Права та право порушувати закон 2 page

Отже, консерватор не матиме значного успіху, обстою­ючи свій аргумент через посилання на конкуруючі права; проте не виключено, що він захоче використати іншу підставу, уряд, доводитиме він, можна виправдати, коли той обмежує особисті права своїх громадян за надзви­чайних умов, чи коли цей акт дозволить уникнути дуже значних втрат, чи, можливо, коли ним вочевидь буде гаран­товано одержання якогось дуже важливого блага. Коли кра­їна перебуває в стані війни, політика цензурування буде ви­правданою, навіть попри її зазіхання на право людини гово­рити те, що вона думає з приводу спірних політичних питань. Проте надзвичайна ситуація неодмінно має бути справжньою. Має існувати, за визначенням Олівера Венде-ла Холмса, чітка й наявна небезпека, і небезпека ця має бу­ти доволі значною.

Чи може консерватор доводити, що коли приймається будь-який закон, навіть неправомірний, для втілення його в життя існує такого роду виправдання? Його аргументація може бути приблизно такою. Якщо уряд одного разу ви­знає, що закон може бути неправильним — що законодавча влада могла прийняти, виконавча схвалити, а суди залиши­ти в силі закон, що фактично обмежує важливі права,— то­ді це допущення призведе не просто до незначного змен­шення поваги до закону, а до кризи порядку. Громадяни мо­жуть вирішити додержувати тільки тих законів, які вони особисто схвалюють, а це — анархія. Отже, уряд повинен наполягати на тому, що яким би не було право громадянина перед тим, як закон буде прийнято і підтримано судами, на­далі його права визначатимуться саме цим законом.

Проте цей аргумент нехтує примітивною відмінністю між тим, що може статись, і тим, що станеться. Якщо ми дозво­лимо умоглядну підтримку виправданню через посилання на надзвичайні обставини чи вирішальну користь, тоді ми, знову-таки, анулюємо права. Як сказав Лернд Генд, ми не повинні враховувати тяжкість зла, що загрожує нам з огля-

280 Роналд ДворкІн. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА

ду на ймовірність реалізації цього зла. Я не знаю жодних реальних свідчень на користь того, що терпимість до певної громадянської непокори через повагу до моральної позиції її ініціаторів призведе до зростання такої непокори, не ка­жучи вже про злочинність взагалі. Тому, хто спробує довес­ти, що все буде саме так, доведеться посилатись на нечіткі припущення щодо інфекційного впливу звичайних злочи­нів, припущення, самі по собі недоведені і в будь-якому ра­зі значною мірою недоречні. Принаймні не менш правдопо­дібним видається твердження, що терпимість призведе до зростання поваги до посадових осіб і до сукупності законів, які вони публікують, або ж хоча б уповільнить темп зрос' тання неповаги.

Якби це було питання лише про те, чи матиме спільнота хоч невеличку вигоду за умов строгого втілення законів у життя, тоді урядові довелося б вирішити його на основі наявних доказів, і, можливо, рішення про те, що спільнота матиме таку вигоду, виявилося б, з огляду на сукупність до­казів, небезпідставним. Проте оскільки на карту поставлено права, тут стоїть зовсім інше питання: чи призведе терпи­мість до руйнації спільноти або ж до заподіяння їй великої шкоди,— і припущення, що докази вказують на можливість і навіть реальність такого результату, видається мені просто безглуздим.

Аргумент від надзвичайних обставин обманливий ще в одному відношенні. Він містить припущення, що уряд по­винен пристати на одну з двох позицій: або людина ніколи не має права порушити закон, або вона завжди має це пра­во. Як я сказав, будь-яке суспільство, що заявляє про ви­знання ним прав, повинно відмовитись від поняття загаль­ного обов'язку додержувати такого закону, що спрацьовує в усіх випадках. Це важливий момент, тому що він показує, що не існує коротких шляхів до відповіді на заявку грома­дянина на право. Якщо громадянин доводить, що він має моральне право не служити в армії чи протестувати у спо­сіб, який він вважає ефективним, тоді посадова особа, що бажає дати йому відповідь, а не просто присилувати його до покори за допомогою кийка, повинна відреагувати на висловлене ним міркування; при цьому вона не може поси­латись на законопроект чи на рішення Верховного Суду як таке, що має не то що вирішальне, а навіть і особливе зна­чення. Буває, посадова особа, що сумлінно розглянула мо­ральні аргументи громадянина, переконується, що його

7. Серйозне ставлення до прав

заявка на право виглядає небезпідставною або й узагалі справедливою. Втім, із цього не випливає, що вона завжди дійде чи завжди мусить дійти такого висновку.

Я маю підкреслити, що всі ці твердження стосуються сильного значення права, тож вони залишають відкритим важливі питання про те, яка дія є правильною. Якщо хтось вірить, що має право порушувати закон, тоді він повинен запитати, чи вчинить правильно, скориставшись цим пра­вом. Він повинен пам'ятати, що розважливі люди можуть розходитись у поглядах щодо того, чи має він право стосов­но уряду і, отже, право порушувати закон, яке, як він вва­жає, в нього є,— і, значить, що розважливі люди можуть по совісті не погоджуватися з ним. Він повинен розглянути різні наслідки, які матимуть його дії, з'ясувати, чи ведуть вони до насильства, та взяти до уваги інші міркування, що є доречними в даному контексті; він не повинен виходити за межі прав, на володіння якими він по совісті претендує, і йти до дій, що порушують права інших.

З іншого боку, якщо якась посадова особа, наприклад, об­винувач, вважає, що громадянин не має права порушувати закон, тоді вона повинна запитати себе, чи вчинить вона правильно, втіливши в життя цей закон. У розділі 8 я до­воджу, що певні риси нашої юридичної системи, зокрема, поєднання юридичних та моральних питань у нашій Конс­титуції, вказують, що громадяни часто чинять правильно, користуючись, як вони вважають, моральними правами по­рушувати закон, а обвинувачі часто чинять правильно, від­мовляючись переслідувати їх за це. Тут я не викладатиму цих аргументів наперед; натомість я хочу запитати, чи адре­сована урядові вимога серйозно ставитись до прав громадян має якийсь стосунок до вирішального питання про те, які саме ці права.

3. СПІРНІ ПРАВА

До цих пір аргументація йшла на гіпотетичному рівні; якщо людина має конкретне моральне право стосовно уряду, це право виживе і за умов несприятливого законодавства чи присуду. Проте це не говорить нам, які права в неї є, і за­гальновідомо, що розважливі люди розходяться в поглядах на це. Щодо деяких чітких випадків існує згода серед широ­ких кіл громадськості; майже кожен, хто так чи інакше ві­рить у права, визнав би, приміром, що людина має мораль-

282 Роналд Дворкіи. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА

не право на непровокаційне висловлення своєї думки з приводу питань, що становлять політичний інтерес, і що — це важливе право, яке держава має щосили захищати. Проте Існують значні розбіжності в поглядах на межі таких зраз­кових прав, що можна побачити на прикладі так звано­го «закону проти заворушень», який було застосовано в останньому десятиріччі під час знаменитого суду над «чиказькою сімкою».

Підсудних було звинувачено в тому, що вони замислили перейти через кордон між штатами з наміром викликати за­ворушення. Це звинувачення нечітке — можливо, настільки нечітке, що його не можна вважати конституційним,— про­те закон вочевидь визнає кримінальним злочином емоційні виступи, в яких стверджується, що насильство виправдане, якщо воно має на меті забезпечити політичну рівність. Чи підпадають такого роду виступи під захист права на свобо­ду слова? Звичайно ж, це юридичне питання, тому що воно пов'язане з положенням про свободу слова, що міститься в Першій поправці до Конституції. Проте це також і мораль­не питання, тому що, як я сказав, ми повинні розглядати Першу поправку як спробу захистити моральне право. До завдань урядування входить «визначення» моральних прав через законодавчі акти та судові рішення, тобто офіційне проголошення того місця, що, як вважатиметься, відведене моральним правам у законі. Це завдання постало перед Конгресом, коли він голосував по проекту закону проти за­ворушень; поставало воно і перед Верховним Судом — у безлічі випадків. Як же слід діяти різним урядовим департа­ментам, коли йдеться про визначення моральних прав?

Вони повинні взятись за роботу з розумінням того, що яке б рішення вони не прийняли, воно може виявитись не­правильним. Історія та нащадки можуть дійти висновку, що владні структури вчинили несправедливо, тоді як останні вважали, що діють правильно. Якщо вони серйозно став­ляться до своїх обов'язків, то мають спробувати обмежити можливі помилки, а тому вони повинні спробувати з'ясува­ти, звідки виходить загроза помилок.

Із цією метою вони можуть вибрати одну з двох дуже різ­них моделей. Перша модель рекомендує підведення балансу між правами особи та потребами суспільства в цілому. Як­що уряд зазіхне на моральне право (наприклад, давши пра­ву на свободу слова вужче визначення, ніж цього потребує справедливість), тоді воно завдасть шкоди індивіду. З іншо-

7. Серйозне ставлення до прав

го боку, якщо уряд розідме право (давши йому ширше ви­значення, ніж цього потребує справедливість), тоді він по­збавить суспільство певної частки загальної користі (напри­клад, безпечних вулиць), тоді як не існує жодної причини, чому суспільство не повинно її мати. Курс урядуван­ня— прямувати до середини, щоб урівноважити загальне благо та особисті права, віддаючи кожному належне.

Згідно з першою моделлю, коли уряд (чи будь-яка з його структур) визначає право, він повинен мати на увазі соці­альну ціну різних пропозицій і здійснювати необхідне регу­лювання. Наприклад, він не повинен надавати галасливим демонстрантам тієї ж свободи, що її мають учасники спо­кійних політичних дискусій, тому що перші завдають наба­гато більше клопотів, ніж другі. Вирішивши, який обсяг прав треба визнати, він повинен у повній мірі втілити своє рішення в життя. Це означає дозвіл індивідові діяти в межах його прав, визначених урядом, але аж ніяк не поза ними, так що того, хто порушив закон, хай навіть і при­слухавшись до свого сумління, має бути покарано. Без су­мніву, будь-який уряд робитиме помилки і жалкуватиме з приводу колись прийнятих рішень. Це неминуче. Проте та­ка серединна політика гарантуватиме, що помилки в один бік у кінцевому підсумку врівноважуватимуться помилками в інший бік.

Описана таким чином перша модель справляє враження дуже правдоподібної, тож, як мені уявляється, більшість як неспеціалістів, так і юристів позитивно відгукнеться на неї. Для нашої політичної та судової риторики метафора урівно­важення громадського інтересу та особистих запитів є уста­леною, завдяки саме їй дана модель виглядає і звичною, і привабливою. Та все ж перша модель неправильна — при­наймні щодо цього немає сумнівів у випадку прав, загально визнаних важливими,— і в основі помилки лежить саме за­значена метафора.

Інститут прав стосовно уряду не є божим даром, древнім ритуалом чи національним спортом. Це — комплексна і клопітна практика, що робить виконання урядом завдання по забезпеченню загального блага складнішим та дорож­чим, і її можна було б вважати легковажною та неправомір­ною, якби вона не служила певній меті. Кожен, хто заявляє, що серйозно ставиться до прав, і хто хвалить наш уряд за повагу до них, повинен мати певне уявлення про те, що це за мета. Він повинен визнати, як мінімум, одну з двох важ-

284 Роналд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА

ливих ідей або обидві ці ідеї. Перша — нечітка, проте мо­гутня ідея людської гідності. В цій ідеї (що асоціюється з Кантом, проте обстоюється філософами різних шкіл) йдеть­ся про те, що існують способи ставлення до людини, несу­місні з визнанням її повноправним членом людської спіль­ноти, і стверджується, що таке ставлення є докорінно не­справедливим.

Друга — більш звична ідея політичної рівності. В ній ідеться про те, що слабкіші члени політичної спільноти ма­ють право на піклування та повагу з боку своїх урядів, рів­нозначні піклуванню та повазі, що їх забезпечили собі силь­ніші члени спільноти, так що коли деякі люди мають свобо­ду приймати рішення незалежно від того, яким буде вплив цих рішень на загальне благо, тоді й усі інші люди повинні мати таку ж свободу. Я не хочу захищати чи розвивати тут ці ідеї; я лише наполягатиму на тому, що кожен, хто тверг дить, що громадяни мають права, повинен визнати ідеї, ду­же близькі за змістом до наведених ¹.

Є сенс сказати, що людина має фундаментальне право (в сильному його розумінні) стосовно уряду, наприклад, пра­во на свободу слова, тоді, коли це право необхідне, щоб за­хищати чи то її гідність, чи статус особи, щодо якої нале­жить виявляти піклування повагу нарівні з іншими, чи якусь іншу особисту цінність схожої значимості. Протилеж­не твердження не має сенсу.

Отже, якщо права взагалі мають сенс, тоді зазіхання на відносно важливе право слід вважати дуже серйозною справою. Воно означає, що до людини ставляться як до чо­гось меншого, ніж людина, чи принаймні як до когось, що заслуговує на піклування меншою мірою, ніж інші люди. Інститут прав спирається на переконання, що зазначене є кричущим виявом несправедливості, так що варто сплачу­вати поступово наростаючу ціну соціальної політики чи

¹ Такій людині не треба сприймати ці ідеї як аксіоматичні. Іншими сло­вами, вона може мати причини наполягати на тому, що гідність чи рівність є важливими цінностями, і причини ці можуть бути утилітарними. Наприк­лад, вона може вважати, що в кінцевому підсумку загальне благо опиниться у виграші лише тоді, коли ми розглядатимемо приниження гідності та не­рівність як дуже значні вияви несправедливості і ніколи не дозволимо, щоб наші міркування про загальне благо виправдали їх. Я не знаю жодних гар­них аргументів за чи проти такого роду «Інституційного» утилітаризму, проте він співзвучний моїй точці зору, тому що в ньому стверджується, що ми повинні тлумачити зазіхання на гідність та рівність як моральні злочини особливого характеру, за межами звичайного утилітарного виправдання.

7. Серйозне ставлення до прав

ефективності, що необхідна, щоб уникнути цього. Проте в такому разі має бути неправильним твердження, що розду­вання прав веде до таких же серйозних наслідків, як і зазі­хання на них. Якщо уряд помиляється на користь індивіда, він просто платить трохи більше, ніж слід було б, задля за­безпечення соціальної ефективності; іншими словами, він платить трохи більшу суму тих самих грошових знаків, які, як він уже вирішив, все одно мусить витратити. Проте якщо він помилиться на шкоду індивідові, він завдасть тому об­рази, задля запобігання якій, як він сам вважає, варто спла­тити велику кількість таких грошей.

Отже, першу модель виправдати не вдається. Власне, во­на спирається на помилку, про яку я вів мову раніше, а са­ме, на сплутання прав суспільства з правами членів суспіль­ства. «Балансування» доречне, коли уряд повинен робити вибір між конкуруючими заявками на права — наприклад, між заявкою мешканця Півдня на свободу об'єднань і заяв­кою чорношкірого громадянина на рівну освіту. Тоді урядо­ві не залишається нічого іншого, крім проведення оцінки достоїнств конкуруючих заявок, від якої залежатимуть його подальші дії. В першій моделі передбачається, що «право» більшості є конкуруючим правом, яке необхідно врівнова­жити у такий спосіб; проте, як я доводив вище, це — плута­нина, що несе в собі загрозу руйнації поняття індивідуаль­них прав. Слід зауважити, що спільнота відкидає ідею за­стосування першої модель там, де ставки для індивіда найвищі,— в галузі кримінального процесу. Ми кажемо, що краще хай багато винних людей уникнуть покарання, ніж буде покарано одну невинну людину, а ця настанова спира­ється на вибір другої моделі врядування.

Друга модель тлумачить обмеження права як набагато серйознішу річ, ніж роздування права, і її рекомендації випливають із цього судження. Вона передбачає, що коли право визнане в чітких випадках, урядові слід приймати рішення про припинення його дії лише тоді, коли вказано якусь непереборну причину для цього, причину, що узгод­жується з припущеннями, на яких повинне ґрунтуватись оригінальне право. Аргументувати анулювання раніше нада­ного права не можна лише на тій підставі, що суспільству доведеться платити додаткову ціну за продовження його дії. В цій додатковій ціні повинно бути щось особливе, або ж повинна існувати якась інша характеристика справи, щоб мало сенс твердження, що хоча велика соціальна ціна й ґа-

286 Роналд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА

рантує захист оригінального права, конкретно цю ціну спла­чувати не слід. У противному разі відмова уряду продовжи­ти дію права покаже, що визнання ним права в первісному випадку було облудою, обіцянкою, якої він мав намір до­держувати лише до тих пір, поки це не створювало для нього незручностей.

Як же ми можемо показати, не дезавуюючи початкове ви­знання права, що конкретну ціну не варто платити? На дум­ку приходять лише три різновиди підстав, що їх можна ви­користовувати для звуження визначення конкретного права, не порушуючи логічної узгодженості. По-перше, уряд може показати, що в разі запровадження незначних обмежень цінності, які захищає оригінальне право, реально не опи­няться під загрозою або що загроза цим цінностям існувати­ме лише в певній притлумленій формі. По-друге, він може показати, що в разі визначення даного права таким чином^ що воно підпадатиме під дію запроваджуваних обмежень, виявиться урізаним якесь конкуруюче право (в сильному розумінні, описаному мною раніше). По-третє, він може по­казати, що якби дане право було визначено таким чином, то сплачувана суспільством ціна виявилася б не просто посту­пово наростаючою, а на ступінь вищою від ціни, сплаченої за надання оригінального права, і ступінь цей досить знач­ний, щоб виправдати будь-яке зазіхання на гідність чи рів­ність, яке може мати місце у випадку обмеження права.

Ці підстави доволі легко застосувати до однієї групи про­блем, що постали перед Верховним Судом при розгляді конституційних питань. Закон про призов передбачав звіль­нення для добросовісних заперечувачів, проте в інтерпрета­ції призовних комісій це звільнення було обмежено тими, що заперечували проти всіх воєн на релігійних підставах. Якщо ми вважатимемо, що звільнення виправдане на тій підставі, що індивід має моральне право не вбивати на по­рушення власних принципів, тоді виникає питання, чи пра­вильно виключати тих, чия мораль грунтується не на релігії, чи тих, чия мораль досить складна і розрізняє війни за їх характером. Верховний Суд постановив, у рамках конститу­ційного закону, що призовні комісії були неправі, виключаю­чи перших, проте діяли правомочно, виключаючи останніх.

Жодна з перелічених мною трьох підстав не може випра­вдати ні те, ні інше виключення як справу політичної мора­лі. Зазіхання на особистість, що полягає в присилуванні лю­дей вбивати, коли вони вважають вбивство аморальним, є

7. Серйозне ставлення до прав

рівною мірою значним, коли ці переконання грунтуються на світських міркуваннях або виходять із того, що війни різ­няться в моральному аспекті, і конкуруючі права чи надзви­чайні державні потреби не створюють тут суттєвої різниці. Звичайно, справи відрізняються одна від одної, проте їх не­схожість недостатня для виправдання встановленої відмін­ності. Уряд, вибудований на світських принципах, не може віддати перевагу релігійній моралі над нерелігійною мо­раллю як такою. Існують утилітарні аргументи на користь обмеження винятків релігійними чи універсальними підста­вами; наприклад, втілення в життя винятку, обмеженого таким чином, може забезпечити зменшення витрат чи про­стіше розрізнення щирих та нещирих прохачів. Проте ці утилітарні причини не є доречними, тому що їх не можна вважати підставами для обмеження права.

А як щодо закону проти заворушень, застосованого в чи­казькому суді? Чи містить цей закон неналежне обмеження права на свободу слова, яке, як вважається, захищає Перша поправка? Якби ми мали застосувати до цього питання пер­шу модель врядування, аргумент на підтримку закону проти заворушень виглядав би сильним. Проте якщо ми облиши­мо розмови про балансування як недоречні і звернемось до належних підстав для обмеження права, тоді згаданий аргу­мент значно послабиться. Оригінальне право на свободу слова неодмінно має передбачати, що коли людині не дають висловити те, в чому вона щиро переконана, особливо якщо справа стосується питань, пов'язаних із тим, як нею керу­ють, це є зазіханням на людську особистість. Безперечно, зазіхання буде більшим, а не меншим, якщо людині не да­дуть змогу висловити ті принципи політичної моралі, що їх вона найпалкіше підтримує, за умов, коли, як вона вважає, мають місце обурливі порушення цих принципів.

Можна сказати, що закон проти заворушень залишає можливість висловлення цих принципів у непровокаційний спосіб. Проте тут не враховано суть зв'язку між висловлен­ням та достоїнством. Людина не може висловлюватись віль­но, коли вона не вправі забезпечити відповідність своєї ри­торики обуренню, яке вона відчуває, чи коли їй доводиться спрямовувати всі свої зусилля на захист цінностей, які, як вона вважає, не йдуть ні в яке порівняння з тими, які вона намагається утвердити. Цілком вірно, що деякі політичні дисиденти висловлюються так, що це шокує більшість, про­те з боку більшості було б виявом зневаги стверджувати,

288 Роналд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА

що ортодоксальні методи висловлення є належними спосо­бами говорити, тому що це — заперечення рівного піклу­вання та поваги. Якщо суть права полягає в захисті гідності дисидентів, тоді ми повинні складати судження про належ­ну мову, маючи на увазі особистості дисидентів, а не осо­бистості «мовчазної» більшості, для якої закон проти заво­рушень аж ніяк не є обмеженням.

Таким чином, зазнає невдачі аргумент про те, що особис­ті цінності, які захищає оригінальне право, у випадку не­значних обмежень не опиняються перед суттєвою загрозою. Ми повинні з'ясувати, чи конкуруючі права або ж якась серйозна загроза для суспільства все-таки можуть виправда­ти закон проти заворушень. Ми можемо розглянути ці дві підстави разом, тому що єдині ймовірні конкурентні пра­ва— це права на свободу від насильства, а насильст­во — єдина ймовірна загроза суспільству, що випливає із

контексту.

Я не маю права спалити ваш будинок, або закидати ка­мінням вас чи ваш автомобіль, або вдарити вас у щелепу велосипедним ланцюгом, навіть якщо вважатиму, що це — природні способи висловлення. Проте в чиказькому суді підсудних не звинувачували в безпосередньому насильстві; в аргументації йшлося про те, що заплановані ними словес­ні дії робили ймовірним здійснення іншими актів насильст­ва — чи то на підтримку того, що вони говорили, чи як вияв ворожості до їхніх слів. Чи забезпечено цим виправдання?

Питання було б іншим, якби ми могли передбачити з дея­кою мірою певності, скільки насильства дасть можливість уникнути закон проти заворушень і якого роду це насильст­во. Рятуватиме він два життя на рік, чи двісті, чи два мільй­они? Ніхто не може сказати — не лише тому, що точне пе­редбачення тут практично неможливе, а й тому, що ми не маємо чіткого розуміння процесу перетворення демонстра­ції на заворушення і, зокрема, ролі підбурювальних вислов­лювань, відділеної від ролі злиднів, поліцейської сваволі, жадоби до крові та всіх інших людських і економічних по­років. Звичайно, уряд повинен намагатися зменшити кіль­кість спричинених насильством жертв та обсяг втраченого з цієї причини майна, проте він має визнати, що будь-яка спроба визначити та усунути причину заворушень без рео­рганізації суспільства буде вправлянням у роздумуванні, пробах та помилках. Він повинен приймати рішення за умов значної невизначеності, а інститут прав, якщо до ньо-

7. Серйозне ставлення до прав

го ставитись серйозно, обмежує його свободу експеримен­тування за таких умов.

Цей інститут змушує уряд мати на увазі, що заборона на висловлення чи демонстрацію становить для даної людини певну образу, і образу глибоку, а користь від цього суто умоглядна, до того ж у будь-якому разі її можна досягти ін­шими, хай і більш дорогими, засобами. Коли юристи ка­жуть, що права можна обмежити з метою захисту інших прав чи уникнення катастрофи, вони мають на думці випад­ки, в яких причина та наслідок видно відносно чітко, як у звичному прикладі, коли людина безпідставно кричить «По­жежа!» в переповненому театрі.

Проте чиказька історія показує, наскільки неясними мо­жуть стати причинні зв'язки. Чи були виступи Гофмана (Hoffman) та Рубіна (Rubin) необхідними передумовами для виникнення заворушення? Чи, може, тисячі людей все одно прибули до Чикаго бунтувати, про що уряд також заявляє? Чи були ці виступи в будь-якому випадку достатніми умо­вами? Або ж, можливо, поліція могла зупинити насильство, якби не перейнялась так активно власним внеском до нього, на що вказала президентська Комісія з насильства?

Це непрості питання, проте якщо права щось значать, то­ді уряд не може просто прийняти як належне відповіді, що виправдовують його поведінку. Якщо людина має право на свободу слова, якщо причини, що підтримують це право, поширюються на провокаційні політичні промови, і якщо щодо впливу таких промов на насильство немає визначе­ності, тоді уряд не вправі розпочати свій наступ на пробле­му насильства із заперечення зазначеного права. Обмежен­ня права на свободу слова може виявитись найдешевшим курсом, або таким, що завдає найменшої шкоди морально­му духові поліції, або найпоігулярнішим у політичному пла­ні. Проте це — утилітарні аргументи на користь того, щоб розпочати дії в одному місці, а не в іншому, а поняття прав унеможливлює використання подібних аргументів.

Ця точка зору може виявитись затьмареною популярним переконанням, згідно з яким політичні активісти прагнуть до насильства і «лізуть на рожен» у своїх промовах. На загальний погляд, їм навряд чи варто скаржитись, якщо їх визнають призвідцями насильства, на яке вони очікують, і поставляться до них відповідним чином. Проте тут по­вторюється плутанина, яку я намагався прояснити рані­ше,— плутанина між тим, коли маєш право, і тим, коли ро-

19 - 3215

Роналд ДворкІн. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА

7. Серйозне ставлення до прав

биш правильну річ. Мотиви мовця можуть бути доречними при вирішенні, чи чинить він правильно, коли пристрасно говорить про питання, що можуть розбурхати чи розлютити юрбу. Проте якщо він має право на свободу слова, оскільки небезпека, до якої веде надання йому дозволу говорити, є суто умоглядною, його мотиви не можуть вважатись неза­лежним доказом у рамках аргументації, що виправдовує на­кладення на нього заборони висловлюватись.

А як щодо індивідуальних прав тих, кого буде знищено під час заворушення;, перехожого, якого вб'є куля снайпера, чи власника магазину, якого пограбують мародери? Якщо проблему сформульовано таким чином, тобто як питання конкуруючих прав, це наводить на думку про принцип, який підірвав би ефект невизначеності. Чи скажемо ми, що деякі права на захист настільки важливі, що уряд виправда­но, коли задля їх збереження він робить усе, на що здатний? І, отже, чи скажемо ми, що уряд може обмежити права ін­ших діяти, коли їхні дії можуть усього лише збільши­ти — на величину як завгодно малу чи умоглядну — ризик того, що буде порушено чиєсь право на життя чи на майно?

На якийсь такий принцип спираються ті, що виступають проти недавніх ліберальних постанов Верховного Суду з приводу поліцейських процедур. Ці постанови збільшують шанс того, що винна людина уникне покарання, і, отже, трохи збільшують ризик того, що будь-якого конкретного члена спільноти буде вбито, зґвалтовано чи пограбовано. Деякі критики вважають, що з огляду на зазначену обстави­ну рішення Суду безперечно виявились неправильними.

Але жодне суспільство, що заявляє про своє визнання ве­ликої кількості прав на тій підставі, що існує дуже багато способів зазіхання на людську гідність чи рівність, не може визнати такий принцип. Якщо присилування людини до на­дання свідчень проти себе чи накладання на неї заборони вільно говорити завдає шкоди, уникнути якої покликані права на відмову від самозвинувачення та на свободу слова, тоді з боку держави було б виявом зневаги сказати людині, що вона мусить зазнати цієї шкоди з огляду на можливість того, що в результаті буде трохи зменшено ризик заподіян­ня шкоди іншій людині. Якщо права мають сенс, тоді сту­пені їхньої важливості не можуть бути настільки різними, щоб деякі взагалі не враховувались, коли йдеться про інші.

Звичайно, уряд здатний розрізняти, і він може не дати людині скористатися з її права на свободу слова, коли існує

чітко виражений і суттєвий ризик того, що її промова за­вдасть великої шкоди особі чи майну інших, а альтернатив­них способів уникнути цього немає, як, скажімо, у випадку з людиною, що кричить «Пожежа!» в театрі. Проте ми по­винні відмовитись від запропонованого принципу, згідно з яким уряд може просто нехтувати правами на свободу сло­ва, коли під загрозою життя та майно. Поки ефект вислов­лювань на зазначені інші права залишається умоглядним і дуже незначним, уряд має шукати важелі впливу деінде.

4. А НАВІЩО СТАВИТИСЬ ДО ПРАВ СЕРЙОЗНО?

На початку цього есе я зазначив, що моя мета — показати, що саме повинен робити уряд, який заявляє про визнання індивідуальних прав. Йому треба відмовитись від претензії на те, що громадяни ніколи не мають права порушувати йо­го закон, і він не повинен визначати права громадян таким чином, що дія цих прав може припинитися з огляду на при­чини, пов'язані із загальним благом. А тому жорстке став­лення до громадянської непокори чи кампанію проти вира­женого словами протесту з боку будь-якого уряду можна прирівняти до свідчення про його нещирість.