Annotation 18 page

20 червня Восьма година ранку. Сонце сяє в чистому небі. Я ще й не підходила до ліжка, ані на мить не склепила своїх очей — сон ніяк не йде до них. Із того самого вікна, з якого я вчора вдивлялася в нічну пітьму, я сьогодні бачу ясний погожий ранок. Я намагаюсь пригадати все, що пережила, й порахувати, скільки годин минуло відтоді, як я дісталася до прихистку моєї кімнати. Ті години здаються мені тижнями. Певне, минуло небагато часу, — та ой як багато для мене! — відколи я опустилася в темінь кімнати, на цю підлогу, наскрізь промокла й закоцюбла, нікчемне, безпомічне, панічно налякане створіння. Вже й не згадаю, коли я прийшла до тями. Не пам'ятаю, коли добулася в спальню, засвітила свічку й почала шукати (забувши, хоч як це дивно, де все лежить) суху білизну й одежу, щоб перевдягтись і трохи зігрітись. Я пам'ятаю, що все це зробила, а коли саме — не згадаю. А коли я перестала тремтіти від холоду й почав, пульсуючи, наростати жар у всьому тілі? Напевне, це було ще до світанку. Так, я чула, як вибило третю годину. Пам'ятаю ту мить, бо з нею прийшло раптове осяяння, яснота думок, якесь гарячкове збудження, напруження всіх моїх сил і здібностей. Пам'ятаю, як я вирішила тримати себе в руках і терпляче, година за годиною, чекати на першу зручну нагоду, щоб вирвати Лору з цього жахливого дому, не наражаючись на небезпеку негайного викриття й погоні. Пам'ятаю, як у голові моїй склалось переконання, що розмова цих двох лиходіїв не тільки цілком виправдовувала нашу втечу, а й давала в руки нам зброю для захисту від них. Пригадую, ця думка спонукала мене негайно записати їхні слова точно, як вони були сказані, поки моя пам'ять чітко їх зберігає. Все це я добре пам'ятаю — в голові моїй ще немає плутанини. І як я прийшла сюди, в будуар, із пером, чорнилом та щоденником ще до світанку, як сіла біля розчиненого навстіж вікна, щоб свіже повітря хоч трохи прохолоджало мій жар, і як писала безперестанку, все швидше, все гарячковіше, з дедалі яснішою свідомістю, протягом усього того страшного проміжку часу, аж поки почав прокидатися будинок. Я пам'ятаю це так виразно! Від самого початку — коли сіла писати при свічці — й до самого кінця, до сторінки, що перед ось цією, коли я писала вже при сонячному світлі нового дня! Чому я досі сиджу за цим столом? Нащо стомлюю свої запалені очі й розпашілу голову цим писанням? Чом не лягти й не відпочити, чом не спробувати втишити уві сні жар, що пожирає мене? Я не смію. Страх, дужчий за всі інші страхи, заволодів мною. Я боюсь цього жару, що палить мою шкіру; я боюсь цього пульсування й шуму в голові. Якщо я ляжу зараз, де знаття, що мені стане сил і свідомості, щоб підвестися знову? Ох, дощ, цей дощ, жорстокий дощ,— через нього я так перемерзла вночі!
Д е в' я т а г о д и н а. Вибило дев'ять чи вісім ударів? Здається, дев'ять? Я знову вся трясусь, тремчу від голови до п'ят на теплому літньому повітрі. Невже я спала отут, сидячи? Вже й не пам'ятаю. О Господи, невже я захворію? Захворіти! В такий час! Моя голова — я так потерпаю за свою голову. Я ще можу писати, але рядки зливаються докупи. Я розрізняю слова. Лора — я пишу «Лора» й бачу написане слово. Скільки ж разів било — вісім чи дев'ять? Холодно, ой як холодно! Ох, той нічний дощ! І удари годинника, ті удари — я не можу їх полічити — б'ють мені в голові...
ПРИМІТКА На цьому запис стає нерозбірливий. Наступні кілька рядків складаються лише з частин слів упереміш із ляпками та закарлюками. Останні позначки на папері віддалено нагадують літери «Л» та «О», тобто ім'я леді Глайд. На наступній сторінці щоденника — вже інший запис. Почерк чоловічий — грубий, розмашистий, твердий і чіткий. Запис позначений датою «21 червня» і містить ось такі рядки:
ПІСЛЯМОВА ЩИРОГО ДРУГА Завдяки хворобі нашої чудової міс Голкомб мені випала нагода зазнати несподіваної інтелектуальної насолоди. Я маю на увазі прочитання цього дуже цікавого щоденника, якого я тільки-но дочитав до останнього рядка. В ньому кілька сотень сторінок. Поклавши руку на серце, я стверджую, що кожна сторінка зачарувала, освіжила, захопила мене. Такій чулій людині, як я, невимовно приємно коли вона може це сказати. Гідна захоплення жінка! Я маю на увазі міс Голкомб. Величезна праця! Я це кажу про щоденник. Так, ці сторінки вражають. Тактовність, яку я знаходжу в них, стриманість, рідкісна відвага, дивовижна пам'ять, точні оцінки характерів, легка граційність стилю, чарівні спалахи жіночої чутливості — все це невимовно підсилило моє захоплення цим божественним створінням, цією чудовою Меріан. Її опис моєї власної персони зроблено рукою майстра, він абсолютно довершений. Я від усього серця свідчу, що портрет цілком відповідає оригіналові. Відчуваю, яке яскраве враження я, напевне, справив на неї, коли вона змалювала мене такими розкішними, багатими, великими мазками! Я знов тут оплакую жорстоку необхідність бути в незлагоді з нею й протиставляти свої інтереси її інтересам. За щасливішого збігу обставин який я був би гідний міс Голкомб... і яка гідна була б міс Голкомб мене! Почуття, якими живе нині моє серце, переконують мене самого, що допіру написані моєю рукою рядки глибоко правдиві. Ці почуття підносять мене над усіма суто особистими міркуваннями. З цілковитою безсторонністю я віддаю належне пречудовій хитрості, завдяки якій ця незрівнянна жінка зуміла почути приватну бесіду між Персівалем і мною, а також дивовижній точності, з якою вона виклала всю нашу розмову від початку до кінця. Ці почуття спонукали мене запропонувати незворушному лікареві, що її лікує, мої широкі знання в галузі фармакології та блискучу мою обізнаність із витонченими засобами, які медицина й магнетична наука надали в користування людству. Поки що він відхиляє мої пропозиції про допомогу. Нікчема! І насамкінець: ці почуття надихнули ці рядки, вдячні, ніжні, батьківські рядки, які я записав у цей щоденник. Я його закриваю. Моє строге чуття порядності велить мені покласти його назад (руками моєї дружини), на стіл міс Голкомб. Обставини ведуть мене до важливих подій. Неозорі перспективи успіху розгортаються перед моїми очима. Я виконую те, що визначила мені доля, із спокоєм, який жахає мене самого. Тут мені вільно тільки скласти данину шанобливого захоплення. Із святобливою ніжністю я складаю його до ніг міс Голкомб. Кожен мій подих — молитва про її одужання. Я висловлюю їй співчуття з приводу краху всіх тих планів, що їх вона складала на благо своєї сестри. Воднораз я благаю її вірити, що відомості, які я взяв з її щоденника, я нікотрим способом не використаю, аби посприяти тому краху. Її записи просто потверджують, наскільки правильну лінію поведінки обрав я раніше. Я вдячний цим сторінкам за те, що вони пробудили в мені щонайвищі почуття, — і тільки. Для особистості, наділеної чутливістю, рівною моїй, це просте твердження пояснить і виправдає все. А міс Голкомб якраз і є особистість, наділена чутливістю, рівною моїй. Переконаний в цьому, я ставлю тут свій підпис. Фоско
Оповідь продовжує Фредерік Ферлі, есквайр, власник маєтку Ліммерідж

(Про те, яким чином одержано звіт містера Ферлі, а також інші звіти, наведені після цього, ми розповімо далі.) Велике лихо мого життя полягає в тому що ніхто не хоче дати мені спокій. Навіщо — питаю я всіх-усіх, — навіщо турбувати мене? Ніхто не відповідає на це запитання й ніхто не дає мені спокою. Родичі, друзі й чужі люди неначе змовилися набридати мені. За що? Питаю сам себе, питаю те саме у мого камердинера Луї по п'ятдесят разів на день: що я зробив їм поганого? Ні я, ні він не можемо дати відповіді на це запитання. Диво дивне! А це мене спостигла ще й така прикрість: причепилися, щоб я написав цей звіт. Чи ж людині з такими нещасними нервами писати якісь там звіти? Коли я наводжу це абсолютно серйозне заперечення, мені кажуть, що певні важливі події, пов'язані з долею моєї небоги, сталися при мені, тож саме я повинен їх описати. На випадок, коли б я не зумів змусити себе виконати це прохання, мені погрожують такими наслідками, від самої думки про які я впадаю в прострацію. Якщо по правді, то нічого погрожувати мені. Розбитий своїми хворобами та родинними клопотами, я не здатний чинити опір. Якщо ви наполягаєте, ви неправедно користаєтеся з мого безсилля, і я негайно поступаюсь. Я спробую пригадати, що зможу (протестуючи!), й написати, що зможу (теж протестуючи!), а те, чого я не зможу пригадати й написати, доведеться пригадати й написати замість мене моєму камердинерові Луї. Він осел, а я інвалід, і вдвох ми ще, чого доброго, наробимо всяких помилок. Як це принизливо! Мені кажуть, що я повинен попригадувати дати. Боже милий! В житті своєму я ще не запам'ятав жодної дати. З чого мені почати — і то не знаю. Я спитав Луї. Він зовсім не такий осел, за якого я його досі мав. Він пам'ятає, коли це сталося, з точністю від одного до двох тижнів, а я пам'ятаю ім'я тієї особи. Це було десь наприкінці червня чи на початку липня, а ім'я молодої особи (як на мене, вкрай вульгарне) було Фанні. Отже, наприкінці червня чи на початку липня я напівлежав, як звичайно, у своєму кріслі, в оточенні різних творів мистецтва, що їх я призбирую, аби вдосконалити смаки моїх сусідів-варварів. Сказати точніше, довкола мене були дагеротипи моїх картин, гравюр, офортів, давніх монет і всякої такої всячини, які я наміряюся невдовзі пожертвувати (дагеротипи, звісно, я веду мову про них, якщо взагалі можна вести про щось мову цією неоковирною англійщиною) — пожертвувати закладові в Карлайлі (жахливе місце!), маючи на меті вдосконалення смаків його членів (варварів та вандалів, щира правда!). Можна було б припустити, що джентльмена, котрий збирається вчинити величезне національне добродійство своїм співвітчизникам, не будуть так бездушно турбувати всілякими приватними ускладненнями та родинними незлагодами. Де там! Помилкова думка, запевняю вас, коли взяти мій випадок. Та хай там що, а я напівлежав серед моїх мистецьких скарбів і мріяв про спокійний ранок. Звісно, саме тому, що я мріяв про спокійний ранок, увійшов Луї. Нічого дивного, що я поцікавився, якого дідька він з'явився, коли я не кликав його дзвоником. Я рідко лаюся — це така неджентльменська звичка! — та коли Луї замість відповіді осміхнувся, я вважаю зовсім не дивним, що прокляв його за це. Хай там що, а я це зробив. За моїми спостереженнями, подібні суворі заходи незмінно приводять до тями людей нижчих класів. Луї теж отямився. Він зробився такий люб'язний, що облишив смішки й доповів, що там, за дверима, чекає Молода Особа, яка просить прийняти її. І додав (з осоружною балакучістю, притаманною слугам), що звати її Фанні. — Яка Фанні? — Покоївка леді Глайд, сер. — Що потрібно покоївці леді Глайд від мене? — Лист, сер... — Візьміть його. — Вона відмовляється віддавати листа будь-кому, крім вас, сер. — Хто надіслав листа? — Міс Голкомб, сер. Щойно я почув ім'я міс Голкомб, я здався. Я звик здаватися міс Голкомб. Із досвіду знаю, що так буде менше галасу. Я здався і цього разу. Дорога Меріан! — Хай покоївка леді Глайд увійде. Луї, стривайте! Її черевики риплять? Я був зобов'язаний поставити це запитання. Черевики на рипах псують мені настрій на цілий день. Я скорився необхідності прийняти Молоду Особу, але я не бажав скорятися тому, щоб її черевики зіпсували мені настрій. Є межі навіть моєму терпінню. Луї твердо запевнив мене, що на її черевики можна покластись. Я махнув рукою. Він впустив її. Чи ж треба згадувати, що своє збентеження вона виказала тим, що стулила губи й почала дихати носом? Тому, хто вивчає жіночу природу нижчих класів, безперечно, можна цього й не згадувати. Хочу віддати належне дівчині. Її черевики таки не рипіли. Але чому у всіх молодих служниць завжди пітніють руки? Чому в них завжди товсті носи й грубі щоки? І чому їхні обличчя так плачевно недовершені, особливо кутики повік? Я не такий здоровий, щоб самому заглиблюватися в такі питання, але я звертаюся до вчених людей, котрі при здоров'ї: чому немає у нас розмаїття серед нашої породи молодих осіб? — У вас лист для мене від міс Голкомб? Прошу, покладіть його на стіл, тільки нічого не перекиньте. Як там ведеться міс Голкомб? — Добре, дякую вам, сер. — А леді Глайд? Я не дістав відповіді. Обличчя Молодої Особи зробилося ще більш невивершене, і, здається, вона заплакала. Безперечно, я бачив якусь вологу на її щоках. Сльози чи піт? Луї, з яким я щойно порадився, схильний вважати, що то були сльози. Він належить до її класу — йому це краще знати. Припустімо — сльози. За винятком тих випадків, коли благородне мистецтво цілком слушно робить сльози несхожими на справжні, я рішуче заперечую проти сліз. Висловлюючись по-науковому, сльози — це виділення. Я можу зрозуміти, що виділення можуть бути здорові чи нездорові, але не можу збагнути, що в них цікавого з погляду сентиментів. Можливо, через те, що мої власні виділення всі без винятку хворобливі, я трохи упереджений проти них узагалі. Та дарма. В цьому випадку я поводився з усією можливою тактовністю і співчуттям. Я заплющив очі й сказав Луї: — Спробуйте з'ясувати, що вона хоче цим сказати. Луї спробував, і Молода Особа спробувала. Їм пощастило до такої міри заплутати одне одного, що, мушу сказати, я їм просто вдячний, так вони мене потішили. Мабуть, я знов пошлю по них, як тільки буду в поганому гуморі. Я щойно поділився цією ідеєю з Луї. Дивно, але він начебто знітився. Бідолаха! Сподіваюсь, від мене не чекають, що я буду тут повторяти покоївчине пояснення її сліз, переказане мені з її слів англійщиною мого швейцарського камердинера? Це просто неможливе завдання для мене. Я зможу хіба що відтворити мої власні враження та почуття. Чи ж досить буде цього? Прошу відповісти ствердно. Мені здається, вона почала розповідати мені (через Луї), що хазяїн звільнив її від обов'язків хазяйчиної покоївки. (Зважте на дивну непослідовність Молодої Особи. До чого тут я, коли її звільнили з роботи?) Діставши розрахунок, вона пішла ночувати до заїзду. (Я не тримаю заїздів — навіщо говорити мені про це?) Між шостою і сьомою годинами вечора до неї зайшла міс Голкомб попрощатись і дала їй два листи — одного для мене, другого для якогось джентльмена в Лондоні. (Але ж я не джентльмен у Лондоні, хай йому всячина!) З обачності вона сховала обидва листи за пазуху. (А мені яке діло до цього?) Вона дуже сумувала, коли міс Голкомб пішла від неї, й не могла ні їсти, ні пити, аж поки не настав час лягати спати, і тоді — було близько дев'ятої вечора, — згадавши, що за день вона й ріски не мала в роті, захотіла випити чашку чаю. (І чому я повинен відповідати за ці вульгарні переживання, що починаються сумом, а кінчаються чашкою чаю?) Саме тієї хвилини, коли вона «поставила горнятко на вогонь» (я наводжу ці слова, покладаючись на Луї, бо він запевняє, ніби розуміє їхнє значення і залюбки мені пояснить, але я принципово не бажаю слухати ніяких пояснень), — тож, тільки вона «поставила горнятко на вогонь», як двері відчинились, і її «мов обухом по голові ударило» (знов її власні слова, зовсім незрозумілі цього разу не тільки для мене, а й для Луї), бо до неї зайшла «її світлість міледі графиня». З почуттям великої втіхи я тут відтворюю, як титулує мою сестру покоївка моєї небоги. Моя бідолашна сестра — набридлива жінка, що вийшла заміж за чужоземця. Та продовжую: двері відчинились, її світлість міледі графиня увійшла до кімнати, й Молоду Особу «мов обухом по голові ударило». Дуже цікаво! Мені таки треба трохи перепочити, зібратися на силі. Ось полежу, відкинувшись у кріслі й заплющивши очі, кілька хвилин, Луї змочить бідні мої, болючі скроні одеколоном, і тоді, можливо, я буду здатний писати далі. Її світлість міледі графиня... Ні! Писати я можу, та сидіти мені несила. Краще я приляжу й диктуватиму. В Луї жахливий акцент, але англійську мову він знає і писати може. Вельми зручно! Її світлість міледі графиня пояснила свою несподівану появу в заїзді тим, що прийшла переказати Фанні ще якісь невеличкі доручення від міс Голкомб — та, мовляв, поспішала й забула про це сказати. Молода Особа хотіла зразу ж почути, що то за доручення, але графиня не поспішала говорити про них (як це схоже на набридливі звички моєї сестри!), поки Фанні не вип'є чаю. Її світлість напрочуд турботливо і люб'язно (як це не схоже на мою сестру!) сказала: «Бідна моя дівчинко, я певна, що вам дуже хочеться чаю. Хай доручення трохи почекають. Ну ж бо, заспокойтеся — я сама запарю чаю і вип'ю чашечку з вами». Здається, саме такі було сказано слова, саме так їх схвильовано повторила в моїй присутності Молода Особа. У всякому разі графиня наполягла на своєму й запарила чаю, і в своєму приниженні зайшла так далеко, що налила по чашці чаю собі й дівчині. Та випила чаю і, за її словами, відзначила цей незвичайний випадок тим, що через п'ять хвилин ураз зомліла, вперше у своєму житті. Тут я знов наводжу її власні слова. Луї вважає, що вони супроводилися ще ряснішим виділенням сліз. Сам я не можу ствердити, так це було чи ні. Досить було з мене, що я присилував себе слухати, а очі мої тоді були заплющені. Де ж це я зупинився? Ах так, вона зомліла, випивши чашку чаю з графинею, — випадок, який, можливо, зацікавив би мене, коли б я був її лікарем, але, не маючи відношення до медицини, я просто нудьгував, слухаючи її розповідь про це, та й годі. Через півгодини, прийшовши до тями, вона побачила, що лежить на кушетці, а коло неї, окрім хазяйки, нема більш нікого. Графиня надумала, що вже надто пізня година, щоб лишатися далі в заїзді, й пішла геть, як тільки дівчина почала виявляти ознаки життя. Хазяйка була така добра, що відвела дівчину нагору й допомогла облягтися. Лишившись на самоті, вона помацала в себе за пазухою (я вельми жалкую, що мушу вдруге згадувати таку річ) і переконалася, що обидва листи лежать собі в тому сховку, але чомусь пожмакані. Цілу ніч голова їй крутилася, та вранці вона вже почувалася досить добре, щоб рушити в дорогу. Листа, адресованого тому набридливому незнайомцеві — лондонському джентльменові, вона вкинула в поштову скриньку, а нині передавала другого листа просто мені в руки, як було їй велено. Все це була щира правда, і, хоч вона не могла дорікнути собі ні за яке недбальство, вона була в цілковитому сум'ятті й дуже-дуже потребувала поради. При цих словах, як вважає Луї, знов з'явилися виділення. Може, й так. Але куди важливіше згадати, що саме при цих її словах мій терпець луснув, — я розплющив очі й втрутився. — І до чого все це? — спитав я. Нетямуща покоївка моєї небоги витріщилася на мене й стала, мов води в рот набравши. — Спробуйте з'ясувати, — сказав я камердинеру. — Перекладайте мені, Луї. Луї спробував і почав перекладати. Іншими словами, він негайно поринув з головою в колодязь плутанини, й Молода Особа канула слідком за ним. Я вже й не пам'ятаю, коли я так тішився! Поки це мене розважало, я дозволяв їм борсатися на дні колодязя. А коли мені обридло, я зробив розумове зусилля й витяг їх нагору. Чи й варто казати, що моє втручання дало мені змогу за якийсь час з'ясувати значення висловів Молодої Особи. Я з'ясував, що вона в цілковитому сум'ятті, бо та послідовність подій, яку вона тільки-но змалювала, завадила їй дістати від графині додаткові доручення міс Голкомб. Вона потерпала, що ті доручення мали велику вагу для її хазяйки. Вона б вернулася поночі в Блеквотер-Парк, аби спитати про них у самої міс Голкомб, але не посміла через сера Персіваля. І залишитися ще на день у заїзді вона не зважилась, бо міс Голкомб веліла їй ні в якому разі не спізнитися на ранковий поїзд. Вона дуже потерпала, коли б ті її злощасні млості не призвели до іншого нещастя: її господиня ще подумає, що на неї не можна покластися! Вона смиренно просила моєї ради: чи варто їй написати до міс Голкомб, усе пояснивши й попросивши пробачення, а також спитавши, чи не могла б вона перелічити ті доручення в листі, якщо ще не пізно? Я не перепрошую за ці вкрай прозаїчні рядки. Мені велено написати їх. Неймовірно, але є люди, яких і справді більше цікавить те, що мені сказала тоді покоївка моєї небоги, аніж те, що я їй сказав! Кумедна зіпсутість! — Я була б вам така вдячна, сер коли б ви люб'язно порадили мені, як краще вчинити, — заявила Молода Особа. — Лишіть усе, як є, — сказав я, пристосовуючи свою мову до рівня слухачки. — Я завжди лишаю все, як є. Так. Це все? — Якщо ви вважаєте, сер, що я беру на себе надто велику сміливість, бажаючи написати до міс Голкомб, то я, звісно, не посмію писати їй. Але мені так хочеться зробити все, що я тільки можу, для моєї пані... Люди нижчого класу ніколи не знають, коли та як їм слід вийти з кімнати. Вони вічно потребують допомоги в цьому від людей вищого кола. Я вирішив, що давно пора допомогти Молодій Особі вийти. І зробив це з допомогою двох слів, сповнених здорового глузду: — До побачення! Щось у цієї незвичайної дівчини раптом рипнуло — чи на ній, чи всередині в неї. Луї дивився на неї (я ні), то він стверджує, що вона рипнула, коли робила реверанс Цікаво! Що ж рипнуло: її черевики, корсет чи кістки? Луї гадає, що рипнув її корсет. Чудеса! Щойно лишившись на самоті, я трохи подрімав, бо мене й справді хилило на сон. А коли прокинувся, то помітив на столику листа дорогої Меріан. Коли б я хоч приблизно уявляв, що в ньому написано, то, безперечно, й не пробував би розкривати конверта. Та, бувши, на лихо, в блаженному невіданні й нічого не підозрюючи, я прочитав листа. І враз мій настрій зіпсувався на цілий день. За вдачею я один із найлагідніших людей на світі поблажливий до всіх, ні на кого ні за що не ображаюсь. Але, як я вже зазначав, є межа навіть моєму терпінню. Я поклав листа Меріан на столик і відчув — з повним правом, що мене прикро скривджено. Тут я хочу зробити одну заувагу. Вона, звісно, стосується до серйозної справи, про яку мова, а то б я не висловлював її на цих сторінках. Ні в чому, на мою думку, огидний егоїзм людства не виявляється з такою відворотною оголеністю, і то в усіх класах суспільства, як у приниженні, що його неодружені люди зазнають від одружених. Якщо ви проявили аж стільки розуму й самозречення, аби не додавати ще й власного сімейства до й так надто ущільненого населення, ви неодмінно станете об'єктом для помсти ваших одружених друзів, котрі свого часу не спромоглися на розум і самозречення. Ви станете їхнім духівником, вам вони виплакуватимуть свої подружні прикрощі. Вас зроблять другом їхніх дітей, хай вони тільки народяться. Чоловіки й дружини виповідають свої подружні клопоти старим парубкам і старим дівам, щоб ті від цього страждали. Взяти, наприклад, мене. Я розважливо зостався неодружений, а мій бідолашний любий брат Філіп нерозважно одружився. І що ж він робить, помираючи? Лишає свою дочку на мене. Вона чудова дівчина, але водночас на мене падає і жахлива відповідальність за неї. За що складати її на мої плечі? А за те, бачте, що я, бувши безневинним одинаком, повинен звільняти моїх одружених родичів від усіх їхніх подружніх обов'язків та клопотів. Я стараюся з усіх сил, щоб виконати за мого брата його батьківський обов'язок: із нескінченними тривогами та ускладненнями видаю мою небогу за чоловіка, якого сам батько вибрав їй за судженого. У неї з чоловіком виникає незлагода, з усіма прикрими наслідками. Що ж робить вона з тими прикрими наслідками? Складає їх на мої плечі. А за віщо? За те, що я, бувши безневинним одинаком, повинен звільняти моїх одружених родичів від усіх їхніх подружніх обов'язків та клопотів. Бідолашні неодружені люди! Жалюгідна людська природа! Чи й варто згадувати, що Меріан погрожувала мені в листі? Всі мені погрожують. Усі можливі жахи повинні були впасти на мою самовіддану голову, якби я не зважився зробити з Ліммеріджа притулок для моєї небоги з її нещастями. І все-таки я вагався. Я вже згадував, що досі я, як правило, скорявся дорогій Меріан, аби уникнути галасу. Але в цьому випадку можливі наслідки її вкрай нерозважної пропозиції змусили мене зволікати. Якби я відчинив двері Ліммеріджа, щоб прихистити в ньому леді Глайд, хто поручився б, що сер Персіваль у страшному обуренні не примчить слідом за нею та не накинеться на мене за переховування його дружини? Я побачив, що це втягло б мене в страшний лабіринт клопотів, і твердо вирішив попередньо промацати грунт. Тож я написав дорогій Меріан (оскільки вона не мала свого чоловіка, який міг би заявити на неї свої права) щоб вона спочатку сама приїхала сюди в Ліммерідж переговорити про все зі мною. Я запевняв її, що прийму нашу любу Лору з превеликою радістю, хай тільки Меріан розвіє мої страхи, щоб я був цілком спокійний, — і не інакше. Я, звісна річ, передчував тоді: це моє зволікання може закінчитися тим, що Меріан примчить сюди, аби виплеснути свій праведний гнів та хряснути дверима. Але, з другого боку, коли б я вирішив інакше, сюди міг примчати сер Персіваль — теж у праведному гніві й теж хряскаючи дверима. А з цих двох гнівів і хряскань я віддавав перевагу тому, яким загрожувала мені Меріан, бо вже звик до нього! Відповідно я відіслав листа зворотною поштою. Так чи так, а це був виграш у часі, й — о небеса! одне це було велике благо! Коли я перебуваю в стані цілковитої прострації (чи вказав я, що від листа Меріан впав у цілковиту прострацію?), звичайно я оговтуюсь протягом трьох днів. Це було вельми нерозважно з мого боку — сподіватися триденного спокою. Де там! Спокою не було й близько. Третього дня пошта принесла мені вкрай зухвалого листа від зовсім незнайомої мені особи. Особа назвалась компаньйоном нашого юриста, нашого дорогого, тупоголового старигана Гілмора, — він, мовляв, виконує його обов'язки. Цей компаньйон сповіщав мене, що дістав недавно листа, адресованого йому рукою міс Голкомб. Відкривши конверта, він, на превеликий свій подив, побачив, що там був усього тільки чистий аркуш паперу. Ця обставина видалась йому вельми підозрілою (його невгамовний юридичний нюх підказав йому, що хтось таємно вкрав листа), й він негайно написав до міс Голкомб, але відповіді із зворотною поштою не дістав. Зіткнувшися з таким утрудненням, він, замість діяти розважливо, тобто дозволити, щоб усе текло своєю течією, з дурного розуму надумав дозолити мені своїм листом, де питався, чи не відомо що-небудь мені про цю справу. Якого дідька повинен був я про все це знати? Навіщо тривожити мене й себе заодно? Так я йому й написав. Це був один із моїх найїдкіших листів. Нічого гострішого в епістолярному жанрі я не видавав відтоді, коли прогнав у письмовій формі того вкрай набридливого типа — містера Волтера Гартрайта. Мій лист справив належну дію. Від того юриста я більш нічого не одержував. Може, це не така й дивина. Дивувала та незвичайна обставина, що від Меріан не було не тільки ніякої відповіді, але й ніяких призвісток її появи. Її несподівана нез'ява просто чудотворно подіяла на мене. Так приємно й заспокійливо було виснувати (а я так, звісно, й зробив), що мої одружені родичі знов замирили. П'ять днів нічим не порушеного спокою, чарівно-блаженної самоти цілком поновили мої сили. На шостий день я почувся настільки зміцнілим, що викликав свого фотографа й знов посадив його за роботу робити копії моїх скарбів мистецтва, маючи на увазі, як я вже згадував вище, вдосконалення смаків усієї варварської околиці. Я тільки відпустив фотографа до лабораторії та почав милуватися своїми стародавніми монетами, як зненацька з'явився Луї з візитною карткою в руці. — Знов якась молода особа? — спитав я. — Я не прийму її. Я такий нездоровий, що молоді особи на мене погано діють. Мене немає вдома. — Цього разу джентльмен, сер. Джентльмен — це, звісно, інша річ. Я глянув на картку. Боже милий! Чужоземний чоловік моєї занудливої сестри — граф Фоско! Чи треба говорити, яке було моє перше враження, коли я глянув на візитну картку гостя? Звісно, не треба. Оскільки моя сестра вийшла заміж за чужоземця, враження у всякої розумної людини могло бути лиш одне: граф, безсумнівно, з'явився просити у мене грошей. — Луї, — сказав я, — як ви гадаєте, чи забереться він геть, коли ви дасте йому п'ять шилінгів? Мій слуга був шокований. Він страшенно вразив мене, заявивши, нібито чужоземний чоловік моєї сестри розкішно вбраний і має вигляд справжнього багача. Від цих відомостей моє перше враження відповідно трохи змінилось. Тепер я був переконаний, що у графа свої власні подружні клопоти й він приїхав, щоб, за звичаєм усієї моєї рідні, перекласти їх на мої плечі. — Він сказав, у якій справі приїхав? — допитувавсь я. — Граф Фоско каже, сер, нібито приїхав сюди тому, що міс Голкомб не може сама виїхати з Блеквотер-Парку Нові тривоги, ясна річ! Мабуть, не зовсім його клопоти, а дорогої Меріан. Так чи так — тривоги й клопоти. О Господи! — Запросіть його, — мовив я, скорившися своїй долі. Поява графа просто приголомшила мене. Він був такий страховинно великий, що я аж затремтів. Я був певен, що він заколиває підлогу й поперекидає всі мої мистецькі скарби. Він не скоїв ні того, ні другого. Він був у приємному світлому літньому костюмі, тримався з чарівливим спокоєм та самовладанням і добродушно всміхався. Спочатку він справив на мене чудове враження. Це не робить честі моїй проникливості, як покажуть подальші події. Прикро це визнавати, але я щира людина і визнаю це, незважаючи ні на що. — Дозвольте відрекомендуватися вам, містере Ферлі, — заговорив він. — Я приїхав із Блеквотер-Парку і маю щастя й честь бути чоловіком мадам Фоско. Дозвольте мені вперше і востаннє скористатися з цієї величезної переваги, благаючи вас не ставитися до мене як до посторонньої людини. Прошу вас — не турбуйтесь! Благаю вас — не ворушіться! — Ви дуже люб'язні, — відповів я. — Хотів би я мати досить сил, щоб підвестися. Радий бачити вас у Ліммеріджі. Прошу вас, сідайте. — Боюсь, що ви дуже страждаєте сьогодні, сказав граф. — Як завжди, — відказав я. — Я всього-на-всього клубок нервів, я тільки подоба звичайної людини. — Свого часу я вивчав багато наук, — зауважив цей симпатичний чоловік. — Серед них — і невичерпне питання про нерви. Чи смію я зробити пропозицію — дуже просту й водночас дуже глибоку? Ви дозволите мені поправити освітлення вашої кімнати? — Звісно. Тільки, будьте ласкаві, глядіть, щоб світло не падало на мене. Він підійшов до вікна. Який контраст у порівнянні з дорогою Меріан! Які зважені, зовсім безшумні рухи! — Світло, — сказав він чарівливо довірливим тоном, що так заспокійливо діє на всякого інваліда, — має першорядне значення. Світло збуджує, живить, зберігає. Вам воно таке необхідне, містере Ферлі, як коли б ви були квіткою. Ось дивіться. Тут, де ви сидите, я зачиню віконниці, щоб світло вас не турбувало. А там, де ви не сидите, я відчиню віконниці й впущу цілюще сонце. Хай ви не зносите, коли світло падає на вас, — впустіть його до вашої кімнати. Світло, сер, заповідане нам милостивим провидінням. Ви приймаєте провидіння із своїми поправками. Приймайте й світло на таких самих умовах. Мені ці слова здалися вельми переконливими й турботливими. Я таки довірився йому спочатку — і в цьому питанні про світло теж. Але не більше. — Бачите, містере Ферлі, я бентежуся, — сказав він, вертаючись на своє місце, — клянусь честю, я бентежуся, дивлячись на вас. — Мене просто вразили ваші слова, запевняю вас. Дозвольте спитати: чому? — Сер, чи міг я увійти до цієї кімнати, де сидите ви, страдник, побачити вас серед цих дивовижних творів мистецтва й не збагнути, що ви людина надзвичайно вразлива, людина загостреної чутливості? Скажіть, невже міг я? Мав би я досить сил, щоб сісти прямо, я б йому, звісно, вклонився. Та сил у мене не було, і я зміг тільки вдячно усміхнутись. По суті, це було те саме. Ми обидва зрозуміли один одного. — Прошу вас, слідкуйте за ходом моєї думки, — вів далі граф. — Ось я сиджу тут, бувши сам людиною витонченої чутливості, сиджу в присутності іншої людини витонченої чутливості й усвідомлюю жахливу необхідність уразити цю чутливість повідомленням про деякі дуже невеселі родинні події. Які будуть неминучі наслідки цього? Як я вже мав честь доповісти вам, я сиджу й бентежуся. Чи не цієї хвилини я запідозрив, що він буде мені докучати? Здається, так. — Невже так необхідно згадувати про ті невеселі події? — запитав я. — Висловлюючись нашою невибагливою англійщиною, графе Фоско, невже не можна про них забути? З дуже тривожною поважністю граф зітхнув і похитав головою. — Я справді мушу про них довідатись? Він здвигнув плечима — перший чужоземний жест, який він дозволив собі від тієї хвилини, коли з'явився у моїй кімнаті, — і втупився в мене вельми неприємним проникливим поглядом. Мій інстинкт підказав мені, що ліпше буде заплющити очі. Я скорився своєму інстинкту. — Тільки прошу, обережніше! — заблагав я. — Хтось помер? — Помер! — вигукнув граф із зайвою чужоземною гарячковістю. — Містере Ферлі! Ваше національне самовладання жахає мене. Ради бога, що я такого сказав чи зробив, щоб ви могли добачити в мені вісника смерті? — Тисячу разів перепрошую, — відповів я. — Ви нічого такого не сказали й не зробили. Але у мене правило: в таких прикрих випадках зарані бути готовим до найгіршого. Це зм'якшує удар, зустрічаючи його напівдорозі, і все таке. Запевняю вас, це невимовне полегшення для мене — почути, що ніхто не помер. Хтось захворів? Я розплющив очі й глянув на нього. Чи був він такий жовтий, коли увійшов? А чи пожовтів отак за останні дві-три хвилини? Вже й не знаю і не можу спитати Луї, бо його на той час у кімнаті не було. — Хтось захворів? — повторив я, спостерігши, що моє національне самовладання досі вражає його. — Так. Це одна з моїх лихих новин, містере Ферлі. Хтось захворів. — Я дуже засмучений, запевняю вас. Котра ж із них? — На мій глибокий жаль, міс Голкомб. Мабуть, ви певною мірою були готові це почути? Мабуть, коли ви побачили, що міс Голкомб не приїхала сама, як ви їй пропонували, і не написала вдруге, ви, бувши люблячим дядечком, розтривожилися, злякались, чи не захворіла вона? Не сумніваюсь: я, як люблячий дядечко, мав таке сумне передчуття, але в ту хвилину моя кепська пам'ять ніяк не могла мені підказати, котрого дня це було. Одначе я сказав «так» — із справедливості до самого себе. Я був страшенно вражений. Дорога Меріан завжди тішилася добрим здоров'ям; захворіти — це було так несхоже на неї. Я міг подумати хіба про який-небудь нещасливий випадок: упала з коня, спіткнулася на сходах чи ще щось таке. — Це серйозно? — спитав я. — Серйозно? Не маю сумніву, — відказав він. — Чи небезпечно? Сподіваюсь і вірю, що ні. На лихо, міс Голкомб попала під зливу, промокла до рубця. Від того вона дуже застудилась, а потім розвинулось ще гірше ускладнення лихоманка. Почувши слово «лихоманка», я згадав, що ця безцеремонна особа, яка розмовляла зі мною, допіру прибула з Блеквотер-Парку! Я думав, що тут і зомлію. — Господи милостивий! — вигукнув я. — Це заразне? — Поки що ні, — відповів гість із осоружним спокоєм, — але, можливо, стане заразне. Та коли я вирушав із Блеквотер-Парку, таких гнітючих ускладнень іще не було. Містере Ферлі! З самого початку я глибоко переживав за цю недугу міс Голкомб... і намагався допомогти лікареві, що її лікує... Прийміть мої особисті запевнення: коли я востаннє бачив хвору, лихоманка була ще незаразна. Прийняти його запевнення! Та ні за що в світі! Я не повірив би йому, хоч би він тут і заприсягся! Надто вже він був жовтий, щоб йому вірити. Він здавався ходячою епідемією! А великий який — у ньому вміститься тонна тифозних бацил! Розгулюючи по кімнаті, міг покрити весь килим скарлатинозною лихоманкою! При крайній потребі я дуже швидко міркую. Я вмить вирішив відчепитися від нього. — Будьте ласкаві, вибачте інвалідові, — сказав я, — але будь-які тривалі переговори незмінно виводять мене з ладу. Дозвольте довідатися про точну причину, заради якої ви вшанували мене своїм візитом? Я палко сподівався, що цей надзвичайно прозорий натяк виб'є його з рівноваги, збентежить, спонукає до чемних вибачень, коротше — змусить його забратися з кімнати. Навпаки! Мої слова тільки посадили його на стілець. Він іще більше споважнів, набундючився, а що вже розбалакався! Він підніс догори два свої жахливі пальці й знов пронизав мене одним із своїх неприємних проникливих поглядів. Що тут я міг удіяти? Несила моя була сваритися з ним. Уявіть собі моє становище, прошу вас. Хіба можна висловити це словами? По-моєму, ні! — Причини мого візиту, — невгамовно провадив він, — перелічені на цих моїх пальцях. Їх дві. По-перше, я приїхав, аби з глибоким сумом потвердити, що між сером Персівалем і леді Глайд відбуваються прикрі суперечки. Я найближчий друг сера Персіваля. Я також поріднений з леді Глайд завдяки одруженню з її тіткою. Я очевидець усього, що діялося в Блеквотер-Парку. Ці три підстави дають мені змогу промовляти з цілковитим правом, із упевненістю, з шанобливим жалем. Сер, я доводжу до вашого відома, як голови родини леді Глайд, що міс Голкомб нічого не перебільшила у своєму листі до вас. Я стверджую: засіб, що його запропонувала ця дивовижна леді, — це єдине, що позбавить вас жахів публічного скандалу. Тимчасове розлучення чоловіка й дружини — єдине мирне розв'язання цієї складної проблеми. Розлучіть їх на якийсь час, і, коли будуть усунені всі причини для свар, я, що маю честь нині звертатися до вас, уживу заходів, аби напутити сера Персіваля. Леді Глайд не винна, леді Глайд скривджена, але (стежте уважно за моєю думкою!) саме тому — кажу це з почуттям сорому — вона є джерелом роздратування для свого чоловіка, поки лишається з ним під одним дахом. Тільки ваш дім може прийняти її з цілковитим правом і пристойністю. Прошу вас, відчиніть двері, прийміть її! Оце так холодний душ! На півдні Англії лютує подружня буря, а чоловік із полчищами заразних бацил у кожній складці свого сурдута запрошує мене прибути з північної Англії в ту бурю, аби й мене поколошматило! Я спробував висловити йому цю свою думку так само сильно, як оце тут виклав. Граф непоквапно опустив одного із своїх страшних пальців, другого так і лишив піднятим і помчав щодуху вперед, переїхавши мене зразу ж і навіть не попередивши з кучерською люб'язністю: «Гей, з дороги!» — перш ніж збити з ніг... — Стежте знов за моєю думкою, прошу вас, — говорив він далі. — Я вже сказав вам про першу мою причину. Друга причина, через яку я опинився тут, — це необхідність доконати те, що мала намір зробити сама міс Голкомб, коли б на заваді їй не стала хвороба. У Блеквотер-Парку всі черпають із мого багатющого життєвого досвіду. Моєї дружньої поради просили й з приводу вашого цікавого листа до міс Голкомб. Я збагнув зразу, адже у нас із вами споріднені душі, чому ви попередньо хотіли побачитися з нею, перш ніж узяти на себе відповідальність і запросити леді Глайд у Ліммерідж. Ви маєте цілковиту слушність, сер, не зважуючись прийняти дружину, поки не впевнитеся, що чоловік не скористається своїм законним правом вимагати її назад. Я з вами згоден. І згоден, що таку делікатну річ, як родинні незлагоди, не викладеш належно у формі листа. Моє прибуття сюди (пов'язане з величезною незручністю для самого мене) вже саме собою свідчить про щирість моїх слів. Що ж до можливих з'ясувань стосунків, то я, Фоско, я, хто знає сера Персіваля краще, ніж знає його міс Голкомб, запевняю вас моїм словом честі: він ані наблизиться до цього дому, ані спробує хоч якимсь чином спілкуватися з будь-ким із родини, поки його дружина житиме тут. Справи сера Персіваля дуже розладнані. Надайте йому волю, забравши від нього леді Глайд. Обіцяю вам, що він залюбки прийме свою волю й повернеться на континент, як тільки зможе виїхати. Ви цілком зрозуміли мене? Так, цілком. Маєте ви запитання до мене? Якщо маєте — питайте, я тут на те, щоб відповідати. Питайте, містере Ферлі, зробіть мені таку ласку, питайте, скільки хочете. Попри моє небажання його слухати, він уже стільки наговорив і, на мій превеликий жах, виглядав здатним наговорити ще куди більше, знов же попри моє небажання його слухати. Аби тільки якось порятуватись, я ухилився від його люб'язної пропозиції. — Красно дякую, — відповів я. — Я швидко прямую до загину. З моїм станом здров'я я мушу брати все на віру. Дозвольте мені вчинити так і в цьому випадку. Сподіваюсь, ми зрозуміли один одного. Так. Запевняю вас, дуже вдячний за вашу люб'язну участь. Якщо я хоч колись піддужчаю і матиму нагоду коли-небудь іще ближче познайомитися з вами... Він підвівся. Я думав, він іде геть. Ні! Ще розмови, ще зайві хвилини, щоб посіяти більше зарази, й то у мене в кімнаті, затямте — у мене в кімнаті! — Хвилиночку! — сказав він. — Іще хвилиночку, а тоді я попрощаюся з вами. Дозвольте переконати вас в одній невідкладній необхідності. Річ ось у чім, сер! Ви не повинні чекати, поки видужає міс Голкомб, щоб прийняти у себе леді Глайд. Міс Голкомб доглядають лікар, економка, а також досвідчена доглядальниця — троє, за чию відданість і сумлінність я ручуся життям. Я вам це кажу Я скажу вам також, що тривога й переживання за сестру вже підірвали здоров'я леді Глайд, і тепер вона не здатна бодай чимось допомогти хворій. Стосунки її з чоловіком день до дня стають дедалі напруженіші й небезпечніші. Якщо ви залишите її ще на якийсь час у Блеквотер-Парку, це аж ніяк не посприяє швидшому видужанню її сестри, й водночас ви ризикуєте накликати публічний скандал, а скандалу і ви, і я, і всі ми зобов'язані уникнути — в ім'я священних інтересів Родини. Від усієї душі раджу вам скинути з пліч серйозну відповідальність за зволікання. Напишіть леді Глайд, щоб вона негайно приїжджала сюди. Виконайте ваш родинний, ваш почесний, ваш неминучий обов'язок, і, хоч би що сталося в майбутньому, ніхто ні в чому не зможе вам дорікнути. Я так кажу на підставі мого великого досвіду, я пропоную вам дружню пораду. Ви приймаєте її? Так чи ні? Я подивився на нього — тільки подивився на нього; сподіваюсь, кожна рисочка мого обличчя промовляла про моє дивування з його надзвичайної самовпевненості й про рішимість подзвонити Луї, щоб той вивів його з кімнати. Хоч як це неймовірно, але мушу визнати: вираз мого обличчя, очевидно, не справив на нього ніякісінького враження. У нього не було нервів — такий він, певне, і вродився — без нервів! — Ви вагаєтеся? — сказав він. — Містере Ферлі! Я розумію ваші вагання. Ви заперечуєте — ви бачите, сер, як моя споріднена з вашою душа читає ваші сокровенні думки! — ви заперечуєте, бо леді Глайд у недосить доброму здоров'ї й настрої, щоб самій рушати в довгу мандрівку з Гемпшіру в Ліммерідж. Її особисту покоївку, як ви знаєте, віддалили від неї, а з-поміж решти слуг у Блеквотер-Парку немає нікого, хто б міг помандрувати разом з нею з одного кінця Англії в другий. Ви знову заперечуєте: вона не зможе з усією зручністю зупинитися й перепочити в Лондоні, бо їй вкрай незручно буде самій їхати, влаштовуватися в лондонському готелі, де її ніхто не знає. Одним духом я потверджую слушність ваших заперечень, — одним духом їх усуваю! Прошу вас, простежте за розвитком моєї думки востаннє. Повернувшись разом із сером Персівалем до Англії, я мав намір оселитися в околицях Лондона. Цей мій намір щойно щасливо здійснився. Я винайняв на півроку невеликий мебльований будинок у кварталі, що називається Сент-Джонз-Вуд. Будьте ласкаві запам'ятати цей факт і дивіться далі, який план я хочу запропонувати. Леді Глайд їде в Лондон — недовга путь. Я сам зустрічаю її на станції, сам везу в наш дім, де вона перепочине й переночує (а це ж бо й дім її рідної тітоньки); вранці її, відпочилу, я відвожу на станцію знов, саджаю у вагон, вона їде сюди, і її власна покоївка (що нині живе під вашим дахом) зустрічає її коло самісіньких дверцят карети. Ось план, де враховано і зручність, і правила пристойності, — ось ваш власний обов'язок, обов'язок гостинності, любові й співчуття щодо знедоленої леді, яка так усього цього потребує! Все це просто й легко, від початку й до кінця. Я від щирого серця запрошую вас, сер, приєднатися до моїх зусиль, спрямованих на благо священних інтересів нашої Родини. Я серйозно раджу вам написати й послати зі мною листа з пропозицією вашої гостинності (й серця), а також моєї гостинності (й серця) цій скривдженій і нещасливій леді, про чиє благополуччя я клопочусь сьогодні! Він махав на мене своїм страшним ручиськом, бив себе у свої заразні груди, він ораторствував переді мною так, ніби виступав у парламенті. Пора, пора було вдатися до будь-яких відчайдушних заходів! А також подзвонити Луї, щоб той ужив потрібних осторог, терміново продезинфікувавши кімнату. В цій притузі мені раптом сяйнула думка, неоціненна думка, яка, так би мовити, вбивала двох зайців однм ударом. Я вирішив позбутись і стомливого графового красномовства, і набридливих клопотів леді Глайд, погодившись на прохання цього осоружного чужоземця: зараз же написати листа! Не було ніякої небезпеки, що запрошення буде прийняте, бо Лора нізащо не погодиться виїхати з Блеквотер-Парку, поки Меріан лежить там хвора. Незрозуміло, як ця чарівно зручна перешкода не спала на думку самому графові, що нахабно втручається в чужі справи! Він просто не додумався до цього. Острах, що коли я дам йому час на роздуми, то він ще додумається, так надихнув мене, що я з усіх сил постарався сісти, схопив, справді схопив письмове приладдя, яке лежало поруч, і настрочив листа так швидко, мовби я був простий конторський клерк. «Люба Лоро, приїжджайте, будь ласка, коли захочете. Заночуйте в Лондоні, в домі вашої тітоньки. Засмучений звісткою про хворобу дорогої Меріан. Ваш люблячий дядечко». Тримаючи цю записку на якомога дальшій відстані від себе, я подав її графові, одкинувся на спинку крісла й сказав: — Даруйте, оце все, що я можу зробити, — я в цілковитій прострації. Відпочиньте й поснідайте внизу, гаразд? Вітання й поклони всім, і таке інше. Бувайте здорові! Але він виголосив ще одну промову — і де тільки бралися в нього слова! Я заплющив очі, намагався не слухати його. Однак почути довелося мені чимало. Невгамовний чоловік моєї сестри вітав себе й вітав мене з наслідком нашої зустрічі, наговорив ще хтозна-скільки про наші взаємні симпатії. Він оплакував моє нездоров'я, він пропонував виписати мені рецепта, він благав мене не забувати його лекцій про важливість світла, він приймав моє люб'язне запрошення відпочити й поснідати, він радив мені виглядати леді Глайд через два-три дні, він молив мене дозволити йому мріяти про нашу з ним майбутню зустріч, а не засмучувати і його, й самого себе холодним «прощавайте», — і ще багато чого наговорив, до чого я, на щастя, не прислухався тоді й чого тепер не згадую. Я чув, як його співчутливий голос поступово стихав, даленів, але, дарма що він був величезний чолов'яга, я так і не почув його ходи. Він мав препогану здатність — ходити зовсім нечутно. Не знаю, коли саме він відчинив і зачинив за собою двері. Через хвилину після того як запанувала тиша, я зважився розплющити очі — його вже не було. Я видзвонив Луї й поквапився до ванної кімнати. Тепла вода з ароматним оцтом — для мене, щедре обкурювання мого кабінету й інші необхідні остороги були негайно вжиті. Радий, що вони успішно подіяли. Пополудні я добре поспав. Прокинувся освіжілий і заспокоєний. Я зразу ж поцікавився графом. Чи й справді ми його здихалися? Так. Він поїхав денним поїздом. Чи поснідав він, і якщо так, то чим? Самим фруктовим тортом із вершками. Що за людина! Що за травлення! Чи повинен я додати ще щось до вже сказаного? Гадаю, що ні. Я певен, що сягнув визначених мені меж. Подальші приголомшливі події сталися, хвалити бога, не в моїй присутності. Благаю всіх, аби ніхто не виявився таким нечулим — не надумав скласти на мене бодай частину вини за ті події. Я старався як міг, щоб було добро. Я ніяким чином не несу відповідальності за страшне лихо, котре зовсім неможливо було передбачити. Через те лихо я геть розбитий — я постраждав від нього більше, ніж будь-хто інший. Мій камердинер Луї (який нерозумно, по-своєму, але справді відданий мені) гадає, що я цього так і не переживу. Він свідок тому, як я цієї хвилини диктую йому, втираючи хустинкою очі. Із справедливості до самого себе я хочу додати, що те лихо сталося не з моєї вини та що я геть виснажений і вбитий горем. Що я можу ще сказати? Оповідь продовжує Елайза Майклсон, економка Блеквотер-Парку

Date: 2016-02-19; view: 348; Нарушение авторских прав