Наукова

Мовна

культура —

Основа

Професійної

Діяльності

Дослідника

Культура

Наукового

тексту

1.1. Наукова мова

як комунікативний феномен 5

1.2. Сутність та особливості

наукового стилю української мови 11

1.3. Особливості усного

і писемного наукового мовлення 28

1.4. Лексикографічна компетенція

як показник мовної культури науковця 56

2.1. Властивості і структурно-смислові
компоненти наукових текстів

різних жанрів 62

2.2. Культура читання

наукового тексту 68

2.3. Композиція

писемного наукового тексту 81

2.4. Наукова стаття

як самостійний науковий твір 99

2.5. Наукова рецензія Науковий відгук

Культура усного наукового мовлення

Додатки

3.1. Композиційно-логічна
побудова усної наукової

доповіді, виступу 115

3.2. Мовна особистість доповідача 121

3.3. Наукові заходи

як засіб виявлення культури наукової мови 125

3.4. Електронна презентація

наукового виступу 133

1. Практичні роботи 141

2. Зразки наукових робіт

і документів 177

3. Види самостійної роботи ' 194

Термінологічний словник Література

195 207

1.

Наукова мовна культура — основа професійної діяльності дослідника

Роль науки в житті суспільства за останні деся­тиліття надзвичайно зросла. Вона перетворилася на повноцінний соціальний організм, невід'ємну складову професійної компетентності. У динамічному сьогоден­ні значнішою стала роль методологічної культури до­слідників, їх здатності до критичного осмислення, наукового обґрунтування і творчого застосування певних норм і методів пізнання. Така діяльність вима­гає постійної копіткої розумової праці, умінь інтер­претувати концепції і теорії, творчого осмислення аналізованого матеріалу, прагнення до саморозвитку тощо. Водночас лавиноподібний розвиток науки заго­стрює увагу і до мовної культури дослідника.

1.1. Наукова мова

як комунікативний феномен

Мовна якість наукової продукції суттєво впливає на її теоретичну і практичну цінність. Однак сучасний Рівень наукової мовної культури засвідчує більше

6 Наукова мовна культура — основа професійної діяльності дослідника

проблем, ніж позитивних процесів на цьому полі діяль­ності. Серед причин такого стану — недостатня мовно-комунікативна, стилістична компетентність дослідни­ків, іноді нехтування цим аспектом дослідження.

Дається взнаки і домінування в міжнародному нау­ковому просторі англійської мови як глобальної мови науки. У світі нею публікують 80—85% досліджень, у багатьох країнах такі видання заохочують і фінансово. Це значною мірою перешкоджає розвитку національ­них наукових мов, деякі з яких втрачають статус мов наукового мислення: знижується використання їх епі-стемічної (пізнавальної), науково-мисленнєвої, когні-тивно-творчої, креативної (творчої, новаторської) функ­цій для задоволення соціальних, когнітивних, гносео­логічних (грец. gnosis — пізнання і logos — вчення), комунікативно-прагматичних потреб особистості і соціуму.

Такі реалії актуалізують необхідність посилення ролі національних мов як чинника розвитку науки. Для збереження і розвитку самобутнього мовного коло­риту наукових досліджень необхідні національна стра­тегія мовного розвитку, підвищення ціннісно-мотива­ційного статусу української наукової мови, вдоскона­лення змісту і методів неперервної мовної наукової освіти.

На важливості переконливого наукового слова наго­лошує і багато дослідників, визнаючи, що для ефектив­ної наукової діяльності не досить мати глибокі спе­ціальні знання, досконало володіти методологією нау­кової творчості, уміннями здобувати, аналізувати, систематизувати наукові факти. Не менш важливі при цьому — ґрунтовна мовнокомунікативна підготовка, вільне послуговування нормативною національною науковою мовою в усіх підстилях у письмовій та усній формах. Вони є складовими високої культури наукової мови..

Культура наукової мови — нормативне застосування наукової мови в усній і писемній, діалогічній і монологічній формах, високий рівень мовнокомунікатйвної культури.

Термін «культура української мови» має кілька визначень. Узагальнену його характеристику подають

Наукова мова як комунікативний феномен 7

сучасні лінгвісти Любов Мацько і Лариса Кравець: «Культура мови — мовознавча наука, яка на основі даних лексики, фонетики, граматики, стилістики фор­мує критерії усвідомленого ставлення до мови й оціню­вання мовних одиниць і явищ, виробляє механізми нормування і кодифікації (уведення у словники та мовну практику)». Паралельно вживають термін культура мовлення — нормативність і доціль­ність викладу інформації, тобто філологічне і психоло-го-педагогічне обґрунтування використання граматич­них структур відповідно до умов і вимог конкретної ситуації. Особливостями культури мовлення вчені (Г. Винокур, Б. Головін, С. Єрмоленко та ін.) вважають правильність, вправність, мовну майстерність, стилі­стичне чуття слова, доречність застосування варіант­них мовних форм.

Ці терміни співвідносяться між собою так само, як мова (загальне) і мовлення (конкретне). Сучасна мово­знавець Алла Коваль наголошує на різних планах діяльності: для культури мови характерний об'єктивно-історичний план або програма діяльності, для культури мовлення — інструктивно-регулятивний. Завдання культури мови — визначення мовних норм на всіх рів­нях мовної системи, культури мовлення — аналіз усієї повноти сучасного мовного життя відповідно до системи мови, визначення різних композиційних форм мовних побудов з уточненням меж уживання слів, виразів, кон­струкцій.

Одним із різновидів культури мовлення є наукове мовлення.

Наукове мовлення — функціонування національної мови у сфері наукової комунікації.

Термін «культура наукового мовлення» слід викори­стовувати, коли йдеться про певні ситуативні мовні норми, тобто конкретний акт мовлення; «культура нау­кової мови» — стосовно предмета навчального курсу. Основою наукової мови є літературна мова, на її специ­фіці позначаються результати досліджень різних галу­зей науки.

У 20—30-ті роки XX ст., ураховуючи потреби мовної культури населення, в дослідженнях членів Празького

8 Наукова мовна культура — основа професійної діяльності дослідника

лінгвістичного гуртка було сформульовано поняття «функціональна мова».

Функціональна мова — мова, призначена для спеціальних цілей та обслуговування окремих сфер людського спілкування.

Німецькі лінгвісти запропонували натомість понят­тя «предметні (фахові) мови».

Предметна (фахова) мова — сукупність мовних засобів, які вико­ристовують у професійній сфері комунікації з метою забезпечення порозуміння між людьми, які працюють у цій сфері.

Початок 50-х років XX ст. був ознаменований появою книги про мову науки як функціональний різ­новид мови англійського вченого Теодора Сейворі, що слугувала провісником теорії мов для спеціальних цілей, у т. ч. й науки.

Спеціальне вивчення наукового мовлення в укра­їнському і російському мовознавстві розпочалося в 60-ті роки XX ст. Перші праці (М. Кожиної, А. Коваль, А. Васильєвої, М. Котюрової та ін.) подавали визна­чення специфіки наукового стилю, виявлення екстра­лінгвістичних факторів, які впливають на формуван­ня наукових текстів та їх стильових ознак, містили дослідження проблем мовленнєвої системності науко­вого стилю, типів наукового тексту (О. Лаптєва, О. Сиротіна, М. Сенкевич та ін.), поняття «культура мови» (А. Коваль, М. Жовтобрюх, А. Пилинський).

У дослідженнях 70—90-х років XX ст. розглядали проблеми писемної та усної форм наукового мовлення, його адресованості, діалогічності, експресивності (Н. Милованова, М. Кожина, Т. Михайлюк, Л. Славго-родська), композиції та зв'язності, інтертекстуальності наукового тексту (М. Котюрова, Н. Данилевська), по­няття «мовна норма» (А. Пилинський, С. Єрмоленко, М. Жовтобрюх), друкували культуромовні поради Б. Антоненка-Давидовича, С. Єрмоленко, М. Жовто­брюха, А. Коваль, Л. Мацько, О. Сербенської, В. Руса-нівського, Є. Чак.

Культуру наукової мови кінця XX — початку XXI ст. досліджують функціональна стилістика (вивчає осо­бливості мовних норм у зв'язку з різними функціо­нальними стилями), лінгвістична прагматика (аналі-

Наукова мова як комунікативний феномен 9

зує цілі учасників спілкування і методи їх досягнення, ставлення людини до власного і чужого мовлення), лін­гвістика тексту (розглядає норми побудови, структур­но-стилістичні особливості тексту), психолінгвістика (з'ясовує процеси мовотворчості, сприйняття і форму­вання мовлення та співвіднесеність цих процесів із системою мови).

Об'єктом таких досліджень є наукова мова (нау­кові тексти), предметом —мовно-жанрові особли­вості наукового стилю, етичні норми наукового спілку­вання. Результати досліджень дають змогу:

— поглибити знання про науковий стиль загалом і кожної (насамперед української) мови зокрема;

— розширити уявлення про наукову мову, головні категорії, властивості, структуру, мовні засоби науко­вого тексту, основи майстерності наукового виступу, виробити потребу в нормативному вживанні мовних засобів наукового стилю;

— опанувати технології роботи з науковим текстом, розвивати вміння і навички мовностилістичного аналі­зу наукового тексту;

— формувати стилістичну компетенцію;

— виховувати мовний смак і мовне чуття, критичне ставлення до ненормативної вимови;

— аргументовано, спираючись на словники і мов­леннєві зразки, оцінювати наукове мовлення в різних комунікативних ситуаціях щодо дотримання норм літе­ратурної мови;

— використовувати основні засоби кодифікації (словники, довідники), створювати нормативні науко­ві тексти зі спеціальності, писати відгуки і рецензії на наукові роботи, правильно вживати й оформляти цитати;

— редагувати наукові тексти різних жанрів;

— керувати аудиторією, послуговуючись вербаль­ними і невербальними прийомами презентації наукової спрямованості, у т. ч. електронної, застосовувати мето­ди мовного оформлення.

Ключовими поняттями курсу є «мова науки», «нау­ковий стиль», «наукове мовлення», «мова наукової літератури». Термін «мова науки» використовують під ^час вивчення закономірностей побудови наукового

10 Наукова мовна культура — основа професійної діяльності дослідника

тексту на фонетичному, лексичному, морфологічному, синтаксичному рівнях.

Мова науки — засоби мови, що характеризують усі функціо­нально-стильові різновиди наукової сфери спілкування; специ­фічна система граматичних і семантичних засобів вираження знакових одиниць, які становлять ядро і периферію наукового стилю.

Мова науки, або мова наукового стилю викладу, нау­
кова (спеціальна) мова, виконує епістемічну, когнітив- і
ну, комунікативну функції і слугує для задоволення )
соціальних, гносеологічних, комунікативно-прагма­
тичних потреб особистості і соціуму. Лексику мови різ­
них наук представляють загальнонаукові слова, стійкі
словосполучення, терміни, невербальні знаки (симво­
ли, піктограми тощо), словотвірна підсистема, відповід­
ні синтаксичні конструкції. Складником мови науки є
науковий стиль.

Культура наукової мови охоплює нормативний, комунікативний, етичний аспекти. Нормативний аспект передбачає знання літературних норм і вміння застосовувати їх у науковому мовленні. Комунікативний — пропонує відбір мовних засобів, які якнайкраще виконують завдання науко­вого спілкування. Дотримання норм поведінки, пова­га до учасників спілкування, доброзичливість, так­товність становлять етичний аспект наукової мови.

Важливим аспектом культури наукової мови до­слідники (Н. Бабич, Ф. Бацевич, О. Баженова, Д. Гринчишин, Р. Зорівчак, М. Котюрова, Л. Маць-ко, М. Пентилюк, О. Пономарів, А. Сербенська, Є. Чак) називають прикладний аспект. Наукові тексти розглядають як носії функціонально-стильо­вої специфіки, що дає змогу пояснювати мовленнєві огріхи, їх психологічну природу, фактори впливу на їх появу. Започатковано навіть окремий напрям до­сліджень — «лінгвістика помилок», або «помилко-знавство», «девіатологія».

Опанування наукової української мови є однією з важливих передумов підготовки досконалого наукового тексту, успішної презентації результатів наукового до­слідження.

Сутність та особливості наукового стилю української мови

1.2. Сутність та особливості наукового стилю української мови

Науковий стиль є одним із функціональних стилів мови.

Функціональний стиль (грец. stylos — палична для письма) — сус­пільно усвідомлена сукупність прийомів уживання, відбору та спо­лучення мовленнєвих засобів, функціонально зумовлена соціаль­но значущою сферою спілкування.

Серед функціональних стилів виокремлюють роз­мовний, публіцистичний, науковий, офіційно-діло­вий, художній, конфесійній. Кожний із них характе­ризується певними ознаками (стислість — розгорну-тість, емоційність — беземоційність, офіційність — невимушеність тощо) і мовними одиницями. У табл. 1.1 наведено функціональне призначення й ознаки офіцій­но-ділового, художнього, розмовного, публіцистичного стилів.

Таблиця 1.1

Функціональні стилі

Наукова мовна культура — основа професійної діяльності дослідника

Закінчення таблиці 1.1

Науковий стиль є одним із основних джерел збага­чення та якісної видозміни мови.

Науковий стиль — функціональний різновид літературної мови, що обслуговує різні галузі науки, виробництва, освіти і реалізуєть­ся у спеціалізованих текстах різних жанрів.

Формується і розвивається він під впливом рівня науки і наукових знань в Україні, ступеня розвитку літературної мови, мовної практики письменників, уче­них, діячів культури.

У табл. 1.2 подано основні характеристики науко­вого стилю. Витоки цього стилю спостерігаються ще в давній книжній українській мові періоду Київської Русі — історичні переклади про Давні Грецію, Рим і Візантію; «Хроніка» Георгія (Многогрішного) про історію Візантії, Ізборник Святослава 1073 р. тощо; XVI—XVII ст. — трактати, лексикони, послання, які готували і видавали в Острозькій, Києво-Могилянсь-кій академіях, Львівському братстві, Києво-Печерсь­кій лаврі та інших навчальних закладах і монастирях України.

Сутність та особливості наукового стилю української мови 13

Таблиця 1.2