Підстилі наукового стилю та їх жанрові різновиди

За ступенем узагальнення розрізняють первинні і вторинні жанри.

Жанр (франц. genre — вид, стиль, жанр) — форма організації мовного матеріалу в межах певного стилю мовлення, що історич­но склалася і характеризується функціонально-смисловою специ­фікою і стереотипною композиційною структурою.

До первинних наукових текстів, мета яких — передавання первинних наукових відомостей,

Сутність та особливості наукового стилю української мови

отриманих у процесі наукових досліджень, належать монографія, дисертація, дипломні, магістерські роботи, наукова стаття, наукова доповідь та ін. До вторинних наукових текстів (їх мета — опис змісту первин­них текстів) зараховують конспекти, реферати, анотації, рецензії, тези, науково-технічні огляди, наукові звіти, резюме, протоколи засідань наукових товариств тощо.

За формою жанри наукового мовлення поділяють на великі і малі. До великих жанрів належать дисер­тації, енциклопедії, монографії, довідники, навчальні посібники, до малих — наукові статті, реферати, ано­тації, тези, огляди, рецензії.

Власне науковий (академічний) підстиль. Призначе­ний він для написання первинних і вторинних науко­вих текстів, що повідомляють наукову інформацію, доводять її новизну. Характерними ознаками власне наукового підстилю є академічність викладу, насиче­ність термінами, книжність, чіткість визначень, точ­ність, переконливість аргументації, синтаксичних кон­струкцій, логічна послідовність викладу, лаконічність форми. Тексти цього різновиду адресовані фахівцям відповідного профілю.

У власне науковому стилі пишуть твори таких жанрів:

1) монографію — одноосібно написану книгу, в якій зібрано, систематизовано й узагальнено значну кіль­кість фактичного матеріалу, результати великого нау­кового дослідження, одержано переконливі висновки;

2) дисертацію — оригінальне самостійне науково завершене дослідження, яке може сприяти розв'язанню певної наукової проблеми (для кандидатської дисерта­ції) або відкриттю нових напрямів у науці (для доктор­ської дисертації);

3) наукову статтю — вид наукових публікацій, де описано кінцеві або проміжні результати дослідження, обґрунтовано способи їх отримання, а також окреслено перспективи наступних напрацювань;

4) курсову роботу — дослідження, що передбачає поглиблення й узагальнення знань із певної фахової чи професійно орієнтованої дисципліни (з окремих розді­лів або повного навчального курсу), розвиток дослід­ницьких навичок, спроможності самостійного осми­слення наукової проблеми;

5) дипломну роботу — навчально-наукове дослі­дження, що включає систематизацію, закріплення, роз-

22 Наукова мовна культура — основа професійної діяльності дослідника

ширення теоретичних і практичних знань із базової фахової навчальної дисципліни та їх застосування для розв'язання конкретних наукових і практичних зав­дань у відповідній галузі знання. Дипломна робота може бути поглибленою розробкою теми курсової робо­ти, а також виконувати функції підготовчого етапу до магістерського дослідження;

6) магістерську роботу (магістерську дисертацію) — кваліфікаційну самостійну науково-дослідницьку робо­ту, що містить сукупність перспективних і актуальних проблем, відображає творчий потенціал дослідника, його вміння інтерпретувати різні концепції і теорії, здатність до творчого осмислення аналізованого матеріалу, рівень володіння професійною мовою у предметній галузі знан­ня. Магістерська робота, виконана на основі ґрунтовного теоретичного дослідження, може становити основу для подальшої роботи над кандидатською дисертацією.

У науковому стилі пишуть твори малих жанрів — реферати, анотації, рецензії, наукові доповіді тощо.

Науково-навчальний підстиль. Ним послуговуються при написанні підручників, навчальних та методичних посібників, практикумів (збірників завдань і вправ), навчальних програм, курсів лекцій, словників, конспек­тів, методичних рекомендацій, хрестоматій тощо. Нау­кову інформацію такий підстиль подає аргументовано і доступно для студентів чи учнів. Науково-навчальні тек­сти характеризуються дидактичною спрямованістю, ілюстраціями, логікою і стрункістю. Відбір матеріалу, зміст і форма навчальної літератури залежать від адре­сності — для вищої школи, середньої, інших типів шкіл.

Лекції властиві логічна строгість, об'єктивність, послідовність у викладі думки, точність формулювань, використання наукових синтаксичних стандартів, наявність термінологічної й абстрактної лексики, роз­маїття стійких словосполучень, певна експресивна забарвленість, використання логічних засобів впливу і переконання.

Основна функція лекції — повідомлення інформа­ції, нового знання. Лекції поділяють за змістом (з при­родничих, технічних, гуманітарних наук), різновидами усного мовлення (лекція-монолог, лекція-діалог), слу­хацькою аудиторією (для школярів, студентів, учите­лів, науковців), присутністю-неприсутністю адресата (слухача) (традиційна лекція, радіо-, телелекція).

Сутність та особливості наукового стилю української мови

У конспекті лекцій пропонують стислий виклад курсу лекцій або окремих розділів навчальної дисципліни. Натомість навчальна програма ви­значає зміст, обсяг, порядок вивчення і викладання певної навчальної дисципліни чи її розділу (табл. 1.4).

Таблиця 1.4

Навчальна програма сучасної української літературної мови

У методичних рекомендаціях характери­зують питання теми, модуля (розділу) навчальної дисци­пліни або практичної діяльності. Практикум містить практичні завдання і вправи, спрямовані на формування і розвиток професійних знань, умінь і навичок. Хре­стоматія — збірник вибраних творів або уривків із них, які стосуються певної галузі знання.

До спільних ознак підручника і навчально­го посібника належать: науковість, об'єктивність викладеного матеріалу; відповідність навчальній про­грамі; наступність і перспективність у процесі розгор­тання навчального курсу; доступність подання матеріа­лу. Проте вони відрізняються: підручник містить весь обов'язковий зміст навчального курсу, навчальний

24 Наукова мовна культура — основа професійної діяльності дослідника

посібник доповнює підручник і може розглядати не всі розділи, теми, проблеми, а лише ті, що, на думку авто­ра, потребують особливої уваги.

Навчально-наочний посібник — це нав­чальне видання, що містить ілюстративно-наочні мате­ріали, навчально-методичний посібник — навчальне видання з методики викладання навчальної дисципліни, яке крім викладу навчального матеріалу містить методичні вказівки щодо викладання дисциплі­ни або організації самостійної роботи студентів.

Науково-популярний підстиль. Використовують його для написання статей, есе, наукових праць, інтерв'ю, оглядів наукової інформації. Завдання науко­во-популярної літератури — в доступній і зрозумілій формі з допомогою різних прийомів активізації уваги читача (яскраві образи, порівняння) ознайомити читача з науковими знаннями.

Наукові положення у таких текстах ілюструють прикладами. Натомість уникають спеціальних умовних позначень, символів, формул, складних схем. Замість вузькоспеціалізованих термінів пропонують загально­вживану лексику, цодають спрощені визначення. Нау­ково-популярним текстам властиві прості речення, рідше — складні синтаксичні конструкції. Наприклад: Оскільки думка існує в слові, значить, мова є способом існування всякої розумової діяльності. її виняткову роль в житті й духовному розвитку суспільства розу­міли з давніх-давен. Тому й сама мова завжди була пред­метом наукового інтересу. Так що мовознавство — одна з найдавніших наук (А. Матвієнко).

Отже, науковий стиль — це інформаційний простір функціонування наукових мовленнєвих жанрів. У кож­ному підстилі і жанрі існує відповідна текстова органі­зація із загальномовними і стильовими нормами.

Основним комунікативним завданням спілкування в науковій сфері є вираження наукових понять та умо­виводів. Мислення в цій сфері має узагальнений, абстрагований, логічний характер. Цим обумовлені і такі специфічні ознаки наукового стилю, як абстрагова­ність, стислість, узагальненість, діалогічність, підкре­слена логічність, об'єктивність викладу, ясність, сми­слова точність, однозначність, інформативна насиче­ність. Він характеризується також нормативністю

Сутність та особливості наукового стилю української мови

мовлення, предметністю, понятійністю, доказовістю, лаконічністю, переконливістю, аргументованістю, стандартизованістю (вибір з певною метою мовних кліше). Ці особливості залежать від жанру, предмета розгляду, адресата.

Абстрагованість і узагальненість нау­кового стилю створюють шляхом використання іменників абстрактного й узагальненого значення, загальнонаукових термінів, дієслів теперішнього часу в «позачасовому» значенні, зворотних і безособових діє­слів, дієслівно-іменних сполучень, неозначено- та без­особових речень. Наприклад: проводити дослідження, здійснювати аналіз, піддавати критиці.

Логічність викладу виявляється в послідовно­сті висловлювання, його доказовості й аргументованості, побудові мовлення відповідно до законів логіки із збере­женням відношень і зв'язків реальної дійсності. Це дося­гається завдяки уважному ставленню до цілого тексту, зв'язності думок і зрозумілому композиційному задуму.

Дійовий засіб вираження логічних зв'язків — спе­ціальні функціонально-синтаксичні засоби, що вказу­ють на послідовність розвитку думки {спочатку, насамперед, потім, по-перше, по-друге, отже та ін.), заперечення {проте, тим часом, але, тоді як, одначе, аж ніяк), причинно-наслідкові відношення {таким чином, тому, завдяки цьому, відповідно до цього, внас­лідок цього, крім того, до того ж), перехід від однієї думки до іншої, рубрикацію тексту {перш ніж перейти до..., звернімося до...,розглянемо, зупинимося на...,роз­глянувши..., перейдемо до..., важливо зупинитися на..., доцільно розглянути...), результат, висновок {отже, все сказане дає змогу зробити висновок, підсу­мовуючи, зазначимо...).

Засобами логічного зв'язку можуть слугувати за­йменники, прикметники, дієприкметники {цей, той, такий, названий, указаний та ін.), а також повтори ключових слів у тексті, однорідні члени речення з уза-гальнювальним словом, вставні слова і словосполучен­ня, що увиразнюють логіку мислення і послідовність викладу, прямий порядок слів у реченні.

Смислових точності та однозначності висловлювань досягають шляхом використання термінів і слів у прямому значенні, уточнень у вигляді

26 Наукова мовна культура — основа професійної діяльності дослідника

виносок, посилань, цитат, прізвищ, цифрових даних, які аргументують наукові положення і підсилюють об'єктивність та достовірність висловленого. Недоречно вжите в науковому тексті слово може призвести до подвійного тлумачення цілого речення.

Один із показників загального мовно-культурного рівня дослідника — правильне і вільне володіння термі­нами.

Термін (лат. terminus — межа) — слово або словосполучення, що позначає спеціальне поняття певної галузі знання або діяльності.

Цінність терміна в тому, що він несе логічну інфор­мацію великого обсягу. Не можна довільно використо­вувати в одному тексті різну термінологію. Слід пам'я­тати, що кожна галузь науки має притаманну тільки їй термінологічну систему. У науковому тексті без потреби не застосовують професійної лексики.

Професіоналізми — слова та вирази, поширені в певному науко­вому середовищі.

їх уживають на позначення спеціальних понять пев­ної професії: монітор, файл, принтер, сканер. Як про­фесіоналізми можуть використовуватися слова і сполу­чення слів, за якими суспільною практикою закріплене певне лексичне значення. До таких назв належать складні одиниці термінологічної лексики (соляна кислота, сірчана кислота, вуглекислий газ).

Професіоналізмами також послуговуються як нео­фіційними, експресивно забарвленими синонімами до складних або неусталених термінів (оперативка — оперативна нарада, заліковка — залікова книжка). Часто професіоналізмами є загальновживані слова, ви­користані у специфічному значенні, наприклад вікно (між уроками) — зі сфери педагогічної діяльності.

Об'єктивність викладу (різні погляди, від­сутність суб'єктивізму, безособовість мовного вира­ження, зосередженість на предметі) виявляється у зва­женому оцінюванні ступеня дослідженості проблеми, шляхів її розв'язання, ефективності певної теорії, рівня завершеності її вивчення, в обґрунтованості результатів, наведенні експериментальних даних тощо. Вказівку на джерело повідомлення (кому кон­кретно належить певне висловлення) подають з ураху­ванням вставних слів і словосполучень (на думку, за даними, автор переконаний тощо). Об'єктивність

Сутність та особливості наукового стилю української мови 27

форми досягається також шляхом уникнення вигуків і часток на позначення емоцій і почуттів, емоційно забарвленої лексики й експресивних моделей речень, завдяки переважанню нейтрального порядку слів, від­сутності окличної інтонації та обмеженості питальної. Об'єктивність визначає особливості манери розповіді: відмову від 1-ї і 2-ї особи, використання односкладних безособових, неозначено- та означено-особових речень.

Виявом об'єктивності у наукових текстах є також ґрунтовний огляд літературних джерел з наведенням посилань. Ігнорування цієї ознаки може бути розцінено як плагіат.

Логічна послідовність наукової роботи полягає в органічному зв'язку розділів, послідовній кон­кретизації висловленої думки або тези, її доповненні, поглибленні, що загалом сприяє кращому баченню тексту.

Ясності усного мовлення досягають завдяки чіткій дикції, логічному і фонетичному наголошуван­ню, правильному інтонуванню, спокійному і ввічливо­му тону. На письмі ясність виявляється в послідовності викладу матеріалу (відображає логічне розгортання думки), точному називанні, повторі ключових слів, чле­нуванні наукового тексту на абзаци.

Стислість наукового тексту полягає в умін­ні автора уникати непотрібних повторів, багатослів'я або мовної надмірності.

Хоча науковий текст і монологічний, йому властива спрямованість на адресата. Так дослідник повідомляє про мету дослідження (зупинимося на), кваліфікує свої дії (розглянемо, проілюструємо, наведемо приклад), прагне висловити власне бачення стосовно певної про­блеми, подискутувати з фахівцями. Цю ознаку науково­го стилю визначають як діалогічність, виражену у використанні проблемних запитань, цитат, оцінних мовних засобів тощо.

Інформативна насиченість наукового стилю — це ступінь смислової і змістової новизни нау­кового тексту, що виявляється в авторській концепції, системі авторських оцінок. Цього досягають шляхом доказовості та об'єктивності викладу, насиченості вузь-коспеціалізованими і загальнонауковими термінами: Не можна не погодитися, що мовна особистість — це насамперед соціальне явище, вона пов'язана із соціаль­но-культурною сферою суспільства. Водночас не

28 Наукова мовна культура — основа професійної діяльності дослідника

можна ігнорувати, як на нашу думку, в мовній особи­стості й індивідуально-психологічний аспект, тобто не можна розмежовувати мову і мовлення в мовній осо­бистості, вони обумовлюють одне одного і взаємопов'я­зані (А. Богуш).

Ступінь інформативності повідомлення залежить від потенційного читача. Підвищення інформативної насиченості за мінімальної витрати мовних засобів свід­чить про мовну економію (вилучення мовного еле­менту (слова, словосполучення) у структурі висловлю­вання, що не впливає на його загальний зміст).

Отже, науковий стиль, реалізуючись у різних під­стилях (власне науковий, науково-навчальний, науко­во-популярний, науково-довідковий та ін.) і жанрах (наукова стаття, монографія, дипломна робота, дисерта­ція тощо), активно обслуговує наукову галузь: повідо­мляє, аргументує, уточнює, конкретизує, оцінює, забез­печує науковий діалог і полілог. Сферою використання наукового стилю є писемне й усне мовлення.

1.3. Особливості усного

і писемного наукового мовлення

Мовленнєва діяльність є процесом вираження думки, яку можна втілити в усній чи писемній формі.

Розуміння мовлення здійснюється шляхом його сприйняття (слухового чи зорового фіксування мовних знаків) та осмислення (осягнення змісту). Той, хто виражає думку,— автор мовлення (адресант), той, хто сприймає це мовлення, — реципієнт(адре-сат). Він може бути прямим адресатом мовлення (йому призначена повідомлювана інфор­мація) або непрямим (опосередкованим), коли в усному спілкуванні автор мовлення, звертаючись до однієї особи, припускає, що його чує й інша особа, якій ця інформація теж призначена.

Усне мовлення — мовлення, розраховане на слухове сприйняття і конкретного адресата.

Ознаками усного наукового мовлення є незворот­ність, поступальний і лінійний характер розгортання в

Особливості усного і писемного наукового мовлення

часі, непідготовленість, невимушеність, експресив­ність, яскраво виражена модальність. Для нього харак­терні емфатична (виразна, піднесена) інтонація, відпо­відні міміка і жести, а також певний темп і ритм мовлення.

Писемне мовлення — результат вираження думки з допомогою системи письма відповідної мови.

Загалом писемне мовлення вторинне стосовно усно­го і розраховане на зорове сприйняття та тривале збере­ження інформації.

Усна і писемна форми мовлення мають спільну осно­ву — літературну мову. Відмінність між ними пов'язана зі способами вираження думки.

У табл. 1.5, запропонованій українськими дослідни­ками Флорієм Бацевичем і Тетяною Єщенко, подано ознаки усного і писемного мовлення.

Таблиця 1.5

Порівняльна характеристика усного і писемного мовлення

ЗО Наукова мовна культура — основа професійної діяльності дослідника

Усна форма наукового мовлення покликана забезпе­чити чітке сприйняття словесної форми за допомогою інтонації, темпу вимови, паузи. Неможливість поверну­тися до вже промовлених слів і фраз примушує мовця мислити та говорити одночасно, тому усному мовленню властиві ознаки фрагментарності.

Наукове усне мовлення може бути підготовленим наперед (доповідь, лекція) і непідготовленим (розмо­ва, бесіда). Підготовлене усне мовлення характеризується чіткішою структурною організа­цією, натомість непідготовленому усному мовленню притаманна спонтанність: висловлюван­ня формується зазвичай певними порціями, поєднани­ми паузами або своєрідними заповнювачами пауз (слова типу е-е, гм, ну) для обдумування подальшого висловлювання.

Приємне враження на слухачів справляють інтона­ція, змістовна, образна, виразна і зрозуміла мелодика мови. Важливу роль при цьому відіграють різноманіт­ність тональних рисунків, чистота і ясність тембру, гнучкість, рухомість, адаптивність, емоційна насиче­ність фрази і сугестивність (лат. suggestio, від sugge-го — навчаю, навіюю).

Чітка вимова слів указує на внутрішню дисциплі­ну, натомість нечітка свідчить про невпевненість. Занадто голосне і квапливе мовлення створює вражен­ня нав'язування певної позиції, занадто тихе і повіль­не — може заважати кращому сприйманню смислу тек­сту. Своєрідне поєднання інтонаційних елементів у мовленні (збільшення інтенсивності голосу, різнотем-пова структура фраз, емотивні інтонеми, інтонеми важливості тощо) характеризує індивідуальний інто­наційний стиль.

індивідуальний інтонаційний стиль — інтонаційна манера, основою якої є вибір мовцем варіантів інтонаційних одиниць (інтонем).

Суттєве значення для мовця мають, зокрема, інтоне­ми важливості, які допомагають виділити головну інформацію, волюнтативі інтонеми, що надають мовленню спонукального характеру.

Особливості усного і писемного наукового мовлення 31

В усному науковому мовленні важливу роль відіграє наголос.

Наголос — вирізнення складу, фонетичного слова чи синтагми шляхом посилення голосу або підвищення тону.

Залежно від засобу виділення розрізняють такі типи наголосів:

1) словесний наголос (виділення складу): видання, фаховий, новий, підемо, дванадцять;

2) логічний наголос (акцентування найважливішого у відповідній мовній ситуації слова в реченні): Перспек­тиви науки, авторитет кожного вищого навчального закладу визначаються провідними науковими школа­ми і видатними вченими;

3) емфатичний наголос (надання виділеному логіч­ним наголосом емоційності та експресивності): Шано­вана Богом і людьми, дорога і близька серцю, наша Неле Григорівно!;

4) фразовий наголос (акцентування нової інформа­ції, поданої в реченні, певної синтагми): Ваші праці, / Ваше Слово І випромінює потужну інтелектуальну та емотивну енергію, / бо коріння його / — від славних пращурів, І від батька і матері, / від учителів, / які допомогли Вам зійти на вершину державного / і все ж насамперед / — людського визнання.

Досвідчені ритори добре знають, що запитувати доповідача можна тільки під час паузи.

Пауза (грец. pausis — припинення) — перерва у звучанні.

В українській мові наголос динамічний (наголо­шений склад виділяють більшою силою голосу), віль­ний (може падати на будь-який склад) і рухомий (не фіксований на жодному складі), тому слід пам'ятати правила наголошування слів. Зокрема, особливості наголошування мають числівники другого десятка: одинадцять, дванадцять, тринадцять, чотирнадцять тощо.

В іменниках із префіксом ви- наголошений префікс: виняток, випадок, виписка, виклик, натомість вимова, видавництво.

У трискладових іменниках віддієслівного похо­дження наголос падає на той склад, на якому він є в інфінітиві (читання, питання, навчання, писання,

32 Наукова мовна культура — основа професійної діяльності дослідника

завдання), у двоскладових — на закінчення (знання, звання, але вміння, вчення).

У табл. 1.6 подано особливості наголошування імен­ників.

Таблиця 1.6 Наголошування слів

Деякі слова мають подвійне наголошування при єдиному лексичному значенні (алфавіт, алфавіт; апо­строф, апостроф; завжди, завжди).

Труднощі виникають при наголошуванні омографів (слова, що однаково пишуться, але різні за звучанням і значенням) (шкода (жаль) і шкода (марно); атлас (гео­графічний) і атлас (тканина); видання (поліграфічне) і видання (дівчина на виданні); лікарський (похідне від лікар) і лікарський (похідне від ліки).

Іменники на позначення території, утворені за допо­могою суфікса -щин-, зберігають наголос власної назви або назви мешканців: Київ — Київщина, Полтава — Полтавщина, Суми — Сумщина, Миколаїв — Мико-лаївщина, Одеса — Одещина, Донецьк — Донеччина, Вінниця — Вінниччина, але Галичина.

Чітка системність у наголошуванні є в займенни­ках: цього, того, але якщо з'являється прийменник, у багатьох займенників наголос зміщується на основу (до цього, до того).

Власні назви, що вживають із паралельними закінченнями -а і -у, можуть набувати нових значень (табл. 1.11).

У словах іншомовного походження наголос переваж­но нерухомий: діалог — у діалогу (діалозі), адвокат — адвоката — адвокатів.

Дотримання орфоепічних вимог є необхідною скла­довою мовної культури дослідника.

Особливості усного і писемного наукового мовлення

Готуючи наукову доповідь, слід пам'ятати:

— дзвінкі приголосні в кінці слова або складу не оглушуються (книжка, досвід, рідко, могти, раз);

— літера ґ передає звук ґ (обґрунтування, ґрунтов­ний), натомість літера г — щілинний г (монографія, геній, гіпотеза);

— шиплячі звуки вимовляються твердо (навіщо, чому, причина, а не навіщьо, чьому, причіна);

— літера щ передає звуки шч (вищий, що, а не вис-ший, шо);

— буквосполучення дж, дз передають злиті звуки (заходжу, ґудзик, піджак, кукурудза).

Поширеними засобами милозвучності мови є чергу­вання у — в, і — й (у 2009 році..., досягнення у сфері науки, в інституті, Оксана й Олена, батьки і діти), натомість в іншомовних словах та деяких словах пере­важно книжного походження такого чергування немає: до університету, уклали угоду.

Чергування із — зі має певні семантичні відмінно­сті: причинові та просторові відношення передають частіше сполученням «зі + іменник»: зі сміху, зі столу, зі сходу; означальні або просторові, спрямовані назовні, відношення — сполученням «із + іменник»: вправи із синтаксису, завдання із стилістики.

Вимова запозичених слів наближена до джерела їх походження: звук [і] після іншого голосного обов'язко­во йотується: інтуїція [інтуйіц'ій-а], президія [пре^изй-д'ій-а\, інтонація [інт'онац'ій-а]; буквосполученню іє завжди відповідає звукосполучення [ійе]: клієнт [клН-й-ент], аудієнція [ауд'ій-енц'ій-а], дієта \д^Іій-ета\.

При словотворенні і словозміні в окремих групах приголосних відбувається спрощення: ждн — жн: тиж­день — тижня, тижневий; здн — зн: виїздити — виїз­ний; стн — сн: якість — якісний; стл — сл: щастя — щасливий; скн — сн: тріск — тріснути; зкн — зн: бриз­кати — бризнути. В окремих словах спрощення відбу­вається лише в усному мовленні (шістнадцять, шіст­сот, контрастний, агентство), а у словах кістлявий, пестливий, хвастливий, випускний воно не відбуваєть­ся й не передається на письмі.

Активно вживаними в науковій українській мові є іменники із суфіксом -н-, що утворюють абстрактні назви (розв'язання, студіювання, опрацювання). Серед прикметникових словотвірних синонімів типові пари із

34 Наукова мовна культура — основа професійної діяльності дослідника

суфіксами -н- і -ов- (архетипний — архетиповий), -н- і -ив- (-лив-) {оманний — оманливий), -ов- і -ськ- (-івськ-) {банковий — банківський); префіксами по- і після- {повоєнний — післявоєнний), якнай- і щонай- {якнай­повніший — щонайповніший), проти- й анти- {противі­русний — антивірусний), не- й а- {несиметричний — асиметричний).

У наукових текстах наявні також абревіатури —
назви країн {СІЛА — Сполучені Штати Америки), пар­
тій {СДПУ — Соціал-демократична партія України), І
організацій {ООН — Організація Об'єднаних Націй),
установ {ІПООД — Інститут педагогічної освіти і освіти
дорослих), машин і приладів {АМУР — автоматична
машина управління і регулювання).

Усне наукове мовлення, як і писемне, є нормованим
і регламентованим, однак норми різні. Мовець стежить,
щоб мовлення було логічним і зв'язним, вибираючи для
вираження думки відповідні слова, невеликі за обсягом
речення. Проте усним науковим жанрам (виступу,
доповіді, повідомленню, лекції, дискусії, полеміці)
часто властиві і незакінчені висловлювання, елементи
вагання, сумніву тощо. Наприклад: Дякую за запитан­
ня, І шановний Григорію Петровичу! // У дослідженні /
враховані основні проблеми, що характеризують
Болонський процес. І/ Так, / організаційно-педагогічна,

модель університетської освіти / Миколаївського дер­
жавного гуманітарного університету / ім. П. Могили
передбачає / та зорієнтована на створення умов
-м-м-м для навчання студентів в університетах за кор­
доном, І зарахування здобутих кредитів / та продовжен- }
ня навчання зі студентською групою після повернення.

Писемне мовлення характеризується суворішою
регламентацією, ніж усне. Писемне мовлення розгорта­
ється не в часовому, а статичному просторі й орієнтова­
не на сприйняття органами зору. Це дає змогу мовцеві (
обміркувати хід думки, неодноразово повертатися до
написаного, щоб поліпшити його.

Мета писемного наукового мовлення — створення наукового тексту з чіткою структурною і формальною організацією, зокрема поділом на розділи, параграфи, певною системою посилань, шрифтовими виділеннями тощо. В його основі — формально-логічний спосіб викладу матеріалу, тобто у формі міркувань і доказів, смислової завершеності і зв'язності тексту. Цього дося-

Особливості усного і писемного наукового мовлення

гають за допомогою відповідних сполучників, приймен­ників, займенників, прислівників, прикметників тощо. Писемне мовлення використовує книжну мову, вжи­вання якої строго нормоване і регламентоване, а також дієприкметникові і дієприслівникові звороти, вставні та вставлені слова і словосполучення, складні синтак­сичні конструкції. Порядок слів у реченні чітко встано­влений, інверсія (зміна порядку слів) не характерна. Речення поєднані в абзаци, логічно пов'язані з поперед­німи і наступними.

У писемних наукових текстах застосовують також різні наукові символи, умовні позначки, схеми, малюнки, що дає змогу фіксувати, зберігати і відтворювати інформа­цію. Наприклад: Розроблену нами методику ми наочно представили у формі трикутника (див. рис. 7.1.1), осно­вою якого є абсолютні виміри показників первинної бази даних щодо професійної підготовки майбутнього вчителя за двома спеціальностями (ПЯП, ПЯР, ПЯУ). Другий рівень — це індивідуальні рейтингові індекси кожного показника для кожної EF(P_m(j)) та системи у цілому (P_m(s)). Третій рівень — це індекси експериментальних груп за кожним критерієм професійної підготовки май­бутнього вчителя-філолога (I_k(j), Ik(s), k = l,3). Вершина трикутника — це інтегральний рейтинговий індекс (1,3) професійної підготовки майбутнього учителя-філо-лога за двома спеціальностями для кожної експеримен­тальної групи (І. Соколова).

IPI(j)

І ^\

Лч

іьної групи >ч

\

Рис. 7.1.1. Методика визначення інтегральних індексів за критеріями дослідження

36 Наукова мовна культура — основа професійної діяльності дослідника

Основними писемними науковими жанрами є тези, стаття, дисертація, монографія, реферат, анотація, рецензія, відгук.

Лексика і фразеологія наукового мовлення. У нау­ковому мовленні широко використовують абстрактну лексику, яка відображає якість (продуктивність), взає­мозв'язок (зумовленість), дію (відтворення), сукупність (тематика, проблематика).

Кожна галузь науки оперує певними термінами. їх значення пояснюють енциклопедичні і термінологічні словники.

Термінам притаманні такі ознаки: номінативність (називання), наявність точної наукової дефініції, тен­денція до моносемії в межах термінологічної системи певної галузі, відсутність експресивних значень, стилі­стична нейтральність, системність, точність семантики, висока інформативність, переважно вузька професійна сфера поширення, неконотованість (відсутність додат­кових семантичних відтінків), брак синонімії, абстраго­ваний, логіко-понятійний характер, системна організа­ція в межах певного термінологічного поля, однознач­ність, неметафоричність.

За сферою використання терміни поділяють на загальнонаукові (слова загальнонаукового вживан­ня, якими послуговуються в різних галузях знання: вла­стивість, значення, елемент, процес, результат, умова, цілісний, тотожний, продукувати; у словниках такі слова мають помітку наук.) і вузькоспеціальні (вживані у певній галузі науки: похибка, бабка, підойма).

Поширеними є терміни, утворені на власне українсь­кій основі {корінь, наголос, довкілля, кисень,рушій, заліз­ниця, дослідник). Однак часто в науковому тексті трапля­ються терміни, що походять з іноземних мов: кворум, презентація, апробувати, ексклюзивний тощо. Наяв­ність запозиченої лексики в системі будь-якої мови — це свідчення контактів мови-реципієнта з іншими мовами, спорідненими і неспорідненими, на різних етапах спіль­ного історичного поступу. Переважно запозичення відбу­валося з латинської, французької й англійської мов: потенціал, інтеграл, функція, елемент тощо.

Лексичні запозичення в мові зумовлюють зовнішні і внутрішні чинники. Серед зовнішніх чинників — культурні, економічні, наукові контакти між українця­ми та іншими народами; поява міжнародних телекомуні-

Особливості усного і писемного наукового мовлення

каційних мереж, посилення впливу мас-медіа та рекла­ми; авторитетність мови-джерела (наприклад, вплив французької мови у XVII—XVIII ст., сьогодні перевагу має англійська мова).

Внутрішніми чинниками вважають номіна­тивну необхідність; відсутність в українській мові від­повідного слова для називання нових предметів, явищ, понять (плеєр, дисплей, кастинг, хакер); необхідність розмежування близьких за змістом, але різних понять (стиліст — гример, брифінг — прес-конференція, дилер — торговець); більш точне позначення поняття (кутюр'є — не просто кравець, а модельєр модного одягу, спеціа­ліст, що розробляє авторські моделі одягу); економію мовних засобів; тенденцію до заміни словосполучень та описових зворотів однослівними найменуваннями (саміт — зустріч на найвищому рівні; ремікс — новий варіант, переробка старої мелодії, пісні; інавгурація — офіційний вступ на посаду президента країни).

Більшість запозичених слів має відповідники укра­їнською мовою: інтеракція — взаємодія; спорадич­ний — поодинокий; варіабельний — змінний, мінливий; акумулювати — нагромаджувати, накопичувати; вер-балізувати — висловлювати.

Так, запозичуючи значення слова і його морфемну структуру (будову), звуковий склад змінюють відповідно до звукової системи мови, яка наслідує слово. Наприклад: із французької — розвиток (developpment); з німецької — поняття (Begriff), із російської — співробітник (сотруд-ник), мовознавство (язикознание) тощо.

Недоцільно у науковому тексті без необхідного обґрунтування подавати термінологію різних галузей. Хоча не завжди можна відрізнити терміни від нетермі-нів, оскільки вузькопрофесійні слова часто переходять у загальновідомі і розширюють значення. Ступінь тер­мінологізації таких слів коливається залежно від галузі науки. Не бажано текст перенасичувати знач­ною кількістю термінів та власною термінотворчістю.

Серед лексичних засобів наукового стилю поширені: лексичний повтор, синонімічна заміна, анафора (повтор синтаксичних структур), протиставлення, стилістично нейтральне вживання слів, міжнародні словотворчі еле­менти, з допомогою яких утворюють терміни (макро — великий, мікро — малий, ду — два, інтер — між, муль-ти — багато).

38 Наукова мовна культура — основа професійної діяльності дослідника

Не використовують у науковому стилі слова і сталі словосполучення обмеженого вживання (архаїзми, жар­гонізми, діалектизми). Емоційна та експресивна лекси­ка може слугувати лише формою вираження спеціаль­них понять. Однак потреба у виразності мови наукового викладу зумовлює використання епітетів (табл. 1.7).

Таблиця 1.7

Епітети до термінів

Виразність мови наукової прози забезпечують точ­ність і стислість вираження думки за максимально інформативної насиченості слова, тому важливо уника­ти плеоназму (вживання однозначних слів (синонімів) та словосполучень): спільна співпраця, реальна дій­сність, на початку конференції ми почали говорити, це питання досліджувалося в кількох дослідженнях.

Типовим мовним недоліком наукових текстів зали­шається суржик: тезиси (потрібно тези), на кінець (отже), опреділити (визначити), примінити (засто­сувати), вияснити (з'ясувати), звідки витікає (звід­ки випливає), в кінці кінців (зрештою, нарешті).

Особливості усного і писемного наукового мовлення 39

Обґрунтовуючи актуальність наукової проблеми, нерідко плутають, наприклад, слова суперечність і про­тиріччя. У наукових колах часто надають перевагу тер­міну «протиріччя», нехарактерному для української мови. Наприклад: Протиріччя, що виникли між відсут­ністю спеціальних досліджень із порушеної проблеми, теоретичною і методичною нерозробленістю теми у лінгводидактиці вищої школи і водночас необхідністю забезпечення належного рівня дискурсивної компетен­ції майбутніх учителів-філологів, зумовили актуаль­ність і вибір теми дослідження.

Отже, потрібна, як зазначає український лінгвости-ліст Олександра Сербенська, «екологія наукової мови». Мовознавець наводить приклади, які варто вживати у наукових текстах (табл. 1.8). Дослідники культури української мови рекомендують не зловживати слово­сполученням у першу чергу, натомість слід послуговува­тися синонімами: насамперед, передусім, найперше.

Таблиця 1.8

Уживання слів у наукових текстах (за О. Сербенською)

До типових помилок у слововживанні належить також не завжди чітке розрізнення паронімів.

Пароніми (грец. para — префікс на позначення суміжності, пере­міщення, зміни і onyma — ім'я) — слова, близькі за звучанням, але різні за значенням.

Наприклад, слово зумовлювати означає бути при­чиною чогось, призводити до чогось, викликати щось;

40 Наукова мовна культура — основа професійної діяльності дослідника

будучи умовою існування, розвитку, формування чогось, визначати його характер, якість, специфіку тощо; слово обумовлювати — ставити в залежність від певних умов, обставин; визначати умови, термін чогось.

Українська дослідниця культури мови Євгенія Чак пропонує не ототожнювати слова напрям і напрямок. У переносному значенні, коли йдеться про шлях розвит­ку, ідейну спрямованість, суспільний, літературний рух, течію, уживають слово напрям. Стосовно лінії фізичного руху на невеликих відстанях частіше вико­ристовують слово напрямок.

Не варто плутати й слова запитання і питання. Запитання — це словесне звернення, яке потребує від­повіді. Слово питання здебільшого вживають, коли йдеться про якусь проблему, справу, що потребує розв'язання або вивчення.

Фразеологія наукового тексту покликана виражати логічні зв'язки між частинами висловлювання (як показав аналіз, навести приклади, звідси випливає, на основі отриманих даних, віддавати належне, привер­тати увагу, наводити аргументи, опиратися на факти) і позначати певні поняття (ступінь досліджено-сті, наукова новизна, теоретичне значення, питома вага, нагальна потреба).

Щоб уникнути помилок під час перекладу наукових текстів із російської мови, слід пам'ятати про російсь­ко-українські паралелі усталених сполук (табл. 1.9).

Таблиця 1.9

Date: 2015-04-23; view: 19843; Нарушение авторских прав