Annotation 10 page

I

8 листопада. Ліммерідж. Сьогодні вранці від нас поїхав містер Гілмор. Розмова з Лорою, очевидно, вразила й засмутила його дужче, ніж він сам це показував. Він так дивився на мене й так квапився, прощаючись, що я навіть злякалась, чи Лора мимохіть не виказала справжньої причини своєї печалі й моєї тривоги. Від цієї підозри я так розхвилювалась, що відмовилась поїхати на кінну прогулянку з сером Персівалем і натомість швиденько пішла до Лори. Від тієї хвилини, коли я збагнула, що недооцінила силу нещасної Лориної прихильності, я в цій непростій, прикрій справі перестала довіряти самій собі й своїм судженням. Я мала сама зрозуміти, що чулість, стриманість, благородство бідолашного Волтера Гартрайта, які так подобались мені в ньому й здобули мою щиру симпатію і повагу, були тими ж чеснотами, до яких Лора, така чула й великодушна з природи, повинна була невідворотно прихилитися. І все ж, поки вона сама не призналася мені в цьому, я й не підозрювала, яке глибоке коріння пустило це нове почуття в її серці. Спочатку я думала, що час і моя турбота допоможуть їй зцілитись. Тепер я боюсь, коли б це почуття не лишилося з нею навіки й не змінило всього її життя. Думка, що я могла так глибоко помилитись, змушує мене тепер у всьому сумніватись. Я не вірю серові Персівалю, попри всі його ясні й прості докази. Я навіть не зважуюся поговорити з Лорою. Ось і сьогодні вранці я трималася за ручку її дверей і не знала, питати чи не питати її про те, що я хотіла довідатись від неї. Коли нарешті я увійшла, вона нетерпляче ходила туди-сюди по кімнаті, вся розпашіла, схвильована. Вона зразу ж підійшла до мене й заговорила сама, перш ніж я встигла розтулити рота. — Я хотіла тебе бачити, — мовила вона. — Сядь зі мною ось тут на дивані. Меріан! Я більше так не можу — я повинна покінчити і я покінчу з цим! Щоки її палали, рухи були надто поривчасті, а голос — незвично твердий. В руках вона тримала все той самий альбом із малюнками Гартрайта — вона годинами мріє над ним, коли буває сама. Для початку я забрала його тихенько в неї й поклала чимдалі на столик, щоб вона його не бачила. — Люба, розкажи мені спокійно, що ти хочеш зробити, — попросила я. — Це містер Гілмор тобі щось порадив? Вона похитала головою. — Ні, того, що я думаю, він мені не радив. Містер Гілмор був дуже добрий і ласкавий зі мною. Меріан, мені соромно, що я розплакалась при ньому й налякала його. Я така безпомічна й нещасна, я просто не володію собою. Заради самої себе й заради всіх нас я мушу зібратися з духом і покінчити з цим раз і назавжди. — Ти хочеш сказати: зібратися з духом і відмовити серові Персівалю? — Ні, — відповіла вона, — сказати всю правду, люба! Вона обвила мені руками шию і поклала голову мені на груди. Навпроти нас на стіні висів невеликий портрет Лориного батька. Я нахилилася до неї і побачила, що вона дивиться на той портрет. — Я ніяк не можу розірвати ці заручини, — провадила вона далі. — Хоч би чим усе це кінчилось, мені все одно не бути щасливою. Аби не каратися в майбутньому, згадуючи, як я порушила свою обіцянку й забула передсмертну волю мого батька, мені лишається тільки одне, Меріан — Що ж ти хочеш зробити? — спитала я. — Відкрити серові Персівалю всю правду, — відповіла вона. — І тоді він сам звільнить мене від моєї обіцянки, якщо захоче: не тому, що я проситиму його про це, а тому, що він усе знатиме. — Яку «всю правду», Лоро? Про що ти говориш? Тобі досить сказати йому, що ці заручини тобі немилі. Він сам сказав мені, що тоді поверне тобі твоє слово. — Як же я скажу йому це, коли батько благословив нас із моєї згоди? І я дотримала б свого слова, не радіючи, мабуть, але й не нарікаючи...— Вона замовкла, присунулась до мене й притулилася щокою до моєї щоки. — Я б дотримала свого слова, Меріан, коли б у моїм серці не виросла інша любов, якої там не було, коли я погодилася стати дружиною сера Персіваля. — Лоро! Невже ти принизишся перед ним — признаєшся йому про це? — Я по-справжньому принижуся, якщо дістану волю ціною ошуканства, якщо приховаю від нього те, що він має право знати. — Він не має ані найменшого права це знатні — Ні, Меріан, ти помиляєшся! Я нікого не повинна ошукувати, а тим паче людину, котру мені призначив у чоловіки мій батько, котрій я сама дала слово. — Вона поцілувала мене. — Люба моя, — сказала вона тихо, — таж на моєму місці ти вчинила б точнісінько так само, як я, але ти так любиш мене і так пишаєшся мною, що забуваєш про це. Краще вже хай сер Персіваль осудить мене, як захоче, але я не можу бути настільки ницою, щоб спочатку обманути його подумки, а потім заради власної вигоди приховувати обман від нього! Я вражено відсторонила її від себе. Це вперше в житті ми з нею помінялися місцями: вона була — вся рішучість, а я — вся вагання. Я подивилася на її бліде, юне обличчя, що світилося тихим самозреченням, побачила в її сповнених любові очах всю чистоту й невинність її серця, — й ті нікчемні застороги, розважливі заперечення, ладні злетіти з моїх вуст, завмерли й розтали, мов пустий, марнотний звук. Я мовчки похнюпилась. Коли б я була на її місці, дріб'язкове жіноче самолюбство, що стількох жінок штовхає до ошуканства, змусило б і мене приховати правду. — Не сердься на мене, Меріан, — мовила вона, помилково зрозумівши моє мовчання. Замість відповіді я тільки знов пригорнула її до себе. Я боялася заговорити, щоб не заплакати. Сльози мої течуть чомусь нелегко, десь так плачуть чоловіки, — ридання мовби розриває мене на частини, і всі довкола лякаються. — Я думала над цим, люба, не один день, — вела вона далі, заплітаючи й розплітаючи мені коси з тією дитячою звичкою завжди щось крутити в пальцях, від якої досі так терпляче й марно старалась її відучити місіс Везі. — Я дуже серйозно думала над цим і знаю, що мені стане мужності, — адже сумління підказує мені, що я чиню правильно. Хай я поговорю з ним завтра — при тобі, Меріан. Я не скажу нічого зайвого, нічого такого, за що нам з тобою довелося б червоніти. Але на серці мені стане легше, адже я нарешті покінчу з цим жалюгідним обманом! Я тільки повинна знати й відчувати, що я нічого від нього не приховала, й тоді нехай він сам вирішує, як учинити, коли почує від мене всю правду. Вона зітхнула й знов поклала мені голову на груди. Сумні передчуття, що така розмова ні до чого доброго не призведе, важким тягарем злягли мені на душу, але, все так само не довіряючи собі, я сказала їй, що все буде, як вона бажає. Вона подякувала мені, й мало-помалу ми заговорили про щось інше. Обідала вона вже разом з усіма, й трималася з сером Персівалем невимушеніше, ніж досі. Згодом, увечері, вона сіла за рояль і заграла якусь нову — бучну, безмелодійну, бравурну — музику. Відколи поїхав сердешний Гартрайт, вона жодного разу не заграла чудових старих Моцартових мелодій, що їх він так любив. Ті ноти вже й на пюпітрі не стоять. Вона їх десь заховала, аби ніхто не назорив їх та не попросив її зіграти щось із Моцарта. Протягом усього дня я не мала нагоди довідатися, чи не змінила вона своє ранкове рішення. Я зрозуміла, що воно зосталось незмінне, аж коли Лора, побажавши серові Персівалю на добраніч, тихо додала, що хоче поговорити з ним завтра після сніданку й просить його прийти до неї у вітальню, де ми обидві чекатимемо на нього. Від цих слів він зблід і, коли настала моя черга потиснути йому руку, я відчула, що його рука ледь тремтить. Завтра вирішувалось його майбутнє, і він, очевидно, усвідомлював це. Наші з нею спальні суміжні, сполучені дверима, і я, як завжди, зайшла до Лори побажати їй на добраніч, поки вона ще не заснула. Нахилившись, щоб поцілувати її, я побачила, що той альбом із малюнками схований у неї під подушкою, де вона змалечку ховала свої улюблені іграшки. Мені не стало духу дорікнути їй за це, я лише показала на альбом і похитала головою. Вона взяла мої щоки у свої долоні, прихилила мою голову до себе й поцілувала в уста — Лиши його тут на сьогодні,— прошепотіла вона.— Завтрашній день, можливо, жорстоко розлучить мене з ним навіки.
9-е Перша ранкова подія була не з тих, що поліпшують настрій. Надійшов лист від сердеги Волтера Гартрайта — відповідь на мій, де я описувала йому, як сер Персіваль Глайд зняв із себе підозри, викликані листом Анни Катерік. Волтер досить стримано відгукується про це, зазначаючи з гіркотою, що не має права висловлювати свою думку про тих, хто стоїть вище нього. Це сумно, але його уривчаста розповідь про самого себе засмучує мене ще дужче. Він пише, що з кожним днем йому не легше, а дедалі тяжче призвичаюватись до свого колишнього життя, і він благає мене, якщо я йому співчуваю, допомогти йому знайти роботу далеко від Англії, серед нового оточення й нових людей. Я тим охочіше постараюсь виконати його прохання, що в його листі наприкінці є рядки, які просто стривожили мене. Згадавши про те, що він більш нічого не чув про Анну Катерік, він раптом ні сіло ні впало таємниче так натякає, що, відколи він повернувся в Лондон, його вистежують, ходять за ним якісь невідомі люди. Він визнає, що нічим не може підтвердити своєї підозри, бо не може вказати на певних людей, але та дивна підозра переслідує його день і ніч. Я злякалася за нього: що, коли його постійна, невідступна думка про Лору стала непосильним тягарем для нього? Негайно ж напишу декому з давніх друзів моєї матері, у них зв'язки, й попрошу їх допомогти йому знайти таку роботу. Переміна місця й заняття — можливо, це єдиний для нього порятунок на цьому критичному відтинку його життя. Великим полегшенням стало мені те, що сер Персіваль прислав слугу перепросити — мовляв, він не снідатиме з нами. Рано вранці він випив чашку кави й досі пише листи. Об одинадцятій годині, якщо нас влаштовує цей час, він матиме честь навідати міс Ферлі й міс Голкомб. Поки слуга переказував нам доручення сера Персіваля, я дивилася на Лорине обличчя. Вранці, коли я зайшла до її кімнати, вона була незвичайно тиха й зосереджена і лишалася такою за сніданком. Навіть коли ми сіли на диван у її кімнаті й почали дожидати сера Персіваля, вона й далі зберігала цілковите самовладання. — Не бійся за мене, Меріан, — оце й усе, що вона сказала. — Я можу забутися з таким давнім другом, як містер Гілмор, чи з кимось таким дорогим, як ти, моя люба сестро, але я триматимуся при зустрічі з сером Персівалем. Я дивилася на неї і слухала з німим зачудуванням. Упродовж усіх цих літ, скільки ми з нею були так близько поруч, глибинна сила її характеру була схована від мене, ба навіть від неї самої, аж поки любов знайшла, а страждання покликало ту силу до життя. Коли годинник на каміновій поличці вибив одинадцяту, почувся стук у двері, й до кімнати увійшов сер Персіваль. Кожна риса його обличчя бриніла тамованою тривогою і хвилюванням. Сухий, уривчастий кашель турбував його частіше, ніж звичайно. Він сів за стіл навпроти нас, а Лора лишилась сидіти поруч мене. Я уважно стежила за ними обома — він був блідіший за неї. Він мовив кілька незначущих слів, із помітним зусиллям зберігаючи свою звичну невимушеність. Та голос раз у раз зраджував його, а очі бігали, виказуючи його внутрішню тривогу. Мабуть, і сам він це відчував, бо замовк посеред фрази й не намагався більше приховати своє збентеження. Одну лише хвилину тривала мертва мовчанка, перш ніж заговорила Лора. — Я хотіла поговорити з вами, сер Персіваль, — мовила вона, — про важливу для нас обох справу. Зі мною моя сестра, тому що її присутність допомагає мені, додає впевненості. З того, що я скажу вам, вона не підказала мені жодного слова. Я висловлю вам мої думки — не її. Перш ніж я перейду до подальшого, чи можу я бути певна, що ви такі люб'язні й розумієте це? Сер Персіваль уклонився. Поки що вона трималася з великою гідністю й цілковитим спокоєм, зовнішнім принаймні. Вона глянула на нього, він глянув на неї. Скидалося на те, ніби з самого початку вони були готові розуміти одне одного до кінця. — Я чула від Меріан, — вела вона далі, — що мені досить попросити вас вернути моє слово, і ви це зробите. Це було великодушно й шляхетно з вашого боку, сер Персіваль, що ви переказали мені такі слова. Віддам вам належне — подякую вам за це і сподіваюсь, ви віддасте мені належне, коли я скажу вам, що не можу цим скористатись. Його напружене обличчя трохи зм'якшилось. Але я бачила, як він легко постукує та постукує ногою по килиму, — отже, тривога не облишила сера Персіваля. — Я не забула, — провадила Лора, — що ви, перш ніж запропонувати мені руку й серце, попросили дозволу в мого батька. Можливо, ви зі свого боку теж не забули, що сказала я, коли давала тоді згоду на заручини з вами? Я тоді зважилася сказати вам, що даю свою згоду тільки під впливом і на пораду мого батька. Я послухалась батька тому, що завжди вбачала в ньому найправдивішого з усіх порадників, найкращого та найближчого захисника й друга. Тепер його немає зі мною. Мені зосталося любити лише пам'ять по ньому, але моя віра в дорогого мого покійного друга досі жива. Я і нині вірю, що він хотів зробити так, щоб мені було якнайкраще. Я і нині знаю, що його бажання й надії повинні бути й моїми бажаннями та надіями... Вперше голос її затремтів. Її невпокійливі пальці скрадливо відшукали мою руку й міцно її стисли. З хвилину тривала мовчанка, а тоді озвався сер Персіваль. — Чи можу я запитати вас, — сказав він, — невже я хоч чимось показав себе негідним довіри вашого батька — довіри, яка досі була найбільшою моєю гордістю і щастям? — Я не можу закинути вам жодного докору, — відповіла Лора. — Ви завжди були чемні й стримані зі мною. Ви заслужили на мою довіру, але що для мене ще важливіше — вам довіряв батько. За весь цей час ви не дали мені жодного приводу для того, щоб я могла, навіть якби хотіла, забрати назад своє слово. Те, що я сказала вам досі, сказано з єдиним бажанням — цілком визнати мої зобов'язання перед вами. Шануючи ці зобов'язання, пам'ять мого батька і моє власне слово, я не маю права порушити свою обіцянку. Наші заручини мають бути розірвані за вашим бажанням. Не я — ви повинні це зробити, сер Персіваль. Він перестав вистукувати ногою по килиму й нетерпляче похилився до неї через стіл. — Я повинен це зробити? — перепитав він. — Але яка у мене може бути на те підстава? Я почула, як почастішало її дихання, відчула, як похололи її пальці. Попри її вчорашні запевнення, я вже злякалася за неї. Але я помилилась. — Є підстава, про яку мені дуже нелегко вам сказати, — мовила вона. — В мені відбулася переміна, сер Персіваль, така серйозна переміна, що вона може бути вам достатньою підставою для розриву. Він так зблід, аж губи його втратили барву. Він підняв руку, що лежала на столі, повернувся трохи в кріслі й затулив долонею обличчя; тепер ми бачили тільки його профіль. — Яка переміна? — спитав він. Голос його, глухий і здавлений, неприємно вразив мене. Вона тяжко зітхнула й трохи присунулась до мене. Я відчула, що вона тремтить, і хотіла заговорити замість неї, але вона застережливо стисла мені руку й знов звернулася до сера Персіваля — тепер вона не дивилася на нього. — Я чула й вірю, — сказала вона, — що найбільша й найвірніша любов — це любов, яку дружина повинна плекати до свого чоловіка. На початку наших заручин я думала, що зможу дати вам таку любов, якщо ви зможете її здобути. Чи пробачите ви мені, сер Персіваль, якщо я признаюся вам, що більше так не думаю? Сльози заблищали на її очах і повільно потекли по щоках, коли вона замовкла, чекаючи відповіді. Він не зронив жодного слова, тільки затулив п'ятірнею все обличчя. З хвилину він не ворушився, тоді вп'явся пальцями у волосся над чолом. Що означав цей жест — прихований гнів чи відчай — нелегко було сказати. Нічого, геть нічого не виказувало його сокровенних думок цієї хвилини, коли вирішувались дві долі: його і її. Я вирішила змусити його висловитись заради Лори. — Сер Персіваль! — твердо сказала я. — Невже вам нічого відповісти моїй сестрі, коли вона сказала так багато? — Моя нещасна вдача взяла гору над моєю розважністю, і я додала: — Як на мене, то вона більше сказала, ніж міг би вимагати від неї будь-який чоловік на вашому місці. Ця моя необачна фраза давала йому змогу ухилитися від прямої відповіді. Він не загаявся скористатися нею. — Перепрошую, міс Голкомб, — сказав він, усе так само затуляючи обличчя рукою. — Даруйте, якщо я нагадаю вам, що я не претендував на таке право. Я вже ладна була сказати кілька слів, одвертих, щирих, які змусили б його висловитись, та Лора перепинила мене. — Я сподіваюсь, що недаремно зробила це нелегке для мене признання, — сказала вона. — Мені зосталось додати ще кілька слів, і, сподіваюсь, після всього сказаного ви не засумніваєтеся в їхній цілковитій правдивості? — Звичайно, запевняю вас! — палко відповів він, знов поклавши руку на стіл та обернувшись до нас. Якщо попередньої миті на його обличчі й був якийсь вираз, то тепер на ньому не прочитати було нічого — крім нетерплячої, тривожної уваги. — Хотіла б я, щоб ви зрозуміли: я це вам говорила не з егоїстичною метою, — сказала Лора. — Якщо після того, що ви почули від мене, сер Персіваль, ви залишите мене, то не на те, щоб я вийшла заміж за іншого, — ви тільки дасте мені змогу зостатися на все життя неодруженою. Моя вина перед вами почалася й закінчилась тільки в моїх думках. Жодного слова...— Вона замовкла, підшукуючи потрібний вираз, і так збентежилась, що боляче було дивитися на неї. — Жодного слова, — терпляче й рішуче повела вона далі, — не зронила ні я, ні чоловік, якого я згадую у вашій присутності вперше і востаннє. Жодного слова — ні про моє почуття до нього, ні про його почуття до мене, — і нічого ніколи не буде сказано. Навряд чи ми стрінемося з ним у цьому житті. Благаю вас, дозвольте мені більше не говорити про це, благаю просто повірити цим моїм словам. Ось та правда, сер Персіваль, яку мав право почути заповіданий мені муж, хоч би чого коштувало мені її відкрити. Я довіряюсь його великодушності, сподіваючись на його прощення, довіряюсь його честі, знаючи, що він збереже в таємниці моє зізнання. — Ваші обидві довіри священні для мене, — мовив він, — і я їх свято берегтиму. І замовк, дивлячись на неї, ніби хотів почути від неї ще більше. — Я сказала все, що хотіла, — додала вона тихо, — я сказала більш ніж досить для того, щоб ви могли забрати назад своє слово. — Ви сказали більш ніж досить! — підхопив він. — І найдорожче для мене тепер — дотримати свого слова! Він підвівся і ступив кілька кроків до неї. Вона з жахом сахнулася від нього, і слабкий крик вирвався з її грудей. Кожне її слово невинно свідчило про її чистоту й правдивість, а цей чоловік добре розумів, який то неоціненний скарб — чиста й правдива жінка. Вона стільки надій покладала на своє благородство, а воно з самого початку стало її прихованим ворогом. І я з самого початку боялась саме цього. Якби вона дала мені хоч найменшу змогу, я б перешкодила цьому. Навіть тепер, коли було вже пізно, я вичікувала, чи не скаже сер Персіваль щось таке, що дозволило б мені поставити його в програшне становище. — Ви запропонували мені, міс Ферлі, самому відмовитися від шлюбу з вами, — продовжував він. — Та я не такий безсердечний, щоб відмовитися від найблагороднішої з жінок! Він промовляв із таким палким почуттям, із такою натхненною пристрастю і водночас із такою делікатністю, що Лора підвела голову, зашарілась і глянула на нього з несподіваною відвагою. — Ні! — твердо мовила вона. — Від найнещаснішої з жінок, якщо я повинна віддати себе тому, кого не можу любити. — Але невже ви не зможете полюбити в майбутньому, — спитав він, — якщо метою всього мого життя буде заслужити вашу любов? — Ніколи! — відказала вона.— Якщо ви досі наполягаєте на нашому шлюбі, я буду вам вірною і відданою дружиною, сер Персіваль, але вашою люблячою дружиною, наскільки я себе знаю, — ніколи! Кажучи ці сміливі слова, вона була така невідпорно прекрасна, що жоден чоловік на світі добровільно не відмовився б від неї. Я з усієї сили намагалась переконати себе, що сер Персіваль заслуговує на осуд, та попри все моїй жіночій душі було жаль його. — Я вдячно приймаю вашу вірність і відданість, — сказав він. — Хоч як мало ви можете мені дати, жодна інша жінка на світі не може дати мені більше. Її ліва рука досі стискала мою, права безживно повисла. Він лагідно взяв її, підніс до своїх вуст, не так поцілував, як просто торкнувся ними, вклонився, а тоді, з бездоганним тактом і стриманістю мовчки вийшов з кімнати. Він пішов, а вона не поворухнулась, не зронила слова — сиділа поруч мене, холодна й заклякла, опустивши очі долу. Я розуміла, що говорити — безнадійно й даремно, і тільки мовчки обняла її, пригорнула до себе. Так ми з нею просиділи довго в тяжкій і печальній тиші, аж мені стало страшно, і я лагідно заговорила до неї, щоб розворушити її. Від звуку мого голосу Лора мовби отямилась — зненацька відсунулась від мене і встала. — Я мушу скоритися долі, Меріан, — мовила вона. — В новому житті у мене буде багато тяжких обов'язків; один із них треба виконати сьогодні. Сказавши це, вона підійшла до столика біля вікна, де лежало її малювальне приладдя, дбайливо зібрала його й поклала в шухляду комода. Замкнувши шухляду, вона подала мені ключа. — Я мушу розлучитися з усім, що нагадує мені про нього, — сказала вона. — Заховай цього ключа, бережи його де хочеш, — він мені більш ніколи не знадобиться. Перш ніж я встигла хоч щось сказати, вона взяла з книжкової полички альбом із малюнками Волтера Гартрайта. На мить вона завагалась, любовно тримаючи в руках альбом, а тоді піднесла його до вуст і поцілувала. — Ох, Лоро, Лоро! — тільки й мовила я, не сердито, без докору, але з сердечною печаллю, що перелилася в мій голос. — Востаннє, Меріан! — заблагала вона. — Адже я прощаюся з ним назавжди. Поклавши альбом на стіл, вона вийняла гребінь, що тримав її коси. В незрівнянній красі впали вони на її плечі й спину, окутали її довгими пасмами. Відділивши один довгий кучерик, вона відрізала його і пришпилила так, як він скрутився, кільцем до першої, чистої сторінки. Потім квапливо згорнула альбом, віддала мені в руки. — Ви з ним листуєтеся, — сказала вона. — Поки я жива, коли він питатиме про мене, щоразу відповідай йому, ніби мені добре, але не кажи, що я нещаслива! Не засмучуй його, Меріан, заради мене — не засмучуй його ніколи!. Якщо я помру перша, обіцяй мені, що віддаси йому альбом із моїм кучериком. Коли я буду мертва, нікому не зашкодить, якщо ти віддаси йому альбом і скажеш, що я своїми руками вклала туди локон. І скажи... ох, Меріан, скажи за мене те, що я сама ніколи не зможу йому сказати: скажи, що я його любила! Вона обвила мені шию руками й прошепотіла на вухо ці останні слова з такою пристрастю, що серце моє мало не порвалось від горя. Весь той довгий стрим, у який вона була сама себе закувала, був відкинутий цим її першим і останнім поривом почуття. З істеричною силою вона вирвалася з моїх обіймів і впала на диван, здригаючись від відчайних ридань. Марно я втішала її та умовляла — ніщо вже не могло заспокоїти її. Такий був сумний, непередбачений для нас обох кінець того пам'ятного дня. Коли її ридання стихли, вона була надто змучена, щоб говорити. Згодом вона задрімала, а я тим часом заховала альбом, щоб вона його не побачила, коли прокинеться. Коли вона розплющила очі й подивилася на мене, моє обличчя було цілком спокійне, хоча Бог один знає, що діялося в моїм серці. Ми жодним словом не обмовилися про злощасну ранкову зустріч. До кінця того дня ми більше не розмовляли про сера Персіваля й не згадували про Волтера Гартрайта.
10-е Сьогодні вранці вона була вже спокійна, схожа на саму себе, і я вернулась до прикрої вчорашньої розмови, благаючи її дозволити мені поговорити з сером Персівалем і містером Ферлі з приводу її невеселого заміжжя відвертіше й рішучіше, ніж могла говорити з ним вона. Ласкаво, але твердо Лора урвала мої умовляння. — Для мене все вирішувалося вчора, — сказала вона. — І вчора все вирішилось. Відступати вже пізно. Надвечір сер Персіваль розмовляв зі мною про те, що сталося вчора у Лориній кімнаті. Він запевняв мене, що її незрівнянна щирість пробудила в ньому таку зустрічну віру в її невинність і чистоту помислів, що він ні на хвилину не відчув недостойних ревнощів — ні під час розмови з Лорою, ні потім, коли залишив нас. Хоч як глибоко шкодував він про ту сумну прихильність, що завадила розвинутись у її серці високому почуттю до нього, він був твердо переконаний, що про це й справді ніколи не говорилося в минулому й ні за яких обставин про це не буде згадано в майбутньому. Це було його непохитне переконання, і на доказ того він навіть не цікавився, коли це сталося, давно чи недавно, чи хто був той, кого вона полюбила. Довіра його до міс Ферлі, мовляв, цілковита, і все, що вона порахувала за потрібне йому сказати, його повністю задовольняло; він навіть більше не почував ніяких сумнівів чи тривог із цього приводу. Висловивши все це, він вичікувально подивився на мене. Мені було так незручно за моє нез'ясовне упередження супроти нього й за недостойну підозру, чи не розраховує він, що я погарячкую і враз відповім йому саме на ті запитання, які він, за його словами, зовсім не збирався ставити, аж я не змогла приховати свого збентеження й постаралась уникнути всяких подальших натяків на цю тему. Водночас я не хотіла втрачати ані найменшої нагоди виступити на захист Лориної справи й зухвало сказала йому, як я жалкую, що його великодушність була не така велика, щоб спонукати його взагалі розірвати заручини. Тепер він знов обеззброїв мене тим, що не намагався захищатись. Він тільки благав мене зрозуміти велику різницю між тим, коли б міс Ферлі покинула його за власним бажанням, — тоді його згода на це означала б тільки, що він скорився долі, — й тим, коли б він сам змушував себе відмовитися від неї, бо так він прирік би на смерть свої надії. Її поведінка під час учорашньої зустрічі так зміцнила його незмінну любов, яку він плекав до неї останні два роки, що він, хоч би й хотів, не здолав би цього почуття. Якщо я вважаю, що він показує себе слабким, егоїстичним і жорстоким у ставленні до жінки, котру обожнює, то він постарається змиритися з такою моєю думкою. Він тільки питає: чи буде вона щасливіша, зостаючись самотньою й не сміючи ніколи відкрито заявити про свою любов, ніж коли вийде заміж за чоловіка, що благословляє землю, по якій вона ступає? В останньому випадку є хоч надія, що щастя прийде з часом, а в першому випадку, як вона сама сказала, такої надії немає. Я щось відповіла йому, бо маю жіночий язик, який просто не може змовчати, але нічого переконливого я йому сказати не могла. Було цілком ясно, що він скористався перевагою, яку йому надавав шлях, вибраний Лорою напередодні. Я передчувала, що так буде, а нині тільки переконалася в цьому. Лишається одна-єдина надія: що його спонукає до цього, як він сам каже, його палке, непереборне почуття до Лори. Перш ніж закрити свого щоденника, я повинна ще занотувати, що написала сьогодні про бідного Гартрайта до двох давніх друзів моєї покійної матері. Обидва вони — впливові люди в Лондоні. Якщо вони можуть щось зробити для нього, вони це зроблять, я певна. Я ще ніколи ні за кого так не тривожилася, як нині за Волтера, — окрім Лори, звичайно. Все, що сталося після того як він поїхав від нас, тільки зміцнило мою повагу й симпатію до нього. Сподіваюсь, що я правильно чиню, допомагаючи йому влаштуватися за кордоном. Я всім серцем сподіваюсь, що все це буде тільки на добро.
11-е Сер Персіваль мав зустріч із містером Ферлі. По мене прислали, щоб я була присутня при їхній розмові. Містер Ферлі аж ніяк не приховував свого великого задоволення з приводу того, що «родинне потрясіння» (як він зволить називати одруження своєї небоги) нарешті залагоджено. Досі я не вважала за потрібне висловлювати йому свою думку, та коли він заговорив далі у своїй відворотно млосній манері, що тепер, ідучи назустріч побажанням сера Персіваля, саме пора призначити день весілля, я зраділа нагоді подіяти містерові Ферлі на нерви й дуже палко запротестувала проти того, щоб Лору квапили з цим рішенням. Сер Персіваль негайно став запевняти, що він розуміє силу мого заперечення, та благати, аби я повірила, що пропозицію домовитися про день весілля зроблено без його відома. Містер Ферлі відкинувся в кріслі, заплющив очі, сказав, що ми з сером Персівалем обоє робимо честь людській природі, а тоді знов незворушно заговорив про день одруження, так ніби ні сер Персіваль, ні я не сказали й слова проти. Кінчилося тим, що я категорично відмовилася нагадувати Лорі про день весілля, якщо тільки вона сама не спитає мене про це. Зробивши таку заяву, я рушила до Дверей. Сер Персіваль виглядав вельми збентеженим і засмученим. Містер Ферлі простяг ледачі ноги на своєму оксамитовому підніжку й мовив: — Люба Меріан! Як я заздрю вашій міцній нервовій системі! Не грюкніть дверима! Ідучи до Лориної кімнати, я довідалась, що вона питала про мене, а місіс Везі сказала їй про мій візит до містера Ферлі. Лора зразу ж спитала, навіщо мене туди кликали, і я розповіла їй, навіть не намагаючись приховати своєї досади й невдоволення. Не знаходжу слів, щоб передати, як вразила й засмутила мене її відповідь,— я аж ніяк не сподівалася від неї чогось такого. — Дядечко слушно каже, — зауважила вона. — Я і так завдала досить тривоги й клопоту і тобі, й усім довкола мене. Цього більше не слід робити, Меріан. Хай сер Персіваль усе вирішить сам. Я почала її умовляти, але вона несхитно стояла на своєму. — Я зв'язана словом, — відповіла вона. — Я вже порвала з минулим. Хоч би скільки я відкладала цей нещасливий день, він все одно настане. Ні, Меріан, ще раз кажу: дядечко має слушність. Задосить я завдала тривоги й клопоту всім вам, та більше цього не буде. Досі вона була зразок слухняності, а нині стала пасивно-незрушна у своєму самозреченні, я б навіть сказала: у своєму відчаї. Хоч як дуже я її люблю, а мені було б не так боляче, якби вона була збуджена й розхвильована. Та холодна, байдужа до всього Лора, яку я бачу нині перед собою, так разюче не схожа на справжню Лору, на саму себе!
12-е За сніданком сер Персіваль заговорив зі мною про Лору, й мені нічого іншого не лишалось, як переказати йому всі її слова. В цей час вона сама зійшла вниз і приєдналася до нас. У присутності сера Персіваля вона була так само неприродно спокійна, як і зі мною. Коли закінчився сніданок, йому пощастило перемовитися з нею наодинці біля вікна. Разом вони побули дві чи три хвилини, а потім вона пішла з їдальні в супроводі місіс Везі; сер Персіваль підійшов до мене. Він сказав, що молив її саму призначити день весілля за її власним бажанням. На відповідь вона тільки підтвердила свою згоду взагалі й попросила його висловити свої побажання міс Голкомб. Мені так прикро, що не стає терпцю писати далі. Попри всі мої спроби хоч якось йому перешкодити, сер Персіваль і цього разу домігся свого та ще й з найбільшою вигодою для себе. Його бажання й наміри, звісно, і тепер ті самі, що й тоді, коли він до нас приїхав, а Лора, згодившись на заміжжя, як на жертовну необхідність, лишається безнадійно терпляча та байдужа. Розпрощавшися з усіма своїми забавами та дрібничками, що нагадували їй про Гартрайта, вона мовби розлучилася з усією своєю колишньою ніжністю і вразливістю. Я пишу ці рядки о третій годині пополудні. Сер Персіваль уже поїхав, кваплячись, як щасливий жених, підготувати все в гемпшірському домі для прийому своєї майбутньої дружини. Якщо тільки не стане на заваді щось надзвичайне, вони поберуться саме тоді, коли він цього й хотів, — наприкінці року. У мене аж пальці горять, коли я пишу про це!
13-е Безсонна ніч через думки про Лору. Над ранок я надумала спробувати, чи не звеселить її переміна місця. Заберу її геть із Ліммеріджа, оточу милими обличчями давніх друзів, то й минеться, напевне, оця теперішня її заціпенілість. Трохи поміркувала й вирішила написати Арнольдсам у Йоркшір. Вони прості, добродушні, гостинні люди, і вона їх знає ще змалечку. Вкинувши листа в мішок для кореспонденції, я розповіла їй про це. Мені було б легше, коли б вона показала характер, завпиралась, засперечалась. Та вона лише зронила: «З тобою я поїду куди завгодно, Меріан. Твоя правда, мені буде краще, як я десь поїду».
14-е Я написала містерові Гілмору, що це нещасне весілля і справді відбудеться, й згадала про переміну місця, яку я задумала, щоб розважити Лору. Мені не хотілось розписувати подробиці. До кінця року на це ще буде час.
15-е Мені три листи. Перший від Арнольдсів. Вони в захваті, що незабаром побачать Лору й мене. Другий — від одного з двох джентльменів, яким я писала про Волтера Гартрайта. Він повідомляє мене, що йому поталанило знайти таку змогу й виконати моє прохання. Третій — від самого Волтера. Сердега від щирого серця дякує мені за те, що з моєю поміччю невдовзі покине свою домівку, друзів, батьківщину. Нібито з Ліверпуля в Центральну Америку відпливає приватна експедиція на пошуки слідів давніх культур. Художник, що мав їхати з експедицією, мабуть, злякався в останню хвилину, і Волтер поїде замість нього. Він підписав контракт на півроку, лічачи від моменту прибуття експедиції в Гондурас. Контракт буде продовжено ще на рік, якщо розкопки будуть успішні та якщо вистачить припасів. Він закінчує листа обіцянкою написати мені прощальну записку з корабля, перед самим відплиттям. Мені лишається тільки молитись та сподіватись, що в цій справі ми обоє чинимо якнайкраще. Це ж такий серйозний крок! Мені стає страшно за Волтера, коли я думаю про його мандрівку. І все ж, як би я могла сподіватися чи бажати, аби він, у його нещасному становищі, лишався на батьківщині?
16-е Коляса біля парадних дверей. Ми з Лорою вирушаємо на гостину до Арнольдсів.
23-е. Полсдін-Лодж у Йоркшірі Ось уже тиждень, як ми на новому місці, серед цих щирих людей. Лорі стало краще, однак не настільки, як я сподівалась. Я вирішила побути тут іще хоч тиждень. Поки в цьому немає доконечної необхідності, нам нічого квапитися назад до Ліммеріджа.
24-е. Полсдін Сумні новини з ранковою поштою. 21-го вирушила експедиція до Центральної Америки. Ми розлучилися з відданою людиною, втратили вірного друга. Волтер Гартрайт покинув Англію.
25-е. Полсдін Сумні вісті вчора, лиховісні — сьогодні. Сер Персіваль Глайд написав містерові Ферлі, а містер Ферлі написав нам із Лорою, щоб ми негайно поверталися в Ліммерідж. Що це має означати? Що день весілля призначено за нашої відсутності? II

Date: 2016-02-19; view: 379; Нарушение авторских прав