Частина друга

Міра

Я сліпа не з раннього дитинства. Точніше так: я сліпа не з народження. Не знаю, чому саме з цієї фрази я почала розповідати про себе. Мабуть, тому, що звикла вгадувати в зрячих очах інших людей саме таке запитання. Найперше запитання. Воно виникає відразу після того, як люди розуміють, що я – сліпа. «Бідненька, як же це сталося?» – соло, дуетом, тріо чи хором, залежно від їхньої кількості, думають люди. «Бідненька сліпа дівчина, як їй кепсько жити у цьому жорстокому світі. Біда за бідою йде чередою». Від їхнього співчуття мені з кожним роком усе більше хочеться вити. Як собаці. Я люблю вити. Якщо вже чесно, то довше та голосніше за мене скиглить тільки сусідська німецька вівчарка з іменем зірки естради – Діана, котру тримає наш сусід, хронічний алкоголік, дядя Алік. Чудове та влучне ім’я для алкоголіка, чи не так? Батьки наче серцем чули, коли називали сина. А може, у такий спосіб запрограмували йому життя?

Діана здатна вити кілька діб поспіль, вона породиста сука і не дозволить собі випорожнювати кишечник та сечовий міхур у квартирі, де мешкає, але її ніхто не виводить «до вітру». Тому що дядя Алік також здатний по кілька діб валятися десь у кущах, п’яний як свиня. Він мочиться під себе й не переймається дрібницями, пов’язаними з правилами поведінки. Утім, у нього ніколи не було такого родоводу, як у Діани, тому він і дозволяє собі напиватися наче свиня. От якби він був бордоським догом, тоді, можливо, поводився б інакше. Хоча особисто я не поставила б на це останню гривню.

Чому так кажуть: «п’яний як свиня»? Жодного разу не бачила п’яну свиню (хіба що чула про таке в радянських та американських комедіях). Але це, може, тому, що я сліпа. Через те й не бачила. Жарт.

Я можу підвивати Діані лише тоді, коли я вдома. Коли не беру гітару, щоб вирушити на Андріївський узвіз і співати для туристів. Коли я вдома, то прокидаюся і, не вмиваючись, похитуючись на ліжку, по‑товариському підхоплюю її виття. Відразу хтось починає довбати по стінах та батареях. Я ж прикидаюся перфоратором, наче десь роблять ремонт, а я – перфоратор. А перфоратору байдуже: подобається комусь його виття чи заважає. Йому, перфоратору, фіолетово, він нічого не чує, жодних людських обурень та стуку по стінах і батареях. Ще б пак! Так вити. І не можна нічого почути, до того ж, наскільки мені відомо, у перфоратора з дитинства немає вух. Бідненький глухий перфораторе.

Інколи мені здається, що для мене краще частіше залишатися вдома і вити разом із Діаною, – ці вправи‑скиглення адекватно замінюють добрячий хоровий розспів. «Ма‑ме‑мі‑мо‑му, ма‑ме‑мі‑мо‑му». Наш хормейстер Жанночка мала жваві губи, тому за нею завжди було смішно спостерігати, тоді я ще могла це робити й була напрочуд спостережливою дитиною. «Я пойду гулять в поле на лужок, я сорву цветок, милый мой дружок…»

Я народилася зі слабким зором. Дуже слабким, але у той час це не здавалося настільки безнадійним. Мій зір добили звичайні хвороби, що на них, як правило, плюють і діти і батьки; не плюють на такі хвороби лише бабусі, бо вони (принаймні справжні бабусі) фізично не здатні плювати на хвороби онуків. Називаються ці недуги по‑різному, але їх можна об’єднати в одну групу під кодовою назвою ГРЗ.

У роки мого дитинства у лікарів районних поліклінік це був найпопулярніший діагноз. ГРЗ. Бронхіти, запалення легенів, грипи, ангіни, застуди – усе це було нічим іншим, як ГРЗ. «Суворе і зле ГРЗ, що горло, дитино, твоє гризе». Справний вийшов віршик. Наче Корній Чуковський написав. Варто було б запропонувати його замість застережливого плаката перед педіатричним кабінетом.

Діти щиро раділи ГРЗ, тому що можна було не ходити до школи. Майже всі мої однокласники, за винятком відмінників та зануд, люто ненавиділи школу, до того ж прогулювати було модно. Діти провокували ГРЗ. Наприклад, мій брат Рудий (звісно, це не є його справжнє ім’я, а прізвисько, як у Леніна або в Емінема; Рудий настільки обережно ставиться до оприлюднення свого справжнього імені, що взяв із мене слово не кидатися ним, як м’ячиком для пінг‑понгу, тому в моїй розповіді він буде Рудий) восени змочував холодною водою простирадло, голим замотувався у нього й виходив на балкон виглядати ГРЗ. ГРЗ потирало волохаті рученята, але не поспішало, бо розуміло, що нікуди Рудий від нього не подінеться, а помучити чеканням братика не завадить.

Судячи з частих навідувань мене з боку ГРЗ, я була для нього об’єктом обожнення. Ще б пак! Я годувала його смачним курячим бульйоном. Моя мати була впевнена, що курячий бульйон сприятиме одужанню. Я напувала ГРЗ чаєм із малиною, калиною, гарячим молоком із медом, содою та маслом (оце, до речі, рідкісна гидота, однак йому подобалося, але хто сказав, що наші з ГРЗ смаки мали б збігатися?). На десерт ГРЗ пропонувався лимон, нарізаний тонкими кружальцями, який морився не менш, ніж півдоби у цукровому сиропі. Мама ховала сльози, ГРЗ пригощалося, зір псувався.

Я тоді мало що розуміла, а може, і не хотіла розуміти, у дітей міцний нервовий імунітет. Але одного разу мене поглинуло сіре світло. Це так дивно, навіть сам собі не віриш, ти ще пам’ятаєш барви вечора, літніх сутінок, а радісний липневий ранок тебе зустрічає тими самими барвами, сонце не чіпає тебе осяйним промінням. Ні, не так. Воно ніжним дотиком торкається твоєї щічки, ти відчуваєш тепло, що йде від нього, щічка теплішає, але самого променя ти вже не бачиш, хоча розумієш: він ніде не подівся. Ти не віриш такому стану речей, струшуєш головою, намагаєшся придивитися, і – нічого. Темне марево. «Темрява – друг молоді» – за тих часів це був популярний жарт, а ще побутував такий: «“Да будет свет”, – сказал монтер и перерезал провода».

Мама не ховала сліз, бо розуміла, що я все одно їх уже не побачу. Вона навчилася плакати безгучно. Це був найстрашніший плач, плач без жодного звуку, плач без жодної надії.

Саме тоді я почала скиглити, а коли підросла і увійшла у смак, то й вити. Крок за кроком, завдяки візитам ГРЗ, моє вміння бачити стало нагадувати чай, який отримуєш зі старої заварки. Спочатку він темний, насиченого кольору, тепер (увага!) стару заварку не викидаємо, а знову заливаємо окропом, чай тьмяніє, знову заливаємо водою – він перетворюється на жовтувату рідину, ще раз заливаємо – і нарешті чай остаточно перевтілюється на воду. Прозору, як мамині сльози. Остаточна перемога води: 6.0, 5.9, 6.0, 6.0.

На відміну від Рудого, я не приховую своє ім’я, бо воно в мене має власну родинну легенду. Мене звати Міра. Переважна більшість людей упевнена: я – єврейка, до того ж колір мого волосся – рудий, що свідчить на користь семітської версії мого походження. Але це не зовсім так. Дехто впевнено пише моє ім’я як «Мірра», самочинно подвоює літеру «р». Таке свавілля насамперед демонструють спеціальні тітки (це не жінки, я наполягаю, що вони саме тітки), котрі працюють у різноманітних державних та комунальних установах і котрим довіряють (чи котрих зобов’язують) видавати, складати, друкувати, вимагати та інші «ати‑ити‑яти» якісь довідки. Усі різновиди довідок, квитанцій та форм. Коли людина доживає до дієздатного віку, вона змушена розпочати активне й довге спілкування з такими тітками і, відповідно, псувати собі нервову систему. Я називаю походи за довідками не інакше як «ходіння по суках», хай вибачить мені один із великих російських письменників Толстих, а також ті з тіток, котрі не є тітками.

Отже, коли я тільки розпочинала свій дев’ятимісячний марафон у череві моєї матері й здавалося, що до фінішу ще далеко, мій батько мріяв: у нього буде дівчинка. «Моя чаклунка, моя перлина, моя ластівка». Мій батько – дуже сентиментальний чоловік, але трохи не від світу цього. Мама називає тата Тюхтій (а згодом до неї приєднався й Рудий). Тому що батько любить м’ятися, ніколи не поспішає, усе плутає та забуває, така собі млява риба. Звісно, якщо можна уявити собі мляву рибу, котра постійно залишає у громадському транспорті та різноманітних установах і організаціях парасольки чи рукавички. Батькові завжди важко відразу сказати людям, що саме він чекає від них, що саме хоче до них донести і таке інше. Батько завжди чогось соромиться, навіть свого тюхтійства. До речі, у тюхтійстві він не винен, воно дісталося йому в спадок від його мами, надзвичайно делікатної пані, котра, коли чула фразу «Нахабство – друге щастя», – могла зомліти від обурення.

От і настав цей казковий червневий день. День мого народження. Я народилася гарненькою дитинкою, у мене були великі чорно‑сині очі й довге руде волосся. «Мамка, готуй “чесало”, бач, яка у дівки шикарна шевелюра», – жартувала зі знесиленою мамою весела, завжди трохи напідпитку, няня.

Розпочався процес вибору імені. Подібно до будь‑якого вибору, він давався моїй родині нелегко. Серед своїх не було згоди. Мама зовсім не хотіла вмикати мозок і підбирати мені ім’я, вона вмикала його тільки тоді, коли потрібна була її критична думка. Спочатку мене хотіли наректи Софією (пропозиція батька), але мама сказала, що рудоволоса дівчинка на ім’я Соня – це вже занадто для простої української радянської родини.

Потім дебатувалося ім’я Ольга (альтернативна пропозиція батька), яке досі мені подобається, напевно, через те, що мене так не назвали. Знов‑таки мама вперлася і сказала, що нізащо не назве рідну дитину іменем батькової тітки Олі, котра (на глибоке переконання матусі) була неохайною хвойдою і ніколи не вичищала бруд із‑під нігтів. «Я постійно думатиму, що у моєї доньки під нігтями бруд, це для мене занадто», – писала мама у листі до батька та Рудого.

Рудий не лишався осторонь. Він запропонував чудове ім’я Анжеліка, тому що потайки дивився французький серіал про «Маркізу янголів» і був закоханий у надзвичайно вродливу французьку акторку Мішель Мерсьє. Мама відкинула розкішну «Анжеліку» з тих самих єврейських мотивів, як ото раніше бідну «Соню».

Ось так збігав час, а мене всі називали дитинкою. Просто дитинка, дитинка без імені. Тоді мама сказала, що у цьому домі, як видно з усього, чоловік – вона і що вона тягне на своїх тендітних плечах усі сімейні клопоти, а тому приймає ось таке рішення: «Ти зараз підеш до відповідних органів і назвеш дитину простим радянським ім’ям, яке і впишуть у її свідоцтво». Своє останнє слово мама сказала таткові з повчальною, можливо, трохи навіть зверхньою інтонацією. Батько завжди прислухався до жінок, йому здавалося, що жіночими вустами рече сама мудрість, хоча я припускаю, що тато просто не любив, не хотів, не був здатний щось вирішувати самотужки.

Отже, батько вирушив у «ходіння по суках». Він розповідав, що довго ніяковів у коридорі, перед дверима, перебираючи «прості радянські імена»: Олена, Світлана, Лариса, Марина, Людмила, Віра, Надія, Любов, Леся, Тетяна, Тамара, Катерина, Анастасія, Оксана, Наталя, Антоніна, Галина, Валерія, Олександра, Ірина… Нарешті він стомився від тайфунів лагідних жіночих імен, зітхнув і вирішив зупинитися на Ірині. «Бо це ім’я означає мир, а жінка не повинна бути агресивною» (почувши таке, матуся з підозрою подивилася на тата, бо то, як на мене, він закинув камінчик у мамин город, хоча батько ніколи не був чемпіоном із кидання камінчиків у мамин город).

Батько підійшов до столу. Поважна пухка дама кинула на нього оком і відразу поставила запитання: «Ну?» Батько миттєво зашарівся. Тітка вирішила допомогти йому; напевно, вона була непоганою людиною, ця тітка, бо вона витягла новеньке, поки що незаповнене, свідоцтво бридкого зеленого кольору, перевірила, чи є чорнило в ручці, покрутила носом, потім знов очікувально подивилася на батька. «Ну? То як, татусь, визначився? Як будемо писати дитину?» Батько почав м’яти руки, крутив пальці, складав губи в трубочку й нарешті вичавив звуки: «М‑м‑м‑м… Іра». Тітка прискіпливо гмикнула, уважно подивилася татові в обличчя, ще раз гмикнула, щось бовкнула собі під картопляний ніс і зробила відповідний запис у свідоцтві. Батько полегшено зітхнув.

Коли мама розгорнула свідоцтво і побачила «просте радянське ім’я» Міра, їй забракло повітря. Мама ненадовго замислилася, що краще: вдавати, що це ім’я її вбило, чи просто взяти й убити тата? Вона затримала дихання для того, щоб потім годину відчайдушно волати про її бідне, занапащене життя. Вона вчинила такий галас, що стіни нашого будинку ледве встояли. «Яка ти потвора, яка ти потвора, – крізь вуаль сліз звинувачувала вона батька. – Ти зіпсував життя не лише мені, Бог зі мною, я вже пожила на цьому світі. Але своїм тюхтійством ти зіпсував життя цій малій дівчинці, власній доньці. Ким треба бути, щоб таке зробити? Ким, я питаю тебе, тебе, потворо, ким треба бути?!!»

Через два місяці всі в родині так чи інакше, але призвичаїлися до мого імені. Мене називали Мірка. Таткова мати, гостюючи в нас, поводила гарними плечима, відставляла від себе на безпечну відстань чашку з гарячим чаєм, одночасно із жалістю та материнською гордістю дивилася на батька й казала моїй матері: «Добре, що він не назвав її Лінійкою. Ох, ці математики, моя люба, такий складний народ, незрозумілий для нас, гуманітаріїв». І моя мама сміялася кришталевим сміхом. Як я любила її кришталевий сміх! Мама вже не сміялася, а він ще довго бринів у повітрі.

Коли я зрозуміла, що зір не повернеться, хоч як лікуйся, я проревіла коровою зо два тижні, рідко вставала з ліжка, довела до істерики усіх членів родини, потім схаменулася, вибачилася перед усіма, і всі мені пробачили. Я заспокоїлася й замислилася над своїм майбутнім. Мені конче потрібно було над чимось замислитися. Краще над чимось глобальним. Майбутнє бачилося мені річчю глобальною. Мені було 16 років, випускний клас, настав час вирішувати, як у подальшому заробляти на хліб насущний, зважаючи на «особливості мого зору». Так висловлювалася мама. «Особливості твого зору». Для мами неприпустимим було назвати мене сліпою. Ні, її дитина не сліпа, її донька має особливості зору. Тільки так. Рудий, той міг називати мене як йому заманеться. Я не ображалась, мені навіть здалося, що з якогось моменту я виявилася нездатною на когось ображатися (звісно, що це було не так). На невизначений проміжок часу я стала апатичною. Збайдужіла до усього, жаліла себе, ховала, тому що була така молода.

Урешті‑решт, це минулося, я гідно довчилася в школі, вчителі пішли мені назустріч. «Дирекція школи із задоволенням піде вам назустріч». От мені цікаво, про яке задоволення йшла мова? Аякже, цілком природно, що вони пішли нам назустріч. «Така трагедія, така розумна дівчинка, і вже…» Що «вже» ніколи ніхто не домовляв. Мені було то сумно, то смішно, то все здавалося таким безглуздим чи, навпаки, таким чудовим. Але ж я була зовсім молода!.. І в мене на руках – непоганий атестат про закінчену середню освіту.

Ще я вміла грати на гітарі. Завдяки заняттям у музичній школі, а потім старанням батька – це він продовжував мене вчити, незважаючи на «особливості мого зору». Мама кривила рота і називала мою гру «бреньканням», а от Рудому подобалося. Він кликав мене до своїх хлопчачих компаній, називав «у дошку своїм хлопцем» і завжди ділився зі мною плітками. О, він був неперевершеним майстром у мистецтві пліткарства.

На відміну від мене, якій завжди вистачало його товариства (я ніколи не мала «справжніх подруг», про котрих пишуть у жіночих глянцевих журналах), Рудий збирав біля себе натовпи однодумців. Їх було багато, цих людей, вони постійно мінялися, конфліктували, мирилися. Хлопці, дівчата, дорослі, малі, навіть тварини. Рудому повсякчас було мало. Він потребував публіки, оточення, він чах без спілкування.

Пригадую, як мама нарешті дала згоду на придбання домашньої тварини. «Добре. Купіть пару рибок», – відмахнулась від нас вона. Ми з батьком щасливо усміхнулися, мама виявила повагу й добре ставлення до нас, аж тут пролунав крик Рудого: «Рибок? Німих рибок?!! Та як я зможу з ними спілкуватися? Сліпа у нас вдома є, тепер ще куплять німих, о боги, о носороги!» – почав волати Рудий і відхопив маминого фірмового ляпаса.

Ми купили морську свиню. Вона була така руда, як я, тому Рудий, звісно, хто б сумнівався, захотів назвати її Мірою. І дістав чергове зауваження від батька: «Ти вже проїв мені печінку, Рудий. Мій терпець от‑от увірветься». Рудий серйозно поставився до батькових слів щодо «терпцю». Якщо вже так каже батько, то «терпець» справді може лопнути.

Рудий розумів, що наш тато не такий темпераментний, як мати, котра швидко запалюється, але так само швидко й відходить. На відміну від мами, батька важко розлютити, та якщо вже розлютиш, то потім ховайся хто може. Тому морську свиню було названо не Мірою, а Анжелікою.

«Якщо вже не вийшло так назвати тебе, – Рудий про всяк випадок злегка косував на батька, – то хай принаймні так зватиметься ця свиня…» Вночі ми влаштували «подушкові бійки», я шипіла: «То ти маєш мене за свиню?» – і штовхала його в бік. Рудий скрикував, тикав пальцем мені під ребра, потім ми билися подушками і смачно хрюкали. Мені здавалося, що у своєму житті я нікого не буду так міцно любити, як зараз Рудого.

Коли у мене був кепський (скигливий) настрій, Рудий обіймав мене і шепотів, що я найкраща у світі дівчина, що я – справжня красуня, що у мене прозорі, блакитні, величезні очі, розкішне вогняне волосся, що мене замкнули в підземному царстві злі люди, але він мене врятує і витягне на волю, і покаже, який чарівний цей світ. Він цілував мій прохолодний лоб та заплющені очі, гладив неслухняне волосся.

Мені подобалося уявляти, буцімто я – справді красуня. Але, як могла, я уникала уподібнень зі сліпою та порцеляново‑гарною героїнею роману Віктора Гюґо «Людина, котра сміється». Мене часто з нею порівнювали, навіть чужі люди, і це було боляче. Для мене це чомусь було боляче. Куди веселіше уявляти себе міс Підземелля. Чи як любив казати Рудий: «Міс Шахта». От я виступаю така велична, темношкіра королева (чи то засмага, чи то бруд), а у моєму лобі сяє вмонтований шахтарський ліхтарик, що замінює собою казкове «а во лбу звезда горит». Уявляти таке було настільки смішно, що я не втримувалася від реготу. «Корисні позитивні емоції, необхідний елемент терапії сміхом». Так називав це Рудий.

Несподіваний розвиток ринкової економіки та кінець холодної війни забрали у нас із Рудим батьків. Татові запропонували очолити дослідницьку лабораторію в Канаді, зацікавили роботою та, якщо чесно, грішми, і вони з матусею подалися «у наймити», як казала таткова мама. «Там, маючи роботу, достатньо грошей, я буду менше за вас хвилюватися і, можливо, трохи пізніше, ніж очікувала, з’їду з глузду», – промовляла наша мама на прощання.

І ми залишилися вчотирьох. Рудий, морська свиня Анжеліка, я та моя вірна гітара на ім’я Жітана. Авжеж, моя гітара, як і кожний порядний музичний інструмент, мала своє власне ім’я. Ми жили пристойно. Рудий закінчив режисерський факультет Київського театрального інституту імені Карпенка‑Карого, у професійних колах його відзначали як здібного режисера, «не без хисту», а сам він вдавав із себе режисера‑постмодерніста. Я заробляла на життя тим, що грала на гітарі, виспівуючи свої пісні на Андріївському узвозі. Я могла не робити цього. Батьки регулярно надсилали нам гроші та речові передачі, але Рудий наполягав на необхідності моїх виступів на узвозі. «Тобі потрібна соціальна адаптація, ти маєш соціалізуватися, – переконував мене Рудий. – Твої публічні співи – це найкращий шлях до твоєї соціалізації, до спілкування з різними людьми». Я слухала Рудого і співала майже щодня. Морська свиня знай собі хрумала солодку моркву та вперто нехтувала буряком. І наше життя було спокійним та впорядкованим, аж поки я не зустріла Еріку і все не пішло шкереберть.

Date: 2015-10-19; view: 343; Нарушение авторских прав