Annotation 17 page

19 червня Коли нарешті я замкнулась у своїй кімнаті, то розкрила щоденника й наготувалася дописати недописане за сьогоднішній день. Добрих десять хвилин я сиділа з пером в руці, обдумуючи події за останні дванадцять годин. Коли ж нарешті взялася за своє писання, то відчула, що силую себе це робити. Досі зі мною такого не бувало. Попри всі мої зусилля зосередитись на подіях дня, думки мої з незбагненною наполегливістю знай верталися до сера Персіваля з графом. Замість триматися щоденника увага моя все линула до їхньої таємної розмови, що цілий день відкладалася і мала ось-ось відбутись у самотинній тиші ночі. Через цей суперечливий стан моєї душі я ніяк не могла змусити себе пригадати те, що відбувалося з самого ранку. Не було іншої ради, як закрити щоденника й відійти на часину від нього. Відчинивши двері зі спальні в будуар, я вийшла туди й зачинила за собою двері, щоб протяг, бува, не загасив свічки на моєму туалетному столику в спальні. Вікно будуара було розчинене навстіж, і я підійшла до нього без ніякого особливого наміру — просто виглянути в ніч. Було темно й тихо. Ні місяця, ні зірок на небі. В незрушному, задушливому повітрі пахло дощем. Я простягла долоню за вікно. Ні краплі — дощ тільки ще нахвалявся піти. Спершись ліктями на підвіконня, я простояла так близько чверті години, неуважливо втупивши погляд у чорну пітьму й не чуючи нічого, — тільки, бува, озветься хтось із слуг та зачиняться з хряскотом двері десь внизу. Охоплена тугою, я хотіла була відійти від вікна й повернутися до спальні, щоб зробити нову спробу дописати враження за сьогоднішній день, коли вчула дух тютюнового диму у важкому нічному повітрі. А наступної миті я побачила малесеньку червону іскорку, що від далекого рогу будинку наближалася до мого вікна в непроглядній темряві. Я не чула нічиєї ходи й не бачила нічого, крім тієї іскорки. Ось вона проминула вікно, що біля нього я стояла, й зупинилась навпроти вікна моєї спальні, де я лишила запалену свічку. Іскорка постояла хвилину, а тоді рушила назад у тому напрямку, звідки прибула. Я стежила за нею поглядом і раптом побачила, що здалеку до неї наближається друга іскра, трохи більша. Ось вони обидві зустрілися в темноті. Згадавши, хто курив цигарки, а хто сигари, я легко виснувала, що граф вийшов перший подивитися та послухати під моїм вікном, а потім до нього приєднався сер Персіваль. Обидва, певне, йшли по траві, а то б я, звісно, розчула важку ходу сера Персіваля, хоча м'яких кроків графа я не розрізнила б, навіть коли б він ступав по жорстві. Я тихо стояла біля вікна й чекала, що буде, певна, що вони не розгледять мене на тлі темної кімнати. — В чім річ? — почула я притамований голос сера Персіваля. — Чом ви не хочете зайти й посидіти зі мною? — Я хочу дочекатись, поки погасне світло он у тому вікні, — тихо відказав йому граф. — Чим те світло вам заважає? — Воно означає, що вона ще не лягла спати. Вона досить кмітлива, щоб запідозрити щось, і їй стане хоробрості зійти вниз та підслухати нас — якщо їй це вдасться. Терпіння, Персівалю, терпіння! — Дурниці! Ви тільки й говорите: терпіння, терпіння! — Постривайте хвилинку, і я заговорю про інше. Мій добрий друже, ви опинились на краю домашньої прірви, і, якщо я допущу, щоб ви дали цим двом жінкам змогу вас туди зіштовхнути, клянусь честю, що вони так і зроблять! — Що ви хочете цим сказати, хай вам чорт?! — Ми з вами все з'ясуємо, Персівалю, коли світло у тому вікні погасне й коли я ще разочок огляну кімнати обабіч бібліотеки та ще гляну на східці. Поволі вони пішли геть, і я вже не чула, що вони говорили далі, бо говорили все так само стиха. Та дарма — тепер я знала досить, аби зважитись виправдати графову думку про мою кмітливість і хоробрість. Ще дві іскорки не щезли в пітьмі, а я вже надумала: коли ці двоє сядуть розмовляти, десь коло них буде ще й третій — слухач, тобто слухачка, і нею, попри всі графові застороги, буду я. Виправдати такий мій вчинок перед власним сумлінням і надати мені мужності могло лиш одне: Лорина честь, Лорине щастя, саме Лорине життя, адже все це, можливо, залежало від тонкості мого слуху та надійності моєї пам'яті в сьогоднішню ніч. Я затямила графові слова про те, що він збирається оглянути кімнати, суміжні з бібліотекою, а також східці, перш ніж почне будь-що з'ясовувати з сером Персівалем. Звісно, мені цих його слів вистачило, щоб упевнитись: розмова відбуватиметься саме в бібліотеці. Тієї ж хвилини, коли я це збагнула, мені сяйнула думка, яким способом перехитрувати графову обачність — чи то, іншими словами, підслухати їхню з сером Персівалем розмову так, щоб і не йти туди, вниз. Змальовуючи кімнати долішнього поверху, я згадувала про веранду, на яку в усіх кімнатах виходили великі, до самої підлоги, французькі вікна. Дах веранди був плаский, дощова вода стікала з нього ринвами у великі діжки, і її вживали на всякі домашні потреби. На вузькому, критому цинковою бляхою даху, що тягся попід вікнами наших спалень футів на три нижче підвіконь, стояли рядком, на чималій відстані один від одного, горщики з квітами. Щоб під час бурі вони не попадали на землю, їх захищено візерунчастим чавунним парапетом, який тягся над краєм даху. План, що спав мені на думку, полягав у тому, щоб вилізти на дах веранди з вікна мого будуара, прослизнути нечутно до місця, яке було над вікном бібліотеки й причаїтись там, біля самого парапету. Якщо сер Персіваль із графом і сьогодні розсядуться, покурюючи, в кріслах біля відчиненого вікна, поклавши простягнені ноги на підніжки, поставлені під верандою, — а я не раз бачила, що вони просиджували так вечори, — то кожне їхнє слово (якщо тільки не шептатимуться, хоча всі знають, що довго розмовляти пошепки неможливо) неминуче долине до мене. Та якщо сьогодні вони захочуть посидіти в глибині кімнати, тоді я почую небагато або й нічого. В такому разі мені доведеться піти на куди більший ризик, щоб якось перехитрувати їх обох там, унизу. Хоч яка велика була моя рішучість, покріплена усвідомленням нашого відчайдушного становища, проте я палко сподівалася, що мені пощастить уникнути необхідності вдаватися до цього крайнього заходу. Зрештою моя хоробрість була всього лише хоробрістю жінки й мало не покинула мене, коли я уявила собі, що мені треба буде самій, глупої ночі, зійти наниз — опинитися так близько біля сера Персіваля з графом. Я тихенько вернулась до спальні, щоб випробувати безпечніший спосіб підслуховування — на даху веранди. З багатьох причин мені потрібно було повністю перевдягтися. Я скинула шовкову сукню, адже найтихіший її шелест серед тиші літньої ночі міг зрадити мене. Далі я зняла білі пишні спідниці й замінила їх однією з чорної фланелі. Поверх неї я надягла свого чорного дорожнього плаща й накинула каптура на голову. У моїм звичайнім вечірнім костюмі мої спідниці займають простір, де могли б розташуватися троє чоловіків. У теперішньому вбранні, яке щільно облягало мій стан, я могла пролізти в такі вузькі щілини, де не протиснеться жоден чоловік. Це було дуже важливо, бо надто мала була відстань між горщиками й парапетом з одного боку й стіною та вікнами будинку — з другого. Хто міг би вгадати наслідки, якби я щось перекинула або зчинила найменший шум? Перш ніж погасити свічку, я поклала біля неї сірники й навпомацки вернулася в будуар. Я замкнула його двері, так само, як перед тим замкнула двері спальні, а тоді тихенько вилізла з вікна й опустила ноги на бляшаний дах веранди. Мої кімнати були в кінці нового крила будинку, в цьому крилі жили ми всі. Тож мені треба було прослизнути попід п'ятьма вікнами, щоб досягти того місця, що знаходилось якраз над вікном бібліотеки. Перше було вікно порожньої, запасної кімнати. Друге й третє були вікнами Лориних кімнат, четверте — сера Персіваля, п'яте — графині. Далі були вікна, попід якими мені вже не потрібно було скрадатись: вікна туалетної кімнати графа, ванної кімнати й другої запасної спальні. Коли я ступила на дах веранди, довкола панувала тиша. Мене огорнула чорна, засліплива темрява ночі. Освітлена була тільки та частина даху, на яку відчинялися вікна спальні мадам Фоско, — саме в тому місці над бібліотекою, куди мені треба було дістатись! Графиня ще не обляглася Та відступати було вже пізно — час не ждав. Я вирішила поставити все на карту й покластися на власну обережність та на нічну пітьму. «Заради Лори!» — подумала я, роблячи перший крок по даху, однією рукою щільніше притискаючи плащ до тіла, а другою обмацуючи стіну. Краще було просуватись, тулячись до стіни, ніж до парапету, де я могла ненароком перекинути котрогось горщика з квітами. Пробуючи бляшаний дах ногою, перш ніж ступити на нього всією вагою тіла, я проминула темне вікно порожньої кімнати. Пройшла попід темними вікнами Лориних кімнат (Господи, спаси й заступи її!); далі — попід темним вікном кімнати сера Персіваля. Тоді я хвилинку постривала, опустилась навколішки й поповзла між низом освітленого вікна, вузьким простінком і дахом веранди — до жаданого закапелка. Коли я зважилась глянути вгору на вікно, то побачила, що тільки верхня частина, фрамуга, відчинена, а гардина — опущена. Ось промайнула на білому тлі гардини тінь мадам Фоско, тоді звільна рушила назад. Поки що вона не могла почути, як я повзла мимо, а то б вона зупинилась перед шторою, навіть коли б їй забракло сміливості відчинити вікно й виглянути в ніч. Я сіла боком до парапету, спочатку навпомацки упевнившись, де стоять горщики обабіч мене. Якраз було досить місця, щоб умоститися між ними. Духмяні квіти й листочки зачепили мою щоку, коли я обережно прихилилася головою до парапету. Спочатку я тільки почула, як унизу відчиняли або зачиняли двері — мабуть-таки зачиняли. Троє дверей, одні за одними. Безсумнівно, двері в хол і в дві кімнати обабіч бібліотеки, що їх граф збирався оглянути. Перше, що я побачила, була та сама червона іскорка — вона пропливла в нічній пітьмі попід верандою до мого вікна, там хвильку почекала й повернулася назад. — Хай вам біс із вашою непосидючістю! І коли ви нарешті сядете? — пробурчав піді мною голос сера Персіваля. — Ух! Яка задуха! — стомлено відсапуючись, зітхнув граф. За цим його вигуком почувся скрегіт садових стільчиків по кахляній підлозі веранди. Я зраділа цьому звукові, бо він означав, що вони посідають, як завжди, біля самого вікна. Поки що мені таланило. Коли вони нарешті вмостилися у своїх кріслах, годинник на вежі вибив без чверті дванадцяту. Я почула, як мадам Фоско позіхнула за відчиненим вікном, і побачила, як тінь її знов майнула на білому тлі гардини. Тим часом унизу сер Персіваль і граф почали розмовляти, час від часу трохи стишуючи голос, але не до шепоту. Через незвичайне та небезпечне моє становище, через страх (якого я не могла подолати) перед відчиненим і освітленим вікном мадам Фоско — мені було трудно, майже неможливо, хоч як я силкувалася, зосередитись лише на розмові внизу. Протягом кількох хвилин я могла вловлювати тільки загальний зміст. Я зрозуміла графові слова про те, що лишилось єдине освітлене вікно — вікно його дружини; що на долішньому поверсі, крім них двох, нема нікого, й тепер вони можуть нарешті поговорити, не боячись нікого третього. На відповідь сер Персіваль вичитав своєму другові за те, що граф, мовляв, цілий день ганебно нехтував його побажання й інтереси! Граф почав захищатись, виправдовуючись тим, що його були обсіли всякі клопоти й тривоги, які поглинали всю його увагу; тож тільки тепер вони могли порозмовляти спокійно, бо ніхто їх не урве й не підслухає. — В наших справах настала серйозна криза, Персівалю, — сказав він, — і, якщо ми взагалі хочемо дійти якогось рішення щодо майбутнього, то повинні домовитися про це таємно цієї ночі. Ця графова фраза була перша, котру я змогла осмислити всю, від першого й до останнього слова. Від цієї хвилини я ніби перетворилась на слух і, затамувавши подих, зосередилась на їхній розмові, запам'ятавши її дослівно. — Криза! — повторив сер Персіваль. — Ні, це ще гірше, ніж ви гадаєте, ось що я вам скажу. — Так я й думав, судячи з вашої поведінки за останні дні, — холодно відповів граф. — Але постривайте. Перш ніж говорити про те, чого я не знаю, уточнімо те, що мені відомо. Погляньмо спочатку, чи слушно я суджу про минуле, перш ніж я запропоную вам якийсь план на майбутнє. — Почекайте, я принесу бренді й води. Випийте й ви. — Дякую вам, Персівалю. Холодної води — залюбки, а ще чайну ложку та цукорницю для мене. Підсолоджена вода — оце і все моє питво. — Підсолоджена вода для чоловіка у вашому віці! Нате! Колотіть вашу нудотну суміш. Ви, чужоземці, всі однакові. — А тепер слухайте, Персівалю. Я змалюю вам становище, в якому ми опинились, а ви скажете мені, маю я слушність чи помиляюсь. Ми з вами прибули в цей дім із континенту, коли справи наші вельми занепали... — Висловлюйтесь коротше! Мені потрібні були кілька тисяч, а вам — кілька сотень. Без цих грошей нам світило вилетіти в трубу. Отаке було становище. Робіть із нього які хочете висновки. Продовжуйте. — Отож, Персівалю, висловлюючись вашою мідною англійщиною, вам потрібні були кілька тисяч, а мені кілька сотень, і добути ці кілька тисяч (та ще кілька мізерних сотень для мене) ви могли тільки з допомогою вашої дружини. Що я казав вам про вашу дружину, коли ми їхали до Англії? І що я вам сказав, коли ми прибули сюди і я на власні очі побачив, що за жінка міс Голкомб? — А звідкіля мені знати? Певне, ви, як завжди, наговорили сім мішків гречаної вовни. — Я сказав ось що: людська винахідливість, мій друже, відкрила досі тільки два способи підкорити жінку чоловікові. Один спосіб — це лупцювати її щоденно, — метод, широко практикований серед грубих, нижчих верств населення, але вкрай неприйнятний у вищих, рафіновано вихованих колах. Другий спосіб, дарма, що забарніший, схладніший, але, зрештою, не менш дійовий, — це тримати жінку постійно в покорі й не піддаватись на її провокації. Так слід чинити з тваринами, дітьми й жінками, адже вони не що інше, як дорослі діти. Спокійна наполегливість — це та якість, що відсутня у тварин, дітей і жінок. Якщо їм удасться хоч раз похитнути цю вищу якість у їхньому панові, вони беруть над ним гору. Якщо їм ніколи не вдається захитати його спокійну наполегливість, то він і тримає їх постійно в покорі. Я сказав вам: пам'ятайте цю просту істину, коли хочете, щоб ваша дружина відкрила вам свого гаманця. Я сказав вам: особливо пам'ятайте цю істину, ані на хвилину не забувайте її в присутності сестри вашої дружини — міс Голкомб. Чи ж ви пам'ятали про це? Ані разу не згадали ви цієї основоположної мудрості за весь цей час, коли дедалі більше труднощів і складнощів заплутували нас у свої тенета. Ви миттєво піддавалися на кожну провокацію, яку тільки підкидали вам ваша дружина та її сестра. Через шалену вашу вдачу зірвалася справа з підписом — ви випустили з рук готові гроші, ви спонукали міс Голкомб написати повірникові перший раз... — Перший раз? Хіба вона написала йому вдруге? — Так, написала сьогодні. Підніжок упав на підлогу веранди — з таким гуркотом, ніби його копнули ногою. Добре, що графове одкровення спричинило напад люті у сера Персіваля. Почувши, що мене вистежили вдруге, я так здригнулась, аж скрипнув парапет, до якого я тулилась. Невже граф ішов за мною назирці до заїзду? Чи здогадався, що я віддала листи Фанні, коли я сказала йому, що не маю листів для поштової сумки? Хай навіть так, але як він міг довідатись, що саме й кому саме я писала, коли я з рук в руки передала листи Фанні, а та зразу ж поклала їх собі за пазуху? — Дякуйте своїй щасливій зорі, — знов почула я графів голос, — що тут, у вашому домі, є я, аби налагоджувати все те, що ви напсуєте. Дякуйте вашій щасливій зорі, що я сказав «ні», коли ви у своєму шаленстві хотіли сьогодні замкнути на ключ міс Голкомб, як замкнули в нападі злого безумства вашу дружину. Де ваші очі? Як можете ви дивитися на міс Голкомб і не бачити, що вона має проникливість і рішучість чоловіка? Та була б ця жінка мені другом, я чхав би на весь світ і нічого не боявся б! Але вона мені ворог, і я, з усім моїм розумом та досвідом, я, Фоско, хитрий, мов сам диявол, як ви сто разів мені казали, — я ходжу, як у вашій англійській приказці, по жалу бритви! І це незрівнянне створіння — за її здоров'я я підношу цей келих із підсолодженою водою! — це незрівнянне створіння, що стоїть, у всій силі своєї любові й мужності, гранітною скелею між нами двома й цією жалюгідною, тендітною, гарненькою білявкою, вашою дружиною, — цю дивовижну жінку, якою я захоплююся від усієї душі, хоч і протистою їй у ваших і своїх інтересах, ви доводите до крайнощів, так ніби вона нітрохи не розумніша й не мужніша за решту жінок. Персівалю! Персівалю! Ви заслужили на банкрутство, і ви збанкрутували. Запала пауза. Я записую слова цього негідника про мене, бо хочу запам'ятати їх, сподшаючись, що все-таки настане той день, коли я зможу висловити йому все, що про нього думаю, і кинути йому в обличчя, один за одним, його ниці компліменти! Сер Персіваль перший порушив мовчанку. — Так, так, бушуйте, лайтеся, скільки вам завгодно, — понуро мовив він, — але є ще й інша трудність, окрім грошової. Ви б самі погодилися на строгі заходи щодо цих двох жінок, коли б ви знали те, що знаю я. — Всьому свій час — ми ще дійдемо до тієї другої трудності, — відказав граф. — Плутайтесь у тих труднощах самі, Персівалю, коли вам так подобається, тільки не заплутуйте мене. Спочатку з'ясуймо грошове питання. Чи подолав я вашу впертість? Чи довів я вам, що ваша гарячковість не доведе вас до добра й нічим вам не допоможе? Чи мені треба ще трохи полаятись та побушувати, як ви зволили висловитися з вашою милою англійською прямотою? — Тьху! Бурчати на мене легко. Скажіть краще, що робити,— це буде трохи складніше. — Справді? Ну, то ось що треба зробити: від цієї ночі ви передаєте керівництво справами в мої руки. Адже я розмовляю з практичним британцем? Ну ж бо, практичний британцю, вас це задовольняє? — Якщо я погоджуся, що ви збираєтеся робити? — Ви спочатку дайте мені відповідь. Буде все в моїх руках чи ні? — Ну, нехай буде у ваших. Що тоді? — Для початку, Персівалю, кілька запитань. Я повинен знати обставини у всіх можливих подробицях, а тоді вже керуватися ними. Мені треба трохи зачекати і не можна втрачати час. Я вже сказав вам, що міс Голкомб написала сьогодні вдруге своєму повірникові. — Як ви довідалися про це? Що вона сказала? — Не варто нам топтатися на місці, Персівалю, — я не стану цього розказувати, бо так ми ніколи ні до чого не договоримося. Досить з вас того, що я це з'ясував, а поки з'ясовував, то добряче потерпав і клопотався. Ось чому я цілий день уникав цієї розмови з вами. А тепер я хочу освіжити в пам'яті ваші справи — давненько ми з вами про них не говорили. Не домігшись підпису вашої дружини, ви добули гроші під векселі, строк яких кінчається через три місяці. Добули під такі проценти, що моя бита злиднями чужоземна шевелюра стає дибом від самої думки про них! Коли кінчиться строк дії векселів, невже й справді ви ніяк не можете оплатити їх, не вдаючись по допомогу до вашої дружини? — Ніяк. — Що? У вас немає грошей в банку? — Всього кілька сотень, тоді як мені потрібні тисячі! — І ви не можете закласти що-небудь, щоб позичити гроші? — Ні. — Що ж у вас із дружиною є на сьогоднішній день? — Нічого, крім прибутку з її капіталу в двадцять тисяч фунтів. Цих грошей ледве вистачає на щоденні витрати. — На що ви можете розраховувати в майбутньому з боку вашої дружини? — Коли помре її дядечко, вона одержуватиме три тисячі фунтів на рік. — Добрий капіталець, Персівалю! Що за людина цей її дядечко? Стариган? — Ні, не старий, але й не молодий. — Добродушний, щедрий? Одружений? А втім, здається, дружина казала мені, що він старий парубок. — Авжеж, старий парубок. Був би він одружений та мав сина, то леді Глайд не була б першою спадкоємицею його маєтку. Я скажу вам, який він є. Це плаксивий, балакучий, себелюбний дурень, що набридає всім, хто опиниться поблизу нього, наріканнями на своє здоров'я. — Люди такого штибу, Персівалю, живуть довго й женяться, як на зло, саме тоді, коли від них найменше того сподіваються. Не дуже мені віриться, мій друже, що вам скоро пощастить запопасти ці три тисячі на рік. Більш ви нічого не повинні одержати від вашої дружини? — Нічого. — Анічогісінько? — Анічогісінько. Тільки у випадку її смерті. — Ага! У випадку її смерті. Знов запала пауза. Граф вийшов через веранду на садову доріжку. Я зрозуміла це по його голосу. — Нарешті й дощ пішов, — сказав він. І справді йшов дощ. Стан мого плаща свідчив, що якийсь час уже йшов дощ, і то рясненький. Граф вернувся на веранду — я почула, як зарипіло під ним крісло, коли він знов усівся в нього. — Отже, Персівалю, — сказав він, — то що ви дістанете у випадку смерті леді Глайд? — Якщо в неї не буде дітей... — А чи можливо, що вони будуть? — Ні, аж ніяк не можливо. — Отже?.. — Отже, тоді я дістану її двадцять тисяч. — Готівкою? — Готівкою. Вони знов замовкли. Щойно стихли їхні голоси, як тінь мадам Фоско знов упала на гардину. Замість пройти, вона цього разу на мить завмерла. Я побачила, як її пальці скрадливо потяглися до краю гардини й відтулили її. За вікном забілів невиразно овал обличчя графині — вона вдивлялася в ніч понад моєю головою. Скулившись, затамувавши подих, я сиділа, закутана від голови до п'ят у свій чорний плащ. Дощ, намочивши мене до рубця, стікав по шибці й не давав їй нічого бачити. Я почула, як вона мовила сама до себе: «Знову дощ!» — і відпустила гардину. Я полегшено зітхнула. Розмова внизу поновилась. Цього разу перший озвався граф — Персівалю, ви любите свою дружину? — Фоско! Це нескромне запитання. — Я нескромна людина і повторяю це запитання. — Якого дідька ви так дивитеся на мене? — Ви не хочете відповідати мені? Ну, то, припустімо, ваша дружина помре до кінця літа... — Припиніть це, Фоско! — Скажімо, ваша дружина помре... — Припиніть, я вам кажу! — В такому випадку ви виграєте двадцять тисяч фунтів і програєте... — Програю можливість одержувати три тисячі на рік. — Віддалену можливість, Персівалю, всього лише віддалену можливість. А вам гроші потрібні негайно. У вашому становищі виграш певний, програш — сумнівний. — Ви говоріть і про себе, не тільки про мене. Дещо з потрібної мені суми я колись позичив для вас. Що ж до вашого виграшу, то смерть моєї дружини означатиме десять тисяч фунтів у кишені вашої дружини. Хоч які ви кмітливі, але нині ви, здається, дуже зручно забули про спадок мадам Фоско. Не дивіться так на мене! Я не хочу цього! Від цих ваших поглядів та запитань у мене мороз подирає поза шкірою, клянусь честю! — Поза шкірою? Хіба «шкіра» по-англійському те саме що й «совість»? Я говорю про смерть вашої дружини тільки як про одну з можливостей. Шановні юристи, що шкрябають для вас різні там заяви та духівниці, говорять про смерть живих людей просто в обличчя своїм клієнтам. Хіба від юристів вас теж мороз подирає поза шкірою? То чому ж від мене та моїх слів? Цієї ночі я лише займаюсь з'ясуванням вашого становища, щоб знати його точно, без помилок. І я з'ясував його. Ось воно: якщо ваша дружина буде жива, ви оплатите векселі її підписом під документом. Якщо ж вона помре, ви оплатите векселі її смертю. Коли він вимовив ці слова, світло в кімнаті мадам Фоско погасло. Весь другий поверх поринув у пітьму. — Балачки! Балачки! — пробурчав сер Персіваль. — Послухати вас, то можна подумати, що підпис моєї дружини вже стоїть під документом. — Ви передали справи в мої руки, — відказав граф, — і я маю попереду добрих два місяці, щоб усе залагодити. Прошу вас, припинімо поки що розмову про це. Коли кінчиться строк векселів, ви самі переконаєтеся, чого варті мої «балачки». А зараз, Персівалю, покінчивши на цю ніч із грошовим питанням, я можу вислухати вас, якщо вам хочеться порадитися зі мною про ту другу трудність, що домішалася до наших невеличких ускладнень і настільки змінила вас на гірше, аж я ледве вас впізнаю. Говоріть, друже мій, і даруйте, якщо я ображу ваш полум'яний національний смак, наколотивши собі ще одну склянку водички з цукром. — Добре вам сказати «говоріть»! — мовив сер Персіваль куди спокійнішим і чемнішим тоном, ніж доти. — Але я не знаю навіть, із чого почати. — Допомогти вам? — запропонував граф. — Хочете, я назву цю вашу приватну трудність? Що, коли я дам їй ім'я — Анна Катерік? — Послухайте, Фоско, ми з вами вже давно знаємо один одного, і якщо ви допомогли мені викрутитися з двох-трьох халеп, то й я, своєю чергою, робив усе, щоб допомогти вам грошима. Ми зробили один одному чимало дружніх послуг, як ведеться між чоловіками, але ж у кожного з нас, звісно, були свої секрети, чи не так? — Це у вас був секрет від мене, Персівалю. У вас тут, у Блеквотер-Парку, є якийсь скелет у шафі, й він у ці останні дні виткнувся трохи, став помітний не тільки вам, а й ще декому. — Що ж, припустімо. Якщо це не стосується до вас, то вам нічого й цікавитися цим ділом, правда? — А хіба схоже, що я цим цікавлюся? — Так, схоже. — Он воно як! То на моєму обличчі написана правда? Який-бо величезний запас добрих душевних якостей має бути закладений в людині, коли вона, доживши до мого віку, ще не втратила здатності відбивати на своєму обличчі свої справжні почуття! Та ну ж бо, Глайде, будьмо щирі один з одним. Цей ваш секрет сам мене знайшов — не я його шукав. Припустімо, це мені цікаво знати. Скажіть, ви просите мене, щоб я, як ваш давній друг, шанував ваш секрет і, віднині й довіку, дав вам змогу берегти його самому? — Так, я прошу саме цього. — Тоді я перестаю ним цікавитись. Від цієї хвилини моя цікавість померла. — Справді? — Чому ви сумніваєтеся в цьому? — Я вже трохи спізнав на собі ваші обхідні шляхи, Фоско, і не певен, чи не постараєтеся ви все-таки докопатися до нього. Раптом крісло внизу зарипіло знов, і я відчула, як здригнулася піді мною колона, що підтримувала дах веранди. Граф скочив на ноги і вдарив обурено по колоні кулаком. — Персівалю! Персівалю! — в запалі вигукнув він.— Невже ви отак погано мене знаєте? Невже ви досі не вивчили моєї вдачі? Характером я належу до благородного античного світу! Я здатний на щонайвищі подвиги коли мені випадає нагода їх звершити. Це нещастя мого життя що подібних випадків було так мало! Дружба для мене священна! Чи ж я винен, що ваш скелет сам вихилився з шафи й трапив мені на очі? І чому я признався у своїй цікавості? Та щоб удосконалити власну витримку й самовладання, ви, жалюгідний, поверховий, неспостережливий англійцю! Я міг би витягти з вас вашу таємницю, як витягую ось цього пальця із зціпленого кулака, — за іграшки витяг би, ви самі це добре знаєте. Але ви закликали до мого почуття дружби, а обов'язки дружби для мене священні. Дивіться! Я топчу ногами свою негідну цікавість. Мої чисті почуття підносять мене над нею. Визнайте ці почуття, Персівалю! Наслідуйте їх, Персівалю! Потиснім один одному руки — я вам прощаю! На останніх словах голос його затремтів-затремтів, ніби він справді пустив сльозу! Сер Персіваль знічено почав вибачатись, але граф був надто великодушний, щоб вислуховувати його. — Ні! — сказав він. — Коли мій друг образив мене, я можу простити йому, не вимагаючи перепрошень. Скажіть мені щиро: вам потрібна моя допомога? — Так, ще й дуже. — Ви можете сказати мені, що саме вам треба, не виказуючи таємниці? — Спробую, принаймні. — То й спробуйте. — Ну, справи мої такі я вже казав вам сьогодні, що, попри всі мої старання, мені не пощастило розшукати Анну Катерік. — Так, казали. — Фоско, я пропав, якщо вона не знайдеться! — Ха! Невже це аж так серйозно? Вузька смужка світла ковзнула по веранді і впала на садову доріжку. Граф, певне, взяв лампу що стояла посеред кімнати, й підніс до самого обличчя свого друга, щоб придивитися до нього. — Так, — мовив він, — цього разу ваше обличчя каже правду. Певне, це й справді серйозно — як і справа з векселями. — Куди серйозніше! Це така сама правда, як і те, що я сиджу ось тут перед вами! Світло знову зникло, й розмова потекла далі. — Я показав вам листа до моєї дружини, якого Анна Катерік заховала в піску, — провадив далі сер Персіваль. — В тому листі вона не вихваляється, Фоско, вона дійсно знає мою таємницю. — Якомога рідше згадуйте про ту таємницю в моїй присутності, Персівалю. Вона її почула від вас? — Ні. Від своєї матері. — Дві жінки знають ваші особисті справи — зле, зле, зле, мій друже! Одне запитання, перш ніж ми підемо далі. Мені тепер цілком зрозуміло, чому ви запроторили дочку до божевільні, але не зовсім ясно, як вона звідти втекла. Чи підозрюєте ви, що якийсь ваш ворог підкупив людей, яким був доручений нагляд за нею, і вони зумисне дозволили їй втекти? — Ні. Вона була найсумирнішою, найслухнянішою пацієнткою, і вони, дурні, просто довіряли їй. Вона досить недоумкувата, щоб перебувати в будинку для божевільних, але досить розумна, щоб погубити мене, коли буде на волі. Ви розумієте мене? — Чудово розумію. А тепер, Персівалю, дайте мені відповідь на найголовніше, й тоді я знатиму, що робити. В чому на сьогодні полягає для вас небезпека? — Анна Катерік перебуває десь тут неподалік і спілкується з леді Глайд — ось у чім небезпека! Розумієте? Хіба вам не ясно, після того, як ви ознайомилися з листом Анни Катерік до моєї дружини, що леді Глайд знає мою таємницю, хоч і заперечує це? — Хвилиночку, Персівалю. Якщо леді Глайд і знає вашу таємницю, то вона розуміє, що розголошення цієї таємниці скомпрометує вас. Адже ж, як ваша дружина, вона, звісно, не зацікавлена виказувати вас? — Ви так гадаєте? Слухайте далі. Вона була б не зацікавлена виказувати мене, коли б хоч трохи була прихильна до мене. Але склалось так, що я — тільки перепона на шляху іншого чоловіка. Вона любила його до заміжжя, любить його й нині — клятого пройдисвіта, простого вчителя малювання на ім'я Гартрайт! — Мій дорогий друже! І що в цьому такого особливого? Всі вони закохані в кого-небудь іншого. Хто на першому місці в жіночому серці? Я при всьому своєму досвіді ніколи ще не зустрічав чоловіка, котрий був би номером першим. Номер другий — буває. А частіше — номер третій, четвертий, п'ятий. Але номер перший — ніколи! Звісно, він існує, та мені він не траплявся. — Постривайте! Я ще не договорив. І хто, як ви думаєте, з самого початку допомагав Анні Катерік, коли доглядачі з божевільні кинулися за нею навздогін? Гартрайт! Як ви гадаєте, хто знов бачився з нею в Камберленді? Гартрайт! Обидва рази він розмовляв з нею віч-на-віч... Стривайте! Не перепиняйте мене. Негідник закоханий в мою дружину не менше, ніж вона в нього. Він знає мою таємницю, і вона її знає. Дайте їм тільки знов зустрітись, і вони у власних інтересах обернуть свою обізнаність проти мене. — Спокійно, Персівалю, спокійно! Хіба ви не вірите в порядність леді Глайд? — До дідька порядність леді Глайд! Я не вірю в її чесноти — вірю тільки в її гроші. Тепер ви розумієте, в якому я становищі? Може, сама собою вона й не страшна для мене, але вкупі з тим волоцюгою Гартрайтом... — Так, так, я розумію. А де цей містер Гартрайт? — За кордоном. І я не радив би йому квапитися назад на батьківщину, якщо він хоче зберегти цілою свою шкуру. — Ви певні, що він за кордоном? — Авжеж, певен. За моїм розпорядженням його вистежували від тієї хвилини, коли він поїхав з Камберленду й до самого його відплиття. О, можу вас запевнити, я був обачний! Анна Катерік жила в будинку одного фермера біля Ліммеріджа. Я сам ходив на ферму після того, як вона втекла звідти, й переконався, що фермер з дружиною нічого не знають. Я дав її матері зразок листа, якого та мала написати міс Голкомб, аби зняти з мене всі підозри, нібито я навмисне запроторив її дочку до божевільні. Страшно сказати, скільки я витратив, щоб спіймати її, і раптом, попри всі мої перестороги, вона з'являється в моєму власному маєтку й вислизає у мене з-під носа! Звідкіля мені знати, з ким іще вона бачиться? Той клятий проноза Гартрайт може з'явитися будь-якої миті, я навіть не знатиму про це, й завтра ж скористається нею... — Ні, ні, Персівалю! Поки я тут і ця жінка теж десь неподалік, я відповідаю за те, що вона швидше попаде в наші руки, аніж зустрінеться з містером Гартрайтом, навіть якщо він і повернеться. Я розумію, так, так, я розумію! Найперше, що треба зробити, це знайти Анну Катерік, а про все інше можете не турбуватись. Ваша дружина тут, у ваших руках, міс Голкомб нерозлучна з нею — значить, теж у ваших руках, а містер Гартрайт десь за кордоном. Ваша Анна-невидимка — оце все, про що нам треба зараз думати. Ви розпитували про неї? — Так. Я був у її матері. Я обшукав усеньке село і все марно. — Чи можна покластися на її матір? — Так. — Вона вже раз виказала вашу таємницю. — Більш вона цього не зробить. — Чом би й ні? Хіба їй так само вигідно берегти таємницю, як і вам? — Так, дуже вигідно. — Я радий чути це, Персівалю, — заради вас. Не занепадайте духом, друже мій. Як я вже сказав вам, наші матеріальні справи такі, що у мене задосить часу, щоб їх упорати. І завтра ж я почну розшукувати Анну Катерік — сподіваюсь, мені поталанить більше, ніж вам. Іще одне, останнє запитання, перш ніж ми підемо спати. — Яке? — Ось яке. Коли я пішов до альтанки повідомити леді Глайд, що той невеличкий клопіт із її підписом відкладено, я випадково побачив, що якась жінка підозріло квапливо розпрощалася з вашою дружиною. Але випадок є випадок — він же й не дав мені підійти досить близько, щоб роздивитися її обличчя. Як мені розпізнати вашу Анну-не-видимку? Яка вона з лиця? — З лиця? Ну, я вам скажу в двох словах: вона до нуду схожа на мою дружину. Крісло верескнуло й колона здригнулася знову. Граф зірвався на ноги — цього разу від подиву. — Та що ви!!! — скрикнув він. — Уявіть собі мою дружину після тяжкої хвороби й трішки схибнуту — от вам і Анна Катерік, — відповів сер Персіваль. — Вони рідня? — Зовсім ні. — І все ж такі схожі одна на одну? — Атож, такі схожі. Чого ви смієтеся? Відповіді не було. І жодного звуку. Граф сміявся безгучно, трясучись усім тілом. — Чого ви смієтеся? — повторив сер Персіваль. — Мабуть, я сміюся із своїх химерних фантазій, мій добрий друже. Будьте поблажливі до мого італійського гумору — чи ж я не належу до славетної нації, що вигадала Паяца? Ну-ну! Чудово! Отже, я зразу впізнаю Анну Катерік, коли побачу її. То й досить на цю ніч. Відкиньте всі турботи геть, Персівалю. Спіть, сину мій, сном праведника, а коли в поміч нам зійде сонце, ви побачите, що я зроблю для вас! Ось тут, у моїй великій голові, вже тісняться плани й проекти. Ви оплатите ваші векселі й знайдете Анну Катерік — клянусь вам у цьому священною клятвою! Чи ж я не той друг, якого ви повинні шанувати в найсокровенніших глибинах вашого серця? Чи ж я не заслужив на ті невеликі грошові позички, про які ви так делікатно нагадали мені оце допіру? Хоч би що там було в майбутньому, ніколи не вражайте моїх найкращих почуттів. Шануйте їх, Персівалю! Наслідуйте їх, Персівалю! Я ще раз прощаю вам. Іще раз тисну вашу руку. На добраніч! Більш не сказано було жодного слова. Я почула, як граф зачинив двері бібліотеки. Почула, як сер Персіваль закривав віконниці. А дощ досі йшов, ішов увесь час. Я змокла до кісток, геть закоцюбла у своїй криївці. Коли я спробувала ворухнутись, мені стало так боляче, що я мусила зачекати. Спробувала ворухнутися вдруге, й мені пощастило стати коліньми на мокрий дах. Коли я доповзла до стіни й підвелася, спираючись на неї, то озирнулась і побачила, як засвітилось вікно графової кімнати. Мужність моя враз пригасла, але тут-таки знов спалахнула в мені, і я, не зводячи очей з його вікна, поповзла далі попід стіною. Годинник вибив чверть на другу, коли я нарешті поклала руки на підвіконня моєї кімнати. Я не почула й не побачила нічого підозрілого, з чого можна було б виснувати, що хтось запримітив мене на моєму зворотному шляху.
X