Теорії природного права

Від кінця XIX ст. набули подальшого розвитку теорії при­родного права, які ще з часів становлення буржуазної тео­рії права посіли провідну роль серед світових правових кон­цепцій.

Повернення до природно-правових теорій та їх подаль­ший розвиток в історії державно-правової думки на рубежі XIX—XX ст. об'єктивно пов'язується з дослідницькою діяль­ністю марбурзької школи і, зокрема, діяльністю німецького юриста Рудольфа Штаммлера (1856 — 1938).

Започатковуючи традиції неокантіанства Р. Штаммлер аналізував економічну і правову системи суспільства з точки зору особи, як найвищої соціальної цінності та її інтересів.

-399-

Протисгавляючи «причинність» і «царство свободної волі», мислитель відкидав марксистську ідею про причинну обу­мовленість явищ суспільного життя. Сутністю соціального буття людей є свободна воля і досягнення мети, яка ними обирається. Не може бути, стверджував він, іншої вищої за­кономірності соціального життя, ніж закономірність його кінцевої мети.

Виробничі та економічні відносини, писав Р. Штаммлер у роботі «Господарство і право з точки зору матеріалістично­го розуміння історії», завжди оформляються правом, тому носять вольовий характер. Оскільки діяльність людей, які наділені свободною волею, визначається не розвитком тех­ніки, а намаганням досягти обраної мети, то рушійну силу суспільного розвитку слід убачати в формуванні мети як суб'єктивно-ідеального образу бажаного і в праві, яке його виражає. Виходячи з цього, мислитель робив висновок, що суспільний прогрес здійснюється лише в галузі права, яке і постає визначальним фактором суспільного розвитку.

Право, за вченням Р. Штаммлера, це примусове регулю­вання суспільного життя людей, яке за своїм смислом таке, що не припускає порушення.

Природним правом мислитель вважав ідеї, які історично формувались, були аспектом суспільної свідомості, зміню­вались і вимагали зміни права з точки зору суспільного іде­алу («кінцевої мети»).

Отже, природне право мислитель розглядав у органіч­ному зв'язку з уявленнями про історичний процес, що ви­значається розвитком права, вважав його таким, зміст яко­го постійно змінюється. Кінцева мета суспільного розвитку, що визначається абстрактним правовим ідеалом, — таке соціальне суспільство, кожен член якого в своїх суспільних рішеннях і постулатах керувався б тільки об'єктивно пра­вомірними міркуваннями. Суспільство, в якому відсутнє од­вічне протистояння між волею і бажаннями, раціональним і чуттєвим, належним і сущим. Водночас мислитель застері­гав, що такий суспільний ідеал виконує роль регулятивної ідеї, орієнтиру, якого людство хоче досягнути, а в соціальній дійсності він не може бути реалізованим, оскільки це озна­чало б припинення прогресу, кінець історії.

Згодом при роди о-правові теорії сформувалися в чотири системи, або напрями: неотомізм, феноменологізм, екзис­тенціалізм, герменевтика.

-400-

Неотомізм уважається офіційною філософською докт­риною католицизму, що відроджує й модернізує вчення Ф. Аквінського, поєднуючи його з близькими за змістом фі­лософськими системами XIX—XX ст.

Найбільшого поширення неотомізм набув у Франції, Бельгії, Італії, ФРН, Іспанії, а також у США.

Його представники Ж. Дабен, В. Катрайн, Ж. Марітен та ін. стверджували, що першоджерелом усього буття, в тому числі держави й права, є Бог, а Всесвіт поєднує в собі два аспекти: духовний і похідний від нього — матеріаль­ний.

Як і їхній видатний попередник Фома Аквінський, вони вважали, що держава і право є результатом Божого втру­чання, первинності духовних засад.

Носієм природно-правового буття є природа людини. Правові настанови Бога віддзеркалюються в розумі людини і за допомогою незалежної волі втілюються в її діях задля досягнення обраної мети. Взагалі, абсолютні й вічні прин­ципи природного права, такі як свобода, справедливість, благо, солідарність є вічними принципами, що переходять до людини від Бога.

Тому позитивне право, що твориться державою й за­кріплюється в законах, має відповідати цим Божим прин­ципам, а якщо воно їм не відповідає, то не може називатися правом у буквальному розумінні цього слова.

Більшість ідей неотомізму про визначальну роль держа­ви у створенні умов для реалізації природних прав людини знайшли втілення в теорії «держави загального блага», ав­торами якої були Артур С. Пігу (1877—1989) та інші мисли­телі.

Держава повинна стати засобом реалізації загальнолюд­ських цінностей та справедливості, здійснювати політику соціальних послуг, що передбачає соціальне забезпечен-ня, соціальне страхування, допомогу у випадках безробіття, хвороби, охорону здоров'я, гарантувати права і свободи лю­дини і загальне благо.

Засновником феноменологічного напряму у філософії й теорії права був німецький мислитель Едмунд Гуссерль (1859-1938).

Предметом феноменології є опис актів свідомості в їхньо­му стосунку до об'єктів, а центральним поняттям — «інтен-ційність», тобто спрямованість свідомості на об'єкт. Але під

16 — 4-1115

-401-

свідомістю феноменологія розуміє «чисту», трансценден­тальну свідомість, абстраговану від людини і від суспільного середовища.

Представники цієї школи права (Г. Вельцель, А. Райнах та ін.) сутність права вбачали в «ейдосах» (від грец. екіоз — вигляд), «чистих сутностях», апріорних нормативних ідеях. Ці «ейдоси» існують самі по собі та мають значення лише в «інтенції», тобто в спрямованості на них свідомості.

«Ейдоси» розглядаються прибічниками цієї теорії як приписи, норми природного права, що існують до виник­нення позитивного права.

«Ейдоси», нормативні ідеї переходять у позитивне пра­во, втілюються в свідомість індивідів і визначають поведінку людей. Тобто позитивне право, яке діє в той чи інший час у державі, є втіленням, реалізацією в суспільстві «ейдосів», що випливають із «природи речей».

Третім напрямом природно-правової теорії права є ек­зистенціалізм, що його сповідували Е. Фехнер, В. Майгофер та ін.

Основною категорією екзистенціалізму є екзистенція (від лат. ехійіепйа — існування) — внутрішнє буття людини, те непізнаванне, ірраціональне в людському «я», внаслідок чого людина є конкретною неповторною особистістю.

Екзисгенція заперечує буття суспільства, виявляючи себе щодо нього як небуття, в якому на перший план виступає плинність, часовість, що надає екзистенції специфічного ха­рактеру буття, спрямованого в майбутнє.

Прибічники цієї філософії досліджували право, проти­ставляючи емпіричне буття та екзистенцію людини. Позитивне право як результат досвіду, буття є штучним явищем. Свою життєву силу воно отримує від екзистенції, в процесі життєдіяльності людини в різних «граничних си­туаціях».

Внаслідок цього позитивне право у своїй основі визна­чається екзистенцією людини, його незалежною волею і розглядається авторами цієї теорії як екзистенціальне при­родне право. Але природне право не має постійного зміс­ту, воно є безкінечним ланцюгом окремих індивідуальних правових ситуацій, що не можуть передбачатися та охоп­люватися сталою нормою. Норму права прибічники цієї те­орії називають штучним явищем, витвором свідомості, не­відповідним екзистенції.

-402-

А. Кауфман, В. Гассемер та інші автори герменевтич-ної (від грец. пегтепеигіїсе — мистецтво тлумачення) теорії природного права стверджували, що сутність права полягає v справедливості, яка передбачає формальну рівність лю­дей, обмеження свавілля, суспільну безпеку. Для досягнен­ня цього створюються позитивні правові норми відповідно до свого часу й місця.

Головним у герменевтичній теорії є розуміння права, що розглядається як процес, під час якою на основі «...живої іс-торичної мови відбувається становлення конкретного істо­ричного права». Поза процесом розуміння не може бути об'єктивної правильності права.

Конкретне історичне право, за цим ученням, є ланцюгом подій, актів поведінки і ситуацій, яким повинні відповідати абстрактні норми. Тобто, право не є приписами для вико-нання судовими та адмінісгративними органами; навпаки, своїм й діями вони створюють правові форми.

Date: 2015-09-22; view: 480; Нарушение авторских прав