Як Ерік зустрів Міру, або Як Міра зустріла Еріку

Сьогодні у погоди був добрий настрій, вона сонячно посміхалася до нас, людей. І більшість із нас, людей, тепло відповідали на її посмішку. Тому я вирішив, що мені не завадить походити парком. Погодувати білок, я люблю годувати білок, тому що вони, як на мене, набагато приємніші за голубів. У мене напружені стосунки з птахами миру, мушу визнати, що, порівняно із дитинством, ці стосунки поліпшилися; подібний висновок я роблю з того, що в дитинстві гасав за голубами, аби влучно плюнути їм на спину, а тепер роблю таке дуже рідко, можна сказати, що взагалі припинив це марне заняття: плювати на голубів. Білки – зовсім інша штука. Вони симпатичні, спритні, пухнасті. Та що там казати, білки – дуже приємні тваринки, тому треба купити чогось смачненького й почастувати їх.

У житті багато несправедливості. Одна з них полягає в тому, що про голубів складено чимало пісень, радянські композитори та поети, як змовилися, знай собі писали пісні про голубів, а от про білок – ні. Наприклад, я знаю кілька про голубів, а про білок – жодної. Ось лише деякі з них: «Летите, голуби, летите, нигде для вас преграды нет»; «Голуби летят над нашей зоной, голубям нигде преграды нет, как бы мне хотелось с голубями на родную землю улететь»; «Где бы ты ни был, чтоб ты ни делал, милый, я прилечу голубкою сизокрылой». Ну, і все таке інше. Ліричні, романтичні, блатні пісні про голубів, багато, виявляється, у них прихильників. Це крає мені серце, серце, яке з дитинства віддано білкам. Треба написати якусь пісню про білок.

Ще я люблю київські парки. Дерева завжди вищі за тебе, набагато вищі, дерева – казкові велетні, і ти відчуваєш себе у парку малою дитиною, незважаючи на те, скільки тобі років. Час у парках спливає неспішніше, тільки тут почуваєшся вільною людиною, такою, у котрої немає жодних справ, окрім подібних прогулянок.

У дитинстві я губився в Голосіївському лісі й зовсім не хотів, щоб мене знаходили. Я роздивлявся лебедів та качок, кидав їм хліб. Збирав квіти, які ми, діти, називали «годинниками»; якщо крутити їхні голівки, то пелюстки крутяться наче стрілки. У мене були улюблені дерева, що мали власні імена. Чи впізнаю я їх тепер? Мабуть, ні. Якби впізнав, то заревів би, слово честі, захлюпав би носом, як неврівноважене дівчисько.

Ватутінському парку не дуже пощастило із сусідами. Маю на увазі, по‑перше, парламент, сіру похмуру будівлю. Біля парламенту дуже погано ростуть квіти, я це помітив ще минулої осені. Усюди щось буйно квітне, а біля парламенту в’яне, засихає, одне слово, сумує.

Колись, уже не пам’ятаю якого року, мене занесло до Канади, я потрапив до Оттави, маленького, хоч і столичного, містечка, у котрому також є парламент. У будь‑якому столичному місті є парламент, якщо країна взагалі дозволяє собі таку розкіш, як парламентаризм. Так от. Біля їхнього, канадського, парламенту мешкають кицьки. Багато кицьок.

Люди побудували їм хатки, щодня підгодовують, ніхто їх звідти не виганяє, живуть собі смугасті кицьки, оточили парламент, де кращі уми Канади вирішують долю їхньої вгодованої, точнісінько як ті кицьки, держави. І всім добре, і ніхто нікому не заважає, і жодних претензій до того, що з котячого поселення неприємно тхне, що там постійно гомонять натовпи туристів, які іноді вчиняють справжнісінький галас. А біля нашого парламенту не виживають навіть непримхливі квіти, можу собі уявити, що сталося б із кицьками, які б вирішили там оселитися. От і маємо те, що маємо, не пам’ятаю, хто це сказав.

Другий сусід парку – резиденція Президента – Маріїнський палац, творіння архітектора Растреллі. Цікаво, що я, людина далека від архітектури, відразу впізнаю творіння архітектора Растреллі за кольором (практично завжди блакитний) та чудернацькими візерунками. Бароко, здається, це так і називається – бароко. Я погано ставлюся до резиденцій президентів узагалі та нашого президента зокрема. Мене дратують резиденції, зрозуміло, що не так, як англійці або голуби, однак теж помітно чіпають. Якась я дратівлива людина, якщо замислитися, багато речей викликають у мене подразнення. Треба щось із цим робити.

Зараз біля Маріїнського палацу я помітив жваву бабцю, вона сиділа на ящику, скручувала пакетики з виборчих листівок і насипала туди горішки. Сиділа собі під «партійною» блакитною ялинкою. Не бабуся, а казкова пушкінська білка. (Ось воно! Великий російський поет так само, як і я, обожнював білок, приємно знати, що ти не самотній у своїх симпатіях.)

Я купив у бабусі пару пакетиків із горішками для звичайних, не казкових, а паркових білок. І з неабияким здивуванням помітив, що пакетик – така собі опозиційна листівка, в якій надруковано багато гидоти про Президента держави.

Може, воно і правда, те, що надруковано про Президента, не знаю, я не люблю встрявати в політичні бійки, слава Богу, уже не знаю, чиїми це стараннями, але я точно не політолог. Не Почєпцов, не Полохало і не Павловський. Хоч у цьому мені пощастило. Однак ситуація сама по собі не залишила мене байдужим. Бабуся продає горішки, які загортає в опозиційні листівки прямо під стінами Маріїнського палацу. І хтось ще каже – зазвичай це невгамовні буржуазні журналісти, – що Україна не демократична держава. Та ви подивіться, подивіться уважно, де ще можна таке побачити? Не знаєте? Ото ж бо й воно.

Дерева своїми золотистими верхівками торкалися синього неба, настільки насиченого, що було трохи боляче очам. Мені подобається осінь, мабуть, десь у мені причаїлися гени російських поетів. Краєчки жовтого листя стали бурими, та коли сонце пронизує їх своїм світлом, вони здаються рожевими пуп’янками на тлі блакиті неба. Наче жовті дерева цвітуть рожевими квітками, що коливаються від обережного осіннього вітру. Квітками ніжними, як ранкові поцілунки. Мабуть, такий вигляд має справжнє щастя.

Я вирішив, що для мене було б непогано чогось попоїсти, їжа завжди посідала важливе місце у моєму житті. До того ж білки вже ситі, тому я з чистою совістю можу зайнятися собою. Я вийшов із чарівного парку й відразу потрапив у реальність не такого вже великого, у чомусь провінційного, але досить урбанізованого міста. Мого улюбленого Києва. Якщо парки – це обійми столиці, то її центр можна порівняти з діловим потискуванням рук або з розштовхуванням ліктями.

Біля стін парламенту, а я ніяк не міг його оминути, раптом побачив свою маму. Вона була вдягнена в просторий, грубо зв’язаний светр кольору слонової кістки і сірі фланелеві штанці, її сиве, коротко стрижене волосся трохи скуйовдилося. Якби ще наклеїла собі бороду, то була б викапана Стариган Хем. Точніше, Стариганка. Мама тримала в руці величезний плакат, де трьома мовами – українською, російською та англійською (аякже!) було написано таке: «Кати! Заступіться за пересічного громадянина! Скажіть “так” зброї. Узаконену зброю – кожному громадянинові!» У цьому вся моя мама. Спочатку вона обзиває потрібних людей катами, а потім звертається до них же (у цьому випадку – до катів) по допомогу. Таке от. Ви бачили, щоб кат комусь допоміг? Доведеться трохи зупинитися на одержимості моєї матусі.

Коріння цієї одержимості, звичайно, можна знайти в біографії Ернеста Гемінґвея. Воно, це коріння, лежить на поверхні, звісно, якщо знати мою маму та її забавки. Мамин кумир – Стариган Хем – скінчив своє плідне життя самогубством. Через пару тижнів після цієї події йому мало б виповнитися 62 роки, так от їх він вирішив не чекати. Він пустив собі кулю в лоба (чи куди там?). Будемо вважати, що саме в лоба, бо так думає моя мати, а у мене немає підстав їй не вірити. Особливо щодо Старигана Хема.

Отже, Хем пустив собі кулю в лоба. Рішуче. Хем, він такий, рішучий чолов’яга, так. Мама намагалася наслідувати його в усьому, але тут вона зіткнулася з неабиякими труднощами. Мамі страх як кортіло скопіювати сцену його самогубства. Ви тільки уявіть собі. У головній ролі – вона сама в старому витягнутому светрі; мамин лоб – чоловіча роль другого плану; ну і «вірний кольт» – чоловіча роль першого плану. І хоча насправді Стариган Хем убив себе з мисливської рушниці, мама, прихильниця прогресу, вважала, що замість банальної рушниці вона має використати пістолет. До того ж «рушниця – жіночого роду, тому й убиває чоловіків, а жінок має вбивати щось чоловічого роду, наприклад, кольт. «Кольт – це чудово!» Аж тут з’ясувалося, що рядовий громадянин України не може просто так узяти й купити собі «металевого дружка». Думаєте, це змусило маму повернутись обличчям до рушниці? А от і ні. Нормальні герої завжди ускладнюють чиєсь життя, насамперед своє. Отже, тільки пістолет. Але це виявилося занадто непростою справою. Мама впала в розпач, визвірилася на всіх, на кого можна було взяти і визвіритися, а вже потім, наче у лихоманці, почала шукати вихід. «Где мой чёрный пистолет? На Большом Каретном» (В. Висоцький, совість російської нації).

Мамі було 60 років, і певний запас часу вона мала (два роки – це багато, за два роки юнаки встигають перетворитися на чоловіків, я маю на увазі службу в армії, не знаю, про що ви подумали. Армія ж, на мій погляд, це як літо, тобто маленьке життя). Отже, час у мами залишався, але моя мама не була б моєю мамою, якби негайно не почала рішуче діяти. Вона така, не менш рішуча, ніж Стариган Хем. Матуся з’ясувала, що пістолети є у представників правоохоронних органів. Вона періодично проглядала телевізійні серіали, тому знала: міліціонери, агенти служб безпеки тощо обов’язково мають дозвіл на до смерті жаданий нею пістолет.

Мама почала обдзвонювати знайомих і незабаром заповнювала анкети відділу кадрів Міністерства внутрішніх справ. Яким же було її розчарування, коли вона усвідомила, що перекладачам (а маму, як видатного викладача англійської мови, взяли до центрального апарату міністерства на посаду перекладача) зброї «не положено». Так, саме це, російське: «не положено». Мама обклала всіх матюками, розірвала свою заяву про вступ на роботу й пішла геть у настрої, наближеному до істеричного. Вдома вона поворожила собі на книзі «Старий та море» і начебто трохи заспокоїлася.

Але моя мама завжди була й залишається прихильницею всебічного наукового підходу. Отож вона розпочала ходіння по бібліотеках, зокрема, вирушала до наукової бібліотеки ім. Вернадського, вишукуючи всі матеріали про дозвіл на придбання зброї, про зброю як таку і про законодавство країн світу щодо її продажу. Вона листувалася з усілякими помічниками народних депутатів і закидала рекомендаційними листами Міністерство внутрішніх справ, Міністерство юстиції та Міністерство оборони. Вона зверталася до Адміністрації Президента, до Голови Верховної Ради, до Генерального прокурора особисто й навіть вела таємне листування з Американською асоціацією продавців зброї, представники якої надсилали мамі яскраві буклети й висловлювали їй моральну підтримку. А торік надіслали дві листівки – вітання з Днем Подяки та Різдвом. Не вистачало тільки отримати від них індичку, яку власноруч застрелив хтось із активних членів Асоціації на честь мами та свята. Повне алілуя.

Науковий підхід укупі зі спілкуванням із компетентними органами мамі не допомогли. Питання самогубства провисало, питання з пістолетом залишалося відкритим.

Ні, їй відповідали, спочатку навіть чемно, а вже потім мама допекла їх до печінок остаточно, мама вміє діставати, вона класик із діставання, адже, у принципі, робиться таке просто. Той самий лист надсилається ще раз, потім ще «многа‑многа‑многа раз» і перетворюється на лист щастя (це відома шкільна забавка: листи щастя. Коли тобі такий приходить, ти маєш переслати його п’ятдесятьом друзям, тоді в тебе буде щастя, а якщо не перешлеш, то щастя тобі не буде, а буде суцільне нещастя. Однак, якщо п’ятдесятьом друзям ти все ж таки цього листа надішлеш, спокусившись ефемерною надією, то цілком можливо, що всі ці п’ятдесят друзів добряче натовчуть тобі пику).

Коли відповіді перестали надходити, мама з плакатами в руках почала розігрувати сцени громадського обурення. Комсомольське минуле може устругнути з вами ще й не такий жарт, воно не відпускає: «любов, комсомол і весна». Мама виготовляла агітаційне приладдя: підбирала картон відповідної форми, старанно виписувала на ньому літери, прибивала спеціальні дощечки. Це був цілий процес, яким вона насолоджувалася, приказуючи, мабуть, на адресу компетентних органів: «По кому б’є дзвін, по кому б’є дзвін? По вас, по вас».

Майже кожного ранку мама виходила під стіни парламенту і вчиняла там показові акти громадянської непокори. Незабаром до неї звикли, почали впізнавати, познайомились, особливо нею переймалися хлопці з відомчої охорони, називали її по батькові, сварили по матері, однак впоратися з мамою було неможливо. Вона дуже неслухняна людина.

От і зараз у моїй країні ранок, і моя мама, як завжди, під стінами парламенту. Чудова зустріч. Вона мене не впізнала, власне кажучи, вона давно перестала мене впізнавати. Точніше, мама впізнавала мене фрагментарно. Жити з нею було важко, дивитися на матусю – боляче. Допомоги вона цуралася, порятунком нехтувала, могла вчинити бійку, починала дряпатися, як хижа тварина, видирати волосся, звертаючись до мене: «Хто ти, опудало, і що ти робиш у моєму домі? У нашому з Хемом домі? Що, що ти шпигуєш, вишкварок? От зараз я тобі покажу, нишпорка!» Я намагався тихіше за мишу сидіти в комірчині, яку перетворив на кімнату, і не показував носа; у принципі, я там лише ночував, і то не завжди. Але сьогодні мама не могла мене впізнати ще й через те, що я був зодягнений як жінка. Трохи така вітряна жінка. Це варто описати.

Своє довге волосся я пофарбував нестійкою фарбою в колір буряка, навів пурпурові тіні, вдягнув фіолетову коротку спідницю, картаті панчохи кольору бордо, заледве втиснувся у шкіряний піджачок; замшеві черевики глибокого чорного кольору ніжили мої втомлені ніжки, а закінчувало цей ансамбль кашпо насичено‑бузкового кольору. Джулія Робертс (це така відома американська акторка, до речі, вона заробляє до біса грошви) у ролі повії з кінострічки «Красуня» виглядала менш переконливо, ніж я.

Бувай, мамо, я люблю тебе, але фактично не можу жити з тобою, якби я отримував хоча б частку тих грошей, що отримує уже згадана мною Джулія Робертс, тоді б знайшов, де мені подітися, а так із грошенятами в мене істотні проблеми чи в грошенят зі мною – не знаю, чорт нас усіх забирай. Мені відомо одне: у найближчому майбутньому цього не вирішити, із цим не впоратися, не розбагатіти, отаке нескінченне «не».

Я вирішив почимчикувати на Андріївський узвіз. Настрій зіпсувався як у мене, так і в погоди, небом мандрували хмарки, збирались докупи, звинувачували одна одну, от зараз хтось із них когось штовхне – і, як наслідок їхніх сварок, почнеться дощ.

Я йшов і розмірковував, чому мені подобається вдягатися так, як вдягаються жінки. Я не завжди перебуваю в жіночому образі, але це одне з найулюбленіших моїх перевтілень. У такому одязі багато несподіваних деталей, цікавих дрібничок, тут є, що акцентувати. Насправді мені подобається вдягатися так, щоб мій образ був яскравим, мав якесь значення, щоб запам’ятовувався, щоб свою зустріч із такою нестандартно вдягнутою персоною, як я, обговорювали за родинними вечерями, щоб подружки повертали голови й обмінювались думками, щоб старі розпочинали своє буркотіння, щоб чоловіки просили номер мого телефону, котрий я, як усяка порядна дівчина, чорта лисого їм дам.

Одного разу в ресторації «Текіла‑хаус», що на Подолі, я випадково зустрів свого однокласника. Микола Дашко завжди був таким собі правильним хлопцем. У його щоденнику ніколи не з’являлося сварливих нотаток, погроз та попереджень для батьків. Його зошити прикрашали самісінькі п’ятірки, він залишався старостою класу всі 10 років, тобто упродовж усього нашого славетного навчання. Миколу постійно ставили за приклад на батьківських зборах. Навіть схибнутий військовик Василь Васильович Скляренко, який поміж нас називався «здравияжелаютоварищподоконник», казав нам добряче поставленим в армії голосом (консерваторії відпочивають): «А от Микола Дашко ніколи б так не зробив. Беріть приклад із рядового Дашка, нікчеми». Розумієте, як ми всі любили Дашка? Ще можна додати, що він був проти списувань і завжди за всіма нишпорив. Але самим лише нишпоренням не обмежувався, його кінцевою метою було «закладання» своїх братів та сестер.

Треба сказати, що це був саме той випадок, коли я зустрів свого давнього знайомого, однокласника Миколу Дашка, а от Микола Дашко зустрів незнайому шльондру. Це була фатальна для Дашка зустріч. Коли я підкотив до нього, він спокійно пив текілу і вже був п’яний у дупу. Мабуть, у нього видався важкий день. Я до того дня навіть не підозрював, що однією текілою можна так наклюкатися. Напевно, Микола Дашко був талановитий в усьому, навіть у пиятиці.

Ми приємно провели час, але я все зробив для того, щоб Дашка забрали у витверезник. Відомий витверезник Подолу, який схожий на фінський епос «Калевала» тим, що він такий же мовчазний, майже нерухомий і дуже холодний. Інколи посеред цього мертвого мовчання лунають раптові жахливі крики, які сковують твоє тіло й розривають тебе навпіл. Утім, сподіваюся, що з Дашком там поводилися чемно. Зрозуміло, він мене не впізнав, ліз мацати, пропонував випити на брудершафт, присвячував мені пісні та пропонував гроші. О, то був великий день, того разу я заснув щасливим, із почуттям чесно сплаченого боргу. Ще хочу додати, якщо комусь цікаво, совість мене не мучила. Анітрохи.

Коли я нарешті виповз на узвіз і застиг коло Андріївської церкви, дощ уже пішов. Митці й торгаші заметушилися, почалася біганина, вони прибирали речі, натягували на себе дощовики та пакети, у кого що було. Лише церква стояла спокійно, вона взагалі була взірцем спокою. Бані Андріївського храму після реставрації змінили колір, я пам’ятаю їх зеленими, а тепер вони набули лазурового відтінку. Дощ дужчав, продавці розбігалися, церква залишалася врочистою, як генерал, що приймає парад; ще бракувало їй кудись бігти, вона витримала стільки дощів, до того ж навіть із свинцевих куль, що ця людська метушня здавалася їй смішною. Мабуть, так думала церква. Ні, скоріш за все, вона всіх жаліла. Бідні люди, завжди потрапляють у халепу, завжди такі вразливі, закатовані проблемами, повсякчас намагаються від когось чи від чогось утекти.

Я звернув увагу на цю дівчину тому, що вона стояла. Нікуди не бігла, нерухома і майже така ж велична, як церква, вона стояла під дощем і співала. Дощ котився по її обличчю, гітарі, але дівчина мовби й не помічала цього.

Я підійшов до неї ближче тому, що побачив хлопчака, котрий мав очевидний намір вкрасти у неї зароблені співом гроші. Я схопив його за комірець. Він куснув мене, вислизнув і побіг. Спритне дитинча вулиць. Дівчина продовжувала співати. Я поклав невеличку валізку з грошима туди, де вона лежала. Коли наблизився до дівчини, помітив, що у неї руде, зібране у хвіст волосся, здаля воно видавалося темним, такого кольору буває пиво. Цікаво. Співає собі, наче це її не обходить. Нічого її не стосується, ні дощ, ні маленький крадій, ні я, така собі гарна пані. До речі, я врятував її заробіток. Де «дякую», алло, дівчино, зачарована, наче Десна, де твоє «Дякую, тьотю»?

Перестала співати. Дивиться наче на мене і наче не на мене. Чудасія. Намагаюсь привернути її увагу. На обличчі незнайомки розгублений вираз. Та що це таке? Вона що, сліпа? Здається, сліпа, до того ж емоційно тупа. То сліпа вона чи ні? Зазвичай до мене швидше доходить, але тут я не був упевнений. Це, мабуть, через те, що я не так уже й часто бачу в місті рудих сліпих вуличних співачок. А ще вона мені чимось подобалася. Ніколи не знаєш, чому саме подобається тобі людина. А щодо жінок, то тут уже й сам диявол не розбереться, з якого дива одна тобі до вподоби, а інша викликає відразу.

Я не хочу помилитися, тому про всяк випадок вирішую її перевірити. Починаю плескати в долоні прямо перед її обличчям. Вона не сахається, несміло посміхаючись чи то до мене, чи то взагалі, і затягує нову пісню. Отакої. Може, подумала, що я захоплююся її співами? Ні, не те що вони погані, її співи, але ж не у такий дощ на вулиці. Не найкраща погода для виступів просто неба. Дівчина вся тремтить. Мабуть, змерзла. «Алло, подруго, це не оплески вдячних слухачів, це не шалені оплески, це я перевіряю: сліпа ти чи ні?» – виривається у мене. Я буваю таким невитриманим, жах. Іноді навіть, ви не повірите, соромно за себе.

– То ви цього відразу не помітили? Не помітили, однак стали на заваді крадіжці? Дякую.

Отакої! Сліпа, але те, що треба, вона бачить.

– Це не кидається в очі. Я маю на увазі те, що ви сліпа. Я не дуже розбираюся в сліпих, – чесно зізнаюсь я. – Зі сліпих я знаю тільки Гомера і ще такого негра‑музиканта, не пам’ятаю, як його там. Ще знаю удаваних сліпих. Це Паніковський, а також Кіт Базиліо. Бачите, у мене невеликий досвід.

Я – балакучий хлопець, саме так.

Вона сміється й незграбно торкається моєї спідниці.

– То ви – дівчина? У вас такий глухий приємний голос, але незрозуміло: чоловічий він чи жіночий.

Гарне запитання, поєднане з компліментом. Вона вміє ставити влучні запитання, мабуть, у школі розбирала і збирала автомат Калашнікова за 45 секунд. Я ніколи не вкладався.

– Так, – відповів я.

Та що я ще мав відповісти? Може, якби сказав, що хлопець, але ношу спідниці, то вона б злякалася, вона ж зовсім беззахисна, слабка. Принаймні має такий вигляд.

– Вибач, але ти не могла б провести мене додому, це недалеко? – переходить вона на «ти».

На «ти» легше просити. Я її чудово розумію. Якщо просиш на «ти», то це наче звертаєшся до друга, близької тобі людини, а не сторонньої особи. Це треба бути останньою наволоччю, щоб відмовити в допомозі, якщо до тебе звертаються на «ти».

У її домі панує тиша. Чути лише, як цокотить годинник. Так, ось і він, старовинний, висить на стіні в кухні й ніби усміхається. У нього дуже кумедний вигляд. Боже мій, а це що?? Старигане Хем, ти це бачиш? Венеційська лялька. Ні, я не збираю ляльок і не бавлюся ними, щоб ви про мене такого не думали. Але ця лялька – викапаний я. Бурякове волосся, фіолетова сукня, шкіряний піджак, замшеві черевики, бузкова хустка на плечах. Надміру нафарбоване обличчя, як у шльондри. Жахливо таке побачити, підвішене на стіні. Картину свого власного повішення.

– Як тебе звуть? – утім, питає моя сліпа знайома незнайомка, відволікає мене від містичної ляльки.

– Еріка, – кажу я обережно.

– Рідкісне ім’я, у мене також, мене звуть Міра.

Отже, її ім’я – Міра. Добре.

– Мирослава? – уточнюю.

– Ні, якби ж то. Просто Міра. Міра з одним «р».

– Я так само з одним «р».

Ми сміємося. Сміх єднає людей.

– У тебе такий сумний сміх, із тобою все гаразд?

Дожилися, сліпа дівчинка питає у такого здорованя, як я, чи все у нього гаразд.

Невже так помітно, що не все? Не знаю, чому я не збрехав, я ж так люблю брехати.

– У мене все зле, – кажу я. – У мене все зле, мені нема, де подітися у цьому місті. Моя мати з’їхала з глузду і хоче мене вбити. – (Пробач, бідна мамо). Ні, я таки не втримався, збрехав. Що я за людина?

– Ти можеш залишитися тут. Я живу з братом, але його зараз немає вдома. До речі, мій брат – режисер. Чекай‑но, сядемо, вип’ємо чаю і все вирішимо. Тільки не плач, добре?

Отак просто я залишився в домі Міри. Міри та Рудого. Але я трохи втомився, тому про Рудого йтиметься згодом.