Права та право порушувати закон 4 page

Оскільки суд може відмінити власне рішення, ті ж причи­ни, які ми навели для обґрунтування відмови від першої мо­делі, підходять і для заперечення проти другої. Якби ми не зазнавали тиску інакодумства, ми не мали б справи з драма­тичним описом тієї міри неправоти, яка відчувається в су­довому рішенні проти дисидента, з демонстрацією, що без­сумнівно доречна при розгляді питання про те, чи був суд правий. Ми збільшили б шанси на те, що керуватимемось правилами, що суперечать принципам, яким, згідно з наши­ми твердженнями, ми віддані.

Ці міркування, як мені уявляється, віднаджують нас від другої моделі, але у декого виникне бажання замінити її ін­шою редакцією. Вони доводитимуть, що коли Верховний Суд вирішив, що певний кримінальний закон є дійсним, то громадяни мають обов'язок підкорятись цьому рішенню до тих пір, поки в них не з'являться резонні причини вважати

8. Громадянська непокора

не просто, що зазначене рішення є поганим законом, а й що Верховний Суд, скоріш за все, відмінить його. За такого підходу дисиденти із Західної Вірджинії, котрі відмовля­лись віддавати честь Прапорові у 1942 році, діяли вірно, то­му що вони мали резонні причини вважати, що Верховний Суд передумає. Проте якщо вже Суд постановив вважати дійсними закони на кшталт призовних, буде неправильним продовжувати кидати виклик цим законам, тому що ймовір­ність того, що Суд скоро змінить своє рішення, не є знач­ною. Проте і це припущення слід відкинути. Бо якщо ми ка­жемо, що громадянин вправі покладатись на власне суджен­ня про закон попри власне судження про те, що суди, скоріш за все, не погодяться з ним, не існує жодної правдо­подібної причини, чому він повинен діяти іншим чином у разі, якщо протилежне рішення вже запротокольовано.

Отже, третя модель — чи щось близьке за змістом до неї — видається найправильнішим викладом соціального обов'язку людини в нашому суспільстві. Лояльність грома­дянина спрямована на закон, а не на погляд конкретної лю­дини на суть закону, і поки він діє згідно з власним виваже­ним і резонним поглядом на вимоги закону, його поведінка не є неправильною. Дозвольте мені повторити (тому що це має вирішальне значення): це не те ж саме, що сказати, бу­цімто індивід може не зважати на рішення судів. Доктрина прецеденту лежить біля серцевини нашої юридичної сис­теми, і ніхто не може розважливо намагатись додержувати закону, не визнаючи за судами загальної влади змінювати його своїми рішеннями. Проте якщо йдеться про фундамен­тальні особисті чи політичні права і при цьому стверджу­ється, що Верховний Суд зробив помилку, людина не вийде за межі своїх соціальних прав, якщо відмовиться визнати таке рішення остаточним.

Залишається ще одне велике питання, перш ніж ми змо­жемо застосувати ці спостереження до проблем ухилення від призову. Я вів мову про випадок, коли громадянин пере­конаний, що закон не такий, яким його бачать інші чи яким його постановили вважати суди. Цей опис може пасувати декому з тих, хто не підкоряється призовним законам із мо­тивів сумління, проте він не пасує більшості з них. Біль­шість дисидентів не є юристами чи політичними філософа­ми; вони вважають, що запротокольовані закони є амораль­ними і несумісними з юридичними ідеалами їхньої країни, проте вони не аналізують питання, чи не є ці закони до того

20- 3215

Роналд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА

8. Громадянська непокора

ж ще й недійсними. Наскільки ж застосовним щодо їхньої ситуації, в такому разі, є припущення, що громадянин впра­ві покладатись на власне судження про закон?

Щоб відповісти на це питання, я буду змушений повер­нутись до своїх попередніх доводів. Конституція — через положення про належний судовий процес, положення про рівний захист, Першу поправку та інші згадані мною поло­ження — впорскує надзвичайну кількість нашої політичної моралі в питання про дійсність того чи іншого закону. Тому твердження, що більшість опонентів призову не усвідомлю­ють, що закон не є дійсним, вимагає уточнення. Вони до­тримуються переконань, які в разі їх правильності суттєво підтримують ту точку зору, що закон на їхньому боці; та обставина, що вони не дійшли до зазначеного подальшого висновку, можна пояснити (принаймні в більшості випад­ків) їхньою недостатньою юридичною освіченістю. Якщо ми вважаємо, що коли закон сумнівний, то може виявитись, що люди, які покладаються на власне судження про нього, діють належним чином, виглядало б неправильним не по­ширити цей погляд на тих дисидентів, чиї судження зво­дяться до того ж самого. Жодна частина аргументації, яку я навів на підтримку третьої моделі, не містить підстав для відмежування їх від більш обізнаних колег.

Наведені докази можуть привести нас до кількох попе­редніх висновків. Коли закон є невизначеним — у тому ро­зумінні, що можна навести вагомі доводи на користь І тієї, й Іншої сторони,— тоді громадянин, який використовує власне судження, не поводиться неправильно. Наші практи­ки дозволяють йому в таких випадках покладатись на влас­не судження і заохочують його до цього. З цієї причини наш уряд має особливий обов'язок: намагатись захищати громадянина і полегшувати його становище, якщо тільки це не завдає значної шкоди іншим політикам. Із цього не ви­пливає, що уряд може гарантувати йому імунітет, адже уряд не може ухвалити постанову, згідно з якою він буде не вправі піддавати судовому переслідуванню нікого з тих, що діють за покликом власного сумління, чи не засуджуватиме нікого з тих, що мають підстави не погоджуватися з судови­ми рішеннями. Це паралізувало б здатність уряду проводи­ти свою політику; більше того, це ліквідувало б найбільшу вигоду від додержання третьої моделі. Якби держава ніколи не вдавалась до судового переслідування, то суди не могли б діяти на основі досвіду та аргументів, генерованих інако-

думством. Проте з цього випливає, що коли практичні при­чини для судового переслідування в якійсь конкретній спра­ві є відносно слабкими чи якщо проблему можна вирішити в інший спосіб, дорогу справедливості слід шукати на тере­нах толерантності. Популярний погляд, згідно з яким закон є закон І його слід завжди втілювати в життя, не відрізняє людини, що діє на основі власного судження про сумнівний закон і, отже, поводиться так, як це передбачають наші пра­ктики, від звичайного злочинця. Я не знаю жодної причини (за винятком моральної сліпоти) не бачити принципової від­мінності між цими двома випадками.

Мені слід очікувати філософського заперечення проти цих висновків — у тому плані, що я розглядаю закон як «всюдисутність, що висить у небесах». Я вів мову про лю­дей, які складають судження про вимоги закону — навіть у тих випадках, коли закон неясний і недовідний. Я вів мову про випадки, в яких громадянин міг би подумати, що закон вимагає одне, навіть попри те, що Верховний Суд заявив, що він вимагає інше, і навіть коли малоймовірно, що Вер­ховний Суд скоро змінить своє рішення/ Тому мене буде звинувачено в тому, що я дотримуюсь погляду, згідно з яким юридична проблема завжди має «правильне рішення», яке слід шукати в природному законі — або ж воно зачине­не в якомусь трансцендентному сейфі.

Сейфова теорія закону, звичайно ж, є нісенітницею. Коли я кажу, що люди дотримуються поглядів на закон, якщо той сумнівний, і що ці погляди є не просто передбаченнями сто­совно судових рішень, я не маю на думці подібної метафі­зики. Мій намір полягає лише в тому, щоб якомога точніше підсумувати багато з тих практик, які є частиною нашого юридичного процесу.

Юристи та судді роблять заяви про юридичне право та обов'язок, навіть коли усвідомлюють, що ці заяви є недо­відними, і підтримують їх за допомогою аргументів, навіть коли розуміють, що ці аргументи не всім сподобаються. Во­ни висловлюють ці аргументи один одному — в професій­них журналах, класних кімнатах та залах судових засідань. Вони відповідають на такі аргументи, висловлені іншими, визнаючи їх добрими, поганими чи посередніми. При цьому вони припускають, що деякі аргументи на користь певної сумнівної позиції є кращими, ніж інші. Вони також припус­кають, що доводи на користь однієї сторони сумнівного твердження можуть бути сильнішими, ніж доводи на ко-

20*

308 Роналд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА

ристь іншої сторони; саме такою, на мій погляд, і повинна бути заявка на закон у сумнівному випадку. Вони відрізня­ють — без особливих труднощів — ці аргументи від перед­бачень про те, які рішення приймуть суди.

Ці практики погано представлені теорією про те, що су­дження про закон у сумнівних випадках є нісенітницею або ж просто передбаченням стосовно майбутніх судових рі­шень. Ті, що сповідують такі теорії, не можуть заперечити факт існування цих практик; можливо, ці теоретики мають на увазі, що зазначені практики не є розважливими, тому що грунтуються на припущеннях, які не підтверджуються, чи з якоїсь іншої причини. Проте це робить їхнє заперечен­ня загадковим, тому що вони ніколи не уточнюють, у чому вони вбачають цілі, що лежать в основі цих практик; а доки такі цілі не вказано, неможливо вирішити, чи є ці практики розважливими. На мій погляд, такі основоположні цілі є ти­ми, на які я вказав вище: розвиток і тестування закону через експериментування громадянами і через зворотний процес.

Наша юридична система прямує до цих цілей, запрошую­чи громадян до самостійного вирішення питання про пере­ваги та недоліки юридичних аргументів чи до надання від­повідних порад, а також до дій на основі цих суджень, хоча даний дозвіл обмежений загрозою того, що громадяни мо­жуть зазнати певних втрат, якщо суди не погодяться з ни­ми. Успіх у цій стратегії залежить від того, чи має суспільс­тво достатній рівень згоди щодо визначення, що слід вважа­ти гарним, а що — поганим аргументом, щоб, попри те, що різні люди складатимуть різні судження, ці відмінності не були ні настільки глибокими, ні настільки частими, щоб зробити систему неспроможною, і не становили небезпеки для тих, що діють відповідно до власних уявлень. Я вва­жаю, що існуючий рівень згоди щодо критеріїв для охарак­теризування аргументів достатній, щоб уникнути цих пас­ток, хоча одне з головних завдань юридичної філософії по­лягає в показі та проясненні цих критеріїв. Так чи інакше, ще ніхто не продемонстрував, що описані мною практики хибні, а тому їх необхідно брати до уваги при визначенні, чи чесно та справедливо виявляти поблажливість до тих, котрі порушують щось, що інші вважають законом.

Я сказав, що уряд має особливу відповідальність перед тими громадянами, які діють на основі резонного судження, що певний закон не є дійсним. Він має виявляти до них максимально можливу поблажливість, коли це узгоджуєть-

8. Громадянська непокора

ся з іншими політиками. Йому може бути непросто виріши­ти, що саме слід робити в ім'я цієї відповідальності в конк­ретних справах. Рішення буде результатом урівноваження, і чітко сформульовані правила тут не допоможуть. Та все ж можна окреслити певні принципи.

Почну з рішення прокурора щодо висунення звинува­чень. Він повинен урівноважити свій обов'язок бути по­блажливим разом із ризиком, що засудження призведе до розколу в суспільстві, відносно шкоди, що її може бути за­вдано політиці законності в разі, якщо він залишить диси­дентів у спокої. Роблячи такий розрахунок, він повинен взя­ти до уваги не тільки обсяг шкоди для інших, а й оцінку ці­єї шкоди з точки зору закону; отже, він мусить провести вказане далі розмежування. Кожне правило закону підтри­мується і здогадно обґрунтовується набором політик, яким, як вважається, воно повинно сприяти, та принципів, які, як вважається, воно повинно поважати. Деякі правила (напри­клад, закони, що забороняють вбивство та крадіжку) під­тримуються припущенням, що індивіди, які беруться під за­хист, мають право не зазнавати шкоди, на яку накладається заборона. Інші правила (наприклад, більш технічні за своїм характером антитрестівські) не підтримуються жодним при­пущенням про якесь основоположне правило; їхня підтрим­ка йде головним чином від передбачуваної користі еконо­мічних та соціальних політик, яким вони сприяють. Останні може бути доповнено моральними принципами (такими, як точка зору, згідно з якою бізнесова практика збивання цін слабкого конкурента є грубою), які, однак, не доходять до визнання морального права на уникнення даної шкоди.

Тут точка розмежування така. Якщо конкретне правило закону являє собою офіційне рішення про те, що індивіди мають моральне право не зазнавати певного виду шкоди, тоді це — могутній аргумент проти толерантності до пору­шень, які викликають такі збитки. Наприклад, закони, що захищають людей від особистих травм чи знищення їхнього майна, являють собою саме такі рішення, і це — дуже силь­ний аргумент проти толерантності до громадянської непо­кори, що пов'язана з насильством.

Звичайно, можуть бути сумніви щодо того, чи справді за­кон спирається на припущення про наявність певного мо­рального права. Питання в тому, чи резонним буде припус­тити, з урахуванням історії та способу реалізації закону, що його автори визнавали таке право. Існують й інші випадки,

310 Роналд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА

крім правил проти насильства, коли це безперечно саме так; прикладом можуть бути закони про громадянські права. Ба­гато щирих та палких прихильників сеґреґації вважають, що закони та рішення про громадянські права неконституційні, тому що вони грунтуються на компромісах щодо принципів місцевого самоврядування та свободи об'єднань. Це — ар­гументована, хоча й непереконлива, точка зору. Та зазначе­ні закони й рішення вочевидь втілюють у собі ту точку зо­ру, що в негрів як індивідів є право не бути сегреґованими. Вони спираються не просто на судження, що уникнення ра­сової сегрегації найкращим чином посприяє іншим націо­нальним політикам. Якщо ми не вживемо жодних заходів до чоловіка, що заблокував шкільні двері, це означатиме, що ми порушили підтверджені законом моральні права школярки, входові якої до школи він завадив. Обов'язок бу­ти поблажливим не може заходити так далеко.

Проте позиція школярки відрізняється від позиції призо­вника, який, можливо, буде змушений піти до армії раніше і одержить більш небезпечне призначення, якщо порушників законів про призов не буде покарано. Призовні закони, як­що їх розглядати в цілому і з урахуванням способу їх реалі­зації, не можна вважати Такими, що відбивають судження, згідно з яким чоловік має моральне право бути призваним лише після того, як до армії заберуть якихось інших чолові­ків чи групи громадян. Призовні класифікації і передбаче­ний ними порядок призову сплановано задля соціальних та адміністративних зручностей. Вони також відбивають уяв­лення про справедливість — наприклад, містять положення про те, що мати, яка втратила на війні одного чи двох синів, не мусить зазнавати риску втратити ще одного. Проте вони не грунтуються на жодних фіксованих правах. Призовні ко­місії мають широкі повноваження діяти на власний розсуд у класифікаційному процесі, а армія, звичайно ж, має майже абсолютні повноваження щодо розподілу небезпечних при­значень. Якщо прокурор виявить толерантність щодо по­рушників призовних законів, це спричинить незначні зру­шення в побудованих на підставі вимог закону розрахунках справедливості та корисності. Такі зрушення можуть погір­шити становище інших призовників, та це аж ніяк не рів­нозначно нехтуванню їхніми моральними правами.

Така різниця між сегрегацією та призовом не є результа­том випадковостей, пов'язаних із написанням закону. При­пущення, що громадяни мають моральні права у зв'язку з

8. Громадянська непокора

порядком, в якому їх викликають на військову службу, су­перечило б сотні років практики; лотерейна система відбо­ру, наприклад, у світлі такого припущення виглядала б про­сто жахливою. Якби наша історія була іншою, якби суспіль­ство визнало таке моральне право, справедливим виглядало б припущення, що принаймні декотрі з призовних дисиден­тів вІдкориґували б свою поведінку, намагаючись поважати ці права. Тож невірно аналізувати справи про ухилення від призову в той же спосіб, що і справи про насильство чи по­рушення громадянських прав, як це роблять чимало крити­ків, розглядаючи питання, чи виправдана толерантність. Я не маю на увазі, що справедливість щодо інших у справах, пов'язаних із проблемою призову, є недоречною; її слід брати до уваги, урівноважуючи ЇЇ відносно справедливості до дисидентів та довгострокової користі для суспільства. Проте тут вона не відіграє тієї чільної ролі, що належить їй у випадках, коли йдеться про права.

Де ж, у такому разі, точка рівноваги між справедливістю та корисністю в справах тих, що радили ухилятись від призову? Якби ці люди заохочували до насильства чи іншим чином зазіхали на права інших, тоді звинувачення мало б у своєму розпорядженні переконливі аргументи. Проте за відсутності таких дій точку рівноваги між справед­ливістю та корисністю, як мені здається, зсунуто в інший бік, і тому я вважаю, що рішення про судове переслідуван­ня Кофіна, Спока, Раскіна, Гудмена та Фербера було невір­ним. Можна було б доводити, що якби тих, що радили ухи­лятись від призову, було звільнено від переслідування, то зросла б кількість тих, що намагалися б уникнути служби в армії; проте, як мені уявляється, це число навряд чи наба­гато перевищило б кількість тих, що ухилялися б у будь-якому випадку.

Якщо це не так, якщо Існує набагато більший спротив, тоді відчуття цього залишкового невдоволення важливо для тих, хто визначає політику, і його не слід було приховувати введенням заборони на висловлювання. Тут глибоко замі­шане сумління: важко повірити, що багато хто з. тих, що ре­комендували спротив, робили це з якихось інших мотивів. Сильними є доводи на користь неконституційності законів, що визнають поради злочином; навіть той, хто не вважає ці доводи переконливими, не зможе не визнати, що в них є ра­ціональне зерно. Шкода потенційним призовникам — і тим, які під впливом рекомендацій могли вирішити ухилитись

312 Роналд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА

від призову, і тим, які внаслідок цього могли бути призва­ними раніше, була віддаленою та умоглядною.

Справи громадян, які відмовилися йти до армії, коли їх туди призвали, більш складні. Визначальне питання тут — чи відмова від їх судового переслідування призведе до ши­рокомасштабних відмов служити. Цього могло б і не ста­тись — адже тоді мав місце соціальний тиск (зокрема, за­гроза майбутній кар'єрі), здатний примусити багатьох моло­дих американців Із числа призовників піти до армії, навіть якби вони знали, що їх не ув'язнять, якщо вони відмовлять­ся служити. Якби не відбулось значного збільшення кіль­кості відмовників, державі слід було б залишити дисидентів у спокої, і я не вбачаю великої шкоди у відстрочці судового переслідування до того моменту, коли прояснився б резуль­тат такої політики. Якби кількість тих, що відмовилися слу­жити, виявилась значною, це було б добрим аргументом на користь переслідування. Але це також перевело б дану про­блему в академічну площину, бо якби дисидентська точка зору набула поширення, достатнього для виправдання судо­вого переслідування інакомислячих, було б надзвичайно важко продовжувати війну за будь-яких обставин, за винят­ком встановлення майже тоталітарного режиму.

Може здатись, що ці висновки містять парадокс. Раніше я доводив, що коли закон нечіткий, громадяни мають право використовувати власне судження — почасти на тій підста­ві, що ця практика допомагає виявити питання, що вимага­ють присуду; тепер же я пропоную курс, що передбачає від­мову від судового рішення чи відстрочку його винесення. Проте суперечність тут лише позірна. З того факту, що на­ша практика віддає перевагу судовим рішенням і підвищує їх корисність для вироблення законів, не випливає, що кож­ного разу, коли громадяни діють відповідно до своїх уяв­лень про закон, їх необхідно судити. В кожному такому ви­падку постають питання, чи дозріла дана проблема для су­дового рішення і чи присуд розв'яже її у спосіб, що зменшить шанси чи зліквідує причини для інакодумства.

В справах про ухилення від призову відповідь на обидва ці питання була негативною: погляди на війну були доволі амбівалентними, мала місце невизначеність та необізнаність щодо обсягу моральних проблем, пов'язаних Із призовом. Це був далеко не найкращий час для судового розв'язання даних проблем, тож тимчасова толерантність щодо інако­думства була одним із можливих способів дозволити поле-

8. Громадянська непокора

міці тривати доти, доки вона не приведе до ясніших резуль­татів. Більше того, було зрозуміло, що судове рішення щодо конституційних питань не вирішить проблему призовного закону. ТІ, що сумнівалися в конституційності призову, продовжували так само сумніватись і після того, як її було підтверджено рішенням Верховного Суду. Це один з тих пов'язаних із фундаментальними правами випадків, у яких наші практики прецеденту заохочують до таких сумнівів.

Проте навіть якщо прокурор не вдасться до судового пе­реслідування, основоположну проблему буде лише тимча­сово пом'якшено. До тих пір, поки закон вочевидь визнава­тиме акти інакодумства злочинними, совісна людина пере­буватиме під загрозою. Що може зробити Конгрес, на який також покладається обов'язок поблажливості, щоб зменши­ти цю загрозу?

Конгрес може переглянути закони, про які йдеться, щоб з'ясувати, на які поступки він може піти перед диси­дентами. Кожна програма, яку приймає законодавча влада, є сумішшю політик та обмежуючих принципів. Наприклад, ми погоджуємось на зменшення ефективності пошуків зло­чинців та реконструкції міст, щоб мати змогу поважати пра­ва звинувачених злочинців та компенсувати втрати власни­кам майна. Конгрес може належним чином виконати свій обов'язок перед дисидентами, якщо відрегулює інші полі­тики чи піде на компромісні рішення щодо них. У цьому зв'язку доречними будуть такі питання. Який засіб можна знайти, щоб забезпечити максимально можливу толерант­ність щодо сумлінного інакомислення і водночас мінімі­зувати його вплив на політику? Наскільки великим є в цьо­му випадку урядовий обов'язок виявляти поблажливість — наскільки глибоко тут замішане сумління, і наскільки ваго­мими є доводи на користь того, що даний закон взагалі не­дійсний? Наскільки важливою є розглядувана політика — чи втрутитись в цю політику не означає сплатити занадто високу ціну? Ці питання, безперечно, далеко не прості, про­те вони вказують на головний момент варіантів, які необ­хідно вибрати.

Я вважаю, що з тих же причин, із яких не варто було під­давати судовому переслідуванню тих, що радили ухилятись від призову, закон, який визнає такі дії злочинними, слід відмінити. Вагомими є доводи на користь того, що цей за­кон обмежує свободу слова. Він безперечно тисне на су­мління— і, можливо, не має жодних корисних наслідків.

314 Ропалд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НЛ ПРАВА

Якщо агітація переконала б у необхідності ухилятися від призову лише кількох осіб із числа тих, що в противному разі не робили б цього, то значимість даного обмеження не­велика; якщо агітація переконала б багатьох, це — важли­вий політичний факт, який слід знати.

Складніші питання постають, знову-таки, при розгляді самого ухилення від призову. Ті, які вірили, що війна у В'єтнамі сама по собі була жахливою помилкою, вітали б внесення до закону будь-яких змін, що робили б досягнення миру більш імовірним. Проте якщо пристати на позицію тих, на чию думку війна була необхідною, тоді ми маємо визнати, що політика продовження призову при повному звільненні відмовників від відповідальності була б нерозу­мною. Однак тут слід розглянути дві менш радикальні альтернативи: армія волонтерів та розширена категорія пе­реконаних заперечувачів, до якої увійшли б ті, що вважали війну аморальною. Проти обох пропозицій можна багато чого сказати, та якщо потребу поваги до інакомислення бу­де визнано, точка рівноваги може зсунутись на їх користь.

Отже, доводи за відмову від судового переслідування пе­реконаних порушників призовних законів, а також за зміну цих законів на їх користь були вагомими. Проте було б не­реально очікувати, що ця політика візьме гору, тому що їй протидіяв політичний тиск.

Тому ми повинні подивитись, що могли і повинні були зробити суди. Суд міг би, звичайно, підтримати аргументи про те, що призовні закони були певним чином неконститу­ційними,— взагалі або стосовно підсудних у розглядуваній справі. Або ж він міг би виправдати підсудних на підставі відсутності фактів, необхідних для засудження. Я не наво­дитиму аргументів щодо конституційних питань чи фактів будь-якої конкретної справи. Натомість я хочу висловити ідею, що суд не повинен вдаватись до засудження (при­наймні за деяких обставин), навіть якщо він підтримує від­повідні законодавчі акти і визнає факти, на підставі яких винесено звинувачення, такими, що мали місце. Коли на розгляд Верховного Суду надійшли кілька справ про пору­шення призовних законів, він не прийняв жодного рішення щодо головних аргументів на користь неконституційності призову; він також не постановив, що зазначені аргументи піднімають політичні питання, які лежать за межами його компетенції. Існують вагомі причини, чому за таких обста­вин Суд має винести виправдувальний вирок, навіть якщо

8. Громадянська непокора

при цьому він підтримає призовні закони. Він має випра­вдати підсудних на тій підставі, що перед тим, як це рішен­ня було винесено, дійсність закону була сумнівною, а кара­ти людей за порушення сумнівного закону несправедливо.

Це був би прецедент для винесення подібних рішень у майбутньому. Верховний Суд неодноразово анулював, з огляду на вимоги належного судового процесу, звинувачу­вальні вироки в карних справах, тому що закон, на підставі якого було винесено вирок, виявився надто нечітким. (Нап­риклад, Суд анулював звинувачувальні вироки, винесені на підставі законів, які визнавали злочином встановлення «не­обгрунтованих цін» та членство у «банді»). Засудження на підставі нечіткого кримінального закону зазіхає на моральні та політичні ідеали положення про належний судовий про­цес у два способи. По-перше, таке засудження ставить гро­мадянина в несправедливу позицію, коли він змушений або діяти на свій страх і ризик, або погодитись на жорсткіше обмеження свого життя, ніж те, яке, можливо, було санкціо­новано законодавчою владою; як я доводив вище, модель соціальної поведінки, якою передбачено, що в таких випад­ках громадянин повинен виходити з найгіршого варіанта, є неприйнятною. По-друге, воно надає прокуророві та судам право творити кримінальний закон шляхом вибору тієї чи іншої можливої інтерпретації після факту події. Це означа­ло б делегування повноважень із боку законодавчої влади, що несумісно з нашою схемою розмежування гілок влади.

Засудження на підставі кримінального закону, положення якого не є нечіткими, але відповідність якого Конституції уявляється сумнівною, зазіхає на положення про належний судовий процес у перший із зазначених способів. Воно при­мушує громадянина виходити з найгіршого варіанта або діяти на свій страх та ризик. Воно також зазіхає на поло­ження про належний судовий процес у спосіб, що нагадує другий. На більшість громадян сумнівний законодавчий акт, у разі порушення якого їм загрожувало б ув'язнення, справляв би стримуючий вплив. Конгрес, а не суди, став би тоді ефективним голосом при вирішенні питання про консти-туційність карних законоположень, а це також є порушен­ням принципу розподілу повноважень між гілками влади.

Якщо акти інакомислення матимуть місце і після того, як Верховний Суд прийме постанови про дійсність законів чи застосовність доктрини політичного питання, тоді випра­вдання на вказаних вище підставах вже не буде доречним.

Роналд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА

Рішення Суду не стане, з огляду на раніше зазначені причини, остаточним розв'язанням проблеми закону, але можна буде стверджувати, що Суд зробив для її розв'язання все, що міг. Втім, суди все ще зможуть реалізовувати власне дискрецій­не право щодо міри покарання, виносячи мінімальні чи умовні вироки на знак поваги до позиції дисидентів.

Дехто з юристів буде шокований моїм загальним виснов­ком, що ми маємо обов'язок перед тими, що з мотивів су­мління порушують призовні закони, і що від нас, можливо, вимагається не переслідувати їх, а натомість, ідучи їм на поступки, змінити наші закони чи відрегулювати процедури засудження. Прості драконівські твердження про те, що за злочин має бути покарання і що той, хто склав неправильне судження про закон, має нести відповідальність за наслідки, мають надзвичайно сильну владу над уявою як професіона­лів, так і рядових членів суспільства. Проте влада закону складніша та інтелігентніша, ніж ця, і важливо, щоб вона вижила.

Зворотна дискримінація

і

У 1945 році чорношкірий чоловік на ім'я Свет (Sweatt) по­дав прохання про вступ до Юридичної школи Техаського університету, проте йому відмовили на тій підставі, що за­коном штату було передбачено, що лише білі могли вчити­ся в ній. Верховний Суд постановив, що цей закон порушу­вав права Света з огляду на Чотирнадцяту поправку до Кон­ституції Сполучених Штатів, якою передбачено, що жоден штат не позбавить жодної людини рівного захисту з боку своїх законів *. У 1971 році єврей на ім'я Дефуніс (DeFunis) подав прохання про вступ до Юридичної школи Ва­шингтонського університету; він не пройшов за конкурсом, попри те, що результати його тестування і оцінки, які він дістав у коледжі, були такими, що його б прийняли, якби він був чорношкірим, філіпінцем, американцем мексикансь­кого походження чи Індіанцем. Дефуніс попросив Верхов­ний Суд проголосити, що вашингтонська практика, якою передбачались менші вимоги до представників етнічних меншин, порушила його права, передбачені Чотирнадцятою поправкою ².