Українське бароко

У другій половині ХVІІ ст. в Україні поширюється стиль бароко,

що став цілісною художньою системою, під впливом якої розвивалися

всі види і жанри мистецтва.

У його рамках розвивались ідейно-стильові тенденції: офіційне ари-

стократичне бароко “високе”, “середнє” та “низове”. Останнє тісно

пов’язане із фольклором. Мистецтво бароко відзначається динамізмом,

схильністю до алегоричного відображення дійсності, пишністю та теат-

ралізацією, що підсилювало емоційний вплив на глядача. Форма набу-

ває самостійного значення.

У кам’яному культовому будівництві виокремлюються два напрямки.

Самобутній прийом композиції храму — тридільна триверха (рідко од-

новерха) споруда та хрестовидні п’яти-, семи-, дев’ятидільні споруди з

5, 7, 9 банями. Це Троїцька церква в Густині (1671), Покровський со-

бор у Харкові (1689), Іллінська церква в Києві (1692), Всехсвятська

надбрамна в Києво-Печерській лаврі (1696–1698), Вознесенський со-

бор у Переяславі (1700), Георгіївська церква Видубицького монастиря в

Києві (1696–1701), Воскресенська — у Сумах (1703), Катерининсь-

ка — у Чернігові (1710) та ін. Другий напрямок — поєднання транс-

формованого давньоруського храму з класичною композицією фасадів:

собор Троїцького Іллінського монастиря в Чернігові (1679), собор

Мгарського монастиря поблизу Лубен (кінець 1689–1709) та ін.

Дивовижне розмаїття архітектурних форм “українського” бароко

зумовило їх багатоджерельність. Тут творчо поєднались європейські

досягнення з традиціями народної дерев’яної архітектури.

Живопис також увібрав найкращі досягнення бароко — багатий

декор, позолоту, складну композицію, поєднавши їх із традиціями на-

родної творчості. Поряд з існуючими культурними центрами — Льво-

вом, Києвом — сформувалися нові художні школи в Чернігові, Нов-

город-Сіверському, Жовкві. До храмових розписів входять пейзаж,

портрет, жанрова картина. Визначними майстрами живопису були

І. Бродлакович, Й. Кондзелевич та І. Руткович. Доба бароко залишила

велику кількість пам’яток різьбярства, дерев’яної скульптури, дивовиж-

них багатоповерхових іконостасів, що прикрашались особливо пишно.

Українська музика доби бароко — найвище досягнення національ-

ного мистецтва. Провідним жанром став багатоголосий партесний спів.

Помітну роль у його поширенні відіграли братські школи. Цю течію

представляли композитори Є. Завадовський, М. Замаревич, І. Зюс-

ка, І. Календа, К. Коньовський та ін. Партесний спів відзначався стри-

маністю образного ладу, гармонійністю і простотою. Як “київський

розспів” він набув поширення в Москві та інших містах Росії.

ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА — ПРОСВІТИТЕЛЬ, ФІЛОСОФ, ПОЕТ

Григорій Сковорода (1722– 1794) — самобутній український

мислитель. Син козака з Лівобережжя, він здобув освіту в Києво-

Могилянській академії, працював викладачем у Переяславському та

Харківському колегіумах. Проте ворожість церковної влади до його про-

гресивних поглядів та педагогічних методів змусила його розпочати життя мандрівного філософа. За 25 років Г. Сковорода пішки пройшов рідне Лівобережжя та Слобожанщину, проповідуючи свої погляди. Він пише філософські твори “Діалог. Имя ему — Потоп Зміин” та “Наркісс.

Разглагол о том: Узнай себе”. Мислителя хвилювали проблеми со-

ціальної нерівності людей, пошуки шляхів до людського щастя. На його

думку, цей шлях лежить через самопізнання та працю. Людина повин-

на займатись у житті тим, що найбільше відповідає її нахилам, а для

цього вона має бути незалежною, уникати визискування і слави.

Філософська концепція Г. Сковороди грунтується на тезі про існу-

вання трьох світів: макрокосму — всесвіту, який є вічним; мікрокос-

му — людини; “символічного” світу Біблії. Практичний досвід, який

Г. Сковорода вважав джерелом усіх знань, привів до критики релігій-

них догматів, схоластичних постулатів богословів; він піддав сумніву

окремі положення Біблії, хоча й шукав у ній духовне начало.

Г. Сковорода — один із визначних гуманістів свого часу; він був широ-

ко обізнаний із творами стародавніх і сучасних філософів, володів латинсь-

кою, грецькою, польською, німецькою та церковнослов’янською мовами.

Гуманістичні ідеали викладені ним у поетичних збірках “Сад божествен-

них песней” та “Басні Харьковскія”, підручниках з поетики та етики.

Багато його поетичних творів та висловлювань набули популярності серед

народу, а вірш “Всякому городу нрав і права” став народною піснею.

Гуманістичні, демократичні та просвітницькі ідеї Г. Сковороди впли-

нули на розвиток передової філософської та суспільно-політичної думки

України, а його поетична спадщина заклала підвалини класичної української літератури.

ТЕАТРАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО

Витоки театрального мистецтва України сягають княжої доби,

коли мандрівні актори-скоморохи розважали народ своїми дійствами —

танцями, піснями, завжди доречними та актуальними.

У середині ХVІ ст. з’являється вертеп — ляльковий народний те-

атр. Вертепом називалася печера, де народився Ісус Христос. Для

вистави використовувалася скринька у вигляді двоповерхового будиноч-

ка, а ляльки приводились у рух за допомогою ниток. У верхній частині

розігрувалися сцени на біблійні сюжети, у нижній — народно-побутові.

Вертепні вистави влаштовувалися на торгових площах, у будинках за-

можних козаків та міщан. Дійовими особами вертепних вистав були

селяни, козаки, “москалі”, “ляхи”, євреї, попи та інші герої, широко

відображалися народний побут і звичаї. Дотепні сцени із життя мож-

новладців, панів та священиків часто містили сатиру, за що їхні автори

переслідувалися урядовцями.

У ХVІ–ХVІІ ст. з’являється шкільна драма. Вона бере початок

з віршованих діалогів, що започаткувалися в братських школах, на

зразок західноєвропейських та польських театрів. Це були так звані

містерії та міраклі — релігійні драми на теми житія святих. Особ-

ливість української шкільної драми полягала в тому, що між віршова-

них діалогів релігійного змісту учні братських шкіл вставляли для роз-

ваги глядачів веселі, насичені національним гумором побутові сценки.

Особливої популярності театральні дійства набули в Києво-Моги-

лянській академії, де, власне кажучи, формується театр з акторами,

сценою, костюмами. З’являються драматичні твори, написані спеціаль-

но для театру, — “Володимир” Ф. Прокоповича та “Комічне дійство”

М. Довгалевського.

З часом театральні вистави вийшли поза шкільні стіни. Цьому

сприяли студенти, які, заробляючи на хліб і навчання та мандруючи по

містах і селах, показували спектаклі, самі готували інтермедії, розучу-

вали канти й пісні, виготовляли все необхідне для вертепу. Вихідці з

Академії поширювали театральну справу не лише в Україні, а й за її

межами. Саме українці стали засновниками театрів у Москві (С. По-

лоцький), Санкт-Петербурзі (Ф. Прокопович), Тобольську (Ф. Ле-

щинський), Могильові (Г. Кониський), Сербії (М. Козачинський).