Найвизначніші пам'ятки Київської Русі

Плин часу, наче гумка, стирає з лиця землі багато того, що зведено людьми. Не обійшла ця доля і Києва. Але періодові Київської Русі поталанило: збереглися рештки центру стародавнього Києва — місто Володимира, Ярослава, Ізяслава, планування вулиць та майданів, рештки фундаментів архітектурних споруд, прискіпливо досліджених вченими, монастирські комплекси Києво-Печерської лаври, Видубицького, Межигірського монастирів, Берестового.

Перше місце посідає комплекс Софії Київської — однієї з найвідо-

міших пам’яток Європи. Софійський собор, завершений 1037 р., був

релігійним і культурним центром Русі. Звести такий храм могла лише

багата і сильна держава. З огляду на те, що він був розписаний фрес-

ками та прикрашений мозаїками не тільки всередині, а й зовні, і навіть

підлога викладена мозаїкою, можна уявити, яке враження він справляв

на сучасників.

Теми і сюжети мозаїк та фресок різноманітні: канонічні зображення

святих, світські мотиви — полювання, скоморохи, портрети засновників

собору, суцвіття орнаментів, побудованих на національній основі. Вра-

жає високий художній рівень як закордонних майстрів, так і місцевих

художників; їх легко можна розрізнити за стильовими ознаками.

На території Видубицького монастиря збереглися рештки Михайлів-

ської церкви, закладеної 1070 р. біля підніжжя Звіринецької гори на

березі Дніпра. Як стверджують хроніки, у 1199–1200 рр. зодчий Петро

Милонег у комплексі з цим храмом вимурував могутню підпірну стіну,

що нині не збереглася. На околиці Києва у колишньому вотчому мона-

стирі чернігівських Ольговичів, на високому плато у 1144–1146 рр.

виросла Кирилівська церква, що збереглась у перебудованому вигляді.

Реконструкція проводилась у ХVII–XVIII ст. Частково збереглися

фрески ХII ст. Наприкінці ХІХ ст. відомий російський художник

М. Врубель виконав ікони до іконостасу та розписи.

Поблизу Києво-Печерської лаври в колишньому Берестові зберег-

лися рештки церкви Спаса, усипальниці київських князів. Тут знахо-

диться домовина засновника Москви Юрія Долгорукого. У 60-ті роки

ХХ ст. українськими реставраторами в ній розкрито близько 150 кв. м

фресок ХІІ ст.

У Києво-Печерській лаврі збереглися уламки Успенського собору,

головної колись споруди ансамблю Києво-Печерського монастиря. Його

було зведено в 1073–1075 рр., а зруйновано під час Другої світової війни.

Біля Національного музею історії України відкрито фундаменти

Десятинної церкви — першого кам’яного храму на Русі. Він був зве-

дений у 989–996 рр., поряд — залишки фундаментів цивільних бу-

динків, які можна побачити на вул. Володимирській та прилеглих до неї

районах.

У Золотоворітському сквері — руїни Золотих воріт та валу, що

проходив по вулиці Прорізній вниз до Хрещатика та по вулиці Ярос-

лавів вал до Львівської площі, Лядських воріт. Залишки Золотих воріт

сьогодні накриті декоративною спорудою, яка начебто відтворює Золо-

товорітську церкву.

На Володимирській гірці у 1108–1113 рр. було зведено Михайлів-

ський монастир, що був зруйнований у 1934–1935 рр. у зв’язку з бу-

дівництвом урядового центру. Від комплексу залишилася тільки трапез-

на, а з художнього оформлення ХІІ ст. збереглися лише фрески і мо-

заїки, які встигли зняти до того, як собор було підірвано. Сьогодні їх

можна побачити у Третьяковській галереї (Москва), Музеї російсько-

го мистецтва (Санкт-Петербург) та Софійському соборі (Київ).

Серед пам’яток, які визначали обличчя стародавнього Києва, варто

пригадати Ротонду кінця ХІІ — початку ХІІІ ст., палацові споруди

міста Володимира, Михайлівські, Подільські й Лядські ворота, церкви

Василівську, Федорівську та ін.

З Київської доби зберігся ансамбль пам’яток Х–ХІІ ст. у Черні-

гові — Спасо-Преображенський собор, закладений князем Мстисла-

вом 1031 р. Цей монументальний храм був, як і Софія Київська, бага-

то оздоблений мозаїками і фресками. Нині залишилися тільки невеликі

фрагменти. Поряд стоїть Борисоглібський собор, завершений 1123 р.

князем Давидом Святославовичем. Він споруджувався як усипальниця

чернігівських князів. На наддеснянських пагорбах стоїть Єлецький мо-

настир, заснований близько 1060 р. Головна споруда монастиря —

Успенський собор, побудований у ХІІ ст.

Одна з вишуканих пам’яток Київської Русі — церква П’ятниці на

торгу, або П’ятницька церква. Точний час спорудження невідомий,

фахівці збігаються на думці, що її було збудовано в 90-ті роки ХІІ ст.

Навіть та невелика частина пам’яток, що вціліли і дійшли до нас,

дає можливість уявити, як розвивались архітектура і мистецтво Київсь-

кої Русі.

ХАРАКТЕРНІ ОСОБЛИВОСТІ ЗАБУДОВИ КИЄВА

Згідно з історичними хроніками Київ було засновано у V–VI ст. братами Києм, Щеком, Хоривом та їх сестрою Либіддю.

Але свого найвищого розквіту місто набуло в Х ст. за князювання Володимира Святославовича. Він об’єднав під своєю рукою племена полян, сіверян, словенів, кривичів, в’ятичів, радимичів і створив могутню країну. Київ став столицею однієї з провідних європейських держав. Вигідне розташування на перехресті важливих торговельних шляхів зумовило його політичний, економічний та культурний злет. Територія Дитинця, стародавнього міста, істотно розширюється, зводяться потужні укріплення — вали з дерев’яними рубленими стінами, воротами Софійськими (Батиєвими), Михайлівськими та на Поділ.

Після Константинополя і Кордови Київ був третім за значенням

містом Європи.

Особливого розмаху містобудівництво, зокрема у Києві, набуло за

часів Ярослава Мудрого, який майже вдесятеро збільшив площу міста

порівняно з містом Володимира. Було створено єдину оборонну систе-

му, систему планування, головним елементом якої стала вулиця, що веде

від Софійських воріт до ансамблю Святої Софії. До міста зі сходу та

заходу подорожні в’їжджали через Лядські та Львівські ворота, від них

віялом розходилися вулиці, що збереглися й донині: Михайлівська, Ма-

ложитомирська, Софіївська, Стрітенська, Рейтарська. Із внутрішнього

боку укріплень уздовж валу йшли вулиці, які також збереглися: Ярос-

лавів вал, Мала Підвальна, Велика Житомирська. Композиційною

домінантою Києва періоду Ярослава був Софійський собор. Він став

символом державності, віри та культурним центром. При Софії Київ-

ській було зібрано першу на Русі бібліотеку, працювали школа, май-

стерня для переписування і перекладів книг. Храм Софії — одна з

перших кам’яних будівель; решта міста була дерев’яною. Щоправда,

окремі будинки обмазувалися глиною та розфарбовувалися під кам’яну

кладку.

Київ — не тільки верхнє місто. Визначна роль належала Подолу,

торговельному і ремісничому району. Тут була зручна природна гавань

у гирлі Почайни, біля неї базар, де торгували купці з різних країн: гре-

ки, хозари, євреї, поляки, німці, чехи та ін. Вони пропонували хутро,

тканини, прянощі, дорогоцінне каміння, паволоки золототкані, оксами-

ти тощо. Не гірше виглядали і вироби київських ремісників: срібний

посуд із карбованими візерунками, срібні колти, витончене золоте на-

мисто, оздоблене перегородчастою емаллю, гончарні вироби — глечи-

ки, корчаги, черпаки, кухлі, миски, виготовлені в сусідньому урочищі

за горою Дитинкою. Їх сусідами були кожум’яки, ковалі, склодуви,

різьбярі по кістці та ін.

Навколо Києва було чимало поселень, що входили до міської сис-

теми. По шляху на Вишгород, на Кирилівському узгір’ї, розкинулися

численні слободи. З Угорським пов’язана літописна легенда про вбив-

ство Аскольда та Діра князем Олегом. Нині тут стоїть пам’ятник “Ас-

кольдова могила”. Трохи далі — заміська резиденція київських кня-

зів — Берестово, де працював митрополит Іларіон, автор “Слова про

закон і благодать”; донині тут збереглися залишки храму Спаса на

Берестові. Далі були “варязькі” печери; на їх місці зведено Києво-

Печерську лавру. Біля гирла р. Либідь — Звіринець, місце полюван-

ня князів.

ПИСЕМНІ ДЖЕРЕЛА, ЩО ОПОВІДАЮТЬ ПРО РУСЬ І РУСИЧІВ

Літописи та літописні зводи періоду Київської Русі доносять до нас подих часу і живі голоси свідків та учасників подій. Окремі з них говорять неупереджено, мовою фактів, дехто на історичні події накладає свої оцінки, власне бачення явищ чи історичних осіб. А відтак ми читаємо не лише літопис, а й бачимо портрет історика, що, безперечно, розширює нашу інформацію про минувшину.

Історія нашої Батьківщини не може похвалитися дуже давніми літо-

писними та літературними пам’ятками. Донедавна в обігу були зде-

більшого як єдино достовірні й незаперечні історичні джерела Геродо-

та, Плінія, Павсанія, Прокопія, Йордана та Нестора, інші ж обходили

мовчанкою. Так, зокрема, відома широкому науковому загалу за кор-

доном “Влесова книга” була опрацьована славістами Франції, Англії,

Німеччини, США, Канади. По ній вийшли грунтовні дослідження, а в

колишньому Радянському Союзі зустрічалися тільки репліки критич-

ного змісту в періодиці.

“Влесова книга”, а точніше, дощечки, на яких її було написано, знай-

шов полковник Ізенбек 1919 р. на території України в маєтку Задонсь-

ких, що знаходився у Великому Бурлюку Харківської губернії. Підібрані

й збережені полковником Ізенбеком у пограбованому маєтку дощечки

здійснили подорож через Київ, Прагу, Берлін, Париж і зупинились у

Бельгії. Там їх досліджував Ю. Миролюбов — хімік, поет, письменник

та історик, якому Ізенбек їх показав при розмові про пошуки сюжету для

написання повісті про слов’ян. Ю. Миролюбова ці дощечки зацікавили,

точніше, захопили, і вивченню їх він віддав 14 років: переписав кожну

дощечку і зробив спробу дешифрувати. Частково це вдалося. Наче відчу-

ваючи, що на дощечки очікує чергове випробування, Ю. Миролюбов пе-

реслав копії до музею Російського мистецтва у Сан-Франціско. Се-

кретарем музею на той час був генерал Куренков, псевдонім — А. Кур.

Він став першим дослідником текстів дощечок і зробив перші публікації

1954 р. у газеті “Жар-птиця”. Отже, через 35 років після знахідки у

нашій країні дізналися про існування цієї пам’ятки.

Над “Влесовою книгою” працювали С. Лісний (проф. Парамонов,

книга “Русь, звідки ти прийшла?”, 1959), Лазаревич, Соколов, Ка-

чур; Кірніч зробив переклад українською мовою, а В. Шаян видав у

Гамільтоні (Канада) працю “Віра наших предків” (1987), у якій дос-

лідив цю пам’ятку історії слов’ян. Самі ж дощечки після смерті Ізенбе-

ка 1941 р. зникли в бурях Другої світової війни.

Багато історичних хронік говорили про народи, що населяли Украї-

ну: “Ці варвари були неписьменні і найвища благодать, яку їм надало

християнство — писемність”. Ця теза активно розроблюється і сьогодні.

Зокрема, академік Д. Ліхачов у статті “Тисячоліття культури” (Аль-

манах библиофила. — М., 1989. — Вип. 26) твердить: “Я гадаю, з

хрещення Русі взагалі можна починати історію російської культури. Як

і української, і білоруської. Але характерні риси російської, білоруської

й української культури — східнослов’янської культури Давньої Русі —

сягають того часу, коли християнство змінило язичництво.

Християнство — писемна релігія, що прилучила Русь до високороз-

винутої міфології, до історії європейських і малоазіатських країн.

З варварської країни на краю світу раптом з’явилася держава із

світовою культурою, світовою релігією, і одразу це було ознаменовано

розквітом давньоруської культури”.

Як бачимо, шановний академік або не бачив, або не хотів бачити

того, що у дохристиянську добу Україна-Русь уже мала не лише міфо-

логію, як у стародавніх Греції та Римі, а й релігію, яка не поступалася

християнству, а точніше, відповідала його основним постулатам, а не

догматам його послідовників.

Алфавіт “Влесової книги” має характерні особливості. Це не кири-

лиця і не глаголиця. Професор Парамонов робить спробу ввести новий

термін, назвавши цей шрифт влесовицею. “Влесова книга” відсуває відо-

му нам історію принаймні на 1500 років углиб. Окрім історичних хронік,

які подано у книзі й досить легко накладаються на історичну канву, у

ній закладено цілу низку моральних норм і правил наших пращурів. Ось

одне з них: “Потрібно молитися і вмиватися 5 разів на день, щоб у

чистому тілі був здоровий дух, і потрібно захищати землю предків, що

дивляться на нас з неба”.

Ми знаходимо дати, які дають змогу “прив’язатися” до певних істо-

ричних подій: “Наш народ вирушив до Карпатських гір, де і жив про-

тягом 500 років. А потім повернувся на береги ріки Непра (Дніпра),

де жив 300 років до приходу готів... Це сталося за 1300 років до Гер-

манаріха”. Вождь готів добре відомий в історії. У тексті дощечки 1В

йдеться про загарбника Ізви, констатується, що “ми сильні тоді тільки,

коли об’єднуємо наші сили”. Заклик до єднання — постійна теза, яка

звучить у слов’янських пам’ятках.

На дощечці 7Е наводиться цікаве свідчення про племена, які, об’єд-

навшись, створили першу руську державу — Київську Русь. Йдеться

також про племена братів та їхню допомогу, у тому числі збройну, для

відсічі поневолювачам. Тут же знаходимо відомості про експансію греків

північного Причорномор’я, які, почавши з торгівлі, закінчили тим, що

“з’явилися з численною озброєною молоддю” і прогнали геть русичів

(молодь — синонім армії). Так було окуповано Сурож та узбережжя

Синього (Чорного) моря. Греки про це також написали, але по-іншо-

му, за ними були готи, які “чинили нам зло”, гуни, які “хотіли красти

нашу худобу і забирати наших людей”, варяги, “яких ніхто не запро-

шував”. Це дещо інший погляд на вітчизняну історію.

“Влесова книга” — непересічна пам’ятка слов’ян, яка чекає свого

дослідника в Україні, там, де її було створено.

Наступні за значенням літописні пам’ятки і зводи: “Слово про за-

кон і благодать” митрополита Іларіона, яке стало своєрідною основою

літописання руського; широковідома “Повість минулих літ”, що певною

мірою узагальнила всі відомі на той час пам’ятки і свідчення про те,

“звідки пішла земля руська”; Галицько-Волинський літопис, який

висвітлює події із середини 1205 р. до зими 1290 р.; “Києво-Печерсь-

кий патерик” — збірка оповідань, а точніше, історичних хронік про

заснування і перші роки діяльності та житія святих, пов’язаних із Киє-

во-Печерською лаврою. Цікаві дані, де підтверджується багато істо-

ричних подій, викладені у книзі В. Висоцького “Графіті Софії Київсь-

кої”. Це наукове дослідження дало можливість уточнити велику

кількість історичних дат і подій, що відбувалися в ІХ–ХІІ ст.