Війна»- поколінь у ФРН

Вона, схоже, розпочалася у Німеччині, де досі само собою було зрозуміло, що пенсіонерів утримує працююча молодь, але зараз си­туація суттєво змінилася. Нині 100 працюючих фінансує приблизно 44 особи похилого віку, а 2050 р. вони утримуватимуть 78 таких громадян. Уже 2030 року 65-річний чоловік (у такому віці в Німеч­чині виходять на пенсію чоловіки, а жінки — у 60-річному) одержу­ватиме пенсію упродовж 18,4 року, а жінки навіть 22,6 року. Наро-

РОЗДІЛ 8

Фінанси Європейського Співтовариства та окремих країн ЄС

джуваність буде такою самою: 1,4 дитини на одну жінку — занадто мало, щоб до 2050 р. зупинити спад відтворення населення у Німеч­чині.

Тим часом наприкінці 2003 р. очікується новий, ще більший, ніж будь-коли, деціфит у касах державного пенсійного фонду. Він ста­новитиме приблизно 450—500 млн евро. Причинами є витрати, які постійно зростають, і зменшення внесків. Однак експерти стверджу­ють, що у збільшенні внесків немає потреби, оскільки у фонду є резерв — майже 5 млрд евро. Але вже нині, за результатами дослі­джень, у 9100 будинках для престарілих бракує майже 20 тис. фа­хівців.

Хоч дебати про соціальну справедливість розгорілися нині, однак словосполучення «війна поколінь» з'явилося у 1992 p., коли Бунде­стаг створив комісію з дослідження демографічних змін. Але ще 1983 р. експерти попереджали, що, зважаючи на швидке старіння суспільства, не можна рано відправляти людей на пенсію. Тож ди­скусія про подовження працездатного віку як заходу для порятунку системи соціального забезпечення розпочалася давно. Та й дані про демографічну катастрофу стали відомі чверть століття тому. Але про них політики не зважувалися говорити публічно. Тим часом виросло покоління, яке не вважає себе зобов'язаним утримувати пенсіонерів. Або утримувати їх так багато.

Люди старшого віку почали нагадувати про так звану угоду поко­лінь, хоч вона й не має юридичної сили. Це досягнутий суспільством консенсус про обопільну допомогу в разі хвороби, старості й на випадок втрати роботи. Але таке солідарне забезпечення може не спрацювати в державі, де народжується дедалі менше дітей, а молода людина, сплачуючи страхові внески, три десятиліття поспіль утримує одного пенсіонера.

Тож угода поколінь загрожує перерости в їхній конфлікт. Молодь почувається жертвою: кошти соціального забезпечення, на які вона теж хотіла б розраховувати, розтратили на пенсіонерів, наробивши боргів у державному бюджеті. Нині важко знайти місце учня на підприємстві, так само, як і роботу, немає гарантії на одержання пенсії у майбутньому.

Уряд Герхарда ПІрьодера пропонує реформу охорони здоров'я, але її важко буде реалізувати, враховуючи зміни, які відбуваються у свідомості молодих членів суспільства. Навряд чи вони довірятимуть спроможності політиків врятувати угоду солідарності поколінь. Від­повідно, залишається зробити непопулярний крок до встановлення більшої вікової межі для користування державними коштами на ме­дичне обслуговування та пенсійне забезпечення у ФРН.