Ваш вихід, пане Рудий

Коли Рудий теревенив про те, що улюбленою книжкою його дитинства була і залишається казка «Маша та ведмеді», я здебільшого йому не вірила й вважала, що він каже так навмисно, щоб побачити, яка у людей буде реакція. Рудий запевняв: «ця казка вчить поважати приватну власність». Тут варто сказати, що він сам поважає приватну власність, особливо ту, яка належить йому. Але сьогодні ввечері я вперше переконалась у тому, що, можливо, він не брехав, коли співав дифірамби казці про негостинних ведмедиків. Звісно, що Рудий, який вирізняється глобалізмом, волав на всю хату не банальні «Хто спав у моєму ліжку?» чи «Хто їв з моєї миски?», він брав ширше, він не зосереджувався на таких дріб’язкових речах; він горланив: «Хто оселився в моїй хаті? Що це за шльондра?» Дійсно, він назвав Еріку шльондрою. Саме так він сказав. І мені це не сподобалося. Я побоювалася, щоб Еріка не почула нашої сварки, але вона й не чула, принаймні її початку, тому що, привітавшись із Рудим, швидко зникла за дверима ванної кімнати. Мені здається, що у неї дуже розвинута інтуїція. Так, скоріше за все, Еріка – типовий інтуїт. Це добре.

Рудий тим часом тикав пальцем на венеційську ляльку, яка висіла на стіні нашої затишної кухні, і продовжував волати:

– Це ти її, я маю на увазі цю хвойду, вбрала, як цю ляльку, чи вона такою була до того, як вдерлася в нашу домівку? До речі, ця лялька, котру люб’язно подарувала нам мати, ніщо інше, як венеційська повія початку минулого століття, точніше, іграшкова копія венеційської шльондри – мама вміє вибирати подарунки, еге ж? Узагалі, от скажи мені відверто, яка нормальна людина поїде на відпочинок до Венеції? Там усюди вода, живеш у самісінькій воді, вона ліворуч, вона праворуч, вона внизу, вона вгорі. – Це вже він загнув: «вода вгорі», хоча, може, він мав на увазі дощ). – У неї тебе можуть легко зіпхнути, зачепити веслом і втопити. Жити у Венеції все одно, що мешкати у метрополітені. Уяви собі, – Рудий розійшовся, – як це воно, жити в метрополітені, постійно озиратися, щоб хтось не скинув тебе під потяг. – Тут Рудий на хвилину заплющив очі, мабуть, переживав мить, коли на нього наїжджав потяг, відчув себе Анною Кареніною, але швидко схаменувся, щоб продовжувати. – Як на мене, то однієї повії вдома цілком достатньо. Я не хочу, щоб одна повія висіла на стіні моєї кухні, а друга, точнісінько така сама, вешталася по моїй хаті.

– Це й моя хата, – зауважила я категоричним тоном.

– Тобі не пасує такий тон, – відразу відгукнувся Рудий і схрестив свої режисерські руки на грудях.

Як я не люблю сварок.

– Давай поговоримо спокійно, – сказала я Рудому. І він начебто погодився, недовірливо подивився на мене, я це відчуваю, мені не потрібно це бачити, але погодився. Бо він так само не любить сварок зі мною. – Ти колись казав про те, що я маю стати соціально активною людиною, так чи ні?

Рудий одразу відчув небезпеку. Напружився як тигр.

– Так, я таке казав, але, знаєш, люба сестро, я не мав на увазі, що ти повинна соціалізуватися за допомогою повії, тим паче, я не казав тобі, що ти маєш притягти цю хвойду в дім. Так чи ні?

Рудий – фахівець у тому, що стосується перехоплення та використання чужих прийомів. Я мовчала, він надумав, що це означає мою слабкість, тому вирішив: мене треба дотиснути.

– Міро, ти хочеш, щоб наша хата перетворилась у притулок «Ла Стради»?

Я так і бачу, як він морщить свого класичного носа.

Із «Ла Страдою» у Рудого пов’язані неприємні спогади. Це така європейська організація, що допомагає жінкам. Особливо тим, які мешкають у Східній Європі. Жінкам, які зазнали насильства від власних чоловіків, жінкам, котрих продали в будинки розпусти, жінкам, котрі не можуть знайти свого місця під сонцем, і таке інше. Колись Рудому замовили фільм про «Ла Страду», а також декілька соціальних роликів на «жіночу тему». Обіцяли, що добре заплатять, інакше б він не взявся, бо вважає себе режисером художнього кіно, а не документалістом, тим паче, не «кліпмейкером».

Фільм Рудий зняв, я його прослухала, і мені здалося, що вийшла чудова стрічка. Однак керівництво «Ла Стради» роботу мого брата не схвалило. Рудий переконаний: несхвалення фільму прямо пов’язано з тим, що він відмовився вступити в інтимний зв’язок із однією шведською дамою. Шведська дама була відповідальною особою і мала приймати роботу Рудого. «У мене все одно не вийшло б із нею, – жалівся та пояснював Рудий. – Її підборіддя було схоже на п’ятку. Уявляєш собі жінку з п’яткою замість підборіддя? Уявляєш, як така жінка може викликати бажання?» Відверто кажучи, мені було важко таке уявити, але саме відтоді всі жінки Швеції мені здаються такими, що мають п’ятки замість підборідь. Окрім Астрід Ліндґрен, матусі Карлсона, вона не може мати подібний вигляд, у таке я вже нізащо не повірю.

Я сказала, що не хочу, щоб наша квартира перетворилася на притулок.

– Вона не дозволила, щоб у мене вкрали гроші, – нагадала я Рудому обставини, за яких ми познайомилися з Ерікою. – Ти розумієш? Вона не дозволила, щоб у мене вкрали гроші, і сказала, що вона дуже самотня, що їй нема куди подітися. Як я мала вчинити?

Я спіймала себе на тому, що почала виправдовуватися, Рудий це так само помітив.

– Ти дуже добра, моя люба. Але знаєш, що я хочу тобі сказати? Це як з кошеням. Пам’ятаєш? Я приніс кошенятко, дав йому молока, а потім випустив його на вулицю. Бо ти сказала, що воно може подряпати меблі та нові шпалери. Ти ж так сказала? А воно було безпорадне й маленьке, те кошеня, на відміну від цієї хвойди. Та вона ж як телеграфний стовп. От і тепер ти мусиш прийняти рішення. До речі, зараз навіть не зима.

Рудий замовк.

– Нікуди вона не піде, якщо сама не захоче піти, – рішуче сказала я. – Люди не кицьки, вона не подряпає шпалери. Крім того, мені потрібна подруга. Можливо, уперше в житті я відчула, як мені необхідна подруга. Спробуй мене зрозуміти.

Рудий мовчав, але з його мовчання я виснувала, що він не зробить жодної спроби мене зрозуміти, а також те, що Еріка матиме з ним клопіт. Величезний клопіт. Це як ворожити на картах і витягти валетів. Валети – це клопіт. Чоловіки. Від них самі проблеми.

– Ти вирішила товаришувати з повією? Цікава, прогресивна ідея, – Рудий криво усміхнувся. Ви думаєте, що сліпа людина не зможе розрізнити щиру та криву посмішки? Я вас запевняю, може, ще і як. Утім, Рудий вів далі: – У тебе не вийшло дружби із жодною з моїх дівчат, і ти думаєш, що у тебе щось вийде із цією?

Рудий наривався, мені не хотілося йому нагадувати, що у нього так само не склалися стосунки із жодною з його постійних дівчат. Але я думаю, що він правильно зрозумів моє мовчання.

– Кицька здохла – хвіст обліз, хто промовить, той і з’їсть, – знову криво посміхнувся Рудий і пішов до своєї кімнати.

Це він у такий дитячий спосіб оголосив мені бойкот, натякаючи на те, що я нерозумна дитина. Хай собі. Я його знаю, довго він не витримає. У Рудого – постійна потреба вести теревені, нескінченні теревені. Базікало нещасне.

Мати й батько завжди говорили нам, що кохання не треба чекати, воно само вас знайде. І наводили свій приклад. Мама й тато познайомилися тому, що у мами був анальгін, їй не потрібний, а батько украй потребував анальгіну, якого в нього не було. Через ліки оці двоє і здибалися. «Для того, щоб продати щось непотрібне, треба купити щось непотрібне», – полюбляла казати мама. Батько мовчки посміхався.

Час плинув, але ми з Рудим залишалися самотніми. Батьки почали хвилюватися, за Рудого – менше, за мене – більше. Чоловіки за тридцять, навіть за сорок, вважаються цікавою партією, мало хто називає їх «одинаками», навпаки, подібні чоловіки розцінюються як помірковані, надійні, такі, що багато чого досягли у кар’єрі. «Одинаки» – це надія, а не розчарування. Між тим дівчат уже після двадцяти п’яти розглядають як залежаний у лабазі товар. «Стара діва» – яке ж бридке словосполучення. Діва не може бути старою, діва завжди залишається дівою. На мій погляд, це несправедливо, таке різне сприйняття суспільством тридцятирічного чоловіка та двадцятип’ятирічної жінки. Неподобство якесь. Утім, мені ніхто не обіцяв, що життя має бути справедливим, ніхто, крім, здається, Карла Маркса, але то у нього був такий імідж.

Однак я про дівчат Рудого. О, їх не було замало. Вони постійно змінювалися, і кожна з них намагалася мені сподобатися, а також стати мені подругою. Кожна з них думала, що я таке примхливе дівчисько, котре вирішує, із ким буде жити та спати її брат. Усі його подруги наділяли мою особу непритаманними мені рисами характеру, а також умінням впливати на брата й намагалися причарувати. Дурниці те все. Я була б рада знайти подругу в дівчині свого брата, я завжди мріяла, що братова наречена, дружина буде близькою мені людиною, але поки що моїм мріям не судилося здійснитися.

Особливо я запам’ятала трьох із братових наречених, мабуть, тому, що вони вважалися постійними дівчатами, були винятково активними та наполегливими.

Щоб ви краще зрозуміли мене та мого брата, а так само й наше життя, треба мовити пару слів щодо його дівок. Саме так: дівок. Ось я й виказала своє справжнє ставлення до них. Погано, виявляється, я до них ставилася, а може, це у мене залишилися такі негативні спогади. Спогади, схожі на використаний пакетик чаю. Кому ж він може сподобатися? Та нікому. Гіршою за використаний пакетик чаю може бути лише розчинна кава «Нескафе», саме ота кава, яка щоразу змушує відкривати себе. Не знаю, де її фасують, але це що завгодно, тільки не кава. Не може бути справжня кава таким гидким пійлом, а якщо це так, то я вже вкотре відчую себе ошуканою.

Першою мені спала на думку Леся. Якщо зважати на хронологію, вона й була першою постійною подругою Рудого. Знов‑таки, на перший погляд, вона була чарівною. Тонкі риси обличчя – вона дозволила мені пройтися по її обличчю пальцями, а пальці у мене надзвичайно чутливі. Вона мала вишуканий вигляд, однак, незважаючи на тендітну зовнішність, – сталевий характер, що у неї загартувався, мов сталь. Леся була майбутнім архітектором. Закінчувала КІБІ (Київський інженерно‑будівельний інститут). Із цього приводу вона казала таке: «Це дуже естетично. Чоловік – режисер, дружина – архітектор. Справжня інтелігентна родина. Навмисно таке не вигадаєш. Ти бачиш, любий, який збіг життєвих обставин?» Вона брала бика за роги. Рудий ніяковів, тому що одружуватися не входило в його найближчі плани, але кивав головою: він не любив сперечатися з Лесею.

Вона почувалася у нас у хаті господинею, вела протокольне листування з нашою мамою, яка вважала її «знахідкою для Рудого», і навіть записала текст на телефонний відповідач: «Леся та Рудий удома, але вони займаються коханням; якщо вам щось потрібно від когось із нашого подружжя, то залиште своє повідомлення після довгого сигналу». Пам’ятаю, Рудий за цей запис влаштував їй перший грандіозний скандал.

Ще у неї були підозри, багато підозр. Чи не є Рудий наркоманом, тому що всі творчі люди так чи інакше наркоманять? Чи не спимо ми з Рудим, тому що є в нас «якийсь підозрілий зв’язок, незрозуміло на чому замішаний»? Чи, взагалі, були у мене чоловіки? Це її дуже хвилювало. Ще вона непокоїлася тим, що я можу виявитися фригідною. «Я не переживу, якщо ти виявишся фригідною», – саме так казала Леся. І починала нервово ходити по кімнаті. Вона вважала, що її прямий обов’язок – пробудити в мені пристрасну жінку.

Вона тягала до нашої хати якихось хлопців, показувала їм мене й шепотіла: «Ну зроби це заради мене, Дмитре‑Василю‑Олеже. Вона ж симпатична, чи не так? Розворуши її, га? Щоб вона відчепилася від свого брата. Це ж неприродно – спати з братом. Хоча я жінка з прогресивними поглядами, але мене це бентежить».

Про ці підозри я не розповідала Рудому, та якось вона сама йому зізналася, що її хвилюють наші стосунки. «Те, що ти спиш із Мірою, – це збочення. Це збочення, з яким я не можу миритися». Він не розмовляв із нею більше місяця, а потім вона знов «з дощами і туманами» повернулася в наш дім.

Приводом для їхнього остаточного розриву прислужилися гіпсові обличчя військових на фасаді Будинку офіцерів, хоч як це смішно. Ми гуляли по Печерському району, неспішно, у принципі, у всіх був чудовий настрій. Аж поки не дійшли до Будинку офіцерів. І Леся показала на обличчя солдатів у будьонівках.

– Дивися, який у них натхненний вираз обличчя, – промовила Леся.

– У кого? У цих одрубаних голів? – спитав Рудий. І вони розпочали лайку.

– Ти нічого не тямиш в архітектурі, у тебе застиглий мозок, ти не бачиш виявів мистецтва, ти заздриш цьому скульпторові, бо у тебе так нізащо не вийшло б, – підкинула хмизу в багаття Леся.

– Яке тут мистецтво? – гарячкував Рудий. – Теж мені мистецтво: зробити одну маску й наліпити це зображення кілька разів, калькування, а не мистецтво.

– Це різні обличчя, – не здавалася Леся. – Придивися, але ж у тебе немає очей, навіть ця сліпа курка бачить набагато більше за тебе, – це було останнє, що сказала Леся перед тим, як отримати ляпаса. Рудий розлютився.

Більше я її не бачила. Брат зустрічав її на вечірках із моїми колишніми потенційними коханцями Дмитром‑Василем‑Олегом. Подейкують, що за когось із цих паничів вона нарешті вийшла заміж.

Коли Рудий розійшовся з Лесею, наша мати чомусь подумала, що його не тягне до жінок, натомість він має сильну прихильність до чоловіків, тобто мама була переконана в тому, що в Рудого так звана нетрадиційна орієнтація. Утім, може, Леся взяла фінальний акорд і написала їй фатального листа, в якому звинуватила Рудого у цьому гріху.

Материні дзвінки були тривожними, а потім у нашому домі з’явилася Христина Стеців. Емігрантка з Канади. Канадійка українського походження. З привітом від матусі, вітанням від батька та повідомленням: «Я у вас трохи поживу, поки знайду придатне житло». У неї було гладке обличчя й лагідна посмішка. Знайти «придатне житло» було важко. Незабаром у Христини та Рудого зав’язались стосунки.

Христина була старшою за Рудого, я достеменно не знаю, яка у них вікова різниця. Проте це не так важливо, все одно, хоч би скільки було Рудому років, він завжди залишався хлопчиком, а Христина мала яскраво виражені материнські риси. Треба визнати, що вона обожнювала Рудого. Називала його генієм, присвячувала йому все своє життя, сплачувала всі його рахунки. Вона переймалася всіма його справами, проблемами, займалася його одягом, занотовувала його геніальні думки. Завжди заглядала йому в рота, я так думаю, що їй вдалося побачити його славетні гланди, через які Рудий у дитинстві постійно хворів різноманітними ангінами. Вона називала Рудого коханням її життя. Мені здається, що це жахливо – бути коханням усього життя іншої людини. Це неабияка відповідальність.

На її погляд, я стояла на заваді їхнього всепоглинаючого почуття. Я втручалася у ланцюг, що мав би, на думку Христини, складатися лише з двох ланок: вона й він. Ще одна ланка, його сестра, не збігалася з її планами. Ні, вона ставилася до мене добре. Можливо, занадто добре. Аякже, вона мала про всіх піклуватися, тому піклувалася й про мене. Хвилювалася, чи сподобалась мені їжа, чи не заважає її музика, одне слово, Христина опікувалася мною. Незважаючи на це, вона мені не подобалася. Більше того, вона мене лякала.

Узяти хоча б цю її турботливу звичку – щовечора пропонувати мені «випити трохи молока». «Молоко містить у собі багато кальцію, а кальцій конче необхідний твоєму зору. Зроби хоч ковток, Міро, треба стежити за тим, щоб твій зір не погіршувався». На перший погляд, нічого поганого у цій пропозиції не було. Вияв турботи, не більше. Але Христина дуже добре знала, що у мене хронічний панкреатит і після ковтка молока я почуватимуся, як рогалик, так мене може скрутити. Цілком вірогідно, що одного разу цей ковток молока здатен мене вбити. На мій погляд, на кожному пакеті чи пляшці з молоком мав би бути напис: «Міністерство охорони здоров’я попереджає: ковток молока вбиває хворого на панкреатит». Я не здивувалася б, якби дізналась про намір Христини мене отруїти. Безпечне молоко, жодних підозр, я тихо помру, і вже тоді ніхто не відволікатиме її від Рудого та Рудого від неї. Я припускаю, що саме так вона могла думати. Хто її знає, цю Христину Стеців. Бог їй суддя.

Я й не думала їх розлучати, мені ще бракувало втручатися в особисте життя брата. Я намагалася бути з Христиною приязною, завжди вислуховувала її, але ніколи не була з нею відвертою. Це вже занадто. Утім, Христині моя відвертість була не потрібна, її цікавив лише Рудий. Приборканий Рудий – як підтвердження її жіночості.

Злі язики подейкували, що з Христиною щось не те, тому вона не змогла знайти гідного нареченого в Канаді, а приїхала обкрутити когось із наших хлопців. Я не хвилювалася через те, що Христині вдасться обкрутити Рудого, ну, хіба що трохи. Але я добре знала Рудого, знала, що воля для нього понад усе, а Христина, старий мисливець Христина Стеців, уже обкладала Рудого червоними прапорцями. І Рудий упізнав їхні коливання, коливання маленьких червоних стягів. Вони майоріли як маки у полі. Рудий, старий вовк, відразу зрозумів, що це вони і є, червоні прапорці – небезпека його чоловічої волі.

Одного ранку я прокинулася й здогадалася, що Христина більше з нами не живе. Я нічого не питала в Рудого, хоч йому й кортіло щось розповісти, але мені чомусь не вистачало мужності вислухати історію цієї розбіжності у характерах.

Останньою постійною дівчиною Рудого стала Една. Една була литовкою, литовським режисером, як сказав Рудий: «безмежно талановита жінка». Вона виявилася дуже нервовою. У неї було нервовим усе: обличчя, волосся, пальці, руки, ноги, живіт, рухи. Абсолютно все. Рудий казав, що ця нервовість свідчить про її талановитість. А ще він повідомив мені: «цього разу я закоханий до нестями». Усі друзі Рудого вважали, що Една дуже гарна. Чого б я мала їм не вірити? Я знала, що в Едни великі зелені очі, які змінюють колір від сіро‑зеленого до блакитно‑зеленого. Рудий називав її очі відьмацькими та морськими. Ще він говорив про них «очі, як у русалки». Я не пам’ятаю, щоб чиїмось очам він приділяв стільки уваги й не шкодував для них стільки епітетів.

Една не могла всидіти спокійно. Вона завжди давала роботу й клопіт своїм занепокоєним рукам. Якщо чогось не крутила, то щось плела. Бахрому скатертини вона сплітала в коси, будь‑яку мотузку – в косу, ковдра так само страждала від рук Едни, але найгірше те, що кіски вона плела й мені. Вона тихо, мовчки підходила до мене. Зненацька торкалася мого волосся, ледь чутно віталася саме з ним, не зі мною, і розпочинала плести косички. Мене така поведінка бентежила хоча б тому, що мені було боляче, я відчувала себе ковдрою в зелену клітину, яка лежить на ліжку Едни.

Я довго терпіла, але не витримала й одного разу подарувала їй ляльку Барбі з чудовим довгим та пухнастим волоссям. Барбі мала б слугувати Едні чотками. «Едно, – лагідно почала я. – Едно, відтепер ти можеш робити їй будь‑які зачіски, можеш хапати її за волосся, як і коли тобі заманеться». Але Една не зраділа подарунку, вона сховала обличчя в долонях, кинула ляльку на підлогу та зайшлася в риданнях. «Ти мене не розумієш, ти мене не розумієш, ти мене не розумієш. Ти мене ненавидиш, ненавидиш із самого початку, ти це навмисно. Ця лялька – це навмисно, ти не підпускаєш мене до себе, ти думаєш, що я хвора. Адже це ти, це ти хвора. Це – ти». Вона насилу заспокоїлася.

Рудий був наче засліплений нею. Я думаю, що Едну він щиро кохав. Вона була практичною особою. Я не вважаю практичність вадою, тим паче, що й Рудого важко назвати непрактичним молодиком, але практичність Едни була надмірною. Наприклад, якщо їй дарували щось таке, що їй не подобалося (не підходило чи було відвертим лайном) і що вона ніяк не могла продати, Една швидко передаровувала це мені; якщо це не підходило мені, то вона сплавляла непотріб комусь із подружок. «На тобі, Боже, що нам не гоже». Не знаю, чи є якесь спеціальне литовське прислів’я на цю тему, але наш народ придумав на такі випадки ось що: «Їжте, їжте, куме, все одно свиням віддавати». Мабуть, я несправедлива до Едни, припускаю, що вона намагалася зробити мені щось приємне. Може, на її розсуд, це й було приємне. То й нехай собі. Хто їх знає тих литовців.

Хоча Рудий кохав Едну і вона начебто була закохана в нього, брат не припинив вештатися по вечірках. Майже щовечора він десь швендяв і міг припхатися лише вранці, п’яним. Едні це не подобалося. По‑перше, кому б із жінок це подобалося, а по‑друге, вона любила сама влаштовувати вечірки, де поводилася наче королева. Якщо займатися вечірками їй було лінь, то Една віддавала перевагу посиденькам у колі родини, читанню та світським бесідам. Одного разу вона взяла всі колекційні краватки Рудого, сплела їх у величезну косу й, коли він, похитуючись, явився перед її «морськими» очима, заявила: якщо йому спаде на думку її здихатися, якщо він ще раз розчиниться в нічних розвагах, то вона відразу повіситься на цій косі. «Це буде художньо й лежатиме цілком на твоїй совісті».

Рудий сказав, що, мовляв, він нікому не дозволить собою керувати, що його життя – це його життя, його звички – це його звички, а якщо комусь не подобається він сам чи його спосіб існування, то цей хтось може забиратися до біса. Една мовчки вислухала його обурення, пішла до кімнати, зібрала валізу, а коли він, втомлений від випитого та безсонної ночі, заснув, подалася з дому. Жодних цидулок вона не залишила.

Незважаючи на вимолювання пробачення та обіцянки Рудого надалі бути слухняним хлопчиком, Една до нього так і не повернулася. Сувора скандинавська дівчина. Якщо не брати до уваги плетіння косичок (у будь‑кого з нас є якісь дивацтва), Една мені подобалася, мушу визнати, що інколи мені її не вистачає. Я впевнена, що Рудий досі її кохає.

Отже, з одного боку, я хотіла бути подругою Едні, а вона не хотіла бути моєю подругою. А з іншого, товаришувати з Христиною та Лесею я не могла фізично, хоча вони були й не проти цього. Єдиним моїм приятелем завжди залишався Рудий. І тільки тепер з’явилася Еріка, незграбна, чесна і смішна, котрій до того ж не було де жити, і вона подобалася мені. Тому я не збиралася здаватися щодо Еріки, Рудий це розумів і через те дуже злився.

Тієї ночі ми гомоніли до ранку з перервами на каву, миття посуду та туалет. Рудий переконував мене, що Еріка – повія, злодійка, збоченка й витрішкувата. Я наполягала на тому, що хочу мати подругу і що Еріка – саме та подруга, яка мені потрібна. Еріка не виходила з кімнати. Цікаво, у неї такі міцні нерви чи вона зовсім нас не чула? Може, вона глуха? Така ж глуха, як перфоратор, котрим я люблю прикидатися, коли починаю вити? Бідна глуха Еріка. Дружба сліпої та глухої, – напевно, це припало б до вподоби Віктору Гюґо. Може, і його мій брат вважає за збоченця. Хтозна. На цьому етапі я відстояла Еріку та її перебування в нашому домі. Але Рудий успадкував характер мами, і тому я маю підозри, що він не здався. Рудий дуже вперта людина.

Date: 2015-10-19; view: 322; Нарушение авторских прав