У протиріччя

Водночас Ф. В. Тарановський з'ясував причину, чому про­тягом XVII—XIX ст. прибічники природно-правової теорії не змогли розробити єдину систему природного права, а кожен з них будував свою систему. Причина цього, на його думку, полягала в непридатності дедуктивне-демонстрацій­ного методу до вивчення складних суспільних явищ, а також у тому, що в науці права не було загальноприйнятої аксіоми щодо моральної природи людини.

Для вивчення суспільних явищ, стверджував учений, не можуть механічно переноситись методи, що застосову­ються в фізиці чи геометрії, які отримали свій бурхливий розвиток в епоху раціоналізму. Індивід не є найпростішим елементом суспільного життя подібно до прямої лінії в гео­метрії.

Моральна природа індивіда не є даною самою по собі, незмінною, і такою, що раз і назавжди визначає закономір­ний уклад життя. Вона сама є продуктом суспільного про­цесу, не менш ніж джерелом. Ф. В. Тарановський робить висновок про неможливість аксіоматичного визначення моральної природи індивіда, наявні й неминучі протиріччя

]

-381-

представників школи природного права з цього основного питання.

Оскільки в дійсності не було вихідної аксіоми, то прибіч­ники природно-правової доктрини уважали за аксіоматичні визначення моральної природи людини, взяті не з абстракт­ного змісту теоретичного розуму, а з конкретного змісту сус­пільної ідеології, що формувалась під впливом відповідного часу, умов, місця і соціального середовища.

Аналізуючи сутність природно-правових концепцій Нового часу Ф. В. Тарановський поділяв усі природно-пра­вові школи на три групи. До першої відносив ті, що спові­дували ідеологію державного абсолютизму. В основу мір­кувань про сутність природного права вони покладали егоїстичнісгь і взаємну ворожнечу людей, їх нездатнісгь до співжиття без твердої влади. Прибічники цього напря­му захищали існуючий правовий порядок, за допомогою дедуктивно-демонстраційного методу раціоналізували нор­ми позитивного права, підносячи їх до рівня природних за­конів. До другої групи учений відносив прибічників новітніх поглядів про всестороннє звільнення людини від надмірної опіки держави і влади. Квінтесенцією природно-правової теорії цієї школи було вихідне положення про те, що лю­дина народжена для життя у спільності з собі подібними і схильна до впорядкованої свободи.

Представники цієї школи прагнули до радикаль­ної політичної і суспільної реформи задля свободи осо­би і розвивали прогресивні, ліберального спрямування системи природного права, перетворюючи в природно-правові норми побажання і вимоги суспільних верств, від яких вони виступали.

До третьої групи учений відносив тих мислителів, що визнавали безсилість людського розуму в справі визначен­ня вихідної аксіоми і знаходили для себе вихід у припи­сах Божого одкровення, запозичували первісний закон з Священного Писання, чим відновлювали середньовічну тра­дицію природних вчень.

Виходячи з цього, Ф. В. Тарановський зазначав, що су­перечки, які мали місце між зазначеними школами при­родного права, суттєво впливали на розуміння сутності і змісту державного права, в галузі якого панувала різність інтересів і загострене їх сп і вставлення. Щодо цивільного права, то необхідність його реформування на засадах сво-

-382-

боди особистості під тиском економічного розвитку усві-домлювалась майже всіма суспільними угрупованнями і класами. Внаслідок цього приведення цивільного права до природного порядку практично не викликало принципо-вих розбіжностей і сформувалось майже в єдину теоретич­ну систему.

Такий самий процес мав місце, на думку Ф. В. Тарановського, і вгалузі міжнародного права, де природні закони знаходили з боку теоретиків одноманітне за змістом визначення. Хоча кон-І [опція природного права непослідовно відображала свої теоре-тичні пізнавальні і методологічні принципи, але на переконан­ня ученого вона створила наукоподібну форму для висвітлення різнобічних течій суспільної ідеології з превалюванням лібе­ральних тенденцій, які відповідали індивідуалісгичній концеп­ції суспільства.

У такому вигляді природно-правова ідеологія мала важ­ливе значення як фактор культурного розвитку західних сус­пільств і державності.

Піддаючи аналізу подальший розвиток природно-пра-вової ідеології в країнах Заходу Ф. В. Тарановський зазна­чав, що, не дивлячись на визнання природного права в часи Великої Французької революції, вона зазнала занепаду. Це стало результатом невдалих спроб упровадження в життя проголошених природно-правових принципів, які не ство­рили механізмів реального забезпечення особистої свободи людини і призвели до неусталеності і навіть безправ'я сус­пільних форм.

Реакціонери, скориставшись цим, відкинули ідеї раціо­налізму, що були в основі природно-правових теорій, про-голосили повне безсилля теоретичного розуму як розуму суб'єктивного і, керуючись своїми прагненнями зберегти старий правопорядок, визнали Історію єдино можливим і вірним шляхом пізнання сутності й об'єктивної закономір­ності суспільного життя.

Зневірені ліберали і прогресисти невдачу запроваджен­ня природно-правових принципів убачали в пануванні ста­рих суспільних форм і свідомості і з часом змінили свої ра­ціоналістично-революційні погляди на користь історичної

еволюції.

Історизм, таким чином, був проголошений основним тео­ретичним принципом суспільної думки. З цього часу, ствер­джував Ф. В. Тарановський, побудова системи природного

-383-

права перестала уважатись теоретичним завданням право­знавства, а наука права повністю зосередилась на позитив­ному праві і поставила собі за мету встановлення не раціо­нальних, а історичних законів суспільного життя.

Проте з часом від науки позитивного права відокремив­ся напрям політики права, головною метою якої було дослі­дження юридичних відносин з точки зору не діючих, а та­ких, що треба запровадити (майбутніх), правових норм.

Політика права, виходячи з емпірики позитивного пра­ва і визначаючи перспективи його розвитку, не змогла за­довольнитись тільки знанням тенденцій історичного роз­витку права і в пошуках критерія оцінки юридичних норм, що пропонувались, звернулась до ідеї справедливості, тобто ідеї природного права.

У кінці століття, зазначав учений, багато дослідників-правників у пошуках шляхів удосконалення позитивного права звернулись до ідеї природного права.

Саме ідея природного права як ідея природної справед­ливості, на відміну від права природного, яке у різних шкіл мало свій зміст, залишилася незмінною.

Значне місце з'ясуванню сутності права приділяв у своїй науковій творчості фахівець у галузі держави і права та державного права, академік Всеукраїнської Академії наук Микола Іванович Палієнко (1869—1937).

Зазначена проблема, а також питання правосвідомості, розвитку і демократизації державності розглядались вче­ним у його наукових працях «Нова психологічна теорія права і поняття права», «Нормативний характер права і його відмінні ознаки. До питання про позитивізм у праві», «Історичний розвиток ідеї суверенітету і ЇЇ правове значен­ня» тощо.

Право М. І. Палієнко розглядав як суспільне явище, в ос­нові якого ідея справедливості, критерій оцінки чого-не­будь, принцип належного. Таким належним, на його дум­ку, в житті кожної людської спільноти е правові і моральні засади.

Ставлення людей до всього, що їх оточує, визначається їх особистими інтересами, основою яких є потреби фізич­ної й духовної природи. Оскільки умови життя людей сут­тєво відрізняються, то також різними є й інтереси і засоби їх задоволення. Протилежність інтересів, з одного боку, за­грожує суспільству, з іншого — примушує людей, інтереси

-384-

співпадають, об'єднувати свої сили, утворювати сою-ми для спільної охорони цих інтересів і досягнення загаль­ної мети.

Прагнення людей до нормального життя сприяє усві­домленню ними необхідності припинити боротьбу в сою-зах задля задоволення індивідуальних інтересів і створення загальних для всіх правил, норм поведінки.

Перша група таких правил дається релігією, сукупністю норм, які визначають ставлення людей до Божества і створе­ного ним Всесвіту.

Друга група норм, що регулюють відносини між людь­ми, — це мораль, моральнісгь. Вони утворюються в свідо­мості людей як ідеал добра, духовної досконалості. Якщо НІ правила однакові в цілої маси членів суспільного союзу, нони утворюють суспільну мораль.

Основою релігійних норм, зазначав учений, є божествен­ний авторитет, віра у величність І святість Божесгва, волю якого вони виражають; основою моральних — внутрішній авторитет людської совісті, глибоке переконання в 'їх доско-налості.

Зміст релігійних і моральних норм змінюється залеж­но від характеру релігійних і моральних систем і поглядів. Багато приписів цих норм співпадає з приписами права, проте 'їх відмінність від останніх полягає не в змісті, а в ха­рактері і формальному джерелі.

Релігійні і моральні норми не є імперативними, їх вико­нання залежить від доброї волі людини. Водночас релігійні та моральні норми не можуть ефективно впливати на всіх однаковою мірою у зв'язку з індивідуалізацією релігійних і моральних переконань, відмінних у різних людей і тому не можуть виконувати роль загальних правил для всіх лю­дей. Більше того, релігійні та моральні норми визначають найбільш загальні правила поведінки, залишаючи поза ува­гою відносини в політичній, економічній, екологічній та со­ціальних сферах, майнові відносини тощо.

Водночас саме ці суспільні відносини потребують загаль­них правил регулювання, оскільки в них гостро проявляють­ся інтереси індивідів, спільнот, груп і класів суспільства. Це вимагає встановлення одноманітного порядку регулюван­ня однорідних суспільних відносин. Тому людство виробляє такі загальні норми (право), які базуються на зовнішньому

- 25 —4-1115

-385-

авторитеті суспільної влади і направлені на розподіл інтере­сів членів спільноти.

Правові норми є владними нормами, вони мають силу наказу, загальнообов'язковий характер і не залежать від волі окремих осіб.

Визначаючи функції соціальних норм, М. І. Палієнко поділяв погляди німецького мислителя І. Канта і зазначав, що сферою релігійних та моральних норм є внутрішній, ду­ховний світ людини, її думки і почуття, а норм права — зов­нішні відносини, акти і дії людей, форми, в яких ззовні здій­снюється процес людського існування.

Гарантією права є примус, за допомогою якого дося­гається його мета. Ідеалом права, його завданням є встанов­лення миру і порядку між людьми і сприяння їх благопо­луччю. В широкому розумінні право, підкреслював учений, це відображення людського життя в кожен момент його роз­витку, компроміс людських прагнень, інтересів ідеальних і матеріальних, егоїстичних і альтруїстичних. Досконалість права залежить від рівня культури і морального розвитку суспільства.

РОЗДІЛ XV

ОСНОВНІ НАПРЯМИ

ПОЛІТИКО-ПРАВОВОЇ ДУМКИ

XX СТОЛІТТЯ

Date: 2015-09-22; view: 357; Нарушение авторских прав