Державно-правові теорії соціологічного і позитивістського спрямування

На зламі XIX—XX ст. у країнах Західної Європи стався пе­рехід соціології від натуралізму та біологізму до психологіз­му, відбулося становлення психології як науки. Деякі вчені робили спроби віднайти сутність права в почуттях, інстинк-тах, емоціях, які, на думку психологів, є первинними щодо розуму і панують над ними.

Право почали розглядати як похідне від психіки, таке, що міститься в характері людини, в його переживаннях. З подібних ідей виникала психологічна теорія права, найви-датнішими представниками якої були французький соціо-лог і криміналіст Габріель Тард (1843—1904) та викладач

Петербурзького, а потім Варшавського університетів Лев

Йосипович Петражицький (1867—1931).

Г. Тард психологізував суспільні відносини, основними соціальними процесами вважав конфлікти, пристосування й наслідування, за допомогою якого Індивід засвоює норми й правила поведінки.

Аналізуючи елементи психіки людини, такі як воля, сві-домість, відчуття та емоції, Петражицький вважав, що ос-таннІ є основою поведінки людини. Найбільш важливими є стичні емоціі людини, що виникають внаслідок уявлень про якісь вчинки. Власне, вони є внутрішніми імперативами, за-перечують егоїстичні зазіхання і сприяють формуванню по-чуття обов'язку.

-387-

Разом з етичними існують і правові емоції, які сприяю переходові уявлень з емоціональної сфери у вольову, фо муванню вимогливості до себе та інших, керують поведін­кою людей, що виконують певні обов'язки.

Уважаючи джерелом права переживання та емоції лю­дини, прибічники цієї теорії обстоювали ідею про вічність права, незалежність його від політики, економіки й держа­ви. Психологічна теорія розглядала право в кількох аспек­тах: як право офіційне, таке, що застосовується державною владою; як неофіційне — право соціальних спільностей та прошарків суспільства. Крім того, вирізняли позитивне право, себто те, що матеріалізоване в кодексах, законах та ін­ших нормативних актах, а також інтуїтивне право, що скла­далось у психіці індивіда.

Завдяки такому підходові робився висновок, що існує стільки систем, скільки індивідуальних правосвідомостей. Причому перше місце посідає інтуїтивне право, оскільки воно відображає інтереси особи і йому мають відповідати офіційне й позитивне право. Щоб така відповідність мала місце в практичному житті, пропонувалося розробити особ­ливу юридичну науку — політику права, яка вдосконалюва­ла б психіку людини.

Пізніше соціологічна концепція права набула поширен­ня у США та базується на ідеях гарвардської школи права і права «реалістів».

Засновник згаданої школи Роско Паунд (1870 — 1964) і його послідовники розглядали право в його безпосередньо­му зв'язку і взаємодії з суспільством, спираючись на досяг­нення історії, етики, а надто соціології. Право оголошується ними головним інструментом соціального компромісу, ме­тою якого е забезпечення загальної солідарності.

Не погоджуючись з ідеями класичного юридичного по­зитивізму, що розглядав право як систему абстрактних норм, Р. Паунд вирізнив у понятті права три аспекти: пра­во як правопорядок, що утворюється з допомогою застосу­вання сили політичне організованої спільності; право як су­купність юридичних приписів у політичне організованій спільності; право як судовий та адміністративний процес, судочинство.

Розмірковуючи над цими поняттями, представники гар­вардської школи перевагу віддають першому з них, розумію­чи під правом здебільшого правопорядок.

-388-

На відміну від гарвардської школи, Карл Ллевеллін (1893—1962), Джером Френк (1889- 1957) та їхні послідов­ники — «реалісти» не визнавали норм поведінки, вираже­них у законах і прецедентах. Вони ототожнювали право з судочинством, практикою адміністративного апарату, де, за їх ученням, формується «реальне» право. Тому норма-тивність права вони оголошували міфом, що заважає при­стосовувати право до потреб життя. Загальні положення, приписи не можуть бути застосованими в конкретних ви­падках, навпаки — «реальне» право випливає з конкретної

справи, ситуації-

Водночас рішення щодо неї не може бути нормою і за-стосовуватись у ситуаціях, що повторюються; суд, розгля­даючи конкретну нову справу, щоразу створює право, не зобов'язуючи себе попередніми рішеннями або законом, оскільки кожна конкретна ситуація індивідуальна.

Юридичний позитивізм у XX ст. поширювався в країнах Західної Європи у вигляді нормативізму, представником якого був австрійський юрист Ганс Кельзен (1881 — 1973), за-сновник «чистої» теорії права (за назвою його основної пра­ці «Чиста теорія права»).

Як і його попередники, Г. Кельзен зазначав, що сама пос-тановка проблеми сутності права є «метафізичним» питан­ням; розглядаючи його, наука втрачає свою об'єктивність, викривлює справжнє відображення правової дійсності. Якщо наука, провадив він далі, ставить перед собою мету з'ясувати сутність права, то вона зазвичай переходить у пло-щину суб'єктивізму, займає ту чи ту ідеологічну позицію і з цієї позиції трактує право і визначає його соціальну роль. Право, за вченням мислителя, повинно бути деідеологізо-ваним, надкласовим. Тільки в цьому випадку воно стане

об'єктивним регулятором суспільних відносин і відповіда-тиме своєму призначенню.

У площині класичного позитивізму Г. Кельзен розглядав право без взаємозв'язку з іншими суспільними явищами. Право, за його вченням, слід розглядати тільки у прямому розумінні цього слова, як самостійну систему. Звідси він ро-бив висновки, що завданням юриспруденції є дослідження нормативного порядку людських відносин.

Головним джерелом єдності й системності норм права є

основна норма, що продукується людською свідомістю і є трансцендентально-логічною категорією пізнання. Завдяки

-389-

основній нормі, а не якимсь зовнішнім силам чи інститу­там, таким як Бог чи держава, будується вся система права, у якій одні правові норми випливають з інших. Зокрема, з основної норми випливає конституція, з якої, своєю чергою, випливають закони та інші нормативні акти. На останній сходинці системи права знаходяться індивідуальні норми, створювані судовими та управлінськими органами відповід­но до правових ситуацій, що виникають. Схвалюючи при­нцип судового прецеденту, Г. Кельзен зазначав, що завдяки цьому право перебуває в постійному розвитку та стає до- І сконалішим, індивідуалізованим.

Із цих же позицій підходив Г. Кельзен до будови теорії держави, яку він розглядав як урегульовану, упорядковану нормативну систему примусу, систему відносин, де воля од­них є мотивом поведінки для інших. Держава в його уявлен­ні — це уособлення правопорядку, нормативний примусо­вий порядок людських відносин панування й підкорення.

Date: 2015-09-22; view: 555; Нарушение авторских прав