Annotation 16 page

19 червня Вчорашні події підготували мене до того, що рано чи пізно нас спіткає найгірше. День сьогодні ще й не кінчився, а найгірше вже скоїлося. Вирахувавши приблизно час, коли Анна Катерік з'явилася вчора в альтанці, ми з Лорою дійшли висновку, що це було десь о пів на третю. Тож я вирішила, що Лорі треба показатись за другим сніданком, а тоді при першій нагоді вислизнути з будинку; я ж лишуся за столом про людське око й піду слідом за нею, як тільки зможу. Таким чином, якщо нічого нам не завадить, вона прийде в альтанку до пів на третю, а я близько третьої займу зручне для спостереження місце в парку. Переміна погоди, яку обіцяв нам ще з ночі вітер, настала сьогодні вранці. Коли я прокинулась, надворі лив дощ. Лив він аж до полудня, а тоді хмари розсіялись, заголубіло небо й засяяло сонце, променисто обіцяючи гарну погоду на решту дня. Я непокоїлась, як сер Персіваль і граф проведуть першу половину дня, і ця моя тривога ніяк не вгамовувалась, особливо щодо сера Персіваля, адже він залишив нас зразу після сніданку й сам, незважаючи на дощ, пішов з дому. Він не сказав нам ні куди йде, ні коли його сподіватися додому. Ми бачили, як він пройшов попід вікном їдальні, у водонепроникному плащі й високих чоботях, — от і все. Граф пробув ранок тихо-мирно вдома, трохи в бібліотеці, трохи у вітальні, награючи на роялі уривки мелодій та мугичучи арії собі під ніс. Судячи з цих проявів, у ньому досі ще брала гору сентиментальна сторона його вдачі. Був він мовчазний, чутливий, а скільки вже зітхав та умлівав мрійливо з щонайменшого приводу — стільки зітхати та вмлівати можуть лише товстуни. Настала пора другого сніданку, а сер Персіваль усе не вертався. Граф посів за столом місце свого відсутнього друга, зажурено зжер більшу частину фруктового торта, влив у себе цілий глек вершків і, як тільки звершив це, з'ясував нам усю доблесть гурманського свого досягнення. — Смак до солодкого, — мовив він таким-то млосним та лагідним голосом, — це невинна пристрасть жінок і дітей. Мені любо поділяти з ними цей смак, чим я перекидаю ще один місток до вас, мої дорогі леді. Через десять хвилин Лора підвелася з-за столу. Мені так кортіло піти разом із нею, але це могло збудити у графа підозру й, що найгірше, коли б Анна Катерік побачила Лору в супроводі незнайомої їй жінки, ми, найвірогідніше, назавжди втратили б її довіру й змогу довідатися що-небудь від неї. Тож я терпляче якось дочекалася, поки прийшов слуга прибрати зі столу. Коли я вийшла з їдальні, ні в будинку, ні надворі не видно було ніяких ознак повернення сера Персіваля. Я залишила графа, коли він із шматком цукру в зубах припрошував свого злющого какаду видряпатися вгору по його камізельці й добути цю смакоту, а мадам Фоско, сидячи навпроти свого чоловіка, спостерігала за ним і птахом так уважно, ніби в житті не бачила нічого цікавішого. До парку я діставалася обережно, так, щоб мене не побачили в вікна їдальні. Ніхто не побачив мене, ніхто не слідкував за мною. На моєму годиннику була вже без чверті третя. Опинившись серед дерев, я пішла швидко й незчулась, як позаду лишилося півдороги. Тоді я вповільнила ходу й почала скрадатись, але все так само не бачила нікого й не чула нічиїх голосів. Помалу-малу я підійшла до альтанки з тилу, стала, прислухалась, тоді підступила ще ближче — настільки близько, що почула б голоси, коли б усередині хтось був. Цілковита панувала тиша, ніде довкола не було ані душі. З тилу обійшовши альтанку спочатку з одного, тоді з другого боку, й нікого не виявивши, я нарешті насмілилась зазирнути досередини. Альтанка була порожня. В ній — нікого. Я гукнула: «Лоро!» — тихо спочатку, потім голосніше, і ще голосніше. Ніхто не обізвався, ніхто не з'явився. Видно було з усього, що в околиці озера й парку єдина людська істота — це я сама. Серце моє закалатало, але я зберегла самовладання й почала шукати: спочатку в альтанці, потім довкола неї, — чи не натраплю хоч на якісь прикмети, що Лора справді тут була. В приміщенні я не знайшла нічого, зате зовні знайшла — сліди на піску. Я побачила сліди двох людей — великі, ніби чоловічі, відбитки й маленькі. Я поставила свою ногу на маленький слід і так переконалась, що то ступала Лора. Особливо багато було натоптано слідів перед входом до альтанки. В одному місці, якраз під навислим дахом, я набачила в піску ямку — було добре видно, що зроблено цю заглибнику рукою. Я просто закарбувала це в пам'яті, а тоді, не гаючись, пішла тими слідами, щоб простежити, куди вони приведуть. Сліди вели від лівого причілка альтанки й далі попід узліссям, кроків, може, триста, а тоді щезали. Припустивши, що двоє, чиї сліди я вистежувала, зайшли тут у ліс, я теж так зробила й почала шукати стежку. Не зразу, але набачила її, ледь помітну серед дерев, і пішла по ній. Стежка довела мене мало не до самого села, і тут її перетнула інша, що вела крізь густий терник. Я стала на розпутті, вагаючись, куди йти далі, й уважно подивилася вздовж тієї, другої стежки. На одній колючій гілці я побачила шматок оторочки від жіночої шалі. Придивившись ближче, я переконалась, що оторочка з Лориної шалі, й швидко пішла цією стежкою. На мою превелику радість, вона зрештою привела мене до будинку, з тильного боку. Я кажу «на радість», бо переконалася, що Лора з якоїсь причини пішла обхідним шляхом і вже мала бути вдома. Я пройшла через стаєнний двір та повз служби. Першою людиною, яку я зустріла в приміщенні для слуг, була міс Майклсон, економка. — Ви не знаєте, — спитала я, — повернулася леді Глайд із прогулянки чи ні? — Міледі з сером Персівалем недавно вернулись, — відповіла економка. — Боюсь, міс Голкомб, що сталася якась велика неприємність. Серце моє впало. — Якесь нещастя, хочете ви сказати? — ледь вимовила я. — Ні, ні, хвалити бога, ніякого нещастя не сталось. Але міледі вся в сльозах побігла до себе нагору, а сер Персіваль звелів мені негайно звільнити Фанні. Фанні, добра, віддана Лорі дівчина, вже багато років була її особистою покоївкою. Єдина людина в цьому домі, на чию вірність і прихильність ми з Лорою могли покластись. — А де зараз Фанні? — спитала я. — У мене в кімнаті, міс Голкомб. Сердешна дівчина в такому горі, то я сказала їй посидіти там і заспокоїтись. Я пішла до місіс Майклсон і побачила Фанні — дівчина сиділа в кутку й гірко плакала. Поруч стояла валізка з її речами. Вона нічого не могла мені пояснити — сама не відала, з якої такої причини її раптом звільнено. Сер Персіваль наказав видати їй платню за місяць наперед — замість попередити за місяць перед звільненням. І — негайно забиратися геть. Ніякої причини не названо, ніяких звинувачень щодо її поведінки не пред'явлено. \'7dй заборонили звертатися до своєї пані, заборонили навіть попрощатися з нею. Вона повинна була негайно покинути дім, не з'ясовуючи нічого й ні з ким не прощаючись. Я постаралась трохи заспокоїти бідолашну дівчину й спитала, де вона гадає переночувати цю ніч. Вона відповіла, що думає піти до сільського заїзду, господиню якого, шановану жінку, добре знали слуги Блеквотер-Парку. Наступного ранку вона сподівалась вирушити просто до своєї рідні в Камберленд, не зупиняючись в Лондоні, де вона нікого не знає. Я зміркувала зразу, що від'їзд Фанні є для нас доброю нагодою переслати листи в Лондон і Ліммерідж, адже це було для нас так важливо. Тож я попередила її, що ввечері вона дістане звістку від її пані чи від мене й що ми обидві зробимо все, аби допомогти їй, дарма що на якийсь час їй доведеться нас покинути. Сказавши це, я потисла їй руку й пішла нагору. Лорині двері відчинялися до невеличкого передпокою, з якого коридорчиком можна було пройти до її покою. Коли я спробувала відчинити двері в передпокій, виявилось, що вони замкнені зсередини. Я постукала, й та сама огрядна служниця, що своєю тупістю й нечулістю так випробовувала моє терпіння того дня, коли я знайшла поранену собачку, стала на порозі. Згодом я довідалася, що її звати Маргарет Порчер і що вона найнезграбніша, найдурніша та найвпертіша з усієї тутешньої челяді. Дурнувато осміхаючись, вона мовчки витріщилась на мене. — Чому ви стовбичите тут? — спитала я. — Чи ви не бачите, що я хочу пройти? — Еге ж, але вам не можна заходити, — відказала вона, осміхаючись на весь рот. — Як ви смієте так розмовляти зі мною? Зараз же геть з дороги! Вона вперлася своїми великими червоними ручиськами в одвірки, загородивши двері, й повільно кивнула порожньою головою. — Хазяїн звелів, — проказала вона й знов кивнула головою. Я насилу втрималася від сварки з нею, згадавши вчасно, що говорити треба з її господарем. І я зразу пішла вниз його шукати. Мушу, на сором собі, признатись, що я геть забула своє рішення не дратуватись на сера Персіваля, попри будь-які його витівки, — забула, мовби ніколи й не давала такої клятви. Мені було аж приємно, — після всього, що я витерпіла й тамувала в собі, живучи в цьому домі, — просто приємно було відчувати, як дуже я розсердилась. Ні в їдальні, ні в вітальні нікого не було. Я зазирнула до бібліотеки й там застала сера Персіваля, графа й мадам Фоско. Всі троє стояли разом. Сер Персіваль тримав у руці якийсь клаптик паперу. Коли я відчиняла двері, то почула, як граф казав йому: — Ні, тисячу разів ні! Я підійшла до нього й подивилася просто йому в обличчя. — Чи правильно я зрозуміла, сер Персіваль, що кімната вашої дружини — в'язниця, а ваша служниця — тюремник, що її стереже? — спитала я. — Так, саме це вам доведеться зрозуміти, — відповів він. — Бережіться, коли б моєму тюремникові не довелося стерегти двох в'язнів, бережіться, щоб і ваша кімната не стала в'язницею! — Бережіться ви самі! Як смієте ви так поводитися з вашою дружиною і погрожувати мені! — закричала я, спалахнувши гнівом. — В Англії є закони, що захищають жінок від жорстокого обходження й сваволі! Якщо ви хоч волосину зачепите на Лориній голові, якщо ви посмієте зазіхнути на мою волю, — хай там що, а я звернуся до цих законів. Замість відповісти мені він обернувся до графа. — А що я вам казав? — спитав він. — Що ви тепер скажете? — Те, що й досі казав, — відповів граф. — Ні. Навіть нині, попри весь свій пристрасний гнів, я відчувала на собі спокійний, холодний погляд сірих графових очей. Сказавши своє остаточне «ні», він відірвав свій погляд від мене й значущо подивився на дружину. Мадам Фоско негайно ступила крок до мене й, ставши поруч зі мною, звернулась до сера Персіваля, перш ніж хтось із нас встиг мовити бодай одне слово. — Будьте ласкаві вислухати мене, — сказала вона з виразним крижаним притиском. — Дякую вам за гостинність, сер Персіваль, надалі я змушена відмовитися від неї. Я не залишуся в домі, де з дамами обходяться так, як обійшлися сьогодні з вашою дружиною і з міс Голкомб! Сер Персіваль позадкував на крок і втупився в неї серед мертвої мовчанки. Він мовби закам'янів з подиву, почувши від мадам Фоско таку заяву, — заяву, що на неї, як добре знали і він, і я, вона б ніколи не зважилась без згоди свого чоловіка. Граф стояв біля сера Персіваля і дивився на дружину в щасливому захваті. — Божественна жінка! — мовив він сам до себе. Тоді підійшов до неї і взяв її під руку. — Я до ваших послуг, Елеоноро, — сказав він із такою спокійною гідністю, якої я досі не помічала в ньому. — І до послуг міс Голкомб, якщо вона удостоїть мене честі прийняти всіляку допомогу, що я їй пропоную. — Прокляття! Що все це означає? — закричав сер Персіваль, коли граф попідручки з мадам Фоско спокійно рушив до дверей. — В інший час це означало б те, що я хотів сказати, але в цю хвилину означає те, що сказала моя дружина, — відказав незбагненний італієць. — Ми з нею вперше помінялися місцями, Персівалю, тож рішення мадам Фоско — моє рішення. Сер Персіваль зіжмакав клаптик паперу, що його тримав у руці, й, знов лайнувшись та проштовхавшись повз графа, став між ниv і дверима. — Хай буде по-вашому! — мовив він глухим від люті голосом, майже пошепки. — Хай буде по-вашому, але ви побачите, до чого це призведе! — І, сказавши ці слова, вийшов з кімнати. Мадам Фоско запитально подивилася на чоловіка. — Він пішов так раптово, — сказала вона. — Що це означає? — Це означає, що нам з вами пощастило навести на розум найбуйнішого в Англії чоловіка, — відповів граф. — Це означає, міс Голкомб, що леді Глайд порятована від грубої несправедливості, а ви — від повторення такої непрощенної образи. Дозвольте мені висловити моє захоплення вашою мужньою поведінкою в дуже нелегку хвилину. — Щире захоплення, — підказала мадам Фоско. — Щире захоплення, — луною відгукнувся граф. Вся моя снага пішла на гнівний опір сваволі й кривді, тепер я була геть безсила. Нестерпна тривога за Лору, почуття безпорадності від невідання того, що спіткало її в альтанці, гнули мене непосильним тягарем. Задля добропристойності я хотіла була відповісти графові та його дружині в тому самому бундючному тоні, в якому вони говорили зі мною, але слова завмерли на моїх вустах, і я тільки дивилась, задихаючись, у німій тузі на двері. Граф, зрозумівши мою тривогу, відчинив двері, вийшов і зачинив їх за собою. Цієї ж хвилини почулась важка хода сера Персіваля, що спускався по східцях. Я почула, як вони зашептались. А в цей час мадам Фоско запевняла мене, у своїй найнезворушнішій та найлюб'язнішій манері, як вона рада за всіх нас, що ні її чоловікові, ні їй не довелось покинути Блеквотер-Парку через грубощі сера Персіваля. Вона ще й не договорила, як перешіптування припинилось, і до кімнати зазирнув граф. — Міс Голкомб, — сказав він, — я щасливий звістити вас, що леді Глайд знов господиня у своєму домі. Я подумав, що вам буде приємніше почути про цю переміну на краще від мене, ніж від сера Персіваля, й вернувся, аби сказати вам це. — Незрівнянна делікатність! — сказала мадам Фоско, відплачуючи своєму чоловікові захопленим відгуком, у властивій йому підлесливій манері. Граф усміхнувся і вклонився, от ніби хтось сторонній зробив йому чемний комплімент, а тоді відступив, щоб дати мені пройти. Сер Персіваль стояв посеред холу. Квапливо пройшовши повз нього до східців, я почула, як він нетерпляче викликав графа з бібліотеки. — Чого ви там дожидаєте? — сказав він. — Я хочу поговорити з вами! — А я хочу трохи поміркувати на самоті, — відказав той. — Перегодом, Персівалю, трохи перегодом! Ні він, ні його друг більш нічого не сказали. Я опинилася вже нагорі й побігла коридором. Я так поспішала, так хвилювалася, що забула зачинити за собою двері передпокою, але зачинила двері спальні, як тільки вбігла туди. Лора сиділа сама в кутку кімнати, стомлено спершись ліктями на стіл і сховавши обличчя в долонях. Побачивши мене, вона радісно скрикнула й скочила на ноги. — Як ти потрапила сюди? — спитала вона. — Хто дозволив тобі? Невже сер Персіваль? Але я так нетерпеливилась мерщій розпитати її про те, що було з нею, аж не могла відповідати їй, — я могла тільки питати, питати, питати. Одначе Лорине бажання хутчій довідатись, що відбулося внизу, пересилило моє нетерпіння. Настійно повторяла вона своє запитання. — Та граф, хто ж іще, — нетерпляче відповіла я. — Хто в домі впливовіший... Вона урвала мене гидливим жестом. — Не говори мені про нього! — закричала вона. — Граф — найпідліший з усіх людей! Граф — жалюгідний шпиг!.. Лора ще не договорила, як ми почули тихий стукіт у двері спальні. Я ще не сідала й перша підійшла до дверей глянути, хто там. Коли я відчинила двері, то побачила перед себе мадам Фоско. В руці вона тримала мого носовичка. — Ви впустили це внизу, міс Голкомб, — сказала вона. — Я саме йшла до своєї кімнати й вирішила занести вам. Її завжди бліде обличчя нині взялося такою мертвотною блідістю, аж я сахнулась, глянувши на неї. Руки її, завжди такі впевнені й спокійні, немилосердно трусились, а очі хижо зирили повз мене просто на Лору. Перш ніж постукати, вона підслуховувала за дверима спальні! Мені це сказали її зблідле обличчя, її тремтячі руки, її погляд, спрямований на Лору. Постоявши хвилину, вона мовчки відвернулася від мене й повільно пішла геть. Я знов зачинила двері. — Ох, Лоро, Лоро! Ми обидві проклянемо цей день, коли ти назвала графа шпигом! — Ти сама назвала б його так, Меріан, якби знала те, що я тепер знаю. Анна Катерік правду казала. Вчора в парку справді хтось третій слідкував за нами, й то був... — Ти певна, що то був граф? — Цілком певна. Він шпиг сера Персіваля, він його вивідач. Це він послав сера Персіваля стерегти й пантрувати від самого ранку на мене й на Анну Катерік. — Анна приходила? Ти бачилася з нею на озері? — Ні. Вона врятувалася тим, що не прийшла. Коли я добулася до альтанки, там нікого не було. — Ну? Ну? — Я увійшла досередини й почекала кілька хвилин. Але мені не сиділось, і я встала, щоб походити трохи. Коли я вийшла з альтанки, то помітила якісь знаки на піску біля входу. Я нахилилась, щоб роздивитись, і побачила, що на піску великими літерами виведено якесь слово. Те слово було «дивись». — І ти почала розривати пісок на цьому місці й викопала ямку? — Звідкіля ти це знаєш, Меріан? — Я сама бачила ту заглибнику, як прийшла слідом за тобою до альтанки. Але розказуй, розказуй! — Так от, я розгребла пісок і дуже скоро натрапила на клаптик паперу, на якому було щось написано. Наприкінці стояли ініціали Анни Катерік. — А де записка? — Забрав сер Персіваль. — Ти можеш згадати, що там було написано? Можеш повторити мені зміст? — Можу переказати тобі зміст, Меріан. Записка була коротенька. Ти б запам'ятала її всю, до слова. — Постарайся спочатку переказати мені зміст записки, а потім розкажеш, що було далі. Вона виконала моє прохання. Записую її слова точно в тому порядку, як вона мені їх сказала. «Вчора нас із вами бачив високий огрядний стариган, і мені довелося тікати від нього. Та йому було не збігти за мною на своїх ногах, і він загубив мене з очей серед дерев. Я не зважуюсь прийти сюди сьогодні в той самий час. Я пишу це о шостій годині ранку й ховаю записку в піску, щоб застерегти вас. Наступного разу, коли ми з вами говоритимемо про таємницю вашого лихого чоловіка, ми повинні або зустрітися з вами в надійному місці, або не зустрічатися зовсім. Потерпіть трохи. Я обіцяю вам, що ви мене побачите знов, і то скоро. А. К.» Посилання на «високого огрядного старигана» (Лора впевнена, що достеменно пам'ятає ці слова) не полишало сумніву в тому, хто урвав їхнє побачення. Я згадала, як учора сказала серові Персівалю в графовій присутності, що Лора пішла до альтанки шукати свою брошку. Найімовірніше, що він у пориві люб'язності пішов слідом за Лорою, аби заспокоїти її звісткою про відкладення справи з підписом, зараз же після того, як повідомив мене у вітальні про зміну в планах сера Персіваля. В такому разі він міг підійти до альтанки лише тієї хвилини, коли Анна Катерік його помітила, не раніш. Те, що вона так підозріло швидко розлучилася з Лорою, очевидно, й заохотило його зробити невдалу спробу наздогнати її. Граф не міг чути їхньої розмови, бо вона вся відбулася до його появи. Коли я прикинула відстань від будинку до озера й зіставила час, коли він залишив мене у вітальні, з часом зустрічі Лори з Анною Катерік, мої сумніви щодо цього розвіялися остаточно. Дійшовши такого висновку, я постаралась розпитати Лору, що відкрив для себе сер Персіваль після того, як граф поділився з ним своїми спостереженнями. — Як же він забрав у тебе записку? — спитала я. — Що ти зробила з нею, коли знайшла її в піску? — Прочитавши її раз, — відповіла вона, — я взяла її в альтанку, щоб сісти там і перечитати вдруге. Я саме читала, коли на записку впала тінь. Я підвела очі й побачила сера Персіваля — він стояв на порозі й дивився на мене. — Ти спробувала сховати записку? — Спробувала, але він зупинив мене. «Не трудіться ховати записку, — сказав він. — Трапилось так, що я вже прочитав її». Я не могла нічого сказати, лише безпомічно дивилася на нього. «Ви розумієте? — вів він далі. — Я прочитав її. Дві години тому я вирив записку з піску, знов загріб її, й знов написав зверху слово «дивись», щоб вона потрапила до ваших рук. Тепер вам не відкрутитись, не відбрехатись. Вчора у вас було таємне побачення з Анною Катерік, а нині ви тримаєте в руці записку від неї. Я ще не спіймав ЇЇ, зате спіймав вас. Віддайте мені ту записку». Він підступив до мене — я була з ним наодинці, Меріан, що мені було робити? — і я віддала йому записку. — А коли ти віддала її, що він сказав? — Спочатку не сказав нічого. Взяв мене за руку, вивів з альтанки й розглянувся довкола, начебто боявся, що нас побачать чи почують. Тоді міцно схопив мою руку вище ліктя й прошепотів: «Що вам говорила вчора Анна Катерік? Я вимагаю, щоб ви розповіли мені все, від першого й до останнього слова!» — І ти розповіла? — Я була з ним сама, він жорстоко, дуже боляче стис мені руку! Що я могла вдіяти? — На твоїй руці лишився синець? Покажи його мені! — Навіщо це тобі? — Я хочу побачити синця, Лоро, бо треба покласти край нашому терпінню. Від сьогодні ми повинні почати наш опір. Той синець — зброя проти нього. Дай мені глянути на синця — може, мені доведеться в майбутньому свідчити під присягою, що я його бачила. — Ох, Меріан, не дивись так! Не говори так! Мені вже не боляче. — Покажи мені синця! Вона показала мені свої синці. Мені вже було не до сліз, я не могла ні горювати, ні здригатися, дивлячись на них. Кажуть, нібито ми, жінки, або кращі, або гірші за чоловіків. Коли б тієї хвилини він постав переді мною, я б не знаю що зробила!.. Та, хвалити бога, його дружина не прочитала нічого такого на моєму обличчі. Лагідна, невинна, любляча, вона тільки думала, що я жалію її та боюсь за неї, ото й всього. — Не засмучуйся дуже через ті синці, Меріан, — сказала вона простодушно. — Мені вже не болить. — Заради тебе, моя люба, я постараюсь думати про них спокійно... Ну та гаразд. Отже, ти розказала йому все, що розповіла тобі Анна Катерік, — усе те саме, що й мені говорила? — Так, усе. Він вимагав цього, я була з ним сама і нічого не могла від нього приховати. — І що він сказав, коли ти замовкла? — Він подивився на мене й засміявся — знущально, злостиво. «Я змушу вас розповісти все-все! — сказав він. — Ви чуєте? Ви розкажете мені всю решту!» Я клялась, що розповіла йому все. «О ні! — відказав він. — Ви знаєте куди більше, тільки признаватися не хочете. Не бажаєте говорити? Ви у мене заговорите! Я вирву з вас те, що ви таїте, коли не тут, то вдома!» Він повів мене додому незнайомою стежкою через парк, на тій стежці я вже не надіялась зустріти тебе, і всю дорогу мовчав, аж поки перед нами завиднів будинок. Тоді він знов зупинився і сказав: «Я ще раз дам вам змогу признатися у всьому. Може, ви передумали й скажете мені всю решту?» Я могла тільки повторити йому те, що вже розповіла раніше. Він нагородив мене прокляттями за «впертість» і повів далі, поки привів додому. «Вам не вдасться обманути мене, — сказав він. — Ви знаєте більше, ніж хочете розказати. Я випитаю у вас вашу таємницю — і в тієї вашої сестри теж. Більше ви вже не пошепчетеся, не змовитеся ні про що. Ні ви, ні вона не побачите більше одна одної, поки не зізнаєтеся мені у всьому. Вас будуть стерегти вдень і вночі, поки ви не скажете мені всієї правди». Він був глухий до всіх моїх умовлянь та запевнень. Відвів мене аж нагору, до моєї спальні. Фанні сиділа там і щось лагодила. Він одразу ж звелів їй вийти геть. «Я подбаю про те, щоб вас не втягли до цієї змови, — сказав він. — Ви сьогодні ж залишите цей дім. Якщо ваша пані хоче мати покоївку, то я їй виберу покоївку сам, яку захочу». Він заштовхав мене до кімнати й замкнув двері на ключ. Потім приставив ту нечулу жінку стерегти мене... Меріан! Він виглядав, він говорив, мов божевільний. Тобі, мабуть, не віриться, але він справді був такий! — Я вірю, я розумію все, Лоро. Він дійсно божевільний — збожеволів від страху, бо сумління в нього нечисте. Кожне слово твоєї розповіді сповнює мене певністю, що вчора, коли б Анна Катерік не залишила тебе так раптово, тобі відкрилася б таємниця, яка може погубити твого лихого чоловіка. А він думає, що ти вже відкрила ту таємницю. І хоч би що ти говорила, хоч би що робила тепер, ти не заспокоїш його хворобливої недовіри, не переконаєш його підлої душі в тому, що кажеш правду. Я кажу тобі це не для того, щоб налякати тебе, моя люба, а щоб відкрити тобі очі на твоє становище, щоб переконати тебе, що мені необхідно зробити все можливе, аби захистити тебе, поки є ще в нас якісь шанси. Завдяки втручанню графа Фоско я добилася до тебе сьогодні, а завтра він, може, й не побажає втручатись. Сер Персіваль уже вигнав Фанні, бо вона кмітлива дівчина й щиро віддана тобі, а на її місце вибрав жінку, якій байдужісінько до тебе, а тупістю вона може позмагатися із сторожовим псом на подвір'ї. Неможливо вгадати, яких свавільних заходів він може вжити надалі, коли ми не використаємо якнайкраще наших можливостей, поки вони у нас є. — Але що ж ми можемо вдіяти, Меріан? О, коли б ми могли покинути цей дім назавжди, щоб більше його й не бачити! — Вислухай мене, голубонько, і постарайся повірити, що ти не така вже беззахисна, поки я з тобою. — Я вірю... я справді вірю! Але не забудь і про бідну Фанні, думаючи про мене. Вона теж потребує і допомоги, і розради. — Я не забуду її. Ідучи сюди, я бачилася з нею і домовилася, що зайду до неї ввечері. Тут, у Блеквотер-Парку, небезпечно вкидати листи в поштову сумку, а мені треба сьогодні відіслати два листи стосовно тебе — вони повинні потрапити до рук самої Фанні. — Які листи? — Першого листа, Лоро, я хочу написати компаньйонові містера Гілмора — він пропонував нам свою допомогу на випадок нової скрути. Я мало знаюся на законах, але певна, що вони можуть захистити жінку від жорстокого обходження, до якого опустився сьогодні цей негідник. Я не буду вдаватися в подробиці щодо Анни Катерік, бо не можу повідомити про неї ніяких точних даних. Але повірник дізнається про синці на твоїй руці й про це насильство, коли тебе замкнули у твоїй кімнаті. Я не заспокоюсь, поки він не дізнається про це! — Але подумай про розголос, Меріан! — Саме на розголос я і розраховую. Боятися розголосу повинен сер Персіваль, а не ти. Тільки перспектива розголосу може схилити його до якогось компромісу. Говорячи, я підвелась, щоб іти, але Лора почала благати мене не лишати її саму. — Ти доведеш його до крайнощів, — сказала вона, — і наше становище зробиться небезпечніше вдесятеро. Я зрозуміла правду, жахливу правду цих слів. Але я просто не могла змусити себе признатися їй у цьому. В нашій крайній скруті, не мавши нізвідки ні помочі, ні надії, нам лишалося тільки йти на ризик. Обережно я їй натякнула на це. Вона гірко зітхнула, але не стала сперечатись. Тільки запитала, кому я збираюся писати другого листа. — Містерові Ферлі, — сказала я. — Твій дядечко — найближчий твій родич і голова родини. Він повинен втрутитися — і зробить це. Лора сумовито похитала головою. — Так, так, — говорила я далі, — твій дядечко слабкий, себелюбний, байдужий, це правда, я знаю, але все ж він не сер Персіваль і коло нього немає таких друзів, як граф Фоско. Я не сподіваюся від нього ні добрості, ні ніжних родинних почуттів до тебе, але він зробить усе, аби оберегти свій спокій і далі плекати свої лінощі. Хай тільки я його переконаю, що, втрутившись нині, він тим самим уникне неминучих клопотів і прикрої відповідальності в майбутньому, він зразу ж розворушиться заради самого себе. Я знаю, як підступитися до нього, вже мала невеличку практику. — Коли б ти тільки зуміла умовити його, щоб він дозволив мені повернутися на час у Ліммерідж та спокійно пожити там із тобою, Меріан, я стала б чи не така щаслива, як була до заміжжя. Ці слова дали новий напрямок моїм думкам. Чи можливо поставити сера Персіваля перед вибором: або зазнати ганьби судового переслідування за жорстоке поводження з дружиною, або дозволити їй спокійно поїхати від нього на певний час під приводом, що вона їде погостювати до свого дядечка? Чи згодився б він у такому випадку на останню пропозицію? Сумнівно, більш ніж сумнівно. І все ж, хоч яким безнадійним це здавалось, варто було спробувати. Просто з відчаю, не знавши кращого виходу, я вирішила зважитися на це. — Твій дядечко дізнається про твоє бажання, — сказала я, — а ще я пораджуся з повірником. Може, з цього й вийде щось хороше — сподіваюсь, що вийде. Сказавши це, я знов підвелася, щоб вийти, і знов Лора хотіла мене затримати. — Не залишай мене! — невпевнено попросила вона. — Моє письмове приладдя на тому столі — ти можеш написати листи тут. Душа боліла відмовляти їй у цьому проханні, дарма що це було в її інтересах. Але ми й так задовго просиділи взаперті удвох. Якби ми збудили нові підозри, то, може, більше й не змогли б бачитися одна з одною. Якраз пора була спокійно та невимушено показатися внизу, серед тих негідників, що, можливо, саме цієї хвилини думали й говорили про нас. Я пояснила Лорі, що, хоч як це прикро, ми з нею повинні розлучитися на часину, й вона погодилася зі мною. — Десь за годину чи й швидше я повернуся, голубонько, — сказала я. — На сьогодні найгірше вже позаду. Будь спокійна і не бійся нічого. — Ключ у дверях, Меріан? Можна, я замкнуся зсередини? — Звісно, ось тобі ключ. Замкнись і нікому не відчиняй, поки я не вернуся. Я поцілувала її й залишила саму. Ідучи від неї, я відчула полегшення, коли позад мене клацнув замок, — тепер я знала, що вона в безпеці за замкненими дверима. VIII

19 червня Коли я дійшла до східців, мені спало на думку, що й мої двері варто замикати, а ключа, коли я виходжу з кімнати, щоразу брати з собою. Мій щоденник разом з іншими паперами був замкнений в шухляді письмового стола, але моє письмове приладдя лежало зверху. Там була моя печать (із простеньким знаком — двоє голубів п'ють з однієї чаші) й кілька аркушів промокального паперу з відбитками останніх речень, що їх я записала минулої ночі. Через постійні підозри, що стали вже частиною мого єства, навіть такі дрібниці здавалися мені небезпечними, коли їх не замкнути в письмовому столі. За моєї відсутності навіть замок шухляди видавався мені недостатнім захистом. Потрібно було закрити доступ до шухляди — отже, слід було також замикати двері моєї кімнати. Я не знайшла ніяких слідів хоч би чийого перебування в моїй кімнаті. Моє письмове приладдя (я дала сувору вказівку покоївці нічого не чіпати на столі) лежало, як завжди, розкидане на стільниці. Єдине, що мені впало в око, це була моя печать, яка лежала охайненько на таці разом з олівцями та воском. Я не мала звички (мушу признатися в такому недбальстві) класти її туди, до того ж я ніяк не могла пригадати, коли це зробила. Але, з другого боку, я не могла пригадати, куди ж я, власне, її кинула, — цілком можливо, що саме цього разу я машинально поклала її на місце, тож я вирішила, після всіх сьогоднішніх хвилювань, не ятрити душі ще й такою марницею. Замкнула двері, поклала ключа в кишеню й зійшла вниз. В холі була сама мадам Фоско, вона розглядала барометр. — Досі ще падає, — сказала вона. — Боюсь, що знову задощить. Її обличчя було вже спокійне — непроникне, як завжди, й бліде. Але рука, що показувала на стрілку барометра, помітно тремтіла. Чи встигла вона розповісти своєму чоловікові, що Лора в розмові зі мною назвала його шпигом? Моя велика підозра, що вона таки зробила це; мій непереборний страх, від його незбагненності ще дужчий, коли я думала, які це може мати наслідки; моя тверда впевненість, зросла з різних дрібничок, що їх жінки так добре помічають одна в одної, що мадам Фоско, попри зовнішню награну люб'язність, не простила своїй небозі її неусвідомленого стояння між тіткою і тітчиним спадком у десять тисяч фунтів, — усе це вмить наринуло на мене й спонукало заговорити до неї в марній надії вжити весь мій вплив і всю силу мого красномовства, аби хоч якось пом'якшити образу, якої завдала графові Лора. — Чи можу я сподіватись, мадам Фоско, що ви люб'язно подаруєте мені, коли я насмілюсь звернутися до вас із приводу одного надзвичайно прикрого випадку? Вона схрестила руки на грудях і величаво схилила голову, не зронивши й слова і не відводячи своїх очей від моїх. — Коли ви були такі ласкаві й принесли мені мою хустинку, — вела я далі, — я дуже, дуже боюсь, що ви могли випадково почути Лорині слова, яких я не бажаю повторяти та й не намагатимусь виправдовувати. Я тільки дозволю собі сподіватися, що ви не надали їм такої великої ваги, аби згадати про них графові? — Я не надала їм аніякісінької ваги! — несподівано випалила мадам Фоско. — Але, — додала вона, вмить прибравши свою крижану манеру, — я не маю таємниць від свого чоловіка, бодай дріб'язкових. Як тільки він помітив моє засмучене обличчя, мені довелося виконати свій неприємний обов'язок і пояснити йому причину мого смутку. Признаюся вам щиро, міс Голкомб: так, я все розповіла йому. Я була готова почути це і все одно аж похолола від графининих слів. — Дозвольте мені якнайщиріше благати вас, мадам Фоско, і благати графа взяти до уваги прикрі обставини, в яких перебуває нині моя сестра. Вона сказала те, не тямлячи себе від несправедливої образи, якої завдав їй чоловік. Вона була сама не своя, коли вимовила ті нерозважні слова. Чи можу я сподіватися, що, беручи все це до уваги, її слова будуть великодушно прощені? — Безперечно! — сказав за моєю спиною спокійний графів голос. Він підкрався до нас своєю безшумною ходою, тримаючи в руці книжку. — Коли леді Глайд мовила ті необдумані слова, — провадив він далі, — вона вчинила несправедливість стосовно мене, яку я оплакую... і прощаю. Не повертаймося більш ніколи до цього, міс Голкомб. Нумо тихо-мирно, всі разом забудьмо це віднині. — Ви такі добрі, — проговорила я, — ви зняли з моєї душі такий тягар... Я хотіла договорити, але очі його не відривалися від моїх, його вбивча посмішка, що ховає всі його почуття, безжально й невблаганно завмерла на його широкому, гладенькому обличчі. Моя настороженість перед його незглибною фальшивістю, усвідомлення того, що я так принизилась, вимолюючи прощення у нього та його дружини, ввергли мене в таке сум'яття, що слова завмерли на моїх вустах, і я оніміла перед ним. — Я на колінах благаю вас не говорити про це більше, міс Голкомб... Мене воістину потрясло те, що ви визнали за необхідне сказати так багато! — Виголосивши цю чемну промову, він узяв мою руку — о, як я зневажаю себе, як мало втішає мене навіть думка, що я скорилася цьому заради Лори! — він узяв мою руку й підніс до своїх отруйних губів. Ніколи досі я не усвідомлювала ще, який великий мій жах перед ним. Від цієї невинної фамільярності мені аж душа перевернулась, неначе я зазнала найгіршої образи, якої міг би завдати мені чоловік. І все ж я приховала огиду й спробувала усміхнутись — я, що колись так безжально засуджувала нещирість інших жінок, була цієї миті фальшивіша за найлицемірнішу з них, фальшива, достоту як цей Юда, чиї губи торкнулися моєї руки. Єдине рятує мене в моїх очах: я б не змогла зберігати своє принизливе самовладання, якби він ще довше дивився на мене. Ревнива, мов тигриця, його дружина прийшла мені на поміч і відвернула його увагу саме тоді, коли він заволодів моєю рукою. Зблиснули її холодні голубі очі, матово-бліді щоки спахнули рум'янцем, — в одну мить вона начебто помолодшала на чимало літ. — Графе! — сказала вона. — Ви забуваєте, що ваша чемність чужоземця незрозуміла англійкам. — Даруйте мені, мій ангеле! Вона зрозуміла найкращій, найдорожчій з усіх англійок на світі! — Сказавши так, він випустив мою руку й спокійнісінько підніс до губів руку своєї дружини. Я побігла нагору, щоб знайти сховок у своїй кімнаті. Мала б я час на роздуми тепер, коли зосталась сама, ті думки завдали б мені гіркої муки. Але роздумувати було ніколи. На щастя, час у мене був тільки на дії, і це допомогло мені зберегти спокій та мужність. Листи повірникові й містерові Ферлі були ще досі не написані, тож я, ні миті не вагаючись, сіла за письмовий стіл. Я не мучилася вибором, бо й вибирати не було з кого, — я могла розраховувати лише на саму себе. У сера Персіваля не було в сусідстві ні друзів, ні рідних, яких я могла б попросити заступитися за нас. Із сусідами, що посідали у світі таке саме становище, як і він, він був у холодних, коли не в гірших стосунках. У нас, двох жінок, не було ні батька, ні брата, що могли б приїхати й стати на наш захист. Лишалося тільки написати ці два не вельми переконливі листи... або спробувати таємно втекти з Блеквотера — виставити і Лору й себе в невигідному світлі й унеможливити будь-які подальші перемовини з сером Персівалем. Втечу могла виправдати лише безпосередня небезпека нашим життям. Тож спочатку треба було спробувати, чи не зарадять нам листи. Я нічого не написала повірникові про Анну Катерік, адже (як я вже пояснила Лорі) ця тема була пов'язана з таємницею, якої ми ще не могли з'ясувати, й тому писати про це юристові — марна справа. Повірникові лишалось пояснити ганебну поведінку сера Персіваля його новими незлагодами з дружиною через грошові справи. Я просто просила його поради й питала, чи не можна вжити законних заходів для захисту Лори, якщо її чоловік відмовиться дозволити їй покинути Блеквотер-Парк на певний час і повернутися зі мною в Ліммерідж. Про подробиці її від'їзду я радила йому питати містера Ферлі, запевняючи, що пишу за згодою самої Лори. Закінчила я листа настійним проханням якомога швидше діяти в ім'я Лориних інтересів, застосувавши всю владу закону. Потім я зайнялася листом до містера Ферлі. Аби змусити його розворушитись, я звернулася до нього в тих виразах, про які вже говорила Лорі. В лист до нього я вклала копію мого листа до повірника, щоб містер Ферлі збагнув, наскільки все це серйозно, і змалювала йому наш переїзд у Ліммерідж як єдиний вихід із становища, що склалось. Я стверджувала, що тільки це могло відвернути небезпеку, яка загрожує Лорі, і вберегти дядечка з небогою від неминучих ще більших прикрощів у недалекому майбутньому. Надписавши й запечатавши обидва конверти, я пішла показати листи Лорі. — Тебе ніхто не турбував? — спитала я, коли вона відчинила мені двері. — Ніхто не стукав до мене, — відповіла вона, — але я чула, як хтось ходив у передпокої. — Чоловік чи жінка? — Жінка. Я чула шелест її сукні. — Шелестіло, як шовк? — Так, як шовк. Очевидно, то чатувала мадам Фоско. Якщо вона це робить за власним задумом, то це не дуже страшно. Але якщо вона стереже Лору за графовим повелінням, бувши слухняним інструментом у його руках, це надто лиховісно, щоб на це не звернути уваги. — Що було далі, коли ти перестала чути, як шелестить сукня в передпокої? — спитала я. — Вона пошурхотіла попід твоєю стіною по коридору? — Так. Я сиділа тихо й слухала — і чула шурхіт. — А в якому напрямку? — До твоєї кімнати. Я знов задумалась. Того шурхоту я не почула, бо саме була заклопотана своїми листами. А рука у мене важка, перо скрипить, дряпає папір. Швидше мадам Фоско могла розрізнити це шкрябання, ніж я — шурхіт її шовкової сукні. Ще одна причина не довіряти листи поштовій сумці в холі. Лора спостерегла мою задуму — Нові труднощі! стомлено мовила вона. Нові труднощі й нові небезпеки! — Ніякої небезпеки, — заперечила я. — Просто невеличкі утруднення. Я думаю як найпевніше передати листи в руки Фанні. — То ти й справді їх написала? Ох, Меріан, благаю тебе не ризикуй, будь обачна! — Ні, ні, боятися нічого. Дай подумати... Котра зараз година? Була без чверті шоста. У мене вже не було досить часу, щоб дійти до сільського заїзду і встигнути вернутися на обід. Але коли б я стала дожидати вечора, я б, може не знайшла другої нагоди непомітно вийти з дому. — Замкнись і лиши ключа в замку, Лоро, — сказала я, — і не бійся за мене. Коли за дверима хтось допитуватиметься, де я, відгукнись і скажи, що я пішла на прогулянку — Коли ти повернешся? — До обіду, і то неодмінно. Наберися мужності, рідненька. Завтра в цей час про тебе вже дбатиме розумний чесний, вірний чоловік. Компаньйон містера Гілмора наш найближчий друг після самого містера Гілмора. Вийшовши від Лори, я надумала, що, поки не переконаюся, що діється на долішньому поверсі, мені краще не показуватися там у костюмі для прогулянок. Я ще не пересвідчилась, де сер Персіваль: в будинку чи надворі. Співи канарок у бібліотеці й запах тютюнового диму, що сочився крізь прочинені двері, зразу підказали мені, де граф. Я озирнулась через плече, коли проходила повз двері, й побачила, на свій превеликий подив, що він із найчарівнішою люб'язністю хвалиться вишколом своїх птахів, економці! Напевне, зумисно її запросив, бо сама вона нізащо б не додумалась зайти до бібліотеки. За кожним, бодай найдрібнішим учинком цього чоловіка завжди ховається якась потаємна мета. Яка ж мета в нього нині? Але ніколи мені було розгадувати причини, які спонука ли графа розважати економку. Я почала шукати графиню і переконалась, що вона ходить по своєму улюбленому колу — все кругом басейну. Я була трохи непевна, як мадам Фоско зустріне мене після спалаху ревнощів, що їх я викликала в ній недавно. Але її чоловік устиг тим часом приборкати її — вона заговорила до мене, як завжди, чемно. Я звернулась до неї лише для того, щоб вивідати, що поробляє сер Персіваль. Мені вдалося зробити непрямий закид про нього, і після деякого словесного фехтування зі мною вона нарешті сказала, що він вийшов з дому. — І котрого коня він узяв? — спитала я недбало. — Нікотрого, — відказала вона. — Він вирушив пішки дві години тому. Наскільки я зрозуміла, він пішов розпитувати далі про жінку на ім'я Анна Катерік. Схоже на те, що він завзявся будь-що вистежити її, невідомо нащо. Ви не знаєте, міс Голкомб, чи її божевілля небезпечне? — Не знаю, графине — Ви йдете додому? — Так, мабуть піду. Певне скоро вже треба буде пере вдягатися для обіду. Ми разом повернулися в будинок. Мадам Фоско звільна попрямувала в бібліотеку й зачинила за собою двері. А я зараз же кинулася по свої капелюха й шаль. Не можна було втрачати ні хвилини, якщо я хотіла добігти до заїзду, побачитися з Фанні й встигнути вернутися на обід. Коли я знов переходила хол, там нікого не було, і співи канарок припинилися в бібліотеці. Одначе ніколи було зупинятися для нових розслідувань. Я тільки переконалася, що шлях вільний, і квапливо вийшла з будинку з двома листами в кишені. Прошкуючи до села, я подумки приготувалася до можливої зустрічі з сером Персівалем. Я була певна, що не розгублюся, коли матиму справу тільки з ним самим. Всяка жінка, що вміє тримати себе в руках, упорається з чоловіком який не може стримати свою буйну вдачу. Сера Персіваля я не так боялась, як графа. Замість занепокоїтись, почувши про мету його прогулянки, я, навпаки, заспокоїлась. Поки його найдужче тривожить те, як би вистежити Анну Катерік, у Лори і в мене є трохи надії, що він тим часом менше нас переслідуватиме. Заради нас самих і заради бідолашної Анни я палко надіялась і молила Бога, щоб вона все-таки не потрапила до його рук. Я йшла так хутко, як тільки дозволяла спека, і час від часу озиралась, чи не йде хто за мною, аж поки добулася до перехрестя, звідки дорога вела просто до села. Ніхто мені не трапився на дорозі, тільки ззаду над'їхав порожній сільський фургон. Скрипіння його незмащених коліс дратувало мене, і, коли я побачила, що фургон теж звернув на дорогу до села, я зупинилась, щоб пропустити його вперед і щоб бачити, але не чути. Придивившись уважніше, я начебто запримітила чиїсь ноги в тіні за фургоном; візник ішов спереду, біля своїх коней. Тут дорога була така вузька, що фургон зачіпав обабіч гілля дерев і живоплоту, і я мусила зачекати, поки він проїде, щоб перевірити, чи не привиділися мені ті ноги. Певне, таки привиділись, коли фургон проїхав, дорога за ним була безлюдна. Я дійшла до готелю, не здибавши сера Персіваля й не помітивши нічого підозрілого. Я зраділа, що господиня заїзду прийняла Фанні дуже привітно. Вона надала дівчині кімнатку, де можна було спокійно посидіти, не чуючи гамору з їдальні, та затишну спаленьку нагорі. Побачивши мене, Фанні знов розплакалась і цілком справедливо сказала, сердешна, як це жахливо, коли тебе виганяють, наче за яку непрощенну провину, а насправді їй нічого ж було закинути. Навіть сам хазяїн, прогнавши її, не мав до чого придертися. — Ви вже якось із цим змиріться, Фанні, — сказала я. — Ми з вашою пані залишимося вашими друзями й докладемо всіх зусиль, щоб ваші рекомендації не постраждали. А тепер послухайте мене. Я маю дуже мало часу. Хочу дати вам одне важливе доручення. Мені треба, щоб ви приставили куди слід ці два листи. Одного, що з маркою, ви вкинете в поштову скриньку, як тільки прибудете завтра в Лондон. Другого, адресованого містерові Ферлі, ви віддасте йому особисто в руки, як тільки приїдете додому. Сховайте обидва листи, нікому їх не показуйте й не віддавайте. Вони мають дуже велике значення для вашої пані. Фанні сховала листи за пазуху. — Там вони й зостануться, аж поки я виконаю ваш наказ, міс, — сказала Фанні. — Глядіть не спізніться завтра на станцію, — провадила я далі. — І коли побачите економку в Ліммеріджі, передайте їй вітання від мене й скажіть, що ви у мене на службі, аж поки леді Глайд зможе взяти вас назад. Може, ми з вами стрінемося раніше, ніж ви думаєте. Тож не падайте духом та не спізніться завтра на семигодинний поїзд. — Дякую вам, міс, красно дякую! Я аж повеселіла, почувши знов ваш голос. Перекажіть міледі, що я завжди рада їй служити. Я все залишила в порядку, наскільки це було можливо. О Господи, хто допоможе їй перевдягтися до обіду! У мене серце розривається, міс, коли здумаю про це.. Коли я повернулася додому, в мене зоставалась лише чверть години, щоб причепуритись і перекинутися слівцем із Лорою, перш ніж зійти вниз. — Листи вже у Фанні, — шепнула я їй через замкову щілину. — Ти прийдеш обідати з нами? — О ні, ні, ні за що на світі! — Щось трапилось! Хтось турбував тебе? — Так... щойно... сер Персіваль... — Він заходив до кімнати? — Ні, але він налякав мене, коли загрюкав у двері. Я озвалася: «Хто там?» А він: «Самі знаєте, хто. Ви передумали? Ви скажете мені решту? Ви таки розкажете! Рано чи пізно, я все з вас витягну. Ви знаєте, де перебуває нині Анна Катерік!» — «Я й справді, справді не знаю!» — відповіла я. «Ні, знаєте! — крикнув він у відповідь. — Я таки зламаю вашу впертість, затямте! Я вирву з вас правду!» Сказав ці слова й пішов, Меріан, якихось п'ять хвилин тому Він не знайшов Анни! На цю ніч ми ще в безпеці — він її ще не знайшов. — Ти йдеш униз, Меріан? Прийди до мене ввечері. — Авжеж, авжеж. Не хвилюйся, якщо я припізнюся трохи, мушу остерігатись, а то вони ще образяться, коли я піду від них зарані. Гонг покликав на обід, і я поспішила вниз. Сер Персіваль повів у їдальню мадам Фоско, а граф узяв мене під руку. Чомусь він був увесь розпашілий, захеканий і вбраний не так вишукано, як звичайно. Чи й він ходив десь перед обідом і тільки-тільки повернувся? А чи сьогодні він особливо страждав від спекоти? Та хай там що, а він був безперечно чимось настільки роздосадуваний чи стурбований, що попри весь свій талант лицеміра, не міг цілком приховати своє невдоволення. Упродовж обіду він був майже такий самий мовчазний, як і сер Персіваль, і час від часу поглядав на свою дружину з виразом тривоги, чого я досі в нього не помічала. Єдиним світським ритуалом, що його він, як завжди, неухильно виконував за обідом, була його невідступна увага й люб'язність до мене. Яку ницу мету він має на оці, я так і не розгадала досі. Та хай там яка вона буде, а його незмінна чемність у стосунках зі мною, незмінна шанобливість до Лори, незмінне, будь-якою ціною, приборкування буйної сваволі сера Персіваля — все це засоби, якими він твердо й неухильно користується для досягнення цієї незбагненної мені мети, відколи переступив поріг цього дому. Вперше я запідозрила це того дня, коли він заступився за нас із Лорою в бібліотеці перед сером Персівалем, що грубо вимагав підписання загадкового документа, а нині я певна цього й поготів. Коли ми з мадам Фоско підвелися з-за столу, встав і граф, щоб провести нас до вітальні. — Чого ви йдете? — спитав сер Персіваль. — Я звертаюся до вас, Фоско. — Я йду, бо вже і наївся, і напився, — відповів граф. — Будьте поблажливі, Персівалю, до моєї чужоземної звички приходити й виходити разом із дамами. — Дурниці! Зайва склянка кларету вам не зашкодить. Посидьте зі мною, як англієць. Я хочу спокійно півгодинки погомоніти з вами за склянкою вина. — Я вітаю спокійну розмову всім серцем, Персівалю, але не зараз і не за склянкою вина. Перегодом увечері залюбки, перегодом увечері. — От так чемність! — люто кинув сер Персіваль. — Чемне ставлення до господаря дому, клянусь честю! За обідом я не раз помічала, як він тривожно позирав на графа, й спостерегла також, що граф уникав зустрічатися з ним очима. Ця обставина в сукупності з наполегливим бажанням господаря погомоніти про щось за вином і вперта рішучість гостя не сідати знов до столу нагадали мені що сер Персіваль і вдень марно виманював свого друга з бібліотеки, щоб переговорити з ним. Граф ухилився від тієї приватної розмови вдень і знов ухилявся від неї по обіді. Хоч би яка була тема тих перемовин, що назрівали між ними, вони безперечно мали велику вагу для сера Персіваля — і, можливо, певну небезпеку для графа, коли зважити на очевидну нехіть його піти назустріч бажанню свого друга. Ці міркування промайнули в моїй голові, поки ми переходили з їдальні до вітальні. Сердите зауваження сера Персіваля з приводу того, що друг залишав його самого за столом, наче й не справило ніякісінького враження на графа. Він уперто провів нас до чайного столика, почекав хвилину чи дві в кімнаті, а тоді вийшов у хол і вернувся з поштовою сумкою в руках. Була восьма година. В цей час листи з Блеквотер-Парку відсилалися на станцію. — Є у вас листи, щоб відправити на пошту, міг Голкомб? — спитав граф, підходячи до мене з поштовою сумкою. Я завважила, як мадам Фоско, що наливала чай, завмерла із щипчиками для цукру в руці, чекаючи на мою відповідь. — Ні, графе, дякую. В мене сьогодні немає листів. Він віддав сумку слузі, що саме прийшов по неї, сів за рояль і заграв веселої неаполітанської вуличної — «Моя Кароліна». Аж двічі зіграв. Його дружина, завжди найзабарніша з жінок, приготувала чай так швидко, як могла приготувати я сама, за хвилину випила свою чашку й тихенько вислизнула з кімнати. Я теж підвелася, щоб наслідувати її приклад: почасти побоюючись, коли б вона не підстроїла якої каверзи Лорі, а почасти тому, що зовсім не бажала залишатися наодинці з її чоловіком. Та не встигла я дійти до дверей, як граф зупинив мене, попросивши налити йому чаю. Я подала йому чашку й знов спробувала піти геть. Він знов мене зупинив — цього разу сівши за рояль і несподівано звернувшись до мене з приводу одного музичного питання, що, як він заявив, зачіпає честь його країни. Даремно я його запевняла, що я зовсім невігласка в музиці, не знаюся на ній і не маю навіть смаку до цього мистецтва. Він знов заблагав, щоб я послухала, і то так пристрасно, що годі було хоч якось заперечувати. — Англійці й німці, — обурено заявив він, — завжди паплюжили італійців, буцім ті нездатні займатися серйозною музикою. Ви, англійці, постійно твердите про свої ораторії, а німці — про свої симфонії. Чи ви забули й чи вони забули про мого безсмертного друга й краянина Россіні? Хіба «Мойсей у Єгипті» не божественна ораторія, яку чомусь грають на сцені замість того, щоб шанобливо виконувати в концертній залі? А що таке увертюра до «Вільгельма Телля», як не симфонія, тільки по-іншому названа? А ви чули, як звучить «Мойсей у Єгипті»? То, може, прослухаєте оце.. і оце... і оце? Хіба не скажете ви, що ніколи й нічого божественнішого та величнішого не створював ніхто із смертних?.. І, не чекаючи, що я скажу схвального чи заперечного, пильно весь час дивлячись мені у вічі, він загримотів по клавіатурі й заспівав у нестримному захваті розкотистим голосом, зупиняючись лише для того, щоб несамовито оголосити назву наступного музичного уривка: — «Хор єгиптян у тьмі кромішній», міс Голкомб!.. «Речитатив Мойсея перед скрижалями із заповідями»... «Молитва ізраїльтян при переході через Червоне море»... Ага! Ага! Хіба це не висока, хіба не божественна музика?.. Рояль ходив ходором під його могутніми руками, чайні чашки бряжчали на столі, а він виводив мелодію своїм дужим басом, відбиваючи такт величезним ножищем. Було щось жахливе, щось люте й диявольське в його бурхливому захопленні власними співами і грою, в торжестві, з яким він спостерігав справлене на мене враження, тоді як я все далі й далі відступала до дверей. Нарешті я звільнилася — не власними зусиллями, а завдяки втручанню сера Персіваля. Він одчинив двері їдальні й сердито гукнув: — Що це за пекельний гуркіт? Граф миттю підвівся з-за рояля. — Гай-гай! Де з'являється Персіваль, там кінчається гармонія та мелодія, — сказав він. — Муза музики, міс Голкомб, покидає нас у відчаї, тож мені, старому, гладкому менестрелю доведеться видихнути решту свого ентузіазму на вільному повітрі! Він величаво вийшов на веранду й, заклавши руки в кишені, знов почав наспівувати «Речитатив Мойсея» — тільки вже стиха. Я чула, як сер Персіваль погукав його з вікна їдальні. Але він не звернув на це уваги, мовби затявся нічого не чути. Довгождана спокійна розмова між ними все ще відкладалась, усе мусила чекати, поки то граф зволить та ще й забажає поговорити. Від тієї хвилини, коли вийшла його дружина, він затримав мене у вітальні майже на півгодини. Де ж вона була й чим займалася в цей проміжок часу? Я пішла нагору, щоб дізнатися про це, але не дізналася нічого. Спитала Лору — вона нічого не чула. Ніхто не турбував її, ніякі шовки не шелестіли ні в передпокої, ні в коридорі. Була вже без двадцяти хвилин дев'ята. Я пішла до своєї кімнати по щоденника, вернулась і посиділа з Лорою, то записуючи свої думки, то розмовляючи з нею. Ніхто не підходив до нас близько, нічого не трапилось. Ми просиділи вкупі до десятої години. Тоді я підвелася, сказала їй підбадьорливі слова й побажала на добраніч. Вона знов замкнулась на ключ, після того як ми умовились, що завтра вранці, перш ніж будь-куди йти, я перевідаю її. Мені ще треба було дописати кілька речень у своєму щоденнику, перш ніж самій лягти спати. Попрощавшися з Лорою, я востаннє за цей сповнений тривог день зійшла до вітальні — просто аби показатись, вибачитись і піти спати на годину раніше, ніж звичайно. Сер Персіваль і граф із дружиною сиділи там усі троє. Сер Персіваль позіхав у кріслі, граф читав, а мадам Фоско обмахувалась віялом. Дивно, що обличчя в неї аж пашіло. Адже вона ніколи не страждала від спеки, а цього вечора, безперечно, таки страждала від неї. — Боюсь, графине, що ви почуваєтеся гірше, ніж звичайно? — спитала я. — А я щойно хотіла сказати вам те саме, — відповіла вона. — Ви такі бліді, дорогенька. «Дорогенька»! Це вперше вона звернулася до мене так по-панібратськи! Коли вона вимовляла ці слова, на її обличчі грала зухвала посмішка. — У мене одна з моїх докучних мігреней, — холодно відповіла я. — Он як? Це, мабуть, від того, що ви не гуляли сьогодні. Прогулянка перед обідом була б вам дуже корисна. Вона з якимось дивним притиском вимовила слово «прогулянка». Чи не помітила вона, часом, як я виходила? Та дарма, листи в надійних руках Фанні. Ходімо покуримо, Фоско, — сказав сер Персіваль, підводячись і кидаючи ще один нерішучий погляд на свого друга. — Залюбки, Персівалю, — коли дами підуть спати, — відказав граф. — Даруйте, графине, якщо я покажу вам приклад і піду спати перша, — сказала я. — Єдині ліки від такого болю голови, як у мене, — це сон. Я попрощалась. Коли я тисла руку цій жінці, з обличчя її все не сходила та зухвала посмішка. Сер Персіваль не звернув на мене ніякісінької уваги. Він нетерпляче поглядав на мадам Фоско, але та зовсім не збиралася йти разом зі мною. Граф, заховавшись за своєю книжкою, всміхався сам до себе. Нова завада постала перед тією спокійною розмовою з сером Персівалем — нею цього разу була графиня. IX

Date: 2016-02-19; view: 453; Нарушение авторских прав