Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать неотразимый комплимент Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?

Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Annotation 9 page. Минув тиждень після мого повернення в Лондон — без будь-яких вістей від міс Голкомб





Минув тиждень після мого повернення в Лондон — без будь-яких вістей від міс Голкомб. Восьмого дня на мій стіл, разом з іншими листами, ліг і лист, писаний її рукою. Вона сповіщала мене, що пропозицію сера Персіваля Глайда прийнято остаточно і що весілля відбудеться, як він того й хотів, ще до Нового року. Найімовірніше, це буде в другій половині грудня. Двадцять один рік міс Ферлі виповниться наприкінці березня. Таким чином, вона ставала дружиною сера Персіваля за три місяці до свого повноліття. Мені не слід було ні дивуватись, ні засмучуватись, і все ж я був і здивований, і засмучений. До цих почуттів домішалась досада на міс Голкомб за короткість листа. Все це призвело до того, що мій настрій зіпсувався на цілий день. У кількох рядках моя кореспондентка повідомляла мене, що сер Персіваль поїхав із Камберленду до себе додому, в Гемпшір, а наостанок писала, що Лора дуже потребує переміни обстановки, веселішого товариства, тож міс Голкомб надумала повезти сестру до якихось давніх друзів у Йоркшір. На цьому лист і кінчався, без будь-якого пояснення тих обставин, що змусили міс Ферлі погодитися на шлюб із сером Персівалем за ті сім днів, які проминули, відколи я бачив її востаннє. Згодом мені докладно розповіли про причину цього раптового рішення. Але не буду абияк переказувати те, що сам почув із переказів. Свідком тих подій була міс Голкомб, тож, коли прийде її черга розповідати після мене, вона й опише з усіма подробицями, як усе насправді відбулось. А тим часом, перш ніж я покладу перо, скінчивши свою оповідь, мій прямий обов'язок — розповісти про важливу справу, яка була пов'язана з одруженням міс Ферлі і в якій я брав безпосередню участь, а саме: про складання її шлюбного контракту. Неможливо пояснити як слід значення цього документа, не розібравши попередньо деяких подробиць, стосовних до матеріального становища нареченої. Я постараюсь викласти їх якомога ясніше й коротше, не вдаючись до різних технічних деталей та фахових термінів. А справа абсолютно важлива. Я попереджую всіх, хто читає ці рядки, що питання про спадок міс Ферлі відігравало дуже серйозну роль в її історії, тож, коли читачі хочуть зрозуміти суть подальших оповідей, їм доведеться довіритись досвідові містера Гілмора й вислухати його пояснення. Спадок, на який могла розраховувати міс Ферлі, складався з двох частин: нерухомої власності, тобто земель, що мали перейти до неї лише по смерті її дядечка, і грошового капіталу, яким вона могла вільно розпоряджатися, досягши повноліття. Розгляньмо спочатку питання про землю. В часи діда міс Ферлі по батькові (назвемо його містер Ферлі-старший) спадкоємцями Ліммеріджа — адже містер Ферлі-старший помер, лишивши трьох синів, — були: Філіп, Фредерік та Артур. Філіп, як старший син, успадкував маєток. Якби він помер, не лишивши по собі сина, маєток перейшов би до другого брата, Фредеріка. Якби Фредерік помер, також не лишивши по собі сина, маєток успадкував би третій брат, Артур. Сталось так, що, коли містер Філіп Ферлі помер, по ньому лишилась єдина дочка, Лора, головна дійова особа цієї історії, — тож, згідно закону, маєток перейшов до його другого брата, Фредеріка, старого парубка. Третій брат, Артур, помер задовго до смерті Філіпа Ферлі, зоставивши по собі сина й дочку. Син у вісімнадцять літ утонув в Оксфорді. Після його смерті Лора, дочка Філіпа Ферлі, ставала можливою спадкоємицею маєтку, який дістався б їй лише в тому випадку, якби її дядечко Фредерік помер, не зоставивши дитини чоловічої статі. Отже, якщо тільки містер Фредерік Ферлі не одружиться і не лишить спадкоємця (а цих двох речей годі було сподіватися від нього), його небога Лора мала отримати маєток після його смерті, але — це треба пам'ятати — тільки на пожиттєве володіння. Якби вона померла незаміжня чи бездітна, маєток перейшов би до її двоюрідної сестри Магдалени, дочки містера Артура Ферлі. Якби вона, тобто Лора Ферлі, вийшла заміж, забезпечивши себе належним шлюбним контрактом, — інакше кажучи, контрактом, якого я намірявся скласти для неї, — прибуток від маєтку (добрих три тисячі на рік) за життя був би в її розпорядженні. Якби вона померла раніше свого чоловіка, він, природно, міг сподіватися мати цей прибуток упродовж свого життя. Якби в неї народився син, той син став би спадкоємцем Ліммеріджа замість її двоюрідної сестри Магдалени. Таким чином, одруження з міс Ферлі обіцяло серові Персівалю після смерті містера Фредеріка Ферлі, по-перше, три тисячі фунтів на рік (за життя дружини з її дозволу, а по їх смерті — на законній підставі, якщо він її переживе) і, по-друге, перехід маєтку Ліммерідж у спадок до його сина, якщо такий народиться. От і все стосовно нерухомого майна та прибутків з нього у випадку одруження міс Ферлі. Відносно цього пункту в шлюбному контракті не могло виникнути ніяких розходжень чи інших труднощів між повірником сера Персіваля і мною. Тепер розглянемо питання про грошовий капітал, що був особистою власністю міс Ферлі. Його вона одержувала на своє повноліття. Ця частина її спадку сама собою складала чимале багатство. Капітал переходив до неї за батьківським заповітом і сягав суми в двадцять тисяч фунтів. Окрім того, вона ще мала пожиттєвий прибуток від іншої суми — в десять тисяч фунтів. У випадку її смерті ці десять тисяч фунтів повинні були перейти до її рідної тітки Елеонори, єдиної сестри її покійного батька. Аби допомогти читачеві розібратися в цих родинних справах, я затримаюсь на хвилинку, щоб пояснити, чому тітка могла успадкувати цю суму тільки після смерті небоги. Містер Філіп Ферлі був у добрих стосунках зі своєю сестрою Елеонорою доти, доки вона була незаміжня жінка. Та коли, вже немолодою, вона вийшла заміж за одного італійського джентльмена, на прізвище Фоско, — правильніше сказати, за вельможного італійця, адже він мав титул графа, — містер Ферлі так несхвально поставився до її заміжжя, що порвав із нею всі стосунки й навіть викреслив її ім'я із свого заповіту. Решта членів родини сприйняли такий крайній вияв його обурення сестриним шлюбом як більш чи менш безпідставний. Адже граф Фоско, дарма що небагатий чоловік, усе ж не був жебрущим шукачем пригод. Він мав невеликий, але цілком достатній прибуток, багато років жив в Англії, посідав чудове становище у вищому світі. Одначе всі ці переваги нічого не значили для містера Ферлі. В багатьох своїх переконаннях він був англійцем старого вишколу й не любив чужоземців за одне те, що вони чужоземці. Згодом, уже на прохання міс Ферлі, він усе ж таки згодився вписати знову сестрине ім'я до свого заповіту, але за умови, що та вспадковує гроші тільки після смерті його дочки, а прибуток із цієї суми в десять тисяч фунтів буде в пожиттєвому користуванні його дочки, тобто Лори Ферлі. Сам капітал, якби тітка померла раніше небоги, переходив до двоюрідної сестри міс Ферлі — Магдалени. Беручи до уваги різницю у віці обох спадкоємиць, тітчині шанси отримати десять тисяч фунтів були надзвичайно сумнівні. Звісно, мадам Фоско обурилася вкрай такою братовою несправедливістю і не схотіла знатися з небогою, не бажаючи вірити, що лише завдяки втручанню міс Ферлі її ім'я поновлено в заповіті. Така історія тих десяти тисяч. Із цього приводу теж не могло виникнути ніяких незгод із повірником сера Персіваля. Прибутки з цієї суми повинна була одержувати дружина сера Персіваля, і тільки після її смерті капітал переходив до її тітки чи двоюрідної сестри. З'ясувавши попередньо всі ці обставини, я нарешті переходжу до справжнього вузла, навколо якого зав'язалася вся справа: до двадцяти тисяч фунтів. Ця сума, коли міс Ферлі виповниться двадцять один рік, ставала її цілковитою власністю. Вона могла розпоряджатися нею залежно від тих умов, яких би мені вдалося добитись на її користь при складанні шлюбного контракту. Решта пунктів контракту були суто формальні, про них тут можна й не згадувати. Але пункт, що стосується до цих грошей, надто важливий, щоб не зупинитися на ньому. Коротко окреслю його. Я гадав домовитися про двадцять тисяч фунтів ось так: капітал мав давати пожиттєвий прибуток самій леді, після її смерті цим прибутком мав пожиттєво користуватися сер Персіваль, а сам капітал успадковували діти від цього шлюбу. На випадок бездітності сама леді могла на свій розсуд розпорядитися цією сумою, і з огляду на це я лишав за нею право скласти заповіт. Ось короткий підсумок цих умов: якби леді Глайд померла бездітною, її зведена сестра міс Голкомб і ті з родичів та друзів, кого б вона бажала облагодіяти, могли успадкувати після смерті її чоловіка такі частини всієї суми, які вона б їм заповіла. Одначе, коли б після неї лишилися діти, — весь цей капітал, природно, переходив би до них. Отакі умови я вписав до проекту шлюбного контракту. Гадаю, читачі не зможуть не погодитися зі мною в тому, що умови ці справедливі для обох сторін. Погляньмо ж, як поставилися до моїх пропозицій майбутній чоловік міс Ферлі та його повірник. Я був як ніколи завантажений справами, коли дістав листа міс Голкомб. Але я викроїв час і склав шлюбний контракт. Менш ніж за тиждень після того, як міс Голкомб сповістила мене про майбутній шлюб, я надіслав шлюбний контракт на схвалення повірникові сера Персіваля. Через два дні баронетів повірник переслав мені документи назад із помітками й зауваженнями. В цілому його заперечення були зовсім дріб'язкові чи суто технічні, поки він не дійшов до пункту про двадцять тисяч фунтів. Проти цього пункту стояли рядки, двічі підкреслені червоним чорнилом: «Неприйнятно. Капітал цілком переходить до сера Персіваля Глайда в тому випадку, якщо він переживе свою дружину і в них не буде дітей». Це означало, що жоден гріш з усієї суми не дістанеться ні міс Голкомб, ні будь-кому з родичів чи друзів леді Глайд. Якщо вона помре бездітна, весь капітал опиниться в кишені її чоловіка. На цю зухвалу пропозицію я відповів так різко й коротко, як тільки міг: «Дорогий сер! Стосовно шлюбного контракту міс Ферлі. Я беззастережно наполягаю на пункті, проти якого ви заперечуєте. Щиро ваш...» Через чверть години я дістав відповідь: «Дорогий сер! Стосовно шлюбного контракту міс Ферлі. Беззастережно наполягаю на тому, що підкреслено червоним чорнилом і проти чого заперечуєте ви. Щиро ваш...» Одне слово, ми зайшли в безвихідь, і нам не лишалося нічого іншого, як кожному порадитися із своїм клієнтом. Як відомо читачеві, моїм клієнтом, оскільки міс Ферлі ще не виповнився двадцять один рік, був її опікун містер Ферлі. Я зараз же написав йому, змалювавши докладно, яке склалося становище, і не лише наполягав на тому, щоб він підтримав мою умову про двадцять тисяч фунтів, а й чітко пояснив йому ті корисливі мотиви, що ховались за запереченням проти мого формулювання. Ознайомившись із справами сера Персіваля, я з'ясував, що борги по його власному маєтку були величезні, а його прибутки, хоч і значні самі собою, майже нічого не значили для людини в його становищі. Серові Персівалю, щоб якось утриматись, були вкрай необхідні готові гроші, й заперечення його повірника проти згаданої умови шлюбного контракту було нічим іншим, як відвертим та егоїстичним підтвердженням цього факту. Відповідь містера Ферлі надійшла на другий день і виявилась гранично ухильною та невизначеною. В перекладі на зрозумілу мову відповідь означала щось таке: «Чи не був би любий Гілмор настільки люб'язним, щоб не морочити свого друга й клієнта такими дрібницями, як турбота про те, що може трапитися в майбутньому? Чи можливо, щоб молода жінка, якій двадцять один рік, померла раніше за сорокап'ятирічного чоловіка, та ще й не народивши дітей? А з другого боку, хіба можна в цьому жалюгідному світі переоцінити величезне значення миру й спокою? Якщо в обмін на таку нікчемну земну дурницю, як перспектива отримати чи втратити двадцять тисяч фунтів у далекому майбутньому, нам пропонують ці два божественні блага, мир і спокій, то хіба це не вигідна оборудка? Безперечно так. То чом не пристати на неї?» Я обурено відкинув від себе цього листа. Він ще й не долетів до підлоги, як хтось постукав у двері, й до кімнати зайшов містер Меррімен. Серед нашого брата є чимало різновидів хитрющих юристів, але найтрудніше, я вважаю, мати діло з тими правниками, що ошукують вас під машкарою незмінної добродушності. Безнадійна справа змагатися з товстими, ситими ділками, що всякчас розпливаються в приязній усмішці. Містер Меррімен належав саме до таких. — Як ведеться доброму містерові Гілмору? — почав він, весь аж сяючи теплотою та привітністю. — Радий бачити вас, сер, у такому чудовому здоров'ї. Я проходив мимо та й подумав, загляну до вас, на той випадок, якщо вам є що мені сказати. Давайте залагодимо цю нашу невеличку незгоду, спробуймо домовитися усно! Ви вже дістали відповідь від вашого клієнта? — Так. А ви від вашого? — Мій дорогий, любий сер! Хотів би я, щоб він хоч щось мені сказав, о, як би я хотів, щоб він зняв з моїх пліч усю відповідальність, але він такий впертий, ні, я сказав би, такий рішучий, що не бажає цього зробити! «Меррімене, — сказав він, — деталі я полишаю на вас. Чиніть як визнаєте за краще і вважайте, що особисто я усунувся від справи, аж поки все не скінчиться». Ось що сказав мені сер Персіваль два тижні тому. І я можу тільки змусити його повторити ці слова, не більше. Я поступливий чоловік, містере Гілмор, ви ж мене знаєте. Між нами кажучи, особисто я оце й зараз викреслив би своє зауваження. Але, якщо сер Персіваль не бажає сам подбати про свої інтереси, якщо він сліпо довіряється мені, то що ж мені лишається, як не захищати його інтереси? Мої руки зв'язані — ви ж це розумієте, мій любий сер? — мої руки зв'язані. — Отже, ви наполягаєте на вашому застереженні? — спитав я. — Так, хай йому чорт! Я не маю іншого виходу. — Він підійшов погрітися до каміна, наспівуючи собі якусь веселу пісеньку соковитим басом. — А що говорить ваша сторона? — вів він далі. — Скажіть, прошу вас, що говорить ваша сторона? Мені соромно було сказати йому це. Я спробував виграти час. Ба, навіть гірше — мої ділові інстинкти взяли наді мною гору, і я спробував торгуватися з ним. — Двадцять тисяч фунтів — надто велика сума, аби друзі нашої леді отак зразу й віддали її,— сказав я. — Що правда, то правда, — відказав містер Меррімен, задумано розглядаючи свої черевики. — Добре сказано, сер, дуже добре сказано! — Можливо, компроміс, який би враховував інтереси і жениха, і родини нареченої, не злякав би так дуже мого клієнта, — продовжував я. — Ну ж бо, не впирайтесь! Чом би нам і не домовитись? Який ваш мінімум? — Наш мінімум, — сказав містер Меррімен, — дорівнює дев'ятнадцяти тисячам дев'ятсот дев'яносто дев'яти фунтам одинадцяти пенсам і трьом фартингам. Ха-ха-ха! Даруйте, містере Гілмор. Я просто не міг не дозволити собі невеличкий жарт. — Дійсно невеличкий! — зауважив я. — Ваш жарт того фартинга варт, якого ви забули згадати. Містер Меррімен був у захваті. Від його реготу задрижали стіни моєї контори. Та мені було не до жартів, і я знов заговорив про справи, аби закінчити цю нашу зустріч. — Сьогодні п'ятниця, — сказав я. — Дайте нам час до вівторка для остаточної відповіді. — А чого б не дати, — відповів містер Меррімен, — навіть більше можна, любий сер, якщо хочете. — Він був уже взяв свого капелюха, щоб іти, але знов звернувся до мене: — До речі, — сказав він, — ваші камберлендські клієнти більш нічого не чули про жінку, що написала анонімного листа? — Ні, нічого, — відповів я. — А ви досі не натрапили на її слід? — Ще ні, — сказав мій колега. — Але ми не впадаємо у відчай. Сер Персіваль підозрює, що хтось ховає її, і ми за тим Хтосем стежимо. — Ви говорите про ту стару жінку, що була з нею в Камберленді? — спитав я. — Ні, сер, про когось іншого, — відповів містер Меррімен. — Тієї старої ми ще не зловили. Наш Хтось — це чоловік. Ми стежимо тут, у Лондоні, за кожним його кроком. Маємо велику підозру, що саме він допоміг їй напочатку втекти з божевільні. Сер Персіваль хотів зразу ж допитати його, та я сказав: «Ні, ми тільки насторожимо його запитаннями — треба стежити й чекати. Побачимо, що буде далі». Небезпечно лишати таку жінку на волі, містере Гілмор, — хтозна, якого вона ще викине коника... Хай вам щастить, сер. Сподіваюсь, у вівторок я матиму втіху дістати від вас звістку. — Він люб'язно осміхнувся і вийшов. Наприкінці нашої розмови я не дуже уважно дослухався до того, що розповідав мій колега. Мене так турбував шлюбний контракт, що я пустив повз вуха все інше. Зоставшись на самоті, я знов почав міркувати, що мені діяти далі. Коли б ішлося про будь-кого іншого з моїх клієнтів, я склав би контракт відповідно до отриманих вказівок, хоч як би це було прикро мені особисто, і думати перестав би про ті двадцять тисяч фунтів. Але я не міг поставитися з такою діловою байдужістю до міс Ферлі. Я всім серцем прихилявся до неї, я вдячно згадував, що батько її для мене був не тільки найщедрішим клієнтом, а й близьким другом. Складаючи для неї шлюбний контракт, я мав до неї таке почуття, яке почував би до рідної дочки, коли б не був старим парубком. Тож я вирішив пожертвувати своїм спокоєм і вигодою, але будь-що захистити її інтереси. Писати містерові Ферлі повторно була марна праця — він тільки ще раз вислизнув би з моїх рук. Можливо, особисте побачення з ним, особисті перемовини більше дали б користі. Наступний день була субота. І я надумав купити квиток туди й назад і розім'яти свої старі кості — поїхати в Камберленд, щоб спробувати умовити містера Ферлі прийняти справедливе, розумне й чесне рішення. Безперечно, шансів на те, що поталанить, було мало, але так хоч сумління моє стало б чисте. Я зробив би все, що могла зробити людина в моєму становищі, для захисту інтересів єдиної дочки свого давнього друга. Субота видалась чудова: сяяло сонце, дув західний вітерець. Останнім часом я знов відчував, ніби голову мою то розпирає зсередини, то ніби здавлює обруч, — вернулися головні болі, проти яких мене ще два роки тому настійно застерігав мій лікар, — тож я і вирішив пройтися трохи на вільному повітрі. Я відправив валізу на вокзал, а сам подався туди пішки. Коли я вийшов на Голборн, якийсь чоловік, що швидко проходив мимо, зупинився і заговорив до мене. То був Волтер Гартрайт. Якби він не привітався до мене перший, я б, звісно, пройшов повз нього. Він так змінився, що я насилу його впізнав. З лиця він був блідий і худий, тримався якось непевно, неначе поспішав кудись. У Ліммеріджі він одягався охайно, як джентльмен. А нині він був так неохайно вдягнутий, що коли б хтось із моїх клерків з'явився в такому вигляді на роботу, мені було б за нього соромно. — Чи давно ви повернулися з Камберленду? — спитав він. — Днями я дістав листа від міс Голкомб. Я знаю, що пояснення сера Персіваля визнано задовільним. Чи скоро буде весілля? Може, ви знаєте, містере Гілмор? Він говорив так швидко, так чудно нагромаджував запитання на запитання, що я насилу його розумів. Хай він і пожив трохи як рівня коло родини Ферлі в Ліммеріджі, та я вважав, що це ще не давало йому права цікавитися їхніми особистими справами. Я вирішив якнайчемніше вказати йому на його місце. — Поживемо — побачимо, містере Гартрайт, — сказав я. — Мабуть, ми правильно зробимо, коли стежитимемо в газетах за повідомленням про весілля. Даруйте, коли я зауважу, що, на жаль, виглядаєте ви гірше, ніж тоді, як ми з вами бачилися востаннє. Легка судома перебігла біля його очей і вуст, і я вже й пошкодував, що так відштовхнув його своєю відповіддю. — Я не маю права розпитувати про її весілля, — гірко мовив він. — Мені, як і всім іншим, доведеться прочитати про це в газетах... Так, — повів він далі, перш ніж я встиг вибачитись, — останнім часом я не вельми добре почуваюсь. Я їду в іншу країну, спробую перемінити обстановку й роботу. Міс Голкомб ласкаво допомогла мені зі своїми зв'язками, і рекомендації мої підійшли. Це далека країна, та мені байдуже, куди їхати, в який клімат чи скільки я там пробуду часу. Кажучи це, він роззирався довкола, так дивно й підозріливо поглядав на перехожих, що минали нас обабіч, неначе боявся, чи хтось із них не вистежує його. — Бажаю вам щасливої мандрівки та благополучного повернення, — сказав я і додав, щоб він не почувався таким зовсім відстороненим від справ родини Ферлі: — Я оце їду в Ліммерідж у справах. Міс Голкомб і міс Ферлі саме поїхали в гості до якихось знайомих у Йоркшір. Очі його заблищали, він нібито хотів щось сказати, але обличчя його знов нервово пересмикнулось. Він схопив мою руку, міцно стис і щез у юрбі, так і не мовивши більше жодного слова. Мені він був майже чужа людина, та я постояв хвилину, задивившись йому вслід із почуттям, схожим на жаль. Завдяки моєму фахові я досить добре тямлю в молодих людях і можу зразу визначити за певними зовнішніми ознаками, коли вони починають збиватися з пуття. Коли я знов рушив далі до вокзалу, то, на жаль, вельми засумнівався в щасливій долі містера Гартрайта. IV



Виїхавши рано-вранці з Лондона, я прибув у Ліммерідж на обід. Дім видався мені гнітюче порожнім і нудним. Я гадав, що за відсутності молодих леді місіс Везі складе мені товариство за столом. Та вона схопила нежить і не виходила з кімнати. Слуг мій приїзд застав зненацька, вони метушилися довкола і все робили не до ладу. Навіть мажордом, досить старий та бувалий, щоб розуміти, що робить, подав мені пляшку крижаного портвейну. Вісті про здоров'я містера Ферлі були ті самі, що й завжди. Я послав слугу сповістити господаря про мій приїзд і дістав відповідь, що він залюбки мене прийме наступного ранку, бо на сьогоднішній вечір раптова звістка про моє прибуття позбавила його всяких сил, ще й викликала жахливе серцебиття. Цілу ніч моторошно завивав вітер, то тут, то там у порожньому домі щось рипіло й тріщало. Спалося мені препогано і встав я в прегидесному настрої, аби поснідати в цілковитій самотині. О десятій годині мене відвели до покоїв містера Ферлі. Він був у тій самій своїй кімнаті, в тому самому кріслі й тому самому своєму нестерпному стані тіла й духу. Коли я увійшов, його камердинер стояв перед ним і тримав розкритою важезну теку з офортами, а тека була завбільшки із стільницю мого письмового стола. Нещасний француз принижено усміхався, згинаючись від утоми, а тим часом господар незворушно гортав офорти, виявляючи їхні приховані красоти з допомогою збільшувального скла. — Ви, найкращий з усіх добрих, давніх друзів, — мовив містер Ферлі, ліниво відкидаючись у кріслі, щоб аж потім подивитися на мене. — Чи ж ви цілком здорові? Як це мило з вашого боку, що ви приїхали звеселити мою самотину, любий Гілморе! Я сподівався, що при моїй появі камердинера відпустять, але де там! Він так і лишився стояти, тремтячи з натуги під вагою офортів, а містер Ферлі так і сидів собі, спокійнісінько крутячи збільшувальне скло в пещених пальцях. — Я приїхав поговорити з вами про дуже важливу справу, — сказав я. — Тож даруйте мені, але я хотів би порозмовляти з вами наодинці. Бідолашний камердинер вдячно глянув на мене. А містер Ферлі тільки повторив за мною слабким голосом, усім своїм виглядом показуючи, який він вражений: — Наодинці... Але я не мав настрою жартувати й твердо вирішив змусити його зрозуміти, про що я говорю. — Зробіть мені ласку, дозвольте цьому чоловікові вийти, — сказав я, показуючи на камердинера. Містер Ферлі підняв брови і склав губи в саркастичну посмішку. — Чоловікові? — повторив він. — Ви, неможливий старий Гілморе, що ви тільки маєте на увазі, називаючи його чоловіком? Та ніякий він не чоловік. Він, може, був людиною ще півгодини тому, поки я не забажав подивитися офорти, і, може, знов стане людиною ще за півгодини, коли мені набридне їх розглядати. А нині він просто підпірка для зібрання офортів. Ну, хіба може підпірка завадити нам розмовляти? Навіщо, Гілморе, заперечувати проти якоїсь підпірки? — Я заперечую. Втретє прошу вас, містере Ферлі. Я хочу говорити з вами віч-на-віч. Мій тон і манера не лишали йому іншого виходу, як тільки поступитись моєму проханню. Він зиркнув на камердинера й роздратовано вказав на стілець біля себе. — Покладіть офорти й забирайтеся геть, — наказав він. — Дивіться, не загубіть того місця, де я зупинився. Ви загубили чи не загубили те місце? Ви певні, що не загубили? Ви поставили дзвоник так близько, щоб мені зручно було подзвонити? Так? То не дратуйте мене. Якого дідька ви не йдете геть? Камердинер вийшов. Містер Ферлі вигнувся в кріслі, витер збільшувальне скло своїм тонесеньким батистовим носовичком і почав збоку розглядати розкриту теку з офортами. Нелегко було мені стриматись за таких обставин, але я стримався. — Особисто мені зовсім не випадало вирушати нині в дорогу, — сказав я, — але я приїхав сюди заради інтересів вашої родини й вашої небоги. Мені здається, що я заслужив на якусь невеличку увагу з вашого боку. — Не страхайте мене! — вискнув містер Ферлі, безпомічно відкидаючись у кріслі й заплющуючи очі. — Благаю вас, не страхайте мене! Я слабкий, я цього не витримаю! Заради Лори Ферлі я твердо вирішив, що не піддамся йому, не дозволю собі втратити терпець. — Я приїхав умовити вас переглянути вашого листа, — вів я далі, — й не змушувати мене приносити в жертву законні права вашої небоги та всіх її рідних. Дозвольте мені ще раз і востаннє викласти вам суть справи. Містер Ферлі жалібно похитав головою і тяжко зітхнув. — У вас немає серця, Гілморе, ви зовсім безсердечна людина! — сказав він. — Та що вдієш — говоріть. Я докладно перелічив йому всі пункти шлюбного контракту і так і сяк пояснив різні можливості. Поки я говорив, він весь час лежав, відкинувшись у кріслі, із заплющеними очима. Коли я закінчив свою доповідь, він знехотя розплющив очі, взяв зі столика посріблений флакон із нюхальною сіллю й почав млосно його нюхати. — Добрий Гілморе, — примовляв він між понюхами, — як це мило з вашого боку! Через вас я ладен примиритися з людством. — Дайте мені пряму відповідь на пряме запитання, містере Ферлі. Повторяю вам ще раз, що сер Персіваль Глайд не має анінайменшого права претендувати на більше, ніж на прибуток із капіталу. А сам капітал, якщо у вашої небоги не буде дітей, повинен лишитися в її руках і в випадку її смерті повернутись у вашу родину. Якщо ви наполяжете на цьому, серові Персівалю доведеться поступитись. Він муситиме поступитись, кажу я вам, якщо не хоче, щоб його запідозрили в такій підлості, нібито він жениться на міс Ферлі винятково з корисливою метою. Містер Ферлі грайливо помахав на мене нюхальним флакончиком: — Ах ви, любий старий Гілморе, як ви не любите титулів та знатних родів, еге ж? Як ви ненавидите Глайда за те, що він вродився баронетом! Який-бо ви радикал, о Господи, який ви радикал! Я — радикал!!! Я стерпів би яку-завгодно провокацію, але я не міг стерпіти, щоб мене, хто протягом усього життя сповідував найнесхитніші принципи консерваторів, та обізвали радикалом. Кров моя закипіла, я скочив зі стільця, я онімів від обурення. — Не струшуйте кімнати! — заволав містер Ферлі. — Ради Бога, не струшуйте кімнати! Найдостойніший з усіх можливих Гілморів, я не хотів вас образити! У мене самого погляди настільки ліберальні, аж іноді мені здається, ніби я й сам радикал. Так, ми з вами пара радикалів. Благаю вас, не сердьтесь. Мені несила сперечатись — я надто немічний. Облишмо цю тему, добре? Підійдіть сюди та погляньте на ці прекрасні офорти. Дозвольте, я навчу вас розуміти небесну перлистість оцих ліній. Ну ж бо, ну ж, добрий Гілморе з Гілморів! Поки він отак воркував, мені, на щастя для моєї власної самоповаги, вдалося отямитись. Коли я заговорив знов, я вже настільки добре володів собою, що міг обійти його нахабний випад презирливим мовчанням, якого він і заслуговував. — Ви глибоко помиляєтеся, сер, — сказав я, — гадаючи, нібито я маю якесь упередження супроти сера Персіваля Глайда. Я можу тільки пошкодувати, що в цій справі він цілковито поклався на свого повірника, чим унеможливив усяке звертання до нього особисто. Але сам я не маю ніякого упередження супроти нього. Те, що я сказав, могло б однаковою мірою стосуватися до будь-кого іншого, хоч би яке становище, високе чи низьке, він посідав. Я стою на загальновизнаних засадах. Зверніться до першого-ліпшого юриста, і він, стороння людина, скаже вам усе те саме, що говорю я, давній друг вашої родини. Він скаже вам, що вкрай нерозумно віддавати всі гроші, що належать леді, в цілковите володіння чоловікові, з яким вона одружується. Виходячи із звичайної, цілком законної обачності, він ні в якому разі не допустив би, щоб чоловік успадкував капітал у двадцять тисяч фунтів у випадку смерті дружини. — І справді, Гілморе? — озвався містер Ферлі.— Та коли б він сказав щось хоч наполовину таке жахливе, запевняю вас, я б подзвонив моєму Луї й наказав би негайно вигнати його з дому. — Вам не вдасться роздратувати мене, містере Ферлі! Заради вашої небоги та її покійного батька — вам не вдасться мене роздратувати! Перш ніж я вийду з цієї кімнати, вам доведеться взяти на себе всю відповідальність за цей ганебний шлюбний контракт. — Не треба, благаю вас, не треба! — сказав містер Ферлі. — Згадайте, Гілморе, що ваш час — гроші, й не викидайте його на вітер. Коли б я міг, я б посперечався з вами, та я не можу — мені бракує життєвої снаги. Вам хочеться розтривожити мене, самого себе, Глайда, Лору, і — о небо! — все заради чогось такого, що взагалі навряд чи станеться! Ні, любий друже, в ім'я миру та спокою — категорично ні! — Отже, я повинен вважати, що ви дотримуєтесь рішення, висловленого вами в листі? — Так, прошу вас. Я дуже радий, що нарешті ми зрозуміли один одного. Сядьте, посидьте ще трохи! Я зразу ж підійшов до дверей, і містерові Ферлі довелося подзвонити своїм дзвіночком. Перш ніж ступити за поріг, я звернувся до господаря дому востаннє: — Хоч би що сталося в майбутньому, сер, — сказав я, — пам'ятайте, що я виконав свій обов'язок і попередив вас. Як відданий друг і повірник вашої родини, я кажу вам на прощання, що я ніколи не видав би заміж своєї дочки за таким шлюбним контрактом, який ви змушуєте скласти для міс Ферлі. За моєю спиною відчинились двері, й на порозі став, чекаючи, камердинер. — Луї, — мовив містер Ферлі, — проведіть містера Гілмора, а тоді вертайтеся тримати мої офорти. Змусьте, Гілморе, їх подати вам добрий сніданок. Змусьте моїх слуг, цих ледачих тварин, подати вам добрий сніданок. Він був мені надто бридкий, щоб удостоїти його відповіддю. Я крутнувся на закаблуках і мовчки вийшов з кімнати. Зворотний поїзд вирушав о другій годині дня, цим поїздом я і повернувся в Лондон. У вівторок я відіслав повірникові сера Персіваля Глайда виправлений шлюбний контракт, що практично позбавляв спадку тих осіб, яких хотіла згадати у своєму заповіті міс Ферлі. У мене не було іншого виходу. Якби я відмовився, інший юрист склав би замість мене подібний шлюбний контракт. Обов'язок свій я виконав. Моя особиста участь у цій родинній історії на цьому кінчається. Інші люди опишуть ті дивні події, що скоїлися незабаром по весіллі. Із почуттям жалю й скорботи я кінчаю свої записи. Із почуттям жалю й скорботи повторяю тут слова, що їх сказав на прощання в Ліммеріджі: я ніколи не видав би заміж своєї дочки за таким шлюбним контрактом, який я був змушений скласти для Лори Ферлі. Оповідь продовжує Меріан Голкомб (Уривки з її щоденника)






Date: 2016-02-19; view: 107; Нарушение авторских прав

mydocx.ru - 2015-2019 year. (0.009 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию