Annotation 13 page. 16 червня Перш ніж лягти спати, допишу ще кілька рядків про сьогоднішній день

16 червня Перш ніж лягти спати, допишу ще кілька рядків про сьогоднішній день. Години через дві після того, як сер Персіваль урвав свій сніданок, щоб прийняти свого повірника містера Меррімена в бібліотеці, я вийшла із своєї кімнати, надумавши погуляти в парку самотою. Я тільки підійшла до східців, коли двері бібліотеки розчинились, і звідти вийшли гість із господарем. Щоб не заважати їм своєю появою, я вирішила зачекати й не спускатися вниз, аж поки вони перейдуть через хол. Дарма що обидва розмовляли притамованими голосами, слова вони вимовляли досить виразно, і я все чула. — Ви не тривожтеся, сер Персіваль, — почула я адвокатів голос. — Усе залежить від леді Глайд. Я вже хотіла вернутися на кілька хвилин до своєї кімнати, але, почувши Лорине ім'я в устах чужого чоловіка, стала мов укопана. Звісно, підслуховувати і негарно, й ганебно, але де та жінка, бодай одна-єдина з усіх нас, котра б керувалася завжди абстрактними принципами честі, коли ті принципи показують в один бік, а її прихильність і зацікавленість, що виростає з прихильності, — в бік протилежний? Так! Я підслуховувала і, коли б іще склалися подібні обставини, знов би підслуховувала, навіть приклала б вухо до замкової щілини, якби не могла добути інакше потрібні відомості. — Ви все як слід зрозуміли, сер Персіваль? — вів далі повірник. — Леді Глайд повинна підписатися в присутності свідка чи двох свідків, коли ви хочете особливо застерегтися. Потім вона повинна прикласти руку до печатки й сказати вголос: «Це моя свідома дія, і я стверджую її своїм підписом». Якщо це буде зроблено на цьому тижні, все чудово залагодиться, і всі тривоги минуться. Якщо ж ні... — Що ви хочете сказати цим «якщо ж ні»? — сердито перепинив його сер Персіваль. — Якщо це необхідно зробити, це буде зроблено. Я вам обіцяю, Меррімене. — Авжеж, сер Персіваль, саме так. Але кожна справа має два можливі вирішення, і ми, юристи, щоразу повинні мужньо розглядати обидва варіанти. Якщо через якусь непередбачену випадковість не вдасться зробити те, про що ми з вами домовились, я, можливо, зумію умовити їх не подавати вексель ще місяців три. Але де взяти грошей, коли й цей строк скінчиться?.. — К дідьку векселі та строки! Гроші можна дістати єдиним шляхом, і повторяю вам — саме цим шляхом я їх і дістану. Випийте склянку вина на дорогу, Меррімене. — Красно дякую, сер Персіваль, але я боюся спізнитись на поїзд і не можу втрачати ні хвилини. Ви повідомите мене, як тільки залагодите цю справу? І не забудете про застороги, які я вам радив?.. — Звісно, ні!.. Ось і бричка чекає на вас біля дверей. Мій конюх умить приставить вас на станцію. Швиденько сідайте... Бенджаміне, женіть щодуху! Якщо містер Меррімен спізниться на поїзд, ви у мене більше не служите... Міцніше тримайтеся, Меррімене, а коли перекинетеся, то будьте певні, диявол порятує свого родича! Поблагословивши отак на прощання свого повірника, баронет крутнувся на закаблуках і пішов назад до бібліотеки. Я почула небагато, але й тих кількох фраз, що долетіли до моїх вух, вистачило, щоб стривожити мене. Таки «щось сталося» — ясніше ясного було, що сера Персіваля спіткали серйозні грошові труднощі. І тільки Лора могла визволити з тих труднощів свого чоловіка. Я жахнулась, що її хочуть утягти до чоловікових якихось таємних махінацій. Може, я все перебільшую, бо не знаю обставин справи та ще ця моя постійна недовіра до сера Персіваля... Замість піти на прогулянку, я поспішила до Лори, щоб розповісти їй усе почуте. Мене дуже вразило, як спокійно вона вислухала мої прикрі вісті. Напевне, вона знає більше, ніж я гадала досі, про чоловікову вдачу та про його справи й труднощі. — Я боялася чогось такого, — сказала вона, — коли почула про того незнайомця, що приходив сюди перед нашим приїздом і відмовився назватись. — І хто ж то був, як ти гадаєш? — спитала я. — Хтось такий, хто має вагомі претензії до сера Персіваля, — відповіла вона. — Він же, певне, спричинився і до сьогоднішнього візиту містера Меррімена. — А ти знаєш, що то за претензії? — Ні, я не знаю ніяких подробиць. — Ти нічого не підпишеш, Лоро, не прочитавши спочатку? — Звісно, ні, Меріан. Я зроблю все, що зможу, аби чесно й не завдаючи цим нікому шкоди, виручити його. Зроблю це для того, люба моя, щоб нам із тобою жилося по змозі легко й спокійно. Але я не зроблю нічого такого, якщо не розумітиму суті справи, — нічого такого, за що колись одного дня нам з тобою довелося б червоніти. А зараз досить говорити про це. Ти в капелюшку — то ходімо помріємо в саду? Вийшовши з будинку, ми попрямували до найближчого затінку. Переходячи відкритий простір між дерев, що нависали над чолом будинку, ми побачили віддалік графа Фоско, який звільна прогулювався під палючим промінням червневого сонця. На голові у нього був крислатий солом'яний бриль, облямований бузковою стрічкою. Голуба блуза, вигадливо гаптована на грудях білими нитками, облягала його розкішне тіло, й там, де в нього колись була талія, її оперізував широкий червоний сап'яновий пояс. Іще на ньому були шаровари з таким самим, як на блузі, гаптуванням біля кісточок та багряні капці-сап'янці. Він виспівував славетну арію Фігаро з «Севільського цирульника», виводячи такі переливисті рулади, які спроможна видавати хіба горлянка італійця, ще й акомпанував собі на концертіно, натхненно змахуючи руками та граційно поводячи головою, схожий на гладку святу Цецілію, що задля маскараду вбралася в чоловічу одіж. «Фігаро тут! Фігаро там!» — заливався граф, весело підкидаючи концертіно й вітаючи нас із легкою грацією та зграбністю двадцятилітнього Фігаро. — Повір мені, Лоро, цей чоловік дещо знає про труднощі сера Персіваля, — сказала я, коли ми з безпечної відстані відповідали на графове вітання. — Чому ти так думаєш? — спитала вона. — А звідкіля йому відомо, що містер Меррімен — повірник сера Персіваля? — запитанням на запитання відповіла я. — До того ж, коли я виходила слідом за тобою з їдальні, граф сам сказав мені, хоч я його ні про що не питала, що щось сталося. Будь певна, він знає більше, ніж ми. — Хай навіть так — тим паче не питай його ні про що! Не впускай його в довіру! — Здається, ти його по-справжньому не любиш, Лоро. Що він сказав чи зробив, щоб заслужити цю твою нелюбов? — Анічогісінько, Меріан. Навпаки, він був сама увага й люб'язність, коли ми подорожували додому, й кілька разів навіть стримував спалахи роздратування сера Персіваля, показуючи всіляко, що робить це заради мене. Може, він мені не подобається тому, що має куди більшу владу, ніж я, над моїм чоловіком. Може, моя гордість страждає від того, що я повинна бути вдячна його заступництву. Одне знаю: він мені й справді зовсім не подобається. Решта дня й вечір проминули досить тихо й мирно. Ми з графом грали в шахи. Він чемно дав мені виграти перші дві партії, але в третій, зрозумівши, що я його розгадала, спочатку перепросив мене, а тоді розгромив за десять хвилин. Сер Персіваль за весь вечір жодним словом не обмовився про візит свого повірника. Але чи цей візит, чи щось інше незвичайно змінили його на краще. Він був такий увічливий та люб'язний до всіх нас, мов у ті дні в Ліммеріджі, коли вирішувалася його доля. А що вже був ласкавий та запопадливий з дружиною — навіть крижана мадам Фоско зворушилась і глянула на нього з суворим подивом. І що б це означало? Я начебто розумію, в чім тут річ, і Лора, мабуть, здогадується, а от граф, я певна, не просто здогадується, а достеменно знає. Не раз за вечір я завважувала, як сер Персіваль поглядом шукав його схвалення.
17 червня День подій. Палко надіюсь, що не день бід до того ж. За сніданком, так само, як і напередодні ввечері, сер Персіваль ні слова не зронив про таємничу справу, що про неї говорив повірник, справу, що грізно нависла над нашими головами. Проте через годину він раптом увійшов до кімнати, де ми з його дружиною, в капелюшках, чекали на мадам Фоско, щоб разом вирушити на прогулянку, і спитав, де граф. — Скоро він тут буде, — сказала я. — Річ у тім, — заговорив сер Персіваль, нервово походжаючи по кімнаті, — що Фоско та його дружина потрібні мені для однієї дріб'язкової формальності. І вас, Лоро, я теж прошу зайти на хвилину до бібліотеки. — Він зупинився і ніби тільки тепер завважив, що ми вбрані для прогулянки. — Ви допіру повернулись, — спитав він, — чи тільки збираєтеся йти? — Ми всі надумали прогулятися до озера, — відповіла Лора. — Та якщо ви маєте якусь іншу пропозицію... — Ні, ні, — квапливо заперечив він, — мої справи можуть почекати. Їх можна залагодити й після прогулянки. То що, всі йдуть на озеро? Чудова думка. Пробайдикуємо ранок — я теж іду з вами. Навіть якби повірити його словам — нібито він ладен, всупереч своїм звичкам, поступитися бажанням інших, — його манери й вираз обличчя виказували його. Очевидно, він був радий зачепитись за перший-ліпший привід, аби відкласти виконання тієї «дріб'язкової формальності», про яку сам щойно заговорив. Серце моє впало, коли я дійшла цього неминучого висновку. Цієї хвилини до нас приєдналися граф із дружиною. В руках у графині був чоловіків вишитий кисет із тютюном і чимало цигаркового паперу, щоб крутити нескінченні самокруточки. А граф, убраний, як завжди, в блузу й солом'яний бриль, ніс барвисту клітку-пагоду з його улюбленими білими мишами і всміхався їм і нам так уже ласкаво та невідпорно-добродушно. — З вашого люб'язного дозволу, — мовив граф, — я прихоплю і цю сімейку — моїх маленьких, миленьких, гарненьких мишок, — нехай провітряться разом з нами. В домі повно собак, то хіба ж я залишу моїх бідолашних білих діточок собакам на поталу? Ах, нізащо! В парку сер Персіваль відійшов геть від нас. Мабуть, це в його неспокійній вдачі — щоразу під час таких прогулянок полишати своїх супутників і на самоті вистругувати собі свіжого ціпка. Начебто його тішить сама дія — аби що-небудь вирізувати та вистругувати. Він уже закидав весь дім ціпками власного виробу, і хоч би раз використав котрого двічі. Погуляє з новеньким ціпком і втратить до нього всякий інтерес, тоді йде і вирізує собі знов. До нас він приєднався уже в альтанці, колишній повітці для човнів. Коли ми повсідалися, потекла розмова, яку я хочу навести тут дослівно. Для мене це була важлива розмова, бо після неї я почала серйозно побоюватися впливу графа Фоско на мої думки й почуття і твердо вирішила надалі щосили боротися з тим впливом. В альтанці було задосить місця для всіх нас, але сер Персіваль примостився за порогом, щоб стругати там свого нового ціпка. Ми, троє жінок, вигідно розташувалися на широкій лаві. Лора взялася за своє вишивання, а мадам Фоско почала крутити самокруточки. Мені, як завжди, нічого було робити. Такі вже мої руки — були й вічно будуть незграбні, мов чоловічі. Граф добродушно сів на стільчик, надто малий для нього, і, щоб утримувати рівновагу, сперся спиною на стіну альтанки, яка заскрипіла-застогнала під тягарем його тіла. Пагоду-клітку він поставив собі на коліна й випустив, як звичайно, своїх мишок, щоб лазили по ньому. Це гарненькі, невинні з вигляду звірятка, одначе мені неприємно бачити, як вони бігають по людському тілу. Від цього видовища мені самій починає здаватись, ніби й по мені щось лазить, і в голові постають страшні картини тюрем, де помирають в'язні, а їх безборонно терзають усякі повзучі створіння. Ранок був хмарний, вітряний, і від безнастанної зміни світла й тіні на пустельному плесі озеро виглядало особливо диким і фатально-похмурим. — Дехто називає оце мальовничим краєвидом, — заговорив сер Персіваль, окреслюючи широку просторінь своїм недоструганим ціпком. — А про мене, то це пляма на дворянському маєтку. За часів мого прадіда озеро доходило аж до цього місця. А гляньте на нього тепер! Та в ньому ніде немає і чотирьох футів глибини, все воно розпадається на калюжі та ковбані. Мав би я досить коштів, то осушив би його та засадив геть усе лісом. Мій доглядач, забобонний дурень, певен, що над цим озером тяжіє прокляття, мов над мертвим морем. А ви що скажете з цього приводу, Фоско? Підходяще місце для вбивства, чи не так? — Мій добрий Персівалю, — докірливо заперечив граф, — де подівся ваш англійський здоровий глузд? Тут надто мілко, щоб вода сховала тіло, і скрізь довкола пісок — злочинець неодмінно залишить на ньому сліди. Отже, в цілому, це найменш підходяще місце для вбивства, яке будь-коли потрапляло мені на очі. — Дурниці! — кинув сер Персіваль, люто відтинаючи скіпки від палиці. — Ви ж знаєте, що я маю на увазі. Похмурий краєвид, безлюддя. Якщо ви захочете, то зрозумієте мене, а якщо ні — то я й не стану трудитись, роз'яснювати вам свою думку. — А що тут розуміти? — відгукнувся граф. — Таж вашу думку будь-хто пояснить двома словами. Якби вбивство задумав дурень, він убивав би тільки на вашому озері. Якби вбивство замислив мудрець, він убивав би де завгодно, тільки не на вашому озері. Чи правильно я зрозумів вашу думку? Якщо правильно, то ось вам готовеньке пояснення. Беріть його, Персівалю, разом із благословенням вашого добряги Фоско. Лора підвела очі на графа. На її обличчі виразно відбилася неприязнь до нього. Та він був настільки заклопотаний своїми мишами, що не помітив її погляду. — Мені прикро чути, що вигляд озера наштовхує на страшну думку про вбивство, — сказала вона. — І коли вже графові Фоско довелося ділити вбивць на види, то, здається мені, йому вельми не поталанило з добором виразів. Називати вбивць просто дурнями — це ніби ставитися до них із поблажливістю, на яку вони не заслуговують. І величати їх мудрецями, як на мене, не можна, бо в поєднанні слів «мудрий вбивця» є глибоке протиріччя. Я завжди чула: воістину мудрі люди — це добрі люди, і їм ненависний злочин. — Моя люба леді, — мовив граф, — це чудові сентенції, і я бачив такі заголовки в шкільних підручниках. — Він підняв одну з білих мишей на долоні й заговорив до неї кумедним голосом. — Моя гарненька гладенька біла шельмочко! — сказав граф. — Ось вам урок моралі. Воістину мудра мишка — це добра мишка. Так і перекажіть, будьте ласкаві, вашим подружкам і до кінця ваших днів не смійте більше гризти прути вашої клітки! — Можна що завгодно обернути на смішки, — не здавалась Лора, — але вам, графе Фоско, нелегко буде навести мені приклад, коли мудрець був би великим лиходієм. Граф здвигнув своїми широчезними плечима і якнайприязніше усміхнувся Лорі. — Свята правда! — сказав він. — Злочин дурня завжди розкривається, а лиходійство мудреця лишається навіки нерозкрите. Хоч би який приклад я вам навів, це буде злочин, що його скоїв не мудрець. Люба леді Глайд, мені не подужати вашого англійського здорового глузду. Цього разу мені шах і мат, еге ж, міс Голкомб? — Стійте до кінця, Лоро! — піддражнив сер Персіваль, що прислухався біля порога. — Скажіть йому ще, що всякий злочин дає ключа, щоб його розкрили. Ось вам, Фоско, ще одна мораль із дитячого підручника. Злочин дає ключа, щоб його розкрили. Що за диявольська нісенітниця! — Я вірю в це, — спокійно мовила Лора. Сер Персіваль зайшовся таким шаленим, злостивим реготом, аж усі ми налякалися, а найдужче — граф Фоско. — І я в це вірю, — сказала я, прийшовши Лорі на поміч. Сер Персіваль, спочатку так нез'ясовно розвеселившись від слів своєї дружини, тепер так само непоясненно розсердився від моїх слів. Він люто вдарив своїм новим ціпком по піску й швидко пішов від нас геть. — Бідолаха Персіваль! — вигукнув граф Фоско, з усмішкою дивлячись йому вслід. — Він жертва англійського спліну. Але, любі мої міс Голкомб і леді Глайд, невже ви й справді вірите, що злочини неухильно ведуть до свого викриття? А ви, мій ангеле, — обернувся він до своєї дружини, що досі не промовила й слова, — ви теж так думаєте? — Я чекаю, поки мені пояснять, — відказала графиня тоном, у якому звучав крижаний докір Лорі й мені. — І вже тоді я можу зважитись висловити свою думку в присутності таких високоосвічених чоловіків. — Справді, графине? — сказала я. — Я пам'ятаю, як ви колись боролись за права жінок, а свобода жіночої думки була ж одним із тих прав! — Яка ваша думка про це, графе? — вела далі графиня Фоско, спокійно крутячи самокрутки й не звертаючи на мене аніякісінької уваги. Граф задумано гладив одну із своїх білих мишок пухким мізинцем і не поспішав відповідати. — Просто дивовижно, — заговорив він нарешті, — як легко суспільство приховує саме від себе найгірші свої вади з допомогою пустопорожнього базікання. Механізм, що його воно створило для розкриття злочинів, украй жалюгідний та недійовий, і все ж досить проголосити, ніби цей механізм працює чудово, і всі вмить осліпнуть, заплющать очі на його грубі промахи. Кажете, злочини завжди дають ключ до свого розкриття? І вбивця щоразу буває покараний, чи не так? Пусті моральні сентенції! Запитайте слідчих, що працюють у великих містах, чи це так, леді Глайд. Запитайте голів страхових товариств, чи це правда, міс Голкомб. Почитайте ваші газети. З-поміж тих небагатьох випадків, що потрапляють до газет, — невже немає таких, коли знайдено вбитих, а вбивць так і не виявлено? Помножте злочини, про які пишуть, на злочини, про які не пишуть, і знайдені трупи на незнайдені трупи, — і якого висновку ви дійдете? А ось якого: є дурні злочинці — їх ловлять, і є мудрі злочинці — вони невловні. Що таке нерозкритий і розкритий злочин? Змагання в спритності між поліцією, з одного боку, й окремою особистістю з другого. Коли злочинець — грубий, нетямущий дурень, поліція в дев'яти випадках із десяти виграє. Коли злочинець — холоднокровна, високоосвічена, розумна людина, тоді поліція в дев'яти випадках із десяти програє. Коли поліція виграла змагання, ви, як правило, про це дізнаєтеся. Коли ж поліція програла, ви взагалі нічого не почуєте. І ось на цьому хисткому підмурівку ви вибудовуєте ваше зручне високоморальне правило, що злочини самі ведуть до свого розкриття! Так — якщо говорити про відомі вам злочини. А якщо зважити на решту? — Достобіса правильно — і добре сказано! — вигукнув голос біля дверей альтанки. Сер Персіваль знову здобув свою душевну рівновагу й повернувся до нас, поки ми слухали графа. — Дещо, може, й правильно, — зауважила я, — і, може, й непогано сказано. Але мені незрозуміло, чому граф Фоско з таким захватом славить перемогу злочинця над суспільством і чому ви, сер Персіваль, так гучно йому за це плещете в долоні? — Ви чуєте, Фоско? — спитав сер Персіваль. — Послухайте моєї ради та мерщій погодьтеся з вашими слухачками. Скажіть їм, що доброчесність — чудова річ! Запевняю вас, їм це сподобається. Граф безгучно зареготав, трясучись усім тілом, і дві білі миші, що сиділи на його камізельці, перелякавшись тих могутніх коливань під собою, прожогом кинулися вниз, позалазили до своєї клітки. — Нехай самі леді, мій добрий Персівалю, розкажуть мені про доброчесність, — сказав він. — У цьому питанні вони авторитет, не я. Вони знають, що таке доброчесність, а я — ні. — Ви чуєте? — спитав сер Персіваль. — Чи це не жахливо? — Це правда, — спокійно мовив граф. — Я громадянин світу, й свого часу мені довелося здибатися з такою кількістю найрізноманітніших доброчесностей, що на старість мені вже й нелегко визнати, котра з них істинна, а котра — ні. Тут, в Англії, доброчесне одне, а там, у Китаї, доброчесне зовсім інше. Джон-англієць заявляє, що його доброчесність істинна, а Ян-китаєць запевняє, нібито істинна його, китайська доброчесність. Я кажу «так» одному й «ні» другому, а насправді зовсім не знаю, за ким із них правда: за Джоном Булем у чоботях чи за Яном-китайцем із кіскою... Ах ти, мила, маленька мишко! Іди, поцілуй мене! А ти як думаєш, хто істинно доброчесна людина, моя лю-лю-любесенька? Та, що тримає тебе в теплі й добре годує? Авжеж, правильна думка, бо принаймні всім зрозуміла. — Стривайте хвилинку, графе, — втрутилась я. — Щодо того прикладу, яким ви проілюстрували вашу думку. Погодьтеся, у нас в Англії є одне безперечне достоїнство, якого немає в Китаї. Китайські власті страчують безневинних людей тисячами під всілякими надуманими приводами. А ми в Англії не чинимо масових страт, ми не причетні до такого жахливого злочину — ми всім серцем ненавидимо безглузде кровопролиття. — Правильно, Меріан! — підтримала мене Лора. — Хороша думка, й ти добре її висловила. — Прошу вас, дозвольте графові висловити його думку до кінця, — мовила з суворою чемністю графиня Фоско. — І ви, молоді леді, збагнете, що він ніколи нічого не говорить, не маючи на те вагомих підстав. — Дякую вам, ангеле мій, — відгукнувся граф. — Хочете цукерочку? — Він дістав із кишені красиву інкрустовану коробочку, відкрив її і поставив на стіл.— Шоколад a la vanille! — вигукнув цей непроникний чоловік, весело потрушуючи бонбоньєрку і кланяючись на всі боки. — Данина Фоско товариству чарівних дам. — Будьте ласкаві, говоріть далі, графе! — сказала його дружина, зиркнувши на мене лихим оком.— Зробіть мені послугу — дайте відповідь міс Голкомб. — Відповісти міс Голкомб запереченням неможливо, — відказав чемний італієць. — Тобто, неможливо в межах її суджень. Так! Я згоден з нею. Джонові Булю осоружні злочини Яна-китайця. З усіх на землі сущих цей старий джентльмен найшвидше добачить негаразди в господарстві своїх сусідів і, мов сліпий, не бачить неподобств у себе вдома. Чи ж він із своїми звичаями набагато кращий за ті народи, які він картає за їхні звичаї? Англійське суспільство, міс Голкомб, так само часто буває співучасником злочину, як і його ворогом. Так, так! Злочин і в цій країні є тим самим, що й десь-інде. Він і тут приносить так само часто користь, як і шкоду, — і окремій людині, й суспільству. Великий шахрай, наприклад, годує дружину й діточок. Коли його спіткає невдача, ви дуже співчуваєте його сім'ї. Безсовісний марнотратник, що тільки позичає та тринькає гроші, випросить їх у своїх друзів куди більше, ніж бездоганно чесна людина, котра зважиться попросити позичку раз у житті, коли придають нужда. У першому випадку ніхто з друзів не подивує, і всі дадуть грошей. У другому випадку всі вельми здивуються і ще й подумають, чи позичати. Хіба в'язниця, куди наприкінці своєї кар'єри потрапляє містер Негідник, гірша за робітний дім, де доживає свої дні містер Чесний? Коли містер Благодійник бажає полегшити злидні, він шукає їх по тюрмах, де в біді злочин, а не по хатинах і халупах, де в біді доброчесність. А цей англійський поет, що здобув усезагальну любов та симпатію і став найлегшою темою для сльозливих писань і зворушливих картин, — хто він? Цей милий молодик розпочав свою кар'єру з підробки й закінчив життя самогубством. Я говорю про вашого дорогого, романтичного, загадкового Чаттертона. Як ви гадаєте, котра з двох бідних, голодних швачок доб'ється успіху в житті: та, що не піддається спокусі й лишається чесною, чи та, що спокусилась легкою наживою і почала красти? Ви всі знатимете, що друга розбагатіла, обкрадаючи клієнтів,— це буде відомо всій добрій, веселій Англії, — але вона житиме в достатку, порушивши заповідь, а коли б не порушила, то померла б голодною смертю... Ходи-но сюди, моя славненька мишко! Ану, біжка! Ось я на хвилинку перетворю тебе на шановну даму. Сядь отут, дорогесенька, на моїй здоровенній долоні й слухай! Уявімо, що ти, мишко, вийшла заміж за бідняка, якого любиш, — і половина твоїх друзів жаліє тебе, а друга половина засуджує. А тепер навпаки: ти продала себе за золото чоловікові, якого не любиш, — і всі твої друзі в захваті! Священик освячує цю найпідлішу й найжахливішу з усіх людських оборудок і потім добродушно тобі усміхається за твоїм столом, якщо ти зволиш запросити його до себе на сніданок. Гей, тепер тікай швиденько! Будь знову мишкою і пищи собі. А то ще, як побудеш довше доброчесною дамою, заявиш мені, що суспільство ненавидить злочин, і тоді, мишко, я засумніваюсь, чи добре тобі служать твої очка та вушка... Ах, лихий я чоловік, леді Глайд, еге ж? У мене на язику те, що в інших на умі, й, коли всі на світі змовилися вважати машкару за справжнє обличчя, моя рука безжально зриває розмальований картон, аби всі побачили голий, страшний череп. Либонь, щоб не впасти зовсім у ваших милих очах, устану я на свої слонячі ноги та піду трохи прогуляюсь. Любі дами, як сказав ваш славний Шерідан «я йду й лишаю вам репутацію свою на згадку»^[3]. Він підвівся, поставив клітку-пагоду на стіл і почав лічи ти мишей, що в ній сиділи. — Одна, дві, три, чотири... Ох! — вигукнув він нажахано. — А де ж, господи, п'ята — найменшенька, найбіліша, наймиліша з усіх, перлина моїх мишей?! Цієї хвилини ні я, ні Лора не були схильні до веселощів. Графів розв'язний цинізм розкрив перед нами нову сторону його вдачі, яка нас жахнула. Але неможливо було дивитися без сміху на кумедний відчай такого величезного чолов'яги через втрату такої малесенької мишки. Мимоволі ми розсміялись. Тоді мадам Фоско підвелась і вийшла, показуючи й нам приклад, з альтанки, аби дати змогу своєму чоловікові обшукати всі куточки та знайти неоціненну згубу. Ми теж вийшли слідом за нею. Ми ще не ступили й трьох кроків, як зіркі графові очі назорили ту мишу під лавою, на якій ми досі сиділи. Він відсунув лаву, взяв маленьке звірятко в руку — й закляк навколішках, втупившись у щось на підлозі просто перед себе. Коли він знов підвівся на ноги, руки його так тремтіли, що він насилу спромігся покласти мишу в клітку; обличчя його було мертвотно-бліде. — Персівалю! — пошепки покликав він. — Персівалю, ходіть-но сюди! Останні десять хвилин сер Персіваль не звертав на нас ніякої уваги. Він був увесь поглинутий тим, що своїм новим ціпком малював на піску якісь цифри, а тоді стирав їх. — Ну, що там таке? — недбало кинув він, звільна підійшовши до альтанки. — Ви тут нічого не бачите? — спитав граф, нервово схопивши його за комір однією рукою, а другою показуючи туди, де щойно знайшов свою мишу. — Бачу тільки сухий пісок, — відказав сер Персіваль, — а посередині брудна пляма. — Це не бруд, — прошепотів граф, зненацька вхопивши сера Персіваля й другою рукою за комір і не помічаючи від хвилювання, що трусить його. — Це кров! Хоч як тихо вимовив він це слово, а Лора, що стояла досить близько, розчула його і з жахом глянула на мене. — Дрібниці, люба, — сказала я. — Тут нічого лякатись. Це просто кров однієї приблудної собаки. Всі вражено обернулись і втупилися в Мене з німим запитанням. — Звідкіля ви це знаєте? — перший спитав сер Персіваль. — Того дня, коли ви прибували з-за кордону, я знайшла тут собаку. Бідолашка заблукала, і ваш лісник її підстрелив. — Чия це була собака? — допитувався сер Персіваль. — Чи не одна з моїх? — Ти спробувала врятувати собачку? — стривожено спитала Лора. — Правда, ти хотіла врятувати її, Меріан? — Так, — відповіла я. — Ми з економкою зробили все, що могли, але рана була смертельна, й собачка здохла на наших очах. — Чия ж то була собака? — з легким роздратуванням перепитав мене сер Персіваль. — Одна з моїх? — Ні, не з ваших. — Тоді чия ж? Економка впізнала собаку? Цієї хвилини я згадала економчині слова, що місіс Катерік не хотіла, щоб сер Персіваль довідався про її відвідини Блеквотер-Парку, й завагалася: чи не краще змовчати? Але, поспішивши розвіяти загальну тривогу, я сказала вже забагато — відступати було пізно. Аби не будити зайвих підозр та не наробити гіршого, я мусила тільки відповідати, не думаючи про наслідки. — Так, — сказала я. — Економка впізнала собаку. Вона сказала мені, що то собачка місіс Катерік. До цієї хвилини сер Персіваль стояв посеред альтанки, разом із графом Фоско, а я відповідала йому з порога. Ледве з моїх уст злетіло ім'я місіс Катерік, як він грубо відштовхнув графа й став переді мною віч-на-віч за порогом альтанки. — Як довідалася економка, що то була собака місіс Катерік? — спитав він, дивлячись на мене спідлоба, та так пильно й понуро, аж я здивувалась і розсердилась. — Вона впізнала її, — спокійно відповіла я. — Місіс Катерік приводила собачку з собою. — Приводила з собою? Куди приводила? — Сюди, до цього дому. — Якого дідька треба було місіс Катерік у цьому домі? Тон, яким він поставив це запитання, був навіть образливіший, ніж самі слова. Я мовчки відвернулася від нього, даючи йому наздогад, що засуджую його нечемність. Цієї ж миті важка графова рука заспокійливо лягла на плече серові Персівалю, і медоточивий графів голос благально мовив: — Мій любий Персівалю! Тихіше! Тихіше! Сер Персіваль дуже сердито озирнувся. Граф тільки усміхнувся йому й повторив заспокійливе: — Тихіше, мій добрий друже, тихіше! Сер Персіваль трохи повагався, а тоді ступив кілька кроків до мене й, на мій превеликий подив, попросив у мене пробачення. — Я перепрошую, міс Голкомб, — сказав він. — Останнім часом щось у мене негаразд із нервами; боюсь, що я став трохи дратівливий. Але я хотів би знати, чого місіс Катерік заманулося прийти сюди. Коли це було? Хто ще, крім економки, бачив її? — Думаю, більш ніхто, — відповіла я. Граф знову втрутився. — То чи не краще розпитати про це саму економку? — порадив він. — Чом би вам, Персівалю, не звернутися негайно до першоджерела інформації? — Ай справді! — погодився сер Персіваль. — Звісно ж, треба було спочатку розпитати саме її. Який-бо я телепень, що сам не додумався до цього! Сказавши так, він зараз же рушив додому, не чекаючи на нас. Щойно сер Персіваль повернувся до нас спиною, я зрозуміла причину графового втручання, якої спочатку не могла збагнути. Він просто засипав мене запитаннями про місіс Катерік та про мету її відвідин Блеквотер-Парку, чого не зміг би зробити в присутності свого друга. Я відповідала йому так коротко, як тільки дозволяла мені ввічливість, бо твердо вирішила тримати його на відстані й не заходити з ним у відверті розмови. Одначе Лора мимохіть допомогла йому вивідати у мене все, що я знала, — вона сама почала мене розпитувати. Довелося відповідати їй, щоб не опинитися в незавидному й фальшивому становищі хранительки таємниць сера Персіваля. Тож за десять хвилин граф знав про місіс Катерік усе, що й я знала; довідався він також і про ті події, що так дивно пов'язали нас із її дочкою Анною після того, як Гартрайт був здибався з нею. Видно було, мої відомості справили на нього незвичайне враження. Дарма, що він близький друг сера Персіваля і начебто добре загалом обізнаний з його справами, та досі він, схоже на те, нічого не знав про Анну Катерік і про її історію. Тепер, коли я переконалася, що сер Персіваль приховав цю таємницю навіть від свого найкращого друга, історія Анни Катерік видалася мені ще підозрілішою. Граф жадібно спивав кожне слово, що злітало з моїх уст; його вигляд, жести — все виказувало ненаситну цікавість. Різна буває цікавість, але ні з чим не переплутаєш цікавості, що йде від щирого подиву, — і саме таке непідробне почуття я чи не вперше в житті побачила на графовому обличчі. Отак обмінюючись запитаннями та відповідями, ми неквапом верталися разом додому через ялинову посадку. Перше, що ми побачили, підійшовши до будинку, була двоколка сера Персіваля перед парадними дверима. Кінь був уже впряжений, і конюх у робочій куртці чекав поруч. Якщо судити з цієї несподіваної переміни, допит економки дав якісь важливі наслідки. — Чудовий кінь, друже мій! — якомога приязніше, по-панібратськи заговорив граф до конюха. — Це ви правитимете ним? — Я не їду, сер, — відповів той, поглядаючи на свою робочу куртку й гадаючи, певне, чи не прийняв її чужоземний пан за кучерську ліврею. — Мій хазяїн сам правитиме. — Ага! — мовив граф. — То він сам правитиме? Дива! Мавши вас, чого б йому братися за це самому? Невже він хоче зморити цього чудового, лискучого коня, невже пожене його в далеку дорогу? — Не знаю, сер, — відказав конюх. — Це й не кінь, а кобила, коли ваша ласка, сер. Найбистріша з усіх коней, що в нас на стайні. А звати її Руда Моллі, сер, і вона може бігти довго без утоми. Коли сер Персіваль їде недалеко, то бере Ісаака Йоркського. — А коли далеко їде, то бере вашу бистру, блискучу Руду Моллі? — Так, сер. — Логічний висновок, міс Голкомб, — звернувся до мене граф, жваво крутнувшись на закаблуках,— сер Персіваль їде сьогодні десь далеко. Я промовчала. Я зробила свій власний висновок: з економчиної розповіді й з того, що бачила перед себе, — але не хотіла ділитися ним із графом Фоско. Коли сер Персіваль був у Камберленді, гадала я сама собі, він ходив пішки аж на Тоддів Кут розпитати про Анну. Певне, й тепер він, заради Анни, ладен їхати аж у Велмінгам, щоб розпитати місіс Катерік про неї. Ми всі увійшли в будинок. Коли ми переходили хол, назустріч нам із бібліотеки швидко вийшов сер Персіваль. Він був блідий і схвильований, але, попри все це, звернувся до нас так люб'язно, як тільки міг. — Я дуже шкодую, що мушу залишити вас — мушу їхати далеко, у невідкладних справах, — почав він. — Завтра в першій половині дня я повернусь, але перед від'їздом хотів би залагодити ту дріб'язкову формальність, про яку я вам уже казав. Лоро, чи не зайдете ви до бібліотеки? Це не забере й хвилини — проста формальність. Графине, чи можу я потурбувати й вас? Вас, Фоско, й графиню я хочу попросити лише засвідчити підпис — більш нічого. Ходімо зараз же та й покінчімо з цим. Він відчинив перед ними двері бібліотеки, пропустив усіх а тоді зайшов сам, тихо причинивши двері. Я ще з хвилину постояла в холі — серце моє калатало, тяжке передчуття гнітило душу. Тоді пішла до сходів і поволі піднялась нагору, до своєї кімнати. IV

Date: 2016-02-19; view: 398; Нарушение авторских прав