Державно-правові теорії елітаризму і технократії

Стрімка індустріалізація та об'єктивні зміни, що мали місце в західних суспільствах, сприяли подальшій їх стра-тифікація, появі нових соціальних верств, які від кінця XIX — початку XX ст. почали дедалі активніше впливати на транс­формаційні процеси, формуючи відповідно свої системи поглядів щодо держави, її інститутів та права.

Державно-правові концепції аристократизму і, зокрема, Ідеї Ф. Ніцше, сприяли формуванню політико-правового вчення елітаризму (від франц. еШе — краще, добірне).

Засновником теорії еліт був італійський політичний діяч І мислитель Гаетано Моска (1858—1941), він виклав ЇЇ у своїх працях «Теорія урядів і парламентська система», «Основи політичної науки», «Історія політичних доктрин» тощо. Важливу роль у соціальному житті й державотворенні, на його думку, повинен зіграти новий «політичний клас», який кількісно менший поміж існуючих, але незважаючи на це

є найбільш впливовим.

До цього класу мислитель відносив службовців, зайня-тих у владних структурах і адміністративному, військовому, релігійному керівництві. Такий клас формується у всіх сус-

-403-

пільствах, які досягли відповідного рівня культурного роз­витку.

Оскільки «політичний клас» здійснює важливі соціаль­ні функції, він повинен формуватись відповідно до ділових і моральних вимог, що буде відрізняти його від інших класів і забезпечить ефективне керівництво всіма сферами суспіль­ного життя.

Більш конкретно державно-правове вчення елітаризму було викладене сучасником Г. Моска, італійським вченим Вільфредо Парето (1848—1923) в роботах «Перетворення де­мократії», «Трактат із загальної соціології» тощо. Він зазна­чав, що суспільством править пануюча меншість — еліта. У всякому суспільстві є вищий клас, той, що зайнятий в уп­равлінні, і нижчі — підвладні. Такий стан суспільства є при­родним, він визначається природною нерівністю людей.

Відмінність суспільств між собою залежить від якості їх еліт, обсягу влади, привілеїв, якими вони наділені, тощо.

У суспільстві весь час відбуваються зміни, обумов­лені зміною як в самих елітах, так і між ними в цілому. Процес таких змін відбувається постійно. Люди з ниж­чих еліт переходять до вищих і навпаки — відбувається зворотний рух.

Крім вертикальної зміни еліт має місце їх зміна по колу: еліти, що правлять силовими методами — «леви», засту­паються іншими — «лисицями», тими що здійснюють уп­равління методами переконання. Тобто система відносин владарювання в людській ісгорії є замкнутим циклом, що полягає в зміні пануючих еліт, які керуються в своїй діяль­ності зазначеними методами.

Нездатність еліти вирішувати проблеми соціуму приво­дить до суспільних негараздів і може бути підставою для со­ціальної революції, метою якої є зміна правлячої еліти по вертикалі.

Робота «До соціології партійності в сучасній демократії» німецького соціолога Роберта Міхельса (1876—1936), що з'явилась у 1911 р., була ще однією спробою обгрунтуван­ня державно-правового вчення еліт. Колишній соціал-демо­крат, а пізніше симпатик німецького фашизму Р. Міхельс стверджував, що демократія не має майбутнього. Найбільш вдалим, у порівнянні з іншими, є олігархічне правління (від гр. оІі^агсЬіа — режим, за якого політична влада належить вузькій групі осіб), обумовлене цивілізаційними проце-

-404-

сами, оскільки соціальне управління вимагає відповідних знань, професійних умінь і навичок. Це сприяє формуван­ню управлінської еліти, появі вождів, політичної олігархії і прискорює відмирання утопічної демократії.

Еліт у державі кілька, вони об'єднуються в єдину силу і протистоять масам. Проте така форма політичної влади вдовольняє людей, оскільки вона є породженням потреб психології мас і відповідає принципам будови і управління їх організацій.

Розвиток техніки і засобів комунікації індустріального суспільства минулого століття сприяв подальшому форму­ванню особливої суспільної верстви — управлінців виробни­чої сфери (менеджерів), яка почала виокремлюватись щодо інших і претендувала на безпосередню участь в управлінні суспільними справами, її вимоги щодо цього знайшли свій концентрований вираз у державно-правових концепціях технократії. Вважається, що засновником цієї течії держав­но-правової думки був американський економіст і соціолог Горстейн Веблен (1857-1929)¹.

Головною метою індустріального суспільства, за теорією Г. Веблена, є нагромадження багатства, на відміну від мети підприємців — отримання прибутку понад усе, що спри­чинює протистояння інтересів виробництва і власників, ма­теріального виробництва як такого і системи виробництва з метою прибутку.

Ним пропонувались суспільні реформи, які б забезпе­чили формування нової індустріальної системи, основою якої є «машинний процес», а також створення умов для ін-вестицій.

Аналізуючи процес відділення власності від управління і керівництва промисловим виробництвом, Т. Веблен од­ним з перших звернув увагу на особливості економічних відносин і механізм збагачення власників, які не управля­ють виробництвом, а здійснюють операції з фінансовими коштами.

Таке виробництво не товарів, а грошей сприяло зрощу-ванню капіталу з державою, і як наслідок — виникненню со-ціального напруження і ознак кризових явищ.

Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред. Б. Кухти. — Л., 1997. — С.200.

-405-

Умовою попередження і усунення негативних суспіль­них процесів мислитель вважав передачу політичної влади в руки технічної інтелігенції, що здійснює управління вироб­ництвом і набула спеціальних знань, які відсутні у власників.

До того ж, інтереси інженерів-управлінців і власників суттєво відрізняються. У той час як власники дбають дише про прибуток за всяку ціну, метою інженерів є розвиток тех­нологій, поліпшення праці й у цілому прогрес суспільства.

Технократичні державно-правові ідеї пропагував також американський філософ і соціолог Джеймс Бернхем (1905 — 1988). Його технократична концепція викладена в роботах «Революція менеджерів» та «Макіавеллісти», що вийшли друком на початку сорокових років минулого століття. Ідеї Т. Веблена про зрошення олігархічних фінансових груп і де­ржави підтримувались і репродукувались Дж. Бернхемом. Сучасну йому правлячу еліту мислитель вважав нездатною в нових умовах здійснювати керівництво суспільними спра­вами у зв'язку з відсутністю спеціальних знань у галузі уп­равління і технологій.

Він також повністю поділяв погляди свого попередни­ка про те, що політичні інститути монополістичного капі­талізму повинні заступити нові, сформовані в результаті капіталістичної революції, яку можуть здійснити менедже­ри. Вони стали соціальною силою і політичною реальністю,, здатною прискорити трансформаційні процеси в напря­мі формування «суспільства управлінців», в якому держав­ні функції будуть передані новому політичному механізму, створеному менеджерами. В нових умовах держава повинна бути наділена широкими повноваженнями щодо регулю­вання всіх сфер суспільного життя, за допомогою права об­межувати індивідуальні свободи своїх громадян з метою ре­алізації загального інтересу, одночасно забезпечуючи деякі соціальні блага.

Значний внесок у розвиток державно-правової теорії тех­нократії зробив політичний діяч, економіст і юрист, член ко­манди 32-го Президента США Франкліна Делано Рузвельта -Адольф Огастес Берлі (1895-1971).

У роботі «Сучасна корпорація і приватна власність», яку він написав у співавторстві з Гардинером Мінсом (1896 р. н.), а також у роботі «Влада» стверджувалося, що капіталістич­на революція, про яку йшлось у Дж. Бернхема, вже відбу­вається. В результаті цього політична влада перейшла від

-406-

власників до менеджерів, а в суспільстві запроваджена сис­тема соціального контролю над економікою.

Проблему участі еліти інженерів-управлінців у політич­ній системі суспільства та владних інстанціях досліджував французький вчений Моріс Дюверже (1917 р. н.). Свої дер­жавно-правові погляди він виклав у роботах «Демократія без народу», «Соціологія політики» тощо. Він пропагував ідею, що технократії в чистому вигляді не існує. Складовими політичної управляючої структури суспільства і держави є технократичні, олігархічні, ліберальне-демократичні еле­менти, капіталісти-власники та керівники корпорацій.

Провідна роль у цій структурі належить вищому про­шарку державних управлінців — керівникам міністерств та іншим чиновникам відповідного рангу.

У процесі політичної діяльності члени зазначених угру­повань тісно співпрацюють з лідерами політичних рухів і партій, профспілок, «груп тиску» результатом чого є ви­сокий рівень соціальної мобільності, перехід представників одних груп в інші.

Такі процеси сприяли формуванню особливого типу дер­жавного управління, який з урахуванням його двоєдушності мислитель називав «технодемократією».