Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать неотразимый комплимент Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?

Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Annotation 12 page







Оповідь продовжує Меріан Голкомб

I

11 червня 1850 року Минуло шість місяців, шість довгих, самотинних місяців, відколи ми з Лорою бачилися востаннє. Скільки ж днів зосталося мені чекати? Лише один! Завтра, дванадцятого, мандрівники повертаються до Англії. Мені аж не віриться своєму щастю, не віриться, що через двадцять чотири години закінчиться останній день моєї розлуки з Лорою. Вона і її чоловік перебули всю зиму в Італії, потім поїхали в Тіроль. Вертаються вони не самі, а з графом Фоско і його дружиною, які наміряються оселитись біля Лондона і, поки не виберуть собі постійної резиденції, запрошені на літо в Блеквотер-Парк. Якщо повертається Лора, мені байдуже, хто там іще їде з нею. Хай сер Персіваль, якщо йому так подобається, напаковує свій дім стосами гостей — за умови, що його дружина і я житимемо в цьому домі разом. А тим часом я вже влаштувалася тут, у Блеквотер-Парку. Це «древній і цікавий замок (як послужливо повідомляє мене путівник по графству) сера Персіваля Глайда, баронета» і, посмію додати ще я сама, майбутня постійна оселя простолюдинки Меріан Голкомб, незаміжньої дівиці, що сидить собі нині в затишній віталеньці за чашкою чаю, посеред своїх земних надбань, втиснених у три валізи й один саквояж. Учора я виїхала з Ліммеріджа, діставши напередодні чарівного листа від Лори з Парижа. Доти я вагалась, де мені їх краще зустріти: у Лондоні чи в Гемпшірі, але в цьому останньому листі Лора писала, що сер Персіваль хоче зійти на берег у Саутгемптонському порту й звідти їхати просто до свого маєтку. Він, мовляв, стільки потратив за кордоном, що в нього не лишилося грошей, щоб прожити до кінця сезону в Лондоні. З міркувань економії він вирішив скромно перебути літо й осінь у Блеквотері. Лорі набридли хвилювання світського життя та постійна переміна місць і її тішить перспектива сільської тиші й самоти, які їй розважливо надає її чоловік. Що ж до мене, то з нею я буду щаслива де завгодно. Тож для початку ми всі дуже задоволені — кожне по-своєму. Вчора я ночувала в Лондоні, а вдень була так заклопотана всілякими візитами та дорученнями, що втрапила до Блеквотера вже аж як посутеніло. Коли судити з мого першого невиразного враження, то Блеквотер — цілковита протилежність Ліммеріджу Будинок стоїть на рівнісінькій рівноті, зусебіч його замикають — майже душать, як на мій погляд північанки, звичної до простору, — дерева. Я ще не бачила тут нікого, крім слуги, що відчинив мені двері, та економки, дуже люб'язної особи, що показала мені мої кімнати й принесла мені чаю. Я маю гарненький будуарчик і спальню в кінці довгого коридору на другому поверсі. Кімнати слуг і декілька запасних спалень розташовані нагорі, на третьому поверсі. Всі інші кімнати, їдальня, вітальня — внизу. Я ще не бачила жодної з них і нічого не знаю про дім, крім того, що одне його крило існує вже п'ятсот років. Довкола нього колись був рів з водою. Назву свою «Блеквотер» — «Чорна вода» — він дістав від озера в парку. Баштовий годинник моторошно і врочисто вибив одинадцяту. Башта височіє в самому центрі будинку— я розгледіла її, коли під'їжджала. Великий пес прокинувся, — чи не годинник розбудив, — і страшно так завиває та гавкає десь за рогом. Я чую, як відлунює чиясь хода в долішніх коридорах і гримлять засуви та замки біля вхідних дверей. Певне, слуги облягаються. Може, й мені наслідувати їхній приклад? Ні, мені ще зовсім не спиться. Не спиться, сказала я? Мені здається, я вже ніколи не склеплю очей. Сама думка про те, що завтра я знов побачу дороге її обличчя, почую такий знайомий голос, тримає мене в постійному гарячковому збудженні. Мала б я переваги й права чоловіка — я б звеліла негайно засідлати найкращого коня із стаєнь сера Персіваля й поскакала б на схід, назустріч сонцю, шаленим, нескінченним, година за годиною, чвалом, як ото славетний розбійник мчав колись до Йорка[2]. Та, бувши всього тільки жінкою, пожиттєво приреченою на терпіння, доброзвичайність і криноліни, я мушу зважити на економчину думку про мене і спробувати заспокоїтись якимось невинним, суто жіночим способом. Про читання не може бути й мови — я не можу зосередитися на книжці. Тож буду писати — либонь, допишуся до виснаження та й задрімаю. Останнім часом я занедбала свого щоденника. Стоячи на порозі нового життя, кого я згадаю з людей, які переміни, події запам'яталися мені за ці півроку — за цей довгий, невеселий, порожній проміжок часу що сплинув від дня Лориного весілля? Найчастіше я згадую Волтера Гартрайта. Він іде перший, очолюючи туманну процесію моїх відсутніх друзів. Я отримала кілька рядків од нього, написаних після того, як експедиція висадилася на берег у Гондурасі. Ці рядки були бадьоріші, живіші, ніж дотеперішні його листи. За місяць чи півтора я прочитала передруковане з американської газети повідомлення про від'їзд експедиції в глиб країни. Востаннє їх бачили, коли вони заходили в незайману тропічну пущу. В кожного з них були рушниця й мішок за плечима. Відтоді цивілізований світ загубив їхні сліди. Від Волтера я більше не отримала ні рядка; в газетах не з'являлося більше ніяких звісток про експедицію. Такий самий густий, похмурий морок окутав долю Анни Катерік і її супутниці місіс Клементс. Про них не було аніякісінької звістки. Чи вони в Англії, чи виїхали за кордон, живі вони чи мертві, ніхто не знає. Навіть повірник сера Персіваля втратив надію розшукати їх і зрештою звелів припинити даремні пошуки. Наш добрий давній друг містер Гілмор мусив урвати на час свою жваву адвокатську діяльність. Напровесні ми стурбувались, довідавшись, що його знайшли зомлілого за столом у конторі. З ним стався апоплексичний удар. Він іще раніше скаржився, що йому то розпирає, то стискає голову. Лікар попереджував його, що коли він і далі працюватиме з раннього ранку до пізнього вечора, наче замолоду, це матиме для нього погані наслідки. Йому категорично велено щонайменше рік не з'являтися в конторі й відпочивати, тілом і душею, цілком помінявши свій звичний спосіб життя. Усі справи він склав на свого компаньйона, а сам перебуває тепер в Німеччині у родичів, що займаютьсй там торгівлею. Таким чином, іще один вірний друг і надійний порадник утрачений для нас, але я вірю і сподіваюсь, що ненадовго. Бідолашна місіс Везі доїхала зі мною до Лондона. Як можна було залишити її на самоті в Ліммеріджі, після того як і Лора, і я поїхали з дому? Тож було домовлено, що вона житиме у своєї неодруженої сестри, яка утримує школу в Клафамі. Восени місіс Везі має приїхати в гості до своєї вихованки, я б сказала — до прийомної дочки. Я щасливо довезла добру стареньку до місця призначення й лишила її на сестрин догляд, тихо щасливу тим, що через кілька місяців вона знов побачить Лору. Що ж до містера Ферлі, то я, певно, не буду несправедлива, коли скажу, що він був невимовно радий від'їздові з дому нас, жінок. Було б просто безглуздям уявити, ніби він міг знудьгуватися за своєю небогою, — раніше він місяцями не робив ніяких спроб побачитися з нею. А його слова, сказані при нашому з місіс Везі від'їзді, буцім «серце йому розривається з горя», я вважаю признанням, що він тішиться в душі, бо нарешті позбувся нас. Остання його примха полягає в тому, що він найняв двох фотографів, аби вони безперервно робили дагеротипи рідкісних скарбів і диковинок, які є в його колекції. Один повний комплект таких дагеротипів містер Ферлі збирався пожертвувати Товариству механіків у Карлайлі. Дагеротипи будуть наклеєні на чудовий картон, а внизу багрянітимуть претензійні написи: «Мадонна з немовлям» Рафаеля. Із зібрання Фредеріка Ферлі, есквайра», «Мідна монета часів Тіглата Паласара. Із зібрання Фредеріка Ферлі, есквайра», «Унікальна гравюра Рембрандта, відома в Європі під назвою «Ляпка» — через граверову ляпку в кутку, якої немає на жодній іншій копії. Оцінена в 300 гіней. Із зібрання Фредеріка Ферлі, есквайра». Коли я збиралася їхати, готові були вже десятки копій з написами, а лишалося зробити ще сотні. Захопившись цією новою забавою, містер Ферлі буде щасливий протягом багатьох місяців, а двоє нещасних фотографів нестимуть терновий вінець соціального мучеництва, од якого досі страждав сам камердинер містера Ферлі. От і все про людей та про події, що найглибше закарбувалися в моїй пам'яті. Що ж сказати наостанок про ту, котра посідає найчільніше місце в моєму серці? Скільки б і про кого б я не писала, думка про Лору ні на мить не покидала мене. Що діялося з нею протягом цих шести місяців? Що згадати про неї, перш ніж я закрию щоденника на ніч? Я можу робити висновки лише з її листів — але в жодному з них немає відповіді на ті запитання, якими я її закидала. Головного я так і не довідалась. Чи добре він до неї ставиться? Чи щасливіша вона тепер, ніж була тоді, коли ми з нею розлучилися в день її вінчання? У всіх моїх листах, прямо чи непрямо, то в такій, то в іншій формі, я ставила їй ці два запитання. І в усіх своїх листах Лора ухилялася од відповіді чи вдавала, ніби ті запитання стосуються лише до стану її здоров'я. Знов і знов повідомляла вона мене, що здорова; що їй подобається мандрувати; що вперше в житті вона жодного разу не застудилась за зиму, — але ніде жодним словом не прохопилася, не сказала просто, що їй добре, що вона змирилася із своїм заміжжям і може нині споминати день двадцять другого грудня без жалю і каяття. У своїх листах Лора згадує про чоловіка, от ніби мимохідь називає якогось там знайомого, що мандрує з ними разом і взяв на себе всі дорожні клопоти: «Сер Персіваль призначив наш від'їзд на таке ось число», «Сер Персіваль вирішив, що поїдемо тією дорогою». Дуже рідко, раз на десять випадків, вона його називає просто «Персіваль», а то все його титулує. З листів не видно, щоб його погляди й звички хоч десь, у чомусь та вплинули на неї. Звичайне моральне переродження, яке мимоволі відбувається в юній, чистій, чулій жіночій душі після шлюбу, неначебто зовсім не торкнулося Лори. Вона пише про свої думки та враження серед усіх довколишніх чудес, і в тих думках та враженнях не знайти жодного сліду його присутності. Коли б замість її чоловіка з нею мандрувала я, вона б писала комусь іншому точнісінько такі самі листи. І жодного натяку хоч на якусь симпатію поміж ними. Коли вона перестає описувати своє подорожування й переходить до того, що чекає на неї в Англії, то пише тільки про мене та про своє майбутнє життя зі мною, її сестрою, і хоч би словом прохопилась про своє майбутнє в ролі дружини сера Персіваля. У всьому цьому я не вчуваю ніякого нарікання, ніякого натяку на те, що вона зовсім нещаслива у своєму заміжжі. Хвалити бога, її листи не наштовхують мене на такий невтішний висновок. Але, порівнюючи ту Лору, котру я знала просто як сестру, з тією, котра промовляє до мене із сторінок цих листів, я бачу в ній якусь печальну апатію, незмінну байдужість до свого нового становища дружини. Іншими словами — цілих півроку мені писала Лора Ферлі, в якій не було анічогісінького від леді Глайд. Те саме дивне мовчання, яким вона обходить поведінку і вдачу сера Персіваля, вона зберігає і щодо свого враження про чоловікового найближчого друга, графа Фоско, згадуючи його кілька разів у своїх останніх листах. З якоїсь нез'ясовної причини граф із дружиною несподівано передумали їхати в Рим, де сер Персіваль гадав побачитися з ними, а натомість подалися до Відня. Аж навесні вони з Відня поїхали в Тіроль, де й зустрілися з молодятами на їхньому зворотному шляху до Англії. Лора досить докладно пише про свою зустріч із мадам Фоско, запевняючи мене, що тітка, ставши графовою дружиною, настільки змінилася на краще, — і спокійніша зробилась, і розважливіша, — аж я навряд чи впізнаю її при зустрічі. Що ж до самого графа Фоско (який цікавить мене незрівнянно більше, ніж його дружина), то Лора підозріло обережно мовчить. Тільки зауважила раз, що граф для неї загадка й що вона нічого не хоче говорити про нього, поки я сама не складу про нього своєї думки. Як на мене, це погана рекомендація для графа. Лора більше, ніж інші люди в її віці, зберегла тонку інтуїцію дитини, що інстинктивно угадує друга. Якщо я міркую слушно і її перше враження про графа було несприятливе, то ще й я, чого доброго, переймуся сумнівами та недовірою до цього знатного чужоземця, не бачивши його у вічі. Але треба мати терпіння — цим та й іншим сумнівам уже недовго тривати. Майбутнє, рано чи пізно, все поставить на своє місце, все з'ясує. Годинник вибив дванадцяту. Опівніч. Перш ніж згорнути щоденника, я підійшла до вікна й виглянула надвір. Ніч тиха, задушлива, безмісячна. Де-не-де мерехтять на небі тьмяні зорі. Дерева обступили будинок суцільною темною масою, мов височезний кам'яний мур. До мене долинає далеке, ледь чутне жаб'яче квакання та ще удари баштового годинника довго відлунюють у задушливій тиші. Цікаво, який той Блеквотер-Парк за дня? Вночі він мені щось не дуже подобається.
12-е День обстежень і відкриттів. День у багатьох відношеннях набагато цікавіший, ніж я могла того сподіватися вчора. Звісно ж, я почала обхід з оглядання будинку. Центральна його частина була збудована за часів прославленої королеви Єлизавети. Внизу тягнуться паралельно одна одній дві величезні й довжелезні галереї з низькими стелями. Вони видаються ще темнішими й понурішими від бридких родинних портретів на стінах — якби моя воля, я б їх усі попалила. Покої над галереями досить добре збереглися, але користуються ними дуже рідко. Чемна економка, що водила мене по будинку, запропонувала мені оглянути їх, але розважливо попередила, що вони мені здадуться трохи занедбаними. Моя зацікавленість у цілості моїх спідниць і панчіх незмірно перевищує мою цікавість до всіх єлизаветинських спалень королівства, тож я рішуче відмовилась обстежувати пилюку і бруд тих покоїв, щоб не забруднити своєї одежі. Економка сказала: «Я поділяю вашу думку, міс» — і, мабуть, має мене тепер за найрозумнішу з усіх жінок, яких вона тільки знала в житті. То й досить про головне приміщення. До нього ліворуч і праворуч прибудовані два крила. Напівзруйноване ліве крило (якщо стати обличчям до фронтону) було колись самостійним будинком, і збудували його в XIV сторіччі. Хтось із предків сера Персіваля по материнській лінії — не пам'ятаю та й не цікавлюсь, хто саме,— прибудував до нього головне приміщення в часи вищезгаданої королеви Єлизавети. Економка сказала, що знавці старовини вважають архітектуру та обличкування «старого крила» вельми своєрідними. Подальше обстеження показало, що ті знавці, котрі поціновували «старе крило», могли це зробити, тільки перемігши свій страх перед пацюками, пліснявою і мороком. За таких обставин я призналася без вагань, що я ніякий не знавець, і запропонувала поставитися до цього уламка старовини так само, як і до єлизаветинських спалень. Економка ще раз мовила: «Я поділяю вашу думку, міс» — і подивилася на мене, не приховуючи свого захвату моїм надзвичайним здоровим глуздом. Далі ми попрямували до правого крила, прибудованого, аби довершити архітектурну мішанину Блеквотер-Парку, в часи Георга II. Це придатна для проживання частина будинку, полагоджена та обличкована заради Лори. Мої дві кімнати й решта хороших спалень знаходяться на другому поверсі. А на нижньому розташовані вітальня, їдальня, мала вітальня, бібліотека й чудовий маленький будуар для Лори. Всі ці кімнати дуже мило обличковані, вбрані в яскравому сучасному стилі й чарівно обставлені елегантними сучасними меблями. Вони не такі просторі й світлі, як наші покої в Ліммеріджі, але в них приємно жити. Пам'ятаючи все, що я чула про Блеквотер-Парк, я страшенно боялася стомливих антикварних стільців, похмурих вітражів, ветхих, повних пилу драпіровок, і всього того древнього мотлоху, що його збирають довкола себе люди, позбавлені почуття затишку і байдужі до комфорту своїх гостей. Я з невимовним полегшенням переконалась, що дев'ятнадцяте сторіччя вторглося в цей чужий дім, який мав стати для мене домівкою, і вимело геть порохняві «давні, добрі часи» з обстави нашого повсякденного життя. Так я перебула ранок — то в долішніх покоях, то перед замком на великому майдані, обрамленому з трьох боків самим будинком, а з четвертого — високими чавунними ґратами та ворітьми, що відгороджують його від світу спереду. В центрі майдану міститься великий круглий басейн для рибок, обмурований каменем, з алегоричним чудовиськом на дні. У ньому плаває повно золотих і срібних рибок, і він облямований широким поясом щонайм'якшого моріжку, по якому тільки ступала моя нога. Я досить приємно збавила там час до другого сніданку, а тоді взяла свого великого солом'яного бриля й пішла під теплим, погідним сонечком оглядати околиці. Денне світло підтвердило те враження, яке склалось у мене вночі: у Блеквотері забагато дерев. Вони просто душать дім. Дерева здебільшого молоді й надто густо посаджені. Я підозрюю, що задовго до сера Персіваля хтось тут по-хижацькому повирубував старі дерева. А котрийсь із наступних власників, розсердившись на таке неподобство, постарався якомога швидше й густіше засадити поруб. Усе ще стоячи перед будинком, я роззирнулась і, побачивши ліворуч квітник, пішла туди — чи не набачу там щось цікаве. Зблизька той квітник виявився невеликим, досить убогим і занедбаним. Я повернулася до нього спиною і, відчинивши хвіртку в огорожі, опинилася в ялиновій посадці. Гарна звивиста алея вела мене все далі поміж дерев, і скоро моє чуття північанки підказало мені, що я наближаюсь до піщаного вересовища. Через півмилі алея круто звернула вбік, ялини розступились, і я опинилася на краю широкого відкритого простору. Переді мною, в улоговині, лежало озеро Блеквотер, що його ім'ям названо й маєток. До озера вів пологий піщаний схил, то тут, то там його одноманітність скрашали зелені пагорки. Саме озеро, очевидно, колись доходило до того місця, де я стояла нині. Воно поступово висихало й тепер було втричі менше, ніж колись. Його тихі, незрушні води лежали в западині за чверть милі від мене. Все воно розпадалося на ставочки й калюжі, оточені комишами та очеретами, серед яких подекуди випиналися горбочки землі. На протилежному від мене березі дерева знов здіймалися суцільною стіною, затуляючи обрій і відкидаючи чорну тінь на сонливе мілководдя. Зійшовши до самого озера, я роздивилася, що далекий берег вологий, багнистий, порослий буйною травою та сумними вербами. Вода, досить чиста й прозора з цього, відкритого, піщаного боку, на осонні, там, під тим берегом, де глибше, виглядала чорною та отруйною в густій прибережній тіні навислих кущів і переплетених дерев. Обходячи озеро, я підійшла ближче до заболоченого берега. Там квакали жаби, й водяні щури в затінку шугали то в воду, то з води, самі схожі на живі тіні. Ось із води наполовину виткнувся човен, перевернутий, зогнилий, і кволий промінчик сонця, пробившись крізь гущавину, спочивав на сухій носовій частині днища, а в тому промінчику, скрутившись клубком і підступно завмерши, грілася змія. Чи ближче глянеш, чи далі, все довкола справляло одне й те саме похмуре враження пустельності й тління, а ясна краса літнього неба над головою неначе тільки відтіняла, поглиблювала морок і печаль цієї пущі. Я обернулась і пішла назад до піщаного, порослого вересом узвишшя, прямуючи до старої, занедбаної повітки, що стояла на краю ялинової посадки. Спершу я тієї повітки й не завважила, захоплена дикою широчінню озера. Підійшовши до повітки ближче, я роздивилась, що колись у ній зберігалися човни, а згодом її спробували перетворити на примітивну альтанку, поставивши всередині лаву з ялинових дощок, декілька стільців і стола. Я зайшла до повітки й сіла на лаву, щоб трохи передихнути. Я не посиділа й хвилини, як почула вражено, що мій частий віддих дуже чудно відлунює внизу, піді мною. Прислухалась: хтось тихо, надривно сапав просто під лавою, на якій я сиділа. Нерви у мене досить міцні, я не жахаюся через марниці, але цього разу я злякано скочила на ноги, погукала — ніхто не обізвався, тоді зібрала всю свою хоробрість і зазирнула під лаву. Там, забившись у найдальший кут, лежав мимовільний винуватець мого переляку — собачка, білий з чорними плямами спанієль. Бідолашка ледь чутно заскавучала, коли я покликала її, але не зворухнулась. Я відсунула лаву й придивилася ближче. Очі нещасної собачки швидко скліли, на білій лискучій шерсті проступали плями крові. Страждання слабких, безпомічних, безсловесних тварин — безперечно, одне з найсумніших видовищ на світі. Я обережно взяла поранену собачку на руки й, поклавши її в пелену спідниці, мовби в гамак, пішла назад до будинку так швидко, як тільки могла йти, щоб не завдавати їй болю. Не знайшовши нікого в холі, я негайно піднялася у свій будуар, спорудила собачці ложе із моєї старої хустки й подзвонила. На дзвінок з'явилася служниця, щонайбільша та щонайгладкіша з усіх служниць, яких тільки знав світ. Її пухке, безформне обличчя розпливалося в такій безглуздо-веселій посмішці, що й святому терпець урвався б. Побачивши на підлозі поранену собаку, служниця заусміхалася ще ширше. — І що ви тут побачили смішного? — накинулась я на неї так сердито, ніби це була моя служниця. — Ви знаєте, чия це собака? — Ні, міс, так-таки й не знаю. — Вона нахилилась, подивилась на поранений бік собачки, вся просяяла від якоїсь нової думки й, захихотівши, показала на рану: — Це Бакстер зробив, ось хто! Я так розсердилась, що ладна була нам'яти їй вуха. — Бакстер? — перепитала я. — Хто цей жорстокий дурень, якого ви називаєте Бакстером? Дівчина захихотіла ще веселіше. — Та Господь з вами, міс! Бакстер — це лісник і, коли він побачить приблудну собаку, то й застрелить її. Такий його обов'язок, міс. А ця собака, мабуть, здохне. Ось куди він її влучив! Це Бакстер зробив, а хто ж іще? Бакстер її пристрелив, бо це його обов'язок. Від обурення я вже ладна була побажати, щоб Бакстер був пристрелив цю служницю замість собаки. Бачачи, що від цієї позбавленої почуттів особи годі сподіватися хоч якоїсь допомоги для бідолашної тварини, що мучилася біля наших ніг, я звеліла їй запросити до мене економку. Служниця так і пішла, як прийшла, — з посмішкою від вуха до вуха. Коли за нею зачинилися двері, я почула, як вона бурчить сама до себе в коридорі: «Це Бакстер зробив і це Бакстерів обов'язок, ось так!» Економка, жінка з деякою освітою і недурна, передбачливо прихопила з собою молока й теплої води. Побачивши собаку, вона сахнулась і пополотніла. — Боже мій! — вигукнула вона. — Та це ж собака місіс Катерік! — Чия? — перепитала я, вражена до краю. — Собака місіс Катерік. Ви начебто знаєте цю жінку, міс Голкомб? — Ні, не знаю особисто, але чула про неї. Вона живе тут? Чи довідалася вона що-небудь про свою дочку? — Ні, міс Голкомб. Вона сама приходила сюда спитати, чи не маємо ми вістей. — Коли ж вона приходила? — Щойно вчора. Хтось їй нібито сказав, що в нашій околиці бачили жінку, схожу, за описом, на її дочку. Ми тут нічого такого не чули. І в селі, куди я, на прохання місіс Катерік, послала слугу розпитати людей, теж нічого такого не чули. І з нею, коли вона прийшла, була й ця собачка, я це добре пам'ятаю. Коли місіс Катерік виходила, я бачила, як ця собачка дріботіла за нею. Мабуть, забігла, дурненька, в парк, і там її підстрелили... Де ви знайшли її, міс Голкомб? — У старій повітці над озером. — Так, так, це там, де наша посадка. І нещасна тварина, певне, доповзла до альтанки й залізла в куточок, як роблять собаки перед смертю. Змочіть їй губи молоком, міс Голкомб, а я промию рану, очищу від шерсті. Боюсь, що вже ми їй нічим не допоможемо. Але хоч спробуймо. Місіс Катерік! Це ім'я все лунало мені у вухах. Поки ми клопоталися коло собачки, мені на думку спали слова Волтера Гартрайта: «Якщо коли-небудь вам, міс Голкомб, доведеться побачити Анну Катерік, постарайтеся краще скористатися такою нагодою, ніж це вийшло в мене». Завдяки тому, що я знайшла цього пораненого спанієля, я довідалася про візит місіс Катерік до Блеквотер-Парку, а це, своєю чергою, могло привести ще до якихось відкриттів. Я вирішила скористатися цією нагодою, що сама прийшла мені до рук, і якомога більше випитати про місіс Катерік. — Ви, здається, сказали, що місіс Катерік живе десь тут поблизу? — спитала я. — О ні, люба! — заперечила економка. — Вона живе у Велмінгамі, а це в зовсім іншому кутку графства — миль двадцять п'ять звідсіля. — Ви, мабуть, давно знаєте місіс Катерік? — Та ні, міс Голкомб. До вчорашнього дня я її жодного разу не бачила. Я, звісно, чула про неї, бо чула про добрість сера Персіваля, що допоміг улаштувати її дочку в лікарню. У місіс Катерік трохи дивні манери, але з усього видно, що вона дуже шанована жінка. Вона, здається, була прикро розчарована, коли довідалася, що нема ніякої підстави, — ані найменшої, наскільки нам відомо, гадати, нібито її дочка переховується десь у нашій околиці. — Місіс Катерік мене цікавить, — сказала я, щоб розтягти якомога довше цю розмову. — Як жаль, що вчора я не приїхала раніше, а то була б її застала! Довго вона тут пробула? — Так, — відповіла економка, — довгенько. І ще й довше побула б, коли б мене не покликали до одного незнайомого джентльмена, що заходив спитати, коли повернеться сер Персіваль. Щойно місіс Катерік почула слова покоївки про те, чого прийшов незнайомець, вона за раз же встала й пішла геть. Прощаючись, вона просила мене не казати серові Персівалю про її візит. Я ще подумала, що досить дивно звертатися з таким проханням до особи, котра посідає настільки відповідальне становище в домі, як я. І мені це прохання видалося дивним. Адже сер Персіваль таки зумів переконати мене в Ліммеріджі, що між ним і місіс Катерік існує цілковита довіра. Коли це справді так, то чому їй не хотілося, щоб він довідався про її візит у Блеквотер? — Напевне, — сказала я, бачачи, що економка сподівається, що я висловлю свою думку про дивне прохання місіс Катерік, — напевне, вона не хотіла, щоб звістка про її відвідини роздосадувала його, нагадавши йому зайвий раз, що дочка її ще не знайшлася. Багато вона говорила про дочку? — Дуже мало, — відказала економка. — Здебільшого вона говорила про сера Персіваля: все розпитувала, де він мандрує і що за жінка та леді, з якою він одружився. Вона нібито не так засмутилась, як розсердилась, почувши, що не знайдено ніяких слідів перебування її дочки в наших місцях. «Я відмовляюся від пошуків, — ось що, пригадую, вона сказала наостанок, — Я відмовляюся від пошуків, мем, вона для мене загубилася навіки». І зараз же почала розпитувати про леді Глайд: чи ж красива, чи люб'язна, чи мила, чи здорова, чи молода... Ох, лишенько! Я так і знала! Погляньте, міс Голкомб. Нарешті бідолашка відмучилась! Собачка вже була мертва. Саме як економка проказувала слова: «...чи мила, чи здорова, чи молода»,— бідолашне створіння ледь чутно вискнуло і корчі перебігли по його тільцю. Фатальна переміна сталася так жахливо раптово: одна мить — і собачка вже лежала мертва біля наших ніг. Восьма година. Я щойно повернулася знизу, пообідавши в цілковитій самоті. З вікна я бачу, як червоно палає заграва на верховіттях паркової глушини, а я все пишу й пишу в щоденнику, аби погамувати нетерпіння, з яким дожидаю повернення наших мандрівників. За моїми розрахунками, вони вже досі мали прибути. В будинку так самотньо й тоскно в цій сонливій вечоровій тиші! Леле! Скільки ще промине хвилин, поки я почую стукіт коліс і побіжу вниз, аби опинитися в Лориних обіймах? Бідолашна собачка! Хотіла б я, щоб мій перший день у Блеквотері не був отьмарений смертю — хоч би й смертю приблудної собаки. Велмінгам... Переглядаючи свої записи, я бачу, що це назва містечка, де живе місіс Катерік. Її записка все ще у мене — та її відповідь на мій запит про її нещасну дочку, написаний на наполегливе прохання сера Персіваля. Десь цими днями, коли мені випаде нагода, я візьму записку з собою замість візитної картки й, познайомившися з місіс Катерік, постараюсь випитати в неї все, що зможу. Я не розумію, чому вона хотіла приховати від сера Персіваля свої відвідини, і я зовсім не певна, — як начебто впевнена в цьому економка, — що її дочка Анна не ховається десь у цих околицях. Що сказав би Волтер Гартрайт у цьому складному становищі? Бідний, дорогий Гартрайт! Я вже відчуваю, як бракує мені його щирих порад і дружньої допомоги... Я щось почула! Що за біганина внизу? Авжеж! Я чую цокіт копит, чую рипіння коліс по жорстві!.. II





15 червня Метушня, що зчинилася, коли вони повернулись, досі уже вщухла. Минуло два дні, відколи мандрівники приїхали, і цього часу вистачило, щоб наше нове життя у Блеквотер-Парку потекло у своєму звичному річищі. І я вже можу знову взятися за свого щоденника, щоб по змозі спокійно, як завжди, робити записи. Почну, мабуть, із незвичайного спостереження, з того, що мені кинулося в вічі, відколи повернулася Лора. Коли двоє рідних людей чи двоє близьких друзів розлучилися: одне поїхало за кордон, а друге зосталося вдома, — то повернення з мандрів родича чи друга щоразу начебто ставить того, хто лишався вдома, в якесь незручне становище. Тоді раптово стикаються нові думки, враження, нові звички, що їх жадібно вбирав мандрівник, із давніми думками, уявленнями, звичками, що їх пасивно зберігав посидючий домонтар. Від того зразу начебто порушується давня обопільна прихильність між найближчими родичами, між найщирішими друзями й поміж них зненацька заходить відчуженість — несподівано й мимовільно для обох. Після того як минули перші щасливі хвилини нашої зустрічі з Лорою і ми посідали рядочком, побравшись за руки, щоб віддихатись і вгамуватись для спокійної розмови, я зразу ж відчула цю відчуженість і по ній побачила, що й вона це відчула. Нині, коли ми помалу вернулися до більш чи менш звичного для нас способу життя, ця відчуженість потроху розвіюється і, може, її скоро й зовсім не стане. Але, звісно, саме це відчуття забарвило те перше враження, яке справила на мене Лора, і тільки тому я про нього й згадую тут. Вона дійшла висновку, що я та сама, колишня Меріан, а я виснувала, що Лора змінилась. Змінився її зовнішній вигляд, а в чомусь і вдача змінилася. Я не можу сказати, ніби вона стала не така вродлива взагалі, — можу тільки сказати, що вона стала не така вродлива для мене. Ті, хто не бачив її моїми очима, хто не має про неї моїх спогадів, скажуть, напевне, що вона погарнішала. Обличчя покругліло й порожевіло, риси стали виразніші й рішучіші, постава зміцніла, рухи зробилися впевненіші й вільніші, ніж у часи її дівування. Але щоразу, як я гляну на неї, все мені в ній чогось бракує. Чогось такого, що було в радісній, невинній Лорі Ферлі, й чого я не знаходжу в леді Глайд. Колись у її обличчі була юна, м'яка свіжість, завжди мінлива, але незмінно чарівна, ніжна краса, що її неможливо було ні висловити словами, ні змалювати барвами, як часто говорив сердешний Волтер Гартрайт. Ці чари щезли. Легенький відбиток їх неначебто промайнув на її обличчі, коли вона зблідла від хвилювання, забачивши мене у вечір свого приїзду, але більше вони так і не з'являлись. Жоден з її листів не підготував мене до такої в ній переміни. Навпаки, мені здавалося, що бодай зовнішній вигляд не змінився у ній від заміжжя. Може, я неправильно прочитувала її листи, а нині так само неправильно читаю по її обличчю? Та все це дарма! Чи то вона стала ще вродливіша, чи то втратила колишню вроду за останні півроку, але завдяки цій розлуці Лора зробилася для мене ще дорожча. Хоч у цьому та є якесь добро від її заміжжя! Друга переміна — та, що зачепила її вдачу, — не здивувала мене, бо до неї мене підготувала інтонація її листів. От вона вже і вдома, і знов коло мене, а як уникала обговорювати зі мною подробиці свого заміжнього життя упродовж нашої всієї розлуки, коли ми могли спілкуватися лише листовно, так і тепер не бажає про це розмовляти. При першій моїй спробі торкнутися цієї забороненої теми вона закрила мені рота рукою, глянувши на мене таким поглядом, що зворушливо, майже болісно нагадав мені ті часи, коли між нами не було ніяких таємниць. — Скільки ми буватимемо з тобою наодинці, Меріан, — сказала вона, — нам обом буде радісніше й легше спілкуватися одній з одною, якщо ми прийматимемо заміжнє моє життя таким, яким воно є, і скількимога менше говоритимемо й думатимемо про це. Я б ділилася з тобою всім, люба моя, — вела вона далі, нервово розстібаючи й застібаючи мого пояса, — коли б я могла говорити лише про себе. Але річ у тім, що я б не змогла обмежитися тільки собою — мені довелося б розповідати й про мого чоловіка; а нині, коли я замужем, я думаю, краще цього не робити: заради нього, заради тебе й заради мене. Я не хочу цим сказати, що моя відвертість засмутила б тебе чи й мене разом з тобою, — ні, ні, я нізащо в світі не хочу, щоб ти так думала. Але мені так хочеться почуватися зовсім щасливою тепер, коли ти знов зі мною, і так хочеться, щоб і ти була цілком щаслива... — Вона зненацька замовкла й роззирнулася по моїй маленькій вітальні, де ми сиділи. — Ах! — вигукнула вона, сплеснувши руками й радісно усміхаючись. — От іще один давній друг знайшовся! Твоя книжкова шафа, Меріан, твоя старенька-дорогенька червоного дерева шафа з Ліммеріджа! Яка я рада, що ти привезла її! І цю жахливу, недоладну чоловічу парасолю — ти її завжди брала, коли йшла на прогулянку в дощову погоду! Та найперше і найголовніше — це твоє смаглявеньке, розумнюще обличчя, циганочко моя люба, яке дивиться на мене, як і колись дивилось! У цій кімнаті я наче знову дома. Що б його ще зробити, аби тут було ще більше по-домашньому? Я перевішу батьків портрет із моєї кімнати в твою, і зберігатиму тут усі свої маленькі скарби з Ліммеріджа. Щодня ми з тобою довго-довго сидітимемо тут, у цих дружніх стінах. Ох, Меріан! — мовила вона, сідаючи раптом на підніжок біля моїх колін і задумано дивлячись мені в обличчя. — Пообіцяй мені, що ти ніколи не вийдеш заміж і не покинеш мене! Звісно, це егоїстично з мого боку так говорити, але тобі й самій настільки краще було б лишатись одинокою, якщо тільки... якщо тільки ти не полюбиш дуже-дуже свого майбутнього чоловіка. Але ж ти ніколи й нікого не полюбиш дуже сильно, крім мене, правда? — Вона змовкла, схрестила мої руки у мене на колінах і лягла на них головою. — Ти багато писала й отримувала листів останнім часом? — спитала вона раптово зміненим, глухим голосом. Я зрозуміла, про кого вона питає, але подумала, що не повинна заохочувати її до розмов на цю тему, й промовчала. — Що чути від нього? — зважилась вона на пряме запитання, цілуючи мені руки, щоб я пробачила такий її переступ. — Він здоровий і щасливий, справується з роботою? Чи ж перемігся і... забув мене? Вона не повинна була ставити таких запитань. Вона повинна була б пам'ятати, що сама вирішила того ранку, коли сер Персіваль змусив її не розривати заручин і коли вона назавжди передала в мої руки альбом із малюнками Гартрайта. Але гай-гай! Де та бездоганна людина, що ніколи не зраджує своїх добрих намірів, а йде, без вагань, без відступів, раз і назавжди обраним шляхом? Де та жінка, що справді змогла вирвати із свого серця образ того, кого щиро полюбила колись? Книжки нам розказують, що такі довершені люди існують, ну, а що відповідає книжкам наш людський досвід? Я не намагалася напучувати її — може, тому, що душею оцінила безстрашну її правдивість, яка відкрила мені те, чим інші жінки на її місці не поділилися б навіть із найближчими друзями; а може, тому, що, була б я в її становищі, я б так само не забула коханого і так само допитувалася про нього. Я могла тільки чесно відповісти їй, що останнім часом не писала йому й не мала від нього листів, а тоді повернула розмову на щось не таке небезпечне. Багато чим засмутила мене ця наша розмова — моя перша відверта розмова з нею від дня її приїзду. Переміна яку її заміжжя внесло в наші стосунки, розділивши нас уперше в нашому житті забороненою темою; печальна впевненість у відсутності всякого теплого почуття, всякої душевної близькості між нею і її чоловіком, у чому переконало мене її небажання про це говорити; невеселе відкриття, що та нещасна прихильність усе ще живе глибоко в її серці (хоч як безвинно, хоч як безгрішно), — всього цього вистачило б, аби засмутити будь-яку жінку, котра б любила її і співчувала їй так палко, як я. Є тільки одна втіха супроти цих печалей — вона повинна мене розрадити й таки розраджує по-справжньому. Приваба й лагідність її вдачі, її здатність щиро, палко любити, ті милі, ніжні жіночі чари, що робили її улюбленицею і відрадою кожного, хто до неї наближався, — все це було і зосталося з нею. Що ж до решти моїх вражень, то я трохи схильна сумніватися в них. А в цьому враженні, найкращому, найрадіснішому, я переконуюся дедалі більше з кожною годиною. А зараз повернімося до її супутників. Перший, кому я приділю увагу, буде її чоловік. Що ж запримітила я такого в серові Персівалі, щоб покращала моя думка про нього? Що тут сказати? Схоже, що зразу, як він повернувся, його обсіли дрібні прикрощі та докуки, і не всяк зумів би показати себе з найкращого боку за таких обставин. Як на мене, то він за час своїх мандрів схуд. Його виснажливий кашель і неприємна метушливість іще дужче посилились. Його манери — принаймні його поводження зі мною — по-різкішали. Того вечора, коли вони повернулись, він повітався зі мною зовсім не так люб'язно та церемонно, як раніше, — ні чемного «ласкаво прошу», ні якогось особливого вияву радості, що бачить мене, — нічого подібного, тільки швидко потис мені руку й кинув: «Доброго здоров'я, міс Голкомб, радий вас бачити». Так, ніби сприйняв мене за одну з необхідних приналежностей Блеквотер-Парку: переконався, що я на місці, то більше можна й не звертати на мене уваги. Вдача у більшості чоловіків найповніше виявляється вдома, тут вони частіше розкриваються в тих рисах, які приховують на людях. Сер Персіваль уже встиг показати, що він одержимий манією ладу й чистоти, — раніше я цього в ньому не помічала. Якщо я взяла книжку в бібліотеці й залишила її на столі, він іде слідком за мною, бере книжку й ставить її назад на поличку Якщо я встала із стільця й залишила його стояти там, де я сиділа, він дбайливо ставить стільця на місце під стіною. Злетять на килим кілька квіткових пелюсток — він їх підніме й так розбурчиться, ніби то були гарячі жарини й вони пропекли дірки в килимі. Він нападається на слуг, коли добачить зморшку на скатертині чи коли в сервіровці бракує ножа на належному місці, — так люто їм вичитує, наче вони завдали йому особистої образи. Я вже згадувала про всякі клопоти, що, очевидно, посипалися на нього, відколи він приїхав. Може, саме через ті докучні клопоти й сталася в ньому прикра зміна, яку я запримітила. Я намагаюсь умовити себе, що це так, бо дуже мені не хочеться впадати в безнадію, втрачати віру в майбутнє. Звісно, кому не буде прикро, коли тільки ступиш на рідний поріг, наблукавшись по закордонах, а тебе стрічає неприємність. Саме щось таке й спіткало сера Персіваля у мене на очах. Того вечора, коли вони приїхали, економка пішла за мною в хол, щоб зустріти господаря з господинею та їхніх гостей. Побачивши її, сер Персіваль зараз же спитав, чи не приходив хто останнім часом. Економка сказала йому, як і мені напередодні, про візит незнайомого джентльмена, що цікавився, коли повернеться її хазяїн. Сер Персіваль зразу ж запитав, як звали того незнайомця. Джентльмен не назвався. А в якій справі? Той не пояснив цього. А як він виглядав? Економка спробувала описати його зовнішність, але в тому описові її хазяїн не знайшов жодної прикмети, за якою міг би розпізнати безіменного візитера. Сер Персіваль насупився, сердито тупнув ногою і пройшов у дім, не звертаючи уваги ні на кого з присутніх. Просто не уявляю, чому його так збентежила якась дрібничка, — тільки знаю, що він був справді неабияк збентежений. Тож, мабуть, я краще не поспішатиму складати остаточну думку про його манери, мову та поведінку в його власному домі, поки не розвіються його тривоги, хоч би які вони були. Адже нині він, безсумнівно, карається ними тайкома. Ось я перегорну сторінку й на якийсь час облишу Лориного чоловіка в спокої. Далі в моєму списку йдуть двоє гостей — граф і графиня Фоско. Спочатку я опишу графиню, аби чимшвидше відбути її. Лора й справді не перебільшила, коли написала мені, що я навряд чи впізнаю її тітку, коли знов стрінуся з нею. Досі я ще ніколи не бачила, щоб подружнє життя так змінило жінку, як змінило воно мадам Фоско. Бувши ще Елеонорою Ферлі, у свої тридцять сім літ вона все молола вченопорожню нісенітницю і дошкуляла нещасним чоловікам тими дріб'язковими примхами та вимогами, якими пусті й марнославні жінки вміють мучити многотерпеливу чоловічу половину людства. Бувши нині графинею Фоско, сорока трьох років, вона мовчить годинами, сидячи на одному місці в якомусь дивному замороженому заціпенінні. Відворотно кумедні кучері, що було звисали (для приваби) по обидва боки її обличчя, перетворилися тепер на рядочки дрібних, коротеньких кучериків, от ніби на голові в неї старовинна перука. На всьому тому височіє поважний чіпець матрони, й завдяки йому вона вперше в житті, скільки я її пам'ятаю, виглядає порядною жінкою. Ніхто (крім, звісно, її власного мужа) не бачить нині того, що колись могли споглядати всі, — я мовлю про будову жіночого скелета, зокрема про її ключиці та лопатки. Вбрана в строгу чорну чи сіру сукню з високим коміром, що закриває шию (раніше вона б таке вбрання засміяла чи гнівно засудила, залежно від миттєвого настрою), вона безмовно сидить собі як не в цьому, то в тому куточку, а її сухі, білі руки — такі вже сухі та білі, мовби з крейди, — безнастанно зайняті чи монотонним вишиванням, чи скручуванням незліченних маленьких самокруточок для графового куріння. В ті рідкісні хвилини, коли її холодні голубі очі відриваються від рукоділля, звичайно вони спрямовуються на чоловіка з таким виразом німої запитливої покори, який можна побачити в очах відданої собаки. Єдиний проблиск хоч якогось внутрішнього тепла, що його я зуміла розгледіти під її крижаним панцирем, блимнув раз чи двічі у вигляді притлумлених ревнощів тигриці. Вона здатна ревнувати чоловіка до будь-якої жінки в домі (до покоївок теж), до котрої він заговорить чи на котру гляне бодай із найменшим натяком на якусь цікавість чи увагу. За винятком таких випадків вона завжди, хай то вранці, вдень чи ввечері, в покоях чи надворі, сонячного дня чи в негоду, буває холодна, мов статуя, і непроникна, як мармур, що з нього ту статую зроблено. З погляду громадської користі ця надзвичайна зміна, що в ній відбулася, є, поза всякими сумнівами, зміною на краще, адже вона її перетворила на ввічливу, мовчазну, ненабридливу жінку, яка ніколи нікому не заважає. А яка вона стала насправді, краща чи й гірша в глибині свого єства, — це вже інше питання. Кілька разів я помічала, як її міцно стулені губи кривилися таким несподіваним виразом, а в безпристрасному голосі проривалися такі несподівані інтонації, аж мені подумалось, чи тим своїм стримом вона не загнала досередини щось небезпечне, що раніше, коли вона була сама собі господиня, вільно знаходило вихід, не завдаючи нікому шкоди. Цілком може бути, що я помиляюсь, що все якраз навпаки. Та я думаю, що моє спостереження слушне. Поживемо — побачимо. А чарівник, що вичарував це дивовижне перетворення, — чоловік-чужоземець, який приборкав цю свавільну колись англійку до такої міри, що навіть її найближчі родичі ледве впізнають її, — а сам граф? Скажу коротко: він виглядає, як чоловік, котрий міг би приборкати будь-кого. Коли б замість жінки він оженився на тигриці, то приборкав би тигрицю. Коли б він оженився на мені, я б крутила йому самокруточки, достоту як його дружина, і тримала б язика за зубами, як вона тримає свого, тільки-но він зиркне на неї. Мені аж страшнувато признаватися в цьому навіть тут, на цих потаємних сторінках. Цей чоловік зацікавив мене, привабив до себе, змусив мене вподобати його. За два короткі дні він просто взяв і здобув мою прихильність, а як він сотворив це чудо, я й сама не можу сказати. Мене дуже лякає, що цієї миті, коли я думаю про нього, я так виразно бачу його перед собою! Набагато виразніше, ніж сера Персіваля, чи містера Ферлі, чи Волтера Гартрайта, чи будь-кого з відсутніх, кого тільки згадаю, за винятком хіба що Лори! Голос його лунає мені у вухах, от ніби він цієї хвилини розмовляє зі мною. Те, що він говорив учора, я ніби чую нині. Як мені описати його? В його зовнішньому вигляді, в його звичках, розвагах є особливості, які я сміло засудила б чи безжально висміяла в будь-кому іншому. Що ж не дає мені засудити чи висміяти це в ньому? Приміром, він надзвичайно гладкий. Досі мені особливо не подобались якраз тілисті представники роду людського. Я завжди вважала поширену думку про неодмінну добродушність гладунів так само помилковою, як і припущення, буцім тільки приязні люди можуть стати товстими. Так ніби нарощені фунти зайвої ваги мають безпосередній благотворний вплив на вдачу людини! Я незмінно сперечалася з цим безглуздим твердженням, наводячи приклади гладких людей, що були підлі, лихі й жорстокі, як і найхудіші й найхирлявіші з їхніх сучасників. Я питала: чи можна вважати добродушним Генріха VIII? Чи папу Олександра VI — хорошою людиною? Хіба подружжя-вбивці Маннінги не були надзвичайно товсті? А хіба не товстухи в переважній своїй більшості наймані нянечки, про чию жорстокість у нас в Англії складають приказки? І так далі, й тому подібне. Десятки прикладів — сучасних і давніх, серед співвітчизників і чужоземців, серед знаті й простолюду. Дотримуючись таких твердих переконань, я, сама собі на превеликий подив, мушу признатись, що ось цей граф Фоско, гладкий, мов сам Генріх VIII, сподобився моєї приязні за один день, попри всю свою осоружну огрядність. Просто диво дивне! Може, його обличчя так прихиляє до себе? Можливо. Він дивовижно схожий на славетного Наполеона, тільки у збільшених розмірах. У нього величаві, правильні наполеонівські риси обличчя. Своїм благородним спокоєм і несхитною силою воно нагадує обличчя Великого Войовника. Звісно, спочатку мене вразила ця непересічна схожість, але, окрім цього, є в ньому ще щось, що подіяло на мене ще дужче. Я намагаюся додуматись: що ж це? звідкіля? чи не в очах воно? Це найбездонніші сірі очі, які я будь-коли бачила. Часом вони мерехтять холодним, чистим, чудовим блиском, що невідпорно притягує, змушує подивитися в ті очі й воднораз викликає в мені відчуття, якого я воліла б не зазнавати. Його обличчя й голова мають деякі дивні особливості. Шкіра в нього бліда, з жовтавим відтінком, і разюче дисгармонує з темно-каштановим кольором його волосся. Маю підозру, що то в нього не своя шевелюра, а перука. На його чисто виголеному обличчі менше зморщок, ніж на моєму, хоча, за словами сера Персіваля, йому десь під шістдесят років. Але не це, як на мій погляд, вирізняє його з-поміж решти чоловіків, яких я тільки зустрічала. Найпомітніша особливість, яка виділяє його з маси звичайних людей, таїться, наскільки я можу судити про це нині, в незвичайній виразності й надзвичайній силі його очей. Його вишукані манери й прекрасне володіння англійською мовою теж, можливо, певною мірою допомогли йому здобути моє добре ставлення. Коли він слухає жінку, то весь промениться спокійною шанобливістю, якоюсь зичливою, зацікавленою увагою. Коли ж він звертається до жінки, в голосі його бринить така притамована ніжність, супроти якої, хоч би що ми говорили, жодній з нас годі встояти. В цьому йому ще ж неабияк сприяє і його надзвичайно гарна англійська мова. Мені часто доводилося чувати про неймовірну здібність, яку появляють італійці, вивчаючи нашу сильну, жорстку північну мову; але до знайомства із графом Фоско мені й не вірилося ніколи, щоб будь-хто з чужоземців міг так блискуче розмовляти англійською, як розмовляє нею він. Часом трудно повірити, що він не наш співвітчизник, настільки невловний у його вимові чужоземний акцент; що ж до швидкості й легкості мовлення, то мало знайдеться справжніх англійців, котрі б так рідко затиналися й повторялися, розмовляючи рідною англійщиною, як цей італійський граф. Хіба що в побудові речення іноді промайне щось ледь чужоземне, але я ще жодного разу не чула, щоб він ужив неправильний вираз чи зробив хоч миттєву паузу, щоб дібрати потрібне слово. Всі щонайдрібніші прояви цього дивовижного чоловіка мають у собі щось разючо самобутнє й приголомшливо суперечливе. Попри свою огрядність і поважний вік, рухається він напрочуд легко й вільно. Хода в нього нечутна, як у мало кого з жінок. До того ж, з усією своєю непомильною твердістю й силою розуму, він такий чутливий, мов найнервовіша з нас. Від кожного різкого звуку він мимоволі здригається, як і Лора. Він так здригнувся і сахнувся вчора, коли сер Персіваль ударив одну з собак, що мені стало соромно за свою надмірну, порівняно з графовою чутливістю, холоднокровність і нечулість. До речі, цей випадок нагадав мені про одну з найцікавіших рис його вдачі — про його надзвичайну любов до ручних тварин. Декого із своїх улюбленців він лишив на континенті, а з собою привіз у Блеквотер одного какаду, двох канарок і цілий виводок білих мишей. Він і годує, і доглядає своїх дрібненьких вихованців, а вони за те так уже навчилися його любити, так до нього призвичаїлися, — просто диво! Какаду, до чого лихий та підступний з усіма іншими мешканцями дому, любить винятково тільки його. Коли граф випускає його з клітки, какаду вистрибує йому на коліна, видряпується, чіпляючись дзьобом за одежу, вгору по могутньому торсу господаря і дзьобом треться об те бліде подвійне підборіддя так ласкаво, що ласкавіше бути не може. А тільки-но граф одчинить дверцята клітки канарок та покличе їх, як гарненькі, розумні, видресировані пташечки безстрашно посідають йому на руку, і, коли він, розчепіривши свої товстелезні пальці, скомандує їм: «Нагору по сходах!» — канарки скачуть із пальця на палець, а, добравшись до великого, заливаються з таким захватом, мовби от-от луснуть від співу. Його білі миші живуть у пістряво розмальованій, сплетеній з дроту невеличкій пагоді, яку граф сам придумав і змайстрував. Миші майже такі самі ручні, як і канарки, і теж постійно бігають на волі. Вони лазять по всьому його тілу, витикаються тут і там з-під його камізельки й сидять білосніжними парочками на його широких плечах. Мабуть, із усіх своїх улюбленців він найбільше любить мишей: і всміхається їм, і цілує їх, і називає всілякими пестливими іменами. Уявити тільки, щоб у якогось англійця та були такі дитячі нахили й забави! Він би, звісно, соромився їх і виправдовувався перед усіма. Але граф, очевидно, не вбачає нічого кумедного в разючому контрасті між колосальністю своєї постаті й крихітністю своїх ручних звіряток. Коли б графові довелось опинитися в гурті англійських лисицеловів, він би так само незворушно цілувався зі своїми білими мишами й щебетав з канарками і, хоч би як реготали з нього ті мисливці, тільки щиро жалів би їх, маючи за несвідомих варварів. Те, що я зараз напишу, може здатися неймовірним, але це чистісінька правда: граф, залюблений у свого какаду, мов стара діва, і вправний зі своїми білими мишами, неначе хлопчик-катеринщик, іноді, коли яке-небудь питання збудить його цікавість, здатний висловлювати такі сміливі й незалежні думки, демонструючи знання різних літератур і вищого товариства всіх європейських столиць, що міг би бути видатною постаттю в будь-якому осередку нашого цивілізованого світу. Цей дресирувальник канарок і будівник пагод для білих мишей є водночас, як сказав мені сам сер Персіваль, одним із найпередовіших сучасних хіміків-експериментаторів. Серед багатьох дивовижних відкриттів, які він зробив, є, наприклад, таке: він винайшов засіб перетворювати тіло померлої людини на камінь, аби воно, тверде, як мармур, зберігалося вічно. Цей гладкий, лінивий, літній чоловік, чиї нерви такі вразливі, що він здригається від кожного різкого звуку й сахається, побачивши, як шмагають собаку, наступного ранку після свого прибуття пішов на стаєнний двір і поклав руку на голову цеповому псові — такому лютому, що навіть конюх, котрий дає йому їсти, не підступається до нього близько. Графиня і я були присутні при цьому. Я не скоро забуду цю коротку сценку. — Стережіться того пса, сер, — сказав конюх, — він на всіх накидається! — Тому й накидається, мій друже, — спокійно відказав граф, — що всі його бояться. Ану погляньмо, чи накинеться він на мене, — І він поклав свою товсту жовтаво-білу руку, на якій за десять хвилин до того сиділи канарки, на величезну голову чудовиська, дивлячись йому просто в вічі. — Ви, великі пси, всі боягузи, — сказав він зневажливо, наблизивши майже впритул своє обличчя до собачої морди. — Ти залюбки загризеш бідолашного кота, підлий боягузе. Ти залюбки накинешся на голодного жебрака, підлий боягузе. Ти накидаєшся на всіх, кого можеш захопити зненацька, на всіх, хто боїться твого великого тіла, твоїх лихих білих ікол, твоєї слинявої, кровожерної пащеки! Ти міг би задушити мене вмить, ти, жалюгідний, нікчемний задирако, але не смієш навіть глянути мені в обличчя, бо я тебе не боюсь. А може, ти схаменешся і спробуєш вгородити свої іклища в мою гладку шию? Гай-гай! Де тобі! — Й він повернувся спиною до пса, сміючись із подиву конюхів, що зібралися довкола, а страховисько, опустивши хвоста, смиренно поповзло у свою конуру. — Ах, моя чудова камізелечка! — патетично вигукнув граф. — І навіщо тільки я приходив сюди? Та тварюка заслинила мені мою гарненьку, чистесеньку камізельку! У цих словах відбилося ще одне з його незбагненних дивацтв. Він любить гарну одежу із пристрастю найзавзятішого чепуруна й за два дні свого перебування в Блеквотер-Парку показувався уже в чотирьох пречудових камізелях — пишних, яскравих і занадто просторих навіть на нього. Його такт і винахідливість у дрібницях впадають в око не менше, ніж дивна непослідовність вдачі та дитяча наївність деяких його смаків і нахилів. Я уже впевнилася, що він хоче налагодити якнайліпші стосунки з усіма нами на час свого перебування в цьому домі. Очевидно, він здогадався, що Лора в глибині душі його не любить (як вона сама мені в цьому зізналась), але він також завважив, що вона дуже любить квіти. Що не день він підносить їй букетика, власноруч зібраного й дібраного, і, на превеликий мій подив, щоразу примудряється мати в запасі ще одного, точнісінько такого самого, для своєї крижаної та ревнивої дружини, аби втішити її, перш ніж вона встигне образитись. А який він церемонний зі своєю графинею на людях! На це варто подивитись. Він їй низенько кланяється, він її називає не інакше, як «мій ангел», він підносить їй на пальцях своїх канарок, щоб вони зробили їй візит і заспівали для неї; коли дружина подає йому самокруточки, він цілує їй руки та ще й пригощає марципанами, грайливо кладучи просто їй в рот, а беручи з бонбоньєрки, яку завжди носить у кишені. Сталевий канчук, із допомогою якого він тримає її в покорі, ніколи не з'являється при свідках, — то канчук домашній і зберігається він нагорі, в їхніх покоях. Зі мною, аби прихилити мене до себе, він поводиться зовсім інакше. Він лестить моєму самолюбству, розмовляючи зі мною так поважно й глибокодумно, ніби я чоловік. Так! Я розумію всі його хитрощі, коли його немає поруч. Коли я думаю про нього тут, на самоті у своїй кімнаті, я знаю, що він цілком свідомо лестить мені. Але тільки я зійду вниз і опинюся в його товаристві, як він знов засліпить мене, і я прийматиму його лестощі, ніби й не бачила його наскрізь до того. Він уміє правувати мною, так само, як правує своєю дружиною та Лорою, як уговкав лютого пса на стаєнному дворі, як щогодинно протягом дня приборкує самого сера Персіваля. «Мій любий Персівалю! Як мені подобається ваш грубий англійський гумор!» — або: «Мій любий Персівалю! Як тішить мене ваш здоровий англійський глузд!» Отаким способом він відбиває найзухваліші напади сера Персіваля на його зніжені-зманіжені смаки та розваги — завжди називаючи баронета лише на ім'я, усміхаючись йому з незворушним почуттям власної переваги, панібратськи поплескуючи його по плечу й зичливо-поблажливо ставлячись до нього, як добродушний батько до синка-вітрогона. Цей дивовижно оригінальний чоловік так мене заінтригував, що я надумала розпитати сера Персіваля про графове минуле. Сер Персіваль чи то мало знає, чи не хоче розказувати мені багато про свого друга. Чимало років тому він познайомився з графом у Римі за небезпечних обставин, що про них я вже якось згадувала. Відтоді вони постійно бачилися то в Лондоні, то в Парижі, то у Відні, але більш ніколи не зустрічалися в Італії. Хоч як це дивно, а граф ось уже стільки літ не перетинав кордону своєї вітчизни. Може, він став жертвою якогось політичного переслідування? Так чи так, а він нібито намагається з патріотичних міркувань не втрачати з поля зору тих своїх співвітчизників, яких доля заносить до Англії. Першого ж вечора, коли він приїхав, він поцікавився, чи далеко звідси до найближчого міста й чи не знаємо ми, чи не живе там, часом, хтось із родовитих італійців. Він листується з багатьма людьми на континенті, адже на адресованих йому конвертах — найрозмаїтіші марки. І сьогодні вранці в їдальні, біля його прибору, я бачила конверта з великою, схожою на державну, печаткою. Може, він підтримує листування із своїм урядом? Якщо так, то це не узгоджується з моїм першим припущенням про те, що він може бути політичним емігрантом. Он скільки я вже написала про графа Фоско! А підсумок який? — спитав би мене з незворушно діловитим виглядом наш бідолашний, дорогий містер Гілмор. Тут я можу тільки повторити, що навіть за час цього короткого знайомства я відчула якусь напівсвідому, напівмимовільну, нез'ясовну симпатію до графа. Так, ніби він здобув наді мною владу — чи не таку, яку, з усього видно, має над сером Персівалем? Хоч які вільнощі, ба навіть грубощі дозволяє собі часом баронет щодо свого гладкого друга, а все ж він боїться, я добре бачу, скривдити графа по-справжньому. Може, і я його побоююсь? Я таки ще ніколи не здибалася з людиною, котрої так не хотіла б мати за ворога, як графа. А чому? Невже тому, що він мені подобається? Чи тому, що я його боюсь? Chi sa? — як сказав би граф Фоско своєю рідною мовою. Хто знає?
16 червня Сьогодні я маю що записати, окрім власних думок та вражень. Приїхав гість — зовсім не знайомий ні Лорі, ні мені й, очевидно, ніяк не сподіваний для сера Персіваля. Ми всі сиділи за сніданком у кімнаті з новими французькими вікнами, що відчиняються, мов двері, на веранду. Граф, що пожирав тістечка з апетитом, який я досі бачила хіба в школярок пансіонів, тільки-но насмішив нас, вельми поважно попросивши передати йому вже четверте тістечко, коли увійшов слуга й доповів: — Містер Меррімен приїхав, сер Персіваль, і хоче бачити вас негайно. Сер Персіваль здригнувся, насупився і стривожено подивився на слугу. — Містер Меррімен? — перепитав він, мовби не вірячи своїм вухам. — Так, сер Персіваль, — містер Меррімен, із Лондона. — Де він? — У бібліотеці, сер Персіваль. Слуга ще й не договорив, як наш господар підвівся з-за столу й швидко вийшов, не сказавши нам ні слова. — Хто такий цей містер Меррімен? — спитала Лора, звертаючись до мене. — Не маю уявлення, — оце все, що я могла їй відповісти. Граф докінчив своє четверте тістечко й відійшов до столика біля вікна — глянути, як там його злостивий какаду. Із птахом на плечі він обернувся до нас. — Містер Меррімен — повірник сера Персіваля, — мовив він спокійно. Повірник сера Персіваля... Це була цілком пряма відповідь на Лорине запитання, і все ж, за цих обставин, нас вона зовсім не задовольняла. Коли б містер Меррімен з'явився на запрошення свого клієнта, в тому не було б нічого дивного: покликали задля якоїсь справи, то й поїхав з міста. Та коли повірник приїжджає в Гемпшір з Лондона без виклику й коли його поява серйозно збентежує його клієнта, то можна не сумніватися, що юрист привіз дуже важливі й несподівані вісті, — може, добрі, може, лихі, але безперечно такі, що не кожного дня трапляються. Ми з Лорою посиділи мовчки за столом ще з чверть години, стурбовано гадаючи, що б воно могло трапитись, і дожидаючи: може, сер Персіваль незабаром повернеться? Але не схоже було, що він уже повернеться доснідувати, то ми підвелися, щоб вийти з їдальні. Граф, незмінно уважливий, поспішив до дверей із кутка, де годував свого какаду, що все так само сидів у нього на плечі, й відчинив дамам двері. Лора й мадам Фоско вийшли перші. Я тільки хотіла вийти слідом за ними, коли він зробив мені знак постривати й якось чудно заговорив до мене. — Так, — сказав він, спокійно підтверджуючи думку, що саме крутилася мені в голові, ніби я висловила її вголос, — так, міс Голкомб, щось справді сталося! Я хотіла була сказати: «Я нічого такого не говорила», — та лихий какаду настовбурчив свої підрізані крила й верескнув до того пронизливо, аж мої нерви не витримали і я радо вийшла мерщій з кімнати. Біля східців я наздогнала Лору. І їй думалась та сама думка, що й мені, думка, яку розгадав у мені граф Фоско, тож коли вона заговорила, її слова були немовби луною його слів. Вона тихенько шепнула мені, що, мабуть, щось сталось. III






Date: 2016-02-19; view: 117; Нарушение авторских прав

mydocx.ru - 2015-2019 year. (0.012 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию