Епікур, І. Ньютон та ін.

Найповнішого розвитку субстанційна концепція набула в І. Ньютона, який висунув ідею про існування абсолютного про­стору і часу. На його думку, простір — нерухомий, неперерв­ний, однорідний (однаковий у всіх точках), ізотропний (одна­ковий у всіх напрямах), тривимірний, нескінченний, такий, що ні на що не впливає і сам не зазнає впливу. Абсолютний час є ні від чого не залежною тривалістю, що рівномірно плине від минулого до майбутнього. Він є одномірним, неперервним, не­скінченним, однорідним, універсальним. І. Ньютон також до­водив, що простір і час не залежать ні від маси речовини, ні від

швидкості руху тіл.

Погляди І. Ньютона на простір і час спиралися на геометрію Евкліда і відповідали класичній картині світу, яка панувала у XVII ст. Відобразивши обмеженість науки тих часів, ньютонів-ське розуміння природи простору і часу, разом з тим, дало по­штовх для появи ідеалістичних вчень про час і простір, хоч у самого І. Ньютона вони інтерпретувалися матеріалістично, тобто розглядалися як начала, що існують поза свідомістю і не­залежно від неї.

Зміна фізичної картини світу спричинила переворот у по­глядах на простір і час. Відкриття електромагнітного поля та

Тема 10

Буття і матерія як його субстанція

з'ясування того, що неможливо звести поле до механічного се­редовища (ефіру), виявили необґрунтованість, безпідставність класичної картини світу і, разом з нею, субстанційної концеп­ції простору і часу. Стало зрозумілим, що матерію не можна уявляти як сукупність окремих, відмежованих один від одного елементів. Насправді тіла і частинки речовини пов'язані між собою в єдині системи полем, дія якого передається зі скінчен­ною швидкістю, однаковою в будь-якій замкнутій системі (зі швидкістю світла у вакуумі). Все це зумовило появу реляційної (від лат. "відношення") концепції простору і часу. її прихиль­ники (Арістотель, Г. Лейбніц, Г. Гегель та ін.) розуміли простір і час не як самостійні сутності, а як системи відношень, що утворюються матеріальними об'єктами, які взаємодіють.

Перші вияви реляційної концепції спостерігаються у пра­цях Арістотеля, але класичного вираження вона набула у тво­рах Г. Лейбніца. Він, на відміну від І. Ньютона, активно відсто­ював залежність простору і часу від зв'язків між речами. Якщо для І. Ньютона, наприклад, рослина займає певний простір, який залишається, коли її не стане, то для Г. Лейбніца простір

— це і є співвідношення рослини з навколишніми предметами, поза цими зв'язками немає і простору. Для І. Ньютона простір

— це субстанція (свого роду "речовина"), для Г. Лейбніца — своєрідне співвідношення.

Величезний внесок у розроблення наукових поглядів на зв'язок простору і часу з рухомою матерією здійснили росій­ський вчений М.І. Лобачевський (1792—1856) та німецький ма­тематик Б. Ріманн (1826—1866). Вони дійшли висновку, що властивості простору та часу не завжди і не скрізь однакові та незмінні. Ними була створена неевклідова геометрія, яка є більїн загальною і включає евклідову геометрію як конкретний випадок, що відображає просторові співвідношення, котрі сприймаються людиною в її повсякденному досвіді. У геометрії М.І. Лобачевського через точку, що лежить поза прямою, мож­на провести не одну (як у геометрії Евкліда), а безліч прямих, які не перехрещуються з даною. Сума кутів трикутника в цій геометрії не залишається постійною і рівною 180°, а змінюється залежно від зміни довжини його сторін і при цьому завжди за­лишається меншою за 180°. Б. Ріманн створив ще одну неевклі-

дову геометрію. У ній через точку, що лежить поза прямою, не можна провести жодної прямої, яка б не перехрещувалася з да­ною, а сума кутів трикутника є більшою за 180°.

Ідеї М.І. Лобачевського та Б. Ріманна надалі розвинулися і конкретизувалися у сучасній фізиці. Велике наукове відкрит­тя минулого століття — теорія відносності, розроблена А. Ейн­штейном (1879—1955), яка розкрила конкретні зв'язки про­стору і часу з рухомою матерією та один з одним, виразивши їх конкретно в математичній формі у певних законах. Із цієї тео­рії випливає фундаментальний висновок: простір і час не існу­ють без матерії, їх метричні властивості визначаються розподі­лом і взаємодією матеріальних мас, тобто гравітацією.

Отже, сучасна наука і філософія свідчать, що простір і час, як реальні форми існування матерії, характеризуються безліч­чю особливостей. До їх усезагальних властивостей належать: об'єктивність, тобто незалежність від свідомості людини, абсо­лютність, кількісна та якісна нескінченність, нерозривний зв'язок одного з одним і з рухом матерії, єдність перервного та неперервного в їхній структурі, залежність від процесів розви­тку в матеріальних системах.

Незважаючи на всезагальні властивості, простір і час знач­но відрізняються один від одного.

До загальних властивостей простору зараховуються: про­тяжність, зв'язок, тривимірність. Специфічними (локальними) просторовими властивостями матеріальних систем є їхня си­метрія та асиметрія, конкретна форма і розміри, місцеположен­ня, відстань між тілами, розвиток, мінливість.

До загальних властивостей часу належать: нерозривний зв'язок з матерією, а також із простором, рухом та іншими атрибутами матерії; тривалість, неперервність. Час є одномір­ним, асиметричним, необоротним і спрямованим завжди від минулого до майбутнього. Специфічними властивостями часу є конкретна тривалість і періодичність існування тіл, одночас­ність подій, ритм процесів, швидкість зміни станів, мінли­вість.

Учення про час і простір поглиблюється та розвивається ра­зом із розвитком науки в цілому, але особливо — природознав-

Тема 10

ства і соціальної філософії. Різноманітність форм руху матерії припускає, що є якісно різні просторово-часові форми, які від­повідають різним видам рухомої матерії. У зв'язку з цим мож­на говорити про біологічний та соціальний простір і час. Недо­статність лише фізичної характеристики простору і часу стала особливо помітною в науці XX ст., коли з'ясувалося, що важли­ві властивості суспільства і різних соціальних утворень по­в'язані зі специфікою їх просторово-часової структури. Сьогод­ні також помітне зближення між субстанційною та реляційною концепціями простору і часу. Фізики, наприклад, визнають, що як прихильники реляційної концепції вони, разом з тим, у процесі розв'язання обмежених математичних і фізичних про­блем звертаються до деяких уявлень субстанційного характеру (до статичної концепції часу). Однак вважається, що в подаль­шому основою теорії часу все-таки залишиться реляційна кон­цепція.

Отже, знання про світ мають завжди конкретно-історичний зміст, постійно вдосконалюються і поглиблюються під впливом зростаючих вимог життя, суспільно-історичної практики. З цієї причини онтологія постійно вдосконалює розроблення ка­тегорій буття, субстанції, матерії, руху, простору і часу, якості і кількості, свідомості тощо. Кожне покоління філософів праг­не зробити свій внесок у вирішення цієї актуальної проблеми, намагається створити цілісну картину світу, відкрити закони його функціонування, пізнати сутність і зміст процесів, що від­буваються у Всесвіті. На цьому шляху вже багато здійснено, реалізовано, але головні відкриття — у майбутньому.

Світоглядні та методологічні висновки філософського вчен­ня про буття, матерію і свідомість є надійними та міцними за­садами професійної, теоретичної, практичної та виховної ді­яльності сучасних фахівців. Особливої актуальності вони на­бувають у процесі становлення ринкових відносин у суспільстві, ефективність функціонування яких залежить не тільки від оптимального поєднання форм власності на засоби виробни­цтва. Життя вимагає від виробників конкретного врахування просторово-кліматичних чинників території України, створен­ня соціально-побутової сфери, яка б відповідала велінням часу, систематичного розвитку культури і свідомості фахівців тощо.

Успішному вирішенню цих проблем сприяє чітке усвідомлення діалектики загального і конкретного, специфічного й одинич­ного у виявах буття, матерії, руху, простору й часу у сфері будь-якого виробництва.

Контрольні запитання і завдання

1. Коли і чому у філософії виникла проблема буття?

2. Що розумів під буттям Парменід?

3. Якою є доля проблеми буття у філософії XX—XXI ст.?

4. Якими є культурні наслідки відмови у XX ст. від антич­ної традиції в розумінні буття деякими філософськими школа­ми? Обґрунтуйте ваше особисте ставлення до них.

5. Як сучасна наукова філософія трактує картину світу?

6. Що таке матерія і які властивості їй притаманні?

І. Якими аргументами сучасна наука обґрунтовує філо­софське твердження щодо єдності світу з позицій його матері-

Я ТТТзНОСТІ.

8. У яких формах існує рух матерії? Які результати їх вза­ємодії?,

9. Які зміни відбулися у розумінні простору і часу у зв язку

зі створенням теорії відносності та квантової фізики?

10. Якими є наукові наслідки появи філософського вчення про єдність матерії, руху, простору і часу?

Свідомість, її походження і сутність

Тема 11

СВІДОМІСТЬ, її ПОХОДЖЕННЯ І СУТНІСТЬ

З філософським ученням про матерію безпосередньо по­в'язане вчення про свідомість. Співвідношення матерії і свідо­мості становить сутність основного питання філософії.

Засвоєння змісту вчення про свідомість формує погляди лю­дей на роль в історії суб'єктивного фактора, стимулює розвиток їх діяльності і спонукає займати активну життєву позицію під час вирішення складних суспільних проблем, у повсякденному житті.

Глибоке усвідомлення цього вчення дає можливість всебічно і ґрунтовно осмислити основні завдання та мету формування розвиненої особистості громадянина України, створення здоро­вого морального клімату в суспільстві.

11.1. Виникнення свідомості та її сутність

У науці і філософії немає складнішої проблеми, ніж пробле­ма свідомості. Свідомість досі залишається загадковим і навіть таємничим явищем, що є підставою для виникнення нових і підтримання наявних релігійних, містичних та окультних уяв­лень про її сутність і походження. Жодна інша наукова пробле­ма не є предметом таких далеких від науки і таких широких за змістом інтелектуальних спекуляцій. Варто зауважити, що з кожним кроком уперед у дослідженнях психіки і свідомості лю­дини такого роду спекуляцій не зменшується. Більше того, на рівні повсякденної думки саме вони здаються привабливішими за відповідні наукові розроблення. Однак слід пам'ятати, що лише наукове осягнення природи свідомості може відкрити іс­тину. Істина одна, а помилок буває багато.

Перші уявлення про свідомість виникли у стародавні часи. Самоспостереження привело людей до висновку, що в їх голо­вах відбуваються процеси, які відрізняються від процесів у навколишньому середовищі. Наприклад, можуть виникати уявлення про речі, які на певний момент не спостерігаються; людина може уявляти те, чого ніколи не бачила, може фанта­зувати, мріяти і т. ін. Тоді з'явилися думки про існування душі і було поставлено питання: "Що таке душа?", "Як вона співвід­носиться з предметним світом?" При відповіді на ці питання погляди філософів розділилися.

Так, у релігії душа людини з самого початку розглядається як вияв божественного, надприродного розуму. Вона є "іскрою божою", яку Бог забирає, коли карає людину.

Об'єктивні ідеалісти (Платон, Г. Гегель та ін.) розглядали свідомість як духовну субстанцію, що існує поза матеріальни­ми речами і до них; зовнішній світ, на їх думку, визначається світом ідей, абсолютним духом, світовим розумом або волею, які становлять внутрішню сутність предметів, що чуттєво сприймаються.

Суб'єктивні ідеалісти (Д. Берклі, Е. Мах, Д. Юм та ін.) спи­ралися на абсолютну несумісність матерії та свідомості, але при цьому вважали справжньою реальністю лише відчуття

Тема 11

людини; речі, на їх думку, є вторинним буттям, похідним від відчуттів.

Філософський дуалізм розглядав душу і тіло як незалежні одне від одного начала, але не зміг пояснити суть взаємозв'язку психічних і фізіологічних процесів, що відбуваються в організ­мі людини.

Матеріалісти минулого в дискусіях з ідеалістами відкидали ідею про надприродний характер свідомості та її субстанціаль­ність і доводили, що джерело свідомості міститься в матерії. Однак вирішити питання, як свідомість виникає у процесі роз­витку матерії, їм не вдалося.

Тривалі дослідження засвідчили, що свідомість — це єд­ність психічних процесів, які задіяні в осмисленні людиною об'єктивного світу і свого власного буття. Сучасна наука дове­ла, що свідомість існувала не завжди, що вона є властивістю матерії, яка виникла у процесі історичного розвитку та усклад­нення її форм. Свідомість не є чимось містичним, надприрод­ним, невластивим природі, вона споріднена із загальною влас­тивістю матерії — відображенням. Для того щоб усвідомити сутність цієї властивості, необхідно мати на увазі, що універ­сальне за своїм поширенням відображення виявляється неод­наково на різних рівнях організації матеріального світу.