Annotation 20 page. Наступна подія була така дивна, що могла б викликати у мене забобонний подив, коли б мої тверді принципи не покріпляли мене супроти всякої такої поганської

Наступна подія була така дивна, що могла б викликати у мене забобонний подив, коли б мої тверді принципи не покріпляли мене супроти всякої такої поганської слабості. Моє бажання опинитись якнайдалі від Блеквотер-Парку, навіяне тривожним відчуттям, що в хазяйській родині негаразд, і справді здійснилось, хоч як це дивно, — я поїхала з цього дому. Щоправда, відсутність моя була тимчасова, і все ж, як на мене, це незвичайний збіг. Мій від'їзд стався за таких обставин. Через день чи два після того, як роз'їхалися слуги, сер Персіваль знов послав по мене. Незаслужений докір, що його він кинув мені за моє ведення господарства, не завадив мені — я рада це зазначити — віддати добром за зло, і я зразу ж, як завжди, поспішила на його виклик. Притлумити свою образу коштувало мені деякої боротьби з гріховним єством, притаманним усім нам. Звикла до самозречення, я принесла ще й цю жертву. Я знов застала сера Персіваля в товаристві графа Фоско. Цього разу його світлість лишався при нашій розмові до кінця, допомагаючи серові Персівалю розвивати його думки. Панове бажали поговорити зі мною про переміну обстановки, що, як ми всі сподівалися, сприяло б одужанню міс Голкомб і леді Глайд. Сер Персіваль сказав, що обидві леді, напевне, пробудуть осінь у Ліммеріджі на запрошення Фредеріка Ферлі, есквайра. Але перш ніж їхати туди, на його думку, а також на думку графа Фоско, який підхопив нитку розмови й вів її вже до самого кінця, їм варто було трохи пожити в м'якому кліматі Торкея. Тож треба було зробити велике діло — винайняти в тій місцевості будинок з усілякими вигодами, але найтрудніше було знайти досвідчену людину, здатну відшукати підходяще приміщення. В такій скруті граф від імені сера Персіваля дуже хотів довідатись, чи не буду я така люб'язна облагодіяти наших дам своєю допомогою і поїхати заради них у Торкей. У моєму залежному становищі я, звісно, не могла відповісти відмовою на таку пропозицію. Я тільки дозволила собі вказати на чималі незручності, які спричинила б моя відсутність, зважаючи на ту надзвичайну обставину, що в домі не зосталося нікого з челяді, крім Маргарет Порчер. Але сер Персіваль і його світлість запевнили, що вони обидва ладні змиритися з будь-якими незручностями заради блага недужих дам. Тоді я ввічливо запропонувала написати якому-небудь агентові, що займається винайманням будинків у Торкеї, — на це мені заперечили, що вкрай нерозважно було б наймати будинок, не оглянувши його попередньо. Мені сказали також, що графиня сама поїхала б у Девоншір, та не може залишити небогу в її теперішньому нездоров'ї, а сер Персіваль і граф мають спільні справи, через які мусять зоставатися в Блеквотер-Парку. Одне слово, мені ясно показали, що, крім мене, нікому й довірити це доручення. За таких обставин я могла тільки відповісти серові Персівалю, що я до послуг міс Голкомб і леді Глайд. Ми домовились, що вирушу я завтра зранку й пробуду днів зо два у Торкеї, поки огляну всі найбільш підходящі будинки, а вернуся тоді, коли залагоджу всі справи. Граф склав для мене докладний список того, що має бути в будинку з обстанови та всіляких вигод, а сер Персіваль написав мені граничну суму, яку мені дозволялось пропонувати. Прочитавши ці інструкції, я подумала, що навряд чи знайду змальований мені будинок на будь-якому курорті Англії, а коли й знайду, то ніхто його не здасть внайми, хоч на який час, за таку низьку плату. Я спробувала висловити свої побоювання обом джентльменам, але сер Персіваль, що взявся відповісти мені цього разу, начебто їх не поділяв. Сперечатись мені не випадало. Я більш нічого не сказала, хоча в глибині душі була переконана, що доручення, з яким мене посилають, із самого початку було майже безнадійне. Перед від'їздом я особисто пересвідчилась, що міс Голкомб і справді видужує. На її обличчі відбивалася тривога — мабуть, і в перші хвилини свідомості її душу заполонили невеселі думки. Але видно було, що вона видужує і навіть швидше набирається сил, ніж я сподівалась. Вона спромоглася послати ніжний привіт леді Глайд і просила переказати їй, що почувається добре й благає любу сестру не вставати зарані з постелі. Я лишила її під опіку місіс Рюбель, що все так само трималася із спокійною незалежністю в ставленні до всіх у домі. Перш ніж вирушити, я постукала в двері до леді Глайд. Мені відчинила графиня, що не відходила від небоги; вона сказала, що та все ще дуже слабка. Сер Персіваль із графом саме прогулювались по дорозі, коли я проїжджала мимо в поштовій кареті. Я вклонилася їм і залишила дім, де із слуг не лишилося жодної живої душі, крім Маргарет Порчер. Кожен, звісно, зрозуміє, що я почувала відтоді. Всі ці обставини були більш ніж дивні — вони були мало не підозрілі. Дозвольте, одначе, мені знов зазначити, що в своєму залежному становищі я нічого не могла вдіяти, мені лишалося тільки виконувати розпорядження свого хазяїна. Наслідки моєї поїздки в Торкей були саме такі, як я й передбачала. У всьому місті не знайти було такого будинку, який мені доручалося винайняти, та коли б він і знайшовся, надто низьку плату мені дозволялось запропонувати за нього. З цим я і повернулася в Блеквотер-Парк, так і доповіла серові Персівалю, що зустрів мене біля дверей будинку: поїздка моя була даремна. Але він, здавалось, був надто заклопотаний іншими справами, щоб звернути увагу на мою невдачу. З перших його слів я збагнула, що за мою таку коротку відсутність у домі сталися незвичайні зміни. Граф і графиня Фоско виїхали з Блеквотер-Парку й поселилися у своїй резиденції в Сент-Джонз-Вуді. Мені не пояснили, чим був викликаний цей несподіваний від'їзд, — тільки сказали, що граф був такий уважливий, що зволив передати мені щире вітання. Коли я зважилась запитати сера Персіваля, хто ж тепер, за відсутності графині, доглядає леді Глайд, він відповів, що Маргарет Порчер, а ще жінка з села приходить прибирати покої долішнього поверху. Ця його відповідь просто приголомшила мене. Дозволити простій, третьорядній служниці прислужувати самій леді Глайд — це була кричуща непристойність. Я зараз же пішла нагору й зустріла Маргарет у коридорі. Її послуги були вже не потрібні — воно й зрозуміло, адже її пані сьогодні почулася настільки краще, що могла вже вставати з ліжка. Тоді я спитала, як почуває себе міс Голкомб, але служниця відказала так ухильно й неприязно, що з цієї відповіді я нічого не зрозуміла. Мені не хотілось повторяти запитання й наражатися на якусь грубість. У моєму становищі мені годилось мерщій з'явитися на очі леді Глайд, і я поспішила до її кімнати. Я побачила, що пані й справді піддужчала за останні кілька днів. Дарма що досі дуже слабка й нервова, вона могла вже сама, без допомоги, вставати й помалу ходити по кімнаті, відчуваючи тільки ніби легку втому. Сьогодні вранці вона трохи тривожилася за міс Голкомб, не діставши від неї жодної звістки. Подумки дорікнувши в цьому місіс Рюбель, я нічого не сказала й допомогла пані одягтися. Коли вона була готова, ми разом вийшли з кімнати й попрямували до міс Голкомб. У коридорі нас зупинив сер Персіваль. Схоже було, що він умисне нас очікував. — Куди ви йдете? — спитав він леді Глайд. — До Меріан, — відповіла вона. — Щоб ви не були дуже розчаровані, — зауважив сер Персіваль, — я краще скажу вам зразу, що її там немає. — Як так — немає? — Немає. Вона поїхала вчора вранці з Фоско та його дружиною. Леді Глайд була ще недосить здорова, щоб холоднокровно сприйняти таку надзвичайну звістку. Вона жахливо зблідла й притулилася до стіни, мовчки дивлячись на свого чоловіка. Я сама була така вражена, що не знаходила слів. Я перепитала сера Персіваля — невже й справді міс Голкомб поїхала з Блеквотер-Парку? — Авжеж, — відповів він. — В її стані, сер Персіваль! І не попередивши леді Глайд про свої наміри! Перш ніж він зміг щось відповісти, пані отямилась і заговорила сама. — Не може бути! — вигукнула вона зляканим голосом, ступивши крок від стіни. — Де ж був лікар? Де був містер Доусон, коли Меріан зібралась їхати? — Послуги лікаря були вже не потрібні, тому його тут і не було, — сказав сер Персіваль. — Він лишив нас за власним бажанням — уже це одне досить добре свідчить про те, що вона була досить здорова, щоб вирушити в дорогу. Чого ви так дивитеся на мене? Якщо ви не вірите, що вона поїхала, то самі в цьому переконайтесь. Зайдіть до її кімнати, зайдіть до всіх інших кімнат, якщо бажаєте. Вона кинулася в кімнату міс Голкомб, і я пішла за нею. В кімнатах міс Голкомб не було нікого, крім Маргарет Порчер, що там прибирала. Ми позаглядали в інші кімнати — скрізь було порожньо. Сер Персіваль дожидав нас у коридорі. Коли ми виходили з останньої кімнати, яку оглядали, леді Глайд раптом шепнула мені: — Не йдіть, місіс Майклсон! Ради Бога, не лишайте мене саму! Не встигла я нічого їй відповісти, як вона була вже в коридорі й говорила з чоловіком: — Що це означає, сер Персіваль? Я вимагаю... я благаю, я молю вас пояснити мені, що все це означає? — Це означає, — відповів він, — що міс Голкомб учора вранці почувалася досить добре, щоб устати з ліжка. Вона вирішила скористатися від'їздом подружжя Фоско, щоб разом із ними вирушити в Лондон. — В Лондон? — Так, дорогою в Ліммерідж. Леді Глайд обернулася до мене. — Ви бачили міс Голкомб, — сказала вона. — Скажіть мені щиро, місіс Майклсон, чи видно було по ній, що вона здорова й може подорожувати? — Як на мене, то ні, міледі... А сер Персіваль і собі звернувся до мене: — Перш ніж вирушити, казали ви доглядальниці чи ні, що міс Голкомб має значно кращий вигляд? — Так, я казала це, сер Персіваль. Тільки я це промовила, як він обернувся до пані. — Співставте ці дві думки місіс Майклсон, — сказав він, — і постарайтеся збагнути простісінький факт. Невже ви думаєте, що ми відпустили б її, коли б вона була не досить здорова? Вона ж поїхала в супроводі трьох осіб, що добре тямлять на догляді хворих: Фоско, вашої тітки й місіс Рюбель, яка поїхала з ними спеціально, щоб допомагати їй в дорозі. Вчора вони зайняли ціле купе і постелили для неї постіль на той випадок, коли б вона захотіла прилягти відпочити. А сьогодні Фоско з місіс Рюбель відвезуть її в Камберленд... — Чому Меріан поїхала в Ліммерідж сама й залишила мене тут? — перепинила пані сера Персіваля. — Тому що ваш дядечко хоче спочатку побачитися з вашою сестрою, перш ніж прийняти вас, — відповів він. — Чи ви забули того листа, якого містер Ферлі надіслав їй, коли вона занедужала? Ви ж читали того листа, вам його показали, ви повинні це пам'ятати. — Я пам'ятаю. — То чому ж ви дивуєтеся, що вона поїхала без вас? Ви хотіли повернутися в Ліммерідж, і вона поїхала туди, щоб дістати на те згоду вашого дядечка. Очі сердешної леді Глайд наповнилися сльозами. — Досі Меріан ніколи не покидала мене, не попрощавшись, мовила вона. — Вона б і цього разу попрощалася з вами, — заперечив сер Персіваль, — коли б не потерпала так за вас. Вона знала, що ви не пускали б її, знала, що ви б плакали й тільки засмутили і її, й себе. Маєте ви ще якісь заперечення? Якщо маєте, то вам доведеться зійти вниз і розмовляти зі мною в їдальні. Через ці всі клопоти у мене зіпсувався настрій. Я хочу випити склянку вина! І він квапливо пішов. Упродовж усієї цієї дивної розмови він був зовсім не такий, як завжди. Здавалося, що він нервує і хвилюється не менше, ніж його дружина. Я ніколи не підозрювала, що він може бути таким тендітним та вразливим. Я намагалась умовити леді Глайд повернутися до її покоїв, але намарне. Вона все стояла в коридорі, з виразом панічного страху на обличчі. — Щось сталося з моєю сестрою! — сказала вона. — Згадайте, міледі, яка дивовижна енергія у міс Голкомб, — зауважила я. — Вона могла зважитися на такий рішучий вчинок, на який інші леді в її становищі нізащо не спромоглися б. Я сподіваюсь і вірю, що нічого лихого не сталося з нею, ну звісно ж ні! — Я повинна їхати слідом за Меріан! — сказала пані, з тим самим виразом панічного жаху. — Я повинна їхати туди, куди вона поїхала. Я повинна своїми очима побачити, що вона жива й здорова. Ходімо! Ходімо зі мною до сера Персіваля! Я завагалась, побоюючись, коли б мою присутність при такій розмові не розцінили як втручання в чужі справи. Спробувала сказати про це пані, та вона мене й не слухала. Схопилась за мою руку й змусила мене зійти з нею вниз. І коли я відчинила двері їдальні, вона все тислася до мене з усіх своїх слабеньких сил. Сер Персіваль сидів за столом, а перед ним стояла карафка з червоним вином. Коли ми увійшли, він підніс келиха до рота й перехилив одним духом. Ставлячи келиха на стіл, він сердито глянув на мене, і я спробувала вибачитись за своє мимовільне вторгнення. — Чи не думаєте ви, що тут діється щось таємниче? — раптом вибухнув він. — Нічого, нічого такого тут не діється і не приховується ні від вас, ні від будь-кого іншого! — Викрикнувши, гучно й люто, ці чудні слова, він знов наповнив свого келиха й спитав леді Глайд, чого їй від нього треба. — Якщо моя сестра досить здорова, щоб подорожувати, значить, і я можу їхати, — заявила пані так рішуче, як досі ще не говорила. — Я прийшла благати вас, сер Персіваль: зважте на мою тривогу за Меріан і дозвольте мені поїхати слідом за нею сьогодні ж післяобіднім поїздом. — Вам доведеться почекати до завтра, — заперечив сер Персіваль, — і, якщо завтра не дістанете листа з відмовою, можете їхати. Гадаю, що відмови не буде, тож я сьогодні й напишу Фоско. Ці слова він проказав, піднісши келиха й дивлячись через нього на світло, замість дивитися на леді Глайд. І справді, впродовж усієї розмови він ні разу не глянув на неї. Признаюсь, така дивна невихованість із боку такого знатного джентльмена справила на мене вельми гнітюче враження. — Але навіщо вам писати графові Фоско? — вкрай здивовано спитала пані. — А на те, щоб він зустрів вас завтра на вокзалі, — відказав сер Персіваль. — Він зустріне вас у Лондоні й привезе до себе додому, щоб ви переночували у своєї тітки в Сент-Джонз-Вуді. Рука леді Глайд ураз затремтіла на моїй руці — я так і не збагнула чому. — Немає ніякої потреби, щоб граф Фоско зустрічав мене, сказала вона. — Я не хочу зупинятися на ніч у Лондоні. — Ви повинні це зробити. Ви не можете за один день подолати всю дорогу звідси до Камберленду. Вам треба заночувати в Лондоні — і я не бажаю, щоб ви одна зупинялися в готелі. Фоско запропонував вашому дядечкові, щоб ви по дорозі в Ліммерідж заночували у нього в домі, й ваш дядечко дав згоду. Ось! Ось лист вашого дядечка до вас. Я мав би передати вам цього листа ще вранці, та забувся. Прочитайте самі, що вам радить містер Ферлі. Леді Глайд із хвилину дивилася на листа, а тоді вклала його в мої руки. — Прочитайте вголос, — ледь чутно мовила вона. — Не знаю, що зі мною. Не можу прочитати сама. Це була всього лише записка, кілька рядочків, так недбало написана, що я дивом здивувалась. Якщо пам'ять мене не підводить, там були тільки оці слова: «Люба Лоро, приїжджайте коли захочете. Заночуйте в домі вашої тітоньки. Засмучений звісткою про хворобу дорогої Меріан. Ваш люблячий дядечко Фредерік Ферлі» — Але я волію не заїжджати до них! Я волію взагалі не зупинятися в Лондоні на ніч! — вигукнула пані, урвавши мене й не давши дочитати записку, хоч там і читати не було чого. — Не пишіть графові Фоско! Благаю, молю вас, не пишіть йому! Сер Персіваль знову налив собі вина з карафки, але так незграбно, що перекинув келиха, й вино розлилося по столу. — Щось мене підводить зір, — промурмотів він сам до себе чудним, глухим голосом. Повільно поставив він келиха, знов налив і вихилив одним духом. Виглядав він і поводився так дивно, що я почала побоюватись, чи не вдарило вже йому в голову вино. — Благаю вас, не пишіть графові Фоско! — ще настійніше просила леді Глайд. — А чом би й ні, хотів би я знати? — раптом викрикнув сер Персіваль так люто, аж ми обидві злякались. — Де ще вам личить зупинитися в Лондоні, як не в домі вашої тітоньки, як це радить вам зробити сам містер Ферлі, ваш дядечко? Он спитайте місіс Майклсон, чи правду я кажу! Звісно, пропозиція сера Персіваля була і розумна, й пристойна, і що тут я могла заперечити? Хоч як дуже я співчувала леді Глайд у всіх інших відношеннях, я не могла поділяти її несправедливого упередження проти графа Фоско. Я досі не зустрічала пані, котра б посідала таке високе становище в суспільстві, як леді Глайд, і котра була б настільки підвладна плачевним упередженням проти чужоземців. Ні записка її рідного дядечка, ні дедалі більша досада сера Персіваля не справляли на неї начебто ніякого враження. Вона знай твердила, що не хоче зупинятися на ніч у Лондоні, та все благала свого чоловіка не писати графові. — Досить! — грубо урвав її благання сер Персіваль, повертаючись до нас спиною. — Якщо вам самій бракує здорового глузду, щоб розуміти, що для вас краще, за вас доводиться думати іншим людям. Про все домовлено, і досить про це! Від вас вимагається тільки зробити так, як перед вами зробила міс Голкомб... — Меріан? — спантеличено повторила пані. — Меріан ночувала в домі графа Фоско? — Авжеж, у домі графа Фоско. Вона переночувала там учора, щоб трохи перепочити дорогою в Ліммерідж. І ви повинні наслідувати її приклад, як велить вам ваш дядечко. Завтра ви маєте переночувати у Фоско, як зробила ваша сестра. Не заважайте мені! Не змушуйте мене розкаюватися в тому, що я взагалі вас відпускаю! Він зірвався на ноги, й через відчинені скляні двері вийшов на веранду. — Даруйте, міледі, — шепнула я, — але мені здається, нам краще не дожидатися тут повернення сера Персіваля. Я дуже боюсь, що він розпалився від вина. Якось байдуже і стомлено вона послухала мене, і я вивела її з їдальні. Щойно ми опинилися в безпеці нагорі, я зробила все що могла, аби заспокоїти пані. Я нагадала їй, що листи містера Ферлі до міс Голкомб не тільки схвалювали такий хід подій, а навіть робили його неминучим, раніше чи пізніше. З цим вона погодилась і навіть сказала, що обидва листи типові для дивакуватої вдачі її дядечка; але її страх за долю міс Голкомб, її нез'ясовний жах перед графом Фоско й небажання переночувати в його лондонському домі лишалися незмінні, попри всі мої умовляння та докази. Вважаючи своїм обов'язком заперечити проти безпідставного упередження леді Глайд щодо його світлості графа, я так і вчинила — з належною обережністю і шанобливістю. — Даруйте мені цю вольність, міледі, — сказала я насамкінець, — але, як сказано у Святому письмі, — «по їхніх плодах ви пізнаєте їх». Я певна, що графові доброта й турботливість, які він постійно виказував упродовж усієї хвороби міс Голкомб, заслуговують на нашу вдячність і пошану. Навіть серйозне непорозуміння між його світлістю і містером Доусоном можна цілком пояснити його тривогою за здоров'я міс Голкомб. — Яке непорозуміння? — раптом зацікавилася пані. Я розповіла їй про сумні обставини, за яких містер Доусон відмовився від подальшого перебування в нашому домі. Зробила це тим охочіше, що не схвалювала те, як хазяїн приховував цю незлагоду від леді Глайд. Пані аж сахнулася — видно було, що вона ще дужче розхвилювалась та налякалася після моєї розповіді. — Ще гірше! Це ще гірше, ніж я думала! — почала вона примовляти, розгублено заметавшись по кімнаті. — Граф знав, що містер Доусон нізащо не погодиться відпустити Меріан в дорогу. Він навмисне образив лікаря, щоб той покинув дім. — О міледі, міледі! — запротестувала я. — Місіс Майклсон! — палко вигукнула вона. — Ніхто ніякими словами не переконає мене, що моя сестра із власної волі опинилася в домі того чоловіка, у його владі! Хоч би що говорив сер Персіваль, хоч би що писав мені дядечко, а я так боюся графа, що нізащо не стала б їсти, пити й спати під його дахом, якби думала тільки про себе. Лише ця скрута, ця моя тривога за Меріан дає мені наснагу йти слідом за нею куди завгодно — навіть у дім до графа Фоско. Тут я вирішила нагадати їй, що, за словами сера Персіваля, міс Голкомб уже виїхала з Лондона в Камберленд. — Я боюсь цьому повірити! — відповіла пані. — Боюсь, що вона й досі в домі того чоловіка. Якщо я помиляюсь, якщо вона й справді вже поїхала в Ліммерідж, я нізащо не лишуся завтра ночувати у графа Фоско. Мій найближчий на світі друг, після сестри, живе біля Лондона. Ви ж чули — адже так? — від мене, від міс Голкомб про місіс Везі. Я напишу їй і попрошу дозволу заночувати у неї. Не знаю, як дістануся туди, не знаю, як утечу від графа, але саме до того притулку я постараюсь якось утекти, якщо моя сестра вже поїхала в Камберленд. До вас я матиму лише одне прохання: подбайте, щоб мій лист до місіс Везі пошта повезла в Лондон сьогодні ввечері — так само, як і лист сера Персіваля до графа Фоско. Я маю підстави не довіряти листа поштовій сумці внизу. Ви допоможете мені відіслати листа й нікому про це не розкажете? Хтозна, може, це остання послуга, якої я у вас прошу. Я завагалась. Усе це було таке дивне й незбагненне. Я навіть подумала, чи не порушився трохи розум моєї господині від тривог та хвилювань останніх тижнів. Зрештою я погодилась, хоч і розуміла, що ризикую. Коли б лист адресувався комусь чужому чи й будь-кому, а не місіс Везі, яку я добре знала з відгуків, я б, мабуть, відмовилась. Зважаючи на те, що сталося згодом, я дякую Богові, так, дякую Богові, що вволила цю волю леді Глайд, та й інші її побажання, в цей її останній день у Блеквотер-Парку! Листа було написано й передано в мої руки. Того ж вечора я вкинула його у поштову скриньку в селі. Того дня ми більше не бачили сера Персіваля. На прохання леді Глайд я спала в кімнаті, суміжній з її спальнею. Двері між нашими кімнатами лишались відчинені. В безлюдді й порожнечі будинку було щось таке незвичне й моторошне, що я сама була рада відчувати присутність живої людини в сусідній кімнаті. Пані лягла спати пізно. Вона перечитувала листи й спалювала їх, повиймала із шухляд і шаф усі свої улюблені дрібнички, ніби не сподіваючись уже будь-коли повернутися в Блеквотер-Парк. Спала вона дуже неспокійно, кілька разів скрикувала уві сні, а раз так голосно, що й сама прокинулась. Та хоч би що там їй наснилось, вона не зволила поділитися зі мною, розказати свої сни. Можливо, я у своєму становищі не мала права сподіватися такого від неї. Нині це вже так мало значить. Все одно мені було дуже її жаль, жаль від щирого серця. Наступного дня випала гарна, сонячна година. Після сніданку до нас нагору прийшов сер Персіваль і сказав, що колясу буде подано на без чверті дванадцяту. Лондонський поїзд зупинявся на нашій станції на двадцять хвилин пізніше. Сер Персіваль попередив леді Глайд, що повинен іти з дому, але сподівається вернутися ще до її від'їзду. На той випадок, якби щось непередбачене затримало його, мені належало провести леді Глайд до станції та подбати про те, щоб вона не спізнилася на поїзд. Сер Персіваль віддавав ці вказівки уривчасто, весь час ходячи туди-сюди по кімнаті. Він отак метався, а пані не зводила з нього пильного погляду. Та він жодного разу не глянув на неї. Леді Глайд весь час мовчала й заговорила, аж коли він рушив до дверей, щоб вийти. Вона простягла йому руку. — Я вас більше не побачу, — сказала вона, наголошуючи кожне слово. — Ми з вами розлучаємось — розлучаємося, можливо, навіки. Чи постараєтеся і ви простити мене, Персівалю, від щирого серця, як я прощаю вас? Він раптом жахливо зблід, і великі краплини поту проступили на його лисому лобі. — Я ще вернусь, — кинув він і так квапливо вийшов з кімнати, ніби втікав від прощальних слів дружини. Сер Персіваль ніколи не подобався мені, але від того, як він попрощався з леді Глайд, мені стало соромно, що я була в нього на службі і їла його хліб. Я хотіла сказати кілька співчутливих, по-християнському благочестивих слів сердешній пані, але щось було в її обличчі таке, коли вона подивилася вслід своєму чоловікові, що я передумала й промовчала. В призначений час коляса під'їхала до будинку. Пані правду сказала — сер Персіваль так і не прийшов попрощатись. Я чекала на нього до останньої хвилини, але чекала даремно. На мені не лежала ніяка пряма відповідальність за від'їзд леді Глайд, і все ж на душі в мене було неспокійно. — Міледі справді їде в Лондон за власним бажанням? — спитала я, коли ми проїжджали ворота. — Я ладна їхати будь-куди, — відповіла вона, — аби покінчити з жахливими передчуттями, що мучать мене нині. Я перейнялася її тривогою і сама почала потерпати за міс Голкомб не менше, ніж вона. Я насмілилась попросити її, щоб вона написала мені з Лондона, коли все буде гаразд. — Залюбки, місіс Майклсон, — відповіла вона. — У кожного з нас є свій хрест, і ми повинні нести його без нарікань, міледі, — зауважила я, побачивши, що вона замовкла й замислилась після того, як пообіцяла написати мені. Вона нічого не відповіла — здавалось, занадто глибоко поринула у свої думки, щоб слухати мене. — Боюсь, що міледі погано спала цю ніч, — заговорила я трохи перегодом. — Так, — мовила вона, — мені снились такі тяжкі сни. — Справді, міледі? І я подумала, що зараз вона розкаже мені свої сни. Але ні — коли вона озвалася знов, то тільки для того, щоб спитати мене: — Ви самі своїми руками вкинули в поштову скриньку мого листа до місіс Везі? — Так, міледі. — Чи справді сер Персіваль сказав учора, що граф Фоско повинен зустріти мене на вокзалі в Лондоні? — Сказав, міледі. Вона тяжко зітхнула і за всю дорогу не зронила більше й слова. Коли ми приїхали на станцію, у нас лишалось зо дві хвилини до відходу поїзда. Садівник, що привіз нас, зайнявся валізами, а я поспішила купити квиток. Поїзд уже свистів, підходячи до платформи, коли я вернулася до пані. Вона була дивно бліда й притискала руку до серця, ніби в цю хвилину її пронизав раптовий біль чи ляк. — Як я хотіла б, щоб ви поїхали зі мною! — сказала вона, хапаючи мене за руку, коли я віддавала їй квитка. Коли б хоч був час... Чи коли б напередодні я почувала те саме, що почувала тоді, я б улаштувала все так, щоб супроводжувати її, навіть якби мусила негайно відмовитися від служби у сера Персіваля. Та було вже надто пізно щось залагодити, коли вона висловила своє побажання. Схоже було, що вона й сама це зрозуміла і не повторяла більше, що хотіла б, щоб я поїхала з нею. Поїзд зупинився. Вона дала садівникові трохи грошей на гостинці його дітям і з сердечною простотою потисла мені руку, перш ніж зайти у вагон. — Ви були дуже добрі до мене й до моєї сестри, — сказала вона, — добрі, коли з нами поруч не було жодного друга. Я вдячно згадуватиму вас, поки мого віку. До побачення... і хай благословить вас Господь! Вона мовила ці слова таким голосом і так дивилася, що на очі мені набігли сльози, — вона так говорила, неначе прощалася зі мною навіки. — До побачення, міледі, — сказала я, ведучи її в купе й бажаючи підбадьорити її. — До скорого нового побачення! Від щирого серця зичу вам щастя! Вона похитала головою і здригнулась, сідаючи на своє місце. Кондуктор зачинив двері вагона. — Ви вірите в сни? — шепнула вона мені з вікна. — Цієї ночі мені снився такий страшний сон, якого я ніколи ще не бачила. Він досі висить наді мною лиховісною тінню. Не встигла я відповісти, як пролунав свисток, і поїзд рушив. Її бліде, ніжне обличчя повільно попливло перед моїми очима, печально й урочисто вона востаннє подивилася на мене з вагонного вікна. Вона помахала мені рукою...— більше її я вже не бачила. Того самого дня, десь близько п'ятої години пополудні, вибравши хвилинку для самої себе серед усіх господарських клопотів, що звалилися тепер на мене, я сіла у своїй кімнаті, щоб покріпити розтривожену душу проповідями мого дорогого покійного чоловіка. Але вперше в житті я не могла зосередитися на цих благочестивих, підбадьорливих словах. Дійшовши висновку, що від'їзд леді Глайд схвилював мене набагато серйозніше, ніж мені здавалось, я відклала набік книжку проповідей і вийшла прогулятися в саду. Наскільки мені було відомо, сер Персіваль ще не вертався, тож я могла дозволити собі спокійну прогулянку. Звернувши за ріг будинку й побачивши сад перед собою, я вельми здивувалась, уздрівши якусь чужу людину, що там походжала. То була жінка. Вона йшла по доріжці, спиною до мене, і рвала квіти. Коли я наблизилась, вона почула мою ходу і звільна обернулась. Кров захолола в моїх жилах. Тією незнайомкою в саду була місіс Рюбель! Я не годна була ні поворухнутись, ні заговорити. Вона сама підійшла до мене, як завжди, незворушна, з нарваними квітами в руці. — В чім річ, мем? — спитала вона спокійно. — Ви тут! — видихнула я. — Ви й не їздили в Лондон! Не їздили в Камберленд! Зловтішно посміхаючись, місіс Рюбель понюхала квіти. — Звісно, ні, — сказала вона. — Я ні на день не покидала Блеквотер-Парку. Я зробила глибокий вдих і прикликала свою мужність, щоб поставити їй друге запитання. — Де міс Голкомб? Цього разу місіс Рюбель засміялася мені просто в обличчя й відповіла: — Міс Голкомб, мем, теж нікуди не виїжджала з Блеквотер-Парку. Коли я почула цю приголомшливу відповідь, я всіма помислами враз вернулася до мого прощання з леді Глайд. Я не можу сказати, що дорікала собі, але тієї хвилини я ладна була віддати всі свої гіркі заробітки, аби чотири години тому знати те, про що довідалася тепер. Місіс Рюбель спокійнісінько стояла переді мною, складаючи свій букет, і начебто ждала, що я скажу ще що-небудь. Але я неспроможна була говорити. Я думала про виснажену, слабосилу леді Глайд і тремтіла, уявляючи собі, — що буде з нею, коли їй відкриється правда, — правда, яку я тільки-но почула. Хвилину чи й більше тривога за моїх бідолашних господинь не давала мені говорити. А тоді місіс Рюбель підвела очі від свого букета, глянула вбік і сказала: — А ось і сер Персіваль, мем, повернувся з верхової прогулянки. Я теж побачила його. Він ішов до нас, злостиво збиваючи нагайкою голівки квітів. Коли він був уже досить близько, щоб бачити моє обличчя, він зупинився, хльоснув нагайкою по своїх чоботях і зненацька зареготався — так оглушливо й несамовито, що налякані птахи злетіли з дерева, під яким він став. — Ну, місіс Майклсон, — сказав він, — ви нарешті довідалися про все, чи не так? Я нічого не відповіла. Він повернувся до місіс Рюбель. — Коли ви вийшли в сад? — Я вийшла півгодини тому, сер. Адже ви сказали, що я зможу знов ходити де захочу, як тільки леді Глайд поїде в Лондон. — Цілком правильно. Я ні в чому вас не звинувачую, я просто питаю. — Він помовчав хвилину, а тоді знов звернувся до мене. — Вам не віриться, адже так? — насмішкувато сказав він. — Ходімо! Ідіть за мною і самі побачите! І він попрямував до будинку. Я йшла за ним, а місіс Рюбель — за мною. Пройшовши в чавунні ворота, він став і показав нагайкою на нежиле середнє крило. — Он! — сказав він. — Подивіться на горішній поверх. Ви знаєте старі єлизаветинські спальні? В найкращій з них перебуває в цю хвилину жива-здорова міс Голкомб. Проведіть її туди, місіс Рюбель. Ключі у вас? Проведіть туди місіс Майклсон, і хай вона на власні очі впевниться, що цього разу ніхто її не обманює. Тон, яким він розмовляв зі мною, допоміг мені трохи оговтатись за ті дві хвилини, що минули, відколи ми вийшли з саду. Не можу сказати, як би я вчинила тієї критичної миті, коли б усе своє життя пробула в служницях. Але в мене були почуття, принципи, й виховання справжньої леді, тому я просто не могла сумніватись, як мені тепер слід діяти. Мій моральний обов'язок перед самою собою, мій обов'язок перед леді Глайд велів мені негайно покинути службу в чоловіка, який так ганебно, цілою низкою жорстоких обманів, ошукав нас обох. — Дозвольте попросити вас, сер Персіваль, приділити мені кілька хвилин для розмови наодинці, — сказала я. — А тоді я буду готова пройти за цією особою до кімнати міс Голкомб. Місіс Рюбель, на яку я вказала легким кивком голови, зухвало понюхала свій букет і зумисне повільно пішла до дверей будинку. — Ну! — різко сказав сер Персіваль. — Що ще там у вас? — Я хочу сказати, сер, що відмовляюсь від місця, яке мала досі в Блеквотер-Парку. Буквально так я йому й сказала. Саме так я й хотіла — щоб першими моїми словами, які він почує в цій розмові, була моя заява про звільнення. Він похмуро зиркнув на мене й люто заклав руки в кишені куртки. — Чому? — спитав він. — Чому, хотів би я знати? — Не мені, сер Персіваль, висловлювати думку про те, що сталося в цьому домі. Я нікого не хочу ображати. Я тільки хочу сказати, що вважаю несумісним із моїм поняттям обов'язку перед самою собою і перед леді Глайд лишатися довше у вас на службі. — А це сумісне з вашим поняттям обов'язку переді мною — кидати мені в обличчя ваші підозри? — несамовито вигукнув він. — Я бачу, куди ви хилите! Ви витлумачили по-своєму, злостиво той невинний обман, до якого ми вдалися заради блага самої леді Глайд. Для її здоров'я були вкрай необхідні переміна обстановки й клімату, і ви так само добре знаєте, як і я, що вона нізащо б не поїхала, коли б їй сказали, що міс Голкомб досі лишається тут. Її обманули в її ж інтересах, і мені байдуже, хто про це буде знати! Ідіть геть, якщо хочете, — та економок таких, як ви, повно, й вони прибіжать, тільки погукай! Ідіть собі, коли хочете, але остерігайтеся поширювати плітки про мене та мої справи. Говоріть правду і тільки правду, а то непереливки вам будуть! Побачте міс Голкомб самі та переконайтеся, що доглядали її в цій частині будинку, як і в колишніх її покоях, незгірш. Згадайте лікареве розпорядження: для леді Глайд якнайшвидше потрібна переміна обстановки. Добре все це затямте, а тоді можете говорити що завгодно про мене та про мої вчинки, якщо тільки посмієте! Люто, не зводячи духу, випалив він усі ці слова, ходячи туди й сюди і стьобаючи повітря нагайкою. Та хоч би що він казав чи робив, ніщо не могло змінити моєї думки про ту ганебну брехню, яку він говорив у моїй присутності вчора, й про жорстоке ошуканство, що ним він розлучив леді Глайд із сестрою, відіславши її в Лондон, у той час як вона мало не божеволіла від тривоги за міс Голкомб. Я, звісно ж, не висловила цих думок, щоб не роздратувати його ще дужче. Але рішення моє лишалося тверде, і я намірялася виконати його неухильно. «Тихе слово гнів одвертає...» Тож я притлумила свої почуття, коли настала моя черга відповідати йому. — Поки я перебуваю у вас на службі, сер Персіваль, — сказала я, — сподіваюсь, я досить добре знаю своє місце, щоб не доскіпуватися до причин ваших вчинків. Коли я вже не служитиму вам, то досить добре знатиму своє місце, щоб не говорити про справи, які мене не стосуються... — Коли ви хочете піти від мене? — безцеремонно урвав він мене. — Не подумайте, ніби я дуже хочу, щоб ви зостались, я зовсім не збираюсь умовляти вас, щоб ви не пішли. В цій справі я справедливий і відвертий, від початку й до кінця. То коли ви хочете піти від мене? — Якомога раніше — як тільки вам зручно буде мене відпустити. — Мої зручності не мають до цього ніякого відношення. Завтра вранці я назавжди їду з Блеквотер-Парку, а вас я можу розрахувати хоч цього вечора. Якщо ви хочете подбати про чиїсь зручності, подумайте ліпше про міс Голкомб. Строк найму місіс Рюбель кінчається сьогодні, і ввечері їй треба вже бути в Лондоні. Якщо ви поїдете зараз же, коло міс Голкомб не зостанеться жодної живої душі — нікому буде її доглянути. Сподіваюсь, я можу не згадувати про те, що, звісно, я не була здатна покинути міс Голкомб напризволяще, надто в такій скруті, що спіткала її та леді Глайд. Діставши від сера Персіваля чітке підтвердження того, що місіс Рюбель поїде геть сьогодні ж, якщо я зміню її коло хворої, а також добившись від нього дозволу, щоб містер Доусон поновив свої візити й нагляд за здоров'ям міс Голкомб, я залюбки погодилася зостатись у Блеквотер-Парку аж до того часу, коли вона, тобто міс Голкомб, не потребуватиме більше моїх послуг. Ми домовилися, що за тиждень до мого від'їзду я попереджу повірника сера Персіваля, щоб він міг ужити відповідних заходів і знайти когось на моє місце. В кількох словах ми залагодили всю справу. Тоді сер Персіваль крутнувся на закаблуках і пішов від мене. Тепер я могла підійти до місіс Рюбель. Ця дивна чужоземна персона спокійнісінько сиділа собі на порозі весь цей час, дожидаючи, поки я зможу піти слідом за нею до кімнати міс Голкомб. Та не пройшла я і половини відстані до місіс Рюбель, як сер Персіваль раптом зупинився і погукав мене до себе. — Чому ви кидаєте службу в мене? — спитав він. Після тієї розмови, яка тільки-но відбулася між нами, це запитання прозвучало так дивно, аж я не знала, що на нього відповісти. — Затямте: мені байдуже, чому ви йдете від мене! — вів він далі. — Та коли ви підете до когось іншого на службу, вам доведеться вказати причину, чому ви пішли від мене. Яку причину ви вкажете? Що родина роз'їхалась? Так? — Проти цієї причини, сер Персіваль, не може бути поважних заперечень... — Чудово! Оце і все, що я хотів знати. Коли до мене звернуться по ваші рекомендації, ось причина, через яку ви пішли від мене і яку ви самі вказали. Ви звільнилися тому, що родина роз'їхалась! Не встигла я мовити й слово на відповідь, як він знов крутнувся і швидко пішов від мене в парк. Його поведінка була така ж дивна, як і манера розмовляти. Признаюсь, що він налякав мене. Коли я підійшла до місіс Рюбель, то побачила, що навіть її терпінню вже наставав край. — Нарешті! — мовила вона, здвигнувши своїми сухорлявими чужоземними плечима. Вона повела мене в жилу частину будинку, піднялася по східцях і відімкнула своїм ключем двері довгого коридора, що вів до старих єлизаветинських покоїв. Цих дверей жодного разу не відчиняли за весь час мого перебування в Блеквотер-Парку. Самі ці покої я добре знала, зрідка до них заходила, але через інші двері, з протилежної сторони будинку. Місіс Рюбель зупинилася біля третьої кімнати з тих, що були розташовані вздовж старої галереї, вручила мені ключа від кімнати разом із ключем від дверей коридору й сказала: — В цій кімнаті знаходиться міс Голкомб. Перш ніж увійти, я вирішила дати зрозуміти місіс Рюбель, що її послуги доглядальниці більше вже не потрібні. Тож я й сказала їй навпростець, що від цієї хвилини беру догляд хворої повністю на себе. — Рада чути це, мем, — сказала місіс Рюбель. — Мені дуже хочеться поїхати звідси. — Ви поїдете сьогодні? — спитала я, щоб упевнитися в цьому. — Оскільки ви все взяли на себе, мем, то я вирушаю через півгодини. Сер Персіваль люб'язно надав у моє розпоряждення садівника й колясу — я можу скористатися ними хоч і зараз. Через півгодини вони будуть мені потрібні, щоб їхати на станцію. Я вже спакувалась. Усього найкращого, мем, прощавайте! Вона зробила хвацький реверанс і пішла назад галереєю, мугикаючи якусь пісеньку й весело вимахуючи в такт мелодії своїм букетом. Хвалити бога, я можу сказати, що це востаннє я бачила місіс Рюбель. Коли я увійшла до кімнати, міс Голкомб спала. Я тривожно вдивлялася в її обличчя. Вона лежала у високому, похмурому, старомодному ліжку. Але виглядала вона нітрохи не гірше, ніж коли я бачила її востаннє. За всіма ознаками, повинна я зазначити, доглядали її належним чином. Кімната була непривітна, запилюжена й темна. Але вікно, що дивилось на пустельний задвірок, було відчинене навстіж, щоб був доступ свіжого повітря. Було зроблено все, що можна було зробити, щоб кімната стала зручна й затишна. Обман сера Персіваля всією своєю жорстокістю обрушився на саму сердешну леді Глайд. Судячи з усього, єдине зло, якого вони з місіс Рюбель завдали міс Голкомб, полягало в тому, що вони її просто сховали. Я тихенько вийшла з кімнати, лишивши хвору леді мирно спати, й пішла дати розпорядження садівникові привезти в Блеквотер-Парк містера Доусона. Я попросила садівника, після того як він одвезе місіс Рюбель на станцію, заїхати до лікаря й переказати йому від мого імені прохання перевідати мене. Я була певна, що містер Доусон приїде до мене, а коли довідається, що графа Фоско вже немає в домі, то й зостанеться, буде так само навідувати міс Голкомб. Через якийсь час садівник повернувся і доповів, що відвіз місіс Рюбель на станцію, а тоді заїхав до лікаря. Містер Доусон просив переказати мені, що він сам трохи нездужає, та, якщо зможе, заїде завтра вранці. Доповівши мені про це, садівник хотів був уже піти, але я ще затримала його — попросила неодмінно повернутися до смерку й перебути ніч в одній з порожніх спалень, аби, на випадок якої тривоги, я могла його покликати. Він зрозумів моє небажання бути цілу ніч самій в найпустельнішій частині безлюдного будинку й залюбки погодився. Ми домовилися, що він прийде між восьмою і дев'ятою годинами вечора. Він повернувся в призначений час. І яка я була рада, що з обачності покликала його! Ще до півночі сер Персіваль, що й за дня поводився так дивно, страшенно розходився-розшалівся. Я дуже стривожилась. Коли б поруч не було садівника, який пішов і заспокоїв його, то страшно й подумати, що б могло скоїтись. Майже весь день і цілий вечір він никав по будинку й саду, вельми збуджений і роздратований. Я думала тоді, що це, певне, від надмірної кількості вина, яке він випив за своїм самотнім обідом. Так чи так, а я, роблячи обхід галереї перед сном, почула, як він голосно й гнівно розкричався в жилій частині будинку. Садівник зараз же й побіг до нього, а я замкнула двері в коридор, щоб крик не розбудив міс Голкомб. Минуло добрих півгодини, поки вернувся садівник. Він заявив, що хазяїн геть з глузду з'їхав, але не від пиятики, як я гадала, а чи то від якогось незбагненного панічного страху, чи то від страшенного роздратування. Садівник застав сера Персіваля в холі. Несамовито лаючись, той метався по холу й горлав, що ні хвилини більше не бажає зоставатися в такому похмурому казематі, як цей його власний дім, і що негайно ж, серед ночі, поїде звідси назавжди. Коли садівник наблизився до нього, він погрозами й прокльонами послав його мерщій запрягати колясу. Через чверть години сер Персіваль вибіг надвір. У місячному сяйві обличчя його було бліде, як у мертвяка. Він скочив у колясу й, хльоснувши коня так, що той з місця рвонув учвал, помчався геть. Садівник чув, як він лаяв і кляв сторожиху, вимагаючи хутчій відчинити ворота; чув, коли відчинились ворота, як колеса шалено поторохтіли по дорозі, як гуркотнява швидко розчинилася в нічній тиші... Й не почув більш нічого. За день чи за два, не згадаю точно, колясу привіз із Нолсбері, найближчого до нас міста, конюх тамтешнього старого готелю. Сер Персіваль заночував у Нолсбері, а звідти виїхав поїздом, куди — конюх не знав. Ні від самого сера Персіваля, ні від когось іншого я не мала про нього звісток і нічого не знаю про його подальшу долю. Не знаю навіть, в Англії він чи за кордоном. Більше ми з ним так і не зустрічались, відколи він, мов збіглий каторжанин, помчався із власного дому. І я молю Бога й палко надіюсь, що більш ніколи не здибаюся з ним. Розповідь про мою власну участь у цій сумній родинній історії наближається до кінця. Мені сказали, що подробиці про те, як міс Голкомб прокинулась і побачила мене біля її ліжка, як і про що ми з нею розмовляли, не мають істотного значення для мети, поставленої перед цією моєю оповіддю. Тож я скажу тільки, що міс Голкомб сама не розуміла, яким чином її переправлено з жилої частини будинку в нежилу. Вона тоді саме спала глибоким сном і не відає, чи був той сон природній, а чи викликаний штучним способом. За моєї відсутності, коли я їздила в Торкей, і за відсутності всієї колишньої челяді, крім Маргарет Порчер, яка безперестанку їла, пила й спала, коли не робила роботи, було зовсім нескладно потай перенести міс Голкомб із однієї частини будинку в іншу. Оглянувши кімнату, я переконалась, що місіс Рюбель запасла харчів і всього необхідного, аби перебути кілька днів у цьому вимушеному ув'язненні коло недужої пані. Місіс Рюбель уникала відповідати на запитання, які міс Голкомб, цілком природно, їй ставила, але у всьому іншому була з хворою уважна й турботлива. Звинуватити місіс Рюбель я можу хіба тільки в тому, що вона свідомо взяла участь у підлому, ганебному ошуканстві. Великою полегкістю для мене є те, що я не повинна описувати, як сприйняла міс Голкомб звістку про від'їзд леді Глайд, а згодом — набагато печальнішу новину, що надто швидко долинула до нас у Блеквотер-Парк. В обох випадках я старалась зарані підготувати міс Голкомб так обережно й делікатно, як тільки вміла. Лікар допоміг мені порадами лише в другому випадку, бо ще кілька днів після того, як я його просила завітати, він хворів і не міг приїжджати до нас. Це був такий невеселий час, що й нині мені гірко згадувати й писати про нього. Неоціненне благо релігійного втішання, яким я намагалася зм'якшити горе міс Голкомб, довго не знаходило дороги до її серця, однак я палко сподіваюсь і вірю, що вона його таки вчула насамкінець. Я не відходила від неї, аж поки вона піддужчала. Поїзд, яким я їхала з цього злощасного дому, віз і її. З великим смутком розпрощалися ми з нею в Лондоні. Я зосталась у моєї рідні в Айлінгтоні, а вона поїхала до містера Ферлі в Камберленд. Перш ніж закінчити цей сумний звіт, я хочу написати ще кілька рядочків. Їх мені диктує моє почуття обов'язку. По-перше, я хочу заявити про своє глибоке переконання, що граф Фоско зовсім непричетний до подій, про які я тут розповіла. Мене повідомили, ніби виникла страшна підозра проти його світлості графа, ніби його звинувачують у тяжкому лиходійстві. Одначе я несхитно вірю, що граф ні в чому не винен. Хай він і допоміг серові Персівалю відіслати мене в Торкей, але зробив це несвідомо, щиро помиляючись, а за помилки його, як чужоземця, незнайомого з нашими звичаями, не можна осуджувати. Хай він подбав про те, щоб місіс Рюбель з'явилася в Блеквотер-Парку, то це було його лихо, а не провина, коли ця чужоземна особа виявилась такою ницою, що посприяла ошуканству, задуманому й виконаному хазяїном дому. В ім'я високої людської моралі я протестую проти звинувачень, якими безпідставно та бездоказово плямуються вчинки його світлості. По-друге, я хочу висловити глибокий жаль, що ніяк не можу згадати, якого саме числа леді Глайд виїхала з Блеквотер-Парку до Лондона. Мені сказали, що надзвичайно важливо визначити точну дату цієї скорботної подорожі, і я щосили напружувала пам'ять, щоб її пригадати. Але силкувалася марно. Пам'ятаю тільки, що це було в другій половині липня. Всі ми знаємо, як нелегко буває, коли збіг певний час, пригадати те чи інше число, якщо його не записати раніше. Тим трудніше мені це пригадати, що дуже вже бентежили й гнітили мене тоді події, які сталися в пору від'їзду леді Глайд. Я так шкодую, що тоді ж не записала, якого це було числа! Хотіла б згадати число так само виразно, як бачу перед собою обличчя сердешної пані, коли вона печально глянула востаннє на мене з вагонного вікна. Оповідь продовжують різні особи

Date: 2016-02-19; view: 398; Нарушение авторских прав