Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать неотразимый комплимент Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?

Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Annotation 15 page





18 червня Гризота, що мучила мене учора ввечері в альтанці після Лориної розповіді, повернулася до мене в нічній самотині й довго не давала мені заснути. Зрештою я засвітила свічку і взялася перечитувати свої давні щоденники, щоб перевірити, якою ж мірою я винна у фатально помилковому Лориному заміжжі та що я могла вдіяти, аби врятувати її від цього шлюбу. Наслідок моїх пошуків трохи заспокоїв моє сумління. Я переконалась: хоч як сліпо й нерозважно я тоді чинила, я старалася тільки заради її блага. Звичайно сльози не приносять мені полегкості, але цього разу було не так. Я виплакалась, і мені стало легше. Уранці я встала з твердим рішенням, із спокійними думками. Хай сер Персіваль що хоче каже чи робить, я більш ніколи не розсерджуся на нього, не забуду ні на мить, що лишаюся тут, попри образи, приниження та погрози, тільки заради Лори, задля її блага. Вранці нам не довелося сидіти й гадати, чию постать ми бачили біля озера й чию ходу чули в парку, — через дріб'язкову прикрість, що дуже засмутила Лору. Вона загубила брошку, яку я подарувала їй на згадку напередодні її весілля. Брошка була на ній, коли ми прогулювалися вчора увечері, тож ми могли тільки припустити, що Лора загубила її або в альтанці, або дорогою додому. Послали слуг на пошуки, але ті вернулися ні з чим. Тепер Лора пішла шукати сама. Знайде вона брошку чи ні, але це добрий привід для відсутності Лори, якщо сер Персіваль повернеться раніше, ніж прибуде кур'єр із листом від компаньйона містера Гілмора. Щойно годинник вибив першу годину. Я міркую, що краще: чекати на лондонського кур'єра тут чи непомітно вислизнути з будинку й пантрувати його за ворітьми? В цьому домі я нікому й нічому не довіряю, тож, мабуть, ліпше буде здійснити другий план. Граф, на щастя, засів у їдальні. Коли десять хвилин тому я бігла по сходах нагору, то чула з-за дверей, як він дресирує своїх канарок: — Вилітайте на мій мізинчик, мої лю-лю-любесенькі! Вилітайте — й нагору по східцях! Раз, два, три — нагору! Три, два, один — вниз! Один, два, три — цінь-цінь-цвірінь! Канарки звично заливалися співом, а граф відповідав їм ціньканням і свистом, от ніби й сам був птахом! Через відчинені двері моєї кімнати до мене долинають їхні пронизливі співи й свист. Зараз саме час вислизнути, щоб мене ніхто не завважив.
Четверта година. Відколи три години тому я зробила свій останній запис, події в Блеквотер-Парку повернулися й потекли по новому річищу. Не знаю, до кращого чи до гіршого, і боюсь про це замислюватись. Але повернуся до того, на чому я зупинилась, щоб не заплутатись у веремії власних думок. Я, як надумала, так і вчинила: пішла за ворота зустріти кур'єра з листом для мене. На східцях ніхто мені не здибався. В холі я почула, що граф досі дресирує своїх канарок. Але переходячи квадратний двір, я побачила графиню Фоско, що ходила по своєму улюбленому колу — все кружка довкола басейну. Я зразу ж уповільнила ходу, щоб вона не помітила, як я поспішаю, і навіть обачно запитала, чи не збирається вона на прогулянку перед другим сніданком. Вона усміхнулась мені так приязно, як тільки вміла, відповіла, що воліє не заходити далеко від дому, люб'язно кивнула мені й пішла в будинок. Я озирнулась і, побачивши, що вона зачинила за собою двері, відчинила хвіртку. За чверть години я була вже біля сторожки. Алея переді мною робила різкий поворот ліворуч, далі ярдів сто вела прямо, потім круто повертала праворуч, до битого шляху. Між цими двома поворотами, яких не видно було ні від сторожки, ні від шляху, я почала туди-сюди прогулюватись. Обабіч мене були високі живоплоти. Хвилин двадцять, за моїм годинником, я нікого не бачила й не чула. Нарешті я зачула рипіння коліс, поспішила до другого повороту, звідки назустріч мені виїхала карета із станції. Я зробила кучерові знак зупинитись. Карета стала, і з віконця визирнув поважний чоловік. — Даруйте, — сказала я, — але чи не їдете ви до Блеквотер-Парку? — Так, мем. — З листом для когось? — З листом для міс Голкомб, мем. — Можете віддати листа мені. Я і є міс Голкомб. Кур'єр торкнувся рукою капелюха, вийшов із карети й віддав мені листа. Я зараз же розпечатала конверта й прочитала листа. Я перепишу його в щоденник, а тоді з обачності знищу оригінал. «Шановна леді! Ваш лист, якого я прочитав сьогодні вранці, дуже стурбував мене. Я відповім на нього якомога коротше і ясніше. Уважно розглянувши вашу заяву, я, знаючи стан справ леді Глайд за шлюбним контрактом, дійшов висновку, про який мені прикро говорити: сер Персіваль Глайд наміряється зробити позику з основного капіталу леді Глайд (іншими словами, позику з двадцяти тисяч фунтів, що їй належать), змусивши її стати учасницею оборудки й дати свою згоду на кричуще зловживання її довір'ям. У тому випадку, якщо леді Глайд захоче опротестувати цю позику, її підпис свідчитиме про те, що цю позику зроблено з її відома й згоди. Будь-які інші припущення з приводу оборудки, для якої потрібен був би підпис леді Глайд, виключаються. Якщо леді Глайд підпише такий документ (а саме такою бачиться мені угода, що про неї мова), її довірені особи будуть зобов'язані видати гроші серові Персівалю з основного її капіталу — з двадцяти тисяч фунтів. Якщо сер Персіваль не поверне назад позики, капітал леді Глайд зменшиться відповідно на позичену суму. Якщо леді Глайд матиме дітей, їхній спадок зменшиться на таку саму суму, велику чи малу. Коротше кажучи, ця оборудка, якщо тільки леді Глайд не впевнена в протилежному, може вважатися шахрайством стосовно її майбутніх дітей. Зважаючи на ці серйозні обставини, я радив би леді Глайд не підписувати документа на тій підставі, що спочатку вона хоче подати його на схвалення повірникові її родини, тобто мені, за відсутності містера Гілмора, мого компаньйона. Проти цього не може бути ніяких поважних заперечень, оскільки, якщо оборудка чесна й не зачіпає істотно інтересів леді Глайд, я, звісно, дам свою згоду на її підпис. Прийміть запевнення, що при потребі я готовий подати вам всіляку допомогу ділом чи порадою. Лишаюсь Вашим відданим слугою. Вільям Кірл» Я з великою вдячністю прочитала цього щирого й розумного листа. Він підказував Лорі незаперечну підставу, щоб ухилитися від підпису, і з'ясовував нам обом вірогідну суть документа. Поки я читала, кур'єр стояв поруч мене, чекаючи на мої вказівки. — Перекажіть, будь ласка, містерові Кірлу, що я все зрозуміла й дуже йому вдячна, — сказала я. — Іншої відповіді поки що не треба. Саме цієї хвилини, коли я говорила ці слова, тримаючи в руках розпечатаного листа, граф Фоско вигулькнув з-за повороту алеї з боку битого шляху і виріс переді мною, наче з-під землі. Його раптова поява тут, де я аж ніяк не сподівалася його зустріти, просто приголомшила мене. Кур'єр попрощався зі мною і сів у карету. Більше я не спромоглася сказати йому ні слова, ба навіть, розгубившись, не відповіла на його уклін. Я скам'яніла, переконавшись, що мою хитрість розкрили, — і хто ж це зробив? Не хто інший, як сам граф Фоско! — Ви вертаєтеся додому, міс Голкомб? — спитав він, не виказуючи ані найменшого подиву й навіть не глянувши на карету, що саме рушала. Я трохи зібралась на силі й відповіла йому ствердним кивком голови. — Я теж іду додому, — сказав він. — Прошу вас, не відмовте мені у втісі супроводжувати вас. Чи не візьмете ви мене під руку? Та ви, здається, вельми здивовані тим, що бачите мене? Я взяла його під руку. З усіх розгублених моїх думок перша вернулася до голови застережлива: краще піти на будь-які жертви, аніж зробити графа своїм ворогом. — Ви, здається, вельми здивовані тим, що бачите мене! — повторив він спокійно, але з притиском. — Я начебто чула, графе, як ви з вашими пташечками виспівували в їдальні, — відповіла я, намагаючись говорити якомога спокійніше й твердіше. — Авжеж, так воно й було. Але ж, люба леді, мої маленькі пернаті діточки так у всьому схожі на всіх інших дітей. Іноді вони перестають слухатись, от як цього ранку. Я саме саджав їх назад у клітку, коли увійшла моя дружина й сказала, що залишила вас і ви самотою пішли на прогулянку. Ви ж самі сказали їй, що йдете на прогулянку? — Авжеж. — Що ж, міс Голкомб, спокуса супроводжувати вас була надто велика, щоб я міг її перебороти. Немає нічого страшного в тому, що я в моєму віці признаюся про такі речі, правда? Я схопив капелюха і рушив набиватися вам у почет. Адже ж краще такий супровід, як старий гладун Фоско, аніж ніякий? Я пішов не тією дорогою, у відчаї вернувся і ось я тут — нарешті сягнув (чи смію так сказати?) вершини своїх бажань! Отак він розводився, пересипаючи свою мову компліментами, а та його мова була така плавна й текуча, що мені лишалося тільки мовчати й зберігати, без особливих зусиль, самовладання. Ні разу, жодним словом він не натякнув на карету, яку бачив на дорозі, чи на листа, що його я досі тримала в руці. Ця його лиховісна делікатність переконала мене, що він найганебнішим чином розкрив таємницю моєї заяви до повірника й нині, переконавшись, як секретно я постаралась отримати відповідь; знав рівно стільки, скільки йому було треба. Тепер він тільки намагався приспати мої підозри, що, як він розумів, повинні були виникнути у мене. Мені вистачило розуму, щоб не робити спроб ошукати його правдоподібними поясненнями, але я була жінка й тому, попри страх перед ним, не могла не відчувати, яка ганьба для мене йти з ним попідручки! На під'їзній доріжці біля будинку ми побачили, як коляса від'їжджає до стайні. Допіру повернувся сер Персіваль. Хоч які там були наслідки його мандрівки, вони не зм'якшили його лютої вдачі. — Ну, двоє вже вернулись, — мовив він понуро. — Чого це всі порозбігалися з дому? Де леді Глайд? Я сказала йому, що Лора загубила брошку й шукає її в парку. — Брошка чи не брошка, — похмуро пробурчав він, — а я раджу їй не забувати, що сьогодні вона повинна прийти в бібліотеку. Я хочу бачити її через півгодини! Я визволила свою руку й поволі пішла нагору по східцях. Граф удостоїв мене одним із своїх найрозкішніших поклонів, а тоді весело звернувся до грізного господаря дому. — То як, Персівалю, — сказав він, — приємна була ваша поїздка? А ваша красунечка Руда Моллі дуже наморилася з дороги? — К дідьку Руду Моллі й поїздку теж! Я хочу снідати. — А я хочу спочатку трохи поговорити з вами, — заявив йому граф. — П'ять хвилин поговорімо, друже мій, отут на моріжку. — Про що? — Про справи, що дуже й дуже зачіпають вас. Я барилась, проходячи якомога повільніше через двері в хол, і чула ці запитання й відповіді. Крізь відчинені двері я бачила, як сер Персіваль у нерішучості сердито заклав руки в кишені. — Якщо ви хочете знов набридати мені вашою триклятою розбірливістю, — сказав він, — то я не бажаю вас слухати! Я хочу снідати. — Ходімо та поговорімо, — повторив запрошення граф, не звертаючи ані найменшої уваги на грубі слова свого друга. Сер Персіваль спустився вниз по сходах. Граф узяв його під руку й лагідно повів далі на подвір'я. Я була певна, що ті «справи» стосувалися до Лориного підпису. Безсумнівно, вони говорили про Лору й про мене. Серце мені стискалося, я мліла від хвилювання. Як важливо було б довідатись, що саме вони кажуть один одному цієї хвилини! Але ніяким побитом я не могла почути ані словечка з їхньої розмови. Я пішла блукати по будинку від покою до покою. Адвокатів лист я сховала на грудях — нині вже боялася довірити його замкові й ключу у власній кімнаті. Тривога так гнітила мене, просто зводила з ума. Лора все не верталась. Я подумала, що треба б піти пошукати її, але мене так виснажили сьогоднішні тривоги, що денна спекота й зовсім мене здолала. Я рушила була до дверей, та мусила вернутись до вітальні й прилягти на найближчу кушетку. Я тільки почала заспокоюватись, коли це двері тихо прочинились і в кімнату зазирнув граф. — Тисячу разів перепрошую, міс Голкомб, — сказав він. — Я насмілився потурбувати вас лише заради хороших вістей. Персіваль, примхливий у всьому, як ви знаєте, в останню хвилину раптом передумав, і затію з підписами тим часом відкладено. Велике полегшення для всіх нас, міс Голкомб, — я радий, що бачу втіху на вашому обличчі. Передайте, прошу вас, мою глибоку пошану й щирі вітання леді Глайд, коли казатимете їй про цю приємну новину. Не встигла я отямитись від зачудування, як він уже й пішов. Безперечно, тільки завдяки впливові графа сер Персіваль міг так непоясненно змінити свої наміри; тому нетяжко було умовити свого друга баронета, знаючи про мого листа до повірника й про те, що сьогодні я дістала відповідь. На серці мені полегшало, але розум мій начебто виснажився разом із тілом і неспроможний був осягнути ні сумнівне сьогодні, ні погрозливе завтра. Я ще раз спробувала підвестися й піти шукати Лору, але голова мені паморочилась, ноги підгинались. Не лишалось нічого іншого, як лягти знову на кушетку, всупереч власній волі. В будинку панувала тиша. Тихе дзижчання комах за відчиненим вікном заколисувало мене. Очі мої склепились самі собою, і поступово я поринула в дивний стан — я не пильнувала, бо не усвідомлювала, що було довкола мене, але й не спала, бо пам'ятала, що відпочиваю. Моя збуджена, мов у лихоманці, уява покинула моє зморене тіло, і чи то в трансі, чи то в якійсь мрії — не знаю, як це й назвати, — я побачила Волтера Гартрайта. Зрання я жодного разу не подумала про нього, ані Лора не назвала його, не натякнула про нього. І все ж я бачила його нині перед себе так виразно, ніби повернулися колишні дні й ми знов були разом у Ліммеріджі. Він постав переді мною в гурті інших чоловіків, чиїх облич я не могла роздивитись. Усі вони лежали на сходах величезного зруйнованого храму. Височенні тропічні дерева, геть обвиті ліанами, обступали цей храм, затуляючи небо й відкидаючи похмуру тінь на купку безпомічних людей на сходах. Потворні кам'яні ідоли, моторошно осміхаючись, проглядали крізь густі сплети гілля. Білі випари, клубочучись, звиваючись, скрадалися по землі; ось вони піднялися, мов дим, поглинули людей і розтали, а люди одне за одним помирали, хто де лежав. Жаль і жах розв'язали мені язика, і я почала благати Волтера тікати звідти. «Вернись, вернись! — кричала я. — Згадай, що ти обіцяв їй і мені. Вернися до нас, поки хвороба не спостигла тебе й не вбила, як інших». Він подивився на мене — на обличчі в нього був вираз неземного спокою. «Чекай, — сказав він, — я повернуся. Від тієї ночі, коли я здибав знедолену жінку на битому шляху, моє життя стало знаряддям вищого Призволу, досі незримого для мене. І тут, у цій дикій пущі, і там, коли я повернуся на землю, де побачив світ, мені призначено йти темною, недовідомою дорогою, що веде мене, тебе й сестру твоєї та моєї любові до незбагненної відплати й неминучого кінця. Чекай на мене. Хвороба, що погубила інших, обійде мене стороною». Знов я побачила його. Він був усе ще в лісі. Число його нещасних товаришів зменшилося до кількох душ. Не стало ні храму, ні ідолів, — натомість серед пралісу замиготіли темні, карлуваті постаті з луками й смертоносними стрілами, покладеними на тятиву. Знов злякалась я за Волтера і скрикнула, щоб застерегти його. Знов обернувся він до мене з незворушним спокоєм на обличчі. «Це ще один крок по темній дорозі, — мовив він. — Чекай на мене. Стріли, що вразять інших, помилують мене». Втретє я побачила його — на кораблі, що сів на риф біля дикого піщаного узбережжя. Переповнені шлюпки пливли до берега, він один зостався на кораблі й мав потонути разом з ним. Я гукнула йому, щоб покликав назад найближчого до нього човна, щоб зробив останнє зусилля в боротьбі за життя! Його спокійне обличчя обернулося до мене, і його рівний голос дав мені ту саму відповідь: «Це ще один крок моїх мандрів. Чекай на мене. Море, що поглинуло інших, пощадить мене». І востаннє побачила я його. Він стояв на колінах перед надгробком із білого мармуру, й тінь жінки, закутаної вуаллю, підвелася з могили й стала поруч нього. Неземний спокій на його обличчі змінився неземною печаллю. Але голос його долинув до мене з тією самою жахливою виразністю. «Щораз густішає пітьма довкола мене, — сказав він, — та я йду все далі. Смерть забирає добрих, прекрасних, юних, але щадить мене. Пагубна хвороба, смертоносні стріли, морська пучина, могила, що забирає любов і надію, — все це віхи на моєму шляху, що веде мене ближче й ближче до кінця». Серце моє завмерло від жаху, що його не вилити словами, від горя, якого не виплакати сльозами. Пітьма зімкнулась довкола подорожанина перед мармуровим надгробком і довкола закутаної вуаллю жінки, що встала з могили. Зімкнулась пітьма й довкола ясновидиці, що дивилася на них. Більш нічого я не бачила, не чула... Пробудилась я від легкого доторку до мого плеча. Це була Лора. Вона стояла навколішках біля кушетки. Обличчя її зашарілось від збудження, очі дивилися на мене з диким сум'яттям. Побачивши її, я здригнулась від страху. — Що сталось? — спитала я. — Що тебе налякало? Вона озирнулась на прочинені двері, приклала губи до мого вуха й відповіла пошепки: — Меріан! Та постать на озері, та хода за нами увечері... Я бачила її! Я щойно розмовляла з нею! — Господи, з ким? — З Анною Катерік! Я пробудилася від такого дивовижного, гнітючого сну, а тут Лора ще дужче мене нажахала своїм схвильованим обличчям і незвичайною поведінкою. Тож я була зовсім нездатна сприйняти одкровення, що впало на мене, коли вона вимовила те ім'я. Я тільки стала мов укопана й мовчки втупилася в неї, затамувавши подих. А вона була надто поглинута переживанням своєї пригоди, щоб помітити, як приголомшили мене її слова. — Я бачила Анну Катерік! Я розмовляла з Анною Катерік! — повторяла вона так і сяк, ніби думаючи, що я не розчула. — Ох, Меріан, я маю стільки всього тобі розповісти! Ходімо звідсіля, нас тут можуть застати й перебити нам розмову! Ходімо зараз же до моєї кімнати! Випаливши ці слова, вона схопила мене за руку й потягла через бібліотеку до останньої кімнати на долішньому поверсі, яка була призначена лише для її особистого користування. Ніхто, крім її власної покоївки, ні під яким приводом не міг застати нас там зненацька. Вона заштовхала мене до кімнати, замкнула двері й затулила вікна ситцевими фіранками. Дивне, тупе заціпеніння, що пойняло мене, коли я побачила її, все не миналось. Але впевненість, що ускладнення, які давно загрожували нам із нею, враз зімкнулися довкола нас залізним кільцем, — ця ростуча впевненість почала помалу проникати в мою свідомість. Я не могла висловити цього відчуття словами, таке воно було невиразне й невловне. «Анна Катерік! — безпомічно, безнадійно шепотіла я сама собі. — Анна Катерік!» Лора притягла мене на отоманку, що стояла посеред кімнати. — Глянь! — сказала вона. — Глянь сюди! — й показала на комір своєї сукні. Я побачила загублену брошку — вона знов була на своєму місці. Її вигляд — це було щось реальне, до чого можна було доторкнутись; ця брошка ніби погамувала вирування й сум'яття моїх думок, і я почала приходити до тями. — Де ж ти знайшла брошку? — Перші слова, які я спромоглася сказати їй цієї важливої хвилини, стосувалися до такої дрібнички! — Це вона знайшла її, Меріан! — Де? — На підлозі в альтанці... Ох, із чого почати, як розповісти тобі про це? Вона говорила зі мною так дивно... виглядала такою страшно хворою... І так раптово залишила мене! Схвильована цими спогадами, вона заговорила голосніше. Моя вже узвичаєна недовіра до всіх і до всього в цьому домі, недовіра, що не дає мені просвітку день і ніч, миттєво звеліла мені остерегти її — достоту як хвилину тому вигляд її брошки вивів мене із заціпеніння й спонукав заговорити. — Говори тихіше, — сказала я, — вікно відчинене, й садова доріжка веде якраз попід ним. Почни з самого початку, Лоро. Розкажи мені до слова, що було між тією жінкою і тобою. — Може, краще зачинити вікно? — Ні, не треба. Тільки говори тихіше. Пам'ятай: у домі твого чоловіка небезпечно говорити про Анну Катерік. То де ти її побачила? — В альтанці, Меріан. Як ти знаєш, я пішла шукати брошку і, коли йшла стежкою через парк, щокрок уважно дивилася собі під ноги. Отак помалу, через довгий час, я нарешті добулася до альтанки. А як зайшла, зразу опустилася навколішки, щоб пошукати добре по всій підлозі. Я все шукала, спиною до входу, коли це почула позаду чийсь тихий, чудний голос. Хтось покликав мене: «Міс Ферлі!» — Міс Ферлі! — Так, я почула моє колишнє ім'я — дороге, рідне ім'я, з яким я, здавалося, розлучилась навіки. Я скочила на ноги. Я не злякалась — голос був надто лагідний і м'який, щоб кого-небудь налякати, — але дуже здивувалась. На порозі стояла й дивилася на мене якась жінка — я її начебто зроду не бачила... — А як вона була вбрана? — На ній була чистенька, гарненька біла сукня, а поверх сукні накинута стара, зношена темна хустка. На голові вона мала капелюшок із коричневої соломки, теж старий і поношений, як і хустка. Мене вразила різниця між її сукнею і рештою її одежі, й вона зрозуміла, що я це помітила. «Не звертайте уваги на мій капелюшок і хустку, — сказала вона якимось квапливим, задиханим голосом. — Якщо вони не білі, то мені байдуже, який у них вигляд. А на мою сукню дивіться, скільки вам хочеться, — за неї мені не соромно». Чудні слова, чи не так? Не встигла я сказати їй щось заспокійливе, як вона простягла до мене руку, і я побачила на її долоні мою брошку. Я так зраділа і була така їй вдячна, що підійшла до неї зовсім близько, щоб висловити свої почуття. «Ви вдячні мені настільки, що зволите зробити мені невеличку ласку?» — спитала вона. «Звісно, — відповіла я. — Я залюбки зроблю для вас усе, що зможу». — «Тоді дозвольте мені самій приколоти брошку вам до сукні, адже я її знайшла». Її прохання було таке несподіване, Меріан, і висловила вона його з таким незвичайним запалом, що я навіть відступила назад на крок чи на два, не знаючи, як бути. «Ах,— мовила вона, — ваша мати дозволила б мені приколоти брошку!» В її голосі й погляді був такий докір, вона так докірливо згадала про мою матір, що мені стало соромно за мою нечулість. Я взяла її руку, в якій вона тримала брошку, лагідно притягла й поклала собі на груди. «Ви знали мою матір? — спитала я. — Це було давно? І чи бачила я вас коли-небудь?» Старанно приколовши брошку до моєї сукні, вона поклала обидві руки мені на груди. «А ви не пам'ятаєте чудового весняного дня в Ліммеріджі, — спитала вона, — і вашої матері, що вела за руки двох маленьких дівчаток дорогою до школи? Від того часу мені більш не було про що думати, тож я досі пам'ятаю той день. Однією з тих двох маленьких дівчаток були ви, а другою була я. Гарненька розумниця міс Ферлі та бідолашна недоріка Анна Катерік були тоді ближчі одна одній, ніж нині!..» — Коли вона назвалась, ти впізнала її, Лоро? — Так... я згадала, як у Ліммеріджі ти питала мене про Анну Катерік і казала, нібито колись вважали, що ми з нею дуже схожі. — Чому ти згадала про це, Лоро? — Її власне обличчя нагадало мені. Коли я побачила її так близько, мені раптом сяйнуло, що ми й справді схожі одна на одну! Її обличчя було бліде, худе й виснажене, але воно вразило мене, от ніби я побачила саму себе в дзеркалі після тривалої хвороби. Не знаю чому, але це відкриття так мене потрясло, що на хвилину я втратила дар мови. — І вона, певне, образилась на твою мовчанку? — Боюсь, що образилась. «У вас не таке обличчя, як у вашої матері, — мовила вона, — та й серце теж не таке. Обличчя вашої матері було смагляве, але серце вашої матері, міс Ферлі, було ангельське». — «Повірте, я дуже гарно ставлюся до вас, — сказала я, — хоча я не вмію це висловити як слід. Але чому ви називаєте мене міс Ферлі?..» — «Тому, що я люблю ім'я Ферлі й ненавиджу ім'я , Глайд!» — люто вигукнула вона. Доти я не помічала в ній ніяких ознак божевілля, але цієї миті мені здалося, ніби очі її заблищали божевільним блиском. «Я просто подумала, що ви, може, не знаєте про моє заміжжя»,— сказала я, згадавши того безладного листа, якого вона надіслала мені в Ліммеріджі, й намагаючись заспокоїти її. Анна гірко зітхнула й відвернулася від мене. «Не знаю про ваше заміжжя? — повторила вона. — Я тут саме через те, що ви замужем. Я тут, аби спокутувати мою вину перед вами, перш ніж зустрінуся з вашою матір'ю там, у замогильному світі». Вона відходила все далі й далі від мене, аж поки вийшла з альтанки. Якийсь час вона роззиралась і прислухалася. Коли Анна знов обернулася до мене, щоб продовжити нашу розмову, то, замість увійти в альтанку, стала на порозі, дивлячись на мене й загороджуючи вхід обома руками. «Ви бачили мене вчора на озері? — спитала вона. — І чули, як я йшла за вами через ліс? Цілими днями я вичікувала нагоди порозмовляти з вами на самоті — й заради цього лишала свого єдиного на всьому світі друга. Я лишала її в страсі й тривозі за мене, ризикувала знов попасти до божевільні, і все це заради вас, міс Ферлі, все заради вас!» Ці її слова стурбували мене, Меріан, і все ж щось у них прозвучало таке, що я всім серцем пожаліла її. Мій жаль був такий щирий, що я осмілилась попросити бідолашку зайти в альтанку й сісти поруч мене. — А вона що? — Відмовилась. Похитала головою і сказала, що мусить чатувати біля входу, дивитись і дослухатись, щоб ніхто третій нас не підслухав. І так аж до самого кінця розмови вона стояла там, руками впираючись в одвірки, то зненацька нахиляючись уперед, аби щось мені сказати, то несподівано сахаючись і роззираючись довкола. «Я була тут учора, — розповідала вона, — я прийшла ще засвітла й чула, як ви розмовляли з тією леді, що була з вами. Я чула все, що ви розповіли їй про свого чоловіка. Чула, як ви сказали, що не можете ані змусити його повірити вам, ані змусити його мовчати. О, я збагнула, що означають ці слова, — серце мені підказало! І як я могла дозволити вам вийти за нього заміж? Ох, мій страх, мій безумний, жалюгідний, лихий страх!..» Вона затулила обличчя своєю старою хусткою і почала стогнати й примовляти щось сама до себе. Я злякалась, коли б не стався з нею такий напад відчаю, якому ні вона, ні я не дали б потім ради. «Благаю вас, заспокойтеся, — сказала я. — Розкажіть мені краще, як ви могли перешкодити моєму заміжжю». Вона відтулила своє обличчя й неуважливо подивилася на мене. «Я повинна була набратися мужності й лишитися в Ліммеріджі, — відповіла вона, — я не повинна була піддаватися страхові, коли довідалась, що він приїжджає. Я повинна була, поки не пізно, застерегти і врятувати вас. Чому хоробрості вистачило мені тільки на те, щоб написати вам листа? Чому я спромоглася тільки накоїти лиха, коли хотіла зробити добро? Ох, мій страх, мій безумний, жалюгідний, лихий страх!» Вона знов повторила ці слова й знов затулила обличчя краєм своєї старої хустки. Так страшно було дивитися на неї, так страшно було її слухати! — Ти, звісно, спитала, Лоро, чого вона так боїться? — Авжеж, спитала. — І що ж вона відповіла? — Замість відповіді вона спитала мене, чи не боялася б я чоловіка, котрий би запроторив мене до божевільні й хотів би знов це зробити? Я спитала: «Хіба ви досі його боїтеся? Адже ви б не прийшли сюди тепер, якби досі боялися його». — «Ні, — відповіла вона, — тепер я вже його не боюсь». Я спитала її, чому. Вона раптом нахилилася вперед, в альтанку, й сказала: «Хіба ви не здогадуєтеся?» Я заперечливо похитала головою. «Ви подивіться на мене», — провадила вона далі. Я сказала, що мені сумно бачити її такою печальною і дуже хворою. Вона усміхнулася, вперше за всю розмову. «Хворою? — повторила вона. — Я помираю. Тепер ви знаєте, чому я його не боюся. Як ви думаєте, чи стрінуся я з вашою матінкою на небесах? І якщо стрінуся, то чи простить вона мене?» Її слова так мене вразили й налякали, що я не спромоглася нічого їй відповісти. «А я весь час думаю про це, — вела вона далі. — Думала тільки про це, коли ховалася від вашого чоловіка, й згодом, коли лежала хвора. Оці думки й привели мене сюди — я хочу спокутувати свою вину, хочу виправити зло, яке скоїла несамохіть». Я почала настійно просити її пояснити мені, що вона хотіла цим сказати. Вона все дивилася на мене пильним і водночас якимось відсутнім поглядом. «Чи ж виправлю я те зло? — з сумнівом сказала вона сама до себе. — Ви маєте друзів, вони стануть за вас. Якщо ви знатимете його таємницю, він боятиметься вас і не посміє повестися з вами так, як повівся зі мною. Він боятиметься вас і ваших друзів і заради самого себе ставитиметься до вас добре. А якщо він добре до вас ставитиметься і я знатиму, що це завдяки мені...» Я слухала, затамувавши подих, та вона замовкла після цих слів. — Ти заохочувала її говорити далі? — Так, але вона тільки знов одсахнулася од мене і притулилася до одвірка альтанки. «О! — простогнала вона з якоюсь жахливою, божевільною ніжністю в голосі. — О, якби мене поховали поруч вашої матінки! Якби тільки я змогла прокинутись біля неї, коли засурмить архангел і мертві воскреснуть, устануть із могил!» Меріан, я вся тремтіла, так страшно було ЇЇ слухати. «Але надії на те немає, — сказала вона, ледь обернувшись, щоб знов мене бачити. — Немає надії для мене, вбогої, чужої. Не доведеться мені упокоїтись під тим мармуровим хрестом, що його я обмила своїми руками, зробила таким білосніжно-чистим заради її пам'яті. О ні, ні! Не волею людською, а милістю Божою буду я біля неї там, де лихі вже не переслідують, а стомлені мають вічний покій». Вона вимовила ці слова печально й тихо, потім тяжко, безнадійно зітхнула і змовкла. Обличчя її стало збентежене й стурбоване; вона нібито про щось думала чи силкувалася думати. «Про що я говорила вам допіру? — спитала вона за якусь хвильку. — Коли я згадую про вашу матір, усе інше де й дівається з голови. Про що ж я говорила? Про що?» Я нагадала сердешній якомога ласкавіше та обачніше. «Ах, так, так, — мовила вона все ще якось спантеличено й неуважливо. — Немає у вас оборони від вашого лихого чоловіка. Так. І я повинна зробити те, заради чого прийшла сюди, — я повинна надолужити, сказати вам те, що побоялася сказати в кращий час». — «Що ж ви повинні мені сказати?» — спитала я. «Таємницю, якої боїться ваш жорстокий чоловік, — відповіла вона. — Якось я погрозила йому тією таємницею, і він злякався. Ви теж можете погрозити йому таємницею, і він боятиметься вас. — її обличчя потьмарилось, очі загорілися гнівним, похмурим блиском. Вона якось дивно, безглуздо замахала на мене рукою. — Моя мати знає цю таємницю, — сказала вона. — Через ту таємницю вона півжиття не прожила, а проживотіла. Якось, коли я була вже чималенька, вона мені дещо сказала. А наступного дня ваш чоловік...» — Ну, ну! Продовжуй! Що вона сказала про твого чоловіка? — Тут вона знов замовкла, Меріан... — І нічого більше не сказала? — І тривожно прислухалась. «Тс-с! — прошепотіла вона, все ще махаючи на мене рукою. — Тс-с!» Вона відійшла вбік від дверного отвору, повільно, покрадьки, крок за кроком пішла геть і щезла з моїх очей. — Ти, звісно ж, слідом за нею? — Так, я настільки розтривожилась, що насмілилась підвестися і рушити слідом за нею. Ледве я стала на поріг, як вона знов несподівано вигулькнула з-за рогу. «А таємниця? — прошепотіла я їй. — Постривайте й розкажіть мені таємницю!» Вона схопила мене за руку й подивилася на мене дикими, переляканими очима. «Не зараз, — сказала вона. — Ми не самі, за нами стежать. Приходьте сюди завтра в цей самий час... одна... затямте: одна!» Вона заштовхала мене в альтанку, й більше я її не бачила. — Ох, Лоро, Лоро, ще одну нагоду втрачено! Була б я з тобою, вона б так просто не втекла від нас! І в який бік вона подалася? — Ліворуч, де починається улоговина і ліс найгустіший. — Ти побігла за нею? Погукала її? — Як би я могла? Мені й поворухнутися було страшно, не те щоб гукати. — Але коли ти встала, коли вийшла з альтанки... — Я зараз же побігла сюди розповісти тобі про все. — А в парку ти нікого не бачила, нічого не чула? — Ні, коли я поспішала стежкою, все було начебто спокійно й тихо. Я задумалась на хвилину. Чи той третій, хто потайки нібито був присутній при їхньому побаченні, існував у дійсності, а чи тільки у хворій уяві Анни Катерік? На це питання неможливо було дати певну відповідь. Певність була тільки в одному: ми знов випустили дорогоцінну нагоду, випустили безповоротно, безнадійно, — якщо тільки Анна не дотримає слова й не прийде до альтанки в призначений час. — А ти певна, що розказала мені все-все, що було, кожнісіньке її слово? — спитала я. — Ніби все, — відповіла вона. — Але ж ти сама знаєш, Меріан, моя пам'ять не така добра, як твоя. Правда, я була під таким сильним враженням, слухала її так зацікавлено й уважно, що не могла забути нічого важливого. — Люба моя Лоро, важливі найменші дрібнички, які тільки мають стосунок до Анни Катерік. Подумай іще. Може, випадково у неї вирвався натяк на місце, де вона живе нині? — Не пригадую нічого такого. — Чи не згадувала вона про свою подругу й супутницю — жінку на ім'я місіс Клементс? — О так, так! Я й забула про це. Вона казала, що місіс Клементс слізно просилася піти з нею на озеро, щоб ніхто її не скривдив. Місіс Клементс і просилася, і молилася, щоб вона не ходила сама на нашу сторону. — І це все, що вона сказала про місіс Клементс? — Так, усе. — А вона не сказала тобі, де переховувалась, відколи поїхала з Тоддового Кута? — Ні, таки нічого не сказала. — Ані про те, де жила відтоді? Чи про те, що в неї за хвороба? — Ні, Меріан, ні слова. Скажи мені, прошу тебе, скажи хутчій, що ти про все це думаєш? Бо не знаю вже, що й думати, ані як бути далі. — Далі ти повинна ось що зробити, моя люба. Завтра ти в той самий час неодмінно повинна піти до альтанки. Я не можу навіть сказати, як це важливо, щоб ти знов побачилася з тією жінкою, як багато від цього залежить. Цього разу ти не будеш сама. Я йтиму за тобою на безпечній відстані. Мене ніхто не побачить, але я триматимусь досить близько, щоб почути твій голос, коли що-не-будь трапиться. Анна Катерік вислизнула від Волтера Гартрайта, вислизнула від тебе. Хай там що, а вона не вислизне від мене. У моїх очах Лора читала мої думки. — Ти віриш, — мовила вона, — в таємницю, якої боїться мій чоловік? Меріан, а що, коли вона існує тільки в уяві Анни Катерік? Що, коли Анна хотіла побачити мене й порозмовляти зі мною тільки задля давніх спогадів? Поводилася вона так дивно, що я ладна була засумніватися в її словах. Чи можна вірити їй взагалі? — Я вірю, Лоро, тільки тому, що спостерегла в поведінці твого чоловіка. Про слова Анни Катерік я суджу за його вчинками, і я певна, що таємниця існує. Більше я нічого не сказала й підвелася, щоб вийти з кімнати. Мене тривожили думки, які я, коли б ми порозмовляли довше, таки виповіла б Лорі, — а саме їй небезпечно було ті думки знати. Я все ще була під впливом жахливого сну, з якого вона мене пробудила; тяжкою, гнітючою тінню падав він на кожне нове враження, на кожне Лорине слово, поки вона розповідала про свою зустріч з Анною. Я відчувала, що лиховісне майбутнє підступило зовсім близько; воно пронизувало мене холодним, невимовним жахом, навіюючи мені переконання, що довгий ланцюг злигоднів уже зімкнувся навколо нас. Я думала про Гартрайта — про того, з яким я розпрощалася колись, і про того, якого бачила уві сні, — і я теж, як бачений у видінні Волтер, почала припускати: чи не рухаємося ми сліпо й невідворотно до накресленого й неминучого кінця? Лишивши Лору, що сама піднялася до себе в кімнату, я пішла подивитись, які стежки й доріжки ведуть до будинку. Непокоїли мене обставини, за яких Анна Катерік розлучилася з Лорою, тож мені дуже хотілося довідатись, де і як збуває сьогодні час граф Фоско. В душі я побоювалася також наслідків мандрівки, з якої сер Персіваль повернувся лише кілька годин тому. Пошукавши обох їх у всіх напрямках і ніде не знайшовши, я вернулася додому й оглянула одну по одній всі кімнати долішнього поверху. Ніде нікого. Повернувшись у хол, я пішла нагору до Лори. Коли я минала кімнату мадам Фоско, графиня якраз прочинила свої двері. Я зупинилась запитати, чи не знає вона, де знаходяться нині її чоловік та сер Персіваль. Так, вона бачила їх обох з вікна десь добру годину тому. Граф, як завжди люб'язний, подивився вгору й, звично уважний до дружини в найменших дрібницях, повідомив її, що вони з його другом ідуть на далеку прогулянку. На далеку прогулянку! Скільки я їх обох знаю, вони не звичні до спільних прогулянок. Сер Персіваль полюбляв тільки вершницькі виїзди, а граф (не рахуючи тих випадків, коли з чемності зголошувався супроводжувати мене) взагалі не любив прогулянок. Коли я прийшла до Лори, з'ясувалось, що за моєї відсутності вона згадала про невирішену справу з підписом. Ми обидві геть забули про неї, захопившись розмовою про Лорину зустріч із Анною Катерік. Вона зустріла мене словами, що дивується, чому її не кличуть у бібліотеку до сера Персіваля. — Можеш про це не турбуватися, — мовила я. — Принаймні сьогодні ніхто не випробовуватиме ні твоєї, ні моєї витримки. Сер Персіваль перемінив свої плани — справу з підписом відкладено. — Відкладено? — вражено повторила Лора. — Хто тобі це сказав? — Вершитель нашої долі — граф Фоско. Думаю, що саме його втручанню ми зобов'язані переміною планів твого чоловіка. — Але ж цього не може бути, Меріан! Якщо мій підпис, як ми гадали, потрібен серові Персівалю, щоб терміново дістати необхідні йому гроші, то як він міг відкласти це діло? — Я думаю, Лоро, що по відповідь не треба далеко ходити. Хіба ти забула про розмову сера Персіваля з його повірником, яку я підслухала на східцях, поки вони переходили хол? — Ні, не забула, але я не пам'ятаю... — А я пам'ятаю. Було запропоновано два виходи. Або добути твій підпис під документом, або виграти час, видавши векселі на три місяці. Очевидно, він вибрав друге, і ми можемо сподіватись, що на якийсь час нас звільняють від участі в фінансовій скруті сера Персіваля. — Ох, Меріан, це звучить надто гарно, щоб бути правдою! — Ти так гадаєш? Не так давно ти зробила комплімент моїй пам'яті, а це вже наче сумніваєшся в ній. Ось я дістану свого щоденника, і ти побачиш, правду я кажу чи ні. Я зараз же пішла й принесла щоденника. Переглянувши мій запис про візит повірника, ми обидві переконалися, що я достеменно пам'ятала умови вибору, який стояв перед сером Персівалем. Я майже так, як Лора, дуже втішилася тим, що моя пам'ять і в цьому випадку послужила мені вірно, як завжди. В небезпечній непевності нашого становища неможливо вгадати, як багато в майбутньому залежатиме від регулярності цих моїх записів та надійності моїх спогадів у ту мить, коли я їх занотовую. Вираз Лориного обличчя, її поведінка підказують мені, що й вона подумала те саме. Все це такі дрібниці, мені навіть незручно про них писати, але як яскраво висвітлюють вони нашу цілковиту безпомічність! Мабуть, нам і справді нема на що покластися, якщо той факт, що пам'ять мене не зраджує, ми вітаємо так радісно, начебто здобули нового друга! Гонг, що скликав усіх на обід, розлучив нас. Щойно він відлунав, як повернулися з прогулянки сер Персіваль і граф. Ми почули, як внизу господар дому гримає на слуг за п'ятихвилинне спізнення та як звично втручається гість, щоб запанували доброзвичайність, мир і спокій... Ось і вечір минув. Нічого особливого не сталось. Але я запримітила деякі особливості в поведінці сера Персіваля й графа і лягаю спати, дуже тривожачись за Анну Катерік і за наслідки її завтрашнього побачення з Лорою. За останній час я досить добре вивчила вдачу сера Персіваля і знаю, що він буває найпідступніший і тому найнебезпечніший, коли надягає машкару люб'язності. Тривала прогулянка з графом призвела до того, що манери його виправились, особливо стосовно його власної дружини. На Лорин таємний подив і на мій таємний жах, він почав називати її на ім'я, поцікавився, чи давно вона мала звістку від свого дядечка та коли вона гадає запросити місіс Везі на гостину в Блеквотер-Парк. І взагалі був такий люб'язний, уважний до Лори, що майже став схожий на самого себе в дні свого відворотного залицяння в Ліммеріджі. Вже це одне — лиха прикмета. Але ще лиховіснішим видалося мені те, що по обіді він прикинувся, ніби заснув у вітальні, а сам крадькома стежив за Лорою і мною, гадаючи, що жодна з нас цього не помічає. За вчора й сьогодні я ні на мить не засумнівалася, що так раптово він їздив саме у Велмінгам до місіс Катерік, але після сьогоднішнього вечора боюсь, що його мандрівка була аж ніяк не даремна. Напевне, він дістав важливі відомості, заради яких і їздив. Коли б я знала, де шукати Анну Катерік, я б устала завтра на світанку й пішла остерегти її. В той час як сер Персіваль показав себе сьогодні ввечері таким, яким я його, на жаль, надто добре знала в минулому, граф постав переді мною в цілковито новому світлі. Нині він дозволив мені вперше познайомитися з ним у ролі людини почуття — почуття, віриться мені, справжнього, а не награного, показного. Почати хоч би з того, що він був стриманий, тихий; очі його блищали, а голос бринів глибоким, сокровенним переживанням. Убраний він був (от ніби між його найрозкішнішим костюмом і найщирішими поривами душі існував якийсь прихований зв'язок) у найчудовішу свою камізельку — з блідо-зеленого атласу, вишукано оторочену гарним срібним шнурком. Голос його вигравав, стихаючи до найніжніших відтінків, усмішка була сповнена задуманого, батьківського захвату, коли він звертався до Лори чи до мене. Він тис під столом руку своїй дружині, коли вона дякувала йому за яку-небудь дріб'язкову увагу з його боку, виявлену їй за обідом. Він цокався з нею келихами. — За ваше здоров'я й щастя, ангеле мій! — виголошував він, дивлячись на неї люблячими, блискучими очима. Він майже нічого не їв, знай зітхав, а коли друг брав його на кпини, промовляв тільки: «Мій добрий Персівалю!» По обіді він узяв Лору за руку й попросив, чи не була б вона така добра зіграти для нього що-небудь на роялі. Вона була така вражена, що скорилась. Він сів біля рояля, золотий ланцюжок його годинника змієм скрутився на випуклостях його камізельки кольору морської води. Його величезна голова млосно схилилася до плеча, він тихо відбивав такт двома блідо-жовтими пальцями. Він дуже схвально відгукнувся про саму п'єсу й ніжно захоплювався Лориною манерою виконання — не так, як це колись робив бідолашний Гартрайт, висловлюючи щиру втіху від прекрасної музики, але із знанням справи, культурно, професійно поціновуючи вартощі самого твору спочатку, а тоді вже особливості стилю виконавиці. Смеркалося, і він заблагав, щоб не профанували чудового вмирання світла, щоб іще хоч хвилинку не світили ламп. Я стояла біля найдальшого вікна, аби менше потрапляти йому на очі та й самого його не бачити, а він підкрався своєю жахливою нечутною ходою, — підкрався, щоб попросити мене підтримати його протест проти ламп. Коли б тієї хвилини якась лампа могла його спопелити, я б сама пішла по неї на кухню й принесла, щоб він тут і згорів! — Звісно ж, ви любите ці лагідні, тремтливі англійські сутінки? — тихо спитав він. — Ах, як я їх люблю! Я відчуваю, як небесний подих цього вечора очищає, підносить у моїй душі вроджене благоговіння перед усім шляхетним, великим і добрим. Природа повна для мене нетлінних чарів і непогасної ніжності!.. Я старий, гладкий чоловік, і мова, що личила б вашим устам, міс Голкомб, звучить, як посміх, як знущання в моїх. Як мені буває тяжко, коли з мене сміються в хвилину щирого почуття, так ніби душа моя схожа на мене — така сама стара й непомірно велика! Гляньте, моя люба леді, що за світло меркне на цих деревах за вікном! Чи проникає воно так глибоко у ваше серце, як проникає в моє? Він замовк, подивився на мене і стиха прочитав відомі рядки Данте про вечірні сутінки так ніжно й мелодійно, що додав ще й свого чару до незрівнянної краси самої поезії. — Гай-гай! — вигукнув він раптом, коли останні слова благородного італійського сонета завмерли на його вустах. — Я корчу з себе старого дурня і тільки стомлюю вас усіх! Зачинімо вікна наших душ та повернімося назад до суєтних турбот... Персівалю! Я даю свою згоду на появу ламп. Леді Глайд, міс Голкомб, Елеоноро, дружино моя, — хто з вас потішить мене партією доміно в моєму товаристві? Звертався він до всіх жінок, але дивився здебільшого на Лору. Вона погодилась, бо перейняла мій страх перед ним і боїться хоч би чимось його образити. Але я в цю хвилину не могла присилувати себе грати з ним у доміно. Ніякі міркування не змусили б мене сісти з ним за один стіл. В дедалі густішій сутіні його очі мовби проникали в найпотаємніші глибини мого єства. Від голосу його тремтів кожен мій нерв, мене кидало то в жар, то в холод. Протягом усього вечора час від часу переді мною зринали жахливі видіння мого віщого сну, а це вони ще яскравіше постали переді мною, сповнивши мою душу нестерпним передчуттям і невимовним страхом. Я знов побачила білий надгробок і жінку під вуаллю поруч Гартрайта. Думка про Лору заджерелувала в моєму серці, затопивши його такою болючою гіркотою, якої я досі ще ніколи не відчувала. Коли вона проходила повз мене до грального столу, я схопила її за руку й поцілувала, так ніби ця ніч повинна була розлучити нас навіки. Всі вражено подивилися на мене, а я через низьке, до самої підлоги відчинене вікно вибігла в сад, щоб у темряві ночі сховатися від них, сховатися навіть від самої себе... Того вечора ми розійшлися пізніше, ніж звичайно, по своїх кімнатах. Перед північчю пориви глухого, печального вітру поміж дерев порушили літню тишу. Всі ми відчули, як раптово похолодніло повітря, але граф перший завважив скрадливе дужчання вітру. Засвічуючи для мене свічку, він зупинився і застережливо підняв руку. — Слухайте! — мовив він.— Завтра буде переміна погоди. VII








Date: 2016-02-19; view: 111; Нарушение авторских прав

mydocx.ru - 2015-2019 year. (0.016 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию