Annotation 22 page. Така була ця історія, наскільки ми її тоді знали

Така була ця історія, наскільки ми її тоді знали. Коли мені її розповіли, мені стало зрозуміло, що самі собою напрошуються два очевидні висновки. По-перше, я вже розумів, хоч і невиразно, ж було задумане і здійснене це лиходійство, як вичікували кожної слушної нагоди та як підтасували факти, щоб забезпечити цілковиту безкарність цього зухвалого й заплутаного злочину. Дарма що деякі його подробиці досі лишались загадкою для мене, в цілому я нітрохи не сумнівався, як підло використано зовнішню схожість між жінкою в білому й леді Глайд. Ясно було, що Анну Катерік привезли в графів дім під виглядом леді Глайд, а леді Глайд зайняла місце померлої Анни Катерік у лікарні для душевнохворих. Підміну влаштували таким чином, що зовсім невинні й непричетні люди, якими, безперечно, були лікар, дві служниці й, напевне, директор лікарні, виявилися співучасниками цього злочину. Другий висновок був логічним наслідком першого. Всім нам трьом не випадало сподіватися на пощаду від графа Фоско й сера Персіваля Глайда. Успішне втілення їхнього злочинного задуму принесло їм чистого прибутку тридцять тисяч фунтів: двадцять тисяч одному й десять тисяч другому, через його дружину. З цієї та й з інших причин вони були вкрай зацікавлені, щоб їхнього злочину не розкрили. Вони, звісно, підуть на будь-який ризик, на будь-яку підлість, аби знайти, де переховується їхня жертва, й розлучать її з єдиними її друзями на світі — з Меріан Голкомб і зі мною. Виразно усвідомлюючи цю небезпеку, — небезпеку, що з кожним днем, із кожною годиною, можливо, добиралася до нас ближче й ближче, — я став шукати, де б нам найкраще сховатись. І вибрав східну частину Лондона, — там найменше роззяв, що никають по вулицях, продаючи витрішки. Вибрав найлюдніший і найбідніший квартал, адже чим напруженіша кипітиме довкола нас боротьба за існування, тим менше буде ризику, що хтось тут матиме час чи охоту звернути увагу на нових людей, котрі серед них оселились. Це була саме та перевага, якої я шукав. До того ж цей квартал був нам вигідний іще в одному, не менш важливому відношенні. Тут ми могли прожити дешево, на ті гроші, що заробляли, й могли ощаджати кожен мідяк, щоб хоч трохи ближча стала наша мета, праведна мета, до якої я нині неухильно прагнув: виправити страшне лиходійство й поновити Лорині зневажені права. Через тиждень ми з Меріан завели на щодень певний лад, за яким мало йти наше життя. Окрім нас, у нашому будинку не було інших пожильців. Ми мали окремий вхід, тож нам не доводилося проходити через крамничку. Ми умовилися, на поки що принаймні, що ні Меріан, ні Лора не ступлять ані кроку з дому без мене. За моєї відсутності вони не повинні були нікого, ні під яким приводом, пускати в дім. Установивши таке тверде правило, я пішов до приятеля, з яким знався раніше (він був гравер по дереву, з великою практикою), і попросив у нього роботи, зазначивши, що з певних причин не хотів би розголошувати наші з ним ділові стосунки. Він зразу ж виснував, що я заплутався в боргах, висловив мені, як годиться, співчуття й пообіцяв зробити для мене все можливе. Я дозволив йому лишитися при його висновку і зразу взявся за роботу, яку він мені дав. Він знав, що може покластися на мою досвідченість і працьовитість. Я мав те, чого він потребував, — посидючість і здібності. Хоч заробляв я небагато, цього вистачало на наші щоденні потреби. Щойно ми переконалися в цьому, ми з Меріан Голкомб полічили наші статки. У неї зосталось трохи більше двохсот фунтів, десь стільки лишилось і в мене від розпродажу моїх малюнків (я це зробив перед відплиттям з Англії). Тож нашого об'єднаного капіталу вийшло понад чотириста фунтів. Я поклав це невеличке багатство до банку, щоб тратити з нього тільки на ті таємні розшуки й розслідування, які я вирішив почати й довести до кінця, навіть коли б мені довелося діяти лише самотужки, без будь-чиєї допомоги. Ми розрахували наші щоденні витрати до останнього фартинга й ніколи не чіпали нашого маленького фонду, — хіба що тільки в Лори-них інтересах і для її потреб. Як належне їй право, Меріан Голкомб від першого дня взяла на себе домашню роботу — те, що могла б робити служниця, коли б ми могли звіритися на когось. — Усе, що можуть робити жіночі руки, — заявила вона, — ці руки робитимуть від ранку й до вечора. Її простягнуті руки тремтіли від слабості. Коли вона закасала рукава убогої, простенької сукні, яку з обачності носила тепер, її виснажені руки розповіли без слів, скільки їй довелося пережити. Але непогасний дух незмінно горів у цій жінці. Дві великі сльози повільно покотилися по її щоках, коли вона подивилася на мене. Та вона змахнула їх із натяком на колишню свою енергійність і всміхнулася мені. Усмішка та була лише слабеньким відблиском її давньої бадьорості. — Не сумнівайтеся в моїй мужності, Волтере, — сказала вона. — Це плаче моя слабодухість, а не я. Домашня робота допоможе мені подолати її, ось побачите! І вона дотримала слова. Коли ми зустрілися ввечері й вона сіла перепочити, я побачив перемогу в її очах. Великі, чорні, проникливі, вони променилися розумом і рішучістю. — Горе ще не зламало мене, — сказала вона. — Повірте, на мене можна покластися — я впораю свою роботу. — І не встиг я відповісти, як вона додала пошепки: — І ще вірте: на мене можна покластися і там, де треба ризикувати. Згадайте про це, коли настане час і потрібна буде моя допомога! Я згадав про це, коли настав час. До кінця жовтня течія нашого життя увійшла в стале річище, і ми троє в нашій криївці були настільки відокремлені від світу, ніби наш дім був самітним, безлюдним островом, а величезний лабіринт вулиць і тисячі людей довкола нас були водами безкрайого океану. Тепер я мав трохи вільного часу, щоб подумати й виробити план моїх наступних дій, а також поміркувати, як мені озброїтись для майбутньої боротьби з сером Персівалем і графом. Безнадійно було опиратися на наші з Меріан свідчення як на докази у справі доведення Лориної особи. Коли б ми любили її не так палко, коли б наша любов не була незрівнянно проникливіша за наш розум, навіть ми, певне, не впізнали б її з першого погляду. Зміна, якої зазнала її зовнішність через страждання й жахи минулого, страшно, майже безнадійно підсилила її фатальну схожість із Анною Катерік. Коли я розповідав про своє перебування в Ліммеріджі, я згадав, які несхожі вони були в багатьох важливих рисах, хоча з першого погляду їхня схожість була вражаюча. Але в ті дні ніхто, побачивши їх поруч, не переплутав би їх одну з одною, як переплутують часто близнят. Нині це було не так. Колись я картав себе за те, що на мить уявив страждання й злигодні у майбутньому Лори Ферлі, а вони вже лишили глибокий відбиток на юній вроді її обличчя. Фатальна схожість, яку я з жахом помітив колись, та миттєва мана — була вона тепер чимось більшим за схожість, живим, реальним відбиттям, що його уяв бачили мої очі. Посторонні люди, знайомі, навіть друзі, що не дивилися на неї очима нашої любові, коли б їм показати її в ті перші дні після визволення з божевільні, цілком слушно могли сумніватися, чи це вона — Лора Ферлі, яку вони знали колись. Спочатку я надіявся на єдине, що могло б нам допомогти, — я сподівався, що вона згадає людей і події, які не могла знати жодна самозванка, але ця надія виявилась нездійсненною, в чому, на жаль, нам довелось переконатися згодом. Всі наші з Меріан намагання поберегти її, всі наші зусилля помалу, неухильно зміцнювати її ослаблене здоров'я, розладнану свідомість, застерігали нас проти ризикованих спроб повернути її до споминів про жахливе й гнітюче минуле. Ми зважувались нагадувати їй тільки про повсякденні домашні події нашого щасливого життя в Ліммеріджі, коли я ще тільки приїхав туди й почав навчати її малювання. Той день, коли я пробудив ці спогади, показавши їй малюнок літньої хатини, який вона колись подарувала мені, прощаючись, і з яким я ніколи не розлучався, став днем народження нашої першої надії. Ніжно, дуже обережно й поступово ми пробуджували в ній пам'ять про давні прогулянки й поїздки, і сумні, тужливі, стомлені очі почали дивитися на Меріан і на мене з новою цікавістю; в них то спалахувала, то пригасала думка, яку від тієї хвилини ми так підтримували, так плекали. Я купив їй коробку фарб і альбома, схожого на той альбом для малювання, якого вона тримала в руках, коли я вперше її побачив. Знову — о леле, знову! — у вільні від роботи години я сидів біля неї у нашій вбогій кімнаті й при тьмяному лондонському освітленні підправляв непевні лінії, мазки, які вона пробувала зробити на папері слабкою рукою. День до дня я ростив і ростив у ній цей новий інтерес, аж поки він посів своє постійне місце в її безвідрадному існуванні. Помалу вона почала думати про свої малюнки, говорити про них і терпляче малювати — з тим слабеньким відблиском невинної втіхи від моїх похвал і власних успіхів, яка належала минулому її життю, нагадувала про втрачене щастя минулих днів. Ми допомагали їй видужати щонайпростішими засобами. Коли випадала гарна година, брали її на прогулянку в тихий старий сквер неподалік від дому, де не було нічого, що могло б стривожити її чи налякати. Брали трохи грошей із фонду в банку, щоб купувати їй вино й необхідні поживні харчі; вечорами розважали її дитячими іграми в карти й книжками з картинками, що їх я брав у мого роботодавця, гравера. Цими та іншими забавами, різними дрібничками заспокоювали ми її, укріплювали її душевні сили, й не зневірювались, надіялись як могли, що час, наша невтомна турбота і дбайлива любов повернуть їй колишнє щастя й ім'я. Але безжально вирвати її з усамітнення й спокою, поставити її віч-на-віч із чужими людьми чи із знайомими, що були майже чужі, нагадати їй болісні враження її минулого, які ми так старанно замовчували, — ми не сміли, навіть заради її інтересів. Хоч би яких жертв це коштувало, хоч би як стомливо довго довелося цього чекати, а завдане їй зло треба було виправляти без неї, без її відома й допомоги, — якщо це взагалі було в людських силах. Рішення було ухвалене. Треба було поміркувати, з чого почати. Я порадився з Меріан і надумав зібрати спершу якомога більше фактів, а тоді звернутися до містера Кірла (знаючи, що йому можна довіритись), щоб переконатися, чи можливе втручання закону на нашому боці. Я не мав права ставити на карту все Лорине майбутнє, діючи на власний розсуд. Якщо була бодай найменша змога, слід було заручитися чиєюсь надійною допомогою. Насамперед я звернувся в пошуках відомостей до щоденника, якого Меріан Голкомб вела в Блеквотер-Парку. В щоденнику були рядки, які стосувалися до мене, й вона не хотіла, щоб я їх прочитав. Тож вона сама читала мені свої записи, а я занотовував потрібні мені факти. Ми могли займатися цим тільки пізніми вечорами. Три вечори були присвячені цьому заняттю. Так я довідався про все, що могла розповісти Меріан. Далі я вирішив зібрати всі додаткові свідчення, які можна було дістати від інших людей, не викликаючи при цьому нічиєї підозри. Я сам поїхав до місіс Везі, щоб перевірити, чи справді Лора ночувала в неї, чи так їй тільки здалося. Зважаючи на похилий вік і слабкі нерви місіс Везі, я обачливо приховав од неї наше дійсне теперішнє становище й намагався весь час говорити про Лору як про «покійну леді Глайд». Я дотримувався такої обачності і згодом, у розмовах з іншими людьми. Відповіді місіс Везі тільки підтвердили мої здогади. Лора й справді написала до своєї колишньої гувернантки, що хоче заночувати в неї, але в її домі так і не була. В цьому випадку і, як я боявся, в інших також, те, що вона намірялася зробити, уявлялось їй дійсним фактом. А насправді нічого того не було. Пояснити причину такої розбіжності між її плутаними уявленнями й дійсністю було нетяжко, але ця невідповідність могла нам дуже зашкодити. Це було все одно, що спіткнутися на порозі перед дорогою; це означало, що її суперечливі свідчення зіграють свою фатальну роль на самому початку судового процесу. Коли я попросив показати мені листа, якого Лора написала місіс Везі з Блеквотер-Парку, мені його дали без конверта, давно викинутого в кошик на сміття і знищеного. В самому листі не згадувалися ніякі дати, не зазначено навіть дня тижня. У ньому були тільки ось ці рядки: «Люба моя місіс Везі, я так тривожуся і хвилююсь! Може, я приїду до Вас завтра ввечері й попрошусь заночувати. Я не можу сказати Вам у цьому листі, що сталось, — пишу й потерпаю, щоб мене не застали зненацька, і не можу зосередитись ні на чому. Прошу Вас, будьте вдома, коли я приїду. Я Вас тисячу разів поцілую і все Вам розкажу. Ваша любляча Лора». Чим могли допомогти нам ці рядки? Нічим. Повернувшись від місіс Везі, я попросив Меріан звернутися (пильнуючи все тієї самої обачності) до місіс Майклсон. Я вважав, що Меріан у своєму листі могла висловити загальну підозру щодо поведінки графа Фоско; і вона повинна була попросити економку надіслати їй короткий звіт про події, що відбулися в Блеквотер-Парку, аби з'ясувати істинні факти. Поки ми чекали на відповідь, що надійшла за тиждень, я поїхав до лікаря Гудріка в Сент-Джонз-Вуд, як посланець від міс Голкомб, котрий нібито хоче зібрати більше подробиць про останню хворобу «її сестри», чого через брак часу не зміг зробити містер Кірл. Із допомогою містера Гудріка я дістав копію свідоцтва про смерть леді Глайд і побачився з жінкою (Джейн Гулд), яка обрядила небіжчицю до похорону. А вже Джейн Гулд допомогла мені зустрітися із служницею Естер Пінгорн. Та недавно пішла від подружжя Фоско, посварившися з хазяйкою, і служила тепер у людей, яких знала місіс Гулд. Таким чином я дістав звіти від економки, від лікаря Гудріка, від Джейн Гулд та Естер Пінгорн у такому вигляді, в якому їх наведено вище. Зібравши такі додаткові документальні свідчення, я вважав себе достатньо підготовленим, щоб іти до містера Кірла на пораду. Меріан написала йому про мене, вказавши день і годину, коли я просив його прийняти мене у важливій особистій справі. Того ранку я мав досить часу, щоб повести Лору на звичайну прогулянку і, повернувшись, посадити її спокійно за малювання. Коли я підвівся, щоб іти, вона глянула на мене з якоюсь тривогою, і пальці її, мов колись, почали нервово перебирати пензлі та олівці, що лежали на столі. — Я вам іще не набридла? — спитала вона. — Ви йдете геть не тому, що я вам набридла? Я постараюся стати кращою... постараюся швидше одужати. Чи ви й досі любите мене, Волтере, як колись любили, — тепер, коли я така бліда й худа і так повільно вчусь малювати? Вона говорила, мов дитина, вона по-дитячому відкривала мені свої думки. Я побув коло неї кілька хвилин, запевняючи, що тепер вона мені ще дорожча, ніж була колись. — Постарайтеся стати знов здоровою, — сказав я, щоб підтримати нову надію на майбутнє, яка, я бачив, зародилася в ній, — постарайтеся швидше видужати заради мене та Меріан. — Так, — мовила вона сама до себе, беручися знов за своє малювання, — я повинна постаратись, адже вони обоє так мене люблять. — Вона раптом підвела на мене очі. — Не йдіть надовго! Коли вас немає, щоб допомогти мені, Волтере, я не можу нічого намалювати! — Я скоренько повернусь, люба... Скоренько повернусь і побачу, як вам малюється. Мимохіть мій голос затремтів. Я змусив себе вийти з кімнати. Тільки б не втратити самовладання в цей день, коли воно мені так потрібне! Відчинивши двері, я зробив знак Меріан, щоб вона вийшла за мною на східці. Слід було підготувати її до прикрощів, які могли рано чи пізно статися внаслідок того, що я відкрито показувався на вулицях. — Напевне, я повернуся за кілька годин, — сказав я. — Глядіть нікого не впускайте, як звичайно. Та коли щось станеться... — Що може статися? — урвала мене вона. — Скажіть мені щиро, Волтере, чи є яка небезпека. А я вже знатиму, як їй зарадити. — Єдина небезпека, — відповів я, — полягає в тому, що сер Персіваль Глайд, можливо, повернувся в Лондон, довідавшись про Лорину втечу з лікарні. Ви ж пам'ятаєте, за мною стежили його люди до мого від'їзду з Англії, і він, очевидно, знає мене в обличчя, хоч я його — ні. Вона поклала мені руку на плече й мовчки, стривожено подивилася на мене. Я бачив, що вона розуміє, яка серйозна небезпека нам загрожує. — Навряд чи сам сер Персіваль або його поплічники так швидко виявлять мене в Лондоні, — сказав я. — Але це може трапитися випадково. Тож ви не повинні турбуватись, якщо сьогодні я не повернуся. Якщо Лора питатиметься, заспокойте її, придумайте що-небудь. Якщо я матиму хоч найменшу підозру, що за мною стежать, я подбаю, аби жоден шпиг не дійшов за мною до цього дому. Хоч би як довго я затримувався, не сумнівайтеся, Меріан: я повернуся. І не бійтеся нічого. — Нічого! — твердо повторила вона. — Ви не пошкодуєте, Волтере, що ваш єдиний помічник — жінка. — Вона помовчала й затримала мене ще на хвилину. — Будьте обачні! — мовила вона, схвильовано стискаючи мені руку. — Будьте обачні! Я залишив її і вирушив на пошуки таких потрібних відомостей — в темну й непевну дорогу, що починалась біля дверей повірникової контори. IV

Нічого особливого не сталося на моєму шляху до контори містерів Гілмора й Кірла на Чансері-Лейн. Коли мою візитну картку понесли до містера Кірла, в моїй голові зродилось одне міркування, і я пошкодував, що не подумав про це раніше. Із записів Меріан було цілком зрозуміло, що граф Фоско розпечатав її першого листа з Блеквотер-Парку до містера Кірла і з допомогою своєї дружини перехопив її другого листа до нього ж. Отже, граф чудово знав адресу контори і, звичайно, виснував, що, коли Меріан після Лориної втечі з лікарні потребуватиме ради й допомоги, вона знову звернеться до містера Кірла. В такому випадку граф із сером Персівалем насамперед мали б стежити за конторою на Чансері-Лейн. Якщо стежитимуть ті самі, що шпигували за мною до мого від'їзду з Англії, сьогодні ж про моє повернення знатимуть і їхні хазяї. Взагалі я припускав, що мене можуть випадково вистежити на вулиці, але до цієї миті мені й на думку не спадало, що найбільший ризик пов'язаний саме з конторою. Надто пізно було вже тепер виправляти цей прорахунок — запізно було шкодувати, що я не умовився про зустріч із повірником десь-інде. Мені лишалось тільки, йдучи з Чансері-Лейн, пильнувати й ні в якому разі не вертатися додому прямим шляхом. Після кількох хвилин чекання в передпокої мене провели в кабінет до містера Кірла. Це був блідий, сухорлявий, стриманий чоловік із дуже уважним поглядом, дуже тихим голосом і дуже спокійними манерами. Я збагнув одразу, що симпатії його здобути нелегко, вивести з професійної рівноваги — неможливо. Кращого юриста для моєї мети годі було й придумати. Якби він дійшов певного висновку і той висновок був би для нас сприятливий, ми могли б твердо вважати, що виграємо наш процес. — Перш ніж заговорити про справи, заради яких я прийшов сюди, — сказав я, — мушу попередити вас, містере Кірл, що навіть найкоротшим викладом заберу чимало вашого часу. — Мій час у розпорядженні міс Голкомб, — відказав він. — У всьому, що стосується до її справ, я заступаю як повірник мого компаньйона, містера Гілмора. Він сам просив мене про це, коли змушений був тимчасово облишити практику. — Дозвольте запитати: містер Гілмор в Англії? — Ні, він проживає у своєї рідні в Німеччині. Почувається він уже літне, але ще невідомо, коли повернеться. Поки ми обмінювалися цими фразами, він щось шукав серед паперів у себе на столі, а це дістав запечатаного листа. Мені здалося, ніби він хоче простягти його мені, але, мабуть передумавши, поклав листа на стіл, зручніше вмостився в кріслі й мовчки став чекати, що я йому скажу. Не витрачаючи більше часу на вступні слова, я почав свою розповідь і ознайомив його з фактами, вже описаними на цих сторінках. Він був юристом до самих кісток, і все ж я вивів його із професійної незворушності. Поки я договорив, він не раз уривав мою мову вигуками подиву й недовіри. Я все-таки дійшов до кінця своєї розповіді й хоробро поставив йому єдино важливе запитання: — Що ви про це думаєте, містере Кірл? Він був надто обачний, щоб отак зразу відповісти мені, не оговтавшись спочатку, не зібравши докупи думок. — Перш ніж сказати вам мою думку, — мовив він, — я попрошу дозволу поставити вам кілька запитань, щоб було більше ясності. Його запитання були гострі, підозріливі, недовірливі. Після кількох таких запитань я переконався, що він має мене за жертву обману і, коли б не рекомендаційний лист міс Голкомб, ладен був би запідозрити мене в бажанні здійснити якесь особливо хитромудре шахрайство. — Чи вірите ви, що я говорив вам правду, містере Кірл? — запитав я, коли він перестав мене допитувати. — Щодо ваших особистих переконань, то я певен, що ви говорите правду, — відповів він. — Я глибоко шаную міс Голкомб, тож поважаю і чоловіка, якому вона довіряє бути посередником у такій важливій справі. Я піду навіть далі, коли хочете, й погоджуся з чемності, аби уникнути суперечок, що тотожність цієї жінки з леді Глайд є незаперечний факт для міс Голкомб і для вас. Але ж ви прийшли до мене по юридичну пораду. Як юрист, і тільки як юрист, я зобов'язаний сказати вам, містере Гартрайт, що ви не маєте бодай найменших доказів, щоб розпочати судову справу. — Це сильно сказано, містере Кірл. — Я постараюся довести це так само переконливо. Свідчення про смерть леді Глайд ясні й цілком задовільні. Її рідна тітка свідчить, що вона приїхала в дім графа Фоско, захворіла й померла. Є ще медичний висновок про її смерть, що настала від природних причин. Є факт її похорону в Ліммеріджі й остаточне свідчення — напис на надгробку. Ось ті факти, які ви хочете заперечити. Якими доказами ви можете підкріпити вашу заяву про те, що особа, котра померла й була похована, — не леді Глайд?.. Ось розгляньмо головні пункти вашої заяви й подивімося, чого вони варті. Міс Голкомб їде до якоїсь приватної лікарні й там бачить якусь пацієнтку. А нам відомо, що жінка, Анна Катерік на ім'я, незвичайно схожа на леді Глайд, утекла з тієї лікарні; відомо також, що особа, повторно прийнята до лікарні в липні, зветься Анна Катерік; відомо, що джентльмен, котрий привіз її туди, застерігав містера Ферлі: душевнохвора Анна Катерік стверджує, нібито вона — його померла небога; і справді вона, Анна Катерік, неодноразово заявляє в лікарні (де їй ніхто не вірить), нібито вона є леді Глайд. Оце такі факти. Що ви можете їм протиставити? Те, що міс Голкомб упізнала в тій жінці свою сестру? Але подальші події суперечать цьому, роблять цей факт уразливим. Чи заявила міс Голкомб директорові лікарні про визначення особи своєї гаданої сестри, чи вжила законних заходів, щоб забрати її звідти? Ні! Вона таємно підкупила доглядальницю і влаштувала втечу. А коли пацієнтку звільнили таким сумнівним шляхом і привезли до містера Ферлі — чи впізнав він її? Чи засумнівався він хоч на мить у смерті своєї небоги? Ні. Чи впізнали її слуги? Ні. Чи залишилась вона поблизу рідного дому, щоб добитися визнання своєї особи шляхом подальших випробувань і доказів? Ні. Її таємно везуть у Лондон. Тим часом ви також упізнали в ній леді Глайд, але ж ви не родич, ви навіть не давній друг родини. Слуги свідчать проти вас, і містер Ферлі свідчить проти міс Голкомб, а сама гадана леді Глайд дає дуже суперечливі свідчення. Вона заявляє, що ночувала ніч в одному лондонському домі. Ви самі кажете, що вона там не була. Ви самі припускаєте, що її душевнии стан не дозволяє піддавати її хоч якому допиту з боку судових властей, що вона не може сама довести свою правоту. Я пропускаю дрібніші факти, щоб не втрачати часу. І я питаю вас: коли б ця справа пішла нині до суду, на розгляд присяжних, зобов'язаних визнавати факти, а не припущення, де ваші незаперечні докази? Я мовчав. Мені треба було зібрати докупи думки, зміркувати, перш ніж відповісти йому. Це вперше обидві історії, Лори й Меріан, постали переді мною з погляду сторонньої людини; вперше я по-справжньому усвідомив, які жахливі перепони лежать на нашому шляху. — Безперечно, — сказав я, — факти у вашому викладі свідчать проти нас, але... —...але ви гадаєте, що їх можна заперечити поясненнями, — вставив містер Кірл. — Дозвольте сказати вам те, що я знаю з досвіду. Коли англійський суд має вибирати між фактами, що лежать на поверхні, й довгим поясненням підґрунтя цих фактів, він завжди віддає перевагу фактам, а не поясненням. Наприклад, леді Глайд (так я називаю, аби уникнути суперечки, даму, інтереси якої ви захищаєте) твердить, нібито вона ночувала в одному домі, а доведено буде, що вона там не ночувала. Ви пояснюєте цю обставину її хворобливим душевним станом і таким чином робите метафізичний висновок. Я не кажу, що ваше пояснення неправильне; я лише кажу: суд добачить у її свідченні лише суперечність і не візьме до уваги ніяких ваших пояснень. — Але хіба неможливо терпляче й старанно зібрати нові докази? — наполягав я. — Міс Голкомб і я маємо кілька сотень фунтів... Він із погано прихованим жалем подивився на мене й похитав головою. — Добре обдумайте все, містере Гартрайт, хоч би й з вашого погляду, — сказав він. — Якщо ваша думка щодо сера Персіваля й графа Фоско слушна (затямте, я її не поділяю), на вашому шляху до нових доказів ви зіткнетеся з усілякими перешкодами, які тільки можна уявити. Вам доведеться мати діло з юридичними труднощами й тяганиною, бо кожен пункт вашої справи систематично заперечуватиметься. На той час, коли ми витратимо тисячі замість сотень, які маємо, справа вирішиться, найімовірніше, не на нашу користь. Питання про визначення особи в тих випадках, де між двома людьми існує велика схожість, — найтрудніше з усіх питань. Найтрудніше, навіть коли немає такої плутанини, яка є в справі, що її ми з вами обговорюємо. Я дійсно не бачу, яким чином можна пролити світло на цю незвичайну історію. Хай навіть, припустімо, жінка, похована на ліммеріджському цвинтарі, — не леді Глайд, але ж, за вашими словами, вона була так схожа на ту, іншу, що, навіть добившись дозволу властей розкопати могилу й оглянути тіло, ми нічого не доведемо. Одне слово, немає з чого робити процес. У вас, містере Гартрайт, і справді немає ніяких доказів! Та я був переконаний, що підстави для процесу є, і вирішив зайти з іншого боку. — Невже, крім прямого визначення особи леді Глайд, не існує інших доказів, які ми могли б навести? — спитав я. — Але ж у вас їх немає, — заперечив він. — Найпростішим і найпереконливішим з усіх доказів було б порівняння дат, однак, наскільки я розумію, цього доказу ви не маєте. Коли б ви могли довести, що між датою, зазначеною в лікаревому свідоцтві, й датою прибуття леді Глайд у Лондон є невідповідність, справа обернулася б зовсім інакше, і я перший сказав би: «Розпочинаймо процес». — Може, я ще зумію засвідчити цю дату, містере Кірл. — Того дня, коли ви її засвідчите, містере Гартрайт, вашу справу, вважайте, виграно. Якщо зараз ви маєте якісь міркування щодо цього, скажіть мені. Побачимо, може, я зумію дати вам пораду. Я задумався. Ні економка, ні Лора, ні Меріан не здатні були допомогти нам. Найімовірніше, єдиними людьми, що знали дату від'їзду Лори з Блеквотер-Парку, були сер Персіваль і граф Фоско. — Поки що я не знаю, яким чином визначити цю дату, — сказав я, — бо не можу придумати, хто може її знати, крім графа Фоско й сера Персіваля Глайда. На спокійному, уважному обличчі містера Кірла вперше з'явилась усмішка. — Зважаючи на те, яка думка склалася у вас про поведінку цих двох джентльменів, — зауважив він, — я не думаю, що ви сподіваєтесь дістати допомогу від них? Якщо вони змовились і добули великі суми грошей шахрайським шляхом, навряд чи вони зізнаються в цьому. — Їх можна змусити зізнатись, містере Кірл. — Хто ж їх змусить? — Я. Ми обидва підвелися. Він уважно, з більшою цікавістю, ніж досі, подивився мені в обличчя. Видно було, що я трохи збентежив його. — Ви дуже рішучі, — сказав він. — Безперечно, ви маєте на те особисті причини, якими я не маю права цікавитись. Якщо ви добудете докази — такі, щоб можна було з ними розпочинати процес, — я можу тільки сказати, що тоді буду весь до ваших послуг. Але мушу попередити вас (оскільки в судових справах завжди зачіпається й матеріальна зацікавленість): навіть коли ви остаточно доведете, що леді Глайд жива, навряд чи вдасться повернути її капітал. Італієць, певне, виїде з Англії раніше, ніж розпочнеться процес, а грошові труднощі сера Персіваля такі численні й невідкладні, що його теперішнє багатство чи не все піде на виплату боргів кредиторам. Ви, звичайно, розумієте... Тут я урвав його: — Прошу вас, не треба обговорювати матеріальні справи леді Глайд, — сказав я. — Я нічого не знав про них у минулому й не знаю тепер. Знаю тільки, що вона втратила все, що мала. Ви слушно припускаєте, що я маю особисті причини заступатися за скривджену леді Глайд, і я хочу, щоб і надалі серед цих причин не було корисливості... Він намагався перепинити мене й пояснити свою думку до кінця. Але, відчувши, мабуть, що він сумнівається в моїй безкорисливості, я трохи розпалився й говорив далі, не зупиняючись, щоб вислухати його. — Ніякої матеріальної зацікавленості, — сказав я, — ніякої думки про особисту вигоду немає в тій послузі, яку я збираюся зробити для леді Глайд. Її, мов чужу, вигнали з рідного дому; на могилі її матері викарбували брехливий напис, що проголошує про її смерть, а по світу ходять, живі-здорові й непокарані, двоє чоловіків, винних у всьому цьому! В присутності всіх людей, що йшли за труною на фальшивому похороні, її рідний дім одчинить перед нею двері. За розпорядженням голови її родини знищать той брехливий напис на надгробку, а ті двоє поплатяться за своє лиходійство, і покараю їх я, дарма що правосуддя, яке засідає по судах, безсиле притягти їх до відповідальності. Я присвятив своє життя цій меті — поновити права знедоленої жінки, і сам-один, із божою поміччю, досягну її! Він відступив від столу й нічого не сказав. Його обличчя без слів промовляло, що він вважає моє рішення безглуздим, але розуміє, що давати мені поради — марна справа. — Хай кожен з нас зостанеться при своїй думці, містере Кірл, — сказав я. — Майбутнє розсудить, хто з нас мав слушність, а хто ні. А зараз я хочу сказати вам велике спасибі за увагу, з якою ви мене вислухали. Ви докладно з'ясували мені, що закон ніде й ні в чому не може нам допомогти. Ми не маємо юридичних доказів і ми не досить багаті, щоб оплатити судові витрати. Добре вже, що ми знаємо хоч це. Я вклонився і пішов до дверей. Він покликав мене назад і дав мені листа, якого був поклав перед собою на стіл на початку розмови. — Пошта принесла його кілька днів тому, — сказав він. — Може, ви будете такі ласкаві й віддасте його адресатці? Прошу вас при цьому переказати міс Голкомб, що я щиро шкодую, що не можу поки що допомогти їй нічим, окрім поради, — боюсь, так само невтішної для неї, як і для вас. Поки він говорив, я дивився на листа. Адресовано його «Міс Голкомб, через містерів Гілмора й Кірла, Чансері-Лейн». Почерк був мені зовсім незнайомий. Виходячи, я поставив містерові Кірлу останнє запитання: — Чи не знаєте ви часом, сер Персіваль Глайд досі перебуває в Парижі? — Він повернувся в Лондон, — відказав містер Кірл. — Таке, принаймні, я чув од його повірника, якого здибав учора. Після цього я вийшов з контори. Вийшовши на вулицю, я з обачності пішов прямо, не роззираючись, щоб не привертати до себе нічиєї уваги. Я дійшов до одного з найтихіших скверів Голборна, а тоді різко зупинився й подивився назад — за мною простягався довгий відтинок тротуару. Двоє чоловіків теж зупинилися на розі сквера й почали розмовляти. Вмить зміркувавши, я повернув назад, щоб пройти повз них. Коли я наблизився, один із них відійшов і звернув за ріг, де від скверу вела вулиця. Другий зостався, де стояв. Минаючи його, я глянув на нього і зразу ж упізнав одного з тих, що вистежували мене ще перед моїм від'їздом з Англії. Коли б я міг дати серцю волю, я б, напевне, завів мову із шпигом і кінчив тим, що збив би його з ніг. Але я повинен був зважати на можливі наслідки. Якби я хоч раз скомпрометував себе публічно, тим я сам дав би в руки серові Персівалю зброю проти себе. Вибору не було — лишалось тільки відповідати на хитрість хитрістю. Я звернув на вулицю, куди пішов другий чоловік, і, помітивши, що він сховався в під'їзді, пройшов повз нього. Цього я бачив уперше й зрадів нагоді роздивитися його зблизька, на випадок майбутніх зіткнень. Потім я знову пішов у північному напрямку, аж до Нью-Роуд. Тоді звернув на захід (обидва шпиги все йшли за мною назирці) й зачекав у такому місці, звідки, я знав, недалеко було до зупинки кебів. Я сподівався взяти швидкого двоколісного кеба, який проїжджав би мимо впорожні. За кілька хвилин мені трапився такий. Я вскочив у нього й наказав кучереві гнати щодуху до Гайд-Парку. Позаду не було іншого такого кеба, якого могли б узяти шпиги. Я побачив, як обидва кинулися бігти за мною, — гадаючи, певне, добігти так до зупинки чи до першого-ліпшого кеба. Але ми зразу ж відірвалися від них, і, коли я сказав кучерові зупинитись і вийшов, їх ніде не було видно. Я перейшов Гайд-Парк і на відкритому просторі пересвідчився, що позбувся переслідувачів. Коли нарешті я повернув додому, збігло вже чимало годин, було зовсім поночі. Меріан чекала на мене сама в нашій крихітній вітальні. Вона умовила Лору лягти спати, пообіцявши показати мені, що та намалювала, як тільки я повернуся. Бідний, несміливий ескіз, такий незначний сам собою, але такий зворушливий споминами, що їх він навіював, стояв на столі. Щоб він не впав, його з обох боків підтримували дві книжки. Близько, щоб малюнок був якнайкраще освітлений, горіла єдина свічка, яку ми могли собі дозволити. Я сів і почав дивитися на нього, пошепки розповідаючи Меріан про все, що сталось. Перегородка, яка відділяла нас від другої кімнати, була така тонка, що ми, коли б прислухались, могли б почути Лорине дихання, а коли б заговорили вголос, то й розбудили б її. Меріан вислухала цілком спокійно мою розповідь про побачення з містером Кірлом. Та обличчя її спохмурніло, коли я розказав їй про повернення сера Персіваля і про те, що мене вистежували від самої повірникової контори. — Лихі вісті, Волтере, — сказала вона, — найгірші, які тільки можуть бути. Маєте ви ще щось розповісти мені? — Маю щось вам передати, — відповів я, вручаючи їй листа, якого довірив мені містер Кірл. Меріан тільки глянула на конверта і впізнала почерк. — Ви знаєте, хто вам пише? — спитав я. — Ще й як знаю, — відповіла вона. — Мені пише граф Фоско. І розпечатала конверта. Ще й не дочитавши листа, густо зашарілась; очі її блищали гнівом, коли вона простягла мені листа, щоб і я його прочитав. У ньому були такі рядки: «Шанобливе захоплення, — достойне і мене, й Вас, — спонукає мене, божественна Меріан, сказати Вам, заради Вашого спокою, два втішні слова: не бійтеся нічого! Нехай Ваш витончений розум підкаже вам необхідність лишатися в самотині й невідомості. Дорога й прекрасна жінко, не шукайте небезпечного розголосу. Зречення високе — дотримуйтесь його. Скромний домашній затишок завжди милий — втішайтеся ним. Життєві бурі минають стороною долину всамітнення — живіть собі, люба пані, в тій долині. Чиніть так — і своїм словом я дозволю Вам не боятися нічого. Ніякі нові злигодні не вразять Вашої чутливості — чутливості, дорогоцінної для мене, як моя власна. Більш ніхто Вам не дошкулятиме, ніхто не переслідуватиме гарненької подруги Вашого усамітнення. Вона здобула новий притулок у Вашому серці. Безцінний притулок! Я заздрю їй і лишаю її там. Останнє слово, останнє ніжне батьківське застереження, і я відірвусь від чарівного щастя звертатися до Вас — закінчу ці пристрасні рядки. Не йдіть далі, зупиніться! Не зачіпайте нічиїх життєвих інтересів! Не погрожуйте нікому! Не змушуйте мене — благаю Вас! — перейти до дій, мене, людину дії, коли я плекаю одну-єдину мрію: лишатися бездіяльним, стримувати свою далекосяжну енергію і заповзятливість — заради Вас! Якщо Ви маєте нерозважних друзів, погамуйте їхній прикрий запал. Коли містер Гартрайт повернеться до Англії, не спілкуйтеся з ним. Я йду своєю стежкою, а Персіваль іде за мною по п'ятах. Того дня, коли містер Гартрайт ступить на ту стежку, горе йому — він пропаща людина!» Єдиним підписом під цими рядками була велика літера «Ф», обплутана вигадливим плетивом ліній. Я шпурнув листа на стіл — із тією зневагою, яку почував до нього. — Він намагається залякати вас — певна прикмета, що він сам боїться, — сказав я. Вона була надто щира жінка, щоб поставитися до листа, як я. Зухвала фамільярність тих виразів обурила її вкрай. Коли вона подивилася на мене через стіл, її кулаки були зціплені на колінах і давній палкий гнів запалив її очі й щоки. — Волтере! — сказала вона. — Якщо коли-небудь ці двоє опиняться у ваших руках і ви захочете помилувати одного з них, нехай це буде не граф! — Я збережу цього листа, Меріан, щоб він нагадав мені про ваші слова, коли настане час. Я сховав листа до свого записника, а вона пильно глянула на мене. — Коли настане час! — повторила вона. — Ви так говорите про майбутнє, ніби певні, що той час настане... Настане після того, що ви чули від містера Кірла, після того, що спіткало вас сьогодні? — Я відлічую час не від сьогоднішнього дня, Меріан. Усе, що зробив я сьогодні, зводиться до одного: я просив іншу людину зробити все за мене. Тож я лічу від завтрашнього дня... — Чому від завтрашнього? — Тому що від завтрашнього дня я почну діяти сам. — Як? — Поїду в Блеквотер першим поїздом, а повернуся, сподіваюсь, увечері. — У Блеквотер?! — Так. У мене був час подумати, відколи я пішов від містера Кірла. Його думка в одному збігається з моєю: ми повинні будь-що-будь відшукати дату Лориного від'їзду з Блеквотер-Парку до Лондона. Це єдине слабке місце у змові й, напевне, єдина змога довести, що вона жива людина. Треба визначити дату, якого числа це було! — Інакше кажучи, — уточнила Меріан, — треба довести, що Лора виїхала з Блеквотер-Парку вже після того, як лікар зареєстрував її смерть? — Саме так. — Чому ви гадаєте, що це могло бути опісля? Лора нічого не може повідомити нам про час свого прибуття в Лондон. — Але ж директор лікарні сказав вам, що Анну Катерік прийняли до лікарні двадцять сьомого липня. Я сумніваюся, щоб граф Фоско міг ховати Лору в Лондоні, тримаючи її в непритомному стані, більше, ніж одну ніч. З усього видно, що вона виїхала двадцять шостого і приїхала в Лондон надвечір, тобто на другий день після дати своєї «смерті», зазначеної в медичному висновку. Якщо ми зможемо визначити й довести це, ми виграємо наш процес проти сера Персіваля й графа. — Так, так, я розумію! Але як добути цей доказ? — Звіт місіс Майклсон підказує мені два шляхи. Один із них — розпитати лікаря, містера Доусона, який повинен знати, коли він знов почав навідуватися до Блеквотер-Парку після Лориного від'їзду. А другий — розпитати всіх у готелі, де сер Персіваль зупинився тієї ночі, коли сам-один вирушив у дорогу. Ми знаємо, що він вирушив через кілька годин після Лориного від'їзду, — і таким чином визначимо дату. Слід, принаймні, зробити цю спробу, і я вирішив зробити її завтра. — А якщо ви нічого не довідаєтеся? Я припускаю гірше, Волтере, але сподіватимусь на краще, навіть коли спочатку нам випадатимуть самі розчарування та невдачі. Припустімо, ніхто не зможе допомогти вам у Блеквотері? — Тоді лишаються двоє людей в Лондоні, котрі можуть допомогти й допоможуть: сер Персіваль і граф. Ні в чому не винні люди могли забути дату, але ці двоє винні, й вони її пам'ятають. Якщо завтра мене спіткає невдача, надалі я маю намір змусити одного з них чи й обох зізнатися у всьому. На обличчі Меріан відбилося все її жіноче єство. — Почніть з графа! — нетерпляче шепнула вона. — Почніть з графа, заради мене! — Ми повинні почати — заради Лори — там, де маємо більше шансів на успіх, — відповів я. Краска знов відхлинула з її обличчя. Меріан сумовито похитала головою. — Так, — мовила вона. — Ви слушно кажете. І як я могла бовкнути таку дурницю? Я вчуся бути терплячою, Волтере, й нині це у мене виходить ліпше, ніж бувало в щасливіші колишні дні. Але щось у мені ще зосталося від моєї давньої запальності, й тільки я здумаю про графа — так вона й дається взнаки! — Дійде й до нього черга, — запевнив її я. — Але пам'ятайте: ми ще не відкрили темних плям у його минулому житті. — Я трохи зачекав, щоб вона цілком оговталась, а тоді проговорив вирішні слова: — Меріан! Ми з вами обоє знаємо про одну темну пляму в біографії сера Персіваля... — Ви про його таємницю? — Так! Його таємниця. Це наша єдина зброя проти нього. Нічим іншим — тільки цим я зможу вибити з-під його ніг твердий грунт безпеки. Тільки розкривши його таємницю, я витягну баронета в усій його мерзотності на світло денне. Хоч би що там скоїв граф, а сер Персіваль погодився на змову проти Лори не лише заради грошей. Адже ви самі чули, як він казав графові про свою впевненість у тому, що його дружина знає досить, щоб погубити його? Адже ви самі чули, як сер Персіваль казав, що він пропаща людина, коли буде розголошено таємницю, яку знала Анна Катерік? — Так, так! Я чула! — Отож, Меріан, коли нам не зостанеться нічого іншого, я маю намір розкрити його таємницю. Моє давнє передчуття досі не полишає мене. Я знов кажу, що жінка в білому й після своєї смерті грає величезну роль у спільній долі всіх нас трьох. Розв'язка визначена, розв'язка наближається — й Анна Катерік навіть із могили вказує нам шлях! V

Date: 2016-02-19; view: 426; Нарушение авторских прав