Культурно мистецький процес України у хvііі ст

Починаючи з ХVІІІ ст. в українську літературу входять нові напрямки. На противагу дидактичній і теологічній літературі починає формуватися

світська, в якій збільшується жанрова різноманітність: сатира, епігра-

ма, емблематична поезія та ін.

Шкільна драма поступово відходить від вузької і догматично-цер-

ковної теологічної тематики, популярними стають висвітлення вітчизня-

них історичних подій. Одним із перших, хто звернувся до цього жанру,

був Ф. Прокопович. Він 1705 р. написав п’єсу “Володимир”, яку було

поставлено силами викладачів та студентів Київської академії. У ній

звучали мотиви боротьби прогресивних сил із регресивними; вона була

спрямована проти консервативного духовенства. Популярною була та-

кож драма невідомого автора “Милость Божия Украину... чрез Богда-

на-Зиновия Хмельницкого... свободившая...” (1728). У ній висвітлено

події визвольної війни 1648–1654 рр., а також роль у ній Богдана

Хмельницького. Автор з любов’ю і патріотичним настроєм показує ге-

роїчну історію свого народу. Г. Кониський у драмі “Воскресение мерт-

вых” (1747) загострює соціальні мотиви, показує, як козацька старши-

на загарбувала козацько-селянські землі.

Великої популярності набули інтермедії, які йшли в антрактах теат-

ральних вистав. Провідними темами їх були протиборство між шляхти-

чами і селянами, а герої-запорожці завжди виступали охоронцями прав

народу проти утисків поміщиків, польських панів та орендарів. Реалізм

і народний характер інтермедій, гумор і певною мірою сатиричні нотки

були поштовхом для розвитку інших жанрів української літератури.

Суттєво змінюється віршована література. Панегірики поступають-

ся історичній та побутовій тематиці, широко побутує версифікація —

фігурні вірші, акровірші. Найбільшої популярності на початку сторіччя

зажили І. Величківський, автор емблематичних збірок “Млеко”, “Зе-

гар” та збірок епіграм, ієромонах К. Зінов’єв, плідний сатирик Д. Туп-

тало, С. Яворський, Г. Сковорода та ін.

У творах цих авторів простежуються мотиви народної творчості, наліт

сентименталізму, висвітлюється побут українського народу, героями

стають міські жителі та ремісники. Особливо це помітно у К. Зінов’є-

ва, який перелічує десятки професій міського населення Лівобережжя.

Він виступає проти пияцтва, а біблійних персонажів перевдягає у тра-

диційну українську одіж — кожухи, свитки, плахти і розміщує серед

народу.

Започатковується сатирична поезія; у ній висміюються “земляки”,

які ганяються за дворянськими титулами і намагаються якомога більше

загарбати землі та кріпаків. У сатиричних віршах також викривається

не краще ставлення до церкви та її служок. Переважно ці твори ано-

німні, адже авторам подібних сатир не хотілося їхати вивчати життя і

побут народів Сибіру за державний кошт.

До оригінального виду літературної творчості можна зарахувати та-

кож проповіді, адже це був своєрідний жанр, який містив певну істо-

ричну інформацію, формував моральні засади, здійснював порівняльний

аналіз біблійних осіб із сучасниками; робилися спроби ввести в них

навіть анекдоти та приказки; за популярністю їх можна прирівняти сьо-

годні з детективною літературою або телесеріалами. Відомими автора-

ми того часу були К. Ставроцький, який видав збірку проповідей “Перла

многоцінне”, П. Могила, М. Смотрицький, Ю. Аникій, Й. Галятов-

ський (був професором і ректором Київської колегії і автором збірки

проповідей “Ключ розуміння” (1659) та трактату “Наука або способ

зложення казання”, власне теорії проповіді. Він також був автором

низки проповідей проти унії та ісламу), А. Радзивиловський, автор

збірок проповідей “Огородок Марии Богородицы” і “Вінець Христов”.

Популярними були проповідники Л. Баранович із збірками “Меч ду-

ховний” та “Труби словес проповідних”, Д. Туптало, С. Яворський,

Ф. Прокопович, Ю. Кониський, Г. Сковорода та ін.

Популярними стають й оди. Їх пишуть з різних історичних приводів,

а також як пошанування тієї чи іншої особи. У цьому славословному

жанрі варто зазначити, як ми вже згадували, два твори, які, завдяки

використанню традиційної форми оди, виходять на рівень політичної про-

грами. Це, зокрема, “Разговор Великороссии з Малороссиею” С. Ди-

вовича (1762) — твір великої політичної та художньої сили проти

московської політики, де доводяться права України на історичну суве-

ренність, показано почуття національної гідності, глибоко розкрито ро-

зуміння минулого України, володіння автором історичним матеріалом, а

також відома “Ода на рабство” В. Капніста, яка датується початком

80-х років XVІII ст. У ній гостро засуджується покріпачення селян,

висловлюється протест проти централізаторської політики Росії. Дореч-

но згадати, що жодний із цих творів не вийшов друком у ХVІІІ ст.

Вартий уваги доробок народних митців, які створили непересічні

пам’ятки фольклорної спадщини, представленої історичними і лірични-

ми піснями. У селянських піснях відбилася вся глибина соціальних су-

перечностей того часу. На противагу дворянській літературі, де селян-

ство зображалося в пейзанському світі пастухів і пастушок, у народній

творчості життєві ситуації відбивалися у неприкрашеній реальності.

У піснях йде оповідь про славні дні героїчного Запоріжжя, про бо-

ротьбу повстанців, гайдамаків, галицьких опришків, Коліївщину та інші

події. Багато пісень створено про героїв визвольної війни: Богдана

Хмельницького, Семена Палія, Івана Богуна, Максима Залізняка,

Олексу Довбуша, Івана Гонту та ін. Народ змальовує їх могутніми

відважними богатирями, які безмежно віддані Україні. Не обійшов ува-

гою народ різні сторони селянського життя — від народин (великі

цикли колискових пісень) до ліричних, сімейно-побутових та наймиць-

ких; за ними можна вивчати життя і побут українського селянства.

У другій половині ХVІІ ст. на території України закінчуються воєнні

дії. Настає мир. Починається активний період зведення цивільних і

культових споруд, другу половину сторіччя можна вважати “золотим”

віком українського мистецтва. В Україну приходить із Європи баро-

ко — своєрідний стиль, який дав можливість пишно й урочисто віддзер-

калити соціально-економічну ситуацію в суспільстві. Найбільш яскра-

вим шанувальником цього напрямку був І. Мазепа, який кохався в ар-

хітектурі та будівництві. Він давав кошти і наглядав за зведенням

Братського та Микільського монастирів, на церкву Всіх святих у Лаврі,

реставрацію собору Святої Софії, Михайлівського Золотоверхого мона-

стиря, Успенського собору в Лаврі, Троїцької церкви; вкладав кошти в

побудову церков у Переяславі, Глухові, Чернігові, Батурині, Межигір’ї

та інших містах. В. Січинський нарахував близько 40 храмів, на які дав

гроші І. Мазепа. Звісно, він міг дозволити собі такі витрати, маючи за

собою 19654 села в Україні та понад десяток у Росії, тож, напевно, ці

трати не були обтяжливими для такої “середньозаможної” людини.

Будували також багато старшин: В. Миклашевський, В. Борковсь-

кий, В. Кочубей, К. Мокієвський, П. Герцен, Д. Горленко та ін.

Активним будівничим був митрополит Р. Заборовський. Відома па-

м’ятка, яка дійшла до сьогодні, зведена під його орудою Брама Забо-

ровського, що нині входить до архітектурного комплексу Софії Київської.

Великий мистецький внесок зробили визначні архітектори, які пра-

цювали в Україні: В. Растреллі, автор проекту Андріївської церкви,

О. Квасов звів собор у Козельці, Б. Меретин, автор собору Святого

Юра у Львові; плідно працювали архітектори української школи

С. Ковнір, який збудував так званий Ковніровський корпус у Лаврі,

дзвіниці Дальніх і Ближніх печер, Кловський палац, і вихованець Київ-

ської академії І. Григорович-Барський, який збудував церкви Покровсь-

ку, Миколи Набережного, комплекси Межигірського і Кирилівського

монастирів, магістрат та багато приватних будинків.

У ХVІІІ ст. починає активно розвиватися палацова архітектура.

Зводяться палаци гетьмана К. Розумовського в Батурині та Глухові;

у Ляличах на Чернігівщині будується маєток графа Завадовського

та ін.

Скинувши ярмо війни зі своїх плечей, Україна почала будувати мирне

життя. Поряд з розквітом блискучого барокового стилю розвивається

дерев’яна архітектура. Люди почали використовувати нехай недовго-

вічний, але дешевий і доступний матеріал — дерево. При зведенні

споруд з дерева враховувався досвід будівничих попередніх поколінь та

запроваджувалися новітні досягнення.

Вони гармонійно поєднувалися з навколишнім середовищем; вражає

відповідність внутрішнього простору і зовнішніх конструктивних особ-

ливостей. Спостерігається, особливо у спорудженнях українських дере-

в’яних храмів, велика кількість співвідношень варіантів форми плану до

загального архітектурного рішення, урізноманітнюються і збагачуються

архітектурні споруди.

Якщо в першій половині ХVІІ ст. як культові, так і цивільні спору-

ди мали вигляд оборонних, то після закінчення війни ситуація різко

змінюється. Зводяться просторі високі храми з багатьма вікнами, які

дають можливість відчути урочистість служби. Збільшення висоти хра-

мів спричинило зміну композиції, особливо це помітно у спорудах При-

дніпров’я і Слобожанщини. Це храм Покрови в Ромнах, Вознесенська

церква в Борзні, Троїцький собор у Новоселиці та ін. Храми завжди

споруджуються на відкритих з підвищенням місцях, обносяться огоро-

жею, обсаджуються деревами, що органічно пов’язує їх із навколишнім

середовищем.

В архітектурі Карпатського регіону використовуються традиційні

форми хрестово-купольного храму: із високими баштами, дзвіницями над

притвором з асиметричними композиціями бань.

Побутова архітектура була традиційною. Це в більшості випадків

хата на дві половини, типове українське житло, і навіть на перших по-

рах хата старшини копіювала його у кам’яному будівництві. Як яскра-

вий приклад можна навести кам’яницю Лизогуба в Чернігові.

Відмінність полягала тільки в тому, що вона була дуже багато декоро-

вана і більшою за розміром.

Починаючи з ХVІІІ ст. в Україні активно розвивається кам’яне бу-

дівництво, спостерігаються тенденції ускладнення пластичних рішень.

Архітектура декорується ліпниною і додається колір, що інколи навіть

шкодить сприйняттю цілісного враження від забудови. Починається

активний відбудовчий процес, насамперед у Лаврі, відновлюється Ус-

пенський собор, Троїцька надвратна церква. Не відстають від неї й інші

монастирі. Багато сил і енергії цій роботі віддає архітектор І. Шедель.

Київ наслідують розташовані поряд міста Баришівка, Переяслав,

Мгарський монастир.

Наслідує течії і провінція. Як одну з перлин архітектури можна на-

звати Преображенську церкву у Великих Сорочинцях на Полтавщині,

родову усипальницю Апостолів. У ній широко використано в орнамен-

тальному декоруванні як класичні мотиви, так і мотиви українського

народного орнаменту, зокрема вишивки і різьблення по дереву, що, без-

сумнівно, збагачує декор самого храму і підкреслює національні особ-

ливості споруди.