Нова стара баба 7 page

– Алла – яке життєрадісне, привітне, жіночне ім’я, – поділилася своїми враженнями.

– Да, Варвара. Не то, что твоё. Как будто кукушата жрать просят. Имя, которое орут птенцы, кукушата‑орлята.

Славік засміявся, Йооста також зайшовся у реготі, що мене розлютило.

– А твоє, Зоє, таке ім’я, наче хтось комара прихлопнув. Зззззз‑оййй‑ййя.

– О, гляди на неё. Ты вставила челюсть? То‑то я смотрю, неужто зубы появилися, откуда бы.

Наталя тим часом не відволікалася на наші розмови.

– Ма, пам’ятаєш період був, ви із Зоєчкою боялися, що я спиваюся? Можете помилуватися, через кого то все відбувалося, ось він, у всій своїй шаленій красі – Щур.

– Тату, у вас були стосунки? Чого ти мені не сказав? Славіку, ну, а ти чого мовчав?

– Я не знав! – вибухнув Славік.

– Не було у нас ніяких стосунків, – обурився Щур.

– Драма! Это есть прекрасная драма! Настоящий, крепкий, русский! – екзальтовано промовив Йооста.

– Ми – українці, – повернула до нього голову Наталя.

– Це ще драматичніше, – додав Щур.

Наталя почала пригадувати, як Щур все зробив для того, щоб вона не поїхала за кордон, як він протискував туди свого помічника, як нашіптував про неї різні мерзоти, як наполягав, що на посаді військового аташе краще виглядає чоловік.

– Ти взагалі уявляєш, як у нашому сраному міністерстві важко пробитися жінці? Будь‑яка потолоч, навіть із дитячим пістолетиком у трусах, має перевагу.

– Наталю, я не в курсі, що знаходиться у твоїх трусах, але мені здається, що там – гармата.

– А ти уявляєш, як це неприродно ходити з гарматою в трусах? І подумай, чим мені довелося пожертвувати заради кар’єри, подумай, на що довелося піти?

– А чем ты жертвовала? – виявила зацікавленість Зойка. – Ты всегда делала то, что хочешь. Ты даже на диете никогда не сидела.

– Зоєчка, а ти впевнена у цьому? Що я завжди робила все, що хочу?

– Это, я так понимаю, ты намекаешь на то, что хотела с чурбаном этим ленивым сидеть дома, сопли ему вытирать, жопу подтирать, костюм мухомора на Новый год пошить, такого ты хотела, да? Ты хотела быть Варкой, что ли? Надо же.

– Ні! Я хотіла, щоб цінувалися мої знання, щоб мене поважали, а не обговорювали форму моїх сідниць. Щоб мене сприймали як жінку.

– Не пойму, чего ты бесишься: если их интересовала твоя жопа, они и воспринимали тебя как женщину, можешь не сомневаться.

На цих словах Зойки Щур почав реготати та нарешті всівся за стіл і змолотив кілька пиріжечків. І на здоров’я. Люблю, коли у чоловіків гарний апетит. Мені було шкода доню, я розуміла, про що вона каже, але також усвідомлювала, що вона навмисно перебільшує, розставляє спекулятивні акценти та й загалом поводиться як колишня Славкова маніпулянтка Тася, чим би вона тепер не займалася й де б не була.

Наталя нарешті помітила, що стоїть сама, по центру кімнати, наче новорічна ялинка на майдані, звернула увагу, що на принесений Славіком стілець всівся ненависний Щур і почав наминати пиріжки її мами, що Зоєчка, за котру вона готова була душу не тільки продати, а продати зі знижкою, її зрадила, тому вона обізвала нас усіх нецензурно й пішла курити на балкон.

– Віко, а чим займається ваш зі Славком батько? – запитав Щур, котрий вирішив, раз потрапив у гості, хоч і незванцем, то треба їсти, тому наклав собі на тарелю все, до чого міг дотягнутися.

– Він у Росії. Валяється під парканом, – перейшла на українську Зойка.

– Тітонько Зоєчко, ну навіщо ви так? Він – сценарист, дійсно, п’є, але творчі натури часто розслабляються саме так. – Віка Петрова демонструвала непересічну пам’ять, навіть я забула, що мій колишній зять робив вигляд, наче займається саме цим.

Йооста напружував слух, щоб розібратися у мові.

– Он расслабляется, чтоб не напрягаться, – додала пояснень Зоя.

– Это система Станиславский? – поцікавився Йооста.

– Не. Это система Забухало‑Похмелевский, – скривила вуста в усмішці Зойка.

Віка Петрова закотила очі.

Я тримала за руку Аллочку, боялася, що вона не витримає та дремене геть. Бідна дитинка – потрапити у такий гармидер. Долоня її була м’якою та сухенькою, вона не боялася й не переживала, взагалі вона навіть не дослухалася до розмов, а роздивлялася букет айстр, бузкових, синьо‑пурпурових, червоно‑багряних, білих та ніжно‑золотавих, що ним було прикрашено стіл. Час від часу вона ніжно дивилася на Славіка, мені ставало від цього щемко, і раптом я збагнула, що наречена мого онука – вагітна.

Саме так. Тільки вагітна жінка відсовує усі неприємності (наче вже це чарівне пузо затуляє все несуттєве, зайве), не звертає уваги на перешкоди, принаймні на ті, які не можуть кардинально зашкодити її майбутньому материнству. Не здивуюся, що споглядаючи барви айстр у букеті, вона обирає колір для возика своєму немовляті.

Вона нічого не їла, я подумала: у бідної дитинки токсикоз, аж раптом збагнула, що тримаю її за праву руку, тому дитині залишається слину пускати, а сміливості вивільнити долоньку з мого ціпкого старечого полону в неї немає.

– Що тобі покласти, Аллусю? – схаменулася я.

– Індички, якщо можна.

Ласочка моя, та я покладу тобі все! Життя своє розкладу на твоїй тарілці.

Я так боялася. Пресвята Богородице, як я боялася, що піду з цього життя і не побачу, не дізнаюся про те, що у мене є правнук або правнучка. Не занурю свого старечого носа в пухке та тепленьке, як дріжджове тістечко, що піднялося, тільце. Не запарюватиму чебрець для ванночок. Не співатиму колискових, не переказуватиму легенди величних сосон далекого Сибіру, де почалася Наталя. А якби вона там не почалася, ніколи б не розпочався Славік, а якби не розпочався Славік – могла б закінчитися я. Правда, Зойка б цього не допустила. Вона зараз бачить, як я розм’якла, і думає: чого б це? Адже навіть із такими «люлюшницами», як я, розм’якшення також не відбувається без причини…

У вирі своїх пелюстково‑колискових думок я все‑таки помітила, як Щур підвівся та приєднався до Наталі на балконі, не знаю, про що вони говорили, я бачила тільки, як злітають підкинуті ними недопалки та летять униз, мертве і шкідливе, на ще зелену траву. Я думала, що їй було б легше пробачити його, якби він зрадив, кинув, поглумився над її жіночою природою, якби був колишнім коханцем, а не колегою‑супротивником. Вона вміла пробачати чоловікам, котрі виявляли слабкість, коли закохувалися або захоплювалися нею. Але пробачення того, хто її переміг, хто виявив силу (і неважливо, якими він скористався методами, був підлотою чи лицарем), давалося моїй донечці важче.

Сашко Щур, на думку Наталі, був улюбленцем долі та майстром підпільної, підкилимної боротьби. Він ніколи не конфліктував напряму́ (на відміну від Наталі, котра не латала скандальні дірки, а виставляла голе тіло на людський суд), діяв крадькома, тому не мав жодного шансу сподобатися моїй доні. Він умів виплітати інтриги й пишався цим, вважаючи, що то не вада, а перевага будь‑якого дипломата. Він грав за правилами протоколу, але загравав із тими, хто цей протокол порушував.

Наталя, котра вирізнялася недовірливістю до людей та несприйняттям чоловіків, не могла повірити та прийняти, що цю людину вона вже впустила в наше життя. До свого життя, до життя свого сина.

Вона казилася від того, що він, маючи тільки один козир на руках (власну доньку), переміг, здолав її упередження, зробив так, що навіть із минулим, котре Наталя нікому не пробачала, вона має миритися, спантеличена своїм материнством. Якби Славік зараз перебував поруч – вона б надавала йому ляпасів як навіжена істеричка.

Я щиро сподівалася: ця ситуація навчить її гнучкості, усе життя я непокоїлася, що моя тверда та неповоротка доня зламається, розлетиться на тріски і згорить.

Віка Петрова тихо повідомила: вони з Йоостою вже вирушатимуть на вокзал. Я також шепотіла, усім здавалося, що головна сцена зараз відбувається на балконі, а ми або глядачі, або перебуваємо за лаштунками, або застигли на малій сцені та чекаємо, як нас означить хтось із освітлювачів. Не знаю, чи цього Віка очікувала, коли просила нас утворити родину для неї, але мушу визнати, що ми не фальшували, крім побрехеньки про спільного батька Віки та Славіка, наша поведінка була абсолютно такою, як зазвичай.

Славік схаменувся, виявив братерську любов, викликав таксі. Допоміг із валізами й сумками, поцілував Віку в лоба, пригорнув на мить до себе та побажав щастя. Я за цим спостерігала з вікна, як завжди, коли чекала на повернення мого хлопчика з роботи. Ось він підняв своє личко та підморгнув мені, я не могла того бачити, але була переконана в тому, що він саме зараз торкнувся моєї душі.

Зойка не знала, чим займатися, жодної людини, котру б вона хотіла пожувати, насадити на своє ікло, за столом не залишилося. Алла на правах майбутньої родички також вийшла проводжати «сестру Славіка». Це Зойку веселило, але не настільки, щоб усіх здати та послати в жопу. Вона сумувала, Зойка ніколи не додивлялася до кінця фільм, не дочитувала книжку, тому й зараз вона кивнула мені, поклала до кишені кілька пиріжків та пішла до себе.

Поночі до мене зайшла Наталя. Щемка та юна у своїй коротесенькій сорочці з прозорого батисту. Така дівчача, безпосередня, маленька.

– Ма, як навчитися прощати, як навчитися скорятися? Ти це вмієш робити, Зойка – ні, але ви ж вижили, розумієте одна одну, підтримуєте. Як вам це вдалося, чому я зовсім не можу попуститися? Чому я не можу дати попуститися іншим? Що мені заважає?

Я не знала, що відповісти, якби я вміла все пояснювати або хоча б посилати всіх у жопу, як то вміє Зойка, але я не мала такого хисту. Тому просто посунулася ближче до стіни, щоб моя дитина вклалася поряд, притулилася до мене твердою, але такою беззахисною спинкою; мені здалося, якщо вона зрозуміє мене та вкладеться поруч, їй стане трохи легше жити. А чого мені ще бажати? Ось вона лежить, така тиха, майже сонна, дозволяє себе голубити, ніжити, не сахається, коли я гладжу її волосся, не пручається й не відштовхує мене. Здавалося, що я ніколи цього не дочекаюся, і ось ця солодка та гірка материнська влада розтікається усім моїм немічним тілом і, можливо, дає дитині най не зрозуміти, але прийняти життя таким, яким воно є, та відчути: ти не сама.

* * *

– За що мені такі муки? – запитувала Наталя, наче народжувати випало саме доньці. – Якби я працювала у посольстві, це начеб мене не стосувалося, але – ні, я повернулася до праці у цьому жахливому Міністерстві, мені підсунули Щура у свати, я мала терпіти тамаду на весіллі власного сина; ще й на довершення маю стати бабусею, казна‑що. Славік знизував плечима та пошепки говорив мені:

– Через народження нашої дівчинки у маминому департаменті уже полетіло кілька голів, а скільки ще полетить…

Наталя трималася за голову:

– І все це на мій ювілей. У п’ятдесят п’ять років ти отримаєш у прижиттєві та довічні супутники кілька незнайомих людей, ще й малятко. Жах. Жах!

– Ма, малятко виросте, – заспокоював матір Славік. Вона тільки зиркала на нього, цілком у Зойчиній манері.

Я лише посміювалася, пригадуючи, що на моє п’ятдесятиріччя Наталя подарувала мені свою вагітність, своє весілля, свої клопоти, і я була щаслива. Зараз я сповнена впевненості у власному тодішньому щасті. Як воно виросло, моє щастя. Велике, незграбне, мокророте, що готується стати батьком. Ну як готується, просто приймає це без особливого напруження, гордощів та нервів.

Щур сприймав усі події філософськи, для своєї доні він не пошкодував нічого, вона обстежувалася у гарному медичному центрі, забезпечувалася усім належним, власне, в Алли була можливість народжувати за кордоном, але вона відмовилася. Не з почуттів патріотизму, у цьому намагався переконати мене Славік, а з точки зору прагматичності та комфорту.

Щур рвучко увійшов у дідівство, він уже був дідом, вибирав в Інтернеті британські вдосконалені візочки, замовляв необхідні вітаміни для молодих мам, склав і розіслав друзям молодят список подарункових бажань, себто того, що вони хотіли б отримати для своєї крихітки.

Зойка від процесу виношування та народження дитини усунулася. Вона не наполягала на тому чи іншому пологовому будинку і навіть не зателефонувала мені, щоб запропонувати акушерів зі свого записника. Вона образилася. Зойці важко було пускати у наше життя іншу людину, і якщо зі Щуром вона почувалася вільніше, хоча її непокоїло його вдівство, але вона могла шпигати його без докорів сумління, то вагітну Аллочку шпигати було намарно (а Зойка намагалася!). Аллочка була спокійною, наче слон, інколи просто опускала голову та підхоплювала Зойку на один зі своїх слонячих бивнів. А тоді погойдувала, думаючи, що приспить Зойчину агресивність, але Зойку від того нудило.

А я пригадувала всі народження. Наталчине, коли у мене відмерзали ноги, а всередині все палахкотіло, повітря смерділо смаженою рибою та ладаном, на сусідній кушетці Зойку звільняли від геморою, і вона сказала мені: «Меня в тот день избавили от геморроя, а Варка получила геморрой на всю свою оставшуюся жизнь». Сказала, однак розділила цей «геморой» зі мною і плекала його все життя.

Потім пригадала пологи Наталі, як вона страждала, як їй було важко, як молоденька сестричка, котру Наталя залякувала сповненими ненависті до чоловіків промовами, мастила зшиті розриви зеленкою і дмухала на них, щоб Наталі не було боляче. Боляче, однак, було, та було й зворушливо. Яким великим, круглим народився Славік, як ми обирали йому ім’я, згадували святці, як я просила для нього і для моєї доньки усіх Божих милостей.

Зараз Славіку запропонували народжувати разом із Аллочкою. Певно, вирішили, якщо він навчився тужитися та дихати, то повинен впоратися і з пологами. Славік категорично не хотів цього (я не сумнівалася в його боягузтві, з іншого боку – це була не його атака, він міг відсиджуватися на зручненькому стільчику і прийняти на руки те, що залишиться після бойовища – доньку). Він сказав, що боїться крові. Аллочка тільки зітхнула.

– Я можу тебе підтримати, – тихо запропонувала себе я.

– Ну ні, хай знає і відчуває, що він мене кинув, – і я зрозуміла, що маніпуляціям Тасі далеко до ніжної Алли, котра заводила спеціальний пульт для Славіка з усіма необхідними для комфортного життя кнопками.

Правду кажуть, якою б не була бабуся, але якщо хлопцю не вистачатиме матері, за дружину він візьме ту, котра нагадує матір, однак приділяє йому увагу, цікавиться його життям, карає та заохочує до усього, чого він був позбавлений у дитинстві та юності. Певно, так влаштовані чоловіки, можливо, й ми, жінки, мені важко судити, бо я не знала свого батька, майже не знала свого чоловіка і ледве пам’ятаю матір. Чого мені не вистачало у цьому житті? Мабуть, практичності, рішучості, твердості, цілеспрямованості (хоча наче все це у мені було, можливо, не у тій кількості, адже живуть якось люди з меншою кількістю гемоглобіну в крові, інколи почуваються недобре, але у цілому можуть витримати все, ось так і я, цілком здатна жити з мінімумом практичності, особливо якщо цією практичністю з тобою готова поділитися інша людина). Зойка. Стара бруква, ёп‑п‑папа‑л‑ло‑ногу. До речі, цій примовці її навчив один північний рибалка, нічого після нього не залишилося, ні імені, ні фотографії, тільки ось це: «ёп‑папало‑ногу»!

Нам стільки років, що у те неможливо повірити навіть тоді, коли роздивляєшся себе в люстро. Бо ми там бачимо незнайомців. Колись я починала збирати некрологи, котрі стосувалися моїх відомих однолітків (акторів, режисерів, спортсменів, політиків – тих, ким цікавиться наша преса), які хворіли та йшли. Вони йшли, а я залишалася з усвідомленням того, що незабаром піду і я. Зойка знайшла цю папку і довго мене сварила, як тільки не називала. «Я готова терпеть в твоём доме эти божьи твои цветочки, тьфу, но не собираюсь терпеть тут филиял Новодевичьего кладбища! Убери немедленно! Чего удумала, ёп‑папало‑ногу».

Чи боюсь я смерті? Так. Я така прихилиста людина, чим довше живеш – тим важче прощатися із цим будинком, Наталею, Славіком, Зойкою (не уявляю, як можна жити деінде без Зоєчки?). Я поливала квіти, на мить заплющила очі й подумала, що ось так колись хтось поливатиме і мене…

Дзвінок.

– Ты? Погляди, кто за твоим окном с лейкой вместо головы прохаживается! Дрыхла небось? Писюха у нас родилась! 3 400, 53 сантиметра. Чего у тебя с мобилкой? Наташка дозвониться никак не может. Короче, ты покудахтай и вызывай такси, сейчас к тебе подойду и поедем в роддом.

Таксі я викликала, однак перед тим до мене додзвонився Славік:

– Ба, слухай, а у мене донька!

– Вітаю, мій соколику, як ти? Як Аллочка?

– Та все добре, лікарі кажуть, без ускладнень, утрьох чекаємо на вас. Щур із мамою вже їдуть.

– Ми із Зоєчкою також вирушаємо, тобі чаю міцного трав’яного привезти?

– Звичайно, привозь! Клас! Ще б молочка з цукриком. Ба, тут така справа. Ми з Аллою подумали, ми хочемо назвати малу Зоєю, Зойченятком. Ти ж не образишся, га, ба? Щур перевірив в Інтернеті, нині й іменини!

Він усе запитував, чи я не ображуся, а я не могла відповісти, бо такий уже мій організм – я або посміхаюся, або розмовляю. Звичайно, що сьогодні іменини Зойки, тому ще вранці, не зважаючи ні на що, я намастила кремом коржі Зойчиного улюбленого медового торта з мигдальними горішками, який випікала поночі, допомагаючи своєму безсонню взяти черговий раунд у сну.

Я визирнула у вікно, побачила Зойку ще здаля – зараз, позбувшись катаракти, я напрочуд добре її бачила (свят‑свят‑свят!). Ось вона повернулася до двірника, Миколи Тарасовича, свого довічного суперечника й приятеля, показала йому дулю, певно, попросив «гривночку на опохмєлочку». Вона наближалася, я бачила, що Зойка шкіриться, світить діркою між зубів – учора вибила семиренкою зуба‑розхитанця, на старість зуби знову перетворюються на молочні та програють війну твердим яблукам. Зойка йшла й усміхалася, а значить, точно знала, стара бруква, як назвали Славкову малу.

У моєму віці майже все дається тяжко: сон, рухи, спогади, дихання, мрії та сподівання. Але щасливою бути легко, легше, ніж в юності. І я зараз щаслива.