Вплив культури Київської Русі на життя Литовського князівства

У середині ХІV ст. розпочався наступ Литовської держави на Подніпров’я. Він полегшувався князівськими міжусобицями та занепадом Золотої Орди, яка розпалася на кілька улусів. У 1355–1356 рр. литовський князь Ольгерд завоював чернігівсько-сіверські

землі, пізніше захопив Київщину та Поділля. Литовське

князівство стало великою феодальною державою,

більшість населення якої становило руське населення.

Порівняно з литовцями Київська Русь мала розви-

неніші виробничі відносини, сільське господарство, ре-

місництво, політичну систему. Широкі міжнародні зв’яз-

ки, високий рівень розвитку культури (писемність і літо-

писання, бібліотеки і школи, монументальна культова

архітектура, живопис і декоративно-прикладне мистец-

тво) сприяли прийняттю Литовською державою більш

досконалої системи управління, принципів і норм куль-

турного розвитку.

Литовці дотримувалися правила: “Ми старину не

рушимо, а новини не вводимо”. Місцеві руські феодали

зберегли свої володіння, а руські землі — автономію.

Русичі займали в державі рівнорядне становище з ли-

товцями; основою литовського судочинства стала “Русь-

ка правда”. Руська (українська) мова дістала статус

державної, нею велась офіційна документація, урядуван-

ня, складання грамот і законів, навчання у школах, відправлялася служба

в церквах, нею говорили не лише народні маси, а й вища старшина і в

королівському палаці.

У Литовському князівстві здобуває популярності православна віра,

священикам надаються привілеї, а окремі члени литовської княжої сім’ї

приймають православ’я (литовці переважно були язичниками) та по-

ріднюються з українськими князями.

Культурні набутки Київської Русі дали поштовх становленню освітніх

і культурних процесів у Литовському князівстві.

ПЕРШІ КНИГОДРУКАРІ СЛОВ’ЯН

Перші книги слов’янського кириличного алфавіту було видано у Кракові близько 1491 р.

Точно датовані дві з них — “Октоїх” та “Часослов”, у кінці названий їх видавець — краківський міщанин Швайпольт Фіоль. У лютому 1491 р. він уклав договір з Рудольфом з Брауншвейга, колишнім студентом Краківського університету, де говориться, що Борсдорф виготовив для Ш. Фіоля “руський шрифт”.

Оформлення всіх виданих Ш. Фіолем книг доволі скромне. В “Ос-

новогласнику” вміщено досить традиційне розп’яття з двома фігурами

по боках, використано заставки та герб Кракова. Усі гравюри виготов-

лені на високому художньому рівні. Шрифт видань чіткий, декоратив-

ний, має окремі готичні риси, друк двопрогонний з однієї форми.

Майже одразу після виходу книг Ш. Фіоль був притягнутий до суду

інквізицією за єресь, але невдовзі випущений на поруки. Суд прийняв

рішення, що зобов’язувало видавця сплатити витрати та виголосити

клятвопокаяння (це був березень 1492 р.). З цього часу ім’я Ш. Фіо-

ля зникає з книговидавничого обрію. Постає питання, ким він був —

видавцем чи комерсантом? А можливо, працював на замовлення? Пра-

вославні книги його, здається, мали експортуватися. Це підтверджується

тим, що нині видань Ш. Фіоля поза Польщею більше, ніж у ній.

На замовлення православної церкви книги слов’янською мовою дру-

кувалися на Балканах: глаголицею — з 1483 р., а кирилицею —

з 1494 р. Оскільки глаголиця в Україні не була вживана, для нас інте-

рес становить друга група. Ці книги дуже близькі до видань Ш. Фіоля.

Вони були надруковані “священиком Мніхом Макарієм от Чорної гори”.

Їх особливість — орнамент, характерний для Балкан, але відчутні

венеціанські впливи. Самі ж книги як у пропорціях, так і в декоруванні

більш вишукані, ніж у Ш. Фіоля. У Цетиньї видруковано ще кілька ви-

дань Макарія: друга частина “Октоїху”, “Псалтир” (1495), “Требник”

та “Євангеліє”. Оскільки в 1499 р. Чорногорія була завойована турка-

ми, Макарій переносить свою друкарню до Угровлахії (Румунія). Тут у

1508 р. вийшли “Служебник”, у 1510 р. — “Октоїх”, у 1512 р. —

“Євангеліє”. Щоправда, видання румунського періоду здаються менш дос-

коналими, ніж чорногорські. Напевно, це пов’язано з тим, що друкарня

була гірше обладнана, а можливо, це був інший Макарій.

У першій половині ХVІ ст. південнослов’янські видання були чис-

ленними. З 1510 р. книги для Балкан видає Божедар Вукович у Ве-

неції. З 1636 р. його справу продовжив син Вінченцо. Можна згадати

також про існування друкарні в Герцеговині, якою керував Ф. Ляба-

вич, у Сербії відомі друкарні в монастирях Руянському, Грачанівсько-

му, Милешевському. Але попри все ці видання не мають такого зна-

чення, як книги Франциска Скорини (до 1490 — не пізніше 1551) —

першого білоруського просвітника, визначного діяча всього слов’янського

книгодрукування.

Свою видавничу діяльність він розпочав у Празі в 1517 р. і всього

за три роки випустив 23 книги. Для своїх видань він використовував

досить чіткий за малюнком кириличний шрифт, вибрав зручний фор-

мат, так звані малі книжечки, практичні в користуванні. Але найцін-

ніше в усіх виданнях Ф. Скорини те, що він сам зробив переклади кож-

ної книжки, супроводжував її коментарями, роблячи особливий наголос

на просвітницьких елементах. У передмові до “Псалтиря” він говорить:

“Она пожиточний суть всякому человеку, мудрому и безумному, бога-

тому и убогому, младому и старому, наиболее тым они же хотять имети

добрыя обычаи и познати мудрость и науку”. Просвітництво Ф. Ско-

рина пов’язував з ідеями гуманізму та об’єднання східних і західних сло-

в’ян. Це було його життєве кредо.

Ф. Скорина одним з перших вивів білоруську мову на рівень літе-

ратурної норми, палко захищав рідну культуру від чужоземних впливів:

“Немногим учителям бывати, но более умети язык свой справовати”.

Він вчив пам’ятати свій обов’язок перед батьківщиною, наголошуючи,

що “обязанность человека трудиться на благо родины, не жалеть вся-

кого тружения и скарбов... для отчизны своея”.

Його діяльність стала дороговказом у слов’янському книгодрукуванні.