Р.Роллан 1 page

Онтологія (від грец. "суще" і "слово, поняття, вчення") — вчення про буття як таке; розділ філософії, у якому вивчають­ся фундаментальні принципи, загальні сутності і категорії су­щого. Центральним у ньому є універсальне поняття "буття", що має значення всезагальності, характеризує впевненість лю­дини в існуванні себе і навколишнього світу, є предметом філо­софствування упродовж усієї історії світової філософської дум­ки. Засвоєння проблеми буття — необхідна умова для вивчення інших питань філософії.

Буття і матерія як його субстанція

Тема 10 БУТТЯ І МАТЕРІЯ ЯК ЙОГО СУБСТАНЦІЯ

Проблема буття у філософії тлумачиться неоднозначно. При­чина цього полягає головним чином у неадекватності вибору для її вивчення різними філософськими напрямами, течіями і школами субстанції (від лат. "те, що лежить в основі") буття, тобто основи внутрішньої єдності всього різноманіття його ре­чей, подій, явищ і процесів, за допомогою яких і через які воно існує. Ідеалістична філософія субстанцією буття визнає свідо­мість, матеріалістична — матерію. Такому філософському мо­нізму (матеріалістичному та ідеалістичному) у вирішенні проб­леми буття протистоїть філософський дуалізм, який наголошує на існуванні двох самостійних і незалежних субстанцій — ма­терії і свідомості. Мав місце в історії філософії і плюралістич­ний погляд на субстанцію. Отже, осмислення буття у філософ­ській онтології відбувається через складне зіставляння різних поглядів, позицій, ціннісних орієнтацій філософів і дослідни­ків.

10.1. Буття та його форми

Поняття "буття" — вихідне у систематичному філософ­ствуванні. Воно належить до числа найширших і виражає все те, що реально існує: предмети, речі, властивості, зв'язки об'єктів, численні вияви свідомості людини і суспільства, чут­тя, розуму. У ньому фіксується також складний і комплексний зміст самого існування, причому не лише його факт, а і сенс.

Проблема буття виникла в епоху античності як своєрідна ре­акція на нові потреби. То був історичний час, коли люди поча­ли втрачати віру в богів Олімпу, а міфологію розглядати як ви­мисел. Наслідком цих змін стало поширення настроїв сумніву і навіть відчаю у суспільній свідомості з приводу стабільності та надійності світу. Виникла складна ситуація, вихід з якої за­пропонувала філософія в особі давньогрецького мислителя Парменіда. Буття, на його думку, — гарант надійності і незни-щенності світу та раз і назавжди "заведеного порядку" в ньому. Буття — абсолютна думка, єдина, яка не ділиться всередині на суб'єкт і об'єкт, нерухома і немінлива, вічна у часі, позбавле­на чуттєвості. Все у світі змінюється: незмінним, вважав Пар-менід, є лише буття, тому день завжди змінюватиме ніч, сонце раптово не погасне і люди не зникнуть.

Діалектичного звучання категорії "буття" надав Г. Гегель. Він доводив, що буття переходить у "небуття", а все у світі є становленням. Поняття "буття" — результат відвернення дум­ки від конкретних властивостей речей, предметів, процесів. Головною його суттю є їхнє існування. З цієї причини пробле­ма буття стала предметом постійного філософського дослі­дження.

У сучасній філософії прийнято виділяти аспекти, форми, рівні, підрівні, види, роди буття тощо. Серед основних аспек­тів буття є предметний, динамічний, реальний і позірний.

У предметному аспекті буття відображається наявна да-ність якісної визначеності всього, що існує. Світ предметний, а тому будь-яке буття предметне. Існувати може лише щось. Без­предметне буття можна уявити тільки завдяки абстракції.

Тема 10

Динамічний аспект буття полягає у тому, що будь-яке бут­тя — це не лише наявно даний предмет, а й існування цього предмета як процесу зміни його станів. Бути означає тривати, перебувати у часовій послідовності переходу від одного до ін­шого, інакше кажучи, змінюватися. Отже, буття у динамічно­му аспекті постає як самозаперечення, оскільки містить єдність наявно даної предметності і процесу її заперечення у формі змі­ни станів сущого. І. Кант цю сторону буття вважав визначаль­ною.

У гносеологічному плані у філософії часто виділяють реаль­ний і позірний аспекти буття. Реальне буття — це незалежне від суб'єктивного відображення існування предметів, явищ і процесів. Ще воно називається ноуменальним буттям (від грец. "збагнена розумом сутність"). Позірне буття — це уявлення людини про світ, природу, предмети і явища; впевненість у тому, що вони є саме такими, якими перед нею постають. Воно може бути ілюзорним. Сприйняття світу органами чуття зму­шує нас із довірою ставитися до результатів досвіду, але на цьо­му шляху пізнання ми постійно зіштовхуємося з проблемами його достовірності. Прикладом є так звана геоцентрична проб­лема, коли здається, ніби Сонце рухається навколо Землі, а на­справді все відбувається навпаки.

Буття існує в різноманітних формах, які класифікуються за способами існування буття, рівнями організації матерії, її атрибутами, формами руху тощо.

За способом існування у філософії буття поділяється на два світи, або дві реальності, — світ фізичних станів, або матері­альний, природний світ, і світ психічних станів, або внутріш­ній (ідеальний) світ людини. Перший існує об'єктивно, тобто незалежно від свідомості і волі людей; другий — суб'єктивно, оскільки це духовність людини, соціальної групи, суспільства в цілому. Отже, є об'єктивне і суб'єктивне буття.

Взаємодії матеріальної і духовної, об'єктивної і суб'єктивної форм буття утворюють такі його різновиди, як буття "другої природи" і буття людини. Буття "другої природи" — це світ створених людиною речей. Вони є результатом упредметнення праці та знань людини, нерозривною єдністю природного мате-

Буття і матерія як його субстанція

ріалу та людської діяльності, її продуктом, опосередкованим свідомістю людей.

"Друга природа" є різноманітною. Це знаряддя праці, про­мисловість і енергетика, міста і села, оброблені поля і сільсько­господарські угіддя, радіостанції та телецентри, космодроми і космічні кораблі, школи всіх рівнів, предмети побуту, книги, картини, музеї тощо. Отже, "друга природа", порівняно з "пер­шою природою" (світом фізичних станів), становить природно-духовно-соціальну реальність, "поле" людської цивілізації та культури. Вона об'єктивна і тому, що початковим, первісним у ній є природна реальність, яка розвивається за певними зако­нами, незалежними від людини і людства; і тому, що кожна людина і кожне покоління людей отримують "другу природу" незалеяшо від своїх бажань та інтересів. Буття "другої приро­ди", очевидно, двоїсте: об'єктивне і суб'єктивне. Воно є резуль­татом перетворення людиною матеріалів природи, і водночас відносно самостійним. Взаємодія людини з "першою приро­дою" постійно вдосконалюється і навіть вступає з нею в кон­флікти: екологічні, енергетичні, продовольчі, демографічні та інші, одночасно створюючи нові способи взаємодії з нею.

Буття людини також двоїсте: комплексна єдність природ­ного (речовинного) і духовного, індивідуального і родового, осо-бистісного і суспільного. Тіло людини є "річчю серед речей", частинкою живої природи, а тому і причиною того, що людина — скінченна, минуща, смертна. Воно робить її об'єктом впливу як усіх законів природи, так і законів життя, скасувати які або нехтувати якими люди не можуть. Біологія людини — це спе­цифічний, відносно самостійний і цілісний її світ.

Разом з тим, людина становить не тільки "першу", а й "дру­гу" природу, діалектичну єдність тіла і душі. Тіло людини не функціонує без роботи головного мозку, нервової системи, а че­рез них — психіки, духовності в цілому, і навпаки, психіки, духовності без тіла не буває. Духовне буття людини також дво­їсте: з одного боку, воно є свідомим і несвідомим конкретної лю­дини, індивіда, тобто індивідуалізованим буттям духовного, або суб'єктивним духом, з іншого боку — становить духовний світ групи людей, суспільну свідомість, об'єктивний дух.

Тема 10

Між об'єктивним і суб'єктивним духом є складний взаємо­зв'язок як у процесі їхнього становлення, так і під час функціо­нування та розвитку. Людська психіка розвивається до рівня свідомості липіе у процесі залучення індивіда до об'єктивно іс­нуючої духовної культури, а об'єктивний дух (світ знань, мора­лі, релігії тощо) існує тільки через світ свідомості індивідів. Нри цьому специфіка об'єктивного духу полягає в його здатнос­ті зберігатися, вдосконалюватися і вільно поширюватися у со­ціальному просторі та історичному часі.

Отже, комбінації форм, родів і видів буття містять:

• буття речей (тіл), явищ і процесів, яке у свою чергу поді­ляється на буття речей, явищ, процесів, станів природи, буття природи як цілого та буття речей і процесів, створених люди­ною;

• буття людини, яке поділяється на буття людини у світі речей та специфічно людське буття;

• буття духовне, яке поділяється на індивідуалізоване ду­ховне і об'єктивоване духовне;

• буття соціальне, яке поділяється на індивідуальне буття (буття окремої людини в суспільстві і в процесі історії) і буття суспільства в цілому.

Ці та інші форми, роди і види буття не існують розрізнено, вони взаємопов'язані таким чином, що утворюють єдину за­гальну систему, в якій зникають усі відмінності між ними, окрім однієї — різниці роду і виду, цілого і частини, абсолютно­го і відносного. Ця всезагальна форма буття характеризується категорією "Всесвіт" ("Універсум").

Усі форми, роди і види буття ще поділяються за рівнями сво­го існування на актуальне (дійсне), потенційне (можливе), а також ціннісне буття. Тієї чи іншої події ще немає у реальності, але вона може виникнути, як, наприклад, злакова рослина із зернини, тому можливості такою самою мірою, як і актуальній дійсності, притаманна ознака існування. Ознака "бути" ("існу­вати") належить і цінностям, хоч вони і не є "предметами" самі по собі. Цінності — важлива характеристика буття. Вони не тільки існують, а і визначають життєдіяльність людини, її ставлення до інших людей, відношення до природи.

Буття і матерія як його субстанція

Диференціація буття проводиться і за атрибутами матерії (просторове буття та часове буття), за формами руху матерії (фізичне, біологічне, соціальне буття), за структурними рівня­ми організації матерії (атомарне, молекулярне, популяційне

буття) тощо.

Важливе місце і значення у системі буття та в розумінні со­ціальних явищ належить категорії "суспільне буття" — одно­му з фундаментальних понять філософії.

Під суспільним буттям мається на увазі матеріальне жит­тя суспільства, його створення та відтворення. Структуру тако­го буття утворюють суспільне виробництво і необхідні для цьо­го умови, у тому числі відтворення самих людей, ті суспільні відносини, що формуються мінс людьми у процесі матеріальної діяльності. Суспільне буття обумовлює суспільну свідомість, тобто різні способи духовного освоєння дійсності: мораль, мис­тецтво, науку, філософію, релігію тощо.

Розглянуті аспекти, форми та види буття становлять зміст цієї категорії в її широкому значенні. Використовується це фундаментальне поняття і в більш вузькому розумінні: "буття" часто ототожнюється з категорією "матерія" і навіть із соціаль­ною реальністю. У діалектико-матеріалістичній філософії стверджується, що свідомість обумовлюється буттям, і разом з тим, вона певною мірою творить буття. Це один з основних по­стулатів цієї філософської школи, який виводиться із життя, практики, в якій знаходить своє підтвердження.

Отже, категорія "буття" на рівні теоретичного світогляду має статус всезагальної абстракції, яка відображає у своєму змісті факт потенційної чи наявної даності всього того, що вхо­дить до складу реального світу або як нескінченна множина ма­теріальних речей, або як безліч різноманітних духовних явищ і процесів; тому за змістом і структурою філософське розумін­ня буття є найскладнішою проблемою.

Тема 10

Буття і матерія як його субстанція

10.2. Матерія як субстанція буття

Проблема матерії становить внутрішній стрижень теоретич­ного змісту матеріалістичної філософії, а поняття матерії є квінтесенцією, альфою та омегою матеріалізму, центральною його ідеєю і категорією.

Матерія (від лат. "речовина") у широкому значенні — це субстанція, найглибша сутність світу, його фундамент. Згідно з матеріалістичною філософією, крім матерії в її різноманітних видах і формах, у світі нічого не існує. Навіть свідомість роз­глядається нею як властивість матеріального характеру, оскіль­ки вона притаманна високоорганізованій матерії — мозку лю­дини.

У вузькому розумінні матерія — це об'єктивна реальність, яка існує поза свідомістю і незалежно від неї та відображається органами чуття. За такого тлумачення матерії з її змісту ви­ключається все, що є продуктом діяльності психіки людини. Матерія розглядається як протилежність свідомості. З гносео­логічного погляду це можливо, тому що в самій свідомості не існує, наприклад, ланів чи лісів, на які спрямовані органи чут­тя людини, у ній немає нічого речовинно-субстратного від цих об'єктів споглядання. У свідомості містяться лише ідеальні об­рази, копії ланів і лісів, завдяки яким фахівець може осмисле­но діяти, творити.

Поняття "матерії" — це найширша абстракція, категорія. Матерію взагалі неможливо бачити, сприймати дотиком, ню­хати, пробувати на смак тощо, а те, що сприймається органами чуття людини, є певним видом матерії. Матерія не тотожна жодній з речей, хоча всі вони входять до її структури, а іноді на рівні буденної свідомості саме так і сприймаються.

Отже, головна ознака матерії полягає у тому, що вона — об'єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості.

У сучасній філософії виокремлюють чотири етапи станов­лення категорії "матерія".

1. Етап наочно-чуттєвого уявлення про матерію охоплю­вав безліч філософських шкіл і течій Стародавнього світу, особ-

ливо античної Греції. Основою речей і космосу вважалися ті чи інші першооснови (стихії) природи, які мали життєве значен­ня, були поширеними і наочно-чуттєво сприймалися. Напри­клад, Фалес доводив, що такою першоосновою є вода.

2. Фізикалістський етап базувався на фізичних уявлен­нях про зміст і структуру матерії, звідки і пішла його назва. Зародився цей етап ще в надрах Античності, а свого розквіту досяг в епоху Нового часу. Його видатними представниками були: Ф. Бекон, Р. Декарт, Дж. Локк, П. Гассенді, І. Ньютон, М. Ломоносов, Дж. Дальтон, К. Гельвецій, П. Гольбах та ін. Вони доводили, що матерія — це атоми або сукупність загаль­них властивостей речей. Так, за Ф. Беконом, кожна річ склада­ється з певної кількості неподільних і простих властивостей: твердості, тяжіння, проникності, легкості. Згідно з Р. Декар-том, природа матерії полягає в одній лише протяжності. Дж. Локк вважав, що сутність матерії утворюють дві вічні та незмінні властивості предметів — протяжність і щільність. У межах механістичних поглядів Г. Галілея та І. Ньютона визна­чальною ознакою матерії була маса як особлива властивість макротіл. Маса виявляється у вигляді ваги, тому головною ознакою матеріальності тіл вважалась на той час (аж до кінця XIX ст.) саме вага. Зрештою, матерія ототожнювалася з масою, носіями якої вважалися неподільні атоми.

Молена навести й інші цікаві погляди на матерію відомих філософів тієї епохи. Всіх їх поєднувало одне — міркування стосовно сутності і змісту матерії були певним кроком уперед, порівняно з розумінням її античними мислителями. Однак і ці погляди не були позбавлені недоліків, головний з яких — під­міна матерії як субстанції речей їх загальною якістю, але суб­станція і якість є різними характеристиками буття.

Цей недолік у трактуванні матерії чітко виявився наприкін­ці XIX — початку XX ст., у період революції у фізиці, коли ста­ла відомою мінливість атомів та їх здатність спонтанно розпа­датися, виділяючи при цьому тепло і випромінюючи електро­ни, альфа-частинки та електромагнітні хвилі. Стало зрозумі­лим, що маса електронів змінюється залежно від швидкості їх руху. Матерія ототожнювалася з неподільністю атомів, з їх не­змінною масою, тому експериментальні підтвердження поділь-

Тема 10

Буття і матерія як його субстанція

ності атомів і мінливості їх маси спричинили розгубленість фі­зиків. Багато хто з них стверджував, що "атом дематеріалізу­ється, матерія зникає". У результаті виникла необхідність поглибленої та всебічної інтерпретації поняття "матерії".

3. Філософсько-гпосеологічний етап. Застосувавши діа­лектику до вивчення поняття "матерія", філософи дійшли ви­сновку, який В. Ленін сформулював таким чином: "Матерія є філософською категорією для позначення об'єктивної реаль­ності, що дана людині в її відчуттях, яка копіюється, фотогра­фується, відображається нашими відчуттями, існуючи неза­лежно від них"¹. До позитивних моментів цього визначення можна зарахувати те, що воно оголошує поняття "матерії" фі­лософською категорією, а об'єктивну реальність — її головною властивістю, стверджує пізнаваність матерії та вказує на шля­хи її вивчення.

4. Субстаиційно-аксіологічний (ціннісний) етап сформу­вався всередині XX ст. у результаті розвитку філософської дум­ки та синтезу різноманітних стратегій дослідження матерії. Всі досягнення у дослідженнях, усі відомі науці та практиці фор­ми і види матерії сьогодні розглядаються як загальнолюдські цінності, а за їхнього подальшого вивчення пріоритетною стала методологія діалектико-аксіологічного підходу.

Із сучасного уявлення про сутність і зміст матерії виплива­ють її основні властивості: об'єктивність, вічність, нестворен-ність, багатоякісність, системність, структурність, самооргані­зація, взаємодія, відображення та ін.

Якісна нескінченність матеріального світу полягає у неви­черпності форм і видів предметної реалізації матерії. Наука відкрила і продовжує відкривати багато нового, дивовижного у структурі матерії, але вже сьогодні достовірно відомо, що мате­рія є дискретною.

На засадах генетичного принципу у філософії прийнято роз­різняти такі рівні: нежива (неорганічною), жива (органічною) та соціально-організовапа (соціум) матерія, кожен з яких має свої підрівні.

¹ Ленин В.И. Полное собраниє сочинений / В.И. Ленин. — М., 1976. — Т. 18. — С. 131.

У неживій матерії виокремлюють такі підрівні: субмікро-елементарний, мікроелементарний, ядерний, атомарний, моле­кулярний, макроскопічний, планетарний, галактичний, мета-галактичний. Відповідно до сучасних наукових поглядів, гли­бинні структурні підрівні неживої матерії представлені об'єктами мікроелементарного характеру — у першу чергу еле­ментарними частинками, які мають одночасно і корпускуляр­ні, і хвильові властивості, а закономірності їхнього руху, що вивчаються квантовою фізикою, відрізняються від закономір­ностей руху макротіл, описаних у класичній фізиці. Напри­клад, електрон має масу, заряд, магнітний момент, спін, здат­ність разом з античастинкою перетворюватися на фотони.

Певні підрівні організації матерії має і Земля як планетар­ний об'єкт, зокрема такі: кристали, мінерали, гірські породи — геологічні тіла геосфери (ядро, мантія, літосфера, гідросфе­ра, атмосфера), та проміжні структурні утворення.

Мегасвіт містить міжзоряне поле і речовину, які концентру­ються у такі згустки, як зірки з планетами (пульсари, "чорні дірки"), зіркові скупчення — галактики, квазари. Достатньо поширеними у космосі є міжзоряний газ, пилові галактичні і міжгалактичні туманності тощо.

В основі матеріальних систем і структурних рівнів матерії лежать фізичні види реальності: речовина і поле. Речовина — це вид матерії, який складається з частинок, що мають певну масу спокою. Фактично це всі матеріальні системи: від елемен­тарних частинок до метагалактичних утворень. Наявність ре­човини є одним із виявів дискретності матерії.

Поле — це матеріальне формування, якому не притаманна маса спокою, а властива лише маса руху, що залежить від енер­гії квантів, тому матерія не тільки дискретна, а й неперервна. Наукою відкриті різні види полів — гравітаційне, електромаг­нітне, ядерне та інші, які пов'язують частинки матерії, нада­ють їм можливість взаємодіяти і тим самим існувати. Так, без полів тяжіння ніщо не об'єднувало б зірки у галактики, а саму речовину — в зірки, не було б ні Сонячної системи, ні самого Сонця, ні планет. Взагалі всі тіла перестали б існувати: без електричних і магнітних полів ніщо не пов'язувало б атоми у молекули, а електрони та ядра — в атоми.

Тема 10

Буття і матерія як його субстанція

Квантова фізика виявила відносність розмежування між по­лем і речовиною. Наприклад, електромагнітне поле уявляється як система фотонів, а гравітаційне поле — як система гравіто­нів — гіпотетичних частинок, існування яких передбачається квантовою теорією. Водночас і частинки речовини — електро­ни і позитрони, мезони тощо фізика розглядає як кванти відпо­відних полів (електронно-позитронного, мезонного та ін.).

Крім речовини і поля, існують також інші фізичні види ма­терії, особливими з яких є плазма і фізичний вакуум, що ви­знається сьогодні найфундаментальнішим видом фізичної ре­альності. Нещодавно фізики відкрили частинки, які за своєю масою дорівнюють масі протона, але заряд у них не позитив­ний, а негативний. Ці частинки назвали антипротонами. Неза­баром були відкриті й інші античастинки, серед яких виявлено антинейтрон. На цій підставі висунуто припущення щодо існу­вання у фізичному світі, поряд з речовиною, антиречовини, що також є матерією, тільки іншої структурної природи. Ядра ато­мів антиречовини, напевно, складаються з антипротонів і ан­тинейтронів, оболонка атома — з позитронів. Гіпотетично це має бути саме так.

Сучасна фізика безпосередньо підійшла до встановлення іс­нування антиполя, про що свідчить відкриття існування анти-нейтрина, яке можна кваліфікувати як частинку антиполя. Питання про існування антиподів поки що залишається дис­кусійним і спірним, але висновки, що випливають із цієї гіпо­тези, вже мають не окреме, а всезагальне значення, оскільки стосуються загальної картини світу.

У сучасній науці багато пишуть про так званий антисвіт. Припускають, що, нібито, поруч зі світом, що існує на основі речовини і поля, є світ, який складається з антиречовини та ан­типоля. Чи існує антисвіт, покаже розвиток науки. Проте у будь-якому випадку не можна замінювати поняття "антисвіт" поняттям "антиматерія", як це іноді трапляється, оскільки які б види фізичної реальності не відкрила наука — все це буде матерія. Правильним для позначення цього гіпотетичного фе­номену буде термін "антисвіт".

Отже, неяшва матерія, невичерпна, а різноманітність її об'єктів — нескінченна. Проте ця різноманітність не хаотична,

В впорядкована. Результатом її еволюції є виникнення на пла­неті Земля живої природи, що сталося, як доводять вчені, при­близно 3,5 мільярда років тому.

Жива матерія представлена такими підрівнями: доклітин-н им (ДНК, РНК, білки), клітинами, багатоклітинними організ­мами, видами і популяціями, біоценозами, біосферою.

Вивченням загальних і специфічних закономірностей живої матерії займається біологія. Перші спроби пізнання у цій сфері здійснили лікарі часів античності Гіппократ (460—370 до н. є.) і Гален (130 — 200), а також філософ Арістотель. Багато прин­ципів класифікації різноманітного рослинного і тваринного світу були започатковані в епоху Середньовіччя. У XIX ст. ні­мецький ботанік М. Шлейдеп (1804—1881) звернув увагу на різний порядок організованості живих істот (тіл). На той час вже було відкрито живу клітину. Німецький біолог-еволюціо-ніст Е. Геккель (1834—1919) вважав протоплазму клітини не­однорідною і доводив, що вона складається з частинок, які він назвав пластидулами. На думку англійського філософа і соціо­лога Г. Спенсера, пластидули не статичні, а перебувають у стані постійної функціональної активності, у зв'язку з чим вони були названі фізіологічними одиницями. Тим самим стверджувала­ся ідея дискретності, тобто подільності живої матерії на скла­дові нижчої організації, які виконують певні функції. Однак якісні особливості живих організмів на той час заперечували­ся. Причиною цього було механістичне світорозуміння, згідно з яким усе вище зводилося до нижчого: процеси життєдіяльнос­ті — до сукупності фізико-хімічних реакцій, а будова організ­му — до взаємодії його молекул, клітин, тканин, органів і т. ін.

Сьогодні біологи продовжують розглядати еволюційну кон­цепцію як результат синтезу різних галузей біологічного зна­ння. Висловлюється припущення, що дарвінівська теорія ево­люції — результат першого синтезу; другий синтез — об'єднання генетики та дарвінізму, внаслідок чого виникла синтетична те­орія еволюції. На думку вчених, біологія прямує до третього синтезу, провідну роль у якому відігратиме молекулярна біо­логія.

У процесі еволюції живої матерії сформувався її особливий рівень — соціально організована матерія, яка має такі під-

Тема Н)

Ьуття і матерія як його субстанція

рівні: індивіди, сім'я, колективи різних рівнів, соціальні гру пи, класи, етноси (нації, народності, племена, раси), держави, союзи держав, суспільство в цілому.

Специфіка соціально-організованої матерії полягає в тому, що її якісна своєрідність визначається не стільки фізичною і біологічною природою людей як живих організмів, скільки системою стосунків, що виникають між людьми і їх різними об'єднаннями у процесі спілкування, трудової і пізнавальної діяльності. Тому вихідними чинниками соціальної реальності перш за все є матеріальні та ідеологічні суспільні відносини з природою, засобами виробництва, розподілом, обміном, спо­живанням тощо. їх існування зумовлюється функціонуванням сукупностей людей і різними зв'язками між ними. На рівні со­ціальної реальності матеріальна субстанція постійно себе роз­криває аж до виникнення свідомості та взаємопереходу матері­ального й ідеального у процесі розгортання практичної діяль­ності людей.

Згідно з матеріалістичною філософією, кожен крок пізнан­ня природи, свідомості і суспільства розширює наші уявлення про невичерпність і різноманіття форм, родів, видів, рівнів і підрівнів матеріального світу. Водночас вона наполягає на тому, що світ не лише різноманітний, а і єдиний, оскільки в його основі знаходиться одна субстанція — матерія. Сфера іде­ального, свідомості, — це не якийсь інший ("потойбічний") світ, що існує паралельно з матеріальним, а своєрідне відображення матерії у головах людей. Свідомість поза матерією і без неї іс­нувати не може. Тому в цій філософії вирішити проблему єд­ності світу означає перш за все виявити єдність матерії та свідо­мості.

Світ єдиний ще й тому, що матеріальні об'єкти складають­ся з одних і тих самих хімічних елементів. Цей аспект світу вивчають конкретні науки, а філософія констатує, що матері­альна субстанція не зводиться лише до предметності, існує ще й свідомість, але вона — властивість високоорганізованої мате­рії, тому матерія незалежна від волі і свідомості людини. Пра­вий був Ф. Енґельс, коли писав: "Єдність світу полягає не в його бутті, хоч його буття є передумовою його єдності, оскільки спо­чатку світ має існувати, перш ніж він може бути єдиним. Дій­сна єдність світу полягає в його матеріальності, а ця остання

доводиться не парою фокусницьких фраз, а тривалим і важким розвитком філософії та природознавства"¹.

Виявом єдності світу є також єдність його законів. Субстан­ція є дискретною, тому між її елементами існують зв'язки, ді­ють закони. Світ єдиний і тому, що всі елементи його підпоряд­ковуються одним і тим самим всезагальним законам і законо­мірностям, наприклад, закону всесвітнього тяжіння, закону взаємозв'язку маси й енергії тощо.

Отже, світ, що існує, у своїй різноманітності єдиний і у своїй єдності різноманітний. У цьому полягає внутрішня природа матерії як субстанції. Матерія — це і єдина сутність світу, і його різноманітне предметне існування.

Важливою властивістю матерії є її самоорганізація. Суттє­вим сучасним внеском до її розуміння, як і змісту матерії вза­галі, стали ідеї синергетики (від грец. "сумісний, той, що діє узгоджено") — напряму міждисциплінарних наукових дослі­джень, що сформувався у 70-ті роки XX ст.

Самоорганізація — процес, унаслідок якого створюється, відтворюється чи вдосконалюється організація складної дина­мічної системи. Такі процеси протікають завдяки перебудові існуючих і виникненню нових зв'язків між елементами відкри­тих систем. Саме ці системи й утворюють той світ, у якому ми живемо. Процеси, що відбуваються у них, мають природний, спонтанний характер і, протікаючи в умовах взаємодії з навко­лишнім середовищем, є відносно автономними, незалежними від нього. Причому зміни в таких системах неперервні і відбу­ваються у певному напрямку: від хаосу до порядку. Отже, си­нергетика дійшла висновку, прямо протилежному тверджен­ням класичної фізики: чітка тенденція змін у світі полягає не у спрямованості до хаосу як кінцевого стану змін, а, навпаки — до порядку. Синергетика, таким чином, дає можливість розгля­дати з принципово нового погляду всі основні форми матеріаль­ного буття і способи їх існування.

Date: 2015-11-13; view: 409; Нарушение авторских прав