Державно-правові концепції фашизму і націонал-соціалізму

Фашизм (від італ. Ьзсізпіо — об'єднання, союз) — полі­тична течія антидемократичного, щовшістично-расистсь-кого спрямування, сформувався в Західній Європі в умо­вах політичної, економічної і соціальної криз після Першої світової війни, а також протистояння провідних державно-правових ідеологій ліберального демократизму, консерва­тизму, комунізму, соціалізму і націоналізму.

Суспільна деморалізація та соціальні стреси, викликані війною, стійкі традиції німецького націоналізму, загостре­ного поразкою у війні, а також відверте несприйняття пев­ними верствами населення республіканське»-демократично- І го устрою за Конституцією Німеччини 1919 р. і переоцінка можливостей централізованої влади як умови відродження сильної національної держави сприяли активному репро­дукуванню в суспільній свідомості ідей фашизму.

Еклектично зібравши в одну систему державно-правові ідеї, сповідувані різними верствами населення, ідеологи фа­шизму об'єднали «селян і великих землевласників, дрібних крамарів й крупних промисловців, конторських службовців

-390-

й тред-юніоністів...за допомогою одного політичного при­чому: обіцянкою всім усього...»¹.

Фашистам, зазначав один із засновників цієї ідеології Б. Муссоліні, стає мужності поквитатися з усіма традицій­ними політичними теоріями, вони — аристократи і демо­крати, революціонери і реакціонери, пролетарі й антипро-летарі, пацифісти й антипацифісти. Досить мати єдину иідправну точку — націю. Все інше — очевидне.

Перше політичне утворення цього спрямування (£азсі combbattimento -- союз борців, звідси й назва фашизму) з'явилось у березні 1919 р. в Італії, на базі якого 7 листопада 1921 р. Беніто Муссоліні (1883 — 1945) створив Національну фашистську партію.

Очоливши в 1922 р. уряд Італії, Б. Муссоліні запровадив у державі тоталітарний фашистський режим. Одночасно на початку 1919 р. фашистська партія виникла в Німеччині. В 1920 р. вона отримала назву націонал-соціалістичної ні­мецької робітничої партії, яку в 1921 р. очолив Адольф Гітлер {Адольф Шикльфубер, 1889 — 1945).

У 1933 р. він став рейхсканцлером, а через рік, об'єднавши цю посаду з посадою президента, запровадив у Німеччині фашистський режим з ознаками крайнього націоналізму і расизму.

Згодом такий режим був встановлений в Іспанії, а в роки Другої світової війни — в Румунії, Словаччині, Угорщині та Хорватії.

Ідеологами італійського фашизму були Джованні Джентіле (1875—1944), Альфредо Рокко (1875—1935), а та­кож Беніто Муссоліні.

Концепція фашизму викладена Д. Джентіле в ро­боті «Генеза та структура суспільства» та інших працях. Мислитель був симпатиком монархії, піддавав критиці парламентську форму правління, виправдовував насилля в діяльності держави, стверджував, що воно має революцій­ний, прогресивний характер.

За допомогою сили держава, побудована на засадах фа­шизму, ефективно здійснює суспільні реформи, змінює не­досконалий тип слабкої держави, стає сильною. Така держа­на стоїть над законом. За своїм змістом вона є національною,

Дж. Г. Себайн, Т. А. Торсон. Історія політичної думки. — К., 1997. — С. 769.

-391-

корпоративною державою, в ній поєднуються риси суто дер­жави та синдикатів. Вона підтримує релігію І сприяє розвит­ку самоврядування «правдивого виробника», формує згідно з принципами загальновизнаної ідеології фашизму цінніс-но-орієнтаційігу і правову системи, згідно з якими здійснює виховання своїх громадян.

Принципам індивідуалізму ліберальної держави Д. Джен-тіле протиставляв особливий тип колективізму, в межах якого людина може реалізовувати свободу. Важливе місце в суспільс­тві повинен посідати «авторитет», завданням якого є впорядку­вання свобод людей, індивідуальних і колективних інтересів.

Способом існування нації вважав фашизм Альфредо Рокко, який, обіймаючи свого часу посади голови парламен­ту та міністра юстиції Італії, а потім ректора Римського уні­верситету, доклав чимало зусиль як для розробки доктрини фашизму, так і для формування правової системи режиму.

У своїй промові «Історична генеза фашизму» він ствер­джував, що фашизм має глибокі історичні корені, його за­сади були закладені ще в часи Стародавнього Риму в формі державної ієрархії та дисципліни. Така форма організації суспільства є прогресивною і навпаки, індивідуалізм, який мав місце в деяких суспільсгвах, призвів до їх загибелі.

А. Рокко старанно доказував, що Італія є духовною на­ступницею Римської імперії, а демократія — це кульміна­ція занепаду і анархії, які почалися з падінням Риму¹.

Втілення в соціальну практику суспільного ідеалу фа­шизму А. Рокко розглядав як революцію, що здійснюється «згори», направлена на злам ліберально-демократичної де­ржавності, встановлення «прогресивного» авторитаризму, зміну менталітету і розуміння сутності держави в суспільній свідомості.

Ідеальна фашистська держава, в уяві цього мислителя, очолюється главою держави — представником династії з надзвичайно широкими повноваженнями, встановленими законами. Суспільство має будуватись на принципах кор­порації і синдикалізму.

У синдикати об'єднуються відповідно робітники, власни­ки, а корпорації є інтегративними державними інститута-

¹ аж. Г, Себайн, Т. Л. Торсоп. Історія політичної думки. — К., 1997. — С 783.

-392-

ми, які об'єднують зазначені синдикати у виробничі галузі: Індустріальну, аграрну тощо.

Завдяки цьому забезпечується єдність суспільства, до нього належать всі: кожен клас і кожен інтерес має працю­вати разом в інтересах нації.

Проблема організації соціальних груп (тобто синдикаліз­му), зазначав А. Рокко, пояснюючи принципи фашизму як націоналістичної форми соціалізму, — аж ніяк не була пов'язана з рухом, що мав би зруйнувати капіталістичну економіку, засновану на приватній організації виробництва, ламінивши її соціалістичною економікою, що базується на общинній організації виробництва.

Фашизм бачив необхідність ізолювання синдикального феномена від соціалізму, що ускладнював його всіма анти­національними, інтернаціональними, пацифістськими, гу­маністичними, бунтарськими ідеологіями своєї політичної доктрини, що не має нічого спільного з синдикальною ор­ганізацією. Фашизм, створюючи націонал-синдикалізм, на­дихався виключно патріотичним почуттям і національною солідарністю.

Концепція фашистської держави та політичної системи ідеологічно заангажованого суспільства викладена Б. Муссо-ліні в статті «Доктрина фашизму».

Основою націоналізму, писав він, є концепція держави, її характер, обов'язок. Фашизм розглядає державу як абсо­лют, у порівнянні з яким всі індивіди або групи є відносни­ми і повинні розглядатися тільки стосовно держави.

Фашистська держава є втіленою волею до влади і управ­ління. Всі інші державно-правові теорії — лібералізму, со­ціалізму, марксизму — є недосконалими.

У цьому плані, за твердженням Б. Муссоліні, фашизм є кченням, яке найкращим способом пристосоване репрезен­тувати інтереси, намагання і сподівання народу Італії, який довгий час принижувався і пригноблювався.

Антиіндивідуалістична фашистська концепція життя, писав він, підкреслює значення держави і сприймає індиві­дуальне настільки, наскільки його інтереси співпадають з Інтересами держави, яка уособлює совість і універсальну полю людини як історичної сутності. Фашизм протистоїть к/іасичному лібералізму, який заперечував державу задля Інтересів індивіда, він підкреслює права держави як вираз­ника дійсної сутності індивіда.

-393-

Свобода індивіда, на думку Б. Муссоліні, — це надума­на і нереальна категорія, видумана лібералізмом. Єдиною свободою, яка має цінність, є свобода Держави й індивіда в Державі. Фашистська концепція держави всеохоплююча. Поза державою не існує ні людських, ні духовних ціннос­тей. Фашизм є тоталітарним, а його держава е синтезом, об'єднані сям, яке вбирає всі цінності, — пояснює, розви­ває і надає наснаги всьому життю народу. Поза державою нема індивідів або груп (політичних партій, культурних об'єднань, економічних союзів, соціальних класів).

Держава, стверджував ідеолог італійських фашистів, ство­рює право на національну незалежність. Нація, виражена в державі, є живим, етичним буттям настільки, наскільки вона прогресивна. Таким чином, робить він висновок, держава — не тільки авторитет, який управляє і надає законну форму і духовну цінність індивідуальним волям, а також влада, за­вдяки якій до їх волі ставляться з повагою за кордоном.

Держава ототожнює себе з волею людини, розвиток якої не може бути зупинений ніякими перепонами і яка шляхом самоствердження демонструє свою власну безмежність.

У зазначеній статті Б. Муссоліні обґрунтовує тоталітар­ний аспект фашистської держави, зазначає, що фашизм є не тільки законодавцем і засновником інститутів, а водно­час вихователем і покровителем духовного життя. Об'єктом його впливу є не тільки форми життя, а також їх зміст — лю­дина, її характер і віра. Для досягнення цієї мети фашизм за­проваджує дисципліну і використовує авторитет, входячи в душу, здійснює беззаперечне владарювання. Тому він обрав своєю емблемою символ єдності, сили і справедливості. З таких само позицій керівник «£азсі Ііаііапа сі і сотЬаїїітепІо» обґрунтовує агресивну зовнішню політику, застосування сили щодо інших народів.

Війна, зазначав він у цьому плані, єдине, що піднімає на вищий щабель всю людську енергію і підкреслює шля­хетність людей, які мають мужність її зустріти. Дух антипа-цифізму вноситься фашизмом навіть в індивідуальне жит­тя, тому фашист розглядає життя як обов'язок, боротьбу і завоювання.

Досягнення обраного фашистами ідеалу, робив підсумок Б. Муссоліні, вимагає дисципліни, усвідомленого почут­тя обов'язку і готовності до пожертви. Цим він пояснював практику функціонування політичного режиму, необхід-

-394-

ність жорстоких засобів управління і примусу, які повинні застосовуватись до тих, «хто буде протистояти цьому спон­танному і неминучому руху Італії в XX ст. або зробить спро­бу йому чинити спротив нагадуванням зношеної ідеології XIX ст., ідеології, відкинутої всюди, де вистачило мудрості розпочати великий експеримент суспільної і політичної трансформації, оскільки ще ніколи не була такою гострою потреба нації у владі, в управлінні, в порядку»¹.

Детальне з'ясування генези та сутності державно-право­вих доктрин італійського фашизму і німецького націонал-соціалізму дає підстави стверджувати, що принципової різ­ниці між ними немає.

Крайній німецький націоналізм (шовінізм) пристосував до своїх цілей відомі широкому загалу соціалістичні гасла і фразеологію, щоб «нейтралізувати і стерилізувати полі­тичний вплив профспілок... Націонал-соціалізм якнай­краще відповідав інтересам дрібної буржуазії — крамарів і службовців, — яка найбільше потерпала від інфляції і де­пресії...» і жахалася перспектив, що їй пророкував марк­сизм. Водночас «... крупний промисловець і капіталіст міг сподіватися, що в новому поєднанні націоналізм візьме курс на розрив із соціалізмом»². Щоправда національні ідеї в Німеччині мали більш сгійкі традиції, ніж в Італії.

Окремі аспекти націоналізму мали місце у вченні Йогана Готліба Фіхте (1762—1814). У відомих «Промовах до німець­кої нації», в яких він «... абсолютизував свої патріотичні почуття любові до німецької нації, проголосив її месією і рятівником сучасної культури людства, віщував «розквіт ні­мецької ери в Історії».

«... Тільки первинний німець, зазначав він, а не закріпле­на в путах свавільних приписів людина, дійсно належить до І Іароду і має право покладатися на нього і тільки він здатний на справжню й розважену любов до своєї нації». Не дивля­чись на всі негаразди, що спіткали німців, «... завдяки волі нони залишились німцями, завдяки їй змогли далі само-

Муссолини Б. Доктрина фашизма // Хрестоматия по теории государс-

тва й права, политологии, истории политических й правових учений /

Сост. Р. Т. Мухаев. - М., 2000. - С. 674.

аж. Г. Себаип, Т. Л. Торсом. Історія політичної думки. — К., 1997. —

С.772.

Основи політичної науки: Курс лекцій за ред. Б. Кухти. — А., 1997. —

С. 217.

-395-

стійно, своїм розумом, за своїми споконвічними звичаями залагоджувати свої справи і так само завдяки їй — досяг­ти поступу в світі та передати ту самостійність у спадщину нащадкам... справжній німець хоче жити лише на те, щоб бути й лишитися німцем та щоб виховати німцями своїх на­щадків»¹.

За твердженням Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770 — 1831), носієм державної ідеї в Європі були лише німці. Обожнюючи державу, він проповідував ідею, що її громадяни повинні виконувати перш за все її волю, нести загальнодержавні інтереси, а війни, що веде держава — на­правлені на оздоровлення нації.

Водночас у Німеччині почали з'являтись праці, змістом яких був відвертий націоналізм; що пропагував ідею пан­германізму, об'єднання всіх етнічних німців із займани­ми ними територіями в одну державу. Зокрема, в роботі Ернста Арндта (1769 — 1860) «Німеччина і Європа» викла­далась ідея створення такої держави в межах від Рейну до Балтики.

Теоретичним підґрунтям німецького націонал-соціаліз­му було вчення Освальда Шпенглера (1880—1936), викла­дене в роботі «Прусацтво і соціалізм». За його тверджен­ням, національний дух німців і соціалізм — одне й те саме. Особливістю пруського соціалізму є реалізація принципу чиновництва, згідно з яким кожен член народної спільно­ти набуває статусу чиновника і знаходиться на державній службі.

Управління суспільними сферами здійснюється владни­ми органами за умови жорсткої дисципліни, чіткої ієрархії і субординації.

Поміж всіх соціальних верств суспільства лише аристо­кратія і селянство зберігають здорову волю до влади, є рушійними силами історії, вони повинні підкорити робіт­ничий клас і позбавити його можливості об'єднуватися в профспілки.

Владна ієрархія повинна заступити політичні партії та демократичні інститути, які є наслідком негативного пере­родження суспільства.

Йоган Г. ФІхте. Що таке народ у вищому розумінні цього слова і що таке любов до батьківщини // Націоналізм. Антологія // Угторяд. О. Проценко, В. Лісовий. - К„ 2000. - С. 46-54.

-396-

Основою господарювання е приватна власність, але від­носини виробництва і розподілу повністю регулюються дер­жавою. Англійська модель суспільного устрою, в якій ринок керує державою. О, Шпенглер засуджує.

Історія людської цивілізації, за його вченням, — це літо­пис боротьби Європейської та азійської культур, протисто­яння «білої» та «кольорової» рас. У таких умовах призван­ням Німеччини є захист європейської культури від азійської та утворення на чолі з нею континентальної імперії.

Визнання етнічного аспекту вирішальним чинником сус­пільного прогресу у поєднанні з ідеєю зверхності німець­кої нації поміж іншими націями і народами пропагував представник соціального дарвінізму Хьюстон С. Чемберлен (1855—1927). Він переносив біологічні закони боротьби за іс­нування безпосередньо на відносини між націями, народа­ми і державами і пропагував ідеї про природну нерівність рас, їх поділ на «повноцінні» і «неповноцінні».

«Війна всіх з усіма» в суспільстві сприяє виживанню кра­щих і сильніших, біологічно повноцінних індивідів, які утво­рюють провідні верстви суспільства.

Так само боротьба «благородних» рас із «неповноцінни­ми» е, за твердженням X. С. Чемберлена, позитивним яви­щем.

У концентрованому вигляді державно-правова доктри­на німецького фашизму була викладена в роботі Адольфа Гітлера «Моя боротьба», а також у програмі Націонал-со-ціалістичної німецької робітничої партії.

У зазначеній роботі падіння другого німецького рейху пояснювалось неспроможністю оцінити важливість раси. В ній стверджувалось, що соціальний прогрес — це боротьба іа виживання, в процесі якої перемагає сильніший, а слаб­кий — гине.

Ця боротьба починається всередині раси, результатом її с формування еліти. Ще одним проявом такої боротьби є боротьба між расами і культурами. Всі раси у цьому вчен­ні поділяються на культуротворчу (арійську); культуронос-ні, які сприймають і адаптують цю культуру; третьою расою є культуроруйнівна — це євреї. Арійська раса потребує пос-тійної праці і обслуговування з боку інших рас («допоміж­них»).

Суспільний ідеал націонал-соціалізму був прониза­ний антисемітизмом, який використовувався для того, щоб

-397-

«...об'єднати різні ненависті, страхи, образи й класові про­тиріччя у страх перед єдиним реальним ворогом». Страх перед комунізмом перетворився на ефах перед єврейсь­ким марксизмом; обурення проти підприємців стало не­навистю до єврейського капіталізму; національна небезпе­ка — єврейською змовою на світове панування; економічна небезпека — ненавистю до єврейського контрою над круп­ним капіталом. Те, що всі ці безпідставні твердження про єврейське панування були перебільшеними, не мало жод­ного значення»¹.

Провідним аспектом націонал-соціалістичної держав­но-правової доктрини була теорія життєвого простору, яка обґрунтовувала плани розширення німецької держави в Центральній та Східній Європі.

Головною помилкою другого рейху, зазначав А. Гітлер у роботі «Моя боротьба», була орієнтація на розвиток про­мисловості і торгівлю, замість вирішення питання про роз­ширення території, не враховувалось, що німці природжені вожді і правителі, а держави - це організми, стосунки між якими визначаються природним добором. Та держава, що не реалізує своє право на розширення, — є загниваючою, слабкою.

Ніякі міжнародні договори і право не можуть стрима­ти сили народу і природний процес розширення держави. Інтегративним чинником суспільства і виразником його ін­тересів, за доктриною націонал-соціалізму, є тоталітарна політична влада, яка здійснює управління і контроль за всі­ма суспільними сферами.

Очолює владну вертикаль фюрер, який персоніфікує волю народу і є виразником духу народу. Влада його є над-законною, джерелом права є сам фюрер, лише він наділе­ний правом визначати, що є правовим і що — неправовим.

Складовими політичної системи суспільства розгляда­лися лише націонал-соціалістична німецька робітнича пар­тія, держава в особі її апарату, а також народ — німці, які об'єднані в непартійні та недержавні структури. Причому партія визнавалась провідним елементом політичної систе­ми, оскільки об'єднувала найкращих представників нації —

Дж. Г. Ссбішп, Т. Л. Торсом. Історія політичної думки, С. 798.

-398-

, керівників держави та її установ. Вона визнавалась носієм німецької державності і такою, що нерозривно зв'язана з державою, а керівництво партії — з урядом.

Партійне-державна влада, відповідно до ідеалу націонал-соціалізму, формувалась за принципом: рішення — зверху вниз; відповідальність — знизу вверх.

У «матеріальній правовій державі», що створювалась на­цистами, відсутні «ілюзорна демократія», індивідуалізм та інші недоліки «лінивої держави». Вона формується на ра­совій основі, структурована за суспільними верствами, які працюють задля задоволення інтересів усієї нації.

Такий правовий стан, як громадянство в державі, відсут­ній, всі німці є підданими і мають виконувати свій обов'язок служіння державі.

Державно-правова доктрина німецького фашизму і со­ціал-демократії відкидала «нормативну юриспруденцію», «суб'єктивне право», «правоздатність» та інші^ правові кате­горії ціннісно-правової системи цивілізації. Йшлося лише про обов'язки підданих, а не їх права.

Правоутворюючим чинником, вихідними аспектами права визнавалась раса, національний дух. Стверджувалось, що право обумовлено расою, є її продуктом, за своєю суттю воно є те, що арійці визначають як «право». Носіями права можуть бути лише суб'єкти, які належать до цієї раси, на­родної спільності. Злочином вважалось діяння, яке караєть­ся згідно зі здоровим глуздом народу.

Date: 2015-09-22; view: 582; Нарушение авторских прав