Annotation 19 page

I

Мене попросили викласти все, що я знаю, про хід хвороби міс Голкомб та про обставини, за яких леді Глайд виїхала з Блеквотер-Парку в Лондон. До мене звернулися з цим проханням, оскільки, як мені сказано, мої свідчення потрібні в інтересах істини. Бувши вдовою священика англіканської церкви (змушена, на жаль, іти на службу), я завжди ставила істину над усе. Саме тому я і згодилася виконати це прохання, а то б вагалася, не бажаючи компрометувати себе у зв'язку з цією печальною родинною історією. В той час я не вела ніяких записів, тож не можу ручатися за точність дат, але гадаю, не помилюся, коли скажу, що серйозна хвороба міс Голкомб почалася в другій половині чи в останній десятиденці червня. Час сніданку в Блеквотер-Парку був пізній. Сніданок подавали іноді навіть о десятій ранку, ніколи не раніше, як о пів на десяту. Того ранку, про який я зараз пишу, міс Голкомб (що завжди перша сходила вниз, до їдальні) не з'явилася за столом. Після того як родина прочекала на неї чверть години, по неї послали старшу покоївку, — та вибігла з її кімнати страшенно перелякана. Я зустрілася з нею на східцях і зразу ж поспішила до кімнати міс Голкомб глянути, в чім річ. Бідолашна леді була нездатна пояснити, що з нею коїться. Вона ходила по кімнаті з пером в руці й марила, палаючи, як у лихоманці. Леді Глайд (я більше не служу в сера Персіваля, тож буде цілком пристойно, якщо називатиму свою колишню пані на ім'я, а не «міледі») перша прибігла до неї із своєї спальні. Вона так розхвилювалась і впала в такий відчай, що не могла нічим допомогти. Граф Фоско з дружиною, що теж відразу прийшли нагору, були дуже добрі, уважні, всіляко намагалися бути корисними. Її світлість графиня допомогла мені покласти міс Голкомб у ліжко. Його світлість граф зостався в будуарі й, пославши мене по домашню аптечку, зробив мікстуру для міс Голкомб і примочки до голови, щоб не гаяти часу, поки приїде лікар. Примочки ми приклали, але не могли змусити міс Голкомб випити ліки. Сер Персіваль узяв на себе обов'язок послати по лікаря. Він відправив конюха верхи до найближчого лікаря — містера Доусона з Оук-Лоджа. Не минуло й години, як приїхав містер Доусон. Це був літній чоловік, якого добре знали й шанували в окрузі, й ми дуже розхвилювались, коли він заявив, що вважає хворобу вельми серйозною. Його світлість граф люб'язно завів розмову з лікарем і з розважливою щирістю висловив свою думку про хворобу міс Голкомб. Містер Доусон не надто чемно поцікавився, чи йому дає поради лікар, і, довідавшись, що це поради людини, котра вивчала медицину непрофесійно, відказав, що не звик радитися з лікарями-любителями. Граф з істинно християнською лагідністю посміхнувся і вийшов з кімнати. Перш ніж піти, він попередив мене, що, коли буде потрібен, його зможуть знайти в альтанці на березі озера. Навіщо він подався туди, я не можу сказати. Але він пішов і пробув відсутній цілісінький день, аж до сьомої години вечора, тобто до самого обіду. Можливо, він хотів показати приклад, наголосити, що в будинку повинна були цілковита тиша. Це було так схоже на його вдачу! Він був дуже уважливий пан. Ніч для міс Голкомб була дуже тяжка. Жар то піднімався, то спадав, а над ранок їй стало не краще, а гірше. Оскільки поблизу не знайти було підходящої доглядальниці, то її світлість графиня і я по черзі пильнували біля неї. Леді Глайд вельми нерозважно наполягала, що допомагатиме нам. Та вона була надто нервова й тендітна, щоб спокійно ставитися до небезпечної хвороби міс Голкомб. Своїми переживаннями вона тільки завдавала собі шкоди й не приносила нікому ніякої користі. Не було на світі ніжнішої та лагіднішої леді, але вона плакала з відчаю і лякалась, тож через ці дві слабості зовсім не годилася в доглядальниці. Вранці сер Персіваль і граф прийшли спитати про стан здоров'я хворої. Сер Персіваль (очевидно, через переживання своєї дружини та хворобу міс Голкомб) здавався дуже збентеженим і стурбованим. А його світлість, навпаки, виказував належне самовладання й зацікавленість. В одній руці він тримав свого солом'яного бриля, а в другій — книжку; й він сказав серові Персівалю (так, щоб я чула), що знов піде на озеро займатися науками. «Нехай в домі буде тиша, — сказав він. — Не курімо більше в приміщенні, поки міс Голкомб хворіє. Ви, друже мій, ідіть своїм шляхом, а я піду своїм. Коли я займаюся науками, то люблю бути на самоті. До побачення, місіс Майклсон». Сер Персіваль не був настільки чемний — певне, справедливіше буде сказати: не настільки спокійний, щоб попрощатися зі мною так само ввічливо та уважливо. І справді, єдиною людиною в домі, котра завжди й за всяких обставин ставилася до мене, як до дами в нещасті, був граф. Манери в нього були, як у щирого аристократа. Він був уважливий до кожного. Він турбувався навіть про одну дівчину, Фанні на ім'я, що раніше була особистою покоївкою леді Глайд. Коли сер Персіваль звільнив її, граф (який того дня показував мені своїх милих пташечок) дуже зичливо й стурбовано розпитував мене, що з нею далі буде, куди вона вирушить із Блеквотер-Парку й таке інше. Це ж у таких дрібничках, у делікатних проявах уваги, і проявляються переваги вродженого аристократизму. Я не прошу пробачення за ці подробиці. Я наводжу їх тільки на те, щоб по справедливості віддати належне його світлості графові, про якого, я знаю, дехто висловлюється не дуже схвально. Аристократ, який здатний поставитися шанобливо до дами в нещасті й по-батьківськи турботливо — до простої служниці, виказує почуття й принципи надто високі, щоб їх не цінувати. Я не висловлюю своєї думки — я лише подаю факти. Моє життєве правило: не судити інших, аби не бути судимою. Одну із своїх найкращих проповідей мій любий чоловік написав був саме на цю тему. Я постійно перечитую її. Цю проповідь видано за передплатою парафіян окремою брошурою в перші дні мого вдівства, й щоразу, перечитуючи її, я беру з неї дедалі більшу духовну користь і повчання. Хворій не ставало краще. Друга ніч була для міс Голкомб іще гірша, ніж перша. Вона перебувала під постійним наглядом містера Доусона. Ми з графинею все так само виконували по черзі обов'язки доглядальниць. Леді Глайд наполягала, що й вона разом з нами доглядатиме недужу хоча ми обидві умовляли її відпочити. «Моє місце біля Меріан, — відповідала вона на всі умовляння. — Хоч би як я почувалась, ніщо не змусить мене відійти від неї» Над полудень я зійшла вниз, щоб виконати деяка мої господарські обов'язки. Через годину я верталася до кімнати недужої і здибала графа. Того дня він знов з раннього ранку десь ходив. Він аж променився чудовим настроєм, коли ввійшов у хол. Цієї ж хвилини сер Персіваль виглянув із бібліотеки і вкрай запально спитав свого благородного друга. — Ви знайшли її? Широке обличчя його світлості все вкрилось ямочками від зичливої усмішки, але він не зронив жодного слова на відповідь. Сер Персіваль повернув голову й, побачивши, що я прямую до східців, кинув на мене дуже сердитий і нечемний погляд. — Ходіть сюди та розкажіть, — сказав графові. — Коли в домі є жінки, вони тільки й роблять, що сновигають угору-вниз по східцях. — Мій дорогий Персівалю, — лагідно зауважив граф, — місіс Майклсон має свої обов'язки. Прошу вас разом зі мною відзначити, як чудово вона їх виконує!.. Як почувається наша страдниця, місіс Майклсон? — На жаль, мілорде, їй не краще. — Печально, дуже печально! — промовив граф. — У вас зморений вигляд, місіс Майклсон. Звісно, пора вже, щоб хтось допоміг вам і моїй дружині доглядати хвору. Думаю, що зможу посприяти вам у цьому. Обставини так складаються, що мадам Фоско доведеться поїхати завтра чи післязавтра в Лондон. Вона вирушить уранці, а надвечір повернеться і привезе з собою доглядальницю, яка вас підмінить. Це дуже достойна жінка, досвідчена доглядальниця, що нині без роботи. Моя дружина знає, що на неї можна покластися. Поки не прибуде доглядальниця, я прошу вас, не кажіть про неї лікареві, бо він поставиться несхвально до людини, яку порекомендував я. А коли вона з'явиться в домі, то покаже себе з найкращого боку, й містерові Доусону доведеться визнати, що немає причин не взяти її доглядальницею. І леді Глайд скаже те саме. Прошу вас, передайте леді Глайд моє глибоке шанування. Я висловила його світлості свою вдячність за його люб'язність і доброту. Сер Персіваль нетерпляче урвав мене (вживши, мушу з жалем визнати, лайливий вираз) — покликав свого високого друга в бібліотеку, вимагаючи графа не змушувати його чекати довше. Я пішла нагору. Ми вбогі, заблукані створіння, й хоч би які несхитні були принципи жінки, вона не завжди може встояти перед спокусою пустої цікавості. Я повинна признатись, що цього разу пуста цікавість узяла гору над моїми принципами. Мене чомусь зацікавило запитання, що його сер Персіваль поставив своєму високому другові, визирнувши з бібліотеки. Кого мав знайти граф, блукаючи по Блеквотер-Парку під час своїх учених студій? Певне, якусь жінку — це видно було з самого запитання сера Персіваля. Мені навіть не спало на думку запідозрити графа в якій-не-будь нескромності — я надто добре знала його високоморальну вдачу. Я тільки питала себе: чи знайшов він її? Продовжую. І ця ніч минула, не принісши покращення в стані здоров'я міс Голкомб. Наступного дня їй начебто стало трохи краще. А через день її світлість графиня, нікому з нас не сказавши про мету своєї поїздки, вирушила ранковим поїздом у Лондон. Її благородний чоловік, як завжди уважливий, провів її на станцію. Тепер я сама-одна лишилася доглядати міс Голкомб. Та дуже схоже було, зважаючи на твердий намір леді Глайд не відходити від сестриної постелі, що незабаром доведеться мені доглядати ще й її. Єдиною скільки-небудь важливою подією того дня була нова прикра сутичка між лікарем і графом. Повернувшись із станції, його світлість увійшов до будуару міс Голкомб, щоб спитатися про її здоров'я. Я вийшла із спальні поговорити з ним, а містер Доусон і леді Глайд лишилися біля недужої. Граф почав розпитувати мене про симптоми та про лікування. Я розповіла йому, що лікування було так зване «фізіологічне», а симптоми в проміжках між нападами лихоманки недвозначно вказували на дедалі більшу слабкість і занепад сил. В цей час містер Доусон вийшов із спальні. — Доброго ранку, сер, — сказав граф, дуже галантно виступаючи наперед і зупиняючи лікаря з аристократичною наполегливістю, проти якої неможливо встояти. — Я дуже боюсь, що сьогодні симптоми не показують ніякого поліпшення? — Навпаки, я вважаю, що хвора почувається ліпше, — заперечив містер Доусон. — Ви досі наполягаєте на вашому методі лікування? — спитав граф. — Я наполягаю на лікуванні, що спирається на мій особистий фаховий досвід, — сказав містер Доусон. — Дозвольте поставити вам одне запитання щодо широкої теми фахового досвіду, — зауважив граф. — Я не осмілюсь ще що-небудь радити — осмілюсь тільки спитати. Сер, ви живете далекувато від гігантських центрів наукової діяльності — від Лондона й Парижа. Чи ви чули коли-небудь, що руйнівну дію лихоманки успішно й розумно знешкоджують, покріпляючи ослаблого пацієнта коньяком, вином, нашатирним спиртом та хіною? Чи досягала ваших вух ця нова єресь найвищих медичних світил? Так чи ні? — Коли б таке запитання поставив мені лікар-фахівець, я залюбки відповів би йому, — сказав лікар, відчиняючи двері, щоб вийти. — Але ви не лікар за фахом, тож, даруйте, коли я відмовлюся відповісти вам. Діставши такого непрощенно грубого ляпаса по одній щоці, граф, як щирий християнин, зараз же підставив другу щоку і якнайлагідніше мовив: — До побачення, містере Доусон. Коли б мій покійний чоловік свого часу мав щастя познайомитися з його світлістю, як високо б вони з графом поцінували один одного! Пізно ввечері останнім поїздом повернулася її світлість графиня й привезла з собою доглядальницю з Лондона. Мені сказали, що звати цю особу місіс Рюбель. Її зовнішній вигляд і калічена англійська мова свідчили, що вона чужоземка. Я завжди виховувала в собі гуманну поблажливість до чужоземців. Вони ж бо не мають наших благ і переваг. У величезній більшості своїй вони виховані в сліпих оманах папізму. Моїм постійним правилом і заповіддю, так само як це було постійним правилом і заповіддю мого дорогого покійного чоловіка (дивись проповідь XXIX в зібранні проповідей превелебного Семюеля Майклсона, магістра гуманітарних наук), було: «Чини з іншими так, як ти хотів би, щоб чинили з тобою». З таких міркувань, я б не хотіла зазначати, що місіс Рюбель видалася мені невеличкою, сухорлявою, хитрою жінкою років п'ятдесяти, із смаглявим, як у креолки, обличчям і спостережливими ясно-сірими очима. Не хотіла б я також згадувати, з названих вище причин, що її сукня, хоч і чорного кольору, все ж була пошита з надто дорогого шовку й надмірно прикрашена біля коміра всякими оздобами — як для особи її віку й становища. Не хотіла б я, щоб щось подібне до цього говорили про мене, отож мій обов'язок — не казати нічого такого про місіс Рюбель. Тільки зауважу, що трималася вона коли не зовсім виклично, то все ж надзвичайно обережно й стримано; все вбирала очима, а говорила мало — може, від скромності чи від непевності її становища в Блеквотер-Парку. Та ще вона відмовилась повечеряти (що було дивно, але навряд чи підозріло), хоч я сама люб'язно запросила її розділити мою скромну трапезу в моїй кімнаті. На графову пропозицію (це було так характерно для його всепрощаючої доброти!) вирішено, що місіс Рюбель не повинна заступати до своїх обов'язків до завтрашнього ранку, поки її не побачить лікар та не згодиться, щоб вона була за доглядальницю. Тієї ночі я сиділа біля недужої. Здається, леді Глайд дуже не бажала, щоб до міс Голкомб допустили нову доглядальницю. Така відсутність терпимості до чужоземки з боку освіченої та витонченої леді вразила мене. Я насмілилась зауважити: — Міледі, ми всі повинні пам'ятати, що не слід квапитися осуджувати наших підлеглих тому лише, що вони прибули з чужих земель. Леді Глайд мовби й не почула моїх слів. Вона тільки зітхнула й поцілувала сестрину руку, що лежала поверх ковдри. Навряд чи це розважний вчинок біля постелі хворої, яка так потребувала цілковитого спокою. Та сердешна леді Глайд нічого не тямила в догляді хворих — анічогісінько, мушу я, на жаль, зазначити. Наступного ранку місіс Рюбель послали в будуар, щоб лікар, ідучи до спальні, побачив її і дав свою згоду. Я залишила леді Глайд біля міс Голкомб, що саме дрімала, й приєдналася до місіс Рюбель — для того тільки, щоб та не почувалась самотньою і не нервувала через непевність свого становища. Здається, вона розцінила цей мій вчинок якось інакше. Вона мовби зарані була певна, що дістане схвалення містера Доусона й сиділа, спокійно дивлячись у вікно, ніби тішилась запашним сільським повітрям. Дехто припустив би, що така поведінка свідчить про зухвальство й самовпевненість. Дозволю собі зазначити, що я добачила в цьому лише незвичайну твердість її духу. Замість прийти до нас нагору, лікар послав по мене, щоб я зійшла до нього вниз. Такий поворот подій видався мені трохи дивним, та місіс Рюбель начебто й не звернула на це уваги. Коли я виходила, вона все так само дивилась у вікно й тішилася духмяним сільським повітрям. Містер Доусон чекав на мене сам-один у їдальні. — Щодо цеї нової доглядальниці, місіс Майклсон, — сказав лікар. — Що, сер? — Я довідався, що її привезла з Лондона дружина того гладкого старого чужоземця, що весь час втручається в моє лікування. Місіс Майклсон, цей гладкий старий чужоземець — шарлатан! Це було так грубо! Звісно ж, я була прикро вражена. — А чи знаєте ви, сер, — сказала я, — що ви говорите про аристократа? — Пхе! Він не єдиний шарлатан із титулом. Усі вони графи, хай їм всячина! — Він не був би другом сера Персіваля, сер, коли б не належав до найвищої в світі аристократії, — за винятком англійської знаті, звісно! — Гаразд, місіс Майклсон, величайте його, як вам завгодно. Повернімося до питання про доглядальницю. Я вже тут казав, що заперечую проти неї. — Але ж ви навіть не бачили її, сер? — Так, я заперечую, навіть не бачивши її. Може, вона найкраща доглядальниця, яка тільки є на світі, але ж я зовсім її не знаю. Я вказав на це серові Персівалю, як господареві дому. Він мене не підтримав. Він каже, що й доглядальниця, яку б я сам запросив, теж була б незнайомою жінкою з Лондона. Він також гадає, що коли тітка його дружини взяла на себе клопіт привезти цю жінку, то слід узяти її на випроб. У цьому є частка правди. Було б негарно, якби я зараз отак сказав: «Ні». Але я поставив умову, що коли матиму підставу скаржитися на неї, вона буде негайно звільнена. Як лікар, що лікує міс Голкомб, я маю право ставити свої умови, й сер Персіваль пристав на це. Так от, місіс Майклсон, я знаю, що можу покластися на вас, і я хочу, щоб ви кілька днів не спускали ока з цієї доглядальниці. Дивіться, щоб вона не давала міс Голкомб ніяких ліків, крім моїх. Цей знатний чужоземець просто вмирає від бажання випробувати на моїй пацієнтці свої шарлатанські засоби (месмеризм у тім числі), й нова доглядальниця, яку привезла сюди його дружина, захоче, можливо, йому в цьому допомогти. Ви розумієте? Чудово. Тепер ми можемо піти нагору. Доглядальниця там? Я скажу їй кілька слів, перш ніж допущу її до хворої. Коли ми зайшли в будуар, місіс Рюбель усе ще дихала повітрям біля вікна. Я відрекомендувала її містерові Доусону, але ні несхвальні лікареві погляди, ні його доскіпливі запитання анітрохи її не спантеличили. Вона спокійно відповідала йому своєю каліченою англійщиною, і, хоч як він старався загнати її в глухий кут, ні в чому не виказала ані найменшої необізнаності. Безсумнівно, це було наслідком незвичайної сили її духу, як я вже зазначала, але ні в якому разі не нахабною самовпевненістю. Ми всі увійшли до спальні. Місіс Рюбель дуже уважно подивилася на пацієнтку, зробила реверанс леді Глайд, поставила дві чи три речі на свої місця й тихо сіла в куточку, чекаючи розпоряджень. Леді Глайд, здається, була прикро вражена й незадоволена появою незнайомої доглядальниці. Ми всі мовчали, боячись розбудити міс Голкомб, яка досі дрімала; тільки лікар пошепки спитав мене, як хвора провела ніч. Я тихо відповіла: «Як звичайно». І тоді містер Доусон вийшов з кімнати. Леді Глайд вийшла слідом за ним — певне, щоб поговорити про місіс Рюбель. Зі свого боку я вже дійшла висновку, що ця тиха чужоземка утримається на місці доглядальниці. Розуму їй було не позичати, і на догляді хворих вона, безперечно, зналася. Побачимо, як вона покаже себе далі, думала я, та поки що на її місці я сама навряд чи змогла б повестися правильніше в кімнаті недужої. Пам'ятаючи прохання містера Доусона, я протягом трьох чи чотирьох днів пильно наглядала за місіс Рюбель. Не раз і не два я несподівано й тихо заходила до спальні, але так і не спіймала її ні на чому підозрілому. Леді Глайд, що стежила за нею так само пильно, як і я, теж нічого поганого не помітила. Ні разу не завважила я, що підмінено слоїчки з ліками, ні разу не бачила, щоб місіс Рюбель перемовилася хоч словечком із графом чи граф із нею. Вона доглядала міс Голкомб таки вміло й турботливо. Бідолашна леді то знесилювалась зовсім і тоді впадала в напівзабуття-напівсон, то горіла й марила в лихоманці. Місіс Рюбель ніколи не будила її в першому випадку й ніколи не лякала в другому — адже хвора могла злякатись несподіваної появи перед собою зовсім незнайомої людини. Віддамо шану достойним (чужоземцям чи англійцям), тож і я віддаю належне доглядальниці місіс Рюбель. Була вона вкрай нетовариська і трималася надто спокійно й незалежно від тих, хто теж дещо тямив у догляді за хворими,— та коли відкинути ці вади, доглядальниця була з неї добра, й ні містер Доусон, ні леді Глайд не могли ні за що прискіпатися до неї. Наступною важливою подією в нашому домі була тимчасова відсутність графа — справи покликали його в Лондон. Поїхав він, якщо не помиляюсь, уранці четвертого дня після появи місіс Рюбель. Прощаючися з нами, він дуже серйозно в моїй присутності сказав леді Глайд із приводу міс Голкомб: — Якщо хочете, довіртеся містерові Доусону ще на кілька днів. Та коли не буде поліпшення, пошліть у Лондон по доброго лікаря, з чиїми порадами цьому віслюкові доведеться рахуватись. Скривдіть містера Доусона, але врятуйте міс Голкомб. Я кажу це з усією серйозністю, від щирого серця, клянусь честю! Голос його світлості бринів непідробним хвилюванням і добротою. Та нерви бідолашної леді Глайд були, певне, в дуже поганому стані — здавалось, вона його страшенно боїться! Вона вся тремтіла й нічого не відповіла йому на прощання. Коли він вийшов, вона обернулася до мене й сказала: — Ох, місіс Майклсон, у мене серце розривається, коли я думаю про сестру, і немає в кого спитати дружньої поради! Як ви гадаєте, містер Доусон помиляється? Сьогодні вранці він сам сказав мені, що боятись нічого й немає потреби посилати по іншого лікаря. — Я дуже шаную містера Доусона, — відповіла я, — але на вашому місці, міледі, я б не нехтувала графової поради. Леді Глайд раптом відвернулася від мене з таким відчаєм, аж я не знала, що й подумати. — Його поради! — мовила вона сама до себе. — Господи, спаси й заступи! Його поради!.. Наскільки я пам'ятаю, графа не було у Блеквотер-Парку майже тиждень. Сер Персіваль, видно, дуже переживав відсутність його світлості, а ще ж, як здавалося мені, його вельми гнітили й турбували хворість і печаль у домі. Часом він бував такий збуджений, що це впадало в око. Никав по будинку, годинами блукав у парку. Він дуже турботливо питався про здоров'я міс Голкомб і своєї дружини (щиро потерпаючи, мабуть, що леді Глайд от-от захворіє сама). Думаю, всі ці випробування зм'якшили його серце. Був би поруч нього в цей час друг-священик (таким другом міг би бути для нього мій чудовий покійний чоловік), характер сера Персіваля міг би змінитися на краще. Я рідко помиляюся в таких випадках, бо в дні мого щасливого заміжжя я мала досвідченого навчителя в особі мого дорогого покійного чоловіка. Її світлість графиня — єдина людина в домі, що нині складала серові Персівалю товариство за сніданком, — мало приділяла йому уваги, як на мою думку. А може, то він мало приділяв їй уваги. Хтось посторонній міг би ще подумати, що тепер, лишившись наодинці, вони намагаються уникати одне одного. Звісно ж, цього не могло бути. І все ж графиня чомусь обідала одна, в час другого сніданку, а вечорами просиджувала нагорі, хоча місіс Рюбель перебрала на себе її обов'язки доглядальниці. Сер Персіваль обідав сам, і лакей Вільям сказав якось у моїй присутності, що його пан їсть тепер наполовину менше, а п'є вдвічі більше, ніж раніше. Я не надаю ваги таким зухвалим висловам челяді. Я відразу ж вичитала Вільямові й прошу зважити, що й нині, пишучи ці рядки, осуджую його вчинок. Протягом кількох наступних днів, як усім нам здавалося, хвора почувалася трохи краще. Наша віра в містера Доусона воскресла. Сам лікар був цілком певен у правильності свого діагнозу. Коли леді Глайд заговорила з ним про хворобу міс Голкомб, він сказав їй, що сам запропонував би послати по іншого лікаря тієї ж хвилини, коли в ньому зародилася б хоч тінь сумніву чи побоювання за стан здоров'я недужої. З-поміж нас тільки графиня начебто не зраділа й не повірила запевненням містера Доусона. Коли ми з нею зосталися наодинці, вона призналась мені, що так само потерпає за міс Голкомб у зв'язку з лікуванням, яке призначив містер Доусон, і що вона з тривогою чекає повернення свого чоловіка, щоб він висловив свою думку з цього приводу. А повернутися він мав, як сповіщав у своїх листах, через три дні. Весь час, поки графа не було вдома, вони з графинею щоденно листувалися. В цьому, як і в усьому іншому, вони були зразковим подружжям. Третього дня надвечір у стані здоров'я міс Голкомб сталася переміна, що дуже мене стурбувала. Місіс Рюбель теж запримітила це погіршення. Ми нічого не сказали леді Глайд, що саме спала на кушетці в будуарі, зовсім виснажена переживаннями за сестру. Містер Доусон приїхав зі своїм вечірнім візитом пізніше, ніж звичайно. Він глянув на пацієнтку і враз змінився на обличчі. Він здавався стривоженим і збентеженим, хоч як намагався це приховати. Послали слугу по особисту аптечку містера Доусона, кімнату покропили дезинфікуючими препаратами і, за лікаревою вказівкою, йому постелили в запасній спальні. — Невже лихоманка стала заразна? — пошепки спитала я його. — Боюсь, що так, — відказав він. — Подивимось, що покаже завтрашній ранок. За розпорядженням містера Доусона, ми не сказали леді Глайд, що її сестрі стало гірше. Але він категорично заборонив їй заходити в спальню до хворої — на тій підставі, що сама леді була зовсім виснажена. Вона спробувала заперечувати, відбулась дуже сумна сцена, але він мав владу й авторитет лікаря і наполіг на своєму. Наступного ранку, об одинадцятій годині, одного із слуг послано в Лондон із листом до столичного лікаря. Слуга отримав наказ якомога швидше привезти з собою того нового, лондонського лікаря. А через півгодини після того, як вирушив посланець, у Блеквотер-Парк повернувся граф. Графиня, взявши на себе всю відповідальність за свій вчинок, негайно повела його поглянути на хвору. Як на мене, то нічого непристойного в тому її вчинку не було. Його світлість був чоловік одружений, за віком годився міс Голкомб у батьки й оглядав її в присутності своєї дружини, рідної тітки леді Глайд. Одначе містер Доусон не хотів допускати його до пацієнтки, хоч я сама добре бачила, що цього разу він надто стурбований її станом, щоб протестувати досить рішуче. Сердешна страдниця нікого довкола себе не впізнавала. Здавалось, вона приймає друзів за ворогів. Коли граф підійшов до її постелі, погляд її, що досі безперестанку блукав по кімнаті, зупинився на його обличчі з виразом такого жаху, якого мені до смерті не забути. Граф сів біля постелі, помацав пульс і скроні хворої, пильно подивився на її обличчя, а тоді обернувся до містера Доусона з таким обуренням та зневагою, що лікар зблід і хвилину стояв безмовний, тамуючи гнів і збентеження. Потім його світлість обернувся до мене. — Коли сталось погіршення? — спитав він. Я сказала, коли. — Леді Глайд відтоді заходила в кімнату? Я відповіла, що ні. Лікар категорично заборонив їй заходити до хворої ще вчора увечері й сьогодні вранці знов повторив своє розпорядження. — А чи довели до вашого відома й до відома місіс Рюбель, наскільки небезпечна ця хвороба? — таке було його наступне запитання. — Ми дізнались, що хвороба нині вважається заразною, — відповіла я. Він не дав мені говорити далі, хоч я ще хотіла щось додати. — Це тиф! — мовив він. За ту хвилину, поки ми обмінювалися цими запитаннями й відповідями, містер Доусон оговтався і звернувся до графа із звичайною своєю твердістю. — Це не тиф, — різко заперечив він. — Я протестую проти вашого втручання, сер. Тут ніхто, крім мене, не має права ставити запитання. Я доклав усіх старань, щоб якнайкраще виконати мій обов'язок... Граф жестом урвав його — без слів, мовчки показав на хвору. Містер Доусон, мабуть, зрозумів, що графів мовчазний жест заперечує його твердження, і розгнівився ще дужче. — Я сказав, що виконав свій обов'язок, — повторив він. — У Лондон послали по іншого лікаря. Про природу цієї лихоманки я радитимуся з ним і більш ні з ким. Я наполягаю, щоб ви залишили кімнату. — Я ввійшов до цієї кімнати, сер, в ім'я священного людинолюбства, — відказав граф. — І в ім'я цього людинолюбства, якщо той лікар затримається, я ввійду сюди знов. Ще раз застерігаю вас: лихоманка перейшла в тиф, і виною цьому печальному перебігові хвороби ваше невміле лікування. Якщо ця нещасна леді помре, я свідчитиму в суді, що причиною її смерті були ваше невігластво і впертість. Не встиг містер Доусон йому відповісти, не встиг граф піти, як двері з будуару відчинились, і на порозі стала леді Глайд. — Я повинна ввійти і ввійду, — сказала вона з незвичайною для неї твердістю. Замість зупинити її, граф пропустив її до спальні, а сам вийшов у будуар. Завжди такий уважний і пам'ятливий, цього разу він, очевидно, згарячу забув, що леді Глайд може заразитися тифом і вкрай необхідно змусити її поберегтися. На мій подив, містер Доусон виявив більше самовладання, ніж його світлість. Він не дозволив леді Глайд наблизитися й на крок до сестриної постелі. — Я щиро шкодую, — сказав він, — але боюсь, хвороба може виявитися заразною. Поки я не з'ясую цього, благаю вас, міледі, не заходити до цієї кімнати. Леді Глайд постояла мить, а тоді раптом опустила руки і впала вперед, лікареві в обійми. Вона зомліла. Ми з графинею забрали її з лікаревих рук і віднесли до її власної спальні. Граф пішов за нами й чекав у коридорі, аж поки я вийшла й сповістила його, що леді Глайд опритомніла. Я пішла до лікаря й переказала йому, що леді Глайд просить його негайно прийти. Містер Доусон поспішив до неї, щоб запевнити, що стан її сестри задовільний і що лікар з Лондона повинен приїхати через кілька годин. Ці години тяглися дуже повільно. Сер Персіваль із графом лишалися внизу й час від часу посилали спитати, як почувається недужа. Нарешті десь між п'ятою і шостою, на велику нашу радість, приїхав новий лікар. Він був молодший за містера Доусона, дуже поважний і рішучий. Не можу сказати, яка в нього була думка про дотеперішнє лікування, тільки я подивувалася, що він куди більше, ніж лікаря, розпитував мене та місіс Рюбель. Оглядаючи хвору, він слухав пояснення містера Доусона без особливої цікавості. З того, що я спостерегла, в мені зародилась підозра: мабуть, граф із самого початку слушно судив про хворобу міс Голкомб. Ця моя думка підтвердилась, коли через певний час містер Доусон поставив головне запитання, для з'ясування якого й посилали по лондонського лікаря. — Яка ваша думка про цю лихоманку? — спитав він. — Це тиф, — відповів лондонець. — Тиф, поза всякими сумнівами. Тиха чужоземка місіс Рюбель схрестила на грудях свої тонкі смаглі ручки й глянула на мене з багатозначною посмішкою. Сам граф навряд чи мав би вдоволеніший вигляд, ніж вона, коли б у цей час був у кімнаті й почув підтвердження свого діагнозу. Давши нам необхідні вказівки стосовно догляду хворої та пообіцявши приїхати через п'ять днів, лондонський лікар перейшов до іншої кімнати, щоб наодинці порадитися з містером Доусоном. Він не сказав, чи є надія на видужання міс Голкомб, чи немає, а тільки зауважив, що на цій стадії хвороби нічого певного не можна ще сказати. Минуло п'ять тривожних днів. Графиня Фоско і я сама по черзі підміняли місіс Рюбель коло хворої, оскільки стан міс Голкомб робився дедалі гірший, і потрібен був якнайдбаліший догляд, невсипуща увага. Це були страшенно трудні дні й ночі. Леді Глайд, яку, за словами містера Доусона, підтримувала тільки безнастанна тривога за сестру, з незвичайною твердістю наполягала на своєму. Я навіть не здогадувалась, яка вона може бути рішуча. Вона добилася дозволу заходити в спальню міс Голкомб по кілька разів на день, щоб на власні очі бачити сестру, пообіцявши не підходити до її постелі. Дуже неохоче містер Доусон дав на те згоду Як на мене, то він розумів, що сперечатися з нею — марна справа. Леді Глайд ходила туди щодня й самовіддано дотримувалася свого слова, не наближаючись до хворої. Особисто я, згадуючи, як сама страждала під час смертельної хвороби мого чоловіка, з великим сумом дивилася на її горе, тож прошу дозволу не затримуватися більше на цьому. Мені приєм'ніше згадати, що за цей час не було більше суперечок між містером Доусоном і графом. Його світлість щоразу, коли цікавився самопочуттям недужої, присилав на розпити слугу, а сам постійно лишався внизу, в товаристві сера Персіваля. На п'ятий день знов приїхав лондонський лікар і дав нам невеличку надію. Він сказав, що десятий день від перших проявів тифу буде вирішальний і призначив свій третій візит саме на ту дату. Ці п'ять днів минули, як і попередні, без змін, ото тільки, що граф знов їздив у Лондон — уранці поїхав, а ввечері вернувся. На десятий день милосердному провидінню було завгодно позбавити нас від дальших тривог і переживань. Лондонський лікар упевнено заявив, що міс Голкомб поза небезпекою. — Тепер вона може обійтися і без лікаря. Все, що їй потрібно, — це дбайливий догляд та увага, а це, як я бачу, вона має. Наводжу його власні слова. Того вечора я прочитала зворушливу проповідь мого чоловіка «Одужання від хвороби». З духовного погляду я дістала від проповіді більше тихої радості й втіхи, ніж діставала будь-коли раніше. Мушу, на жаль, сказати, що сердешній леді Глайд забракло сил знести цю добру звістку. Надто вона була тендітна, щоб переживати такі нервові потрясіння. Днів за два вона так ослабла й засумувала, що мусила лягти в постіль і не покидати своєї кімнати. Цілковитий спокій, відпочинок і свіже повітря — ось були для неї найкращі ліки, як вважав містер Доусон. І то добре ще, що її недуга не була така небезпечна й не потребувала лікарського нагляду, бо того самого дня, коли вона перестала виходити з кімнати й злягла, між графом і лікарем спалахнула нова сварка, й цього разу така серйозна, що містер Доусон покинув наш дім, щоб більше не вертатись. Сталося це не при мені, але, наскільки я зрозуміла, все почалося з суперечки про те, яку кількість їжі необхідно давати міс Голкомб, щоб прискорити її одужання після тифозної лихоманки. Тепер, коли його пацієнтка вже видужувала, містер Доусон менше ніж будь-коли був схильний вислуховувати поради нефахівця, а граф, не знати чому, втратив раптом усе своє звичайне самовладання, яке він так розсудливо зберігав у попередніх своїх сутичках з лікарем. Його світлість почав їдко висміювати містера Доусона, бо той, мовляв, не зумів розпізнати, коли звичайна лихоманка стала тифом. Ця прикра незлагода скінчилася тим, що містер Доусон звернувся до сера Персіваля, погрозивши (оскільки тепер уже не було ніякої небезпеки життю міс Голкомб), що ноги його не буде більше в Блеквотер-Парку, якщо граф не перестане втручатися в його медичні справи. Відповідь сера Персіваля, хоч і не була зумисно нечемною, тільки розпалила лікарів гнів. Украй обурений ставленням до нього графа Фоско, містер Доусон покинув наш дім і наступного ж ранку надіслав рахунок за свій труд. Отак ми зосталися без медичного керівництва. Хоча у цьому й не було нагальної необхідності, адже, як сказав лондонський лікар, для міс Голкомб нині були потрібні лише дбайливий догляд та увага, — все ж, коли б спитали моєї думки, я б порадила запросити іншого лікаря. Хоча б для годиться. Та сер Персіваль, напевне, думав про це інакше. Він сказав, що, коли недужій знов стане гірше, ми завжди встигнемо послати по якого-небудь лікаря. А тим часом, коли виникне яка-небудь не дуже велика медична проблема, ми можемо спитати поради у графа. Та й не варто, мовляв, турбувати міс Голкомб, нині ослаблену та знервовану, появою нової, незнайомої людини біля її постелі. В цих міркуваннях, звісно, була певна слушність, і все ж на душі у мене чомусь було неспокійно. Нечесним здавалось мені й не подобалось те, що ми не повинні були говорити леді Глайд про відсутність лікаря. Припускаю, що ми обманювали її заради її ж блага. Вона, безперечно, була занадто слабка для нових хвилювань. Але обман є обман, і людина з моїми принципами не може схвалювати таке без великих застережень. Друга подія, що сталася того самого дня й приголомшила мене своєю несподіваністю, ще дужче посилила мою тривогу, яка вже зародилася в моїй душі Сер Персіваль послав по мене з проханням, щоб я зайшла до нього в бібліотеку. Коли я прийшла, граф, що був з ним, зразу ж підвівся і вийшов, залишивши нас наодинці. Сер Персіваль чемно запросив мене сісти, а тоді звернувся до мене із словами, що мене страшенно вразили: — Я хочу поговорити з вами, місіс Майклсон, про одне рішення, яке я ухвалив раніше. Мені довелося відкласти його виконання через хвороби та хвилювання, що коїлися в домі. Тепер я хочу його здійснити. Коротше кажучи, з певних причин я бажаю негайно до мінімуму скоротити число челяді, лишивши вас, звичайно, доглядати дім. Як тільки леді Глайд і міс Голкомб будуть спроможні мандрувати, їм буде необхідна цілковита переміна обстановки. Мої друзі граф і графиня Фоско днями поїдуть від нас і житимуть у передмісті Лондона. А я маю причини не запрошувати більше ніяких гостей — мушу якнайстаранніше ощаджати. Вас я ні в чому не звинувачую, але мої витрати на утримання дому занадто великі. Одне слово я розпродаю всіх коней і розрахую всю челядь. Ви знаєте, я всяке діло доводжу до кінця. Тож я бажаю, щоб завтра на цей час дім був очищений від зграї нероб. Я була просто приголомшена цими його словами. — Ви хочете сказати, сер Персіваль, що я повинна розрахувати всіх слуг, не попередивши їх за місяць про звільнення? — спитала я. — Авжеж, саме так. Десь за місяць нікого з нас, мабуть, уже не буде в цьому домі, і я не збираюсь лишати тут юрбу слуг, щоб вони байдикували без господаря. — А хто ж варитиме їсти, сер Персіваль, поки ви лишаєтеся тут? — Маргарет Порчер може наварити й насмажити — її лишіть. Нащо мені кухар, якщо я не збираюся давати бали? — Але служниця, яку ви згадали, сер Персіваль, найдурніша з усіх слуг в домі... — Лишіть її, кажу вам, та найміть якусь жінку з села, щоб приходила щодня допомогти прибирати, а на ніч ішла додому. Мої господарчі витрати повинні негайно скоротитись, і я їх скорочу. Я послав по вас, місіс Майклсон, не для того, щоб вислуховувати ваші заперечення, а щоб ви виконали мій план економії... Звільніть на завтра всю цю ледачу зграю челяді — крім Порчер. Вона сильна, як коняка, і ми змусимо її гарувати по-конячому. — Даруйте, сер Персіваль, але я мушу нагадати вам, що, коли слуги повинні завтра ж їхати геть, доведеться видати їм платню за місяць наперед. — Нехай! Зате ми заощадимо на тому, що вони зжерли б за місяць! Останнє зауваження містило в собі наклепницький і тому дуже образливий натяк на моє ведення господарства. Я надто шаную себе, щоб захищатись від такого грубого звинувачення. Тільки християнська турбота про безпомічних міс Голкомб і леді Глайд, яких моє раптове звільнення поставило б у надзвичайно тяжке становище, не дозволила мені тут-таки самій попросити розрахунку. Я зараз же підвелася. Я принизилася б у своїх власних очах, коли б продовжила цю розмову хоч на хвилину довше. — Після цього вашого останнього зауваження, сер Персіваль, я можу вам сказати тільки одне: ваш наказ буде виконано. Сказавши ці слова, я ледь схилила голову — тільки холодний натяк на повагу, і вийшла з кімнати. Наступного дня всі слуги поїхали геть. Сер Персіваль сам розрахував кучера й конюхів і відіслав їх у Лондон з усіма кіньми — тільки одного коня лишивши на стайні. З усіх слуг — хатньої та надвірної служби — зостались я, Маргарет Порчер і садівник, що жив окремо у своїй хатині. Він мав доглядати єдиного коня, що лишився на всю стайню. Зрозуміло, коли дім так зненацька обезлюдів, а господиня хворіла й не виходила із своїх покоїв, і міс Голкомб досі ще була безпомічна, як дитя, і лікар через сварку перестав до нас приходити,— цілком зрозуміло, що настрій мій підупав. Мені нелегко стало зберігати своє звичайне самовладання. На душі було неспокійно й тяжко. Я молилась, щоб сердешні обидві леді швидше видужали, а самій мені так хотілось мерщій опинитися далеко від Блеквотер-Парку. II

Date: 2016-02-19; view: 361; Нарушение авторских прав