Літературні пам'ятки Київської Русі

Високий розвиток культури Київської Русі мав міцне підгрунтя, створене попередниками: розвинену писемність, образне бачення явищ, уміння трансформувати в мистецькі образи історичні події та персоналії. Усе це зумовило формування унікального явища — літератури періоду Київської Русі.

У літописах поряд із дещо сухувато викладеними фактами, укладе-

ними в хронологічному порядку, знаходимо безцінні творіння високого

поетичного слова. Це, зокрема, “Повчання Володимира Мономаха ді-

тям”, яке зберіг для нас суздальський монах Лаврентій. У ньому князь

Володимир закликає своїх дітей невтомно працювати, вчитися, бо це

єдина можливість бути господарем і утримувати державу. Коли клят-

вовідступництво і сваволя були майже нормою співжиття, він учив бути

вірними слову, не давати сильним губити людину, стверджуючи те, що

сам не кривдив “ані бідного смерда, ані бідну вдову”. Перед нами по-

стає мудрий державець, освічена, відважна людина, яка не знала спо-

кою і віддавала всі сили на зміцнення і розбудову країни. Такий за-

повіт міг з’явитися тільки в середовищі, де культура посідала чільне

місце в житті держави.

Літературні традиції гідно розвивав митрополит Іларіон у “Слові

про закон і благодать”. Іларіон працював разом з Ярославом Мудрим,

що засвідчується уставом князя: “се яз князь Великий Ярослав, син

Володимерь... сгадал есьм с митрополитом Ларионом...” Геніальність

його незаперечна, адже він був перший, хто на такому високому рівні, з

такою духовною віддачею написав твір, який пізніше став взірцем для

наслідування. До речі, “Слово...” Іларіона на півтора століття старше

за “Слово о полку Ігоревім”.

Вражають пластична ясність і конструктивна цілісність “Слова...”.

Тричастинна композиція дає змогу розвинути основну тему, проспівати

славу землі руській, її “каганам”, Володимиру та князю Ярославу. Усі

частини взаємопов’язані й логічно входять одна в одну. Тема розвиваєть-

ся від цілого до часткового, від загальнолюдського до національного,

пов’язуючи все з долею народу руського.

У першій частині йдеться про взаємозв’язок двох заповітів: старо-

го — “закону” — і нового — “благодаті”. Взаємозв’язки подаються в

усталених символічних схемах того часу. Через світову історію про-

славляється Русь. Наголошується, що для нової віри потрібні нові люди.

У другій частині розповідається про руське християнство. Третя части-

на — похвальне слово Володимиру та землі Руській, яка посідає гідне

місце серед країн світу, утвердження рівності всіх народів, хвала за

одержану можливість уведення в обіг на Русі набутків християнства.

Богословська думка і політична ідея, єдність народів становлять жан-

рову своєрідність “Слова...” Іларіона.

Вершина поетичної творчості київської доби — “Слово о полку Іго-

ревім”. Його автор палко любить свій край і співвітчизників, досконало

володіє літературною формою, вміло поєднує епос із лірикою. Скрізь у

тексті відчувається його присутність і вболівання за події, про які йдеть-

ся. Такий твір міг бути написаний лише в суспільстві, яке мало значні

культурні, зокрема літературні, традиції.

Основна тема твору — єднання в ім’я утвердження державності,

збереження культурних набутків, гуртування кращих сил для того, щоб

не повторювати уже зроблених помилок.

На особливу увагу заслуговує літературна пам’ятка “Слово о поги-

бели русской земли”, написана приблизно в 40-ві роки ХІІІ ст. у зв’яз-

ку з татаро-монгольською навалою. Вона становить науковий інтерес

як сама по собі, так і у зв’язку зі “Словом о полку Ігоревім”. Обидва

твори характеризують високий патріотизм, ліричне сприйняття приро-

ди, досконалість художньої форми, своєрідні деталі поетичної фразео-

логії. Ці світські твори поєднують елементи уславлення і плачу, голов-

ний герой у них — земля руська, обидва написані після поразок. Па-

м’ятку знайдено у Псково-Печорському монастирі; уперше опубліковано

1892 р. у “Памятниках древней письменности” (СПб. — Вип. 84).