Колегії в Україні

Після Берестейської унії 1596 р. Річ Посполита посилює вплив та утиски щодо української культури. Щоб покатоличити молодь на Правобережжі, Закарпатті та Буковині, відкриваються єзуїтські та уніатські колегії: спо-

чатку у Львові, Вінниці, Барі, Кам’янці-Подільському, а згодом і в усіх

великих містах.

На землях Лівобережної України середню освіту давали колегії в

Чернігові (заснована в 1700 р.), Харкові (1721), Переяславі (1738),

Луцьку, Вінниці, Кам’янці, Немирові та ін.

Навчальні програми колегій передбачали вивчення рідної та інозем-

них мов: французької, німецької, італійської. Обов’язковими були істо-

рія, географія, малювання.

Харківська колегія — центр освіти Слобожанщини. У 1765 р. тут

відкрилися додаткові класи, де викладали інженерну справу, артиле-

рійську справу, архітектуру, геодезію, географію.

Випускники колегій могли продовжувати навчання в Києво-Моги-

лянській академії, яка була першим вищим навчальним закладом у сло-

в’янському світі.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Перші книгодрукарі слов’ян. Яким був їх внесок у розвиток духовності народу?

2. Охарактеризуйте Києво-Могилянську академію, її роль і значення в культурному

розвитку України.

3. Який вплив на гуманістичний розвиток України мала Реформація?

4. Особливості культурно-мистецького процесу доби козаччини.

5. Якими були перші шкільні підручники?

Розділ ІV

Культура України

XVII­XVIII ст.

1648–1764 рр. — період гетьманської держави.

Її очолюють високоосвічені, європейського рівня полі-

тичні й громадські діячі: П. Сагайдачний, Б. Хмель-

ницький, І. Виговський, І. Мазепа. Вони докладають

великих зусиль і коштів з метою розбудови культури,

освіти, шкільництва.

Шкільна освіта охоплює всі верстви й соціальні гру-

пи населення, зокрема жінок. Засновуються школи при

Ніжинському, Лубенському, Чернігівському, Полтавсь-

кому, Переяславському, Прилуцькому і Миргородсько-

му полках. На 1099 поселень їх було 866, у новоство-

рених Чернігівському, Городненському та Сосницькому

повітах працювали 134 школи, тобто одна школа на

746 учнів. За активної “допомоги” Російської імперії

1875 р. їх залишилось 52, тобто одна школа на 6700 уч-

нів. Освічені люди були зайві в “українах” імперії.

Польський уряд ставився до українських шкіл не

краще, перевага надавалася католицьким навчальним

закладам.

Підготовка власних кадрів вищої ланки розпочи-

нається у Львові, а на початку ХVІІ ст. зосереджуєть-

ся в Києві, де особливої слави й популярності зажила

Києво-Могилянська академія.

Завдяки високому освітньому рівню суспільства в

Україні ХVІ — початку ХVІІ ст. формуються світо-

глядні засади, що базуються на філософських поглядах

Аристотеля. Вони були покладені в основу методики

викладання логіки, діалектики, фізики, метафізики та естетики. Цей

напрямок був поширений в усій Європі. Звичайним явищем вважалося

вивчення творів античних та середньовічних філософів.

Найяскравішими представниками цієї епохи були мислителі-філосо-

фи Ф. Прокопович та Г. Сковорода. Відходить від релігійних догматів

література; визвольна війна продиктувала свої теми — подвиги народу

та його героїв. Так, з релігійного до світського напрямку в літературі

приходять Д. Туптало, К. Зінов’єв, С. Яворський та ін. Г. Сковорода

робить спробу ввести в літературний обіг живу народну мову.

Наприкінці ХVІІ ст. набувають популярності драма, зокрема вели-

кодня, де біблійні теми поєднуються із сюжетами буденного життя, а

також історичні та моралістичні спектаклі. Перевага віддається вітчиз-

няній історичній тематиці. В антрактах розігруються комічно-побутові

та сатиричні інтермедії; мова їх максимально наближена до побутової,

народної. Не згасає інтерес і до вертепу.

Окрему групу становлять літературні твори, в яких висвітлюється

протест проти імперської політики Росії щодо України. Це, зокрема,

твори С. Дивовича “Разговор Великороссии с Малороссиею” (1762),

де йдеться про права українців на історичну суверенність та почуття

національної гідності, та В. Капніста “Ода на рабство” (1780), в якій

ідеться про становище України, що перебуває “під ігом тяжкія держави”.

Після злету в ХV–ХVІ ст. наступні ХVІІ–ХVIII ст. стали

періодом руїни не тільки державності, а й культури. І все ж, незва-

жаючи на тяжке становище, Україна намагається зберегти ідею неза-

лежності, прагнення до суверенітету. Вони не згасали протягом усьо-

го ХІХ ст.

ФЕОФАН ПРОКОПОВИЧ — ВИДАТНИЙ ДІЯЧ ПРОСВІТНИЦТВА І КУЛЬТУРИ

Феофан Прокопович народився в Києві 1677 р. Рано втратив рідних, жив під опікою дядька, професора і ректора Києво-Могилянської академії.

Дядько рано віддав хлопчика на навчання до Академії. Вчився він

залюбки, легко, але на останніх курсах його спіткало лихо — помер

дядько. Напевно, через матеріальні нестатки він залишив Академію

і вирушив у подорож по Європі, яку почав з Польщі, а закінчив у

Римі, де в колегії Святого Афанасія навчався три роки. За окремими

джерелами, після її закінчення був висвячений на кардинала, але в

1701 р. потайки залишив Рим і повернувся в Україну.

З 1705 р. Ф. Прокопович викладає в Києво-Могилянській академії,

де читає курси поетики, риторики, філософії, теології, робить спробу

трактувати їх з матеріалістичних позицій, виступає проти авторитариз-

му й догматики. Займається драматургією, пише сатиричні п’єси, в яких

висміює зажерливість, пияцтво, розбещеність, жадібність, невігластво.

У трагікомедії “Володимир” колеги легко впізнають себе в художніх

образах Жеривола, Курояда, Піара. Ставлення їх до молодого профе-

сора, м’яко кажучи, було не найкращим. Вони організовують дискусії,

щоб звинуватити Ф. Прокоповича в єресі. Та, на щастя, у нього на той

час уже був могутній покровитель — Петро І, який при близькому

знайомстві побачив, що їхні погляди на церкву збігаються, відповідають

духу реформ. Петро І забирає Ф. Прокоповича до Петербурга, де той

стає радником царя у справах освіти та надійним помічником у боротьбі

з боярською і церковною опозицією.

У Петербурзі Ф. Прокопович сходиться з Я. Брюсом, В. Татище-

вим, Я. Кантемиром та іншими прогресивними діячами російської на-

уки і культури, організовує літературно-філософський гурток — “уче-

ную дружину”, стає одним із засновників Всеросійської Академії наук.

Діставши блискучу європейську освіту, Ф. Прокопович приніс в

Україну найвищі досягнення наукової думки. Це насамперед ідеї Відрод-

ження, Реформації, які репрезентували тенденцію переходу від схола-

стики до матеріалістичних засад у філософії і просвітництві. Ці погляди

проходили червоною ниткою у філософських концепціях Ф. Прокопо-

вича. Його твори активно консолідували прогресивні сили, формували

загальну ідейну платформу. Він зробив спробу відділити філософію від

теології, щоправда, на рівні ідеалістичних систем, коли ідея Бога відок-

ремлюється від особистісної форми і переходить у філософський абсо-

лют. У коло його інтересів входили проблеми просвітницької абсолю-

тистської держави, що відображали інтереси буржуазії та дворянства.

Твори Ф. Прокоповича, В. Татищева, Я. Кантемира були тим грун-

том, на якому виросли Г. Сковорода, М. Ломоносов та інші просвітни-

ки ХVIII ст.

КОЗАЦЬКІ ЛІТОПИСИ

Історії Запорозької Січі присвячено численні розвідки — від суто популя-

ризаторських до капітальних праць. Різними дослідниками це явище

висвітлюється по-різному: і як цілісний процес, і як окремі його скла-

дові чи персоналії. Протягом останнього століття побачили світ грун-

товні праці Д. Яворницького, М. Андрусяка, В. Голобуцького, М. Гру-

шевського, І. Крип’якевича, О. Оглобліна, Н. Полонської-Василен-

ко, В. Антоновича та багатьох інших. Нині інтерес до козацької доби

істотно підвищився.

Першоджерела історії виникнення, становлення і розвитку Запоріж-

жя тривалий час були невідомі дослідникам. У ході роботи з періодич-

ними виданнями минулого століття склалося враження, що автори

відтворювали не справжню, а емпіричну історію. І лише у 1841–1845 рр.

А. Скальковський, який знайшов і оприлюднив архів Запорозької Січі,

увів в обіг оригінальні документи, частково їх опрацювавши, заклавши

підвалини наукового підходу до проблеми. Щоправда, він сам так і не

зміг повною мірою осягнути значущості цих матеріалів.

За активної участі О. Бодянського, вченого секретаря “Общества

истории и древностей Российских”, у 1846 р. побачив світ “Літопис

Самовидця про війни Богдана Хмельницького і про міжусіб’я, що були

в Малій Росії, і про його смерть”. Автор літопису був скромною люди-

ною, що було в традиціях літописців, тому ім’я його невідоме. Він, як

свідчить текст, був безпосереднім учасником війни Б. Хмельницького

і, напевно, дожив до кінця ХVІІ ст. Одразу ж після виходу праці роз-

горілася дискусія про особу Самовидця — хто він, козак чи особа свя-

щенного сану. Ми більшою мірою схильні до версії, що це був козак.

Адже козаки були освіченими людьми. Лексичний аналіз також дає

підставу для такого твердження.

Самовидець розповідає про події, які відбувалися в Україні, і пов’я-

зує їх із процесами в сусідніх державах — Росії, Польщі, Молдавії.

Висвітлюється діяльність сподвижників Б. Хмельницького, не залиша-

ються поза увагою історичні діячі сусідів — російського царя Олексія

Михайловича, Степана Разіна та ін. Він, напевно, користувався архі-

вом Коша Запорозького, оскільки в літописі наводиться низка доку-

ментів про дипломатичні місії запорожців, точні цифри чисельності реє-

стрового козацтва тощо.

Існує версія, що Самовидцем міг бути Роман Ракушка-Романовсь-

кий — громадський діяч часів Руїни.

“Літопис Самовидця” має непересічну цінність для науковців. Він дає

змогу грунтовніше вивчити добу козаччини та особистостей, які її тво-

рили.

Перший козацький літопис анонімний, а наступні — авторські.

Григорій Граб’янка і Самійло Величко уклали зводи, де розповіли про

козацтво з тією повнотою висвітлення матеріалу, яка була їм доступна.

Безперечно, обидва автори знали “Літопис Самовидця”, але кожен

тлумачив події по-своєму.

Незважаючи на те, що основна тема твору Г. Граб’янки — події виз-

вольної війни 1648–1654 рр., він чільне місце відводить питанню поход-

ження козацтва, полемізує з польськими письменниками Коховським,

Стриковським та Гвагніним, заперечуючи їм у тому, що слово “козак”

походить від слова “коза”, і робить спробу вивести походження січовиків

від скіфів. Аргументація досить наївна, але заслуговує на увагу.

Він яскраво описує побут і життя козаків, їх моральні засади, ствер-

джує, що за брехню, блуд і безчестя винний міг бути покараний на

смерть.

Г. Граб’янка щиро вболіває за долю України, особливо після Люб-

лінської унії 1569 р. Його обурюють утиски козаків та людності, які

стали майже безправні й віддані на відкуп панам та орендарям, народ

був приречений на вимирання.

Образ Б. Хмельницького висвітлюється досить об’єктивно і, вихо-

дячи з контексту, з великою повагою.

Літопис Г. Граб’янки й сьогодні є цінним першоджерелом. До нього

додаються два реєстри Війська Запорозького — до Б. Хмельницького

та після його смерті. Г. Граб’янка вводить у літопис словник незрозумі-

лих слів, що полегшує сприйняття твору. Вперше текст літопису був опу-

блікований 1793 р. у журналі Ф. Туманського “Российский магазин”.

Найбільш фундаментальною працею є чотиритомний “Літопис” С. Ве-

личка. Незважаючи на пропуски, що стосуються 1649–1652 рр., ав-

тор доносить до читача багато джерел. У літописі використано цитати і

посилання на іноземних авторів, подано великий обсяг інформації.

Автор “Літопису” не відокремлює Україну 1648–1654 рр. від істо-

ричного розвитку країн, з якими її звела доля, наводить багато цитат з

історичних праць зарубіжних авторів, часто мовою оригіналу. Зокрема,

він цитує німецького історика Пуффендорфа, який розповідає про

Б. Хмельницького та його оточення.

“Літопис” С. Величка за жанровими особливостями належить до

художньо-літературного дослідження. Цей жанр допускає можливість

викладу певної гіпотези бачення проблеми. Автор стверджує, що ук-

раїнський народ виживе, незважаючи на всі намагання сусідів звести

його з історичної арени. Свої аргументи він підкріплює словами Стефа-

на Баторія: «...король хотел решительно истребить козачество, но не

успел, и сказал незадолго до кончины: “Из этих лотриков-козаков об-

разуется когда-то самостоятельное государство”».

“Літопис” С. Величка вперше було видано в Києві 1858 р. “Вре-

менною комиссиею для разбора древних актов”.

В усіх козацьких літописах є одна особливість: їх автори відтворю-

вали дійсність не такою, якою вона була, а такою, якою мала бути за

їх уявленням. Про це влучно сказав І. Франко: “Власне в козацьких

літописах Самовидця, Граб’янки, Величка і їх наступників і компіля-

торів таких, як Боболинський, Лукомський, Рігельман і т. п., було б

інтересно прослідити зріст тої легенди про Хмельниччину, що в значній

мірі заслонила перед ними правдиву дійсність. З літературного погляду

се було явище дуже цінне, здібне будити запал у широких масах наро-

ду: аж у ХІХ віці ми побачили його значення для національного відрод-

ження і формування наших політичних ідеалів... Отся грандіозна кон-

струкція Хмельниччини, конструкція більше літературна, аніж історич-

на, була... головною заслугою козацьких літописів”.